Світові релігії: агальна характеристика, історія виникнення

Тема 3.Світові релігії :загальна характеристика, історія виникнення.

1.Історія ,віровчення та культ буддизму.

Буддизм — одна з найдавніших світових релігій, яка існує понад 2500 років. Вона поширена переважно в Центральній, Південній та Швденно-Східній Азії (В'єтнам, Індія, Китай, Корея, Монголія, Японія та ін.) її послідовниками є понад 300 млн осіб. За час існування буддизм глибоко вкоренився в азійських країнах і зараз чинить значний вплив на різноманітні аспекти соціального та державного життя, визначає культурну самобутність народів Азії, став певним способом життя людей.

Буддизм виник у VI ст. до н. е. в Індії в умовах формування великих рабовласницьких держав, розкладу родоплемінних відносин, посилення соціального гноблення, падіння авторитету жрецької касти брахманів і переходу влади до касти кшатріїв, яка складалася в основному з військової бюрократії та великих рабовласників.

Відображаючи інтереси останніх в їхній боротьбі проти касти брахманів, буддизм визначально виступав як противник каст взагалі та прибічник рівності людей. Народні маси буддизм приваблює ілюзорною рівністю людей та обіцянням позбавлення в потойбічному світі від земних страждань.

У III ст. до н. е. цар Аіпока, об'єднавши під своєю владою більшу частину Індії, надав буддизмові статусу державної релігії та активно сприяв його поширенню як у країні, так і поза ЇЇ межами. Будучи понад тисячу років найбільш масовою релігією, буддизм у X ст. н. е. дещо втратив свій вплив. Його заступив індуїзм, що асимілював ідеї брахманізму та буддизму.

Буддизм поширився в багатьох країнах Азії. У І ст. н. е. він набув популярності в Китаї, де до виникнення конфуціанства відігравав значну роль. До Японії буддизм проник із Китаю та Кореї в VI ст., в VII ст. він закоренився в Тибеті. У Монголії буддизм у формі ламаїзму поширився в XVI— XVII ст., в Бурятії (Росія) — в XVII—XVIII ст.

Розповсюдженню буддизму сприяла його здатність пристосовуватися до місцевих умов і вірувань різних країн. Це також обумовило розмаїття його напрямків, течій і сект, які хоч і спиралися на вихідні канонічні постулати, але різнилися пантеоном та обрядністю. У буддизмі існують два напрямки: хінаяна (мала колісниця, або вузький шлях спасіння), що поширений на півдні Азії, та махаяна (велика колісниця, або широкий шлях спасіння), послідовники якого проживають на півночі. В організаційному відношенні буддійські церкви в кожній країні існують автономно, буддизм не має єднального центру.

Основні положення буддизму викладені в Чотирьох шляхетних істинах [6]:

1. життя неминуче пов'язане зі стражданнями - дукха або дуккха (санскр. , палі dukkha — «страждання», «фрустрація», «дискомфорт»);
2. причиною страждання є жага буття і чуттєвих насолод - дуккха самудая (санскр. , палі dukkhasamudayo (samudayo — «виникнення», «походження», «поява»);
3. щоб уникнути страждань, слід звільнитися від цієї жаги буття - дуккха ніродга (санскр. , nirodha?, паліdukkhanirodho (nirodho — «припинення», «згасання», «притамування»);
4. і досягти повного заспокоєння — Ніббани (санскрит: Нірвани) - дуккха ніродга гаміні патіпада марга (санскр. , mrga?, дослівно «шлях»); паліdukkhanirodhagmin paipad (gmin — «той, що веде до», paipad — «шлях», «практика»).

Поруч із великою кількістю шкіл буддизму, існують фундаментальні елементи вчення, які поділяють всі буддисти. Зокрема йдеться про Трілакшана (Три ознаки Буддійського вчення):

1. Анітья, визнання непостійного, мінливого характеру всесвіту. Нема нічого постійного.
2. Анатман, відсутність віри в індивідуальну «душу».
3. Дуккха, страждання як універсальний принцип непробудженого буття.

Буддизм вчить робити добрі та вмілі вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та розвивати розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти згасання (Ніббана) жадоби, злостивості та хибних поглядів, досягаючи при цьому Пробудження (Бодгі).

Буддизм заперечує існування абсолютного трансцендентного Бога-творця, який вшановується в аврамічних релігіях, зокрема в християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень і смертей, досягнувши пробудження, але завдяки довготривалості свого життя не задумуються над мінливістю та хиткою природою власного існування.

Спільним для всіх буддійських шкіл є заперечення існування індивідуальної душі людини. Віра в її існування вважається основною перепоною на шляху до досягнення стану пробудження.

Пізніше в межах буддизму Індії виникли два напрями: Хінаяна і Магаяна, кожен з яких пропонує способи пробудження людської свідомості.

• Хінаяна – "вузький" (або дослівно - "малий") шлях порятунку, який передбачає певний аскетизм, відлюдництво і був розрахований в основному для практики монахами-бгікшу.
• Махаяна – "широкий" (або дослівно - "великий") шлях порятунку, при якому припускається можливість досягнення самадгі та нірвани мирянином, який дотримується обітниці духовного вдосконалення під керівництвом бодгісаттви. На відміну від ченців, мирянам давався більш спрощений етичний кодекс поведінки, який зводився до дотримання п'яти заповідей: 1) відмова від вбивства; 2) відмова від привласнення чужого майна; 3) відмова від надмірного статевого життя; 4) відмова від зловживання довірою, брехні та шахрайства; 5) відмова від речовин, які збуджують свідомість.

2.Християнство.

Християнство — найбільш поширена і розвинена світова монотеїстична релігія з вірою в Бога-Трійцю і позбавлення своїх послідовників нелюдських умов життя божественним Спасителем — Месією. Основу християнства становить учення про міфічну Боголюдину Ісуса Христа, який, щоб звільнити людей від первородного гріха, прийняв смерть через розп'яття на хресті, але воскрес, вознісся на небо і обіцяв повернутись на землю вдруге" У Судний день, для того, щоб судити живих і мертвих; за результатами Божого суду одних направити до Раю, а інших — у пекло; Рай гарантовано тим, хто за земного життя мужньо і покірливо переносив усі його негаразди і нестатки.

Християнство виникло як релігія пригноблених і скривджених людей, але а часом було пристосоване до потреб і інтересів правлячих соціальних груп населення. Початок його формування належить до І ст. н. е. Основоположником прийнято вважати Ісуса Христа (від давньоєвр. — Єшуа або Ієгошуа Машіах), тобто "помазаника". Помазаниками в іудаїзмі і християнстві називають пророків, первосвящеників, монархів, які через обряд помазання єлеєм отримують нібито свою владу від самого Бога. Ісус Христос, навіть за легендою, ніколи не царював, але всі християни вірять у те, що він цар, оскільки Син Божий і помазаний на царство Богом.

За вірою християн, Ісус народився у Віфлеємі (Палестина) на тридцятому році правління у Стародавньому Римі імператора Августа. Його батько — Бог Яхве (Саваоф, Єлохім, Єгова і т. ін.), мати — дружина тесляра Йосифа Діва Марія (за легендою, Марія, попри зачаття і народження сина, залишилась непорочною). Йосиф і Марія з немовлям жили в Назареті в Галілеї (на півночі Палестини). У дванадцять років Ісус в Єрусалимському храмі відчув, що Він перебуває не просто у приміщенні, а в будинку свого Батька, що Він Син Божий. У тридцятирічному віці Він отримав хрещення. Всі його справи і думки навіяні Богом, а в Ньому, Синові Божому, лише проявляються. Мудра віра Ісуса привертала до Нього кращих людей ізраїльського народу. Домінуючими рисами Його були покірність, терплячість і доброзичливість.

Перші християнські громади виникли у Віфінії (Мала Азія). Наприкінці IV ст. християнство було проголошено державною релігією Римської імперії. Через Вірменію, Грузію і Ефіопію воно поширилось на Центральну Європу, а потім і на весь світ. Наприкінці X ст. християнство прийняла Київська Русь.

У 1054 р. християнство розкололося на православ'я і католицизм. У XVI ст. від римсько-католицької церкви відокремився протестантизм, який згодом розпався на низку самостійних церков: лютеранську, кальвіністську, англіканську, баптистську, адвентистську, методистську тощо.

У наш час християнство сповідують майже два мільярди людей. Воно налічує більш як 20 тис. різних конфесій. Найвпливовішими з них є римсько-католицька церква (1 млрд 200 млн віруючих), протестантські церкви (360 млн віруючих), православна церква (170 млн віруючих). Серед протестантських церков найбільшою є англіканська церква, що налічує 80 млн адептів. Християнство є наймасовішою релігією в Україні, а також у багатьох інших країнах, за різними оцінками християни становлять понад ЗО % населення світу.

Віровчення:

Християнство — є віровченням про єдиного Всезнаючого, Всюдисущого та вічного Бога, Творця неба і землі у трьох його найважливіших проявах (іпостасях) — Господа Вседержителя (Бога-Отця), єдинородного несотворенного Сина — Господа Ісуса Христа (Бога-Сина, святу Істину, святе Боже Слово), та Животворчу Божу Благодать (Бога-Духа Святого), що говорив через пророків, Їх Єдину Волю та Сутність у Святій Трійці. Центральне місце в християнстві займає втілення та зшестя на землю Сина Божого з метою спасіння людства від гріха жертівним Розп'яттям на Голгофі,

Його Воскресіння, Вознесіння на Небо та Друге Пришестя судити усіх живих та мертвих людей. Християнство визнає існування світу видимого і світу невидимого (світу духовного), безсмертної людської душі та ангелів), визначає природу людини — її сотворення, гріхопадіння (перворідний гріх) та Викуплення Христом, її майбутню долю — воскресіння мертвих і страшний суд, її вічне блаженство (рай) або вічне прокляття (пекло). Віруючі послідовники цих догматів звуться християнами, беруть участь в видимому поклонінні Христу в церквах (місцях особливої присутності Бога) і духовному служінні цьому Богові через сповнення Його настанов, покаяння у випадку їх порушення, регулярно спілкуються з Ним через молитву. Сотні християн покидають світське життя і віддаляються в монастирі чи скити (див. ченці), щоби повністю посвятити себе служінню та хвалінню Христа.

Згідно з Християнством, метою людського життя є освячення людини, повернення до первинної природи, через обоження (грец.theosis) людини через причастя в Бозі Христі, завдяки Його Викупительній Самопожертві за людські гріхи. Особи, що досягли такого освячення, часто через мучеництво на взірець Христа і визначилися найвищими чеснотами християнської побожності, прославившись чудами, шануються у Православному та Католицькому християнстві як святі. Протестанти ж притримуються думки, що жодна людина у своїх вчинках не може бути досконалою (таким був лише Ісус Христос). Тому сподіваються на святість від Бога через віру в Кров Його Сина (як єдиний спосіб очищення від гріхів), і святими називають всіх хто щиро вірить і (щодня) каючись у своїх гріхах, намагається прославити Бога всім життям (відобразити в собі Святість Христову).

Христос — центральна постать християнства

Центром християнства є особа Ісуса Христа, який є однією з осіб Трійці — одночасно Сином Божим та Сином Людським та прийняв страждання і смерть заради спокутування первородного гріха.

Для більшості християнських конфесій і більшості християн по всьому світу беззаперечним авторитетом є Біблія. Тобто все що написане в цій книзі сприймається на віру і не потребує ніяких доказів. В Біблії життя і вчення Ісуса Христа викладене в чотирьох канонічних Євангеліях - від Матвія, від Марка, від Луки та від Іоанна, які входять в Новий Заповіт. Крім цього основним постулатом віри є догмат про Святу Трійцю.

За християнським вченням Ісус Христос є Месія, Спаситель та Відкупитель людства з ярма гріха. Бог-Син в Святій Трійці. Поєднання в особі Христа Божого й людського являє собою поєднання людської природи, Божої природи і Божої Особи. Розглядаючи Ісуса Христа як Сина Божого, Християнська церква, в той же час, вважає Ісуса рівним із Богом-Отцем.

Деякі релігійні течії (наприклад свідки Єгови, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів), які самі себе вважають християнськими, мають вчення про Ісуса Христа, яке суттєво відрізняється від прийнятого більшістю християнських конфесій. Наприклад: Свідки Єгови вважають Ісуса Христа Сином Божим, однак не вважають його рівним Богові.[1]

Догмати про гріхопадіння та спасіння людини

Згідно з постулатами християнства, що базуються на Біблії, внаслідок першородного гріха, вчиненого Адамом та Євою, кожна людина є грішною, відтак смертною і підлягає засудженню Богом. Оскільки Бог любить світ та людей, він послав свого Сина, який, будучи безгрішним, своєю смертю на хресті викупив людей від належного їм покарання. Таким чином, спасіння досягається вірою в Ісуса Христа та прийняттям його жертви, а також покаянням — відверненням від гріхів та приведенням свого життя у відповідність з Божими заповідями.

Роль та значення Церкви

Християнська Церква об'єднує християн у святу спільноту, яка теж зветься Тілом Христовим чи Нареченою Христа і розглядається як своєрідний Ноїв Ковчег, спасіння поза яким є неможливим. Через церкву передаються таїнства та благодать, вона ж уділяєхрещення (яке є духовним очищенням та оновленням у Христі) новим катехуменам.

Роль духовного наставництва та годування виконує Святе Письмо, яке вважається за Слово Боже.

Велику роль на земному шляху християнина до вічного блаженства відіграє Боже Провидіння.

Католицизм.

Католицтво, католицизм (лат. catholicismus) — найпоширеніший із напрямів християнства (близько 1 мільярда 196 мільйонів вірних у 2012 р.), який отримав свою назву від одного з атрибутів світової спільноти віруючих у Христа — її «кафолічність» (соборність); подібно ж інший напрям отримав назву від іншого атрибута — православ'я.

В одинадцятому столітті у світовій християнській спільноті стався розкол на дві окремі християнські спільноти або церкви — на західну, латинського обряду (пізніше названу католицькою) і східну, грецького обряду (пізніше названу православною або ортодоксальною). Сучасна Католицька церква включає в себе як церкви латинського обряду (Римо-католицька церква), так і церкви східних обрядів, серед яких — Українська греко-католицька церква. Доктрини католицизму більшою частиною розділяють також традиціоналістські, старокатолицькі та незалежні католицькі спільноти.

Видимим головою Католицької церкви є Папа Римський, який очолює Святий Престол і державу-місто Ватикан у Римі. Католицька церква вважає Папу Римського наступником апостола Петра, якому згідно з Євангелієм, було заповідано очолити Церкву (Мт. 18:17-19).

Характерні риси католицизму формувались в умовах життя пізньої римської імперії і великого переселення народів, коли внаслідок руйнування античних світових порядків зароджувалась нова цивілізація. Формування католицизму як напряму християнства відбувалося протягом віків, з тим що основою всієї діяльності західної церкви — це намагання об'єднати християн під владою папи та забезпечити вірність Христовій церкві.

Згідно з доктриною самої Католицької церкви, Католицька церква була «об'явлена в прообразах вже від початку світу, дивно уготована в історії Ізраїльського народу і в Старому Заповіті і заснована в останні часи, з'явилася через вилив Святого Духа і отримає славне завершення в кінці століть».[2] Так само, як Єва була створена з ребра заснулого Адама, Церква народилася з пронизаного серця Христа, що помер на Хресті[3].

Засади католицизму

Віровчення Католицької церкви базується на Біблії та Священному Переданні, яке включає в себе рішення Вселенських Соборів. Базові положення віровчення викладені в Катехизмі Католицької Церкви, канонічне право систематизовано і викладено в Кодексі канонічного права.

Основні правди віри

Католицька церква вчить, що:

• Бог єдиний у трьох особах (Бог-Отець, Син Божий, Святий Дух — Свята Трійця),
• Бог як Творець і Господь світу відкрив себе людям, і Син Божий став людиною в особі Ісуса Христа. Він є істинним Богом і чоловіком, спасителем людей, помер за гріхи їхні, і воскрес.
• Бог створив людей з любов'ю, але, втративши первинний зв'язок з Богом, люди віддалились від Бога і стали смертними.
• Усі люди покликані до віри, надії i любові, духовного життя і виконання волі Божої, як сказано в заповідях, зокрема заповіді любові до Бога і до ближнього, що є основою Декалогу.
• Людині уготоване вічне життя з Богом і воскресіння після повернення Христа на Землю, але тих, хто відкидає спасіння, чекає вічне перебування в пеклі.

Сім таїнств

Католицька церква визнає сім таїнств:

• хрещення
• шлюб
• миропомазання (конфірмація)
• євхаристія
• сповідь
• єлеосвячення
• священство.

Вшанування святих

Характерним для католицизму є вшанування різних реліквій та культ мучеників, святих і блаженних. На сьогоднішній день у католиків нараховується більше як 20 000 святих і 200 000 блаженних. Але церквою підкреслюється, що поклоніння належить одному лише Богу, а молитви святим носять характер прохання про заступництво. Показово, що в Літаніях, звернених до Христа, вживається вигук «Спаси нас!» Або «Помилуй нас!»; у Літаніях, звернених до Богородиці і святим, — «Молися про нас!». Процес включення тієї чи іншої особи до числа святих називається канонізацією і здійснюється папою Римським, канонізації передує беатифікація.

Відмінності віровчення

Догмати католицької церкви відрізняються від учення православ'я — та мають такі ознаки:

• догмат про походження Святого Духа (filioque) — від Бога-Отця і від Бога-Сина, на відміну від православ'я, де визнається сходження Святого Духа прямо від Бога-Отця;
• вчення про чистилище — проміжне місце між раєм та пеклом, у якому душі грішників очищуються, перш ніж отримати вічне щастя в раю;
• догмат про непомильність Папи — у справах віри з питань віри й моралі Папа Римський, як Найвищий Пастор Церкви не може помилятися.

Православ’я.

Православна Церква[1] (Вселенська Православна Церква, Кафолічна Православна Церква, Вселенське Православ'я, Православ'я) — друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота у світі, яка існує з часу її заснування Ісусом Христомта його апостолами і у рамках якої передається Священне Передання, важливою складовою якого є Святе Писання. Вона складається з ряду єдиних у теології помісних (автокефальних, автономних і под.) Церков, що перебувають між собою уєвхаристійному спілкуванні. Кожна з Церков очолюється синодом (собором) єпископів, чиє завдання полягає у збереженні віровчення, традиції та практики Вселенської Церкви. Усі православні єпископи ведуть свою лінію до одного з дванадцяти апостолів через процес апостольської спадкоємності.

Трійця

Православні християни вірять у єдиного Бога у трьох проявах (іпостасях):Бог-Отець — причина або джерело Божества, що вічно і безначально перебуває, від нього вічно і безначально народжується Бог-Син та вічно і безначально сходить Бог-Дух Святий. Свята Трійця — це три окремі особи (іпостасі), без перекриття чи подібності між ними, що є одною божественною сутністю (усію) — нестворену, нематеріальну та вічну[10]. Православна доктрина про Святу Трійці викладена у Символі Віри[11].

У дискусіях щодо відношення Бога до його творіння, Православ'я дотримується концепції розрізнення вічної сутності Бога, що є повністю непізнаваною, та нествореними енергіями (благодаттю) через які він діє на створений світ і людей. Проте це умовне розрізнення, а не реальне розділення. Бог непізнаваний і Бог, що досягає нас — один і той же Бог[12].

Гріх, спасіння та втілення

Людська природа до гріхопадіння була чистою і невинною, відрізнялась від сучасної і душевним устроєм, і фізично (безсмертність завдяки спілкуванню з Богом). КолиАдам та Єва не послухались Бога у Раю, вони внесли новий елемент у людську натуру (тобто гріх і пошкодження, смерть). Цей новий стан не давав людині можливості участі у Царстві Небесному. Коли Бог втілився на Землі, він змінив людську природу шляхом об'єднання людини і Божества, через що Ісус Христос часто зветься «Новий Адам». Завдяки участі у людському житті, смерті та воскресінні, він відкрив і освятив засоби, якими людина може відновити свою первісну чистоту та досягти Царства Небесного. Ці засоби Православ'я називає спасінням від приреченості на пекло (вічні муки). Христова спасительна дія була зворотною до початку часів, тому спасенними були усі праведні люди, що опинилися у пеклі, включно з Адамом і Євою.

Воскресіння

Воскресіння Христа — це центральна подія у літургічному році Православної Церкви і вона сприймається як реальна історична подія. Ісус Христос, Син Божий, був розіп'ятий і помер, зійшов у Пекло, врятував усі душі, що перебували там через гріх. Потім, оскільки Пекло не могло втримати безмежного Бога, повстав з мертвих, чим урятував все людство. Протягом цих подій він звільнив людство з кайданів Пекла і повернувся до життя як людина і Бог. Щоб кожна людина могла розділити це безсмертя, котре було б неможливим без Воскресіння. Відповідно до православної традиції, Воскресіння є головною обіцянкою і надією, даною людству Богом у його Новому Заповіті.

Кожне свято у православному літургічному році прямо або опосередковано пов'язане з Воскресінням. Кожна неділя року присвячена святкуванню Воскресіння, а в ширшому розумінні — кожна літургія. У літургічному святкуванні Страстей Христовихпротягом Страсного Тижня є багато згадок цієї останньої перемоги.

Святе Передання, Святе Письмо та патристична спадщина

Православна Церква визначає себе як історичне і органічне продовження первинної Церкви, заснованої Ісусом Христом та його апостолами[13]. Віра, якої Ісус Христов навчив апостолів, яка була оживлена Святим Духом у день П'ятидесятниці, і яка пройшла до наступних поколінь неушкодженою, зветься Святим Переданням[14]. Першорядним і найавторитетнішим свідченням Святого Передання є Біблія (Святе Письмо) — тексти, що були написані або утвердженими апостолами за натхненням від Святого Духа для передачі істини і ранньої історії Церкви. Біблія вважається центром життя Церкви.

Біблія завжди тлумачиться відповідно до Святого Передання, котре її і породило, і канонізувало. Православ'я вважає, що доктрина єдиного письма (sola scriptura, коли Святе Письмо вивчається «саме по собі») виносить Біблію за межі світу, де вона сформувалась. Внаслідок цього православні вважають, що зрозуміти Біблію вірно можна лише у межах Православної Церкви[15].

Інші свідчення Святого Передання включають церковну літургію, іконографію, постанови Вселенських соборів та писання Отців Церкви. Через вивчення спадщини Отців можна глибше увійти у життя Церкви і повніше її зрозуміти. Окремі Отці не є непомильними, але їхні спільні думки, їхня загальна узгодженість (consensus patrum) дають можливість розуміння Біблії та християнської доктрини[16].

Божа Матір та святі

Православна Церква вірить, що смерть та розділення тіла і душі є неприродніми, результатом людського падіння. Тому спільнота Церкви включає не лише живих, а й померлих. Всі члени Церкви, що знаходяться на небесах, вважаються святими, незалежно від того чи відомі їхні імена, чи ні. Частина святих, через яких Бог явив яскраві приклади для наслідування їхнього життя або їхнього вчення, відзначаються особливо. Коли святий засвідчується та цілковито визнається значною частиною Церкви у процедурі офіційного визнання (канонізації), встановлюється свято на його честь. Канонізація не «робить» людину святою, вона лише відзначає її святість і оголошує про це решті Церкви. Визначається день для святкування пам'яті святого, складаються піснеспіви на його честь, пишуться ікони. Пам'ять багатьох святих святкується у кожен день року. Їм віддається шана (велика повага і любов), але не поклоніння, бо поклонятись можна лише Богу. Православні вірять, що через любов до святих і молитовне прохання до них, святі можуть допомагати людям на шляху до їхнього спасіння[17].

Першою серед святих є Діва Марія, Божа Матір. Вона була обрана Богом і добровільно згодилась бути матір'ю Ісуса Христа, Боголюдини. Православні вірять, що Христос Немовля з моменту зачаття був на 100% Богом і на 100% людиною. Діва Марія зветься Божою Матір'ю також задля ствердження божественності того, кому вона дала життя. Також

Православна Церква вірить, що її незайманість не постраждала від народження втілення Бога, вона не зазнала шкоди, не відчувала болі і назавжди залишилась незайманою. Через її унікальне місце в історії спасіння, вона має більшу честь за всіх інших святих, і особливо шанується за ту велику працю, яку Бог здійснив через неї[18].

Через святість життя святих, їхні тіла та пов'язані з ними речі визнаються Церквою теж святими. Багато чудес, зокрема зцілень від хвороб і поранень, що здійснювалось протягом історії, були пов'язані з мощами святих. Шанування мощей та чудеса від них тривають з Біблійних часів[19].

Протестанцизм.

Протестантизм — один із найпоширеніших напрямів у християнстві, що відокремився від католицтва в період Реформації у16 столітті (лютеранство, кальвінізм та ін.) та у результаті подальшого внутрішнього поділу (адвентисти, баптисти, методистита ін.). Церкви і спільноти протестантів національного чи локального характеру є в усьому світі.

Історія протестантизму пов'язана з іменами великих представників людства, його культури, як-то: Ян Гус, Джон Вікліф, Мартін Лютер, Жан Кальвін тощо. Поява протестантизму стала переломним моментом у всій європейській культурі.

Основи віровчення:

Протестантизм виступає за спрощення та здешевлення культу, відкидає молитву за померлих, поклонінняБогородиці і святим, почитання мощів, ікон та інших реліквій. На перший план богослужіння висуваєтьсяпроповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співання молитовних гімнів і читання Біблії. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян — тобто кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників

Основною ідеєю протестантизму, сформульованою Мартіном Лютером, є заперечення того, що спасіння можна досягти добрими вчинками чи будь-якими людськими зусиллями (на момент появи протестантизму суттєвим моментом була також боротьба з продажем індульгенцій, тобто ідеєю того, що від гріхів можна позбавитися за гроші). Натомість, спасіння досягається винятково вірою у викупну жертву Ісуса Христа, згідно з ключовим для протестантизму біблійним текстом — Послання до Ефесян 2:8,9: Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився.

Протестантизм, що виріс із боротьби з церковними традиціями, які, на думку протестантів, часто-густо відходять від витоків християнства, характеризується особливим наголошенням на знанні Біблії та оцінці усіх аспектів життя саме відповідно до біблійних постулатів.

Течії:

Протестантизм усіх напрямків відстоює ту позицію, що знання релігійної істини дається людині божественним одкровенням. Протестантизм позбавляв папство і церкву монопольного права тлумачення Біблії — протестанти проголошували право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але й тлумачити Біблію. З огляду на соціальні та політичні умови виникли різні течії протестантизму:

• англіканство
• лютеранство
• кальвінізм
• анабаптизм (баптизм)
• цвінгліанство
• соцініани, або польські брати
• харизмати
• реставраціонізм

Деякі з цих течій із плином часу зникли (цвінгліанство) або значно трансформувалися (анабаптизм). У пізніші часи з'явилися нові течії в протестантизмі. Серед них можна відзначити баптизм, адвентизм (від «пришестя»), п'ятидесятництво тощо. Вони, в свою чергу, теж зазнали поділів. Часто до протестантів відносять Свідків Єгови, а такожунітаріїв, проте багато представників інших християнських конфесій не вважають Свідків Єгови християнами, тому що вони не визнають Ісуса Христа Богом, заперечуютьТрійцю і духівництво. Однак, багато релігієзнавців не поділяють такої думки.

3.Віровчення,культ та історія поширення Ісламу.

Віровчення і культ ісламу
Іслам — наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської ліги, 1990 р. в різних країнах налічувалося понад 900 млн послідовників ісламу.

Мусульмани живуть більш як у 120 країнах світу. В 35 країнах вони становлять 95—99 % населення, в 13 державах — впливову меншість, у 28 країнах іслам є державною релігією (Іран, Пакистан, Мавританія та ін.).

Іслам виник на початку VII ст. в південно-західній частині Аравійського півострова в період розпаду родоплемінного ладу і формування там центральної держави. Одним з засновників цієї релігії є Мухаммед (570—632 рр.), який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.

Термін "іслам" у перекладі з арабської означає "покірність", а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим (з араб.: мусульманин). Звідси — друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще "магометанство" (від зміненого імені Мухаммед — Магомет).

З Аравії іслам поширився на сусідні країни Середнього Сходу, Єгипет, Північну Африку, Індію, Індонезію, Середню та Малу Азію, Закавказзя, Європу. Нині іслам є найпоширенішою після християнства релігією у світі.

Як і всі релігії, іслам має кілька течій, найпоширенішими з яких є суннітська та шиїтська, що відрізняються одна від одної деякими догматами і обрядами. Основні визначення ісламу викладено у "святій" книзі мусульман — Корані (у перекладі з араб, означає "читання"). Написаний він у VII ст., але протягом тривалого часу в нього вносилися доповнення й зміни.

Другим після Корану джерелом віри мусульман-суннітів є Сукна (араб.: поведінка, приклад). У Корані й Сунні поряд з релігійними догматами і переказами про всесилля Аллаха містяться різні моральні повчання, викладено принципи взаємостосунків з іншими народами, ставлення до жінки, до власності тощо. Положення Корану і Сунни покладено в основу феодального мусульманського права — шаріату, в якому чітко виявлено суть ісламу.

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:

• віра в одного бога Аллаха і його посланців — Мухаммеда і Алі. Аллах — один, невіддільний і єдиний. "Доповнюють" Аллаха пророки, ангели, демони, які також шануються як боги;

• шанування "священного писання" (Корану), в якому розповідається про створення світу, страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, міфи, старо-давньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, які регулюють суспільні й сімейні стосунки. Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VIII ст.;

• шанування "священного писання" (Сунни) — зведення оповідей про діяння, вчинки Мухаммеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографії. Сунна є основою фікха — мусульманського правознавства — і шаріату — зведення мусульман;

• щоденна п'ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво- і одноразова молитви — намази. Перед намазом — ритуальне обмивання (водою або піском);

• сплата податку (закят); у давньому ісламі — на користь бідних (чим іслам завоював симпатії пригноблених), а нині — на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садаком — добровільним пожертвуванням;

• дотримання посту (уразу). Протягом дев'ятого місяця (рамазан) за місячним календарем (рік місячний коротший від сонячного на 11 днів) мусульманин від світанку і до настання темряви не їсть і не п'є, а з настанням ночі й до світанку може їсти й пити. Зараз цю вимогу спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, від вагітних жінок та деяких інших категорій віруючих;

• ходіння на молитви до Мекки (хаджж) — покаяння у гріхах і прилучення до святих;

• священна війна з невірними (джихад, або газават). З давніх часів цей елемент ісламського символу і віри насаджував ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій. Зараз цей догмат не висувається, замовчується, але духовенство звертається до нього залежно від політичної ситуації.

У ісламі велику роль відіграє складна релігійна; обрядовість. Мусульманин повинен п'ять разів на день; здійснити молитву, дотримуватись релігійних свят, постів, обрядів та звичаїв, здійснювати паломництво.

Тридцятиденний піст місяця рамазану належить | до обрядових звичаїв, які існували в стародавній; Аравії до ісламу. Ймовірно, що за давнини постилися у найжаркіший літній місяць. Звідси, напевне, й назва місяця "рамазан" (по араб. — рамадан), який походить від арабських слів "рамад хар", що означає спека, виснажливий час.

Літо в Аравії, особливо його кінець, було найваж-; чим часом року у господарстві, коли запаси продуктів закінчувалися, а нещадно пекуче сонце випалювало підніжний корм для худоби. Це змушувало стародавніх арабів певним чином обмежувати себе в їжі і переносити значну частину господарських справ на; прохолоднішу частину доби — вечір і ніч. В той же 1 час стародавні араби, які вірили в добрих і злих духів та богів, влаштовували молитви про дарування дощу, аби задобрити їх. Не спавши першу частину ночі, во- і ни молилися своїм богам і духам і, чекаючи дощу« оголошували заборону на прийняття їжі й питва про-| тягом дня.

Таким чином, вимоги мусульманського посі місяця рамазана — нічого не їсти і не пити з раннього ранку до настання темряви, не вдихати в цей чаа ніяких пахощів, не купатися тощо — в основному ган вторюють доісламські звичаї, які визначали передусім особливості господарського життя старо- давніх арабів.

Ураза-байрам — свято розговин, закінчення посту, яке справляється в перший день наступного за рамазаном місяця — шавалля. Під час цього свята (воно триває три дні) віруючий повинен, згідно з правилами ісламу, звітуватися за минулий піст, почати відбувати покарання в разі порушення і заплатити так зване "почищення свята перериву" — фітр-садака.

Свято жертвоприношення (курбан-байрам) відзначається через 70 днів після закінчення урази. Центральною ритуальною дією курбан-байраму є приношення кривавої жертви (переважно барана чи верблюда). В цей час здійснюються паломництва (хаджж) до Мекки (Аравія).

В дні курбан-байраму для жертвоприношень забивали найкращий скот. В це свято, за шаріатом, вівця і коза можуть бути заколоті за "гріхи" однієї людини, корова і бик — за семеро, а верблюд — за десятьох. За ісламом, жертвоприношення необхідне для того, щоб потрапити до раю. Потрапити туди можна лише минувши Сірат-міст, перекинутий над пеклом; він тонший за жіночий волос, гостріший за лезо, шаблю і гарячіший від вогню. При вході на Сірат стоять верблюди, корови, барани, заколоті віруючими на курбан-байрам. На них віруючі й переїдуть через Сірат. Той, хто не приносив жертви, самостійно не зможе утриматися на мості і впаде у пекло.

Мірадж (свято вознесіння чи "подорож пророка на небо") відзначається за місячним календарем у місяць реджеб. Мірадж (реджеб-байрам) встановлено в ранньому середньовіччі, коли після закріплення влади халіфів у Палестині в ісламі був прищеплений культ Єрусалима (Аль-Кудс) та його "святих" місць. Для цього використано легенду, за якою в 27-му ніч місяця реджебу пророк Мухаммед, піднятий з ліжка ангелом Джебраїлом, здійснив на білій фантастичній істоті — Бураці (від араб.: "блискучий", блискавка) прогулянку до Єрусалима і звідти на сім небес, до престолу Аллаха. Тут він нібито говорив з Аллахом, сказавши при цьому 99 000 слів. Однак все це відбулося так швидко, що, повернувшись, Мухаммед переконався в тому, що ліжко його було ще тепле, а з перекинутого ним ковша не встигла витекти вода! Для "узагальнення" цієї чудесної легенди мусульманське богослов'я довільно тлумачило один з віршів Корану, де говориться про подорожування до віддаленої мечеті, яка знаходилася у Єрусалимі. Пізніше в стіні одного з храмів Єрусалима було "розшукане" кільце, до якого нібито Мухаммед прив'язував Бурака під час своєї нічної подорожі.

Маулюд ("день народження пророка") відзначається мусульманами за місячним календарем у місяць рабі-аль-авваль. Як і мірадж, маулюд встановлено довільно, набагато пізніше "подій", покладених в його основу. Відомо, що мусульманські легенди про Мухаммеда багато чого повторюють з переказів інших релігій. Цікаво, що ранні мусульманські богослови докладно розповідають про понеділок, коли народився Мухаммед, і чудеса, пов'язані з цією подією, але замовчують або сперечаються один з одним у питанні стосовно того, коли конкретно був той понеділок. З часом його віднесено до 12 числа місяця рабі-аль-авваля (рабі і).

Ритуальне обрізування (суннет) в ісламі належить до установлень, запозичених з культів стародавньої Аравії. Виник цей обряд у первісному суспільстві як один з посвятних обрядів, яким знаменувався перехід юнака до старшої вікової групи роду. Подібні мученицькі обряди (не тільки обрізування, а й вибивання зубів та інші тілесні ушкодження), пов'язані з випробуванням мужності юнаків, існували у стародавніх арабів, африканців, австралійців та інших народів за доби первіснообщинного розвитку.

В ісламі, як і в іудаїзмі, обряд обрізування отримав нове тлумачення. Він є внутрішньою ознакою релігійної приналежності і самим цим слугує відособленню мусульман від людей інших вір, вселяє віруючим фанатичну ідею мусульманської винятковості.

Шахсей-вахсей (ашура) — траурні релігійні церемонії у мусульман-шиїтів, здійснювані на десятий день місяця мухарраму. Згідно з мусульманськими переказами, свято встановлене на честь мученицького кінця онука пророка Мухаммеда — шиїтського імама Хусейна (VII ст.).

Історичні факти засвідчують, що смерть Хусейна не була мученицькою і "не викупила людську свободу і право", як вчать мусульманські проповідники. Хусейн помер у політичній боротьбі за владу. "Свобода і право" від цього не перемогли. Навпаки, одразу за смертю Хусейна люди, спровоковані на повстання його прибічниками, були піддані жорстоким переслідуванням. Однак владі не вдалося знищити послідовників Хусейна — шиїтів. Діючи таємно, вони продовжували домагатися політичної влади. З цією метою шиїти почали поширювати перекази про святість Хусейна, а в річницю вбивства влаштовували траурні церемонії. Було висунуте гасло: "Помста за Хусейна". Вигук, який супроводжує оповідь про загибель Хусейна — "Шах Хусейн, вах Хусейн!" ("Цар Хусейн, ах Хусейн!"), — поступово увійшов до обрядової жалобної традиції й пізніше у європейців став синонімом назви ашури, свята шахсей-вахсей. VIII ст. значна частина прихильників Хусейна переселилася до Кум і почала поширювати своє вчення в Ірані. До XVI ст., коли шиїзм в Ірані став державною релігією, остаточно склався культ Хусейна. День його смерті оголошено траурним, його святкування супроводжувалися релігійними обрядами. Зараз свято шахсей-вахсей у шиїтів здійнюється як збори віруючих в мечетях. Шиїтське духовенство закликає віруючих відкинути обряди кривавого самокатування і рубки.

Іслам в Україні має давню історію. Його масове поширення концентрується переважно в Криму, який було ісламізовано в часи Золотої Орди. В період Кримського ханства, до завоювання його Росією, іслам мав всі умови для розвитку. Так, у XVII ст. тільки у Бахчисараї було 32 мечеті, а на весь Крим діяли 23 медресе і 131 мектеб (школа початкової освіти). У подальшому мусульманство терпіло утиски з боку світської і духовної влади імперії. Зазнавало відомих переслідувань татарське ісламське населення і за часів Рад. Союзу. Особливо це відбувалося під час депортації кримських татар. Нині відбувається відродження мусульманських громад, їх на початок 1999 р. було в Україні 181. Вони діють в структурі трьох об'єднань: Духовне управління мусульман України (ДУМУ), Асоціація незалежного ДУМУ і ДУМ Криму.

4.Священні книги світових релігій.

Священні книги народів світу упродовж тисячоліть спонукають людей до активної діяльності, пошуку власних життєвих шляхів.

Веди — одна з найдавніших книг світу, пам’ятка давньої індійської літератури.Веди допомагають зрозуміти духовну культуру Індії та багатьох народів Азії, адже вони стали основою для створення різних релігійних і філософських учень. Саме слово «веда» означає «священне знання».

У ті давні часи, коли створювалися веди, художня творчість ще не була відокремлена від інших видів духовної діяльності людини. Релігія, міфологія і мораль втілювалися у художні образи. Ці художні образи з часом набули власного значення, приваблюючи своєї красою й багатозначністю. Саме тому до образів вед зверталися і звертаються митці різних країн світу, а веди стали не тільки пам’яткою релігійної культури, але й літератури.

У грецькій мові слово «бібліа» означає «книги». Але для багатьох поколінь різних народів це слово стало символом віри. Біблія — узагальнюючий збірник, до якого увійшли відібрані поколіннями й освячені церквою твори, що розкривають сутність релігійного вчення. Віруючі сприймають Біблію як єдиний текст Святого Письма, хоча книга ця складається з багатьох творів, створених у різні часи, різними авторами, різними мовами.

Історія створення тексту Біблії — це історія духовних пошуків людства. Назви двох частин Біблії, Старий і Новий Заповіти, пов’язані у християнстві з ученням про Ісуса Христа і відбивають складний розвиток християнської ідеї. Саме слово «заповіт» виникло під час перекладу Біблії з давньоєврейської мови на грецьку. В оригіналі слово, яке переклали як «заповіт», ближче за значенням до слів «договір», «угода» або «союз». І в основі іудаїзму — положення про «угоду»» між Богом і людиною, «народом божим»: люди приймають заповіді Бога і чинять на землі його волю, а Бог за це охороняє і «рятує» людей. Поступово «угода» між богом і людьми втрачала риси рівноправності, перетворюючись на волевиявлення Бога, який встановлює норми людської поведінки своїми заповідями. Але в Старому Заповіті міститься вказівка, що Бог укладе «новий договір» із людьми. «Новий союз» мав будуватися не на рабській покірності, а на основі довіри Бога до людей і людей до Бога.

Авеста — священна книга зороастризму. Основна ідея цієї релігії — залежність світобудови від боротьби добра і зла, світла і пітьми, життя і смерті. Згідно з релігією зороастризму людина у цій боротьбі не іграшка в руках вищих сил, а особистість, яка має свободу вибору, здатна своєю активністю вплинути на поступ світової справедливості. Авеста написана однією з давньоіранських мов; учені не визначили точно, які племена або народи розмовляли цією мовою, тому найменували ту мову за назвою пам’ятки — «авестійською». Авеста складається з кількох частин. Найбільш давня з них — «Гати» — зібрання молитов. Автором цих текстів вважають засновника давньоіранської релігії Заратуштрі (або Зороастру, як називали його античні автори, в творах яких збереглися відомості про вірування давніх іранців). В усіх повчаннях гат ідеться про життя, побут, норми поведінки.

Коран — священна книга мусульман. Мусульманство, або іслам, одна з трьох, поруч із християнством і буддизмом, світових релігій.

Виникнення ісламу супроводжувалося появою священної книги — Корана, який, відповідно до мусульманського вчення, послав людям Аллах через ангела Гавриїла у формі одкровення пророку Мухаммеду, який і передав ці одкровення своїм одноплемінникам.

Коран — це збірка проповідей Мухаммеда, звернутих до язичників, які ще не прийняли ісламу. Складається Коран зі 114 розділів (сур), розташованих не за змістом чи хронологією, а за принципом зменшення розміру. У Корані немає систематичного викладення основ мусульманської релігії, тут подаються лише найважливіші положення, які вже значно пізніше склали у певну систему мусульманські богослови. Відповідно до вчення ісламу все існуюче в світі створене Аллахом і всі явища та події, які сталися і мають статися у Всесвіті аж до кінця світу і страшного суду, визначені ним і відбуваються за його волею. Мухаммед проголошував пророками багатьох персонажів і пророків Біблії та Євангелія. У Корані зустрічаються імена Адама і Ноя, Авраама і Йосипа, Мойсея та Ісуса Христа. Але сам Мухаммед ніби завершує весь цей ряд пророків, підноситься над усіма ними як останній і головний пророк. 

Світові релігії: агальна характеристика, історія виникнення