Мати
Гафія Іванівна Сюсько
Батько
Іван Якович Сюсько
Родина Сюськів має глибоке коріння на Бойківщині. Такі прізвища ми знаходимо на Закарпатті, Івано-Франківщині та Львівщині.
Про життя свого батька досить багато написав М. І. Сюсько у своїй книзі „Серпантини", яка видана у 2008 році.
Хочеться наголосити на тому, що Іван Якович походив з багатодітної сім'ї, яка налічувала восьмеро дітей - три сини та п'ятеро дочок. Діти рано залишились без батьків і змушені були самостійно шукати свою долю по світу.
Брат Михайло взяв дружину у присілку Погари з сім'ї Дурундів, Василь одружився в Облясьці. Дві сестри вийшли заміж за односельчан Козаків із родини Плискунів та Вандилів, а дві інші сестри теж вийшли заміж за Царика та Терелю. П'ята, що проживала у присілку Обляська, залишилась незаміжньою.
Про долю таких горянок вдало пише Г. Ю. Новак з с. Репинного у своєму вірші „Хосен від роботи''
Ой, мамка мене лає, мені допікає.
Що тяженько ня ростила, хісна з ня немає,
Ти би з мене моя мамко, добрий хосен мала,
Та на щось ня, моя мамко молоду віддала,
Броджу у чужім болоті теперки я боса,
А коли зовсім стемніє сідаю за кросна.
Тоненьке полотно витчу для чужого
А на себе сорочку зшию з клочаного.
Не маю хісна з роботи, роботи тяжкої.
Та ніхто не пожаліє мене молодої.
Ни є хісна з роботи ні мені, ні тобі,
Хіба тоді відпочину як буду у гробі.
Головна мета нашої роботи охарактеризувати земляків, як людей, які народились в простих багатодітних селянських сім'ях і завдяки своїм зусиллям, наполегливій праці зробили багато добрих справ для людей.
І свою роботу я присвятила родині І. Я. Сюська.
Воістину подружжя Іван та Гафія Сюськи й гадки не мали, що їх п'ятеро дітей своїми добрими справами, фаховими знаннями, ґаздівською кмітливістю і житейською добропорядністю прославлять їх чесні імена на довгі, довгі роки. Народили семеро дітей та зла доля розпорядилась так, що двоє померли у молодому віці. У багатьох сім'ях тоді таке траплялося часто. Верховинський Будитель Василь Гренджа-Донський саме про них писав: „Високі гірські береги у багатьох селах рясніють малими дерев'яними хрестами". Зате Сюськи безмежно раділи тому, що їх діти після визволення і возз'єднання Закарпаття з матір'ю - Україною, мали змогу здобути вищу освіту, професію і не злидарювати. У їх родині не було дармоїдів і лайдаків, тут понад усе шанували старших, вчили порядності, добру і працьовитості. Цими наріжними світоглядними каменями брати Микола, Василь, Михайло та Іван, а також їх сестра Марія й вимостили кожний свою життєву дорогу.
Про їх родину нам відомо, що батько - Сюсько Іван Якович (1894 - 1948 роки життя) з діда - прадіда корінний житель села, був міцної, високої статури чоловік, мав шість гектарів землі, тримав у господарстві одну - дві корови, коня, десяток овець та іншу худобу. Старався, щоб його діти, мали що їсти і якусь одежину. Ніколи не мирився з бідністю. Трудився у своєму господарстві, а також ходив на заробітки в Словаччину, Боснію, низинні райони нашого краю. Працював сезонно лісорубом.
У Першу світову війну його мобілізували в австро - угорське військо і він потрапив у російський полон. А в 1944 році був вивезений в трудовий табір під Нюрнбергом, де він разом з іншими невільниками копав осушувальні канали. У німецьких болотах втратив здоров'я і повернувся додому важко хворим.
Мати - Гафія Іванівна (1894 - 1962 роки життя), дівоче прізвище Блецкан, не лише народила семеро дітей, а й п'ятьох вивела в люди. Двоє старших: хлопчик і дівчинка померли в молодому віці, бо в ті часи на Верховині не було ніякої медичної допомоги.
Батьки для дітей були авторитетними людьми, справжніми турботливими вихователями, і вчителями. Вони вчили порядності, добру, бути трудолюбивими, поважати людей. В сім'ї кожен знав свої обов'язки. Старші діти допомагали батькам по господарству: випасати худобу, працювали в полі, доглядали менших. Хоч жили вони високо в горах, майже під самим небом, та манна Божа не падала їм задарма в миску. „Ми ще з дитинства знали неписаний закон гір, щоб тут вижити і мати якесь більш - менш пристойне життя, треба добре трудитися, потрібно своїми руками, головою робити себе щасливим" - згадує Микола Іванович Сюсько.
Три брати: Микола, Василь і Михайло закінчили вузи, стали педагогами, а брат Михайло, 1937р. н. - відомим вченим, доктором філологічних наук, професором, академіком вищої школи. Він більше сорока років працював в УжНУ. Підготував сім кандидатів наук, приклав чимало зусиль, щоб діти з Верховини мали можливість здобути в університеті вищу освіту. Брат Василь (1934 р. н) все своє трудове життя працював у школах Міжгірщини. Багато років очолював Майданську середню школу. Сотні випускників цієї школи закінчили вузи і середні спеціальні заклади. За його директорування тут споруджено нове приміщення школи, житловий будинок для освітян, гуртожиток для учнів з навколишніх сіл.
Старший брат Іван (1926 -1990 рр.) в селі закінчив середню школу і двадцять дев'ять років очолював сільраду. Сестра Марія (1929 -1987 р. р.) закінчила в Голятині вісім класів народної школи, вийшла заміж в селі Келечин, працювала в колгоспі. Виростила двох чудових дітей Михайла і Анну. Доля її була нелегка і вона рано пішла з життя.
1.Сюсько Микола Іванович
Сюсько Микола Іванович народився 4 грудня 1931 року в селі Голятин Міжгірського району Закарпатської області в багатодітній селянській сім'ї.
Рідне село Голятин Микола залишив у неповні шістнадцять років, поступивши в Хустське педагогічне училище. У 1951 році повернувся на Міжгірщину, де працював до 1980 року.
У Голятині навчався у початковій народній школі з 1938 по 1944 рік. Тут закінчив шість класів. З вересня 1945 по червень 1947 року вчився у семирічній школі села Новоселиця. Після її закінчення поступив у Хустське педучилище, де здобув спеціальність вчителя початкової школи. До речі, він був першим дипломованим вчителем вихідцем з Голятина. „У педучилищі працювали талановиті педагоги. Вони вчили нас любити і поважати дітей, говорили, що кожен учень - особистість. Їх настанови допомагали мені в роботі протягом всього мого життя. Вони були не байдужі до долі таких дітей, як я. Пригадую такий випадок. Стою під дверима аудиторії, хвилююсь. Іспит з математики. До групи вступників підходить здоровенний чоловік, як вияснилось - це директор педучилища - Георгій Станканинець. Поглянув на мене, мабуть, його зацікавив мій екзотичний зовнішній вигляд. Був я одягнутий у домоткані полотняні штани, вишиту сорочку та взутий у постоли. Запитав звідки я, чи хочу стати вчителем. Далі попросив екзаменаційну картку. Там були перші дві п'ятірки. Бере мене своєю могутньою рукою за плечі, відкриває двері авдиторії і говорить екзаменаторці: „Цей хлопець з Верховини. Дуже хоче у нас вчитися," - ділиться спогадами Микола Іванович.
З вдячними словами і сьогодні він згадує цього чоловіка. Подібних вчителів за своє життя він зустрічав багато, які теж допомагали дітям з верховинських родин здобути освіту, спеціальність, мати роботу і гідне життя.
В 1952 році він продовжив навчання (заочно) в Ужгородському учительському інституті, а згодом в Ужгородському державному університеті, здобувши спеціальність вчителя - філолога російської мови та літератури.
Трудову діяльність розпочав з вересня 1951 року вчителем Лозянської семирічної школи. Короткий час тут працював і завучем. З жовтня 1952 року по січень 1954 року на відповідальній посаді у Волівському окружкомі компартії України. Займався питаннями роботи шкіл, установ культури. Та все ж таки мав велике бажання знову повернутися на роботу в школу. І на початку 1954 року його призначено директором Ізківської семирічної школии, де працював до вересня 1959 року. В Ізках одружився. Дружина Олена Андріївна Могуч працювала тут агрономом. Після закінчення біофаку університету трудилася в школах Колочави, Міжгір'я, Ужгорода. З нею виростили сина Івана, історик за фахом, науковий працівник академічного інституту та дочку Тетяну - лікар акушер - геніколог. Має четверо внуків і двох правнуків. Дружина, на жаль, померла рано. Прожили з нею в злагоді і повазі сорок років. З вересня 1959 року по вересень 1962 року він працював директором Колочавської середньої школи, а з вересня 1962 року по січень 1965 року - директор Міжгірської середньої школи.
В січні 1965 року Миколу Сюська обрано секретарем Міжгірського райкому компартії України. Тут на посаді секретаря, другого секретаря, першого секретаря працював до березня 1980 року. Далі був переведений на роботу в Закарпатський обком партії на посаду заввідділом, керуючого справами. Працював тут до листопада 1991 року. З березня 1992 по лютий 2001 року займав посаду головного спеціаліста в Представництві МЗС України в Ужгороді. На пенсії - з червня 2003. Проживає в Ужгороді.
Добрим словом згадує колег - педагогів з Колочавської СШ: Г. М. Макар, В. Ю. Дербака, Г. Д. і М. Д. Дацьо, Х. М. Маскаль, О. І. Боржавач, М. М.Шимоню та багатьох інших. Кожен з них - особистість, чудові педагоги, творчі, порядні люди.
Колишні 10 випускників цієї школи успішно захистили кандидатські дисертації і серед них учні Миколи Сюська М. Цюбик, О. Малета.
У Міжгірській середній школі разом з Миколою Івановичем трудилася ціла плеяда вчителів - новаторів: Є. І. Шутяк, М. І., І. І. Сятині, В. І., Л. М., Рубці, М. Ф. Опаленик, М. В. Куртяк, М. В. Цар, О. І. Рубець, І. Д. Дуда, К. В. Бобонич і десятки інших педагогів.
У рідному Голятині сіяли добре, розумне, вічне, серце віддавали дітям, вчителі - земляки: І. М. Тереля, Є. І. і Ф. М. Хмілі, Г. І. і Ф. П. Гельбичі, М. Ф. Пойда, Є. Ф. Сюсько, В. М. Хміль. Добрі справи залишили по собі і багато інших вчителів цієї школи. Село Голятин славиться тим, що за минуле півстоліття сотні молодих людей, які закінчили тут середню школу, здобули вищу освіту. З Голятина вийшло п'ять докторів наук, стали відомими вченими, професорами, академіками: Михайло Іванович Сюсько, три брати його вуйка Івана Блецкана: Микола, Михайло, Дмитро, земляк Микола Іванович Зимомря. Один із журналістів писав, що назву села слід перейменувати на Головате. Бо тут живуть розумні, працьовиті люди з світлими, метикуватими головами.
Микола Сюсько гордиться своїми земляками за їх порядність, чесність, трудолюбивість, повагу один до одного, за їх щирість і відвертість. Йому і на старості літ приємно зустрічатись з ними, пам'ятає своє село, з якого він вийшов у люди.
Працюючи на керівній посаді на Міжгірщині більше п'ятнадцяти років, дбав і про розвиток освіти дітей верховинців, разом з своїми колегами, керівниками підприємств, організацій і установ старався робити все від його залежне в умовах командно - адміністративної системи, щоб його земляки мали тут роботу, і в першу чергу молодь, а не шукали її по всьому Союзу. На новостворених підприємствах і організаціях на 1 січня 1980 року працювало уже 4237 чоловік, більшість з них молодь та недавні безробітні. А взагалі, на цю дату в промисловості, будівництві, сфері обслуговування, колгоспах було зайнято 12672 чоловіки. З'явились нові заводи в Міжгір'ї - „Селена'', „ Електрон'', в Майдані - завод „Пластмас", в Колочаві механічний завод. В ті роки збудовано нову п'ятнадцятикілометрову шосейну дорогу через Синевирський перевал. Споруджено нові приміщення шкіл у Синевирі, Колочаві, Розтоці, Син. Поляні та інших селах. Він, як керівник району, разом з органами місцевої влади дбав про добір кадрів на керівні посади.
В ті часи на Міжгірщині працювали порядні, ділові, ініціативні керівники промислових підприємств. Зокрема, М. С. Дудчук, І. В. Кочерган з лісокомбінату, Л. П. Болюбах із заводу „Селена", В. С. Шмідт із заводу „Електрон", М. І. Юрик, директор автопідприємства, В. О. Черв'яков, керівник шляхо - будівельного управління, В. Ю. Лолин - голова райпо; керівники колгоспів: Ю. Ю. Штеля з Студеного, В. Ю. Штаєр з Колочави, Ю. В. Кінч з Пилипця, І. М. Криванич з Торуна, Д. В. Маркович з Міжгір'я, Ю. Ю. Кливець з Репинного. Всі вони сприяли, щоб молоді люди, які закінчили школу, мали роботу.
Добрі справи залишали по собі голови сільрад: Л. В.Сятиня з Синевира,
В. Ю.Шемет і М. М. Звірич з Міжгір'я, М. Ю. Пайдак з Келечина, І. І. Сюсько з Голятина, В. І. Дербак з Колочави та інші, які теж дбали про будівництво шкіл, створення належних умов праці педагогів. Для позитивних, значущих змін в соціально -економічному, культурно - освітньому житті Міжгірщини зробили вчителі. Вони дбали, щоб молодь в школах здобувала добрі знання з основ наук, росла трудолюбивою, щоб після закінчення навчання в школі мала можливість вчитися далі. В кінці вісімдесятих років в районі майже кожна молода людина закінчувала середню школу, чи училище.
Значний вклад у розвиток народної освіти на Міжгірщині внесли і керівники шкіл: І. І. Сятиня, В. І. Рубець, В. Д. Буркало з Міжгір'я, І. Ю. Росоха з Синевира, І. А. Попович з Негрівця, В. Д. Малета з Колочави, В. І. Сюсько з Майдану, М. І. Сегляник з Келечина, І. Й. Іваненко з Репинного, В. М. Тарахонич з Пилипця, М. В. Ворон з Торуна, П. С. Продан з Вучкового та десятки інших. У другій половині минулого століття на Міжгірщині діяла широка сітка медичних установ. Медики дбали, щоб молодь росла здоровою, могла нормально навчатися. Добрими словами люди згадують лікарів: В. М. Спаського, Й. Ю. Дорогі, З. А. Шкіряк, Г. П. Булигіна, І. І. Шанту, Ю. І. Баланду, Ю. В.Мишанича, П. І. Гафич, А. А. Драшковція, І. І. Дебеля, С. Ю. Біро та багато інших медпрацівників.
„Я дякую долі і людям, з якими мені доводилося працювати на Міжгірщині і в Ужгороді. Радів, коли люди мали роботу, стали хоч трохи жити краще, хоч проблеми ще залишалися. Шкодую, що сьогодні, як піввіку тому, мої земляки поневіряються по Європі і Росії, шукаючи собі там долю. Маю надію, що з часом зміниться їх життя на краще, люди матимуть роботу вдома," - ділиться думками Микола Сюсько.
За роботу в школі його нагороджено медаллю „За доблесний труд" та значком „Відмінника народної освіти". А за досягнення в соціально - економічному розвитку Міжгірщини - орденом „Трудового Червоного Прапора".
За 52 роки роботи йому доводилось зустрічатись, а часом бути гідом багатьох діячів культури, освіти, політиками і знаними в державі, і за її межами людьми. Зокрема, поетом, письменником, борцем за незалежну Україну, земляком - міжгірцем В. С. Гренджею - Донським, всесвітньо відомим співаком І. С. Козловським, відомим авіаконструктором О. К.Антоновим, лордом англійського парламенту, уродженцем Солотвина Робертом Максвеллом, космонавтом Павлом Поповичем і іншими.
Але де б він на Міжгірщині не працював, розвитку освіти приділяв першочергову увагу. Бо тоді, як і сьогодні, здобути молодим людям з Верховини належну освіту, - єдиний шлях далі мати роботу і гідне життя.
2.Михайло Іванович Сюсько
Народився Михайло Сюсько 29 травня 1937 року в с. Голятин Міжгірського району Закрпатської області України в селянській сім'ї. У рідному селі закінчив семирічку, а в 1955 році - Міжгірську середню школу.
Упродовж 1955 - 60 рр. навчався в Ужгородському університеті, отримавши там кваліфікацію вчителя української мови та літератури. Після закінчення вишу два роки (1960-1962) працював учителем та завучем Голятинської середньої школи. Потім (1962 - 1965) навчався в аспірантурі при кафедрі української мови згаданого університету. Далі - робота на різних посадах: проф. Михайло Сюсько, пройшовши тут шлях від аспіранта до професора, працював заступником декана, завідувачем підготовчого відділення (1971 -1977), п'ять років (1987 - 1992) був деканом філологічного факультету. З вересня 1993р. до січня 1999р. (два строки повноважень) очолював спеціалізовану вчену раду до 15.01.03р. з прав захисту докторських та кандидатських дисертацій з українського мовознавства. З 1999р. до 2006р. завідувач кафедри української мови.
Кандидатську дисертацію на тему: „Система іменних частин мови в говорах Закарпатської області УРСР'' захистив у 1969р. (Львівський університет), а докторську: „Сучасна українська народна зоохімія (Зоонімікон українців району Карпат)" - у червні 1991р. (Новосадський університет, колишня Югославія). Доцент з 1974 р., професор з 1995 р. З грудня 1993р. академік АН ВО України.
Багато добрих справ в розвитку освіти він зробив, коли очолював підготовче відділення Ужгородського держуніверситету. Сотні молодих людей краю і, зокрема, з Верховини, отримали глибокі знання з основ наук і стали студентами вузу, здобули спеціальність вчителя, лікаря, економіста, інженера, стали відомими вчителями. І в цьому неабияка частка праці Михайла Сюська.
Професор Михайло Сюсько і дотепер веде активне наукове життя. Його зацікавлення: українська літературна мова, діалектологія, увесь комплекс ономастичної проблематики. Автор більш ніж 100 наукових публікацій, у т. ч. шістьох окремих видань, серед яких і монографія „З народного джерела: карпатоукраїнський зоонімікон у контексті інших слов'янських (і неслов'ян-ських) мов''. Крім того, він підготував до видання монографію „ Діалектна морфологія: система іменних частин мови в закарпатськоукраїнських говорах", два лінгвістичні атласи та словник зоонімів українців району Карпат, забезпечив близько 40 офіційних відгуків на автореферати кандидатських і докторських дисертацій, виступав офіційним опонентом. Професор Михайло Сюсько успішно готував кандидатів наук: шестеро його вихованців захистили свої дисертації і зараз уже самі працюють у системі вищої освіти на викладацькій роботі. До речі, і його дочка Ярослава успішно захистила кандидатську дисертацію в Чернівецькому університеті і працює в УжНУ на філфаці.
За багаторічну діяльність в університеті та значний внесок у розвиток освіти на Закарпатті, підготовку науково - педагогічних кадрів для народного господарства проф. Михайло Сюсько неодноразово відзначався: „Заслужений працівник освіти України", в грудні 2002 р. нагороджений знаком „Відмінник народної освіти України", а з жовтня 2005р. він заслужений професор Ужгородського національного університету.
Професор Михайло Сюсько не лише добрий організатор і адміністратор. Він відзначається ще й активною громадянською позицією, чіткістю і послідовністю орієнтирів, бере активну участь у культурно - освітньому житті краю, є членом низки культурно - освітніх товариств та наукових видань. За активну участь у боротьбі за здобуття незалежності України Закарпатською крайовою організацією Народного руху України за перебудову нагороджений орденом „20 років Народного руху України за перебудову".
Будучи на пенсії, професор Михайло Сюсько успішно трудився на ниві освіти та науки, довгі роки очолював кафедру філологічних дисциплін Мукачівського державного університету.