Історіографія давньоруської символіки
PAGE 2
ЗМІСТ
ВСТУП ……………………………………………………………………………... 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ………………………...…... 9
РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ КОМПЛЕКСУ
ДЖЕРЕЛ З ПРОБЛЕМИ: ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ ………... 26
РОЗДІЛ 3. ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРООБРАЗІВ ЗОБРАЖЕННЯ ЗНАКІВ:
ВІДОБРАЖЕННЯ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ …………….….... 61
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………..….. 99
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ …………………. 102
ДОДАТКИ ………………………………………………………………………. 113
Додаток А. Зведена таблиця знаків Рюриковичів (генеалогічна схема) ……. 113
Додаток Б. Найдавніші руські монети X - XI ст.ст. ………………………….. 114
Додаток В. Ранні геральдичні підвіски Х-ХІ ст.ст. …………………………... 115
Додаток Г. Ранні геральдичні підвіски Х-ХІ ст.ст. ……………………...…… 116
Додаток Д. Найдавніші руські печатки Х ст. ……………………………….… 117
Додаток Е. Генеалогічна таблиця найдавніших княжих знаків …………..…. 117
Додаток Ж. «Знаки Рюриковичів» - гербові знаки Київської Русі ………….. 118
Додаток И. Особисто-родові знаки князів Рюриковичів Х-ХІІІ ст.ст. ……… 119
Додаток К. Зведена генеалогічна таблиця особисто-родових знаків
князів Рюриковичів Х – першої половини ХІІІ ст. ……………... 119
Додаток Л. Генеалогія знаків Рюриковичів ІХ - ХІ ст.ст. ……………..…….. 120
Додаток М. Кістяна пластинка з двозубом з Саркела ………………………... 120
Додаток Н. «Знаки Рюриковичів» на східних монетах ………………………. 121
Додаток П. Графіті на побутовій кераміці ……………………………………. 122
Додаток Р. Суздальська сокира XI ст. з курганного могильника
поблизу села Шекшово (Іванівська область, Росія) …………….. 122
Додаток С. Графіто на обушку з Саркела, кінець ІХ - початок ХІ ст. ………. 122
Додаток Т. Двозуби на стінах коридору-дромосу гробниці
боспорських царів Царського кургану поблизу Керчі ………….. 123
Додаток У. Графіто двозуба на стіні печерного комплексу
Басарабі (Румунія) ………………………………………..……….. 123
Додаток Ф. Графіто тризуба на стіні Софії Київської ……………………….. 123
Додаток Х. Знаки на побутових предметах з Новгороду ……….………...….. 124
Додаток Ц. Двозуб на роговому гребні Х - початку ХІ ст.
з городища Індакар в Удмуртії …………………………………… 124
Додаток Ш. Гончарні клейма Х-ХІ ст.ст. ……………………….…………….. 125
Додаток Щ. Клеймо на керамічній цеглині з розкопок Десятинної церкви… 126
Додаток Ю. Хумаринське городище. Двузуби і тризуби
на стінах Хумаринської фортеці ………………………………..... 126
Додаток Я. Двозуби і тризуби з предметів салтово-маяцької культури ...….. 127
Додаток Z. Двозуби, тризуби, ритуальні пози у графіці
Першого Болгарського царства …………………………….……. 128
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Серед атрибутів і символів влади Давньої Русі найважливіше місце посідають так звані «знаки Рюриковичів». Знак з найдавніших руських монет X-XI ст.ст., який завдяки М. М. Карамзіну увійшов до історії під назвою «тризуба», здавна привертав увагу дослідників. Важко переоцінити його значущість і в контексті еволюції сучасних символів української державності. Затвердження «тризуба» на державному рівні у сучасну добу як головного елементу Малого герба України символізує зв’язок як з державотворчими традиціями Київської Русі, так і з боротьбою за українську державність на початку та впродовж ХХ ст.
Проте «тризуб» все ще неоднозначно оцінюється суспільством, стає предметом періодично виникаючих дискусій, а іноді непрофесійних суджень, породжуючи або екзотичні версії, або політичні протистояння. Вочевидь, причинами того є відсутність давніх писемних джерел, складність для сучасного розуміння прихованого сенсу зображальних даних, слабка теоретична розробленість питання, недостатнє знайомство з історією виникнення владних символів і необхідність пояснення історичної та політичної доцільності цього елементу української символіки. Проблема походження знаків Рюриковичів залишається не тільки актуальною, але й пріоритетною для подальшого наукового осмислення владної символіки України.
До теперішнього часу історичною наукою накопичена певна дослідницька література, у якій опубліковані як окремі археологічні знахідки, так і систематизовані групи речових джерел з княжими емблемами, представлені різні підходи, оцінки, гіпотетичні припущення з даної проблеми. Проте, дослідники вважають, що проблема походження, семантики і призначення знаків Рюриковичів належить до найскладніших і найменш розроблених в історичній науці питань.
Численні аспекти проблеми походження знаків Рюриковичів, у тому числі історіографічні, залишаються недостатньо вивченими. Пріоритетне дослідження історіографії стає необхідною умовою для удосконалення конкретних історичних розвідок, адекватної оцінки стану проблеми та позначення перспектив її вирішення. Тому аналіз історіографічних аспектів проблеми походження знаків Рюриковичів набув істотної наукової актуальності.
Об’єктом дослідження є історіографія давньоруської символіки.
Предметом дослідження магістерської роботи є провідні тенденції історичного розвитку, пов’язані зі збагаченням наукових знань про проблему походження знаків Рюриковичів.
Хронологічні рамки дослідження визначаються у двох аспектах – історичному та історіографічному.
Згідно з історичним критерієм нижня межа дослідження визначається кінцем ІХ ст. і обумовлена становленням на Русі династії князів Рюриковичів, а також датуванням графіті двозубів на куфічних дирхемах, що ототожнюються науковцями з монетними знаками давньоруських князів. Верхня межа дослідження визначається серединою ХІІІ ст. і обумовлена зникненням з обігу знаків Рюриковичів.
За історіографічним критерієм дослідження знаків Рюриковичів визначається періодом з початку XІХ ст. до початку ХХІ ст. Початком формування історіографії є перший опис у 1816 р. М. М. Карамзіним у другому томі «Истории Государства Российского» [28, с. 39] монетного знака на срібнику князя Ярослава Володимировича з написом «ЯРОСЛАВЛЕ СЪРЕБРО». Вона розпочинає серію творів щодо пошуків пояснення монетного «тризуба». Верхня межа дослідження охоплює як публікації з розвідки знаків Рюриковичів, так і узагальнюючі роботи з історіографії проблеми першого десятиліття ХХ ст. і завершується роботою С. В. Бєлєцького «Древнейшая геральдика Руси» (2012 р.). Верхня межа обумовлена тим, що вона дозволяє простежити еволюцію, основні напрямки і результативність досліджень з проблеми походження знаків Рюриковичів на сьогодення.
Територіальні рамки роботи мають два виміри. З одного боку, проаналізовані праці російських, радянських та українських вчених ХІХ - ХХІ ст.ст., які досліджували практичні та теоретичні питання вирішення проблеми походження, семантики та значення знаків Рюриковичів.
З другого боку, географічно рамки дослідження охоплювали території Давньої Русі, що складені до середини ХІ ст. (до 1054 р.), і суміжних територій Північного Причорномор’я, Хазарії, Дунайської Болгарії та Волзької Булгарії.
Метою магістерської роботи є узагальнення історіографічного досвіду у дослідженні походження знаків Рюриковичів і, зокрема, знака київського князя Володимира Святославича.
Аналіз стану наукової розробки теми та встановлена мета потребують вирішення наступних наукових завдань:
- здійснити історіографічний аналіз проблем походження знаків Рюриковичів;
- охарактеризувати джерельну базу та визначити методологічні основи дослідження;
- розглянути історіографічні оцінки формування та використання комплексу джерел з проблеми дослідження знаків Рюриковичів;
- проаналізувати відображення у науковій літературі інтерпретацій прообразів княжих знаків;
- визначити основні шляхи подальших досліджень.
Наукова новизна дослідження визначається тим, що у роботі здійснюється спроба комплексного аналітичного підходу до проблеми дослідження походження родового знаку Рюриковичів.
Практичне значення роботи полягає у тому, що її результати можуть бути використані у подальших дослідженнях владної символіки Київської Русі, а також при читанні спецкурсів.
Результати дослідження апробовані у тезах докладів автора на Всеукраїнській науково-практичної конференції «Українська державність: історія і сучасність» 21 листопаду 2012 р. та Всеукраїнській науково-практичної конференції «Україна і світ: проблеми історії» 29 листопаду 2013 р., а також у статті «Родовий знак Рюриковичів. Щодо питання про зображальний прототип», що опублікована у Віснику Маріупольського державного університету №7-8 за грудень 2013 р.
Структура магістерської роботи обумовлена характером, змістом, метою, завданнями дослідження і ґрунтується на проблемно-хронологічному принципі.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків.
У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено об’єкт та предмет дослідження, хронологічні та територіальні рамки роботи, мету та завдання дослідження, визначено наукову новину та практичне значення результатів магістерської роботи.
У першому розділі «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» розглянуто стан наукової розробки теми, охарактеризовані усі комплекси використаних джерел та методологія їх дослідження.
У другому розділі «Формування та використання комплексу джерел з проблеми: історіографічні оцінки» вивчений комплекс літератури, що відбиває історію дослідження речових та зображальних джерел зі знаками Рюриковичів, досліджена сукупність поглядів істориків та фахівців спеціальних історичних дисциплін на питання атрибуції княжих емблем, розглянуті основні проблеми, що були підставою для різних підходів визначення родового знаку Рюриковичів.
У третьому розділі «Інтерпретації прообразів зображення знаків: відображення у науковій літературі» досліджені основні підходи істориків щодо вивчення княжих знаків як речових джерел, розглянуто термінологічну проблему у тлумаченні «тризуба» в роботах дослідників, розглянуті основні версії тлумачення знаків Рюриковичів, що існують в історіографії, вивчені основні проблеми, що були підставою для різних підходів у вивченні походження та тлумачення знаків Рюриковичів.
У «Висновках» підведені підсумки роботи, зроблені основні теоретичні висновки стосовно наукових робіт з дослідження походження знаків Рюриковичів. Зроблена оцінка отриманому історіографічному досвіду для сучасності та визначені основні напрямки подальших досліджень проблеми.
«Список використаних джерел та літератури», на які є посилання у роботі, сягає 112 видань.
У «Додатках» наведені ілюстрації до тексту роботи, а також зображення ранніх речових та зображальних джерел зі знаками Рюриковичів або знаків, що опосередковано відносяться до княжих емблем.
Загальний обсяг роботи становить 128 сторінок, з них основного тексту - 101 сторінка.
РОЗДІЛ 1.
ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ
Час від часу видавалися узагальнюючи роботи з дослідження княжих емблем. Проте, характерною рисою розвитку історіографії походження знаків Рюриковичів, є те що дослідження здійснювалися лише з окремих напрямків і аспектів цієї проблеми. Походження знаків Рюриковичів не розглядалося як окрема галузь знань, пріоритет у дослідженні знаків віддавався лише їх атрибуції на монетах, печатках, інших речових і зображальних джерелах з княжими емблемами, генеалогічній класифікації. Разом з конкретно-історичними дослідженнями княжих емблем поступово накопичувались і питання історіографії проблеми походження знаків Рюриковичів. Перший історіографічний досвід дослідження проблеми походження знаків Рюриковичів був здійснений лише наприкінці ХІХ ст.
Незважаючи на нечисленність спеціальних історіографічних робіт з дослідження знаків Рюриковичів та їх недостатню відповідність вимогам щодо історіографічних досліджень, автор вважає можливим здійснити аналіз рівня розробленості проблеми з точки зору її хронології та розвитку. Джерела, у яких знайшли відбиток історіографічні аспекти обраної теми, з урахуванням накопичення знань, специфіки концептуальних підходів, особливостей розвитку історіографічної думки, доцільно поділити на наступні групи: роботи ХІХ – першій чверті ХХ ст., дослідження радянської доби та публікації сучасного періоду – з 90-х рр. ХХ ст. до сьогодення.
Перший період (ХІХ – перша чверть ХХ ст.). Цінним історіографічним джерелом з проблеми походження знаків Рюриковичів залишається фундаментальна нумізматична праця І. І. Толстого «Древнейшие русские монеты Великого княжества Киевского. Нумизматический опыт графа Ив. Ив. Толстого», що була видана у 1882 р. в Санкт-Петербурзі накладом лише 100 примірників і з тих пір більше не перевидавалася. Робота І. І. Толстого містить обширний бібліографічний список робіт дослідників давньоруських монет. Метою своєї роботи автор вважав спробу «издать наивозможно полный сборник материала по избранному вопросу, но материала, в основной своей части, критически освещенного и разобранного» [84, с. 130]. І це йому вдалося. І. І. Толстой безперечно довів руське походження усіх розглянутих монет, обґрунтував їх загальну систематизацію і датував межею Х - ХІ ст.ст. [92, с. 194]. За І. І. Толстим, першим карбував монети Владимир Святославич (з 988 до 1015 р.), якому належали золотники і срібники чотирьох типів, останні – Святополк Окаянний (1015-1018) та Ярослав Володимирович (1019-1054) [92, с. 187-194].
Природно, І. І. Толстой не зміг пройти повз гострої і напруженої дискусії, що точилася у науковому середовищі у 60-80-х рр. ХІХ ст. щодо змісту «загадкової фігури». Вивченню монетних знаків, що розбурхували уми дослідників, автор присвятив окрему третю історіографічну главу під назвою «Разные объяснения загадочной фигуры на монетах Великих Князей Киевских» [92, с. 165-186]. На обкладинці своєї книги над портретом київського князя художником-оформлювачем були зображені монетні двозуб і тризуб, зміст яких І. І. Толстому так і залишився незрозумілим [92, с. 165].
Проте, І. І. Толстой детально проаналізував і систематизував усі відомі на той час думки своїх попередників щодо значення тризуба. Він наводить думки про княжі знаки на монетах, версії щодо їх тлумачення і аргументації таких науковців, як М. М. Карамзін (1816), О. Воєйков (1816), С. І. Шодуар (1836), І. П. Сахаров (1842), Я. Я. Рейхель (1843), Я. Я. Волошинський (1853), Т. Ф. Шуберт (1858), Ф. А. Жиль (1858), Б. В. Кьоне (1859), О. О. Кунік (1860), С .Г. Строганов (1860), І. О. Бартоломій (1861), О. С. Уваров (1862), А. Тілезіус фон Тіленау (1864) та ін. [92, с. 165-186]. З цього приводу І. І. Толстой зауважував: «Говорят, что из спора рождается истина; но в данном вопросе эта пословица неприменима, по крайней мере, до сих пор: почти каждое мнение одно за другим опровергалось, но до положительного результата никто не доходил, каждый ограничивался шаткими предположениями, которые в свою очередь не выдерживали критики. Исследователи не согласны между собой не только насчет вида изображенного предмета, но даже рода его» [92, с. 177-178].
І. І. Толстой докладно розглянув усі «за» і «проти» пропонованих версій загадкової фігури і зробив висновок: «что в действительности она представляет – не знаем, но думаем, что первообраз ее, может быть, удастся найти в северной геральдике. Во всяком случае, это должно бать знамя (печать, знак) Киевских великих князей, а потому определить его настоящее значение было бы, в археологическом отношении, очень важно» [92, с. 179-180]. І. І. Толстой поставив питання щодо напрямків подальшого дослідження княжих знаків, які були підхоплені рядом нумізматів, насамперед, О. В. Орєшниковим, і вплинули на розвиток історичної думки щодо походження знаків Рюриковичів на протязі усього ХХ ст. Деякі надовго привернули увагу дослідників, інші не знайшли одностайного вирішення навіть сьогодні.
Другий період (30-і рр. – початок 90-х рр. ХХ ст.). У 1920-30-х рр. колишній професор Санкт-Петербурзького університету, а в еміграції – співробітник Інституту міжнародного права у Гаазі, М. О. Таубе видав за кордоном кілька робіт про «загадковий знак» [88; 89], у яких небезпідставно вважав що розгадка «тризуба» може мати значення не тільки для нумізматики та археології, але й сприяти вирішенню загально-історичних проблем раннього періоду існування Давньої Русі. Узагальнюючи тогочасний стан дослідження питання, М. О. Таубе нарахував не менше 40 дослідників, які намагалися розв’язати загадку цього «сфінкса» (за влучним висловлюванням І. І. Толстого) і пропонували власні версії тлумачення його змісту. Усі існуючі версії він згрупував у 6 тематичних розділів, кожний з яких містив перелік визначень знака, що запропоновані у різний час різними дослідниками.
М. О. Таубе проаналізував стан вивчення княжих знаків і підкреслив, що більшість авторів не додержувалися якогось визначеного метода дослідження питання: «столь удивительное разнообразие мнений не свидетельствует, очевидно, ни об убедительности предлагающихся решений (от которых отказались сами авторы), ни от правильности метода исследования. Во всяком случае, оно заставило ряд ученых отказаться от дальнейших отгадок того, что собственно «знак» собою изображает (in specie), и ограничиться лишь определением его значения (in genеre)» [89, c. 104]. Таким чином, М. О. Таубе методологічно виділив дві проблеми, що на початку дослідження не були настільки очевидними, проте остаточно визначилися на кінець 1930-х рр.: значення знака і зображення знака.
За висновком М. О. Таубе, проблеми у вивченні знаків Рюриковичів пояснюються відсутністю методики їх дослідження. Він вважав, що остання повинна ґрунтуватися на зборі не тільки нумізматичного, але й будь-якого іншого археологічного матеріалу і класифікації його «под двойным углом зрения доказательной исторической последовательности отдельных вариантов знака и их взаимной художественной зависимости. Такая работа должна естественно привести к определению первичной формы знака в России с ясной картиной его дальнейшей эволюции, которая подтверждает его наследственно-родовой характер. Тогда, в связи с анализом всех этих данных и в сравнении с параллельными данными из археологии соседних стран, должен, очевидно, решиться вопрос о времени и месте происхождения прототипа «загадочной фигуры», а также, возможно, и вопрос о предметном ее назначении и внутреннем смысле» [88, с. 120-121].
М. О. Таубе вперше підняв питання про міждисциплінарне дослідження джерел. Тільки таким чином, на його думку, можна з’ясувати первинну форму знака, місце і час його виникнення, призначення і внутрішній зміст. Дослідник закріпив думку про скандинавські корені «загадкового знака», яка вже існувала в історіографії, але не відкидалася ідея і його південного запозичення. На його думку, знак мав якесь магічне значення [88, с. 131-132].
Ґрунтовна робота В. Ю. Січинського «Український національний знак і прапор» (1937), що була видана у Празі, стала підсумком майже двадцятип’ятирічної праці автора. Частина її присвячена дослідженню «тризуба» і є спробою комплексного підходу до вирішення проблеми. Вона складається з п’яти розділів. У першому розділі «Значення Тризуба» автор оглянув літературу з дослідження «тризуба», де згадує роботи І. Бартоломія, М. Грушевського, О. Куніка, М. Таубе, І. Толстого, Б. Ханенка, Л. Цегельського та ін. Брошури О. Пастернака і Т. Скотинського, які були видані у 30-х рр. і спеціально присвячені тризубові, він критикує за використання лише частини опублікованого матеріалу, цінними розвідками «тризуба» називає публікації М. Андрусяка, М. Битинського, М. Міллера. В. Ю. Січинський відзначив, що російська історіографія пояснювала тризуб головним чином скандинавсько-новгородськими впливами з півночі. Дослідник піддав критиці роботи О. Орєшникова, Б. Рибакова та О. Ільїна, які, на його думку, однобічно зводили значення українського «тризуба» лише до особистого чи родового знака власності князів і недооцінювали останній як державний герб чи національний знак [80, с. 8-9]. Він критикує «хибну і примітивну» методу тлумачення знаків виключно на підставі їх зовнішньої схожості. На його думку, для вивчення «тризуба» необхідна ширша база та методологія, що приймає на увагу цілий комплекс культурного процесу даної території.
Другий розділ під назвою «Історичні пам’ятки» містить перелік пам’яток із зображенням «тризуба». В. Ю. Січинський відзначає, що в літературі бракує докладних описів і аналізів тих пам’яток, що є джерелом для всіх питань, зв’язаних з «тризубом». Автор демонструє критичний підхід до вибору матеріалу, що підлягає дослідженню, і докладно вивчає знаки на монетах та інших предметах. Дорікаючи попередникам, В. Ю. Січинський пише, що вивчення монет було незадовільне і, зокрема, піддав критиці ненауковість методів дослідження написів на монетах М. Кондаковим і Б. Кьоне. Вивчаючи археологічний матеріал та елементи знаків на монетах Володимира, дослідник знайшов у них початкову форму «первісного тризуба» та констатував, що «за винятком першого, – всі інші знаки … переходять певну еволюцію» [80, с. 15]. Він справедливо дорікає О. Орєшникову і Б. Рибакову які головним чином вбачали у тризубі лише знаки власності і менш за все державності.
У третьому розділі «Здогади про тризуб» В. Ю. Січинський згадує всі відомі йому припущення про тризуб, що робили багато істориків і аматорів і визначає напрямки впливів грецьких та візантійських орнаментальних стилів в українській стилістиці. Висвітлюючи питання походження знака, В. Ю. Січинський твердо висловлюється проти норманської теорії і спроб деяких дослідників пов’язати з нею походження «тризуба». Спростовує він і намагання деяких дослідників побачити у «тризубі» зображення птаха, який падає головою донизу, що знайдені серед скандинавських малюнків.
Четвертий розділ «Ґенеза тризуба» містить роздуми автора щодо походження тризуба. В. Ю. Січинський знаходить коріння знака київських князів у «триалії» – знаку тризуба грецького бога Посейдона [80, с. 34-36]. В. Ю. Січинський вважав, що крім тризубів понтійської держави, відомо багато інших тризубих знаків, які також походять з Криму або з півдня України. Він робить висновок, що тризуб був знаний як символічний знак найменше, аж до доби ІІ ст. по Хресту [80, с. 38].
У п’ятому розділі «Історичний розвиток тризуба» автор комплексно розглядає історію його дослідження. Цей розділ він доповнює мапою «Топографія тризуба на Україні». Торкаючись європейського впливу на витоки тризуба, В. Ю. Січинський піддає критиці російську історичну науку за недооцінку ідеї «трьох зубів» і значення впливу античної і візантійської культур на історичний розвиток Північного Причорномор’я як території, що межувала з давньоруськими землями [80, с.40-42]. Головний висновок автора – генетично український «тризуб» веде свій початок з Греції.
О. М. Іоаннисян (1983) у статті «Родовые знаки древнерусских князей Х-ХІІІ вв. (литература и источники)» розглянув стан дослідження в історіографії походження, семантики та призначення знаків Рюриковичів. Дослідник підкреслив, що усі княжі знаки мали двозубу або тризубу основу, проте у кожного князя була його власна різновидність знака. Він скорочено оглянув роботи О. В. Орєшникова [61; 62] з розробки теорії родового успадкування княжих знаків, Б. О. Рибакова [70], який значно розширив їх джерельну базу і вважав знаками власності, капітальну працю з сфрагістики В. Л. Яніна [109], який вважав знаки Рюриковичів геральдичними емблеми князів. Автор відзначив, що в останній час спостерігаються тенденції вважати знаки Рюриковичів княжими гербами і на цій підставі робити висновки про те, що геральдична система склалась на Русі ще у Х ст.
Підводячи підсумки стану дослідження проблеми, О. М. Іоаннисян підкреслює, що в історіографії єдиною спробою пояснити походження і семантику знаків Рюриковичів є стаття О. М. Рапова «Знаки Рюриковичей и символ сокола» [69], який «видит в них связь со стилизованным изображением сокола» [24, с.110] як давнім «тотемом рода, от которого происходила княжеская семья» [69, с.69]. За висновком автора, в історіографії досі остаточно не з’ясоване важливе питання про вид знака: родовий знак чи знак власності? Класифікація знаків Рюриковичів ще остаточно не розроблена, атрибуція багатьох знаків не може вважатися безперечною, а інші знаки зовсім не атрибутовані. На думку О. М. Іоаннисяна, подальші дослідження вимагають вирішення також питання походження і семантики знаків. «Только при условии решения этих проблем можно будет ставить вопрос о сложении древнейшей русской геральдической системы» [24, с. 111]. В останні роки знаки Рюриковичів як найдавнішу геральдичну систему Русі активно намагається представити С. В. Бєлєцький [6, с.431, прим.1].
К. Ю. Гломозда і Д. Б. Яневський у статті «Історичні гербові відзнаки та прапорові барви України» (1990), яка була опублікована у найвпливовішому історичному виданні, розглянули найважливіші версії щодо призначення, ґенези та походження знаків Рюриковичів, що існують в історіографії [14]. Автори викладають традиційні для радянської історичної науки теорії розвитку цього знаку за роботами О. В. Орєшникова, Б. О. Рибакова і В. Л. Яніна. Вони згадують гіпотезу А. А. Молчанова про використання княжою адміністрацією геральдичних підвісок зі знаками Рюриковичів ще на початку Х ст. як вірчих знаків у зовнішньополітичній та торгівельній діяльності; розглядають спробу В. С. Драчука виявити спорідненість давньоруських княжих знаків з системами символів античного світу, у сарматів і боспорських царів; згадують поширену версію О. М. Рапова щодо ототожнення знаків Рюриковичів з ймовірним родовим тотемом у вигляді сокола тощо. Дослідники дійшли висновку, що вкрай мінливі індивідуальні княжі знаки не дозволяють вважати їх справжніми гербами, характерними для середньовічних європейських монархів. На їхню думку, «постiйна боротьба за великокнязiвський стiл, виникнення ворогуючих угрупувань перешкодили тому, щоб iндивідуальнi знаки окремих князiв претендували на загальноруське значення» [14, с. 46].
К. Ю. Гломозда і Д. Б. Яневський констатували, що «проблема походження, семантики i призначення так званих «знаків Рюриковичів» належить до найменш розроблених в iсторичнiй науцi питань, хоч певна історіографія з нього існує [посилання на роботу О. М. Іоаннисяна (1983) – авт.] ... Безперечним здавалося лише одне: це – родовий знак князів з династії Рюриковичів. Проте й остання теза нині потребує явного коригування» [14, c. 47]. Вважалося, що роботи К. Ю. Гломозди і Д. Б. Яневського відповідають на всі головні питання, що пов’язані з історією та значенням княжих знаків. Вони суттєво вплинули як на поширення історичних знань про ці знаки, так і на розвиток тогочасної української історичної думки щодо походження, ґенези та змісту тризуба.
Третій період (90-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.). На початку 90-х рр. ХХ ст. політизація «тризуба» Володимира Великого у зв’язку з відродженням національної символіки України призвела до зниження наукового рівня вітчизняних робіт про «тризуб» і сприяла виникненню все більш оригінальних дослідницьких побудов і фантастичних тлумачень «тризуба» [5, с. 173-174; 82, с. 17]. Намагаючись подолати колишні ідеологічні табу, дослідники за інерцією починали відкидати і логіку узагальнень історичної інформації про знаки Рюриковичів, вважаючи адекватними лише альтернативні підходи.
Науковий стан дослідження проблеми у цей період докладно розглядається у монографії О. Ф. Бєлова і Г. І. Шаповалова «Український тризуб: історія дослідження і історичний реконструкт» (2008). За їх оцінкою, публікації К. Ю. Гломозди і Д. Б. Яневського, В. І. Сергійчука, Б. З. Якимовича були, «безумовно, якісною спробою виконати замовлення політичних сил, що успішно перебирали владу у свої руки». Вони задовольняли інтерес широкого загалу українського суспільства, проте «не давали відповіді на запитання: звідки і як з’явився тризуб на території України і що він позначає?» [5, с. 173], а перші вітчизняні науково-популярні публікації головним чином викладали лише положення попередніх робіт радянських та українських істориків [5, с. 112].
В результаті поєднання наукової інформації із оглядових публікацій в академічних виданнях, що не містили відповідей на головні запитання щодо походження «тризуба», з ненауковою концепцією В. Шаяна [103], автора з Канади, про «триєдність і трисутність» з’являється офіційно проголошена псевдонаукова спрощена і примітивна «концепція про глибинну суть» українського тризуба [5, с. 173].
В серпні 1991 р. у Києві відбулась наукова конференція «Історичні традиції української символіки». За її матеріалами газета «Голос України» опублікувала статтю «Яка символіка традиційна», що була підписана 23 депутатами і вченими. У статті була висловлена «найімовірніша версія» тлумачення українського «тризуба»: «тризуб, родовий знак Рюриковичів, очевидно, символізує триєдність та тривимірність світу, історичний зв’язок трьох поколінь в огляді одного людського життя, що пізніше трактовано християнством як єдність Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа святого, є й уособленням для нас соборності українських земель» [20, с. 3].
Через 17 років науковий рівень цього своєрідного «меморандуму» серпневої конференції 1991 р., який відбивав тогочасну вітчизняну історичну думку, О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов охарактеризували як «неоднозначний» [5, с. 115]. Але саме завдяки цим уявленням у науковому середовищі і політичним настроям у національно-демократичних громадських рухах України 19 лютого 1992 р. відбулося історичне засідання Верховної Ради України, на якому після розгляду питання «Про Державний герб України» золотий Тризуб на синьому тлі як елемент Великого Державного Герба був затверджений Малим Державним Гербом України [67].
О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов характеризують цей період поглибленням кризи української радянської історичної науки, який починається радикальним переглядом оцінок уявлень щодо «тризуба», і розглядають роботи науковців і аматорів, що писалися з кон’юнктурних міркувань, створювались на нетворчих запозиченнях та спрощеннях попередників, а часто і взагалі на ненаукових позиціях (О.А. Братко-Кутинський, А. Г. Луців, О. Я. Козуля, О. М. Хмельовський, Р. Фурдуй, О. П. Черних та ін.).
У публікаціях А. Л. Сокульського, О. С. Кучерука, Г. Лозко «тризуб» розглядався як філософсько-символічний знак «триденс», який відбиває триєдність світобудови, чи «тридент» – магічне число три, яке несе у собі сакральне значення, зв’язане з троїстим характером верховної влади і є одним з архетипів людської цивілізації тощо. Автори звинувачують деяких дослідників (В. Баленок, А. Желєзний, В. Кір’язов, Н. Соболєва), у публікаціях яких спостерігались спроби відмовити українцям у їх історичному праві мати «тризуб» у якості національно-державного герба на підставі того, що його використовували інші давні та прадавні культури [5, с.174]. Проте, на їх думку, роботи Г. І. Шаповалова і В. І. Стависького [87] «характеризують новизна, глибинний науковий пошук і продовження кращих традицій першого і другого періодів дослідників Київської Русі» [5, с. 173].
Провідний фахівець з дослідження знаків Рюриковичів А. А. Молчанов у роботі «Знаки Рюриковичей: итоги и проблемы изучения» (2005) узагальнює результати дослідження знаків, викладає стан вивчення, висвітлює проблеми джерельної бази, першочергові завдання та проблеми, що стоять перед дослідниками княжих емблем на початку ХХІ ст. [52]. А. А. Молчанов згадує роботи кількох поколінь радянських істориків (В. С. Драчука, М. П. Ліхачова, О. В. Орєшнікова, Б. О. Рибакова, В. Л. Яніна, С. О. Яценко), завдяки яким визначені територіальні та хронологічні межі обігу і сфера застосування знаків Рюриковичів, з’ясовано, що їх еволюція зумовлена системою успадкування, що існувала ще у боспорській та аланській традиціях тощо. Автор висловлює думку, що знаки Рюриковичів обслуговували аналогічні сфери життя суспільства, які існували у сусідніх степових народів [52, с. 253], і будує загальну модель зародження и розвитку тамги Рюриковичів аж до її зникнення у середині ХІІІ ст. [52, с. 263-265].
А. А. Молчанов піддає критиці версії походження княжих знаків, які пропонують В. І. Кулаков, О. М. Рапов, М. П. Сотникова, А. Л. Хорошкевич, Г. І. Шаповалов, С. С. Ширинський та ін. Критикує С. В. Бєлєцького, який намагається вкрай деталізувати правила наслідування знаків, за якими відбувалося змінення тамг від одного індивідуального варіанту до іншого. Він робить висновок, що всі складності у дослідників виникають з-за відсутності цілком надійної вихідної бази даних.
На думку А. А. Молчанова, вкрай важливе значення має введення до наукового обігу нових речових та зображальних джерел зі знаками Рюриковичів, поглиблене вивчення раніше відомих джерел за використанням сучасних методів комплексного джерелознавства. А. А. Молчанов відзначив, що до зображень знаків Рюриковичів на монетах і печатках примикають ті ж емблеми, що зустрічаються на куфічних монетах, свідчення про які ретельно збирають археологи і нумізмати. На думку дослідника, саме тут виявляються ранні варіанти накреслення первісного простого двозубу. А. А. Молчанов звертає увагу на роботи О. О. Мєльнікової [48; 49], яка копітко здійснює збір і систематизацію усіх зображень «знаків Рюриковичів» на східних монетах зі скарбів кінця ІХ – першої половини ХІ ст. [52, с. 262].
Дослідник піддає критиці оглядові роботи О. М. Іоаннисяна, Є. В. Пчєлова та історіографічний нарис В. І. Лавренова за слабке знайомство їх авторів з відповідною літературою [52, с. 260], відзначає суперечність методики атрибуції знаків конкретним князям у роботах С. В. Бєлєцького [52, с. 265-266] і вказує на необхідність утворення зводу княжих тамг [52, с. 266]. Підводячи підсумки, А. А. Молчанов констатує, що «пока никому из исследователей не удалось выдвинуть достаточно обоснованную версию о первоначальном смысловом значении лично-родовой эмблемы Рюриковичей» [52, с. 268]. На його думку, головною трудністю у визначенні семантики початкової двозубої тамги є постійна її поява вже у виразно стилізованому вигляді.
А. А. Молчанов не висунув власну версію тлумачення зображального прототипу знака, але визначив вимоги, яким цей прототип повинен був відповідати. По-перше, неодноразово і чітко виявитися за визначеними географічними і хронологічними параметрами другої половини ІХ – першої половини Х ст. По-друге, він повинен бути не тільки однозначно пізнаваним як деякий предмет живої чи неживої природи, але і певно кореспондувати з культурно-історичними реаліями свого часу, що відомі нам [57, с. 268-269].
Найбільш ґрунтовною слід вважати історіографічну роботу провідного фахівця з російської геральдики Н. О. Соболєвої (2006) «Знак Рюриковичей в контексте проблемы «Русь и евразийская идея» [82, с. 15-66]. Авторка розглядає роботи М. П. Ліхачова, О. В. Орєшникова, Б. О. Рибакова, М. О. Таубе, І. І. Толстого та інших дослідників. У пошуках аналогій і пояснень «загадкового знака» перших руських монет дослідниця звертається до численних розвідок родових і культових знаків давніх народів Євразії – від Дунаю до Монголії. Авторка докладно розглядає результати дослідження численними авторами графічно подібних родових і культових знаків давніх індоєвропейських народів: в Монголії, Південному Сибіру, на Волзі, Північному Кавказі, у Дніпровсько-Донському регіоні та сучасній Болгарії. Вона певно має рацію, коли серед тотожних знакам Рюриковичів розповсюджених двозубів і тризубів намагається знайти якщо не остаточне значення давньоруських княжих емблем, то зрозуміти їх витоки і функціональне призначення.
Н. О. Соболєва підкреслює серйозне наукове значення досліджень таких вчених, як М. І. Артамонов, Х. Х. Біджиєв, В. І. Бешевлієв, І. Л. Кизласов, П. Петрова, М. Д. Полубоярінова, В. Є. Фльорова і простежує найбільш близькі аналогії давньоруським двозубам і тризубам у Хазарії, Волзькій Булгарії та Першому Болгарському царстві на Дунаї. Особливу увагу вона приділяє «феноменальним» роботам В. Є. Фльорової з дослідження двозубих і тризубих тамгоподібних знаків Хазарії [95; 94]. Н. О. Соболєва характеризує тризуб як сакральний, магічний символ, релікт колишніх вірувань та підкреслює генетичну єдність двозубів і тризубів Рюриковичів зі знаками Хазарії, що запозичені з іранської духовної культури [82, с. 54-57].
Джерельная база. Вивчення історіографії проблеми походження знаків Рюриковичів ґрунтувалося на свідченнях давньоруських літописних джерел та широкому колі опублікованих матеріалів XIX – початку XXI ст.
Першу групу джерел складають давньоруські літописні зводи за лаврент’євським та іпатським списками [26; 40; 42], що фіксують використання княжих знаків принаймні з середини Х ст.
За ступінню наукових узагальнень провідне місце займають монографії і наукові статті, які складають другу групу джерел. Вони вирізняються високим рівнем наукового аналізу, найбільш аргументованим розглядом історії досліджень походження знаків Рюриковичів. Серед них вирізняються наукові роботи таких істориків та провідних фахівців зі спеціальних історичних дисциплін і дослідження знаків Рюриковичів, як С. В. Бєлєцький [6], О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов [5], К. В. Болсуновський [8; 9], К. Ю. Гломозда [14], О. М. Іоаннисян [25], В. І. Кулаков [38], М. С. Левшиновський [41], М. П. Ліхачов [43], А. А. Молчанов [51-55], О. О. Мєльнікова [49], О. В. Орєшников [61-63], О. Пастернак [64], О. М. Рапов [69], Б. О. Рибаков [70], В. Ю. Січинський [80], Н. О. Соболєва [82], В. І. Стависький [87], М. О. Таубе [88; 89], І. І. Толстой [92], С. С. Ширинський [105].
Третя група джерел містить науково-популярні статті, брошури та інші видання науково-популярного характеру. Відмітною рисою цієї групи є актуальність, популярний стиль викладення результатів наукових досліджень. Характеризуючи науково-популярні статті, важливо підкреслити, що кількісний зріст даної групи джерел є показником, що відображає рівень наукового інтересу до теми. Зріст цієї групи джерел на початку та в останні два десятиліття ХХ ст. пов’язаний з відродженням національної символіки України. Серед них О. А. Братко-Кутинський [10], С. Й. Вовканич [11], М. С. Грушевський [16-18], О. Я. Козуля [33], І. П. Крип’якевич [37], О. С. Кучерук [39], Г. Лозко [44], А. Г. Луців [45], С. Наливайко [58], В. І. Сергійчук [76-78], А. Л. Сокульський [83], В. Ткаченко [90], Р. Фурдуй [97], О. Хмельовський [98], О. П. Черних [101], Г. І. Шаповалов [102], В. Шаян [103], Б. З. Якимович [108] та ін.
Четверту групу джерел складають нумізматичні і сфрагістичні каталоги, а також наукові публікації зображень знаків на різних предметах, що розглядаються як графічні аналоги знаків Рюриковичів. Насамперед, це фундаментальні роботи М. П. Сотникової і І. Г. Спасського «Древнейшие русские монеты X-XI веков. Каталог и исследование» [84], «Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков» [85], В. Л. Яніна «Актовые печати Древней Руси X-XV вв.» [109], а також роботи А. О. Амелькіна [1; 2], М. І. Артамонова [3; 4], І. Г. Добровольського, І. В. Дубова, Ю. К. Кузьменко [19], В. С. Драчука [22], О. О. Мєльнікової [48], А. А. Молчанова [56], В. Є. Фльорової [95; 96], С. О. Яценко [112] та ін.
Окремо автор виділяє підручники і навчальні посібники, що складають п’яту групу джерел, яка відображає теоретичні питання з археології, нумізматики, геральдики, етнології тощо. Серед них роботи О. І. Каменцевої і М. В. Устюгова «Русская сфрагистика и геральдика» [27], Л. С. Клейна «Археологические источники: Учебное пособие» [30], «Ведение в теоретическую археологию. Книга І: Метаархеология: Учебное пособие» [31], А. В. Пономарьова «Українська етнографія: Курс лекцій» [65] та ін.
Аналіз сукупності джерел дає можливість вирішити встановлені завдання, виявити і осмислити перспективи розвитку і еволюції історіографії проблеми походження знаків Рюриковичів.
Методологічні основи дослідження. При написанні роботи автор керувався основними принципами і науковими методами історіографічного дослідження. При їх визначенні він виходив з об’єктивного змісту історико-пізнавального процесу походження знаків Рюриковичів, його різноманіття, обумовленості внутрішніми і зовнішніми чинниками, розвитком історичної думки у різні періоди підвищеного інтересу до знаків Рюриковичів у ХІХ ст. та у другій половині ХХ ст. у зв’язку з накопиченням певного археологічного матеріалу та політизацією «тризуба» Володимира Великого на початку та наприкінці ХХ ст. Серед основних принципів дослідження проблеми були: принцип історизму, принципи об’єктивності і науковості та принцип історіографічної традиції.
Принцип історизму є одним з основних принципів історіографічного дослідження. Він передбачає розгляд процесу пізнання проблеми у його розвитку і зміненні, у зв’язку з наявністю певної теорії і методології у ту чи іншу епоху. Використання принципу історизму забезпечувалося порівняльним аналізом історіографічних фактів і джерел з точки зору їх накопичення, оцінки та інтерпретації, взаємозв’язку і взаємозумовленості.
У цілому принцип історизму дозволяє вивчити розвиток наших уявлень щодо походження знаків Рюриковичів у їх часовій послідовності і діалектичній єдності. Використання принципу об’єктивності полягало в неупередженому оцінюванні історіографічних фактів. Його застосування дозволяло уникати спотворень при оцінці дослідницьких концепцій і методики вивчення знаків Рюриковичів у цілому. Використання принципу історіографічної традиції ґрунтувалося на вивченні предмету дослідження з урахуванням результатів його попереднього наукового вивчення.
У роботі використовувалися загальнонаукові методи: аналізу та синтезу, індукції та дедукції, системного і структурного аналізу, описовий. Описовий метод припускає чітке уявлення щодо обраного предмету вивчення і послідовність його характеристики та систематизації. Використання метода аналізу, заснованого на розділенні досліджуваного об’єкту на елементи і з’єднання їх в єдине ціле, дозволяло критично осмислювати існуючі підходи в інтерпретації і класифікації історіографічних фактів.
Серед спеціально-історичних методів історіографічного дослідження застосовувалися: історико-генетичний, порівняльно-історичний, історико-типологічний, метод історичної періодизації, метод діахронічного аналізу проблемно-хронологічний, ретроспективний, періодизації, порівняльний, конкретного і перспективного аналізу, історичний і логічний, актуалізації, синхронічний тощо. Кожний метод дає можливість розкрити той чи інший бік науково-пізнавального процесу і у сукупності уявити його як цілісний процес.
Історико-генетичний метод складається з послідовного виявлення властивостей, функцій і змінень реальності, що вивчається, у процесі реальної історії об’єкта дослідження, цей метод є аналітично-індуктивним, а за формою відображення інформації – описовим. Історико-генетичний метод дозволяє показати причинно-наслідкові зв’язки і закономірності історичного розвитку, а історичні події та особистості охарактеризувати за їхньою індивідуальністю.
Широкі пізнавальні можливості надає історико-порівняльний метод. По-перше, він дозволяє розкривати сутність досліджуваних явищ у тих випадках, коли вона неявна, виявляти загальне та те, що повторюється, необхідне та закономірне, з одного боку, та якісну відміну – з другого. По-друге, історико-порівняльний метод дає можливість виходити за межі явищ, що вивчаються і на підставі аналогій приходити до широких історичних паралелей. По-третє, він припускає використання усіх інших загально історичних методів. Порівнювати можна об’єкти і явища і однотипні і різнотипні, що знаходяться на тих саме і різних стадіях розвитку. В одному випадку сутність буде розкриватися на підставі виявлення схожості, а в іншому – відмінностей.
Типологічний метод складається у пізнанні індивідуального за принципом від по одиночного до особливого, а потім – до загального та всезагального. Він передбачає здатність розпізнати індивідуальне через приналежність до загального, і, навпаки, побачити загальну закономірність у розрізнених проявах одиничного. Історико-системний метод передбачає цілісний, комплексний підхід до досліджуваної реальності.
Крім власне історичних методів дослідження, в історіографічному вивченні використовуються також і міждисциплінарні методи – культурологічний та метод семіотики.
За основу історіографічного методу прийнятий предметно-хронологічний підхід, у рамках якого здійснений аналіз історіографічного матеріалу з окремих питань загальної проблеми - походження знаків Рюриковичів.
Висновки. Проблема походження знаків Рюриковичів розглядалася у літературі дорадянського періоду, наукових працях за радянські часи в СРСР та в еміграції, досліджується вона і у сучасний період. Проте в історіографії досі відсутня єдина науково грунтовна точка зору щодо походження знаків Рюриковичів, ця проблема визнається фахівцями чи не найскладнішим питанням в історичній науці.
Стан розробленості проблеми у трьох визначених періодах свідчить, що розвиток цього напрямку досліджень залишається екстенсивним, для багатьох публікацій характерний дилетантизм, кон’юнктурність, компілятивність, методична недосконалість.
Політизація «тризуба» в останні десятиліття сприяє виникненню все більш оригінальних дослідницьких побудов і фантастичних тлумачень, а в деяких роботах княжий знак Володимира Великого навіть виривається зі свого історичного контексту і стає суто сучасним філософським символом. Все це свідчить про низький рівень наукової розробленості проблеми.
За радянську добу не було здійснено комплексного порівняльного аналізу історіографії походження знаків Рюриковичів. Предметом дослідження істориків і фахівців зі спеціальних історичних дисциплін були в основному конкретно-історичні питання, серед яких іноді розглядалися й суто історіографічні аспекти проблеми.
Сучасна наука робить лише перші спроби комплексного аналізу історіографії походження та семантики знаків Рюриковичів, хоча, зрозуміло, вони не є рівноцінними за своїм науковим значенням.
Комплексний аналіз сукупності джерел у поєднанні з використаною методологічною базою дає можливість вирішити встановленні завдання, визначити і осмислити проблеми, що існують у дослідженні походження знаків Рюриковичів.
РОЗДІЛ 2. ФОРМУВАННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ КОМПЛЕКСУ ДЖЕРЕЛ З ПРОБЛЕМИ: ІСТОРІОГРАФІЧНІ ОЦІНКИ
До теперішнього часу накопичена певна дослідницька література, що присвячена вивченню знаків Рюриковичів. У ній опубліковані як окремі археологічні знахідки, так і систематизовані групи речових джерел з княжими емблемами, представлені різні підходи, оцінки, гіпотетичні припущення з проблем походження, функціонального призначення та семантики знаків Рюриковичів. Проте, за радянські часи не було здійснено комплексного порівняльного аналізу історіографії цієї проблеми, яка вивчалася у загальному контексті вирішення переважно конкретно-історичних проблем. Тому формування та використання джерел для аналізу методологічно становлять складну частку питань у вирішенні наукових завдань з обраної теми.
Існуючий пробіл у значній мірі компенсують посилання на джерела за обраною темою в історіографічних працях І. І. Толстого, М. О. Таубе, В. Ю. Січинського, А. А. Молчанова та ін. Великий обсяг джерел містить бібліографічний покажчик А. А. Молчанова [51, с. 13-24]. До його списку у хронологічній послідовності увійшли роботи з загальної історії, спеціальних історичних дисциплін, атрибуції і систематизації речових і зображальних джерел з давньоруськими княжими знаками другої половини ІХ - ХІІІ ст.ст. Він містить більше 150 видань, опублікованих до 1997 р., починаючи з М. М. Карамзіна (1816), і не втрачає свого наукового та дидактичного значення і сьогодні. Обширні списки джерел з обраної проблеми згадують у своїй праці О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов [5, с. 240-254]. Посилання на численних авторів з дослідження тамгоподібних знаків надає Н. О. Соболєва [82, с. 57-66]. Корисною є і спроба О. В. Левчука та О. А. Горбаня видання бібліографічного списку публікацій з фонду Наукової бібліотеки Запорізького національного університету, присвячених історії створення та утвердження Державного Гербу України, до якого увійшли, у тому числі, і книги, статті з періодичних видань і наукових збірників щодо обраної теми [79]. Короткою, але конкретною за тематичною спрямованістю щодо обраної теми є посилання до бібліографії з інтерпретації «тризуба», яку надає Л. В. Войтович [12, с. 35-36, прим.20].
У роботі «Древнейшие русские монеты Великого княжества Киевского» І. І. Толстой дав цілісну картину всіх пропонованих тлумачень і згрупував їх у 3 тематичних групи: 1) знак влади (скіпетр); 2) емблема інтересів країни - торгівлі і судноплавства (якір) та релігії (трикирій, церковна корогва, голуб як символ Св. Духа); 3) геральдичний зміст (крук, франциска, портал) [92, с. 178]. Усі версії дослідник визнав однаково безґрунтовними і виказав припущення, що їх первісний образ, можливо, вдасться знайти у північній геральдиці. Найціннішим додатком до історіографічної глави цієї книги є текст листа академіка О. О. Куніка з його зміненою думкою щодо походження знака, який був написаний після ознайомлення з рукописом праці І. І. Толстого [92, с. 182-186]. О. О. Кунік першим підійшов впритул до наукового порозуміння витоків «загадкової фігури», виказав свою останню думку, що «фигура может быть норманнского происхождения» [92, с. 182] та «родовым знаменем Владимира» [92, с. 185], що вийшло зі знака власності.
І. І. Толстой висунув найважливіші питання, що визначили на сторіччя вперед напрямки подальших досліджень княжих знаків, які не втратили свого значення і до сього дня. По-перше, дослідник звернув увагу на останню думку О. О. Куніка, який вважав «загадковий знак» на монетах родовим знаком Володимира, що вийшов зі знака княжої власності. Він відзначив, що останнє пояснення О. О. Куніка заслуговує серйозної уваги, і вважав, що саме у цьому напрямку можна буде з часом знайти розгадку загадкової фігури [92, с. 186]. «Для удовлетворительного разрешения вопроса нужны однако два условия: во 1-х подробная разработка вопроса о знаках собственности вообще и во 2-х находка каких-нибудь новых памятников старины, на которых находилось бы изображение аналогичное нашей фигуре», - вважав І. І. Толстой [92, с. 186]. Виконуючи це завдання, Б. О. Рибаков (1940) залучив величезний археологічний матеріал і показав функціональне значення княжих емблем саме у ролі знаків власності [70].
І. І. Толстой звернув увагу на цікавий факт з твору німецького історика-юриста Гомайера щодо знаків власності. На його думку, це може «доставить материал для размышления исследователям нашей фигуры … Факт состоит в том, что многие знаки собственности, особенно северные, що багато знаків власності, особливо північних, первоначально произошли из так называемых связанных рун (Binderunen), т.е. фигура была составлена из всех букв рунического алфавита, входивших в имя первоначального владетеля знака, причем буквы эти былисвязаны между собой наподобие монограммы. В предполагаемом знаке собственности киевских князей некоторые части были действительно, хотя и с некоторой натяжкой, приняты за руны» [92, с. 186]. У ХХ ст. пошуки власних версій тлумачення княжих знаків як монограм були вживані К. В. Болсуновським і М. П. Чєрнєвим [9], О. Пастернаком [64], А. Л. Хорошкевич [99] та ін.
По-друге, І. І. Толстой підкреслив, що первісна форма знаків власності змінюється при переході у спадок від однієї особи до іншої. Зміни ці складаються з урізування якої-небудь частини основної фігури або ж додатку яких-небудь прикрас [92, с.186]. Хоча І. І. Толстой зауважив, що це потребує серйозного дослідження і будувати які-небудь припущення на підставі наведених вище даних передчасно, ще наприкінці XIX ст. був підказаний принцип ґенези княжих знаків, дослідження якого згодом набуло розвитку і отримало у літературі назву «системи відп’ятнишів» [54, с. 83].
По-третє, І. І. Толстой наводить вкрай важливі роздуми О. О. Куніка щодо виникнення знака Володимира: «Унаследован ли знак Владимиром … или он выдуман после его крещения, пока решить трудно. В пользу первого предположения говорит то обстоятельство, что он употреблялся и его двумя сыновьями» [92, с. 185]. Як не дивно, але саме це питання досі не знаходить одностайної думки дослідників, що висувають протилежні та взаємовиключні версії щодо зображального прототипу тризубу Володимира Великого.
Питання, що були поставлені І. І. Толстим, вплинули на розвиток історичної думки щодо походження знаків Рюриковичів на протязі усього ХХ ст., деякі надовго привернули увагу дослідників, інші не знайшли одностайного вирішення і сьогодні. Спостереження І. І. Толстого про змінення княжих знаків при їх успадкуванні було підхоплене іншими нумізматами, у першу чергу, О. В. Орєшниковим, який намагався знайти у них закономірність і застосувати для систематизації найдавніших руських монет. О. В. Орєшников писав про знаки Рюриковичів практично на протязі усієї наукової кар’єри, відстоюючи їх автохтонне походження. Близьким йому за підходом стали етнографічні спостереження П. М. Сорокіна над знаками звичайного права у сучасних йому вотяків (мешканців В’ятської губернії), за яким просту форму знака батька сини перетворювали у свій більш складний знак. У статті «Новые материалы к вопросу о загадочных фигурах на древнейших русских монетах» О. В. Орєшников (1894) узагальнив думки своїх попередників щодо тлумачення княжих знаків і доповнив спостереження П. М. Сорокіна відомостями про аналогічні родові знаки зирян, лопарів, вогулів [63, с. 301-311]. Саме цією роботою були закладені підвалини для розробки теорії родового успадкування княжих знаків. Її важливість для вирішення проблеми походження знаків Рюриковичів визначалась тим, що генеалогічна класифікація княжих знаків повинна була починатися зображальним прототипом і визначати «родовий знак Рюриковичів».
І. Т. Савенко (1910) в однієй з частин своєї праці «О древних памятниках изобразительного искусства на Енисее» [73], що називалася «Древнейшие родовые знаки русских великих князей», стверджував, що зображення на монетах є родовими знаками руських князів, вони є дуже зміненими, ускладненими і стилізованими і висловився щодо їх ґенези та походження.
У роботах «Загадочный родовой знак семьи Владимира Святого» [88] і «Родовой знак семьи Владимира Святого в его историческом развитии и государственном значении для древней Руси» [89] М. О. Таубе проаналізував стан дослідження проблеми і методологічно відзначив дві з них, які визначились на кінець 1930-х рр.: значення знака і зображення знака. Відносно першої особливих розбіжностей не існувало: «загадкова фігура» сприймалася як родовий знак Рюриковичів, що у найпростіших формах виник у давнину, в язичницький період, як родовий знак варязького княжого роду, що осів на Русі [89, с. 104]. На його думку, «тризуб» не був особистим знаком Володимира (останній залишив би його після хрещення), а був саме старою емблемою усього Володимирова роду. Таким чином, «тризуб», який використовував Володимир Святославич, розглядався як знак, що виник принаймні за часів князя Ігора (912-945).
Відгадки «предметного» прообразу знака не здавалися М. О. Таубе певними. Тому узагальнюючи стан дослідження проблеми існуючи на той час версії тлумачення знака майже 40 дослідників він згрупував у 6 тематичних розділів. У скороченому вигляді вони виглядають наступним чином: 1) знак як символ державної влади (тризуб, верхівка візантійського скіпетра, скіфський скіпетр, корона); 2) знак як церковно-християнська емблема (трикирій, лабарум, корогва, голуб Святого Духу, акакія; 3) знак як світсько-воїнська емблема (якір, наконечник «франциски», лук зі стрілою, норманський шолом, сокира); 4) знак як геральдично-нумізматичне зображення (норманський крук, генуезько-литовський «портал»); 5) знак як монограма (рунічна, візантійська, «українська»); 6) знак як геометричний орнамент (візантійський, східний, слов’янський, варязький) [89, с. 91-92]. М. О. Таубе вважав, що причинами розбіжності науковців є відсутність ґрунтовної методики і виказав важливу думку про міждисциплінарне дослідження різних археологічних джерел із зображенням «тризуба» [89, с. 120-121], яка була підхоплена у подальших розвідках. М. О. Таубе закріпив думку про скандинавські корені «загадкового знака», яка на той час вже існувала в історіографії, але не відкидалася ідея і його південного запозичення. На його думку, знак мав якесь магічне значення [88, с. 131-132]. О. В. Орєшников хоча і не акцентував увагу на «предметності» знака, неодноразово висловлювався на користь його автохтонного походження [61, с. 49]. Останньої точки зору додержувалися й деякі радянські історики, наприклад, О. М. Рапов [69, с. 62-69].
Найважливішими з розробки теорії родового успадкування знаків Рюриковичів стали праці О. В. Орєшникова. У роботі «Классификация древнейших русских монет по родовым знакам» (1930) автор спростував висновки І. І. Толстого щодо атрибуції найдавніших руських монет [62, с. 87-112]. На підставі зіставлення особистих княжих знаків, хрестильних та побутових імен він стверджував, що, крім срібників з написом «ЯРОСЛАВЛЕ СЪРЕБРО», які О. В. Орєшников відносив до новгородського князювання Ярослава Володимировича (987-1019), мова повинна йти не про князів кінця Х та початку ХІ ст., а про їх нащадків – князів другої половини ХІ та початку ХІІ ст.: Ізяслава (Дмитра) Ярославича (1054-1078), його синів Ярополка (Петра) Ізяславича Вишгородського (1077-1078) і Святополка (Михайла) Ізяславича (1093-1112) та Володимира Всеволодовича Мономаха (1113-1125). Відомий і авторитетніший нумізмат О. В. Орєшников помилково вважав, що найвищої точки розквіту Київська Русь нібито досягла за князювання Володимира Мономаха. Це підтримувало його впевненість у приналежності «володимирових» монет саме Мономаху [61, с. 66]. Неоднозначність оцінки цієї хронології рядом нумізматів [82, с. 19] не вплинула на усталене у науковому обігу, головним чином завдяки працям О. В. Орєшникова, сприйняттю «загадкового знака» як родової емблеми руських князів. У 1930 р. М. П. Ліхачов підкреслив, що теорія родового знаку зовсім усталилася, різноманітні тільки тлумачення його походження [43, с. 56].
Не глядячи на розбіжність в атрибуції монет і, як наслідок, хронологічної послідовності знаків, роботами І. І. Толстого і О. В. Орєшникова були закладені основи наукового вивчення княжих знаків, зокрема, розробки теорії родового успадкування та ґенези знаків Рюриковичів. Актуальними для розв’язання були визначені питання походження родових знаків, знаків влади і власності, ґенези княжих емблем та успадкування «тризуба» князем Володимиром.
Відомий спеціаліст у галузі спеціальних історичних дисциплін М. П. Ліхачов включив свої роздуми щодо знаків Рюриковичів у контекст праці «Печати с изображением тамги или родового знака» (1930), яка була опублікована у другому випуску «Материалов для истории византийской и русской сфрагистики» [43]. М. П. Ліхачов розглянув різні версії тлумачення знака і не підтримав жодної. Він звернув увагу на можливе його походження зі Сходу на тій підставі, що «по начертаниям своим знак Рюриковичей однотипен с некоторыми, например, тамгами Золотой Орды, а в основе своей, представляющей как бы вилы о двух зубьях, совершенно схож с поздней золотоордынской тамгой XV в.» [43, с. 266].
Дослідник виконав порівняльний аналіз великої кількості сфрагістичного матеріалу (печаток, пломб, монет) з однотипними за конфігурацією знаками і дійшов висновку, що у різний час і різних місцях можуть виникати знаки однакового малюнку [43, с. 108]. При цьому він попереджував, що «обзор и исследование знаков собственности и так называемых символов, особенно же в данном случае тамг тюркских племен, представляет большую важность, но самое прикосновение к родовым знакам способно увлечь к скифам и индо-скифским царям и еще дальше, а рядом с этим в вопросе о происхождении, о заимствованиях и влияниях необходима крайняя осторожность, иначе в клеймах финской деревни, нам современной, можно найти знаки, видимые на наших древних пломбах и печатях» [43, с. 57].
М. П. Ліхачов зробив фундаментально ґрунтований висновок про належність двозубів і тризубів на печатках представникам княжого дому Рюриковичів і зауважив, що «вопрос о родовых знаках остается пока в области гипотез» [43, с. 205]. Істотним є його зауваження, що «знаки родовые, а в особенности знаки собственности, совсем не то, что «символы», которые благодаря священному культовому, почему-либо им приданному значению, мигрируют, сохраняя свою форму» [43, с. 266]. Саме це спостереження і обережне висловлювання М. П. Ліхачова про значення знаків культових лягло до основи дослідження Н. О. Соболєвої [82, с. 57].
Робота О. Пастернака «Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого» [64] була видана лише у 1934 р. Саме виявлення у тризубах закодованих у складні монограми частин написів «Владимир на столе» або «Владимир на столе, а се его сребро» вважається багатьма авторами головним і оригінальним відкриттям у дослідженні О. Пастернака [5, с. 42]. Проте, це винахідливе пояснення піддав критиці Б. О. Рибаков, виказавши, що «кроме парадоксальности, этот взгляд не содержит в себе ничего» [70, с. 233].
«Переднє слово» С. Шелухіна до цієї книги, де він критикує М. О. Таубе, який «тягне увагу від півдня на північ» [64, с. 6] та посилається на археологічні знахідки «тризуба» В. Ю. Січинським у Володимирі-Волинському, є окремим твором про південні коріння «тризуба» як знака державного, національного та релігійного [64, с. 6-14]. Головним у роботі О. Пастернака є не так його забавна версія пояснення «тризуба», як іконографічний аналіз княжих знаків, завдяки якому автор виділяє незмінні і змінні ознаки та їх співвідношення з поняттям гербу. О. Пастернак називає знак Володимира «київським тризубом» і проголошує гербом, наполягаючи на південному походженні. «Спільною або родовою незмінною ознакою київського тризуба є його зовнішній вигляд (тип), тобто долішня частина чотирикутника тризуба з луком … у всіх виходить одна і та сама ознака (зовнішній тип), тобто: з боків дві сторчові лінії, що в’яжуться з долішньою поземною лінією в незамкнений зверху чотирикутник, а з долішньої поземної лінії виходить лук вниз. Цією зовнішньою ознакою (типом) різниться київський тризуб від усіх останніх тризубів шведських, датських, французьких та грецьких. Зовнішня ознака (тип) київського тризуба представляє геральдичний символ княжого роду, такий самий символ, як родовий герб шляхтича … Отже, зовнішній вигляд (тип) київського тризубу є незмінним і становить геральдичний символ, родову гідність (титул) «князь». Внутрішній перепліт ядра та остриці (зуби) київського тризуба є змінними, інші в кожнім взірці і становлять особисто-пануючий клич поодиноких осіб княжого роду. Особи київського княжого роду означували в тризубі свій особистий пануючий клич, який складається з кількох слів, зложених буквами (монограмою) та геральдичними знаками (образками)» [64, с. 22-23].
Дослідник правильно виділяє в усіх знаках незмінний загальний двозубий елемент з трикутним завершенням в основі. Проте, у його висновках міститься протиріччя: з одного боку, він вважає родовим знаком Рюриковичів «київський тризуб», зовнішній вигляд (тип) якого вважає незмінним; з другого – княжі тризуби відрізняються один від другого змінними ознаками і містять незмінний двозубий елемент. Такий підхід не відповідає вимогам до гербів, яким О. Пастернак вважає «київський тризуб». «Характерной особенностью герба является его наследственность… Изображение… может считаться гербом только тогда, когда оно переходит от отца к сыну, из поколения в поколение», – підкреслювали О. І. Камєнцева і М. В. Устюгов [27, с. 5-7]. За О. Пастернаком вимогам до гербів радше відповідає саме двозуб. Можливо, саме він, а не тризуб с його модифікаціями і є родовим знаком Рюриковичів. Але про це О. Пастернак не здогадувався. Не звернули на це уваги і відомі науковці та громадсько-політичні діячі М. С. Грушевський у 1920 р., К. Й. Трильовський у 1921 р. і В. М. Пачовський у 1923 р., яким О. Пастернак розіслав примірники своєї роботи. «Згадані особи надзвичайно поховали мою працю. Я думав, що вони опублікують її. Або моя праця спонукає їх до власних студій нашого герба, але так не сталось», – писав О. Пастернак [64, с. 17].
О. Пастернак не був першим, хто помітив незмінний двозубий елемент у княжих тризубах. Про тризуб князя Володимира ще у 1918 р. писав Лонгін Цегельський у львівській газеті «Українське слово», яку він редагував у той час: «Він не надаєть ся на герб нової української держави. Раз, що зовсім незрозумілий для сучасних, по друге, що не знати напевне, чи се був справді герб держави; а по третє, що годі рішити, котра саме з трьох форм є властива і основна» [100, с. 1]. Автор висловлює свої враження щодо іконографічних особливостей монетного тризуба: «сей герб виглядає радше на комбінацію двох (а навіть більше) взаємно переплітаючихся знаків. З яких двораменний, подвійними чертами різаний, переплітається з другим, однораменним і одною чертою різаним, що в долі розширяється в листок чи вістрє» [100, с. 1]. Зіставляючи зображення тризуба на монетах Володимира та Ярослава з двораменним знаком на Святополкових монетах, Л. М. Цегельський висловлює дуже важливу думку, що герб у кожного князя свій, хоча основна форма його повторюється у всіх його видах. Нажаль, далі Л. М. Цегельський повторює не дуже оригінальну думку своїх попередників, коли припускає можливим вважати кожний княжий герб «рунічним знаком чи так званою різою, яку можна було б відчитати» [100, с. 1]. Таким чином, Л. М. Цегельський ще у 1918 р. впритул підійшов до найважливіших висновків. Юрист за фахом, він розклав тризуб на складові частини, але не так, як це зробили автори «читабельної» версії знака [9]. Л. М. Цегельський побачив запозичення у княжих знаках єдиної двозубої конструкції, яка є основною формою і самотужки впритул підійшов до поняття особисто-родового знака Рюриковичів.
Б. О. Рибаков (1940) у статті «Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской Руси Х-ХІІ вв.» встановив перед собою завдання «опубликовать новый материал о княжеских знаках, вывести изучение их за пределы узко-нумизматических интересов и указать на возможность использования данного вида вещественных источников» [70, с. 257]. Він виконав критичний аналіз джерельної бази у дослідженнях своїх попередників та зауважив, що «изучение княжеских знаков до сих пор было монополией нумизматов; в силу этого в научный оборот были введены только те категории вещественных источников, которые отвечали интересам нумизматики и сфрагистики, именно, монеты, печати вислые, печати-перстни. Частичные попытки А. В. Орешникова выйти за пределы этого узкого круга практически не дали ничего, так как этот серьезный исследователь, к сожалению, игнорировал раскопочный археологический материал» [70, с. 230].
Б. О. Рибаков відзначив близькість, як за формою, так і за суттю знаків київських князів і тамгоподібних знаків боспорських царів ІІ - ІІІ ст. н.е. і підкреслив, що ця аналогія може бути не лише формальною. За своїм значенням, походженням і за використанням боспорські знаки багато у чому нагадують дніпровські знаки Х - ХІ ст.ст. Порівнюючи різновиди царських знаків, він підкреслив, що в основі своїй знак належав всій династії, яка царювала на Боспорі кілька століть, чим і підтверджується сталість знаків на монетах. Ці спостереження могли б цілком відноситись і до системи давньоруських княжих знаків. Б. О. Рибаков писав: «два параллельные (по смыслу) явления, разделенные семью столетиями. Генетической связи, за отсутствием промежуточных элементов, наметить нельзя, а семантическая налицо. И там и здесь знаки являются принадлежностью правящего рода, династии, и там и здесь они видоизменяются, сохраняя общую схему, и там и здесь они сосуществуют с фонемным письмом на правах сохранившегося пережитка более ранних форм письменности» [70, с. 233-234].
Б. О. Рибаков розглядав емблеми як знаки власності і не надавав їм особливих геральдичних функцій, але встановив, що вони виконані у двох манерах – в урочистій, парадній, з великою кількістю додаткових елементів і в простій манері, що дає тільки саму схему малюнка [70, с. 231]. Дослідник привернув величезний археологічний матеріал, що був зібраний на той час, і запропонував нову класифікацію знаків (додаток А), окреслив територіальні та хронологічні рамки їх застосування і проаналізував сферу використання. На його думку, подальша робота над знаками повинна бути спрямована на розшифровку нерозкритих досі знаків, для того щоб за кожним накресленням можна було б бачити ту історичну особу, яка мітила цим знаком все своє багатство, «всю свою жизнь» [70, с. 257].
На підставі іконографічного аналізу Б. О. Рибаков дійшов висновку, що «основу «загадочной фигуры» на ярославлевом и владимировом серебре составляет оприкинутая буква «П», к которой добавляються различные элементы: треугольный отросток снизу, зубец в середине, превращающий эту фигуру в подобие буквы «Ш», кресты, точки и т.д.» [70, с. 230-231] і підкреслив, що «происхождение начертаний этих знаков до сих пор не выяснено, несмотря на большое количество предложенных решений» [70, с. 233]. Виконуючи власну класифікацію знаків, він використав попередню генеалогічну схему О. В. Орєшникова, хоча і вважав сумнівним місцем його схеми перший передбачуваний знак Володимира Святославича у вигляді двозубу. Він підкреслив, що, можливо, опоненти О. В. Орєшникова і мають рацію, коли відносять цьому князю той знак, який О. В. Орєшников приписував Володимиру Мономаху [70, с. 231].
Розроблена у 30-х рр. ХХ ст. О. В. Орєшниковим схема розвитку особисто-родових знаків руських князів була використана Б. О. Рибаковим у класифікації масового археологічного матеріалу [70], а потім В. Л. Яніним для визначення булл ХІІ-ХV ст. [109]. Проте, В. Л. Янін не підтримав О. В. Орєшникова у його ревізії положень І. І. Толстого головним чином тому, що усі знахідки найдавніших монет, що пов’язані зі скарбами або комплексами поховань, які можна було б датувати східними чи західноєвропейськими монетами, виявляються в інтервалі від останнього десятиліття Х ст. до кінця ХІ ст., не виходячи до ХІІ ст. У роботі «Денежно-весовые системы русского средневековья. Домонгольський период» (1956), що одразу стала бібліографічною рідкістю і в наші часи була визнана як «классика историографического предмета» [110, с. 6, прим. 1], В. Л. Янін піддав ґрунтовному аналізу дві суперечливі позиції.
На фактологічному матеріалі він довів, що у роботах О. В. Орєшникова відбилися його помилкові уявлення про хронологію південно-руських монетних скарбів. В дійсності у південних областях Русі обіг дирхема доживає лише до 960-х рр., тобто припиняється ще до прийняття християнства, отже схема І. І. Толстого не знаходить протиріч у датуванні монет. За класифікацією О. В. Орєшникова, розквіт давньоруського карбування відбувається принаймні через сто років після припинення ввозу срібла у південну Русь і є, таким чином, малозрозумілим, причому не може не викликати заперечення і думка О. В. Орєшникова про найвищу точку розквіту Київської держави за Володимира Мономаха. «Время Мономаха уже было временем феодальной раздробленности, а периодом высшего подъема державы Рюриковичей следует считать княжение Владимира Святославича», - уточнює В. Л. Янін [110, с. 186]. В. Л. Янін довів, що срібники з ім’ям Володимира належать одному князюванню Володимира Святославича (978-1015) і карбувалися з кінця 80-х рр. Х ст. до 1015 р. Карбування перших руських монет було розпочате безпосередньо вслід за періодом обігу дирхема у південній Русі і може бути пов’язане з результатами кризи східного срібла, які проявилися на півдні до цього часу [110, с. 188-190]. Обмежуючись формальним аналізом різновидів знака, О. В. Орєшников виходив з помилкового припущення про неодмінний розвиток зображальних елементів від простого до складнішого і, за висловлюванням М. П. Сотникової, «не понял главного противоречия своей схемы: знаки прямых потомков Владимира и Ярослава оказываются по ней в основной части почему-то не трезубцами, а двузубцами» [84, с. 132].
Визначальною в атрибуції монет Володимиру Святославичу з’явилася трапецієподібна підвіска з низькопробного срібла, що знайдена в 1954 р. у 25 ярусі Неревського розкопу в Новгороді. За словами В. Л. Яніна, вона «извлечена из непотревоженного культурного слоя конца Х в.» [110, с. 188] (хоча А. А. Молчанов дає дещо іншу її дендрохронологічну дату: 1006-1025 рр. [56, с. 72]). Зображення знаку на підвісці (додаток В, 3) співпадає зі знаками на монетах Володимира ІІ - ІV типів. На думку А. А. Молчанова, знахідка саме цієї підвіски остаточно доводить приналежність «володимирових» срібників князю Володимиру Святославичу [56, с. 70]. Атрибуція монет Володимиру Святославичу підтверджується і унікальною свинцевою печаткою з ім’ям «Изас[лав]ос» (додаток Д, 2) із зображенням знаку, що вкрай близький до знаку Володимира. За В. Л. Яніним, печатка належала сину Володимира Ізяславу Володимировичу Полоцькому (?-1001) [109, с. 41]. Усіма елементами своєї композиції печатка пов’язується з монетним типом срібників, а її знак є простим ускладненням монетного знака Володимира (додаток Б, 1-4). Датування печатки та близький генетичний зв’язок її знака зі знаком на монетах дозволили В. Л. Яніну віднести й останні монети Володимиру Святославичу [110, с. 188].
В. Л. Янін підтримав атрибуцію монет І. І. Толстого [110, с. 187] і пішов далі, використовуючи уточнену їм власну генеалогічну схему розвитку особистих знаків давньоруських князів (додаток Е) у фундаментальній двотомній праці «Актовые печати Древней Руси X-XV вв.» [109]. Він не тільки відніс Святополку монети з ім’ям ПЕТРОС і ПЄТОР, але і підтвердив його походження від Ярополка, називаючи князя «Святополк-Петро-Ярополкович Окаянний» [109, с. 38-40]. Завдяки дослідженням В. Л. Яніна, монети остаточно набули своїх емітентів і були віднесені руським князям Х-ХІ ст.ст.: Володимиру Святославичу, Святополку Окаянному і Ярославу Володимировичу. Через 100 років після публікації капітальної праці І. І. Толстого найдавніші руські монети були видані М. П. Сотниковою і І. Г. Спасським Зведеним каталогом [85, с.112-206]. Разом з їх уточненою атрибуцією остаточно визначилась і приналежність знаків на них.
В. С. Драчук (1975) у роботі «Система знаков Северного Причерноморья. Тагообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры» вперше поставив питання про необхідність дослідження найдавніших гербових зображень, які він називав емблемами, що передували виникненню класичних середньовічних гербів на території України. Походження традиції «знаків Рюриковичів», які він вважав родовими знаками або знаками власності, від сарматських знаків та знаків боспорських царів автор розглядає у главі «О путях развития тамгообразных знаков Северного Причорноморья» [22, с. 86-96]. В. С. Драчук дійшов висновку, що «предысторию «знаков Рюриковичей» (табл. ХХІ) можно искать среди знаков Северного Причерноморья римского времени (табл. ІІ-ХІІ) и тамгообразных изображений на раннесредневековых изделиях (табл. ХІХ, рис. 4-18, 19, 1-13), наиболее полно описанных Б. А. Рыбаковым» [22, с. 91]. Саме такі символічні зображення були тією основою, на якій сформувалися геральдичні двозуби і тризуби давньоруських князів [22, с. 99]. Поширені у VI-VII ст.ст. у вигляді прикрас на різних речах, пізніше, у Х-ХІІ ст.ст. вони з’являються на зброї, товарних пломбах, монетах вже як гербові знаки давньоруських князів (додаток Ж) [22, с. 150, табл. XXI]. Це було головним висновком роботи автора. В. С. Драчук вважав, що давньоруські герби були іменним знаком князів, що заміняли їх ім’я. Вони ж були й знаками власності [21, с. 33].
У роботі «Подвески со знаками Рюриковичей» (1976) А. А. Молчанов відзначив, що тривалий час вивчення найбільш ранніх з них було ускладнене недостатньою систематизованістю наявного матеріалу. Цілком надійним критерієм для вивчення знаків Рюриковичів залишалися лише їх накреслення на монетах і буллах [56, с. 70]. Він дає опис однієї білонової і п’яти бронзових підвісок з княжими тризубами, підкреслює їх офіційно-державну приналежність [56, с.79] і розглядає геральдичні підвіски як вірчі знаки при виконанні княжою адміністрацією різних функцій (збір данини, торгівля, дипломатичне представництво, судові функції тощо). А. А. Молчанов бачить на них «печатку» князя і пропонує теоретичне обґрунтування В. Л. Яніним типологічної близькості найдавніших руських монет і вислих печаток поширити і на підвіски зі знаками Рюриковичів. Таким чином, А. А. Молчанов вводить до наукового обігу нову групу археологічних джерел, яка у подальшому використовується багатьма дослідниками знаків Рюриковичів.
Автор намагається зрозуміти, за яких обставин великокняже «знамено» могло стати загальнодержавною емблемою і припускає, що виникнувши із потреб загальнодержавного дипломатичного і зовнішньоторгівельного представництва Русі у відносинах з Візантією, можливо, ще у 10-ті роки Х ст., печатки-підвіски поширились потім на відносини з іншими суміжними державами і землями, залишаючись для останніх руськими купецькими вірчими знаками і після того, як у первинному «візантійському» значенні близько 944 р. їх замінили печатки-булли при писемних документах [56, с. 88-89]. А. А. Молчанов переконаний у тому, що питання щодо іконографічної еволюції і можливої зміни символіки родового знаку Рюриковичів на протязі Х-ХІ ст. заслуговує окремого розгляду, так само як походження [56, с. 88].
У роботі «Об атрибуции лично-родовых знаков князей Рюриковичей X-XIII вв.» (1985) А. А. Молчанов, крім дослідження новгородських печаток, їх атрибуції і складання зведеної таблиці новгородських посадницьких булл ХІІ-ХІІІ ст.ст. [54, с. 81], робить спостереження узагальнюючого характеру за іконографією княжого особисто-родового знаку практично на протязі усього часу його обігу (додаток И). Вони знайшли відображення у «Зведеній генеалогічній таблиці особисто-родових знаків князів Рюриковичів Х – першої половини ХІІІ ст., що отримали атрибуцію» (додаток К).
Спочатку особисто-родовий знак княжої власності – двозуб найпростішої форми, як символ єдності правлячого роду, переходить у спадок від батька до сина без змін (від Ігора до Святослава). На думку А. А. Молчанова, перші зміни початкової схеми тамги Рюриковичів відбуваються тоді, як колишня внутрішньодинастична єдність порушується за синів Святослава Ігоровича. Дослідник припускає, що поява третього зубця у знаку Володимира Святославича була пов’язана з бажанням протиставити традиційному двозубу київського князя, успадкованого Ярополком Святославичем, відмінну від нього емблему. Так почалося використовування «системи відп’ятнишів» для утворення нових варіантів старого княжого знаку. На думку А. А. Молчанова, якщо до середини ХІ ст. володіння особисто-родовим знаком, що виступав одночасно у якості державної геральдичної емблеми, залишається, вочевидь, офіційно визнаним привілеєм київського князя, а одночасне використання його іншими членами княжого роду пов’язується завжди з його честолюбними прагненнями або розподілу верховної влади у держав, то у ХІІ – початку ХІІІ ст. правом користування своїм індивідуальним знаком володіють вже численні впливові представники ліній роду Рюриковичів, що розрісся у Києві, Новгороді, Володимирі, Чернигові, Смоленську тощо [54, с. 83].
Фундаментальна праця М. П. Сотникової і І. Г. Спасського «Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков» [85] видана у 1983 р. Вона містить цінні відомості з історії вивчення і походження усіх наявних і відомих на той час 340 монет Х-ХІ ст.ст. Монографія складається з двох частин «Дослідження» і «Зведений каталог» і додатків. У першій частині викладаються історія дослідження монет, топографія їх знахідок і систематизація за основними типами з урахуванням результатів усіх досягнень нумізматичної науки. Розглядаючи золотники і срібники І типу Володимира, автори вважають, що рисунок княжого знаку на них ще тільки відпрацьовувався. Як і А. А. Молчанов [56, с. 70], автори зауважують, що нова знахідка у Новгороді у шарі ХІ ст. бронзової підвіски з таким самим знаком, як на срібниках ІІ-ІV типів, стала остаточним археологічним підтвердженням приналежності монет з ім’ям Володимира саме великому князю Володимиру Святославичу [85, с.70]. М. П. Сотникова і І. Г. Спасський підвели підсумки наукового дослідження перших руських монет майже за 100 років і з’ясували їх значення як найважливішого джерела з історії культури, економіки, політики і грошового обігу Київської Русі. Дійсно, монети із зображенням руського князя на престолі, його княжого знаку, з безпрецедентною за декларативним змістом легендою «представляют собой единственный в сущности вид русских государственных документов X-XI вв., дошедший до нас в подлинниках» [85, с. 110]. Тому вони, безумовно, є інтересними як історичні джерела при вивченні політики Давньої Русі періоду найвищого розквіту Київської держави, коли поряд з прийняттям християнства у якості єдиної державної релігії і заснуванням державного офіціального літописання, випуск власної монети позначав проголошення державної незалежності Русі і рівності її іншим європейським державам. У переробленому і доповненому вигляді каталог 1982-1983 рр. був виданий М. П. Сотниковою в 1995 р. у праці «Древнейшие русские монеты X-XI веков. Каталог и исследование» і став, таким чином, вже третім (і найбільш повним на той час) корпусом руських монет Х-ХІ ст.ст. Крім традиційних розділів цієї фундаментальної праці, у новій книзі М. П. Сотникової досліджені палеографія і мова написів на монетах. М. П. Сотникова вважає, що «система княжеских знаков Рюриковичей Х-ХІ вв. как древнейших русских гербов в своих главных чертах выяснена вполне однозначно. Однако до сих пор остается открытым и спорным вопрос о происхождении этих знаков, несмотря на множество попыток объяснений, иногда даже курьезных» [84, с. 239].
Намагаючись надати тризубу «предметного» значення, думки науковців ХІХ ст. (Б. В. Кьоне, О. О. Куніка, Т. Арне і С. О. Гедеонова) про те, що у монетному тризубі закодоване зображення якогось птаха, у другій половині ХХ ст. поступово розвивали радянські дослідники С. С. Ширинський (1968) у роботі «Ременные бляшки со знаком Рюриковичей из Бирки и Гнездова» [105], О. М. Рапов (1968) у статті «Знаки Рюриковичей и символ сокола» [69], В. І. Кулаков (1988) у роботі «Птица-хищник и птица-жертва в символах и емблемах ІХ-ХІ вв.» [38].
Відомий фахівець у галузі російської символіки та геральдики Н. О. Соболєва вважає, що значну допомогу у тлумаченні монетного «тризуба» могли б надати аналогії, адже ідентичні за формою знаки розповсюджені на величезному просторі. В окремих регіонах складаються своєрідні каталоги різних знаків, у тому числі тамг, накреслення яких схоже – у Монголії, Південному Сибіру, Поволжі, на Північному Кавказі, у Дніпровсько-Донському регіоні і у сучасній Болгарії [82, с. 29-30]. У 2005 р. вона публікує велику статтю «Знак Рюриковичей в контексте проблемы «Русь и евразийская идея», яка у монографічному вигляді нарисів з російської символіки виходить рік по тому [82, с. 15-66].
Авторка розглядає історію вивчення знаків Рюриковичів, високо оцінює внесок таких дослідників, як М. П. Ліхачов, О. В. Орєшников, Б. О. Рибаков, М. О. Таубе, І. І. Толстой, В. Л. Янін та ін. Услід за А. А. Молчановим [53, с. 88] вона нагадує, що у науковому світі усталилася думка, що знак на давньоруських монетах є тамгою (слово тюркського походження) [82, с. 27]. Проте, як вважає Н. О. Соболєва, «знак, помещенный вместо Иисуса Христа на важнейший властный атрибут [монету – авт.] … вряд ли можно увязать исключительно с княжеским хазяйством (знак собственности)» [82, с. 29]. Посилаючись на В. І. Стависького [87, с. 99], вона стверджує, що у якості знаків Рюриковичів були прийняті язичницькі і культові символи, магічна природа яких безумовна [82, с. 29].
Наприкінці ХХ ст. загальна демократизація українського суспільства, створення народних рухів і партій, відкриття правдивої історії про УНР, голодомор 1932-33 рр., сталінські репресії і боротьбу ОУН-УПА за національну незалежність, розпад СРСР і створення нової Української держави вимагало обґрунтування нової національної символіки. Відновлений державний «тризуб» символізував нерозривний зв’язок нової України з державотворчими традиціями Київської Русі і боротьбою українських визвольних змагань на початку та впродовж ХХ ст. Проте, треба було знати: звідки він пішов і що позначає? Це знайшло відбиток у спрямованості вітчизняних досліджень саме на «тризуб».
Робота О. Ф. Бєлова і Г. І. Шаповалова «Український тризуб: історія дослідження і історичний реконструкт» (2008) має переднє «Слово до читача» академіка В. М. Литвина [5, с. 4-5] і затверджена до друку Вченою радою Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. C. Грушевського НАН України. Першу частину своєї праці «Історія дослідження українського тризуба» автори поділяють на шість періодів згідно з періодизацією історії України. У початковий період накопичення знань (ХІХ – перші роки ХХ ст.) автори називають М. М. Карамзіна «хрещеним батьком слова «тризуб», пригадують роботу І. І. Толстого, пропозицію К. В. Болсуновського вважати тризуб «гербом Рюриковичів», думки П. Сорокіна і О. Орєшникова щодо порозуміння монетних знаків як родових. Другий період (1914 – 1930 рр.) характеризують підвищеною увагою до походження і значення тризуба. Згадують думку М. С. Левшиновського про тризуб як встановлений урядом знак для клеймування грошей, важають важливим припущення М. Грушевського про тризуб на монетах Київської Русі як знак влади. Третій період (1930 – 1960 рр.) характеризують як період докорінного повороту у дослідженнях тризуба. Згадують роботи М. Таубе, О. Пастернака і Т. Скотинського, які вважали знаки на монетах гербами або символами суспільно-державного значення. Вслід за В. Ю. Січинським звинувачують засновників радянської школи дослідження знаків Рюриковичів О. Орєшникова і М. Лихачова, які «обмежувались ідеєю П. Сорокіна про «родовий знак князя і його синів». Піддають критиці Б. Рибакова, який вбачав у тризубі лише «знаки княжої власності» [5, с. 172], і підкреслюють внесок М. П. Лихачова, який значно розширив джерельну базу дослідження княжих знаків. Четвертий період (1970 – 1990 рр.) вирізняють спробами відходу від традиційного погляду школи Орєшникова - Рибакова на «тризуб» як «родовий знак», «знак власності» або «тамгу» у фундаментальних працях В. Л. Яніна, які визначають знаки «геральдичними емблемами князів». Згадують роботи В. С. Драчука з дослідження античних знаків Північного Причорномор’я, який визнав «тризуб» гербовим знаком і вперше склав таблицю «Знаки Рюриковичів». Першим, хто радикально відійшов від традиційної школи Орєшникова – Рибакова, автори вважають А. А. Молчанова [5, с.172]. Вони підкреслюють, що взагалі цей період був позначений поглибленням проблематики досліджень і розширенням джерельної бази.
П’ятий період (1990 – 1996 рр.) позначають підвищеною увагою дослідників до історії «тризуба» у зв’язку з проголошенням незалежності і відродженням національної символіки України. Автори називають публікації К. Ю. Гломозди, В. Ткаченка, В. І. Сергійчука, В. О. Панченка, Д. Б. Яневського замовленням політичних сил, а у роботах Г. І. Шаповалова і В. І. Стависького бачуть новину і глибинний науковий пошук. Автори згадують зовсім ненаукову концепцію «триєдності і трисутності» В. Шаяна, яка, нажаль, була поширена у суспільстві і навіть офіційно проголошена у той час в Україні, і констатують, що однією з причин цього була криза радянської історичної науки, яка почалася у цей період [5, с. 173]. Шостий період (кінець ХХ – початок ХХІ ст.), який розпочинається після затвердження тризуба на конституційному рівні головним елементом Державного гербу Украйни у 1996 р., автори характеризують поглибленням кризи української радянської історичної науки. Вони згадують роботи, що писалися з кон’юнктурних міркувань, створювались на нетворчих запозиченнях та спрощеннях попередників, а часто і взагалі на ненаукових позиціях. Автори стверджують, що тризуб, «як правило, хоч у цивілізаціях Давнього Сходу, хоч у культурі Давньої Греції символізує владу, частіше божественну, і ще нікому ні в одній науковій, підкреслюємо і повторимо це, науковій праці не вдалося довести тотожність цього символу влади українському тризубу» [5, с. 170]. Тому вони звинувачують авторів деяких публікацій (В. Кір’язов, Н. Соболєва, В. Баленок, А. Желєзний) у спробах відмовити українцям в їх історичному праві мати тризуб у якості національно-державного герба на підставі того, що його використовували інші прадавні культури. Нажаль, що у їхньому числі опиняється і грунтовна історіографічна робота Н. О. Соболєвої [92, с. 15-66].
Автори згадують розробки С. В. Бєлєцького з класифікації княжих знаків Рюриковичів, проте зауважують, що вони мало що додають до розв’язування питання походження і значення тризуба [5, с. 132]. Нажаль, О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов зовсім не розглядають сучасні дослідження, що присвячені вивченню найбільш ранніх зображень «княжих» знаків у вигляді двозубів І. Г. Добровольського, І. В. Дубова, Ю. К. Кузьменко [19], О. О. Мельникової [48; 49], В. Є. Нахапетян, О. В. Фоміна [59] та ін. Вочевидь, на противагу цьому автори публікують власну «наукову концепцію історичного реконструкту українського тризуба у якості християнського символу віри і надії на спасіння «хреста-якоря» в контексті загальної ідеї про духовність народу України, як невід’ємної частини європейської таласократичної культури» [5, с. 174]. З цього приводу Н. О. Соболєва висловилась, що «наряду с фантастическими расшифровками трезубца – «знака Рюриковичей» предлагается и вербальное его изменение: вместо «тризуба» – «якорь-крест» (посилання на Г. І. Шаповалова [102]) [82, с. 17].
Узагальнююча робота А. А. Молчанова «Знаки Рюриковичей: итоги и проблемы изучения» (2005) була опублікована у 2008 р. Як важливий методологічний засіб А. А. Молчанов виділяє застосування етнографічних паралелей у визначенні функціонального призначення знаків Рюриковичів як родових або особисто-родових тамг. Автор згадує використання особисто-родових тамг царями пізньоантичного Боспору, застосування тавра для позначання права власності на худобу у степовій смузі Євразії скіфо-сарматськими племенами, тюркомовними народами і монголами. На його думку, знаки Рюриковичів, що стояли у єдиному контексті з цими системами родових і власно-родових знаків власності, обслуговували ті ж сфери життя суспільства, хоча цю функціонально-типологічну схожість треба сприймати з необхідними поправками на конкретно-історичну (територіальну, етнічну, соціально-економічну) специфіку Давньої Русі. [52, с. 252-253].
А. А. Молчанов підкреслює широкий розмах археологічних досліджень на території Східної Європи у ХХ ст. і значне поширення бази речових джерел зі знаками Рюриковичів, приділяє увагу з’ясуванню іконографічній еволюції княжих знаків від звичайного двозуба шляхом додавання або урізання додаткових елементів зображення за «системою відп’ятнишів». Він приділяє особливу увагу дослідженню головних джерел зі знаками Рюриковичів. Згадує дослідження В. Л. Яніна, завдяки яким вдалося остаточно з’ясувати приналежність монетних знаків князям Х-ХІ ст.ст. Володимиру Святославичу, Святополку Окаянному і Ярославу Мудрому, а двозуб на звислій печатці з круговим написом грецькою на обох боках – князю Святославу Ігоровичу [52, с. 255]. Дослідник звертає увагу на труднощі в атрибуції новгородських булл домонгольського часу із зображеннями святих і княжими тамгами, а також свинцевих пломб «дрогичинського типу». Підкреслює важливість геральдичних підвісок зі срібла та бронзи як вірчих знаків для дипломатичних представників та чиновників княжої адміністрації.
А. А. Молчанов визначає першочергові завдання та проблеми, що стоять перед дослідниками княжих емблем домонгольської Русі. Насамперед, це введення до наукового обігу раніше невідомих зображень тамг Рюриковичів, публікація яких несе лише звітно-інформаційний характер. Автор зупиняється на найбільш перспективних з них в атрибуційному відношенні. Серед них є і гребінь, прикрашений гравірованим зображенням тамги, з шару Х - початку ХІ ст. на городищі Індакар в Удмуртії [1] та ін. Він згадує нові варіанти княжих знаків, починаючи з простого двозуба, що виявляються на різних предметах, у тому числі, хрестоматійний двозуб на кістяній пластиці з Саркелу. Дослідник вважає, що доповнені перевидання вже відомих груп пам’яток зі знаками Рюриковичів, насамперед нумізматичних і сфрагістичних, у перебігу їх поглибленого вивчення з використанням сучасної методики комплексного джерелознавства також завжди залишаються актуальним завданням для фахівців [52, с. 262]. До зображень знаків Рюриковичів на найдавніших печатках і монетах примикають такі ж емблеми, що зустрічаються серед графіті на куфічних дирхемах, свідчення про які зібрані археологами і нумізматами. На думку А. А. Молчанова, «именно здесь выявляются, по-видимому, самые ранние из известных ныне вариантов начертания первоначального простого двузубца, использовавшегося Рюриком и его наследниками вплоть до Ярополка Святославича» [52, с. 262]. Дослідник погоджується з думкою О. О. Мєльнікової про першочерговість збору і систематизації усіх зображень знаків Рюриковичів, що вирізані на дирхемах зі скарбів кінця ІХ – першої половини ХІ ст.
На думку А. А. Молчанова, знаки Рюриковичів виникли як симбіоз двох генетично не зв’язаних, але, як з’ясувалося, цілком сумісних емблематичних традицій: скандинавського звичаю використання вірчих знаків на геральдичних підвісках і практиці використання у Східній Європі «знамено» або «плям» як власницьких міток. При цьому укоренився і канонізувався у якості родової емблеми могутніх государів Київської Русі двозуб найпростішої форми (чи він був принесений – як символічний мотив, зв’язаний, скоріш за все, з генеалогічним міфом, - зі скандинавського культурного кола, чи вибраний варязьким князем вже на території Східної Європи) [52, с. 263].
А. А. Молчанов вважає, що до 70-х рр. Х ст. династичний знак Рюриковичів переходив у спадок без змін як символ єдності правлячого княжого роду. На його думку, перші змінення початкової схеми тамги Рюриковичів відбулись під час династичних зіткнень між синами Святослава Ігоровича, з чим він і пов’язує виникнення третього, додаткового зубця у знаку Володимира Святославича. До середини ХІ ст. володіння особисто-родовим знаком, мабуть, вважається привілеєм саме київського князя, а одночасне використання його іншим членом того ж роду пов’язується з його честолюбними прагненнями щодо захвату верховної влади у державі або відокремлення від неї. А на протязі ХІІ ст. правом користування своєю власною тамгою володіють вже численні можновладні представники різних ліній роду Рюриковичів у Києві, Новгороді, Володимирі, Смоленську, Чернігові тощо [52, с. 263-264]. Зникнення цих емблем з обігу в 30-40-х рр. ХІІІ ст. тривалий час пов’язувалося з кризою «системи відп’ятнишів», яка начебто цілком вичерпала свої можливості у зв’язку з різким збільшенням кількості уділів та їх правителів. Але ця, на перший погляд, логічна версія не підтверджена іконографічними матеріалами і залишається суто умоглядною. На думку автора, А. А. Молчанов виказує дуже цікаву в історичному контексті думку про синхронність зникнення знаків Рюриковичів і встановлення над Руссю влади монголів [52, с. 264-265].
А. А. Молчанов піддає критиці версії походження княжих знаків, які пропонують В. І. Кулаков, О. М. Рапов, М. П. Сотникова, А. Л. Хорошкевич, Г. І. Шаповалов і С. С. Ширинський. Критикує суперечність методики атрибуцій знаків конкретним князям С. В. Бєлєцьким, який намагається вкрай деталізувати правила наслідування знаків, за якими відбувалося змінення тамг від одного індивідуального варіанту до іншого. Він робить висновок, що всі складності у дослідників виникають з-за відсутності цілком надійної вихідної бази даних. Підводячи підсумки, автор констатує, що поки ще нікому з дослідників не вдалося висунути достатньо ґрунтовну версію щодо первісної суті особисто-родової емблеми Рюриковичів. Він вважає, що наблизитись до розгадки початкового значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень, як найбільш близьких хронологічно до передбачуваного прототипу. А. А. Молчанов визначає вимоги до цього прототипу: чітко виявитися з цілком визначеними географічними і хронологічними параметрами другої половини ІХ – першої половини Х ст.; бути не тільки однозначно пізнаваним як деякий предмет живої чи неживої природи, але й виразно кореспондувати з культурно-історичними реаліями свого часу, що вже відомі нам [52, с. 268-269].
Дослідження з обраної теми неможливі без урахування історичних умов, свідчень наявних писемних та речових джерел з княжими емблемами. Без них неможливо скласти думку щодо правильності отриманих результатів. Виникнення державно-династичних символів у найдавніших державах Східної Європи мало свої історичні корені. Райони східноєвропейських степів і Північного Причорномор’я (Хазарія та візантійські колонії) у VIII - X ст.ст. були зоною активних контактів тюркського (болгари, хазари, печеніги), іранського (алани) та грецького населення. Використання тавра для посвідчення права власності на худобу та інші цінні речі широко практикувалося у степовій смузі Євразії. Успадковуючи іранські традиції, тюркські народи запозичували і деякі типи тамг у іраномовних народів. Тамги знатних кочівницьких родів використовувалися спочатку скіфо-сарматськими племенами, потім тюркомовними народами, а пізніше монголами [112]. У населення візантійських колоній також існувала традиція позначати різні речі простими знаками, які були дуже схожі на степові тамги. Тамгоподібні знаки, що відомі з пам’яток Північного Причорномор’я I - IV ст.ст. н.е., використовували царі пізнього античного Боспору [22].
Знаходячись у центрі східнослов’янських племен, у IX - X ст.ст. Київська Русь об’єднала їх навколо себе та вела успішну боротьбу з кочівниками, Візантією та варягами. На підґрунті інтенсивного розвитку землеробства, ремісництва та торгівлі зростала кількість руських міст, у яких поряд зі старою племінною знаттю сформувалася нова владна верства, що виконувала адміністративні та воєнні функції. Разом з виникненням державної влади зароджувалась і владна символіка, яка природним чином повинна була успадковувати знаки правлячого роду. Крім правителів Русі, у Східній Європі у другій половині Х ст. тамги у вигляді династичних емблем на монетних емісіях використовували і еміри Волзької Булгарії [111].
Досліджуючи використання «загадкових знаків» у княжому господарстві Київської Русі Х – ХІІ ст.ст., Б. О. Рибаков посилається на найдавніші відомості з розповіді Ібн-Міскавейха про перебування русів у Бердаа у 943-944 рр. В них згадується про те, що під час зборів данини руси ставили на глині певний знак, що давав звільнення від подальших поборів. «Можливо, що цей знак, загальний усім русам, був знаком їх князя (Ігора?)», - міркує Б. О. Рибаков [70, с.229].
У статті 947 р. Літопису руського за іпатським списком розповідається про існування вже за правління княгині Ольги (?-969) практики позначання княжої власності спеціальними знаками: «Пішла Ольга до Новгорода. І встановила вона по [ріці] Мсті погости і данину, і по [ріці] Лузі погости, і данину, і оброки. І ловища її є по всій землі, і знаки [її], і місця, і погости, і сани її стоять у Пскові й до сьогодні» [42, с.35]. У X ст. з’явився перший руський звід законів – судебник «Руська Правда», що регулював найбільш важливі моменти у соціальних відносинах населення. Наприклад, з «Руської Правди» відомо (стаття 28), що княжі коні клеймувалися особливою «плямою»: «А за княжь конь, иже той с пятном 3 гривны…» [24, с.359]. З літописної статті 1170 р. відомо, що опальні бояри Бориславичи, Петро і Нестор, намагалися вкрасти коней київського князя Мстислава Ізяславича (1158-1159), приховуючи злочин шляхом заміни княжого тавра боярським: «…покрали були коней Мстиславових у стаді і тавра свої наклали, забиваючи [княжі] знаки» [42, с.294]. Таким чином, застосування «рубежів», «знамено» та «плям» для позначання княжої власності та захисту її від чужих посягань певно фіксуються писемними джерелами з першої половини Х ст.
Торгівельні шляхи пов’язували руські центри ремісницького виробництва і товарного обміну з багатьма державами і містами Західної Європи і країн Сходу. Давня Русь вивозила шкіри, хутро, мед, віск тощо, а завозила зброю, тканини, прикраси, прянощі і срібло, власних родовищ якого вона не знала майже до кінця XVII ст. На межі VIII - IX ст.ст. на Русі з’явились срібні монети – куфічні дирхеми Арабського Халіфату та інших держав, що виникли на його території, а у Х ст. – золоті і срібні монети Візантії [86, с.40-47]. Поряд з торгівлею інтенсивно розвивалися і дипломатичні відносини Київської Русі з сусідніми державами. Мирні договори Русі з греками у 911 і 944 рр. були складені вже за міжнародними нормами свого часу [74, с.299-315]. У Літописі руському за іпатським списком фігурує печатка князя Святослава Ігоровича, що скріплювала угоду 971 р. про перемир’я русів із греками [75, с.183-203]: «…майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали» [42, с.42]. Мабуть, ця печатка повинна була мати зображення особистого знака князя Святослава Ігоровича.
Нечисленність писемних свідчень про знаки Рюриковичів сприяла пошуку додаткових джерел для їх відтворення. У ХХ ст. значні успіхи зробило джерелознавство. Використовуючи різнопланові джерела (речові, зображальні) дослідники сприяли розвитку спеціальних історичних дисциплін (археології, нумізматики, сфрагістики, геральдики тощо) які, у свою чергу, збагатили уявлення про владні символи Давньої Русі. Проте, інтерпретація археологічних джерел (рельєфів та графіті на поверхні різних предметах) зроблена не сучасниками подій, а науковцями через багато років. Тому під час роботи автору доводилось звертатися до опублікованих ранніх археологічних джерел з княжими знаками, зображення яких треба було враховувати у деяких випадках не менше, ніж думки своїх попередників.
Найважливішими джерелами є найдавніші руські монети, які засвідчені чеканами трьох князів – Володимира, Святослава і Ярослава. Їм присвячена велика кількість спеціальних робіт, у тому числі і монографічних [61; 84; 85; 92]. За останнім каталогом М. П. Сотникової (1995) корпус опублікованих найдавніших руських монет Х-ХІ ст.ст. складає більше 340 примірників та їх уламків, що є у наявності чи згадуються у літературі [84, с.15-126]. Фактично їх може бути значно більше завдяки випадковим знахідкам або цілеспрямованим пошукам «чорними» археологами в останні десятиліття, коли монети потрапляють не до музеїв, а виключно до приватних колекцій. Прикладом цього може бути знахідка восени 2006 р. у Чернігівській області під час проведення земляних робіт 31 срібника з ім’ям Володимира, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР, що потрапили до колекціонерів [7].
Найдавніші руські монети на лицьовому боці мають ім’я Володимира, Ярослава, Святополка, ПЕТРОС і ПЄТОР (додаток Б). Їх вага відповідає ваговій нормі «південної куни» у 3,28 гр. [110, с. 150]. Золотники та срібники І-го типу з ім’ям Володимира карбовані за зразком візантійських солідів Х - XI ст.ст. Вони мають портрет правителя з діадемою на голові на одному боці та погрудне зображення Ісуса Христа – на зворотному; над лівим плечем князя – схематичний тризуб. Срібники II-IV-го типів відрізняються від монет І-го типу тим, що замість зображення Пантократора мають бездоганно виконаний тризуб на усю площину монетного поля. Портрет у діадемі з хрестом Володимира, що сидить на троні, на срібниках ІІІ-го типу доповнюється безпрецедентним написом: «Владимир на столе». На монетах II-го і IV-го типів над головою Володимира – німб, що обожнює руського князя. Він повторюється на срібниках Святополка. Оформлення монет символізує божественність влади руських правителів. За їх атрибуцією персоніфікуються і княжі знаки. Тризуб Володимира утворений двома широкими боковими зубцями зі спуском у середину знака у верхній частині, вузькою центральною щоглою у вигляді стріли та трикутною ніжкою (додаток Б, 1-4).
Тризуб Ярослава відрізняється додатковим елементом – кружальцем на центральній щоглі у вигляді солярного знаку (додаток Б, 4). Двозуб з широким правим зубом, як у Володимира, і лівим – у вигляді християнського хреста з широкими лопатнями, і незмінним трикутним завершенням в основі знаку, як на монетах інших князів, належить Святополку (додаток Б, 6-8). В. Л. Янін [109, с. 38-40] охрестив його «Ярополчичем», бо за літописом Святополк був сином Ярополка і племінником Володимира: «от двою отцов, от Ярополка и от Володимира», - повідомляє переписувач Іпатського літопису [26 с. 48].
Спостереження середньовічних двозубів і тризубів свідчать, що двозуби зустрічаються значно частіше. Серед найдавніших знаків, що знайдені на території мешкання слов’янських племен, Б. О. Рибаков звертає увагу на дві знахідки підвісок VI-VII ст.ст. з двозубами (можливо, тамг антських вождів), які нагадують пізніші знаки Рюриковичів [70, с. 234, рис.15, 16]. За атрибуцією княжих емблем О. В. Орєшникова і М. П. Ліхачова, Б. О. Рибаков публікує генеалогічну схему знаків руських князів, що починається і закінчується двозубами (додаток А). На більшу розповсюдженість двозубів звертав увагу і В. С. Драчук: «Как известно, основную схему тамгообразных начертаний на средневековых изделиях составляют знаки типа двузубцев, реже – триденсов (табл. ХІХ, рис. 19, 1-13). Подобная картина наблюдается и в знаках киевских князей (табл. ХХІ, 1-64), основной схемой которых тоже являются именно двузубцы и триденсы. Интересно, что среди изображений обеих групп основной схемой служит двузубец» [22, с. 91].
В. Л. Янін доводить приналежність Святославу Ігоровичу печатки з двозубою тамгою [109, c. 40-41], якою розпочинає свою генеалогічну таблицю найдавніших княжих знаків (додаток Е). Побудови генеалогічних схем знаків Рюриковичів А. А. Молчанова (додатки И; К) і С. В. Бєлєцького (додаток Л) також розпочинаються з двозубих знаків. О. О. Мєльнікова зіставляє зображення і виявляє аналогію графіті двозубів на східних монетах, двозуба на печатці Святослава Ігоровича та двозубих знаків Хазарії [49]. Тому звернемось до зображальних джерел, що покладені до основи княжих знаків.
Два хрестоматійних, проте дуже суперечливих в інтерпретації предмети з двозубами, за якими визначається княжий знак Святослава Ігоровича, – це печатка-булла з Києва та кістяна пластинка, що знайдена під час розкопок хазарської фортеці Саркел. Актова печатка з круговими нерозбірливими написами і зображеннями двозубу з обох боків, з хрестом над одним із двозубів (мабуть, на лицьовому боці) була знайдена у 1912 р. у Києві під час розкопок Д. В. Мілєєва на території Десятинної церкви. До неї звертались О. В. Орєшников [61, с. 35; 62, с. 93-95], М. П. Ліхачов [109, с. 40, прим. 89] і М. І. Артамонов [3, с. 430; 4, с. 74-76], але детально досліджена і віднесена до Святослава Ігоровича вона була лише В. Л. Яніним у 1970 р. [109, с. 38-41]. Проте, вже на момент його роботи над першим томом фундаментальної праці вона була остаточно втрачена [109, с. 40, прим. 89]. Зараз збереглися лише її зображення [109, с. 166, 249, №1]. На обох боках булли розташовані однакові двозуби з вертикальними зубцями і «ніжкою» у вигляді подовженого трикутника вістрям донизу (додаток Д, 1). Для доказу припущення приналежності цієї печатки князю Святославу Ігоревичу В. Л. Янін наводив наступні аргументи: «Во-первых, Н. П. Лихачев, работавший с этой буллой и издавший ее, усматривал в ее круговой надписи остатки букв СТЛА (не предпринимая при этом каких-либо попуток определить ее принадлежность). Во-вторых, костяная пластинка с точно таким же знаком была найдена при раскопках в маркеле в слое Х в., что дало основание ее издателю отнести знак на пластике именно Святославу Ігоревичу» (посилання на М. І. Артамонова [3, с. 430]) [109, с. 40]. Пізніше А. А. Молчанов (1988) виказав власні доводи щодо атрибуції цієї булли. Малорозбірливий напис навкруги двозуба дослідник реконструював як зіпсоване ім’я Святослава, яке було написане грецькою: «()()» [55, с. 50-52].
Хрестоматійна кістяна кругла пластинка з контурним двозубом (додаток М) була знайдена під час розкопок великої хозарської фортеці Саркел на Нижньому Доні. Під час її першої публікації М. І. Артамонов [4, с. 74-76] не пов’язував цю знахідку із Святославом Ігоровичем і походом руського князя до Хозарського каганату у 965 р., коли захоплена фортеця була перетворена на давньоруське місто Біла Вежа. Зв’язок цього артефакту зі Святославом був виказаний пізніше, але практично не аргументований [3, с.430]. М. І. Артамонов не надав археологічного контексту цієї знахідки, точного датування або стратиграфічної прив’язки. Проте в історіографії, у першу чергу, завдяки припущенням В. Л. Яніна [109, с. 40-41], міцно утвердилася думка, що на пластинці зображений княжий знак Святослава. А. А. Молчанов (1985, 2008) в узагальнюючих роботах з атрибуції і дослідження знаків Рюриковичів згадує цей знак як знак князя Святослава Ігоровича [52, с.252; 54, с.67]
Таким чином, саме ця булла (додаток Д, 1) стала одним з основних аргументів В. Л. Яніна в атрибуції двозуба Святославу Ігоровичу (945-972) у системі наслідування особисто-родових княжих знаків. Поступово генеалогічні схеми особисто-родових знаків Рюриковичів розвиваються виключно з двозубу, який у В. Л. Яніна належить Святославу [109, с.40], потім Ігору у А. А. Молчанова [52, с.254; 54, с.82] чи, навіть, самому Рюрику у С. В. Бєлецького [6, с. 461-462]. Проте, дивна логіка доказу приналежності київському князю печатки з нерозбірливою на перший погляд легендою на підставі того, що трохи схожий з нею знак на предметі невідомого призначення був знайдений у хозарській фортеці Саркел, яку у середині 60-х років Х ст. захопив Святослав Ігорович, одразу ж привертає до себе увагу.
З пропозицією перегляду отриманих висновків щодо атрибуції найдавніших руських монет і печатки Святослава Ігоревича виступив дослідник давньоруських літописів А. Л. Нікітін [60, с. 297-311]. З одного боку, приєднуючись до своїх попередників, він якоюсь мірою справедливо дорікає деяким дослідникам щодо залучення маси різнорідного і часом недостатньо атрибутованого археологічного матеріалу для обґрунтування генеалогічної системи княжих знаків. Проте, у своїй аргументації він упереджено посилається на явно хибне ствердження А. А. Молчанова, що «отнесение печати с изображением княжеского знака в виде простого двузубца (табл. І, 2) Святославу Игоревичу обусловливает возможность приписывать ему же аналогичные знаки на костяной пластинке…» тощо [54, с.67-68].
З другого боку, А. Л. Нікітін невиправдано відкидає ґрунтовні наукові узагальнення атрибуції найдавніших руських монет, звертаючи увагу лише на досить різкий розрив в оформленні двох емісій «володимирових» монет і перехід від візантійської традиції до власної символіки, який визначився заміною зображення Ісуса Христа на звороті монет княжим знаком Володимира. Останнє зрозуміло пояснено у літературі. Відмова від зображення Пантократора і стабілізація легенди, що об’єднала обидва варіанти колишньої («Владимир на столе, а се его съребро»), стали важливим кроком у подоланні візантійського зразку і утвердженні руського монетного типу. Обов’язковим стає зображення на монеті престолу як ілюстрації до першої половини легенди і княжого знаку на усю площину монетного поля [84, с. 238]. Це пов’язане зі світоглядним вибором Володимира і символізує його безмежну та божественну владу, яка підкреслюється німбом над головою князя [82, с. 27-28].
Вважається, що до теперішнього часу генеалогія знаків Рюриковичів загалом з’ясована. Проте, щоб детальніше розглянути ґрунтовність двозубу на початку генеалогічної схеми знаків Рюриковичів, звернемося до інших джерел, які можуть мати хоча б якийсь стосунок до Святослава чи більш раннього періоду існування княжих знаків. Графіті на східних монетах, що надходили у великій кількості до країн Східної та Північної Європи у IX - X ст.ст. з Арабського халіфату, є важливим джерелом вивчення найбільш раннього періоду існування владних символів і знаків на території Давньої Русі. Серед рун, написів, малюнків і знаків на куфічних монетах були виявлені графіті двозубів та тризубів з характерним трикутним завершенням в основі. В усіх випадках останні розташовані у центральній частині монетного поля з одного боку монет і не пов’язані з їхньою легендою. Ці графіті виявилися ізоморфними княжим знакам з найдавніших руських монет X - XI ст.ст., печаток тощо. Віднесенню лінійних типів двозубів на куфічних дирхемах до знаків Рюриковичів сприяла наявність у їх основі характерного трикутного завершення, як на руських монетах, печатках та інших предметах. У літературі воно отримало назву «трикутної ніжки» [6, c. 434]. Якщо на давньоруських монетах і печатках з ім’ям княжі знаки безпосередньо належать їх власникам, то графіті на арабських дирхемах зараховуються останнім опосередковано. Вже під час першої публікації вони були зіставлені зі знаками Рюриковичів та віднесені до категорії амулетів-символів [19, с. 67-74, 128]. Завдяки дослідженням В. Є. Нахапетян, О. В. Фоміна [59] і О. О. Мєльнікової [48; 49] кількість відомих сьогодні знаків на східних монетах дещо зросла (додаток Н).
З Саркелу походять два лінійних двозуба, що надряпані на фрагментах амфор (додаток П, 1-2). Вони аналогічні графіті на східних монетах, але, можливо, належать і до ірано-тюркської традиції. На фрагменті кераміки з Таманського городища – контурний двозуб (додаток П, 3), аналогічний двозубу на суздальській бойовій парадній сокирі ХІ ст. з курганного могильника поблизу села Шекшово (додаток Р). Ця унікальна сокира примітна ще і тим, що на ній інкрустовані сріблом одночасно два знаки – двозуб і тризуб.
Геральдичні підвіски зі знаками Рюриковичів зі срібла і бронзи – важлива категорія археологічних знахідок, які виявляються переважно у великих міських центрах Давньої Русі – належать до атрибуту офіційних осіб княжого двору. Спостереження за їх типологією дозволили А. А. Молчанову висунути гіпотезу, що ці та подібні їм предмети служили вірчими знаками княжих дипломатичних представників і чиновників-адміністраторів, що вели переговори, стягували податки, судили тощо [52, с. 257-258; 56, с. 82-84, 88-89]. Ранні підвіски з геральдичними двозубами і тризубами Рюриковичів датуються Х-ХІ ст.ст. (додатки В і Г).
Особливу групу пам’яток Давньої Русі складають рогові обушки з надряпаними знаками Рюриковичів, яких знайдено не менше п’яти – в Новгороді, Саркелі, Мінську, Києві та на острові Ледницькому (поблизу Гнезно) [6, с. 452]. На думку С. В. Бєлєцького, більш упевнено можна зв’язати зі знаками Рюриковичів тамги, що надряпані на обушку Х - ХІІ ст.ст. з Саркелу. Серед них є і двозуб (додаток С), який, за С. В. Бєлєцьким, можна цілком визначено відносити до числа двозубів Рюриковичів Х ст., не виключаючи також кінець ІХ та початок ХI ст. [6, с. 453].
Цікавий випадок знахідки двозубів на стінах гробниці боспорських царів, розташованої на вершині Царського кургану під Керчю (споруджений у IV ст. до н.е.). Близько ІХ - Х ст.ст. гробниця була перетворена на підземний християнський храм. На стінах коридору, що веде до погребальної камери, надряпана велика кількість різночасових графіті. Серед них – три двозуби (додаток Т), що з’явилися тут близько Х ст. [2, с. 251-254]. А. О. Амєлькін зв’язує виникнення двозубів зі східним походом Святослава у 965 р, що торкався також території на східному березі Керченської протоки [2, с. 253]. Графіто двозуба (додаток У) на стіні печерного комплексу Басарабі на Нижньому Дунаї (у 15 км. від м. Констанца, Румунія) [94, с.276] аналогічне контурним двозубам на східних монетах, датується другою половиною Х ст. Характерною особливістю цього двозуба є роздвоєна ніжка знака, яка суттєво доповнює типологічний ряд «княжих» двозубів [94, с.295]. Серед княжих знаків на стінах давньоруських храмів найраніше графіто тризуба (додаток Ф) на стіні собору Св. Софії у Києві [13, №75], яке С. В. Бєлєцький [6, с. 443] відніс до Брячислава Ізяславича (?-1044), могло з’явитися лише після завершення будівництва і фрескового оздоблення храму (не раніше 1037 р.).
Ранні дерев’яні предмети з вирізаними знаками у формі двозуба і тризуба знайдені у Новгороді: стилізований двозуб (додаток Х, 1) на предметі з 28-го ярусу Неревського розкопу (953-972) і тризуб на поплавці (додаток Х, 2) з 27-го ярусу Неревського розкопу (972-989) походять з відкладень, що сформувалися за добу новгородського князювання Володимира та роки міжусобиці Святославичів. Роговий гребінь, що прикрашений контурним зображенням двозуба (додаток Ц), знайдений у шарі Х - ХІ ст.ст. на городищі Індакар в Удмуртії [1, с. 112]. Серед гончарних клейм у вигляді знаків Рюриковичів (додаток Ш) до Х - ХІ ст.ст. – знахідки з Плеснеська, Володимира-Волинського, Києва, Вишгорода, Могильова, Берест’я та поселення на Менке (Мінська) [6, с. 449-451].
Більшість відомих клейм на давньоруських цеглинах, що знайдені під час археологічних розкопів у Києві, Полоцьку, Смоленську, Пскові, датуються ХІІ - ХІІІ ст.ст. [6, с. 451]. У більшості випадків точна функція цих знаків на будівельних матеріалах залишається невизначеною. До початку ХІ ст. можна віднести лише клейма на пласких цеглинах-плінфах, що знайдені під час розкопок Десятинної церкви у Києві. Зараз відомо 13 фрагментів таких плінф зі «знаками Володимира», які мали первісний формат 30х15х2,5 см. «Знак Володимира» на плінфі (додаток Щ) має опуклий рельєф, який формувався на нижній дошці цегляної форми. Її формат не відповідає розмірам будівельної цеглини, яка використовувалась в Х-ХІІ ст.ст. у Візантії та на Русі. Враховуючи технологічні особливості виробництва, Д. Д. Йолшин припускає, що партія вузької плінфи була виготовлена спеціально для якоїсь визначеної мети, але не призначалася для виконання експозиційних функцій [23, с. 24-27].
Висновки. Виходячи з просторості джерел і завдань цього дослідження, автор прагнув згадати найважливіші публікації, які мали істотний науковий вплив на формування підходів до вирішення проблеми походження та семантики знаків Рюриковичів і давали уявлення про стан наукових досліджень і розвиток історичної думки у певні періоди.
Порівняльно-історичний підхід до вивчення знаків Рюриковичів, як і для прадавніх речей вимагає використання тих самих правил їх послідовного аналізу: опис, класифікація, датування, пояснення. Проте до сього часу не існує повного каталогу знаків Рюриковичів. Більшість публікацій речових і зображальних джерел з «княжими» знаками носить звітно-інформаційний характер. Деякі з них не знаходять своєї атрибуції або неоднозначно інтерпретуються дослідниками.
Наявні археологічні джерела зі знаками Рюриковичів впевнено датуються другою половиною Х ст., а їх використання посвідчується писемними джерелами принаймні з середини Х ст. – за добу правління княгині Ольги. Проте до знаків Рюриковичів примикають зображення, які зустрічаються серед графіті на куфічних дирхемах. Вкрай важливо, що саме тут виявляються варіанти самих ранніх накреслень початкового простого двозубу, що використовувався у давньоруських княжих емблемах.
Дослідження витоків знаків Рюриковичів головним чином йшли у напрямку розширення кола першоджерел, ґрунтувалися на іконографічній тотожності ознак і недостатньо враховували функціональний аспект знаків в інтерпретації археологічного матеріалу, занадто перебільшуючи їх функцію як знаків княжої власності.
Єдиним шляхом вирішення проблеми походження і семантики знаків Рюриковичів залишається нове звернення до самих ранніх джерел, аналіз існуючих методів дослідження княжих знаків та визначення концептуального підходу щодо їх тлумачення.
РОЗДІЛ. 3. ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ПРООБРАЗІВ ЗОБРАЖЕННЯ ЗНАКІВ:
ВІДОБРАЖЕННЯ В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ
Майже два сторіччя тому автор «Истории Государства Российского» писав про срібник князя Ярослава Володимировича: «В середине надписи знак, подобный трезубцу» [28, с. 39]. Тому невипадково М. М. Карамзіна вважають «хрещеним батьком» слова «тризуб» [5, с. 13], яким тепер називають і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України. Проте, сама назва «тризуб» є штучною, бо вона здавна означає в українській мові знаряддя з трьома зубцями і тому, на справедливу думку А. В. Портнова, утворює термінологічно складну проблему у дослідженні знаків Рюриковичів, яка ще недостатньо з’ясована [66, с. 126].
На думку Умберто Еко, коли ми бачимо зображення, для його розпізнавання ми користуємося даними, що зберігаються у нашій пам’яті про пізнані, бачені речі і явища. Тому виявляється, що ми розпізнаємо зображення, користуючись кодом впізнавання. Такий код виокремлює деякі риси предмету, найбільш істотні як для збереження їх у пам’яті, так і для налагодження майбутніх комунікативних зв’язків [93, c. 126]. Знак відіграє особливу роль у комунікації, маючи одну важливу перевагу: він провокує виникнення чуттєвого образу. Втім, перевага може бути інтерпретована і як недолік: знаки з їх здатністю викликати уявний образ пригнічують нашу уяву, викликаючи в пам’яті моментальний образ вже баченого і не залишає нам можливості пофантазувати на предмет того, як же він виглядав. Таким чином, крім об’єктивних труднощів, з якими стикається дослідник знаків Рюриковичів, термін «тризуб» програмує нашу свідомість на упереджене сприйняття знака Володимира і при визначенні зображального прототипу на підсвідомому рівні здебільшого примушує керуватися ідеєю «трьох зубів». Тому, використовуючи розповсюджений термін «тризуб» для позначання княжого знака Володимира Великого, треба пам’ятати, що його іконографія ще остаточно не визначена.
Ідея про те, що в основі зображень «загадкового знака» на давньоруських монетах лежать реалістичні, фігуративні прототипи панувала у науковому середовищі ще у ХІХ ст. Намагаючись визначити зображальний прототип знака, перші дослідники бачили у ньому тризуб, світильник (трикирій) чи панікаділо, корогву, зображення птаха (норманський крук як найдавніший герб Данії або голуб як символ Святого Духа), якір, сокиру з двома лезами (франциску), верхівку скіпетра як символ влади, церковний портал [92, с. 177]. Таким чином, зміст передбачуваної фігури походив із зовнішньої схожості монетного зображення з тими предметами, які нагадували кожному з дослідників щось знане з їхнього досвіду.
На справедливу думку Я. А. Шера, порівняльно-історичний підхід до вивчення знаків як прадавніх речей вимагає додержання таких саме правил їх послідовного аналізу: опис, класифікація, датування, пояснення [104, с. 10]. За Л. С. Клейном, без попередньої переробки інформація, що міститься у речових джерелах, не придатна до наукового використання. Її треба перекодувати двічі: спочатку перевести її з того, що називається «мовою речей», на будь-яку звичайну мову (описати речі, їх ознаки і співвідношення, користуючись поняттями і судженнями, загальнонауковими термінами) і лише потім, зіставляючи отримані свідчення з іншими, треба визначити, які події і процеси минулого відбились в описаних речових джерелах [31, с. 119]. Тому проблема з’ясування змісту знаків Рюриковичів – це ще і проблема «перекладу» інформації з мови зорових образів на мову словесних повідомлень.
Недостатня вивченість монет, відсутність писемних джерел і безперечних зображальних аналогів для коректного проведення іконографічного аналізу, явна методична слабкість, яка була заснована лише на візуальному ототожненні знаків з об’єктами живої (зооморфні та антропоморфні зображення) і неживої (предмети) природи, стали наслідком здогадного підходу перших дослідників знаків до їх тлумачення та слабкої аргументації пропонованих версій. На початковому етапі дослідження княжих емблем, природно, ще не були зрозумілі функції, сутність та причини їх виникнення.
Розвиваючи вкрай обережне припущення І. І. Толстого про можливу відповідність окремих частин знака рунам [92, с. 186] і вважаючи княжий знак візантійським запозиченням, К. В. Болсуновський і М. П. Чєрнєв «розклали» тризуб Володимира на складові частини монограми [9]. Згадавши про звичай ставити монограми на монетах чорноморських колоній Давньої Греції та боспорських царів, автори прочитали у «гербі» руського князя титул візантійського монарха, який начебто був написаний грецькими літерами: «». Ось так в історіографії знаків Рюриковичів виникла перша гіпотеза «читабельних знаків», яка у самих різних інтерпретаціях дослідників дивним чином існує і досі. О. Пастернак (1934), який вважав тризуб родинним знаком Рюриковичів, проголосив «київський тризуб» гербом Володимира Святого і прочитав у ньому монограму «Владимиръ на столе а се его сребро» як особисто-пануючий клич князя Володимира [64, с. 25]. Розподіляючи думки своїх попередників щодо культурно-історичних впливів «грецьких колоній над Чорним морем і могутнього колись боспорського царства» на формування знака київських князів, Т. Скотинський (1935) читав монограму тризуба чи грецькою як «», чи кирилицею як «Владимиръ на столе» [81, с. 23].
Відносно читабельної монограми тризуба ще у 1940 р. Б. О. Рибаков писав: «Кроме парадоксальности, этот взгляд не содержит в себе ничего» [70, с. 233]. Проте, наприклад, А. Л. Хорошкевич в усіх без винятку різноманітних іконографічних модифікаціях княжої тамги і досі визнає одну і ту ж христограму як лігатуру грецьких літер альфи та омеги. В «Одкровеннях Св. Іоанна Богослова» є висловлювання, яке приписується саме Ісусу Христу: «Я есмь Альфа и Омега, начало и конец, Первый и Последний» [Одкр. 22:13]. У ньому тричі підкреслена одна і та ж думка, оскільки альфа і омега – перша і остання букви абетки. На думку А. Л. Хорошкевич (1993), «если принять такое истолкование этого знака, то ясно, что дело идет о христограмме. То есть о таком же знаке-символе, как, например, рыбы у ранних христиан или крест» [99, с. 12]. А. А. Молчанов підкреслює, що дослідницю не бентежить навіть повна несхожість деяких графічних варіантів, що виникли у перебігу еволюції первісної схеми, між собою. Таким чином, А. Л. Хорошкевич повністю ігнорує порівняльно-іконографічний аспект, який ніяк не можна обходити при розгляді будь-якого емблематичного сюжету [53, с. 104].
Після сенсаційної знахідки В. В. Хвойкою у 1907 р. цеглини із «загадковою фігурою» (додаток Щ, 1) Карло Болсуновський (1908) писав, що «усі нумізмати … дійшли єдиного висновку стосовно «загадкової фігури», що вона являє собою родовий знак, печатку або герб великих князів київських, і тільки. А питання що вона зображує, з чого складена лишається дотепер відкритим. Уважно вдивляючись у рисунок на нововідкритій цеглині і порівнюючи його з такими ж рисунками на монетах, складається переконання, що це найпростіша форма других – прототип усіх знаків цього роду … ми схиляємось до думки тих, хто вбачає в ньому вираз абстрактної ідеї або поняття» [8, с. 27-28]. К. В. Болсуновський спростовує думку про пов’язування знаків зі скандинавськими рунами і наполягає шукати їх аналогії «на півдні Росії, у колоніях стародавньої Греції, в її чорноморських колоніях, у столиці Босфору, нарешті, у самій Візантії» [8, с. 28].
Цікавою була думка І. Т. Савенко (1910), який вважав, що найдавніший руський великокняжий герб складається, в основі, з двох знаків світлової системи письма, що походить від двох релігійних символів мімікографічного походження; ґенеза княжого символу знаку витікає з молитовного руху тіла родоначальника-жерця, пов’язаного з висвяченням; подібні графічні знаки походять від скіфів і сарматів й означають звернення до божества за благословенням. У нижній частині знаку автор бачить другий релігійний знак більш давнього походження і вважає, що він походить від землі і відображає її благословення, можливо, і з віддзеркаленням культу предків [73, с. 382].
Про знаки на монетах Володимира І. П. Крип’якевич (1914) писав, що вони «подібні до «трійці», потрійного свічника, уживаного по церквах» [37, с. 126]. На думку Є. М. Щепкіна (1915), знак міг бути стягом князя. Дослідник припускав у ньому схематичне зображення скандинавського корабля з двома прямими штевнями та кілем посередині і пропонував шукати розгадку родового знака Володимира у скандинавській символіці, яка, на його думку, повинна була містити сліди варязького походження княжої династії [107, с. 272-273]. Останньої думки додержується і М. П. Сотникова (1995), проте і її версія [84, с.241-245] не минула критики [53, с. 105-106]. Через сторіччя після розвідки М. М. Карамзіна М. С. Грушевський (1917) описував «загадкову фігуру» як «гарно стилiзований геральдичний знак неясного значення, щось вродi тризубця…» [17, с. 1]. Не посилаючись на раніше висловлену думку графа О. С. Уварова, відомий історик вважав тризуб знаком влади і зображенням реального предмету – верхівкою скіпетра чи головкою пірнача як символу влади князя Володимира Святославича [16, с. 98].
Критично підходячи до версій своїх попередників, М. С. Левшиновський (1915) вважав, що «загадкова фігура» на монетах не може бути зображенням ніякого реального предмету, бо вона була спеціально вигадана як печатка Володимира для карбування і розпізнавання монет в обігу [41, с. 238]. Поряд з «предметними» гіпотезами тлумачення «тризуба» припущення про штучність і абстрактність знака на той час було новим. Але з цього приводу заслуговує уваги думка В. Ю. Січинського (1953), що «в старі часи жодна емблема чи знак не був випадково придуманий, не носив характеру принагідності, не прописувався оригінальністю, лише нав’язував до якоїсь давнішньої традиції, глибшого значення символу та мав значення емблеми саме тим, що був уже раніш знаний, що був освячений віками своїм символічним змістом. Знаки-герби в старі часи служили охороняючим засобом, як печатка, як ознака влади, сили, уміння чи інших важливих прикмет» [80, с. 9-10]. Природно, знак мав певну ідею, тому і став «родовим знаком Рюриковичів».
М. О. Таубе (1929) вважав, що знак не зображував ніякого реального предмету. Тобто, його слід розглядати як умовну геометричну фігуру або орнамент, витоки якого ведуть на північ, до Скандинавії. Проте, він припускав, що це також міг бути лілейний вузол, розповсюджений у середньовічній побутовій археології серед чисельної групи подібних знаків, що мали якесь магічне значення: замовляння, приворожування щастя та заклинання зла [88, с. 131-132]. Але він зауважував, що «загадковий знак» все ж таки відрізняється від скандинавських рун, зберігаючи форму тризуба, широко розповсюдженого у країнах Євразії як символу влади і регіоні дій скандинавських вікінгів. Тому М. О. Таубе запропонував тлумачити «загадкову фігуру» як стилізоване зображення морського тризуба – найдавніший символ влади, який надалі з символу влади і власності князя перетворився на символ суспільно-державного значення, що зображений на монетах [88, с. 132]. О. Пастернак (1934) вважав гербом «київський тризуб», що складений «із фігур старинної зброї, як лук, меч та інші старовинні воєнні приладдя, зложені в один образок (фігуру або піраміду)» [64, с. 22]. О. М. Рапов (1968) писав, що «знаки представляют собой какие-то необычные трезубцы. Крайние зубцы больше всего напоминают лезвия ножей или крылья какой-то птицы» [69, с. 65].
На думку В. Ю. Січинського, методика розпізнавання в елементах тризубої фігури знайомих нам предметів, символів чи емблем на підставі суто зовнішньої схожості «хибна і примітивна». Вивчаючи археологічний матеріал та елементи знаків Володимира і Ярослава, дослідник знайшов у них початкову форму «первісного тризуба» [80, с. 15]. Відкидаючи норманське походження знака і фактично перебуваючи на позиціях К. В. Болсуновського, вчений побачив ґенезу українського «тризуба» в «триалії» - тризубі грецького бога Посейдона [80, с. 34]. Щодо ґенези «тризуба», на думку В. Ю. Січинського, виключне значення має зображення на прієнській монеті з написом «ПАNТІКА». Саме воно становить переходову ланку від звичайного знаку Посейдона до емблематичного знаку на монеті Володимира [80, с. 36]. В. Ю. Січинський зауважує, що ідею тризуба, себто трьох зубів, можна «знайти» де завгодно: в палеоліті і неоліті, в культурах Месопотамії чи Єгипту, але це не дає відповіді на питання ґенези тризуба на Україні. Інша справа, коли аналізується культурний процес суміжних територій та взаємовідносин з культурними областями та центрами [80, с. 40-42].
Версії, що тризуб на монетах київських князів є закодованим зображенням якогось птаха, пропонували Б. В. Кьоне (крук як геральдичний символ скандинавів), О. О. Кунік (голуб як символ Святого Духа), С. О. Гедеонов (сокіл-рарог як символ поморських слов’ян – ободричів, з яких начебто пішов Рюрик). Розвиваючи думки своїх попередників, у другій половині ХХ ст. це наполегливо доводили радянські дослідники С. С. Ширинський, О. М. Рапов і В. І. Кулаков. С. С. Ширинський (1968) зіставив зображення на геральдичних підвісках з тризубом князя Ярослава і орнаментом на наконечнику піхв меча, в якому побачив стилізовану тамгу князя Володимира, перетворену на «пташине» зображення. Дослідник вважав, що походження знаків київських князів слід пов’язувати ще з більш давньою родовою тамгою, сюжетом якої було зображення якогось невідомого птаха, що був начебто давнім тотемом княжого роду і допомагав членам родової групи. Використаний у стилізованому вигляді у знаку київського князя, цей птах захищав свого сюзерена та його васалів [105, с. 220]. Його точку зору піддав критиці А. А. Молчанов: «Извлечение … отдельными авторами из всевозможных плетенок и прочих узоров искомой схемы триплета, автоматически признаваемой княжеской тамгой, методологически более чем сомнительно, хотя бы из-за повсеместного распространения ее как одного из самих простых и потому популярных растительных мотивов. Тем более не стоит, объявляя все фигуры, сходные по общему абрису с трезубцем, знаками Рюриковичей, строить, таким образом, какие-либо гипотезы» [56, с. 70].
«Реанімуючи» версію С. О. Гедеонова, О. М. Рапов (1968) теж побачив у монетних знаках київських князів падаючого головою вниз птаха з гострими та довгими крилами. Виникнення княжого знаку він також пов’язував з соколом, який начебто був давнім тотемом роду, з якого походила княжа сім’я [69, с. 67-69]. В. І. Кулаков (1988) розглядав вже два види тотемних символів, що начебто могли знайти втілення у знаках влади руських князів: птах-хижак – супутник воїна, емблема дружинника (крук – у скандинавів) та птах-жертва – півень (у руському фольклорі) [38]. Для доказу своєї версії О. М. Рапов посилається на давньоруські художні твори: билини і «Слово о полку Ігоревім», де руські князі Ігор, Всеволод, Володимир звуться «соколами» і «соколичами», а половці та інші вороги Руської землі – «воронами» [69, с. 62-69]. «І хоча останні знахідки в Ладозі експедиції А. Кірпічнікова, особливо знахідка 20 червня 2008 р. поблизу будівлі 930 р. ливарної формочки з соколом з піднятими крилами, дають підстави переконливо пов’язати сокола з тризубом, все ж їх недостатньо для підкріплення «ободрицької» версії», –вважає Л. В. Войтович, – «це зображення має безліч аналогій у скандинавських матеріалах, у тому числі ладозьких, гніздовських, … проблема трактування цього зображення і його ґенези не менш складна» [12, с.36].
Версії орнітоморфного прототипу знака неодноразово ставали об’єктом для критики дослідників. Сокіл не був давнім божеством ані у слов’ян, ані у скандинавських народів. З прийняттям християнства жодному язичницькому богові не залишалося місця у новій державній релігії, хоча пережитки язичництва ще зберігалися довго. Виключно вичерпну характеристику цьому тлумаченню дав А. А. Молчанов: «Самым уязвимым местом этой гипотезы является полное отсутствие каких-либо признаков зооморфности у ранних вариантов (Х – самое начало ХІ в.) начертания тамги Рюриковичей. накреслення тамги Рюриковичів. Появляются же такие признаки лишь в результате его явного переосмысления, а именно под рукой иноземного изготовителя «Ярославля сребра» малого веса» [53, с.105] (мова йде про монетні підробки срібників Ярослава Володимировича – авт.). Очевидна слабкість цих побудов підкреслюється тим, що двозубі знаки, якщо слідувати орнітомофній гіпотезі, можуть утворюватися тільки іншим ракурсом хижого птаха, що, природно, викликає законне здивування дослідників.
Л. В. Войтович (2011) також вважає, що «інтерпретації тризуба, далекі від свого вирішення. Недавно свою версію тризуба як зображення якоря, символу мученицької смерті папи римського Климента, заступника давньої України, святого, особливо шанованого Західною і частиною Східної Церков, висунув львівський дослідник І. Мицько. Ці ж ідеї розгорнули у своєму дослідженні О. Бєлов та Г. Шаповалов» [12, с.36]. О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов (2008) висунули гіпотезу, що у ранньохристиянській символіці зображення хреста, якоря і літери «Т» були тотожними. На підставі іконографічного аналізу зображень знаків князів Володимира і Ярослава на монетах і геральдичних підвісках дослідники намагаються довести, що «тризуб» представляє собою «хрест-якір», який начебто був символом Віри, Надії і Спасіння у давній Русі, а «сучасний державний герб України, у його нинішньому вигляді, є символічним графічним знаком, що представляє собою нижню частину культово-геральдичного знаку «хрест-якір» [5, с. 197]. Ця версія, яка вперше була пропонована Г. І. Шаповаловим [102], також ґрунтовно спростовується А. А. Молчановим: «В эту схему … никак не вписываются ни самые ранние, ни самые поздние варианты княжеской тамги» [52, с. 267].
На думку М. П. Сотникової (1995), найпростіший двозуб Рюриковичів своїм накресленням дуже нагадує стилізоване зображення давнього скандинавського судна без корми, але з двома носами та довгим, дуже розвинутим кілем, що з’явився у VIII ст. [84, с. 241]. А. А. Молчанов вважав, що звернення до північноєвропейських паралелей у пошуках прототипу знаків Рюриковичів цілком виправдано [52, с. 268]. Він дотримувався скандинавських коренів у давньоруській владній символіці, вважаючи геральдичні підвіски з княжими знаками скандинавським запозиченням [52, с. 263]. Проте версія М. П. Сотникової не може бути прийнята із-за іконографічної несхожості раннього двозубу з відомими модифікаціями скандинавських драккарів [53, с. 106].
А. А. Молчанов вважав, що двозуб найпростішої форми був чи принесений – як символічний мотив, що зв’язаний скоріш за все з генеалогічним міфом, – зі скандинавського культурного кола, чи був обраний варязьким князем вже на території Східної Європи. Проте, до 70-х рр. Х ст. цей династичний знак переходив як символ єдності правлячого княжого роду Рюриковичів у спадщину від батька до сина без змін. Перші зміни початкової схеми двозубу відбулися, на думку дослідника, під час династичних зіткнень синів Святослава Ігоровича [52, с. 263]. Розглянувши різні варіанти інтерпретації своїми попередниками передбачуваних прототипів княжих знаків, А. А. Молчанов констатував, що поки нікому з дослідників не вдалося висунути достатньо ґрунтовну версію щодо первісного змістовного значення особисто-родової емблеми Рюриковичів. На його думку, головною трудністю у визначенні семантики начальної тамги є постійна її поява вже в чітко стилізованому вигляді. Він вважав, що наблизитись до розгадки первісного значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень, як найбільш близьких хронологічно до передбачуваного прототипу [50, с. 268].
На думку В. І. Стависького (1990), у різних народів на етапі утворення класів з’являються умовні писемні позначки – тамги, знамено, рубежі, клейма, мітки тощо, які здебільшого мають подібні зображення родового знаку і двояку природу. З одного боку, вони є знаками власності голови роду, що використовувалися для таврування худоби, позначення територій тощо. З другого – ймовірно їх використання з магічною метою як оберегів, що сакральним шляхом захищають ті предмети, на які їх нанесено. Серед них дуже широко представлені знаки у формі двозубів і тризубів з індивідуальними відхиленнями-«відп’ятнишами» [87, с. 98-99]. Зіставляючи монетні зображення на монетах Володимира Святославича, В. І. Стависький дійшов висновку, що заміна знака над плечем князя на золотниках і срібниках І типу на німб над його головою на монетах ІІ-ІV типів, а також зображення Христа на зворотному боці перших монет на княжий знак на реверсі наступних свідчать про сакральну природу і захисну функцію княжого знаку [87, с. 101-102]. Він пропонує розглядати «княжі» знаки як сакральні піктограми; саме ця сторона знаків, мабуть, висувала їх у якості державних емблем різних народів на ранніх етапах їх державності і визначала сферу їх використання у якості зовнішньополітичного сакрального символу [87, с. 100].
В. І. Стависький вважає, що їх слід розглядати як знаки остаточного родового усвідомлення, у яких повинні були знайти відбиток дохристиянські космографічні уявлення. Він вважає, що графічна композиція на монетному полі із численних солярних знаків (хрестики, кружальця) і знаку місяця є архаїчним символом безперервності часу, вічності. За В. І. Ставиським, для князів сакралізація ідеї безперервності їх княжіння була найбільш актуальною [87, с. 104]. Він вважає, що княжі знаки, які відносяться до епохи родових відносин, коли вони функціонували як знаки власності князя та його роду [56, с. 83], пов’язані з родовим усвідомленням і відбивали характерні для цього усвідомлення уяви про світобудову і владу як частки цієї світобудови [87, с. 108]. Спираючись у своїх побудовах на реконструкцію світогляду давніх слов’ян за Б. О. Рибаковим [72, с.199-203, 234-248, 340-346, 199-203], дослідник припускає, що у якості державної емблеми давньоруських князів Х-ХІ ст.ст. були прийняті язичницькі культові символи Роду (двозуб) і воєнно-дружинного бога Перуна Громовержця (тризуб), які виконували як функцію знака-оберега, так і знака власності. Саме з їх магічною природою він пов’язує їх широке розповсюдження на території Давньої Русі [87, с. 112]. Ідею В. І. Стависького бачити у схемі княжого знака закодовану ідею макрокосму, яка базується лише на дохристиянській родовій свідомості, піддали критиці О. Ф. Бєлов і Г. І. Шаповалов. За їх словами, «дослідник пішов хибним шляхом» [5, с. 103] і «невірно розглядає ці, безумовно, християнські символи як тільки дохристиянські солярні знаки» [5, с. 104].
На відміну від В. І. Стависького, Н. О. Соболєва обачно не пропонує власного предметного тлумачення знаків. Проте вона вважає, що подібні висновки базуються на результатах вивчення ідеології давніх суспільств, яка відображала стан соціальних явищ і усвідомлювалася людьми в епоху складання держав. Зокрема, індоєвропейські народи розрізняли феномени, що відносились до панування і управління, фізичної сили, родючості та багатства [82, с. 29]. У пошуках аналогій і порівняльно-історичних паралелей Н. О. Соболєва звертається до численних розвідок родових і культових знаків давніх народів Євразії. Вона певно має рацію, коли серед графічно тотожних знакам Рюриковичів розповсюджених двозубів і тризубів намагається знайти якщо не остаточне значення давньоруських княжих емблем, то зрозуміти їх витоки і функціональне призначення. Н. О. Соболєва згадує, що у Монголії знайдені знаки власності у вигляді тризуба, що мають магічний зміст і специфічну назву («трон», «місце правителя», «вівтар»). У писемних текстах, які містять назву цієї тамги йдеться про ханів на тронах, правителях, що займають престол, що дає підставу відносити тамгу з подібною назвою до привілеїв пануючих сімей [82, с. 30]. На думку І. Л. Кизласова, поховальні єнісейські стели (Тува, VIII - початок ІХ ст.) містять епітафії з тамгами (геральдичними знаками) у вигляді тризуба, що належали представникам аристократичних родів. Знаки у вигляді двозубів і тризубів знайдені на посуді волзьких булгар. Припускається, що то була спеціальна торгівельна мова, яка, можливо, бере початок від тамг, що вона була поширена у торгівельно-виробничих колах у регіонах найбільш сильної взаємодії. Н. О. Соболєва згадує роботи М. Д. Полубояринової з дослідження золотоординської кераміки, де двозуби і тризуби скоріше за все були знаками власності купців, а на золотоординських монетах ХІІІ-ХІV ст.ст. – тамгами родів, що царювали [82, с. 30-32]. Комплекс тамгоподібних двозубів і тризубів Хумаринського городища (форпосту Хазарського каганату) у Карачаєво-Черкесії відносять до існування болгаро-хазарського періоду (VIII-IX ст.ст.). За накресленням (додаток Ю) вони типові для тюркомовних народів, що мешкали у цей період у землях Північного Кавказу і степах Східної Європи. Дослідниця викладає узагальнену версію Х. Х. Біджиєва про змінення змісту тамги залежно від предмету, на який вона наносилася: на кераміці знаки могли бути мітками ремісників або власників майстерень, на будівельних блоках – знаками обліку матеріалів чи виконаної роботи, знаки на різних предметах у середині городища – родові або особисті тамги населення, на стінах фортець – тамги пануючих родів; виділяє і релігійно-магічну функцію знаків, що були знайдені у могильниках, поховальних камерах, на каменях святилища [82, с.32-33].
Підкреслюючи найбільш близькі графічні аналогії давньоруським знакам у Хазарії, Волзькій Булгарії та Першому Болгарському царстві, Н. О. Соболєва, насамперед, звертається до досліджень тамгоподібних знаків Хазарського каганату, як найближчого сусіда придніпровських слов’ян. На протязі VII – X ст. Хазарії належало провідне місце в історії південних земель Східної Європи, вона була істотним воєнно-політичним і економічним чинником і межувала з територіями, де зароджувалась державність Київської Русі. За висновками П. П. Толочко, «по существу, именно кочевники в значительной мере изменили этнокультурную систему восточнославянских народов, надолго изолировав их от европейского мира» [92, с. 7]. Надзвичайно важливими Н. О. Соболєва визнає дослідження тамгоподібних знаків, на які звертав увагу ще М. І. Артамонов, розкопуючи у 30-і рр. ХХ ст. поселення на Нижньому Доні. Дослідник порівнював знаки, що знайдені на саркельських цеглинах, зі знаками, що накреслені на камінні Маяцького городища, а також на камінні і цеглинах фортеці Пліски – середньовічної столиці дунайських болгар [3, с. 301-302; 4, с. 23].
Формально-типологічні дослідження, що здійснювалися більшістю науковців, дозволяють не тільки відзначити неоднорідність знаків при всій удаваній ідентичності їх накреслення, але і зв’язати цю неоднорідність з різними етносами, територіями та хронологією. Такий підхід на початковій стадії вивчення, коли складається корпус знаків, успішно застосовувався протягом півстоліття, практикується він і досі [112, с.107-117]. Але в останні роки здійснюються пошуки нових методик аналізу, в основі яких лежать дослідження комплексу знаків за однотипністю їх носія (за призначенням, матеріалом, хронологією), що виявляє закономірності використання групи знаків тієї чи іншої форми або навіть одного знаку і дозволяє більш конкретно ставити питання щодо семантики останніх [82, с.34, прим.63]. За оцінкою Н. О. Соболєвої, «феноменальну» роботу у цьому напрямку виконала В. Є. Фльорова (1997; 2001). Зробивши спочатку формально-типологічне дослідження хазарських графіті, серед яких велику частину склали тамгоподібні знаки [95], надалі вона значною мірою змінила напрямок свого дослідження, використовуючи систематизовані графіті для реконструкції релігійних уявлень і світогляду народів Хазарії [96]. Основним матеріалом для її дослідження стали амулети, проте авторка розглядає також торевтику, графіті на кістяних виробах, цеглинах, кам’яних блоках, кераміці, печатках-підвісках тощо [82, с. 34].
Тема дзеркального подвоєння широко відома у давньому мистецтві у симетричності композицій із дзеркальним зображенням левів, коней, птахів або інших зоо- та антропоморфних персонажів з боків божества або світового дерева. На думку В. Є. Фльорової, є всі підстави вести саме до цієї схеми тип розповсюдженого амулету з парними протомами, місячниці, а у графіці – численні двозуби і тризуби, що є характерною ознакою знакової системи Хазарії [96, с. 43]. В. Є. Фльорова пригадує, що ідея походження двокінькових привісок (проте не салтовських, а верхньокамських) саме від придніпровських антропозооморфних фібул, що пропонована Т. Арне ще у 30-х рр., отримала розвиток у другій половині ХХ ст. [96, с. 47]. Cемантика двопластинчастих антропозооморфних фібул VI-VII ст.ст. була докладно розглянута Б. О. Рибаковим у монографії «Язичництво Давньої Русі», де він відзначив ритуальну функцію цих неординарних складно-композиційних предметів, що оформлялися, на думку дослідника, у відповідності з їх сакральними цілями [71, с. 200-204]. Підкреслюючи, що двозуби та тризуби мають широке розповсюдження на різних предметах салтово-маяцької культури – будівельних залишках, кераміці, кістяних виробах, пряжках, печатках-підвісках тощо (додаток Я), В. Є. Фльорова не виключає, що вони могли бути племінними або посадовими тамгами, які пов’язані з певним статусом володаря. Не полишаючи поза увагою і семантичну природу цих знаків, В. Є. Фльорова задається питанням: чи не уособлюють вони якесь верховне божество, з яким могли співвідноситися? [96, с.54]. Для цього певно є підстави.
У фундаментальній праці Веселина Бешевлієва «Първобългарски надписи» у розділі магічних знаків досліджується широко розповсюджений на території розселення дунайських болгар знак «іпсилон». У Плісці, Мадарі, Преславі та інших центрах його знаходять на стінах фортець, металевих виробах, кераміці, амулетах, перснях та інших речах. Вважається, що цей знак мав апотропеїчне значення, тобто відводив лихо. Його зображення (додаток Z) на черепицях повинні були захистити від удару блискавки, на судинах – оберегти вміст від злих сил [96, с. 60]. Таким чином, знак був язичницьким аналогом хреста або напису «Боже, поможи». В. І. Бешевлієв підкреслює, що у давніх болгар знак «IYI» відповідав поняттю неба, сонця і рівнозначний поняттю «Тенгрі», яке позначає верховне божество [82, с. 36; 96, с.60].
Н. О. Соболєва підкреслює наукову значущість статті болгарської дослідниці Павлини Петрової, де приділяється велике значення з’ясуванню семантики знака, випадкам його використання у Першому Болгарському Царстві (681-1018). Авторка нагадує, що у протоіндійській писемності знак «іпсилон» з вертикальними рисами з боків уособлює зображення божественних близнюків-прабатьків, що тримаються за стовбур священного світового дерева. Вона підкреслює, що географічне сусідство, культурні та економічні зв’язки, мовна близькість алтайської і протоіндійської груп вплинули на ряд зображальних феноменів, у тому числі – на образне вираження магічно-релігійних понять. Деякі болгарські дослідники приписували знак «іпсилон» з двома вертикальними бічними рисами князю Борису-Михайлу І (852-889), за яким у 864 р. в Болгарії було прийняте християнство. Вважали, що у перші роки після хрещення, щоб протиставити себе Візантії, він використовував свій родовий знак. Виходячи з того, що у праболгар на Дунаї знак «іпсилон» мав магічне значення, О. Н. Соболєва припускає, що для руських правителів таким був двозуб/тризуб [82, с. 56]. П. Петрова пропонувала ще один варіант реконструкції праболгарських знаків: вона зіставила зображення двозубів і тризубів із зображеннями верховних жерців або шаманів, підкреслюючи, що різні геометричні і стилізовані форми «іпсилона» втілюють найважливіші ритуальні жести шаманів під час їх дій (додаток Z). Адже шаманство є однією з дуже характерних боків структури язичницьких вірувань праболгар. Детальне вивчення популярного у праболгар знаку «іпсилон» у різних його варіантах призвело П. Петрову до висновку, що у ньому міститься ідея божественної влади та її суб’єктів: Бога, шамана, земного правителя, причому вертикальні риски з боків («близнюки») підсилюють божественність влади [96, с. 62].
Досліджуючи систему знакового оформлення вірувань населення Хазарії, В. Є. Фльорова звертає увагу на характерну для неї біполярність, що пояснюється відображенням уявлень про дзеркальний, симетричний рух сонця вдень і вночі. На її думку, у біполярності, як складовій рисі мистецтва Хазарії, простежується не тільки ідея протиборства двох взаємовиключних космічних принципів, які йдуть від індоєвропейських прототипів, але й земних протистоянь: день-ніч, злива-посуха, оаза-пустеля тощо [82, с. 44]. Подібне розуміння світобудови було основою вірувань іранців і, на думку дослідниці, знайшло відображення у віруваннях населення Хазарії.
За спостереженнями В. Є. Фльорової, у багатьох народів Євразії знаками роду, що царював, були двозуби і тризуби. В. Є. Фльорова розглядає їх як символи верховної влади і приходить до висновку, що поки прийнятна єдина гіпотеза, яка пояснює спільність схем на обширній території у тривалий термін – це те, що знак відбивав божественність походження інституту верховної влади [96, с. 56]. Проте, фундаментальні дослідження В. Є. Фльорової не виявили у Хазарії знак, безпосередньо зв’язаний з особистістю правителя, наприклад, з владою кагана [82, с. 45-46; 95, с. 82-83; 96, с. 53-64]. У схематичному вигляді, притаманному знакам, символи ці більш нагадують антропоморфну фігуру з піднятими у молитовному жесті руками [96, с. 62-63] (аналогічну версію висловлював І. Т. Савенко у 1910 р. – авт.). За В. Є. Фльоровою змістовна однорідність двозубів і тризубів безсумнівна. Вона вважає, що у двозубі сконцентрована символіка верховної влади, з ним пов’язані міфи архаїчних індоєвропейських вірувань – міфи про близнюків («близнючні міфи»), образ Великої богині [96, с. 60].
У семантиці знаків у вигляді двозубів і тризубів у ближчих сусідів східних слов’ян – у державі Хазарський каганат – спостерігається відбиток вірувань, в основі яких лежать індоєвропейські (іранські) язичеські культи, виразниками чого, насамперед, є амулети. Проте, давньоруські металеві амулети за типологією і змістом відрізняються від салтовських [96, с. 91; 71, с. 540-550]. Їх образи пов’язані зі специфікою слов’янських вірувань. Про слов’янські язичницькі божества розповідається у літописі під 980 р.: «І став княжити Володимир у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі. Поза двором теремним: Перуна дерев’яного, - а голова його [була] срібна, а вус – золотий, - і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, | і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами…» [42, с.47]. Якщо урахувати сучасне тлумачення шести названих богів, то система «бінарних опозицій» у підборі божеств простежується досить чітко за наступними парами: крайні – Перун, громовержець, зв’язаний з воєнною функцією; Мокош, жіночий образ, зв’язаний з народженням, подовженням роду; друга пара – Хорс, солярне божество (світло, тепло) і Сімаргл, зв’язаний з міфічним Сенмурвом і зловісним птахом Див, «ворожим Руській землі»; нарешті, Дажбог і Стрибог, що можуть бути сприймані як протилежні за значенням: «зло» і «добро» [82, с.54]. На думку Н. О. Соболєвої, у наявності іранський принцип поглядів, що виражений через певну систему підбору (протиставлень) божеств, у якому беруть участь слов’янські божества. О. Н. Соболєва характеризує «загадковий знак» перших руських монет як «сакральний, магічний символ, релікт колишніх вірувань (подібний символ, що відрізняється від знака власності, родового знака, мав на увазі М. П. Ліхачов). Цей знак («іранський внесок у давньоруську духовну культуру») відповідав уявленням руського правителя про його функції, у результаті чого і спостерігається суміщення знака з таким владним атрибутом, як монета», - робить висновок Н. О. Соболєва [82, с. 57].
Серед знаків Рюриковичів тризуб київського князя Володимира Святославича посідає особливе місце, породжуючи все нові теорії, версії та гіпотези свого тлумачення. Якщо наприкінці ХІХ ст., узагальнюючи стан дослідження проблеми, І. І. Толстой (1882) нараховував 8 варіантів тлумачення «загадкового знака» [92, с. 165], то вже на межі 20-30-х рр. ХХ ст., М. О. Таубе згрупував думки майже 40 дослідників тризуба у 6 різних тематичних розділів [89, с. 91-92]. У передньому слові до книги О. Пастернака «Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого» С. Шелухін (1934) констатував, що «про тризуб писали більш як 50 авторів» [64, с. 6]. У вступному слові до перевидання цього ж твору Б. З. Якимович (1991) писав про чисельність версій тлумачення тризуба: «їх існує близько ста – висловлених різними людьми в різні часи, – і кожна з них до певної міри має право на існування» [108, с. 5]. А. В. Портнов (2001) відзначив, що тлумачення тризубу є чи не найскладнішою проблемою, «за останні понад сто років з’явилось до 50 теорій стосовно цього питання» [66, с. 126].
На справедливу думку Б. З. Якимовича, «пізнаючи правду про свою національну символіку, ми пізнаємо правду про свій народ; національні символи успадковують, а не перетворюють їх у предмет торгу на догоду будь-яким політичним силам» [108, с. 5]. Проте в історіографії знаків Рюриковичів продовжували з’являтися роботи про тризуб філософсько-символічної спрямованості, які цілком ґрунтувалися не на археологічних джерелах. Яскравим прикладом цього може бути стаття С. Й. Вовканича (2006) у найвпливовішому науковому виданні України – «Віснику НАН України». На думку цього шановного вченого, «герб нашої Вітчизни – це спадок Київської Русі, символ, у якому зашифрована не одна актуальна для нас істина, повчальна заповідь предків і континуум неперервності української культурної ментальності. А основи цієї ментальності – пріоритет духовності, толерантність, готовність до діалогу, мудрий пошук компромісу» [11, с. 62]. Тобто у цій візії ігнорується первісна суть давнього тризуба князя Володимира і возвеличується нове філософсько-символічне значення тризуба, яке подається як результат сучасної української суспільної думки, але далекої від світосприймання його власника у Х ст. Тому саме з цього «кута зору» відомого економіста рветься неперервний зв’язок часів, що покладений у сенс запозичення тризуба Володимира Великого до символу державності України, як спадкоємиці Київської Русі.
У зв’язку з появою нових тлумачень тризуба сьогодні, мабуть, треба говорити вже не про загальну кількість існуючих варіантів, а про класифікацію усієї численної сукупності думок за принципами, що були покладені до їх підґрунтя. Узагальнюючи аналіз провідних концепцій визначення сенсу українського геральдичного символу вважається, що сьогодні у їхньому розмаїтті існує три основні підходи: предметний, графічний та філософсько-символічний [11, с. 59]. Бачення у зображенні тризуба конкретних рис живих (антропоморфних чи зооморфних) або неживих (предметів) об’єктів навколишньої дійсності лежить в основі предметних гіпотез. Логічним продовженням предметних гіпотез, що пояснюють походження тризуба, є гіпотези графічні. Проте, якщо до першої групи належать тлумачення, які вбачають у цьому знакові майже тотожне відтворення конкретних рис того чи іншого предмета, то до другої групи – лише спрощене, умовне, стилізоване зображення. Графічні гіпотези пропонують широкий спектр варіантів пояснення тризуба – від тлумачення його як монограм (сплетіння кількох початкових літер у вигляді вензеля для позначення імені) чи слоганів до орнаменту, що побудований на ритмічному чергуванні геометричних елементів або стилізованих зображень живих і неживих об’єктів. Вважається, що цей орнамент міг мати візантійське, східне, слов’янське чи варязьке походження.
Публікації таких авторів, як О. А. Братко-Кутинський [10], О. Я. Козуля [33], О. С. Кучерук [39], Г. Лозко [44], А. Г. Луців [45], С. Наливайко [58], А. Л. Сокульський [83], Р. Фурдуй [97], О. М. Хмельовський [98], О. П. Черних [101], В. Шаян [103], були написані на філософсько-символічних, фантастичних побудовах і ненаукових позиціях [5, с.174-175]. Для більшості цих гіпотез камінням спотикання була давність тризуба як символу. Задовго до появи християнської церкви знак тризуба зустрічався у трипільців та інших народів: в Єгипті, Вавілоні, Греції, на території скіфо-сарматських поселень, на монетах боспорських царів тощо. Більшість сучасних національних гербів європейських держав вміщують знаки «трійці»: трикутні корони, тризубі вежі, потроєні знаки, трилисники тощо. Усе це начебто дозволяє висловлювати припущення, що тризуб є абстрактним символом світотворення як хрест та його різновид – свастика, яка відома з давніх часів. Цікаві варіанти розв’язання проблеми походження і сутності тризуба пропонуються філософськими гіпотезами. Вони трактують цей знак не як дзеркальне чи стилізоване позначення предмета, а як символічне зображення ідеї, поняття або явища. Існує думка, що тризуб Володимира – це символ ідеї державної влади, за іншими версіями – символ влади над трьома світами – небесним, земним і підземним. Кумедними видаються гіпотези, що шукають витоки тризуба в триєдності світобудови. Навколишній світ побудований на взаємодії трьох елементів: три типи кварків (елементарних частинок) утворюють атоми та молекули, що є основою усіх фізичних тіл; три кольори – жовтий, червоний, синій – взаємодіючи, утворюють спектр веселки, багатобарвність світу, три напрямки виміру – ширина, довжина, висота – характеризують об’єм і простір світобудови. Ідея Трійці, одним з графічних зображень якої і став тризуб, лягла до основи канонізованої християнської доктрини про єдність Бога-Батька, Бога-Сина та Бога-Духа Святого. Знак Трійці (тризуба) посідає одне з перших місць серед символів світобудови. Деякі дослідники вбачають у ньому символічне зображення Вогню, Води та Життя. За іншою версією тризуб є символом Життя. Він має спільну основу (символ Вакууму-Абсолюту), ліву фігуру (символ позитивного батьківського полюсу), дзеркальну праву фігуру (символ негативного, материнського полюсу) і центральну фігуру (символ дитяти) тощо. Проте, наголошуючи на важливості врахування філософського підходу до проблеми, їх прибічники не можуть зберегтися від перетворення своїх наукових робіт у довільне фантазування. Міфотворчим судженням, що виникають на цьому ґрунті, надається перевага перед критичним та аргументованим вивченням джерел [5, с. 100-124, 125-174].
На справедливу думку Л. С. Клейна, «истинная в абсолютном смысле картина прошлого действительно одна, но правильными с точки зрения методически обоснованного движения к этой истине может быть несколько таких картин. Поспешные осмысления археологических фактов основаны на упрощенных и шаблонных увязках, которые чаще всего оказываются иллюзиями» [30, с. 67]. У розвідці походження та семантики знаків Рюриковичів пошуки науковців здійснюються серед аналогів як двозубих, так і тризубих знаків. Природно, це пов’язане з невирішеністю питання щодо успадкування «родового знака Рюриковичів». О. В. Орєшников (1894) писав, що основним родовим знаком на найдавніших руських монетах є знак на монетах Володимира: «схематично – це тризуб…» [63, с. 308]. Проте, навіть не зважаючи на обережні здогади деяких попередніх дослідників, вже Б. О. Рибаков (1940) вважав, що основу загадкової» фігури у ярославлевім і володимиревім сріблі складає перевернута літера «П» [70, с. 231]. Княжі знаки існували у Рюриковичів і до Володимира Святославича. Писемні джерела фіксують використання тамг руських князів ще з середини Х ст. [42, с. 35]. На підставі іконографічного аналізу археологічних джерел двозуб був застосований у побудовах генеалогічної схеми знаків Рюриковичів Б. О. Рибаковим [70, с. 232], В. Л. Яніним [109, с. 40] і А. А. Молчановим [52, с. 254; 54, с. 82]. Піддаючи аналізу графіті «княжих» знаків на східних монетах, О. О. Мєльнікова доводить існування двозубу за часів князювання Олега у Києві (882-912), тобто йдеться про знак князя Ігора [49, c. 246]. Залучаючи самий різний археологічний матеріал, С. В. Бєлєцький веде його навіть від князювання Рюрика (862-879) у Ладозі [6, с. 457].
Археологічні джерела свідчать, що знак Володимира Святославича був першим тризубом серед княжих знаків Рюриковичів у Х ст. Навіть поверхневий аналіз різних варіантів тлумачення тризуба показує, що в історіографії знаків Рюриковичів існують два принципово різні підходи до з’ясування проблеми походження тризуба князя Володимира, яких наприкінці ХІХ ст. торкався ще академік О. О. Кунік. У листі до І. І. Толстой він писав: «Чи успадкований знак Володимиром ... чи він вигаданий після його хрещення, поки вирішити важко. На користь першого припущення говорить та обставина, що він вживався і його двома синами» [92, с. 185]. Щоб наблизитися до вирішення проблеми, спочатку треба з’ясувати, що уявляє «родовий знак Рюриковичів» і чи успадковував його князь Володимир Святославич? Як не дивно, але це питання навіть сьогодні, при нинішньому рівні дослідження проблеми, має право на існування. Навіть ще у відносно недавніх публікаціях тризуб Володимира то помилково приписували Святославу Ігоровичу [5, с. 127-128], то називали родовим знаком Рюриковичів [5, с. 126]. Останнє повинно було б вказувати на Володимира як на засновника династії, але не Рюриковичів чи Ігоровичів, а Володимировичів, ігноруючи при цьому ціле сторіччя існування правлячої княжої династії і використання княжих знаків.
Перший підхід витікає з того, що князь Володимир до двозуба Святослава Ігоровича додав центральну щоглу-відп’ятниш і утворив, таким чином, свій власний знак, у якому через багато століть дослідники побачили тризуб. Тобто діє формула «2+1» і визнається принцип успадкування родового двозубу. А. А. Молчанов припускав, що використання системи відп’ятнишів для утворення нових варіантів старого родового княжого знаку було покликане до життя у 70-х рр. Х ст. первісними проявами відцентрових тенденцій і отримало розвиток з посиленням феодальної роздрібненості Давньої Русі. За А. А. Молчановим, поява додаткового елементу в знаку Володимира Святославича – третього зубця – пов’язана з бажанням висунути на противагу традиційному двозубу київського князя, що успадкований Ярополком Святославичем, модифіковану емблему [52, с. 263-264].
Зрозуміло, що це питання тісно пов’язане з делікатною проблематикою династичних взаємовідносин у сімействі Рюриковичів. Проте, важко погодитись з А. А. Молчановим щодо обставин виникнення тризуба, який, вочевидь, з’явився ще за життя князя Святослава Ігоровича. Первісні причини цього були пов’язані не з відцентровими тенденціями новгородського князя та симптомами «феодальної роздрібненості», які він намагається побачити вже з середини Х ст. [52, с. 264], а з тогочасними особливостями династичного устрою Давньої Русі, який був заснований на звичайному сімейно-родовому праві і дозволяв кожному з синів законно вимагати свого наділу. На справедливу думку О. В. Назаренка, до сфери династичної історії головним чином належить тема успадкування столу і влади, які знаходяться у тісному зв’язку з розвитком державності. Він має рацію, що династичну проблематику треба відрізняти від питань становлення феодальних відносин: «феодальные, т.е. сюзеренно-вассальные, отношения связывают не членов династии друг с другом, а членов династии – со знатью, являющейся держателями бенефициев» [57, с. 135]. Тому виникнення тризуба князя Володимира слід пов’язувати саме з першим розподілом Руської землі (969/972 р.) князем Святославом Ігоровичем, яке за літописом відбулося у 970 р. [42, с. 40] і в результаті якого на зміну нероздільному родовому володінню Ігоровичів прийшло братське співволодіння Святославичів – територіальні уділи на чолі з Ярополком Київським, Олегом Древлянським та Володимиром Новгородським [57, с. 142-143]. При цьому порядку зберігалося уявлення про політичну єдність, яка зовсім не зв’язувалась з єдиновладдям як нормою, а була втілена у єдності правлячого роду і могла у будь-яку мить реалізуватися за династичною кон’юнктурою. Династична єдність, не глядячи на наявність уділів, служила очевидною маніфестацією і реальною запорукою єдності держави. На цьому принципі була побудована уся психологія влади, що була характерна братському співволодінню. Вважається, що це було пов’язане з давнім уявленням про сакральну природу влади, якою був наділений кожен член княжого роду [57, с. 137]. «Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігора. – А се – син Рюриків», – говорив за літописною версією Олег, вбиваючи Аскольда і Діра [42, с. 13].
Вочевидь, цей розподіл Руської землі був аналогією «Розмежування королівств» 806 р. Карла Великого (768-814), за яким троє живих на той час синів імператора – Карл, Піпін і Людовик – отримували приблизно рівні уділи імперії франків і титулувалися однаково – reges [57, с. 138]. Порівняльно-історичні спостереження О. В. Назаренка та давньоруські писемні джерела не дають ніяких підстав вважати стан Ярополка Київського особливим порівняльно до Олега Древлянського і Володимира Новгородського. Відносини між Святославичами регулювалися виключно родовим звичаєм. Титул «великий князь» у давньоруських текстах до третьої чверті ХІІ ст. не відбивав ніякого сталого політико-династичного термінологічного звичаю. На справедливу думку О. В. Назаренка, у ньому слід бачити чисто риторичну ампліфікацію, як в угодах із греками першої половини Х ст. [57, с. 139]. Мають рацію і ті дослідники, які услід за В. Й. Ключевським не бачили ніякої державно-політичної залежності молодших братів від старшого за віком [32, с. 180]. Отримуючи уділи, князі разом з ними набували і власних емблем, до основи яких була покладена єдина графічна основа – родовий двозуб, який у той час належав князю Святославу Ігоровичу. Особисто-родова емблема удільного князя вже на той час виступає не тільки, як знак приналежності до роду Рюриковичів, а як знак персоніфікації члена княжого роду.
А. В. Портнов мав рацію, коли стверджував, що роботам з дослідження тризуба «не вистачає концептуальної визначеності» [66, с. 126]. Інший підхід до з’ясування походження знака Володимира передбачає прийняття у якості особистого герба якогось архаїчного триплету і надання цьому знакові власного сенсу, що не відбиває принципів сімейно-родового володіння Рюриковичів і тому позбавлений концептуальності державно-династичного устрою Русі у Х ст. Принцип успадкування двозуба Рюриковичів, розвинутий у роботах Б. О. Рибакова, В. Л. Яніна і А. А. Молчанова, використовується О. О. Мєльніковою у побудові версії походження давньоруських княжих знаків [47] і С. В. Бєлєцьким у його новітній «Генеалогії знаків Рюриковичів IX-XI ст.ст.» [6, с.461-462]. Двозуб на печатці Святослава Ігоровича (рис. 2, а) разом з двозубом на хрестоматійному кістяному кружальці з Саркелу (рис. 4, а) є визначальними артефактами у реконструкції принципу успадкування двозуба в решті давньоруських княжих знаків. Але очевидна суперечність цих найважливіших артефактів (втрата булли Святослава, аналіз якої додатково можливо було б провести сучасними методами дослідження; функціональна та хронологічна невизначеність кістяного кружальця) цілком може компенсуватися зображеннями знаків на інших археологічних джерелах.
Карбування найдавніших руських монет X - XI ст.ст. було прерогативою княжої влади, тому вибір монетних зображень, природно, складав її привілей. За Рибаковим – Яніним – Молчановим, успадкованим елементом в особисто-родовій тамзі Володимира Святославича (додаток Б, 1-4) є родовий знак, утворений двома симетричними фігурами у вигляді перекинутої літери «П», які з’єднані між собою в основі вузлом чи плетінкою, чи якоюсь іншою фігурою у вигляді трикутника, що повернутий вістрям донизу. До основи розвилини родового двозубу Володимир додає свій відп’ятниш у вигляді наконечника стріли [85, с. 74], що перетворює його особисто-родовий знак у тризуб. Останній успадковується його нащадками за системою «відп’ятнишів», утворюючи нову генеалогічну гілку тризубів. При цьому двозуб неодмінно вирізняється у тамзі її власника, що також є доказом його успадкування.
Центральна щогла-відп’ятниш в емблемі Володимира не еквівалентна двом крайнім зубцям родового двозубу не тільки за розмірами, але й за формою, і тому не може нести те ж саме змістове навантаження. Це можна спостерігати як у парадній, за висловлюванням В. Л. Яніна [109, с. 39], «орнаментироованної арабесками» (додаток Б, 2-4), так і у «лінійній», спрощеній, зберігаючій лише конструктивні елементи тамги» формі зображення знака на золотниках та срібниках I типу Володимира (додаток А, 1). На печатці Ізяслава Володимировича Полоцького (додаток Д, 2) графічно вирізняються широкі лопаті родового двозубу, а успадкована від тамги Володимира центральна щогла-відп’ятниш завершується маленьким хрестиком, який персоніфікує знак його власника. У тризубі на срібнику Ярослава Володимировича родовий двозуб Рюриковичів та особистий відп’ятниш князя у вигляді кружальця виділені крупними намистинами. Але центральна щогла, яка вперше з’явилась в емблемі Володимира, вочевидь, навмисне не вирізняється в емблемі Ярослава, щоб графічно підкреслити найважливіший елемент – родовий двозуб (рис. 1, д).
Після хрестоматійної роботи Б. О. Рибакова [70] знаки Рюриковичів тривалий час зайво сприймалися тільки як знаки княжої власності. Завдяки роботам В. Л. Яніна [109] і А. А. Молчанова [53-56] вони поступово стали сприйматися і як геральдичні знаки давньоруських князів. С. В. Бєлєцький вважає, що зародження найдавнішої руської геральдики починається з кінця IX ст., коли про тризуб, вторинний відносно двозубу знак, мови ще не йшло. На його думку, за добу правління Володимира Святославича двозуб залишався родовим гербом і реально існуючим символом влади [6, с. 436]. Дослідник дійшов висновку, що шукати витоки давньоруської геральдики слід у знакових системах IX ст., які засновані на фігурі двозуба. Але ані у Скандинавії, ані у Західній Європі у VIII - IX ст.ст. бракує знакових систем, в основі яких знаходились би двозуби. Таким чином, соціально-престижний зображальний символ у вигляді двозубу не був принесений Рюриком «з-за моря», а з’явився у Східній Європі [6, с.457-458]. Проте пошуки витоків двозубу Рюриковичів серед знаків Боспорського царства першої чверті I тисячоліття н.е. і знаків на підвісках середини I тисячоліття н.е. С. В. Бєлєцький вважає некоректними з хронологічних причин тому, що вони існували кількома століттями раніше знаків Рюриковичів, і сполучні ланки між ними відсутні. З хронологічних причин він також вважає некоректними і пошуки витоків найдавнішої руської геральдики серед золотоординських тамгоподібних знаків: монети з тамгами ханів Золотої Орди стають відомі на Русі лише кілька століть по тому. Таким чином, більшість відомих знакових систем Східної Європи не можна розглядати як первісні відносно зображальних символів князів-Рюриковичів. На думку С. В. Бєлєцького, єдиним винятком залишається Хазарський каганат. Серед графіті Хазарії VIII-IX ст.ст. зустрічаються прості двозуби, які дуже схожі з княжими знаками. Тому можливо, що тип соціально-престижного символу у формі двозубу був запозичений засновником династії Рюриковичів саме від Хазарського каганату [6, с. 458].
Останньої думки додержується і О. О. Мєльнікова. Зіставляючи знаки хазарського ареалу з графіті на східних монетах (додаток Н), дослідниця відзначила їх надзвичайну близькість раннім схематичним зображенням княжих знаків. У своїх висновках щодо запозичення у IX ст. засновниками давньоруської династії хазарського символу верховної влади у вигляді двозуба О. О. Мєльнікова спирається на думку попередніх дослідників, що хазарські двозуби і тризуби та їх дзеркально подвоєні зображення нагадують антропоморфну фігуру з піднятими догори руками і інтерпретуються як іранські символи єдності державної і релігійної влади [49, с. 247]. Проте це припущення не є остаточно доказаним. З цього приводу В. Є. Фльорова вважає, що це дуже суперечне питання, як і те, наскільки у свідомості сучасників знак – символ влади був відокремлений від інших сакральних символів [95, с. 50].
В історіографії титул «каган» у титулатурі давньоруських правителів тлумачиться виключно як свідчення хазарського впливу на давньоруську державність. Фундаментальні дослідження В. Є. Фльорової [95; 96] не визначили знаків, що безпосередньо належали особистості бека або кагана. Але одним з аргументів доказу свого припущення О. О. Мєльнікова наводить прийняття руськими князями хазарського титулу «каган» [53, с. 248]. Стосовно давньоруських князів тюркський титул «каган» зустрічається у цілому ряді латинських та грецьких джерел, творах арабських та персидських авторів ІХ-ХІІ ст.ст. [34, с. 228, прим. 1]. Володимир Святославич і Ярослав Володимирович названі каганами у «Слові про закон і благодать» митрополита київського Іларіона [54, с.78, 91-92, 99]. У графіто на стіні Софії Київської каганом названий київський князь Святослав Ярославич (1073-1076) [13, с. 49]. Становлення Давньоруської держави у ІХ ст. відбувалося за таких зовнішньополітичних умов, коли Хазарії дійсно належала важлива роль у двобічних економічних, політичних і культурних контактах зі східними слов’янами. На межі 830-840-х рр. прагнення русів на південь до багатих візантійських міст (посольство до Константинополю і напад на Амастріду) і великим торгівельним центрам Халіфату не могло не зачіпати інтересів могутніх держав Візантії і Хазарії. Очевидні їх намагання стримувати просування русів. Свідоцтвом тому є хазарська фортеця Саркел, яка була побудована у 834-837 рр. за сприянням візантійського імператора Феофіла на північно-західному кордоні Хазарського каганату (за літописом, зруйнована князем Святославом Ігоровичем у 965 р.).
І. Г. Коновалова дійшла висновку, що можливі шляхи знайомства східних слов’ян з титулом «каган» не вичерпуються лише хазарським впливом і могли бути наслідком його запозичення ще у VI – IX ст.ст. через аварське чи болгарське середовище [34, с. 232-235]. На думку дослідниці, у прийнятті правлячою верхівкою русів титулу «каган» у першій половині ІХ ст. можна бачити не стільки наслідок хазарського впливу, скільки, по-перше, формальну власну ідентифікацію, визначену зовнішніми обставинами: титул «каган» (хазарський на той час) давав його власнику міжнародне визнання [34, с. 238]), по-друге – внутрішньополітичними потребами держави, коли в ХІ ст. виникає проблема утворення сеньйорату [34, с.239].
В. Є. Фльорова вважає, що знаки на камінні і цеглинах стін фортець і городищ Нижнього Дону (Маяцьке, Семикаракорське, Правобережне Цимлянське, Саркел) належать будівникам цих укріплень з різних родів і сімей місцевого населення. Але дослідниця зауважує, що «при цьому знак тамги ставився не для позначення норми виробітку, а, мабуть, сприймався як знак покровителя роду або сім’ї і вживався поряд з загальновідомими сакральними символами при обрядах, що супроводжували будівництво, виконуючи роль заставної жертви» [95, с.82]. На думку автора, В. Є. Фльорова робить дуже цікаве припущення, що, можливо, і тамгоподібні знаки, і символічні фігури типа пентаграм або «вавілону», і сюжетні малюнки, що зроблені під час будівництва, мають одну і ту ж функцію: вони були свого роду заставними жертвами, що забезпечували схоронність фортеці, а разом з нею держави, роду і сім’ї людини, яка її будувала [95, с. 52].
Тривалий час пошуки тлумачення знаків Рюриковичів були звернені виключно до їх стилізованих зображень (схематичних, спрощених або художньо прикрашених), якими є зображення особисто-родових княжих знаків на давньоруських печатках та монетах, геральдичних підвісках чи інших предметах більш пізнього часу. Звернення до вторинних відносно передбачуваного прототипу зображень і відсутність концептуальної визначеності їх дослідження, природно, дало безліч пропонованих і недостатньо науково ґрунтовних версій тлумачення знаків. Крім того, інколи взагалі висловлювались думки, що виправдовували намагання вирвати питання про герб Рюриковичів з-під влади ідеї про його зображальний зміст [84, с. 241]. А. А. Молчанов, підкреслюючи тамгоподібність зовнішнього вигляду більшості відомих варіантів знаків Рюриковичів та широке вживання у науковій літературі термінів «родова тамга» та «особисто-родова тамга», вважав, що «в данном случае (мова йде про лінійну, гранично спрощену схему зображення – авт.) вопрос о первоначальном изобразительном прототипе и исконной семантике символа существенного значения не имеет» [52, с.255]. На принципі відчуження від зображального змісту С. В. Бєлєцьким побудована генеалогічна система класифікації давньоруських княжих знаків ІХ-ХІ ст.ст. [6, 461-462]. Посилаючись на думку А. П. Пономарьова про троїсте значення в українській етнічності тризуба, «як знаку державного, національного і релігійного» [65, с.164], А. В. Портнов «визначає безперспективність шукань витоків тризубу у якомусь одному побутовому явищі» і пропонує «повернутись до порівняння особливостей тризубу із хрестом та свастикою, які також мають широкий територіальний вжиток й безліч протилежних тлумачень» [66, с.127].
Природно, цей підхід, який відображає думки певної частки вітчизняних дослідників тризуба, є хибним. Первісно тризуб не був державним, а виник як особисто-родова емблема Володимира Новгородського (969/970) і став «гербом» Київської Русі після його перемоги над Ярополком Святославичем (978/980) [42, с. 40-41, 45]. І після хрещення Русі у 988 р. тризуб залишався язичницьким знаком. Він не міг бути національним символом такої поліетнічної держави, як Давня Русь. Адже на межі Х - ХІ ст.ст. вона не була державою у сучасному порозумінні цього слова – з централізованим бюрократичним апаратом і митними кордонами. Княжа влада контролювала не кордони, а підданих. Її цікавило багатство землі, на якій живуть піддані та скільки данини вони можуть з неї дати. Тому не мало значення, де хто живе і якою мовою розмовляє. Мало значення, як справно підкорені племена платять данину. Тому саме поняття «Русь» дуже розмите і позанаціональне.
Змістовна невизначеність знаків знижує цінність результатів будь-якого дослідження та їх класифікації. Такі визначення, як «тризуб з широкими бічними зубцями» чи «трикутна ніжка» знаку [6, с.433] тощо, нічого не висловлюють відносно предметної сутності останнього. Тому неможливо остаточно зрозуміти їх значення у системі суспільно значущих символів Давньої Русі, а також значення їх елементів, які персоніфікують княжі знаки. Інакше кажучи, система класифікації знаків не повинна бути позбавленою суттєвого навантаження і будуватися виключно на математичних принципах, які чужі образності мислення і адекватному сприйняттю зображальних символів. Важко уявити, що «престижний», за висловом С. В. Бєлєцького, родовий двозуб Рюриковичів, що використовувався як основа особисто-родових княжих знаків, якимось чином не тлумачився їх власниками за правління Володимира Святославича, чи у парадне зображення власного знаку на монетах руський князь не втілював визначену суть.
Сутність княжого знаку найкращим чином повинна розкриватися саме у такій владній дії, як карбування монет. Знак Святополка – один з найбільш виразних і зрозумілих княжих знаків. С. В. Бєлєцький зв’язує трансформацію лівого зубця в успадкованому Святополком Ярополчичем родовому двозубі з виключним значенням останнього та вимогами Володимира змінити форму знака племінника як свого васала [6, с. 436]. Проте, на відзнаку від язичницького тризуба Володимира, у двозубі Святополка як законного нащадка київського престолу, очевидно, втілені уявлення його власника про своє місце і роль у політичному, духовному та суспільному житті християнської Русі. Лівий зубець родового двозубу трансформований у Святополка у хрест. Вочевидь, останній є символом християнського віросповідання Святополка, до норм якого він зобов’язаний був ретельно додержуватися у виконанні своєї Богом даної влади. Останнє підтверджується німбом над головою реалістичного зображення князя, який сидить «на столі» (додаток Б, 6, 8). Легенда срібників із зображенням та ім’ям Святого Петра, що реконструйована за чотирма примірниками (додаток Б, 8), лунає як молитва Святополка своєму святому, хрестильне ім’я якого він носив: «ПЕТРОС ПЕТРОС / ОГЕОС ПЕТРОС», тобто Петро, Петро! Святий Петро! [85, с.88].
Вочевидь, правий зубець у знакові Святополка (рис. 1, е-з) є однобічним клинком (О. М. Рапов бачив у крайніх зубцях леза ножів[69, с. 65]). На монетах Володимира (додаток Б, 1-4) та Ярослава (додаток Б, 5) можна побачити лише його обрис, що має у верхній частині однобічний спуск леза усередину знака, характерний для однобічних клинків холодної зброї. На усіх без виключення типах монет Святополка позначене навіть лезо клинка, яке не залишає сумніву у правильності тлумачення цього елементу зображення. Ця інтерпретація знаходить своє підтвердження і в зображеннях княжих знаків на геральдичних підвісках (додатки В, Г). Таким чином, зрозумілим стає і зміст контурних зображень двозубів на східних монетах та інших предметах. Зображення на монетах родового двозуба Рюриковичів нагадує не традиційні руські двосічні мечі, а дзеркально симетричні однобічні клинки.
До відомої на Русі однобічної клинкової зброї А. М. Кірпічников відносить скрамасакс – великий бойовий ніж, який потрапив сюди у IX ст. разом з мечем як західне чи північно-західне запозичення [29, с. 72], а також ранньосередньовічну шаблю, що з’явилась тут у IX - X ст.ст з півдня чи з південного сходу, включаючи Приазов’є, Подоння та Передкавказзя [29 с. 61]. Скрамасакси знайдені у багатих похованнях X ст. майже завжди разом з мечами. Вочевидь, вони були підсобною та додатковою зброєю для лівої руки воїна. За допомогою скрамасакса можна було не тільки відбивати удар меча, але й наносити удари, що легко розрубали кольчугу чи обладунок ворога. Вкрай рідкий та нехарактерний для домонгольської Русі, скрамасакс не залишив помітного сліду у давньоруському озброєнні і був скоріше зброєю скандинавських найманців. Його вузький клинок (звичайно 2-3 см у ширину і довжиною 40 см [29, с.102]) можна було б ототожнити з зубцями знаків. Проте клинок скрамасакса не дуже схожий на «широкі бічні зубці» знаків на срібниках Володимира Святославича та деяких інших предметах.
Літописна легенда про данину двосічними мечами, яку запропонували хазарам підкорені поляни, сповіщає про перевагу руського меча над хозарською однобічною зброєю [42, с. 10-11]. Але так здавалося лише після перемоги Русі над колись могутнім Хазарським каганатом, який у 60-х рр. Х ст. занепав під ударами військ київського князя Святослава Ігоровича. На відміну від важкого руського двосічного меча ранньосередньовічна шабля – однобічна, полегшена і тому маневрена та високоефективна клинкова зброя, що призначена для верхового бою [29, с. 67]. За іншою легендою (ст. 968 р.) у знак дружби печенізький князь в обмін на броню щит і меч передає руському воєводі Претичу коня, шаблю та стріли [42, с.39]. За даними А. М. Кірпічнікова, у X ст. «в погребениях южнорусских феодалов сабля начинает заменять меч. Видимо, во второй половине Х в., а особенно около 1000 г., киевские дружинники располагали и владели новым оружием; времена, когда хазарская и печенежская сабли противопоставлялись русскому мечу, уже прошли» [29, с. 66].
На думку А. А. Молчанова, наблизитися до розгадки первісного значення знака Рюриковичів можна лише шляхом вивчення найбільш ранніх його зображень як хронологічно близьких до передбачуваного прототипу. Безсумнівно, до них слід відносити «княжі» знаки у вигляді графіті на куфічних дирхемах ІХ-Х ст.ст., які стали відомі науці лише у середині ХХ ст., а зазнали системного вивчення тільки з 90-х рр. ХХ ст. [19; 48; 49; 59].
За О. О. Мєльніковою, частка східних монет з контурними графіті знаків має інші графіті на зворотному боці у вигляді малюнків дружинної тематики: стяга, човна, ножа та питного рога (додаток Н). Вона дійшла висновку щодо обігу цих знаків у середовищі княжої дружини, а також про єдність і незмінність семантики обох іконографічних типів двозуба (лінійного та контурного) на всьому протязі їх співіснування [49, с. 244]. Монета №1 знайдена у скарбі, що схований у першій половині 880-х рр., а уламок монети №3 – у скарбі, що датується першим десятиліттям Х ст. [49, с.243]. За висновками О. О. Мєльнікової, поява двозуба як символічного знака, зображуваного на монетах разом з предметами дружинного побуту, упевнено датується межею IX - X ст.ст., тобто часом виникнення Давньоруської держави і князювання Олега у Києві. Топографія знахідок монет вказує на їх переважне поширення у давньоруському ареалі і переважання монет з двозубами у Східній Європі [49, с.246]. Проте О. О. Мєльнікова чомусь не надає значення тому, що на східних монетах малюнки дружинної тематики не супроводжують жодне з лінійних зображень двозуба. Якщо у трьох випадках монети з контурними графіті мають отвори, то серед монет з лінійними двозубами з отворами не знайдено жодного примірника. Лінійний двозуб на дирхемі №13 (додаток Н) міг бути надряпаний лише тоді, коли князь Володимир вже карбував власну монету з тризубою тамгою. Правда, С. В. Бєлєцький зараховує лінійні двозуби на дирхемах №12 і №13 (додаток Н) до турівського княжіння Святополка Ярополчича, який був опозиційно налаштований до київського князя Володимира [6, с. 436]. Але для такої атрибуції навряд чи є достатньо підстав, і ось чому. С. В. Бєлєцький бачить у графіто «крилатого» меча на візантійській монеті №74 з Єриловського скарбу, прихованого не раніше 977 р. [19, с. 55], стилізований тризуб Володимира періоду його новгородського князювання [6, с. 437], а тризуб з ромбічним наконечником центральної щогли на аббасидському дирхемі №15 (додаток Н), прихованому не раніше 1018 р. [19, с. 71], відносить до одного з синів Володимира Святославича [6, с. 437]. Неможна вважати доведеним, що «крилатий меч», який має дві подовжені кінцівки перехрестя і клинок усередині, є геральдичним тризубом тому, що функціональне призначення стилізованого двозуба остаточно не з’ясоване. Якщо розглядати зображення «крилатого» меча серед широко наведених на східних монетах малюнків військової тематики [19, с. 30], виявляється, що нам взагалі не відомі арабські дирхеми з тризубою тамгою князя Володимира.
Гіпотеза І. Г. Добровольського та його співавторів про «таврування» дирхемів знаками власності руських князів до початку карбування власної монети [19, с. 130] є непереконливою з наступних причин. По-перше, «таврування» за допомогою графіті повинно було б мати якщо не масовий, то, принаймні, груповий характер. Проте випадки скупчення монет із графіті двозубів чи тризубів у скарбах куфічного срібла нам невідомі. Кожна з них унікальна. По-друге, через низьку ефективність техніки графіті у порівнянні з карбуванням монет. По-третє, через відсутність канонічної іконографії двозуба, яка повинна бути суворо визначеною на монетному полі. О. О. Мєльнікова довела, що лінійні та контурні двозуби на східних монетах паралельно існували на протязі всього Х ст. Якщо контурні графіті на східних монетах ще можна було б розглядати як амулети чи розпізнавальні знаки кланової приналежності завдяки тотожності їх обрисів знакам на монетах давньоруських князів, то появу на них лінійних двозубів, вочевидь, треба пов’язувати лише з язичницькими віруваннями власників монет.
Рельєфні знаки на плінфах, які були знайдені під час розкопок на території Десятинної церкви у Києві (додаток Щ, 1), завжди відносили до кінця Х ст. (989 - 996 рр.), часу будови на Русі першої кам’яної церкви. Останні дослідження Д. Д. Йолшина (2012) датують їх початком XI ст. і зараховують до тризубів Володимира Святославича [6, с.451; 23, с. 24-29]. Але у 1940 р. про «загадковий знак» на цеглині, яка була знайдена у 1907 р. В. В. Хвойкою, майбутній академік Б. О. Рибаков писав інакше: «Он представляет собой парадную торжественную форму того двузубца, который А. В. Орешников предположительно относил Владимиру Святославичу. Средний зубец, имеющийся на знаках сыновей Владимира, здесь отсутствует. Странно, что А. В. Орешников, которому оба знака на кирпичах были хорошо известны, не использовал их для большей убедительности своих аргументов в пользу принадлежности двузубца Владимиру Святославичу. Ведь Десятинная церковь была построена при Владимире. Этот двузубец по своему типу может быть поставлен первым в ряду княжеских знаков с последующими усложнениями» [70, с. 247]. На відміну від О. В. Орєшнікова, Б. О. Рибаков спеціально не торкався питання персоніфікації княжих знаків, але бачив на цих цеглинах саме двозуби. Ці двозуби не могли бути знаками власності Володимира Святославича, який на той час вже карбував власну монету з тризубом. Опис В. Ю. Січинським монетних знаків Володимира Великого також не дозволяє віднести фігуру з цеглини до тризубів київського князя: «Середній зуб, переважно на висоті бічних зубів,… або вищий за них» [80, с. 14]. Якщо порівняти фотографію знака на плінфі з Національного музею України (додаток Щ, 1) з його промальованим зображенням, яке надає С. В. Бєлєцький (додаток Щ, 2), навіть без інструментальних вимірів видно неприховане намагання художника штучно загострити та витягнути середній відп’ятниш таким чином, щоб він мав вигляд третього зуба у цьому знакові.
Д. Д. Йолшин (2012) дійшов висновку, що технологічні особливості виготовлення цих плінф з клеймами свідчать не на користь їх експозиційної функції, наприклад, для часткового облицювання стін, як це припускав Б. О. Рибаков. На деяких фрагментах є сліди будівельного розчину, що говорить про те, що вони таки були використані у муруванні. Тому дослідник справедливо вважає, що «не предназначенные для демонстрации знаки, таким образом, имели, скорее всего, сакральный смысл» [23, с.27].
На офіційному сайті Інституту археології Російської Академії наук розташована публікація (2012) про знахідку влітку 2011 р. Суздальською експедицією залізної бойової інкрустованої сріблом сокири ХІ ст. з одночасним зображенням двох княжих знаків – двозуба і тризуба [46]. Якщо тризуб з трикутником на середньому зубці міг належати одному з найближчих родичів князів Володимира і Ярослава, то двозуб на сокирі розглядається авторами публікації як загальний знак роду Рюриковичів. Коментуючи цю унікальну знахідку (додаток Р) в інтерв’ю журналісту РІА «Новості», академік М. О. Марков (2012) зазначив, що це перший зафіксований археологією випадок розташування княжих знаків на парадній зброї, яка виступала як символ влади. За словами вченого, «эти знаки - знаки собственности, некая личная печать. Княжеские знаки - это эмблематика династии, это эмблематика очень узкого круга людей. Есть предположение о сарматском происхождении (знаков), писалось о хазарском происхождении, но точно это неизвестно. Мы знаем, что у скандинавов таких знаков нет, у славян таких знаков нет, это изобретение появляется у Рюриковичей на Руси 10 века» [47].
Аналоги двозуба з сокири можна знайти серед графіти контурних зображень на східних монетах (додаток Н) та інших предметах. Але точною його копією є двозуб на фрагменті амфори з розкопів Таманського городища (додаток П, 3). З хронологічних міркувань С. В. Бєлєцький персоніфікує цей двозуб Святополку Турівському [6, с.459], а тризуб – князю Всеволоду Володимировичу Волинському (988-1013). Останній, за припущенням дослідника, на початку другого десятиліття ХІ ст. міг у змові проти батька підтримувати Святополка Турівського, що був опозиційно налаштований до Володимира Святославича. У якості непрямого доказу цього припущення С. В. Бєлєцький спирається на відсутність у Повісті минулих літ свідчень про Володимира Волинського і причину арешту Святополка Окаянного [6, с.462-463]. Завдяки двом різним знакам на сокирі вона розглядається дослідником як унікальна інсігнія воїнської влади (на відміну від геральдичних підвісок, які були інсігніями влади цивільної) [6, с.459]. Проте, припущення щодо приналежності двозуба Святополку Окаянному на сокирі не є доказаною (тим більше, що він виконаний у парадному оформленні на відміну від схематичного княжого тризубу), а віднесення його до загального знаку роду Рюриковичів не дає відповіді щодо його походження і семантики.
Таким чином, на межі X-XI ст.ст. в обігу одночасно знаходились як тризуб київського князя, так і двозуб на будівельній кераміці. І якщо тризуб на монетах належав Володимиру як знак посвідчення (персоніфікації, печатки), княжої влади («Владимир на столе»), володіння («а се его съребро»), то плінфу з двозубом можна з великою часткою ймовірності тлумачити як «заставну жертву» подібно цеглинам і камінню з двозубами фортець та городищ Хазарії [95, с.52, 82]. Або надавати двозубу охоронного значення, оберегу від лиха і нещасть як знак «іпсилон» IYI на черепицях і судинах Першого Болгарського царства [82, с.36; 96, с.60]. Це припущення дозволяє інакше поглянути на двозуби на побутовій кераміці з Саркелу, амфорі з Таманського городища та інших предметах. Ймовірно, монети з графіті двозубу виконували роль заставних при приховуванні скарбів куфічного срібла, відлякуючи злих духів і непроханих знахідників, а декоративно оформлений двозуб на інкрустованій сріблом бойовій сокирі ХІ ст. був оберегом її хазяїна. Таким чином, родовий двозуб міг виступати у середовищі руських князів навіть після прийняття хрещення у 988 р. язичницьким знаком захисту від усіх бід і нещасть, аналогом християнського хреста. Вочевидь, недарма у княжих знаках двозуби часто поєднувалися з хрестом. Функцію оберегу родовий двозуб Рюриковичів виконував у тризубі Володимира і знаках його синів, на заставних монетах у скарбах куфічного срібла, на плінфах, які потрапляли до мурування княжої будови, на дорогій парадній зброї тощо. Важливим спостереженням О. Ф. Бєлова і Г. І. Шаповалова, яке, нажаль, не отримало подальшого розвитку у їх монографії, є те, що геральдичні підвіски офіційних осіб, що належали до княжого двору, «одночасно … були й натільними оберегами їх власників» [5, с. 193]. Знаки на підвісках символізували не тільки міць роду Рюриковичів, яка захищала свого офіційного представника. Справа у тому, що у самих знаках Рюриковичів схована більш глибока сакральна міць двозубу, який був покладений до їх основи, і яка одночасно передавалася власнику підвіски. Останній опинявся під подвійним захистом: княжого роду Рюриковичів та двозубого оберегу у складі княжої емблеми.
Історія вивчення знаків, пошук зображальних прототипів і їх сутності свідчать, що княжі емблеми розглядаються дослідниками як деякі образи. На етапі зародження родової символіки саме природно-елементарна форма знаків безпосередньо повинна була будуватися на образі дійсності і найменш умовно відбивати його (відомо, що тотемічними символами найчастіше виступали зображення звірів та птахів). Вочевидь, в основі родових знаків лежали стародавні культи, вірування й легенди, що сягали язичницьких уявлень.
Висновки. Складність вирішення проблеми походження і семантики знаків Рюриковичів пояснюється відсутністю давньоруських писемних джерел і безперечних аналогів для коректного виконання іконографічного аналізу, складністю інтерпретації знаків як стародавніх речей. Тривалий час пошуки тлумачення знаків Рюриковичів були звернуті виключно до їх стилізованих зображень (схематичних, спрощених або художньо прикрашених), якими є зображення особисто-родових княжих знаків на монетах, печатках та геральдичних підвісках. Тому найважливішим напрямком у пошуках зображальних прототипів знаків слід вважати виявлення та дослідження найбільш ранніх джерел, хронологічно близьких до передбачуваного прототипу та визначення їх первісного функціонального призначення.
Усталений у науковому обігу термін «тризуб», яким називають сьогодні і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України, є штучним і не відображає змісту знака. Слово «тризуб» на підсвідомому рівні провокує виникнення чуттєвого образу і при визначенні зображального прототипу знака утворює термінологічно складну проблему, програмує нашу свідомість на упереджене його сприйняття, здебільшого примушуючи керуватися ідеєю «трьох зубів».
В історіографії знаків Рюриковичів визначились два протилежні напрямки. Одні дослідники наполегливо шукають зображальний прототип знака Володимира серед двозубих тамг, все більше віддаючи перевагу хазарському впливу. Інші дослідники незмінно пояснюють «тризуб» як культово-геральдичний або філософсько-символічний знак, керуючись саме ідеєю «трьох зубів».
Княжі емблеми здебільшого розглядаються дослідниками як деякі образи. Порівняльно-історичні паралелі свідчать, що в основі родових знаків лежали стародавні культи, вірування й легенди, що сягали язичницьких уявлень. Тому на етапі зародження родової символіки саме природно-елементарна форма знаків безпосередньо повинна була будуватися на образі дійсності і найменш за все умовно відбивати її.
Найбільш ґрунтовною слід вважати ідею про первісне значення двозуба Рюриковичів як сакрального, магічного символу, релікту колишніх вірувань. На підставі порівняльно-історичного аналізу досліджень давньоруських княжих знаків, знаків Хазарії і Першого Болгарського царства можна припустити, що родовий двозуб Рюриковичів також мав апотропеїчне, тобто охоронне значення і виступав язичницьким оберегом, що захищав від усіх нещасть. Його походження слід шукати серед магічних жестів.
ВИСНОВКИ
Проблема походження знаків Рюриковичів розглядалася у літературі дорадянського періоду, наукових працях за радянські часи в СРСР та в еміграції, досліджується і у сучасний період. Проте в історіографії досі відсутня єдина науково грунтовна точка зору щодо походження знаків Рюриковичів, ця проблема визнається фахівцями чи не найскладнішим питанням в історичній науці.
За радянську добу не було здійснено комплексного порівняльного аналізу історіографії походження знаків Рюриковичів. Предметом робіт істориків і фахівців зі спеціальних історичних дисциплін в основному були конкретно-історичні питання атрибуції, функціонального призначення, хронологічного та територіального розповсюдження, генеалогічної класифікації знаків Рюриковичів, серед яких іноді розглядалися і суто історіографічні аспекти проблеми. Сучасна історична наука робить лише перші спроби комплексного аналізу історіографії походження та семантики знаків Рюриковичів, хоча, зрозуміло, вони не є рівноцінними за своїм науковим значенням.
Завдяки роботам кількох поколінь вітчизняних на радянських істориків з’ясовано, що виникнення знаків Рюриковичів було покликане до життя становленням на Русі поряд зі старою племінною знаттю нової владної верстви, яка виконувала адміністративні та воєнні функції. Владна символіка Русі природним чином повинна була успадковувати знаки правлячого роду, які стояли в одному контексті з системами родових і особисто-родових знаків у районах східноєвропейських степів і Північного Причорномор’я, що у VII-X ст.ст. були зоною активних контактів тюркського (болгари, хазари, печеніги), іранського (алани) та грецького населення.
Дослідження витоків знаків Рюриковичів головним чином здійснювалися у напрямку розширення кола першоджерел, ґрунтувалися на пошуках іконографічної тотожності ознак і недостатньо враховували функціональний аспект знаків в інтерпретації археологічного матеріалу, занадто перебільшуючи їх функцію як знаків княжої власності. Проте до сього часу не існує повного каталогу знаків Рюриковичів. Більшість публікацій речових і зображальних джерел з «княжими» знаками носить лише звітно-інформаційний характер. Деякі з них не знаходять своєї атрибуції або неоднозначно інтерпретуються дослідниками.
Складність вирішення проблеми походження і семантики знаків Рюриковичів пояснюється відсутністю давньоруських писемних джерел і безперечних аналогів для коректного виконання іконографічного аналізу, складністю інтерпретації знаків як стародавніх речей. Тривалий час пошуки зображального прототипу знаків Рюриковичів були звернуті виключно до їх стилізованих зображень, якими є зображення особисто-родових княжих знаків на монетах, печатках та геральдичних підвісках. Тому найважливішим напрямком у пошуках зображальних прототипів знаків слід вважати дослідження найбільш ранніх джерел, хронологічно близьких до передбачуваного прототипу та визначення їх первісного функціонального призначення.
Наявні археологічні джерела зі знаками Рюриковичів впевнено датуються другою половиною Х ст., а їх використання як знаків княжої власності посвідчується писемними джерелами вже з середини Х ст. – за добу правління княгині Ольги. Тризуби починають з’являтися лише на межі 60-70-х рр. та в останній чверті Х ст., що можна пов’язувати з виникненням емблеми Володимира Святославича, яка наприкінці Х ст. утворює генеалогічну гілку княжих тризубів. Проте, до знаків Рюриковичів примикають графіті на куфічних дирхемах, які упевнено датуються межею ІХ-Х ст.ст. Вкрай важливо, що саме тут виявляються варіанти самих ранніх накреслень початкового простого двозубу, що використовувався у давньоруських княжих емблемах.
Усталений у науковому обігу термін «тризуб», яким називають сьогодні і княжий знак Володимира Великого, і малий державний герб України, є штучним і не відображає прихованого змісту знака. Слово «тризуб» на підсвідомому рівні провокує виникнення чуттєвого образу і при визначенні зображального прототипу знака утворює термінологічно складну проблему, програмує нашу свідомість на упереджене його сприйняття, здебільшого примушуючи керуватися ідеєю «трьох зубів».
Пошуки зображального прототипу знаків Рюриковичів здійснюються як серед двозубів, так і серед тризубів. Причиною цього залишається термінологічна невизначеність поняття «родового знака Рюриковичів», яке вимагає свого уточнення. Концептуально «родовий знак Рюриковичів» повинен відображати характер сімейно-родового володіння Рюриковичів і відповідати принципам державно-династичного устрою Русі, що існували у ІХ-Х ст.ст.
Досі остаточно не з’ясовано первісне функціональне призначення знака Рюриковичів: родовий знак, знак влади, знак власності, магічний символ. Проте найбільш ґрунтовною слід вважати ідею про первісне значення «родового знака Рюриковичів» як сакрального, магічного символу, релікту колишніх вірувань. Спираючись на порівняльно-історичні аналогії щодо функціонального призначення тамгоподібних знаків у Хазарському каганаті і Першому Болгарському царстві, можна припустити, що родовий двозуб Рюриковичів також міг мати апотропеїчне, тобто охоронне значення, і виступав язичницьким оберегом княжої династії.
Пошуки зображальних прототипів і сутності знаків Рюриковичів свідчать, що княжі емблеми розглядаються дослідниками здебільшого як деякі образи. В основі родових знаків лежали стародавні культи, вірування й легенди, що сягали язичницьких уявлень у дописемний період. На етапі зародження родової символіки саме природно-елементарна форма знаків безпосередньо повинна була будуватися на образі дійсності і найменш за все умовно відбивати її. Тому походження знаків Рюриковичів слід шукати серед магічних жестів, як найдавнішої та найважливішої системи комунікації, що існувала у зоровій мові, а пізніше знайшла відбиток і у графічних знаках перших руських князів.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Амелькин А. О. Знак на гребне с городища Индакар (к вопросу о начальном этапе русско-удмурдских контактов) / А. О. Амелькин // Проблемы изучения древней истории Удмуртии. – Ижевск, 1987. – С.107-113.
2. Амелькин А. О. «Знаки Рюриковичей» на стенах гробницы Царского кургана под Керчью / А. О. Амелькин // Древнейшие государства Восточной Европы. 1999 г. Восточная и Северная Европа в Средневековье. – М.: Восточная литература, 2001. – С.239-254.
3. Артамонов М. И. История хазар / М. И Артамонов. – Ленинград: Государственный Эрмитаж, 1962. – 521 с.
4. Артамонов М. И. Саркел – Белая Вежа / М. И. Артамонов // Материалы и исследования по археологии (Труды Волго-Донской археологической экспедиции. Т. 1). – Вып. 62. – М. - Л., 1958. – С.7-84.
5. Бєлов О. Ф., Шаповалов Г. І. Український тризуб: історія дослідження та історичний реконструкт / НАН України. Ін-т укр. археології та джерелознавства ім. М. С.Грушевського / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов. – Запоріжжя: Дике поле, 2008. -264 с.
6. Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С.431-463.
7. Белопольский С. Сребреники Киевской Руси X-XI веков найдены на территории Украины / С. Белопольский // Банкаускі веснік, САКАВІК, 2008. – С.48-50.
8. Болсуновський К. Родовий знак Рюриковичів, великих князів Київських. Геральдичне дослідження, призначене для прочитання на XIV Археологічному з’їзді в м. Чернігові [1904 р.] / К.В. Болсуновський // Національна символіка. Бібліотека журналу «Пам’ятки України». Книга I. – К. – 1990. – С.27-31.
9. Болсуновский К. В., Чернев Н. П. Заметка о загадочной фигуре на монетах великаго княжества Киевскаго / К. В. Болсуновский, Н. П. Чернев. – Киев, Типография В. И. Завадского, 1889. - 10 с.
10. Братко-Кутинський О. А. Нащадки Святої Трійці: Ґенеза української державної національної символіки / О. А. Братко-Кутинський. – К.: Білий птах, 1992. – 85 с.
11. Вовканич С. Семіотика і семантика тризуба: інформаційна візія / С. Вовканич // Вісник НАН України, 2006. - №8. – С.59-65.
12. Войтович Л. Русь: поморські слов’яни чи варяги? / Л. Войтович // Проблеми слов’янства. – Вип. 60. – Львів, 2011. – С.33-46.
13. Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. – Вып. 1. / С. А. Высоцкий. – К.: Наукова думка, 1966. – 239 с.
14. Гломозда К. Ю., Яневський Д. Б. Iсторичнi гербові вiдзнаки та прапоровi барви України // К. Ю. Гломозда, Д. Б. Яневський / Український iсторичний журнал. – 1990. – №4. – С.43-53; №5. – С.45-64.
15. Гречило А. Проекти герба та печатки Української Держави Павла Скоропадського / А. Ґречило // Український археографічний щорічник. — К., 2007. – Вип. 12. – С. 99-106.
16. Грушевський М. С. Український герб / На порозі нової України. Гадки і мрії // М. С. Грушевський. – К.: Друк. Акц. Т-ва «Петро Барський у Києві», 1918. – 120 с.
17. Грушевський М. Про гербові знаки України / М. Грушевський // Народна воля. – К. – 1917. – №101. – 3 верес. ст. ст. – С.1-2.
18. Грушевський М. Державний герб України / М. Грушевський // Народна воля. – К. – 1917. – 12 листоп. ст. ст. – С.1.
19. Добровольский И. Г. Граффити на восточных монетах: Древняя Русь и сопредельные страны / И. Г. Добровольский, И. В. Дубов, Ю. К. Кузьменко. – Ленинград: ЛГУ, 1991. – 192 с.
20. Драч І. Яка символіка традиційна / І. Драч, В. Маринчак, Л. Гісцова та ін. // Голос України. – 1991. – 12 серпня.
21. Драчук В. С. Рассказывает геральдика / В. С. Драчук. – М.: Наука, 1977. – 256 с.
22. Драчук В. С. Система знаков Северного Причерноморья. Тагообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры / В. С. Драчук. – К.: Наукова Думка, 1975. – 224 с.: ил.
23. Ёлшин Д. Д. Княжеские знаки Владимира на кирпичах Десятинной церкви в Киеве / Д. Д. Ёлшин // Геральдика – вспомогательная историческая дисциплина. – СПб.: Государственный Эрмитаж, 2012. – С.24-29.
24. Зимин А. А. Правда Русская / А. А. Зимин. – М.: Древлехранилище, 1999. – 420 с.
25. Иоаннисян О. М. Родовые знаки древнерусских князей Х-ХІІІ вв. (література и источники) // Геральдика: Материалы и исследования. / О. М. Иоаннисян. – Ленинград: Государственный Эрмитаж, 1983. – С.109-112, 132-135.
26. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. – Т.2. – Изд. 2-е. – СПб, 1908. – 638 с.
27. Каменцева Е. И., Устюгов Н. В. Русская сфрагистика и геральдика. – Изд. 2-е. – М.: Высшая школа, 1974. – 264 с.
28. Карамзин Н. М. История государства Российского. – Т.II / Н. М. Кармазин. – СПб, 1816. – С.39, пр. 56.
29. Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие. Вып. 1. Мечи и сабли IX-XIII вв. // А. Н. Кирпичников / Археология СССР: Свод археологических источников. – М.-Л.: Наука, 1966. – 145 с.
30. Клейн Л. С. Археологические источники: Учебное пособие // Л. C. Клейн. – Ленинград: ЛГУ, 1978. – 120 с.
31. Клейн Л. С. Ведение в теоретическую археологию. Книга І: Метаархеология: Учебное пособие // Л. C. Клейн. – Санкт-Петербург: Бельведер, 2004. – 470 с.
32. Ключевский В. О. Сочинения: В 9-ти т. – Т. I. Курс русской истории. – Ч. I / Под ред. В. Л. Янина; Предисл. В. Л. Янина, В. А. Александрова; Послесл. и комент. составили В. А. Александров и В. Г. Зимина. – М.: Мысль, 1987. – 430 с.
33. Козуля О. Я. Національна символіка України / О. Я. Козуля. – К. – Фастів: Респ. центр духовної культури, 1992. – 24 с.
34. Коновалова И. Г. Древнейший титул русских князей «каган» / И. Г. Коновалова // Древнейшие государства Восточной Европы. 2005 год. Рюриковичи и Российская государственность. – М.: Индрик, 2008. – С.228-239.
35. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30.
36. Костов Г. Ще раз про семантику українського тризуба / Костов Г. // Козацтво. – Дніпропетровськ, 1993. – №1. – С.54-55.
37. Крип’якевич І. Герб України / Ілюстрований народний календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1914. // І. Крип’якевич. – Львів: НТШ, 1914. – С.126-131.
38. Кулаков В. И. Птица-хищник и птица-жертва в символах и емблемах ІХ-ХІ вв. / И. В. Кулаков. – Советская Археология. – 1988. - №3. – С.106-117.
39. Кучерук О. С. Державна символіка / О. С. Кучерук // Рідна школа. –1993. – №6. – С.23-28.
40. Лаврентьевская летопись // ПСРЛ. – Т.1. – Вып.1. Повесть временных лет. – Изд.2-е. – Ленинград, 1926-1928. – 379 с.
41. Левшиновский М. С. Что означает загадочная фигура на монетах великих князей // М. С. Левшиновский / Спорные вопросы русской нумизматики. – Пг: Типография «Т-ва газ. Свет», 1915. – 258 с.
42. Літопис руський (за Іпатським списком) / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – 591 c.
43. Лихачев Н. П. Печати с изображением тамги или родового знака / Материалы для истории византийской и русской сфрагистики // Труды Музея палеографии. – Вып. 2. – Ленинград, 1930.
44. Лозко Г. Походження та значення тризуба (тридента). Українські символи та священні знаки // Українські символи. За ред. М. К. Дмитренка. – К.: Редакція часопису «Народознавство», 1994. – С.5-16.
45. Луців А. Г. Державний герб України: (домисли і дійсність) / А. Г. Луців. – Тернопіль: Джура, 2003. – 32 с.
46. Марков Н. А., Зайцева И. Е., Красникова А. М. Суздальський топор ХІ века из с. Шекшово. – Доступний з [Електронний ресурс]: http://www.archaeolog.ru/?id=2&id_nws=198&zid_nws=9.
47. Марков Н. А. Суздальский парадный топор ХІ века. – Доступний з [Електронний ресурс]: http://ria.ru/science/20120423/633070568.htm.
48. Мельникова Е. А. Граффити на восточных монетах из собраний Украины / Е. А. Мельникова // Древнейшие государства Восточной Европы. Новое в нумизматике. 1994 год. – М.: Археографический центр, 1996. – С.248-284.
49. Мельникова Е. А. К вопросу о происхождении знаков Рюриковичей / Е. А. Мельникова // Древнейшие государства Восточной Европы. 2005 год. Рюриковичи и Российская государственность. – М.: Индрик, 2008. – С.240-249.
50. Молдован А. М. «Слово о законе и благодати» Иллариона / А. М. Молдован. – К.: Наукова думка, 1984. – 240 с.
51. Молчанов А. А. Знаки Рюриковичей: история изучения. Библиографический указатель // А. А.Молчанов / Signum. – Вып. 1. – М., 1999. – С.13-24. – Доступний з [Електронний ресурс]: http://www.heraldrybooks.ru.
52. Молчанов А. А. Знаки Рюриковичей: итоги и проблемы изучения / А. А. Молчанов // Древнейшие государства Восточной Европы. 2005 год. Рюриковичи и Российская государственность. – М.: Индрик, 2008. – С.250-269.
53. Молчанов А. А. Знаки Рюриковичей: проблемы изучения / А. А. Молчанов // Нумизматика на рубеже веков. Нумизматический сборник. - Часть. XV (Труды ГИМ. Вып. 125). – М., 2001. – С.85-107.
54. Молчанов А. А. Об атрибуции лично-родовых знаков князей Рюриковичей X-XIII вв. / А. А. Молчанов // Вспомогательные исторические дисциплины. – Л.: Наука, 1985. – Т.ХVI. – С.66-83.
55. Молчанов А. А. Печать князя Святослава Игоревича (К вопросу о сфрагистических атрибутах документов внешней политики Древней Руси X в.) // Внешняя политика Древней Руси. Юбилейные чтения, посвященные 70-летию со дня рождения В. Т. Пашуто. Москва, 19–22 апреля 1988 г. Тезисы докладов. – М., 1988. – С.50–52.
56. Молчанов А. А. Подвески со знаками Рюриковичей и происхождение древнерусской буллы / А. А. Молчанов // Вспомогательные исторические дисциплины. – Л.: Наука, 1976. – Т.VII. – С.69-91.
57. Назаренко А. В. Братское совладение, отчина, сеньорат (династический строй Рюриковичей Х-ХII в. в сравнительно-историческом аспекте) / А. В. Назаренко // Древнейшие государства Восточной Европы. 2005 год. Рюриковичи и Российская государственность. – М.: Индрик, 2008. – С.132-179.
58. Наливайко С. Тризуб, Володимир і Атлантида // С. Наливайко. – Соціалістична культура. – 1990. – №1. – С.26-27.
59. Нахапетян В. Е., Фомин А. В. Граффити на куфических монетах, обращавшихся в Европе в IX-X вв. / В. Е. Нахапетян, А. В. Фомин // Древнейшие государства Восточной Европы. Материалы и исследования. 1991 год. – М.: Наука, 1994. – С.139-208.
60. Никитин А. Л. Основания русской истории. Мифологемы и факты / А. Л. Никитин. – М.: АГРАФ, 2001. – 768 с.
61. Орешников А. В. Денежные знаки домонгольской Руси / А. В. Орешников // Труды ГИМ, 1936. – Вып. 6. – 96 с.
62. Орешников А. В. Классификация древнейших русских монет по родовым знакам / А. В. Орешников // Известия АН СССР. – 1930. – Серия VII. Отделение гуманитарных наук. - №2. – С.87-112.
63. Орешников А. В. Новые материалы к вопросу о загадочных фигурах на древнейших русских монетах / А.В. Орешников // Археологические известия и заметки Московского археологического общества. – Т.10. – М., 1894. – С.301-311.
64. Пастернак О. Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого / [Вступ. слово та ред. Б. З. Якимовича]. – К.: Веселка, 1991. – 47 с.
65. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. // А. Пономарьов – К.: Либідь, 1994. – 317 с.
66. Портнов А. Феномен тризубу в історії України // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Збірка наук. праць та спогадів пам’яті проф. В. О. Замлинського. – К., 2001. – У 2-х ч. – Ч. 1. – С.126-129.
67. Про Державний герб України: Постанова Верховної Ради України від 19.02 1992 р. № 2137-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 40. – С.592.
68. Пчелов Е. В. Династическая история рода Рюриковичей / Е. В. Пчелов // Древнейшие государства Восточной Европы. 2005 год. Рюриковичи и Российская государственность. – М.: Индрик, 2008. – С.5-32.
69. Рапов О. М. Знаки Рюриковичей и символ сокола / О. М. Рапов // Советская Археология, 1968. – №3. – С.62-69.
70. Рыбаков Б. А. Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской Руси Х-ХІІ вв. / Б. А. Рыбаков // Советская Археология. – 1940. – Т.II. – С.227-257.
71. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси / Б. А. Рыбаков. – М.: Наука, 1987. – 783 с.
72. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. Изд. 2-е. / Б. А. Рыбаков. – М.: Наука, 1994. – 608 с.
73. Савенко И. Т. О древних памятниках изобразительного искусства на Енисее // Труды XIV АС в Чернигове, 1908 г. – М.: Типография Г. Лисснера и Д. Собко, 1910. – Т. І. – 553 с.
74. Сахаров А.Н. Дипломатия древней Руси: IX – первая половина X в. / А. Н. Сахаров. – М.: Мысль, 1980. – 358 с.
75. Сахаров А.Н. Дипломатия Святослава / А. Н. Сахаров. – М.: Международные отношения, 1982. – 240 с.
76. Сергійчук В. Жовто-блакитний прапор і тризуб / В. Сергійчук // Наука і суспільство. – 1989. - №8. – С.76-78.
77. Сергійчук В. І. Доля української національної символіки / В. І. Сергійчук. – К.: Товариство «Знання» Української СРСР, 1990. – 47 с.
78. Сергійчук В. І. Національна символіка України: Наук.-худож. кн.: Для серед. та ст. шк. віку / В. І. Сергійчук. – К.: Веселка, 1992. – 109 с.
79. Символ національної і державної величі: Державний Герб України: бібліогр. покажч. / уклад. О. В. Левчук, О. А. Горбань, відп. за вип. В. О. Герасимова; ДВНЗ «Запорізький національний університет» МОНмолодьспорт. – Запоріжжя: ЗНУ, 2012. – 9 с.
80. Січинський В. Український національний знак і прапор // Вступ до українського краєзнавства / В. Січинський. – Прага: Українська школа, 1937. – Ч.. – 128 с.
81. Скотинський Т. Український герб та прапор: з 26 образками й 1 коліровою таблицею / Т. Скотинський. – Львів: Просвіта, Діло, 1935. – 35 с.
82. Соболева Н. А. Очерки истории российской символики. От тамги до символов государственного суверенитета / Н. А. Соболева – М.: Языки славянских культур, 2006. – 488 c. (Studia historica).
83. Сокульський А. Л. Національна символіка України / А. Л. Сокульський. – Запоріжжя: Інтербук, 1993. – 104 с.
84. Сотникова М. П. Древнейшие русские монеты X-XI веков. Каталог и исследование / М. П. Сотникова. – М.: Банки и биржи, 1995. – 320 с.
85. Сотникова М. П. Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков / М.П. Сотникова, И. Г. Спасский. – Ленинград: Искусство, 1983. – 240 c.
86. Спасский И. Г. Русская монетная система. - Изд.4-е, доп. / И. Г. Спасский. – Л.: Аврора, 1970. – 256 с.: ил.
87. Ставиский В. И. У истоков древнерусской государственной символики / В. И. Ставиский // Философская и социологическая мысль. – К., 1991. – №5. – С.98-112.
88. Таубе М. А. Загадочный родовой знак семьи Владимира Святого / М. А. Таубе // Сборник, посвященный проф. П. Н. Милюкову. 1859-1929. – Прага: Типография «Орбис», 1929. – С.117-135.
89. Таубе М. А. Родовой знак семьи Владимира Святого в его историческом развитии и государственном значении для древней Руси / М. А. Таубе // Владимирский сборник в память 950-летия крещения Руси (988-1938). – Белград, 1939. – С.89-112.
90. Ткаченко В. Національна символіка: минуле і сучасне / В. Ткаченко // Радянська Україна. – 1989. – 26 лютого.
91. Толочко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – СПб.: Алетейя, 2003. – 160 с. (Серия «Славянская библиотека»).
92. Толстой И. И. Древнейшие русские монеты Великого княжества Киевского. Нумизматический опыт графа Ив. Ив. Толстого. – СПб.: Типография Императорской Академии наук, 1882. – 272 с., 15 л. ил.
93. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию / Пер. с итальянского А. Г. Погоняйло и В. Г. Резник. Ред. М. Г. Ермакова // У. Эко. – СПб: Петрополис, 1998. – 432 с.
94. Фетисов А. А. «Знак Рюриковичей» на Нижнем Дунае // А. А. Фетисов / Викинги. Между Скандинавией и Русью / Авт.-сост. А. А. Фетисов, А. С. Щавелев (Terra Historica). – М.: Вече, 2009. – С.274-295.
95. Флёрова В. Е. Граффити Хазарии / В. Е. Флёрова. – М.: Эдиториал УРСС, 1997. – 176 с.
96. Флёрова В. Е. Образы и сюжеты мифологии Хазарии / В. Е. Флёрова. – М.: Мосты культуры / Гешарим, 2001. – 159 с.
97. Фурдуй Р. Символ державності / Р. Фурдуй // Друг читача. – 1991. – 6 листопада. – С.3.
98. Хмельовський О. Теорія образотворення: Кн. 4.1. Тризуб. Таємне вчення українців / О. Хмельовський. – Луцьк: Терен, 2004. – 288 с.
99. Хорошкевич А. Л. Символы русской государственности / А. Л. Хорошкевич. – М.: МГУ, 1993. – 96 с.
100. Цегельський Л. До питання українського державного гербу // Українське слово. / Л. Цегельський. – Львів. – 1818. – 17 січня. – ч. 11(806). – С.1.
101. Черных А. П. Древний мир сквозь призму звукосмысла: Трилогия / А. П. Черных. – Донецк: Донбасс, 2003. – 434 с.
102. Шаповалов Г. І. Походження українського тризуба або як поєдналися якір і хрест / Г. І. Шаповалов. – Запоріжжя, 1992. – 19 c.
103. Шаян В. Українська символіка / В. Шаян. – Ont. Canada: Українське Відродження, 1990. – 35 с.
104. Шер Я. А. Петроглифы Средней и Центральной Азии / Я. А. Шер. – М.: Наука, 1980. – 325 с.
105. Ширинский С. С. Ременные бляшки со знаком Рюриковичей из Бирки и Гнездова / Славяне и Русь: Сборник статей в честь Б. А. Рыбакова. // С. С. Ширинский. – М.: Наука, 1968. – С.215-223.
106. Шор Р. О., Каринский Н. М. Графика // Литературная энциклопедия в 11 т. / Отв. ред. Фриче В.М.; отв. секретарь Бескин О.М. – Т.2. – М.: Ком. Акад., 1929. – Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/litenc/encyclop/le2/le2-6991.htm.
107. Щепкин Е. Н. Варяжская вира: Вехи и бакены древнерусского денежного и весового обращения / Е. Н. Щепкин // Записка Одесского общества исследователей древностей. – Одесса: Славянская типографія Е. Хрисогелос, 1915. – Т.32. – С.272-273.
108. Якимович Б. З. У глибину віків. / Вступне слово у книзі Пастернак О. Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого // Б. З. Якимович. – К.: Веселка, 1991. – 47c. – С. 5.
109. Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси X-XV вв.: В 2 т. – Т.1. – 326 c. – Т.2. – 367 c. / В. Л. Янин – М.: Наука, 1970.
110. Янин В. Л. Денежно-весовые системы домонгольской Руси и очерки истории денежной системы средневекового Новгорода / В. Л. Янин. – М.: Языки славянских культур, 2009. – 416 с. + 2 табл.
111. Янина С. А. Новые данные о монетном чекане Волжской Болгарии X в. / С. А. Янина // Материалы и исследования по археологии СССР. – №111. – М., 1962. – С.192.
112. Яценко С. А. Знаки - тамги ираноязычных народов древности и раннего средневековья / С. А. Яценко. – М.: Восточная литература, 2001. – 190 с.
ДОДАТКИ
Додаток А
Зведена таблиця знаків Рюриковичів (генеалогічна схема)
1, 2 – Володимира (Василя) Святославича; 3 – Ярослава (Георгія) Володимировича; 4 – Мстислава Володимировича; Ізяслава (Дмитра) Ярославича; 5 – Всеволода (Андрія) Ярославича; 7 – Ярополка (Петра) Ізяславича; 8 – Святополка (Михайла) Ізяславича; 9 – Володимира (Василя) Всеволодовича (Мономаха); 10 – Олега (Михайла) Святославича; 11 – Юрія Володимировича Довгорукого; 12 – Всеволода (Кирила) Ольговича; 13 – Андрія Юрієвича Боголюбського; 14 – Всеволода (Дмитра) Юрієвича.
Укладено за: Рыбаков Б. А. Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской Руси / Б. А. Рыбаков // Советская Археология. – 1940. – Т.II. – С. 232.
Додаток Б
Найдавніші руські монети X - XI ст.ст.
1
2
3 
4
5 
6 
7 
8 
1 - срібник князя Володимира Святославича тип I, №32-1;
2 - срібник князя Володимира Святославича тип II, №66-1;
3 - срібник князя Володимира Святославича тип III, №117-1;
4 - срібник князя Володимира Святославича тип IV, №175-3;
5 - срібник князя Ярослава Володимировича, №222-1;
6 - срібник князя Святополка Окаянного, №179-1;
7 - срібник з ім’ям «ПЕТРОС», №206-1;
8 - срібник з ім’ям «ПЭТОР», №212-1.
Укладено за: Сотникова М. П. Тысячелетие древнейших монет России. Сводный каталог русских монет X-XI веков / М.П. Сотникова, И. Г. Спасский. – Ленинград: Искусство, 1983. – С. 15-123.
Додаток В
Ранні геральдичні підвіски Х-ХІ ст.ст.
1 – двозуб Ярополка Святославича, городище Каукай;
2 –двозуб Святослава Ігоровича (А), Псков;
3 – тризуб Володимира Святославича (А), Новгород;
4 – тризуб Володимира Святославича (А), Рождественський могильник;
5 – тризуби Вишеслава (А) і Ярослава (Б) Володимировичів, Рюрікове городище під Новгородом;
6 – тризуби Вишеслава (А) і Ярослава Володимировичів (Б), Даугмале.
Укладено за: Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С. 444.
Додаток Г
Ранні геральдичні підвіски Х-ХІ ст.ст.
1 – тризуби Володимира Святославича (А) і Ярослава Володимировича (Б), могильник Победище поблизу Ладоги;
2 – тризуб Володимира Святославича, Чернігів;
3 – тризуби Мстислава (А) і Ярослава (Б) Володимировичів, Новгород;
4 –тризуби Судислава Володимировича (А) і Володимира Ярославича (Б), околиці Києва;
5, 6 –тризуби Володимира Святославича (А) і Вишеслава Володимировича (Б), Кельгінинський могильник.
Укладено за: Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С. 445.
Додаток Д
Найдавніші руські печатки Х ст.
1
2
1 - печатка князя Святослава Ігоровича (945-972), №1;
2 - печатка князя Ізяслава Володимировича Полоцького (?-1001), №2.
Укладено за: Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси X-XV вв.: В 2 т. – Т.1 / В. Л. Янин – М.: Наука, 1970. – С. 249.
Додаток Е
Генеалогічна таблиця найдавніших княжих знаків
Укладено за: Янин В. Л. Актовые печати Древней Руси X-XV вв.: В 2 т. – Т.1 / В. Л. Янин – М.: Наука, 1970. – С. 40.
Додаток Ж
«Знаки Рюриковичів» - гербові знаки Київської Русі
Укладено за: Драчук В. С. Система знаков Северного Причерноморья. Тагообразные знаки северопонтийской периферии античного мира первых веков нашей эры / В. С. Драчук. – К.: Наукова Думка, 1975. – С. 150, табл. XXI.
Додаток И
Особисто-родові знаки князів Рюриковичів Х-ХІІІ ст.ст.
Укладено за: Молчанов А. А. Об атрибуции лично-родовых знаков князей Рюриковичей X-XIII вв. / А. А. Молчанов // Вспомогательные исторические дисциплины. – Л.: Наука, 1985. – Т.ХVI. – С. 67.
Додаток К
Зведена генеалогічна таблиця особисто-родових знаків
князів Рюриковичів Х – першої половини ХІІІ ст., що отримали атрибуцію
Укладено за: Молчанов А. А. Об атрибуции лично-родовых знаков князей Рюриковичей X-XIII вв. / А. А. Молчанов // Вспомогательные исторические дисциплины. – Л.: Наука, 1985. – Т.ХVI. – С. 82.
Додаток Л
Генеалогія знаків Рюриковичів ІХ - ХІ ст.ст.
Укладено за: Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С.460-461.
Додаток М
Кістяна пластинка з двозубом з Саркела
Укладено за: Артамонов М. И. История хазар / М. И Артамонов. – Ленинград: Государственный Эрмитаж, 1962. – С. 430.
Додаток Н
«Знаки Рюриковичів» на східних монетах
1 – кінець ІХ ст. (о. Готланд, Швеція); 2 – після 894 р.*; 3 – перше – друге десятиліття Х ст. (с. Погорельщина, Мінський район, Білорусь); 4 – після 913/914 рр.*; 5 – після 919/920 рр.*; 6 – після 924/925 рр.*; 7 – 10-і – 30-і рр. Х ст. (с. Коз’янки, Білорусь); 8*; 9 – 910/911 – 954/955 рр. (с. Копієвка, Дашевський район, Винницька область); 10 – після 974/975 рр.*; 11 – після 979/980 рр.*; 12 - після 979/980 рр.*; 13 – 988/989 рр.*; 14 – початок ХІ ст. (с. Васьково, Псковська обл., Росія); 15 - початок ХІ ст. (с. Свірьстрой, Ленінградська обл., Росія); 16 – після 975 р.* (* - походження невідомо).
Укладено за: Мельникова Е. А. К вопросу о происхождении знаков Рюриковичей / Е. А. Мельникова // Древнейшие государства Восточной Европы. 2005 год. Рюриковичи и Российская государственность. – М.: Индрик, 2008. – С. 245.
Додаток П
Графіті на побутовій кераміці
1
2
3
1 - на фрагменті амфори з Саркела, 30-60 рр. Х ст;
2 - на фрагменті амфори з Саркела, друга половина ІХ – початок Х ст.;
3 - на фрагменті кераміки з Таманського городища, кінець Х - ХІ ст.
Укладено за: Флёрова В. Е. Граффити Хазарии / В. Е. Флёрова. – М.: Эдиториал УРСС, 1997. – табл.XV, №229, №230, табл.XVІІ, №6.
Додаток Р
Суздальська сокира XI ст. з курганного могильника
поблизу села Шекшово (Іванівська область, Росія)
Укладено за: Марков Н. А. Суздальский парадный топор ХІ века: [Електронний ресурс]. – Доступний з:
http://ria.ru/science/20120423/633070568.htm.
Додаток С
Графіто на обушку з Саркела, кінець ІХ - початок ХІ ст.
Укладено за: Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С.454.
Додаток Т
Двозуби на стінах коридору-дромосу
гробниці боспорських царів Царського кургану поблизу Керчі
Укладено за: Амелькин А. О. «Знаки Рюриковичей» на стенах гробницы Царского кургана под Керчью / А. О. Амелькин // Древнейшие государства Восточной Европы. 1999 г. Восточная и Северная Европа в Средневековье. – М.: Восточная литература, 2001. – С. 250.
Додаток У
Графіто двозуба на стіні печерного комплексу Басарабі (Румунія)
Укладено за: Фетисов А. А. «Знак Рюриковичей» на Нижнем Дунае // А. А. Фетисов / Викинги. Между Скандинавией и Русью / Авт.-сост. А. А. Фетисов, А. С. Щавелев (Terra Historica). – М.: Вече, 2009. – С. 276.
Додаток Ф
Графіто тризуба на стіні Софії Київської
Укладено за: Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. – Вып. 1. / С. А. Высоцкий. – К.: Наукова думка, 1966. – №75. За С. В. Бєлєцьким [6, с. 442], належав Брячиславу Ізяславичу (?-1044).
Додаток Х
Знаки на побутових предметах з Новгороду
1
2
1 - стилізований двозуб на дерев’яному предметі з 28-го ярусу Неревського розкопу (953-972);
2 - тризуб на поплавці з 27-го ярусу Неревського розкопу (972-989).
Укладено за: Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С.439.
Додаток Ц
Двозуб на роговому гребні Х - початку ХІ ст.
з городища Індакар в Удмуртії
Укладено за: Амелькин А. О. Знак на гребне с городища Индакар (к вопросу о начальном этапе русско-удмурдских контактов) / А. О. Амелькин // Проблемы изучения древней истории Удмуртии. – Ижевск, 1987. – С. 112.
Додаток Ш
Гончарні клейма Х-ХІ ст.ст.
1 – Плеснеск;
2 – Володимир-Волинський;
3, 4, 6, 7, 10, 11 – поселення на Менке (Мінськ): тризуби Володимира Святославича;
5, 8 – Могильов: тризуби Всеслава Ізяславича (5) і Володимира Святославича (8);
9 – Берестьє: тризуб Мстислава Володимировича;
12, 13 – Київ: тризуб Бориса Володимировича (?);
14 – Вишгород: тризуб одного з молодших синів Володимира Святославича.
Укладено за: Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С.450.
Додаток Щ
Клеймо на керамічній цеглині з розкопок Десятинної церкви
1 
2
1 – з колекції Національного музею історії України (Київ), № В-4553/111;
2 – промальовування (за С. В. Бєлєцьким [6, с.451]).
Укладено за: 1) Бєлов О. Ф., Шаповалов Г. І. Український тризуб: історія дослідження та історичний реконструкт / НАН України. Ін-т укр. археології та джерелознавства ім. М. С.Грушевського / О. Ф. Бєлов, Г. І. Шаповалов. – Запоріжжя: Дике поле, 2008. – Іл. №12; 2) Белецкий С. В. Древнейшая геральдика Руси / С. В. Белецкий // Повесть временных лет. – СПб.: Вита Нова, 2012. – С.451.
Додаток Ю
Хумаринське городище. Двозуби і тризуби на стінах Хумарінської фортеці (за Х. Х. Біджиєвим, 1983)
Укладено за: Соболева Н. А. Очерки истории российской символики. От тамги до символов государственного суверенитета / Н. А. Соболева – М.: Языки славянских культур, 2006. – С. 34.
Додаток Я
Двозуби і тризуби з предметів салтово-маяцької культури
1-9 – Дмитриєвський могильник, клейма на судинах; 10 – Підгоровський могильник, клеймо на судині; 11, 12, 15, 16, 19, 20, 23-25, 37-44 – Саркел, знаки на цеглинах; 13, 14, 17, 18, 27-31, 33-36 – Маяцька фортеця, знаки на блоках; 21, 22 – Семикаракорське городище, знаки на цеглинах; 26 – басейн Северського Донця, графіті на кістяному предметі (за К. І. Красильниковим, 1979); 32 – Баклінське городище, склеп VIII (за І. А. Барановим, 1990).
Укладено за: Флёрова В. Е. Образы и сюжеты мифологии Хазарии / В. Е. Флёрова. – М.: Мосты культуры / Гешарим, 2001. – C. 95.
Додаток Z
Двозуби, тризуби, ритуальні пози у графіці Першого Болгарського царства
(за Ж. Аладжовим, 1985; П. Петровою, 1990)
1 – знак «іпсилон» на будівельних матеріалах;
2 – Пліска, плита саркофагу №4 Великої базиліки;
3 – Мадара, рисунок на черепиці;
4 – Овчарове, поселення, фриз на кам’яному «підсвічнику»;
5 – Преслав, малюнок на кам’яній плиті; поверх зображення нанесена реконструкція схеми знаку (див. також знак на плиті саркофагу №4 з Пліски);
6 – руни з Болгарії і зображення шамана з Палекомії, Греція.
Укладено за: Флёрова В. Е. Образы и сюжеты мифологии Хазарии / В. Е. Флёрова. – М.: Мосты культуры / Гешарим, 2001. – C.61.
Історіографія давньоруської символіки