Становлення держави і права Стародавнього Вавилона

Лекція №3 Становлення держави і права Стародавнього Вавилона.

Мета: Розкрити суть та процес становлення держави і права Стародавнього Вавилона. Розглянути суспільний лад та державний устрій Вавилона. Ознайомитись із основними джерелами права Стародавнього Вавилона.

План:

1.Суспільний лад Вавилона. Державний устрій Вавилона.

2.Джерела і характерні риси права Стародавнього Вавилона.

Самостійна робота

1.Структура та зміст збірника «Закони Хаммурапі»

2.Особливості судового процесу Вавилона.

  1. Суспільний лад Вавилона. Державний устрій Вавилона.

Вавилонська держава розташовувалася в Азіатському Міжріччі (між ріками Тигром і Євфратом). Перші держави на цій території виникли на початку III тис. до н. е. Це були невеличкі міста-держави, у суспільному і державному ладі яких тривалий час зберігалися пережитки родоплемінної організації. Найдавнішим населенням країни, що заклало основи цивілізації в Міжріччі, були шумери. Від цього народу отримала свою назву держава Шумер, історія якої нараховує сім століть.

На північ від шумерів у Міжріччі мешкали аккадці, що поступово захопили всю територію Шумера і створили досить сильне Шумеро-Аккадське царство, яке проіснувало близько ста років.

Біля 2000 р. до н. е. Міжріччя було захоплено кочовиками — амореями, які перемогли Шумеро-Аккадське царство і розселилися широко на його території. Одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був значним поселенням вже в останньому столітті існування Шумера. Сприятливе географічне положення забезпечило піднесення Вавилону. Він став столицею невеличкого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. За часів правління шостого царя — Хаммурапі (1792—1750 рр. до н. е.) — Вавилон перетворився в столицю величезної держави, яка включала в себе велику частину Міжріччя. Створена Хаммурапі держава, яка одержала назву за назвою

її столиці — Вавилон, була значним, але не міцним державним об’єднанням.

Після смерті Хаммурапі Вавилон зазнав ряд важких поразок від своїх сусідів і в 1595 р. до н. е. його було знищено хетами і касситами, що правили Міжріччям біля 400 років.

Нове піднесення Вавилон пережив в VII—VI ст. до н. е., коли з 626 р. по 539 р. до н. е. існувало т.зв. «Нововавилонське царство». У VI ст. до н. е. воно було завойоване персами, а з ІІІ ст. до н. е. фактично припинило своє існування.

Як і на етапі виникнення протодержав, однією з основних соціальних форм, що відіграла вирішальну роль в еволюції давньосхідних суспільств державної епохи, була сільська община. Вона значною мірою визначала характер політичної влади в цих суспільствах, роль і функції давньосхідної держави, особливості правових систем.

У Стародавньому Вавилоні значне царсько-храмове господарство співіснувало з дещо відокремленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних общинників-селян, які сплачували податок державі. У царсько-храмових господарствах використовувалася праця рабів і осіб, що знаходилися у тому або іншому ступені залежності, ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що втрачали свою общинну ділянку. Наявність сильного царсько-храмового господарства з відносно розвинутим ремеслом, яке широко здійснювало торгові операції за допомогою купців, послабляло податкову експлуатацію общинників-селян.

Деякі особливості виявилися й у соціально-класовій структурі давньовавилонського суспільства. У середовищі вільних людей виділялися дві групи. Перша — авілуми («людина», «син людини»), друга — мушкенуми, особи більш низького соціального статусу («падаючі ниць», тобто такі, які б’ють чолом, звертаються до царя з проханням про прийняття на службу).

До авілумів належали вищі царські службовці, що поряд із великими службовими наділами володіли ще й общинною землею. Мушкенум був царською служивою людиною нижчої категорії. Залежність мушкенумів, напевно, і визначалася тим, що вони не були нащадками «своїх» і не мали коренів в общині. Розходження між цими соціальними групами особливо яскраво проявилися в нормах права, які регулювали різні суспільні відносини: охорони власного життя, здоров’я, честі і членів їх сімей.

Для торгівлі зерном, придбання відсутніх на їх землях корисних копалин, металу, а також каменю, лісу й інших будівельних матеріалів ще общини Шумеру й Аккаду стали посилати в тривалі подорожі своїх торгових агентів, що одержали згодом назву тамкар — тобто лихвар, кредитор, торговець, людина, пов’язана із торговою, лихварською діяльністю палацу. Будучи залежними, тамкари тим часом користувалися широкою свободою фінансово-торгової діяльності, укладали значні торгові угоди, об’єднували капітали, створювали торгові організації.

Залежнообов’язковим було і ремісниче виробництво, що розвивалося головним чином у царському господарстві. Царськими доглядачами контролювалося не тільки ремісниче виробництво, але і збут продукції. У Нововавилонському царстві практикувалося навчання рабів кваліфікованому ремеслу. Але представники таких найважливіших ремесел, як ковалі, теслярі, броварники володіли тим або іншим рівнем самостійності,

створювали фахові об’єднання та ін.

  1. Джерела і характерні риси права Стародавнього Вавилона.

З часу свого виникнення право тісно пов’язано з історією суспільства, відображає спільні риси й особливості його соціального, економічного, політичного і духовного розвитку. Структура станово-кастових суспільств, яким було і давньосхідне суспільство, прямо і відкрито закріплювалася правом, а держава, що впливала на формування змісту права, виражала і захищала інтереси привілейованих станів або каст. Тому серед найважливіших загальних рис права давньосхідних країн слід назвати:

По-перше, те що воно було багатоступеневим внаслідок особливої ієрархічної структури, де розрізнювалися вищі, менш високі за соціально-правовим становищем, нижчі, непривілейовані, нарешті, безправні стани, кожен з яких мав особливий правовий статус. Право того часу відкрито закріплювало соціальну нерівність, що виявлялося передусім у приниженому становищі рабів. Незалежно від того, чи міг раб мати сім’ю або володіти в інтересах господаря тим або іншим майном, на Сході він виступав як річ і у такому статусі розглядався чинним правом.

По-друге, основним принципом реалізації давньосхідного права була законопослушність (законопокірність), тобто відповідність поведінки кожного члена суспільства статусу свого стану, дотримання заборон, беззастережне виконання наказів влади. Опорою законопокірності часто були традиції, релігійно-етичні норми, але право станового суспільства завжди було зобов’язуючим наказом, даним зверху: правителем, його чиновниками, церквою, господарем — тими, хто був наділений владою.

По-третє, право Стародавнього Сходу нерозривно пов’язано з релігією і релігійною мораллю. Правова норма тут, за рідкісним винятком, мала релігійне обґрунтування. Правопорушення — це одночасне порушення норми релігії і моралі.

По-четверте, основним джерелом права давньосхідних держав протягом віків залишалися звичаї, які, будучи продуктом громадської творчості, протягом тривалого часу не записувалися, а зберігалися в усній традиції і пам’яті одноплемінників. Це знайшло відображення у тому, що майже у всіх пам’ятках давньосхідного права можна знайти посилання на древніх мудреців — священних авторитетів, які охороняли звичаї. Норми права спиралися на сталі зразки поведінки, що склалися в минулому, орієнтувалися на них. Звичай, що наповнюється новим соціальним змістом, санкціонований державою, залишався основним джерелом права і тоді, коли з’явилися письмові документи.

По-п’яте, писане право країн Стародавнього Сходу було ще незавершеним. Перші пам’ятки права в основному закріплювали найбільш поширені звичаї, сталу судову практику. З цим пов’язані їх неповнота, нерозробленість ряду інститутів і норм, їх казуїстичний характер, бо правова норма фіксувалася не в абстрактній формі, а у вигляді конкретного випадку. У правових системах, що формувалися в давньосхідних суспільствах, які повільно еволюціонували, знайшли відображення норми старого родового ладу, наприклад, передбачення колективної відповідальності членів сім’ї або навіть усіх членів сусідської общини за вчинки, скоєні одним з них, кровної помсти, самосуду, таліону. Поява майнових, станових, професійних і інших відмінностей призвели до прямого перекручення в нормах давньосхідного права ідеї первіснообщинного ладу про рівність (еквівалентність). Ці норми виходили з того, що ціна крові знатного, багатого вища за ціну крові бідного, незнатного.

Для Стародавнього Вавилону характерна досить рання поява письмового законодавства, що було обумовлено особливими умовами становлення і розвитку держави; досить раннім розвитком товарно-грошових відносин, внутрішньої і зовнішньої торгівлі; меншою, ніж в інших країнах Стародавнього Сходу, залежністю від релігії.

З найдавніших джерел права Стародавнього Сходу, що дійшли до нас, слід відзначити правові пам’ятки Міжріччя: закони Урукагіни (бл. 2400 р. до н. е.), шумерські закони часів правління династій Ісіна і Ларси (ХХІ—ХVІІІ ст. до н. е.), «Закони Хаммурапі» (ХVІІІ ст. до н. е.).

У цьому ряду центральне місце займають Закони вавилонського царя Хаммурапі. Вони були вибиті на великому (біля 2 м) чорному базальтовому стовпі. Вгорі лицьової сторони стовпа зображений рельєф царя, який стоїть перед богом Сонця Шамашем — захисником суду. Під рельєфом накреслено текст законів, що заповнює обидві сторони стовпа.

Текст розділяється на три частини. Першою частиною є значний за обсягом вступ, в якому Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, «щоб сильний не гнобив слабшого». Потім подається перелік благодіянь, які Хаммурапі надав містам своєї держави. Після вступу розміщені статті законів, які, в свою чергу, закінчуються ґрунтовним висновком.

Всього пам’ятка нараховує 282 статті. Вони не містять загальних принципів, відсутня система у викладі, хоч певна логіка має місце.

При складанні збірника в його основу було покладено старе звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.

Закони Хаммурапі представляли скоріше реформоване законодавство, що так і не дійшло до всіх районів Вавилонської держави. Вони не являють собою вичерпну кодифікацію законів, і, отже, ще більша кількість звичаєвих правових інститутів, відомих з матеріалів інших джерел, ще не піддана обробці. Це, мабуть, залежало від характеру реформ законів, що містилися в джерелах, і було виключно звичайним явищем для законодавства більш пізніх епох. Здавна відомі і закони, що мали силу, не потребували поправок і навіть не вимагали свого закріплення в письмовій формі. Всі, кому потрібні були відомості про закони, були більш-менш знайомі з основними правовими нормами, свідчення про які передавалися далі в традиційній усній, і часто досить точній формі.

Стосовно загального рівня юридичної техніки Законів Хаммурапі потрібно зазначити, що його правові норми носять явно виражений казуїстичний характер. Але при цьому всі представлені випадки розбираються досить докладно. Ці закони, як правило (що було типово для будь-якого казуїстичного тексту), починаються зі слова «якщо», після котрого подається опис конкретної ситуації, до якої і відносилася відповідна юридична норма цивільного або кримінального права. Вавилонська система правових норм реалізовувалася на базі судових процесів, що проводилися державними чиновниками. Будь-який процес завжди прив’язувався до конфліктних ситуацій, які можна було досить легко спостерігати. Ці події мали бути сформульовані у вигляді простих тверджень або спростувань, яким пізніше можна було надати силу доказів, що підкріплювалися клятвою або доводилися божим судом.

Закони Хаммурапі на відміну від інших східних кодифікацій не містять релігійного і морального елементу.

Література:

1. Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студ. юрид.

спец. вищих навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Академія правових наук України. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Видавничий

Дім «Ін Юре», 2003.

2. Глиняний В. П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ.

вищих навч. закл. / Одеська національна юридична академія. — 5-е вид., перероб. і

доп. — К.: Істина, 2005.

3. Кащенко С. Г. Загальна історія держави і права. — К., 2006.

4. Макарчук В. С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. — 5-е вид., доп. — К.: Атіка, 2006.

5. Федоров К. Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для

студентів юридичних вузів та факультетів. — К., 1994.

6. Хома Н. М. Історія держави та права зарубіжних країн: Навч. посіб. для студ. вищих закладів освіти. — К.: Каравела, 2004.

Питання для перевірки знань.

  1. Охарактеризуйте суспільний лад Вавилона.
  2. Хто такі «Авілуми» і «Мушкенуми»?
  3. Охарактеризуйте державний лад Вавилона.
  4. Коли з’явилось «Нововавилонське царство»?
  5. Що означало «Правопорушення» у Стародавньому Вавилоні?
  6. У якому столітті з’явились «Закони Хаммурапі»?

Дополнительнsй материал:

Основные черты права Древнего Вавилона

Древним источником права в государствах Двуречья был обычай. Наряду с обычаем весьма рано появляется и другой источник права — закон. Известны законы городов Ларсы, Эшнунны, Исина.

Одним из наиболее значительных этапов в развитии права следует рассматривать появление кодекса Хаммурапи. С именем Хаммурапи (1792—1750 гг. до нашей эры) связаны такие крупные мероприятия в государстве, как:

  • объединение Северного и Южного Двуречья в Вавилонское государство;
  • усовершенствование в масштабе всей Вавилонии ирригационной системы— реформа административного аппарата;
  • упорядочение правосудия в стране.

Законы Хаммурапи

Представляют собой обширный законодательный памятник, состоящий из 282 статей. Внешне кодекс представляет собой черный базальтовый столб, обнаруженный в 1902 году французской археологической экспедицией в г. Сузы — древней столице Элемского царства (территория современного Ирана). (Столб хранится в Лувре, копия — в Московском музее им. А. С. Пушкина).

Судебник Хаммурапи затрагивает самые различные вопросы права, но весьма далек от точности и полноты. Из 282 статей современным исследователям неизвестно лишь содержание 21 статьи. В науке вопрос о системе кодекса Хаммурапи решается по-разному.

Правовые положения изложены казуистически, без обобщений. Вполне возможно, что законы Хаммурапи представляли собой записи судебных решений.

Первые 5 статей судебника содержат положение процессуального характера. Они направлены против царящего в судах произвола. 6—126 статьи посвящены регулированию имущественных отношений, защите собственности и права распоряжению ею. Статьи 26—39 говорят о земельных наделах воинов.

Следующий раздел, включающий статьи 127—195, посвящен брачно-семейным отношениям и наследственному праву. Статьи 196—214 содержат положение о защите личности и ее здоровья. Последняя часть кодекса (ст. ст. 215—282) посвящены труду и орудиям труда. Здесь содержатся статьи, устанавливающие вознаграждение и ответственность врача, ветеринара, строителя, статьи о найме, о сельскохозяйственных рабочих, о найме животных, орудий труда и о рабах.

Правовое положение отдельных категорий населения

Свободное население Вавилона было неоднородным. Рабовладельцев можно разделить на две группы: авилум и мушкену.

  • Авилум означает "муж" или "человек".
  • Мушкену по оккадски означает "мелкий люд".

Последняя категория рабовладельцев занимала более низкое положение по сравнению с авилум. Предположительно мушкену были выходцы из южных частей страны, "подданные" царя. Ряд ученых считает, что мушкену условно владел участком царской земли за службу или повинности.

а) Обладатель имущества илку обязан был лично выполнять военную службу в пользу Государства. В случае если он наймет заместителя, которого пошлет вместо себя на службу, то имущество переходило заместителю, а наниматель подвергался смертной казни (ст.26). Если воин попадал в плен, то участок и сад илку передавался взрослому сыну под условием несения службы. Если сын малолетен, то матери передавалось 1/3 поля и сада, чтобы она могла воспитать сына.

б) Общинная собственность на землю. Земля была разделена между селениями (общинами). Общинная земля делилась на парцеллы, распределявшиеся между жителям данной местности - "соседями" во временное пользование по жребию.

в) Частная собственность на землю. Земля приобреталась без особых формальностей, составлялся документ, к которому продавец прилагал свою печать. Закон решительно защищал частную собственность: Вору грозила смертная казнь, если он не в состоянии был уплатить установленные законом огромные штрафы.

Собственнику представлялось востребовать свою вещь у любого лица; в случае отказа владельца вернуть вещь, первый привлекал свидетелей. Если владелец не мог доказать добросовестность приобретения вещи, то подлежал смертной казни, как и продавец вещи. Если же истец не сумел доказать свое право собственности, он придавался смерти как клеветник.

Рабы-вердум — составляли собственность хозяина. Их продают, дарят, отдают взаймы, передают по наследству. Если в Египте основным источником права являлся военный плен, то в Вавилоне рабами становились не только чужеземцы, но и при определенных условиях и жители Вавилона. Правда, ст. 117 говорит о том, что рабство по задолженности - это срочное рабство, которое не может продолжаться более 3-х лет.

В Вавилоне рабу было предоставлено право владеть имуществом, а также совершать сделки в отношении своего имущества. Но после смерти раба имущество переходило хозяину.

Допускалось отпущение раба на волю, при этом происходила особая церемония- очищение его лба, т.е. удаления знака его рабского состояния.

Право собственности

В Вавилоне земля находилась в собственности государства, общины или частного лица. До нас дошли много документов о продаже домов, полей, садов, рабов и т. д. Государственные земли принадлежали дворцу. Часть этих земель царь передавал мелким землевладельцам за плату натурой (иногда даже с инвентарем), другую часть - представляет должностным лицам и воинам в вознаграждение за службу (иногда с жителями, домом и инвентарем) как имущество Илку.

Имущество Илку было изъято из оборота. В соответствии со статьей 40 кодекса Хаммурапи устанавливалось два исключения: его можно было продавать, во-первых, тамкарам; во-вторых, другим покупателям с тем, что покупатель принимает на себя уплату в казну сборов.

Обязательственное право

Обязательственное право знает:

  • а) договорные обязательства;
  • б) обязательства из причинения вреда.

Договоры исполнялись по образцам (формулярам) на глине, засушенной на солнце или обожженной на огне и превращенной в твердую таблетку.

Известны договоры: купли продажи и межличный и имущественный наем, заем, поклажа, поручение, товарищество, договор тамкара с шамалу (денежных людей — с торговыми агентами).

Обязательства из причинения вреда предусматривали возмещение причиненного вреда в случаях:

  • нанесения ущерба ирригационным сооружениям;
  • неосмотрительности пастуха, по вине которого скот пасся на чужом поле;
  • порубке дерева в чужом лесу;
  • столкновения судов (отвечал плавающий вверх по реке);
  • ранение в драке;
  • нечаянного убийства раба или рабыни.

Брак в Вавилоне заключался по договору, без которого он считался недействительным.

Уголовное право Вавилона

В Законах Хаммурапи нет упоминания об обычае кровной мести. Она вынесена в одних случаях наказаниями, налагаемыми государственной властью, в других случаях вознаграждением, которое уплачивает преступник потерпевшему или родственникам.

Вместе с тем, закон сохраняет не мало пережитков первобытных отношений:

а) ответственность за преступление всей территориальной общиной в случаях, когда личность преступника неизвестна (ст. ст. 23,24);

б) ответственность детей за преступления, совершенные родителями (ст. ст. 116, 210, 230);

в) изгнание преступника из данной местности или "из дома";

г) сохранение в ряде случаев принципа талиона "Равным за равное" (ст. ст. 196, 197).

За одно и то же преступление авилуму, мушкену и рабу назначались различные наказания. Таким образом, право носило ярко выраженный классовый характер.

Законы Хаммурапи знают следующие виды наказаний:

  • смертная казнь (более чем в 30 случаях);
  • членовредительские наказания;
  • телесные наказания (удары плетью);
  • наложение знака бесчестил;
  • изгнание из родной местности или дома;
  • денежные взыскания;
  • увольнение с должности с запрещением занимать ее в будущем.

Система преступлений содержит:

  • должностные преступления (карается судья, изменивший приговор, получивший взятку штрафом в 12 кратном размере стоимости иска и лишается должности без права занятия ее в будущем);
  • ложное обвинение, лжесвидетельство (карались смертной казнью);
  • преступления против личности, нечаянное убийство (несет наказание в виде смертной казни виновного или его сына или дочери), убийство мужа женою (виновную сажали на кол);
  • ответственность врача за неудачное лечение влекло членовредительское наказание, за другие преступления наказывались по принципу талиона;
  • похищение малолетних детей (карается смертной казнью ст.14);
  • преступления против собственности:

а) кража имущества из дворца или храма (ст. 8) (каралась смертной казнью);

б) кража домашних животных (возмещение в 30 кратном размере или, в случае неуплаты - смертная казнь) (ст. 8);

в) кража с взломом стены (наказывалась закапыванием вора у стены);

г) кража во время пожара (виновного бросали в огонь).

преступления против семьи и половые преступления:

а) нарушение супружеской верности;

б) половая связь с близкими родственниками ( связь матери и сына наказать, отца с дочерью- изгнанием отца);

в) сын, ударивший отца, лишался руки.

Становлення держави і права Стародавнього Вавилона