Поезії із збірки Гойдають соняшники небо

Бо совість і пам"ять єдині

Холодний дзвін. Жахливий дотик криги.

Здавалося - ні краю, ні кінця!

Тих сторінок не вирвати із книги,

Що чорним болем вписані в серця.

Читаю їх, гортаю сторінки...

Сльоза ж - як біль: тремтить, не висиха.

Які ж трагічні, зболені роки, -

Що замість супу - просто... - лепеха...

Або лопух, пирій чи лобода...

(Про хліб не варто навіть говорити!)

Ну, може, конюшина молода, -

А треба жить, а треба якось жити!

І цвіт акації, і котики вербові,

Чортополох, коноплі, кропива...

Тут стільки гіркоти у кожнім слові!

Голодним болем сповнені слова!

Коти й собаки бігли світ за очі,

Аби спіймать їх люди не змогли.

...А голод йшов упевнено й пророче,

І був він скрізь, і трупи скрізь були...

...Таємно Богу подумки молися, -

Так всі слова згубилися з пісень!

Ерзац-продукти сіклися й товклися,

І цей сніданок був на цілий день...

А ще - пташки сполохані в гнізді,

В безвиході - підніметься рука!...

Хто винен тут у цій страшній біді,

Що навіть в пташки доля отака?..

Опухлі скрізь і мертві на дорозі,

Ні родичів, ні друзів вже нема...

І мертвий дух гойдається в тривозі,

І жах пекельний душу обійма...

Іду, в уяві бережно ступаю

Із темряви і зла - в безмежну даль...

Несвіжі трупи ледь переступаю,

Несу в очах розтерзану печаль...

З цим прожила. І, дай Бог ще прожити.

Я дякую всім нивам золотим.

Та як мені оце все пояснити,

Моїм онукам, правнукам отим?

Який позор!.. Пробачення питаєм...

То на чиїх кістках збудований "едем"?

...І в котре Книгу Пам"яті гортаєм, -

Та відповіді й досі не знайдем...

Хай гомін, як стогін лунає навколо,

Симфонія-реквієм лічить роки.

А ми пом"янемо загиблих. І в школі

Важкі перегорнемо знов сторінки...

Давно вже дощами кістки перемито,

Зітхає у полі тополя похила.

Та плаче і досі засмучене жито,

Де вітром насипана стогне могила...

І там, де пшениця яріє густа,

Де плаче самотність глуха і німа,

Прошу, не минайте отого хреста,

Що Всесвіт крильми обніма...

І будьте всі разом, як треба, як є

У нашій великій родині.

Вивчайте, вивчайте минуле своє, -

Бо совість і пам"ять - єдині!..

...Голодний рік. Немає хліба й солі,

Із їжі - лиш лопух і кропива...

Та конюшина, стебла із квасолі -

Болить живіт, і колом голова...

І близько смерть...Іскряться її очі,

Коса блищить, як лезо у ножа.

Та помирать ніхто-таки не хоче,

Хоч за плечима - темряви межа...

...Як пахне хліб! Така легка хлібина...

А час і біль чи горе перетруть?

І спрага на губах. Немає навіть слини,

Щоб крихту хліба з легкістю ковтнуть...

Остання крихта...Руки й ноги кволі,

На очі сон наміткою звиса...

А за селом - бузьки голодні в полі -

І біль, і розпач, туга і сльоза...

А липи цвіт не щедро розцвітає,

Нектар бджолі останній віддає...

Вкраїна добре голод пам"ятає,

Весь світ трагічну долю визнає...

Як пахне колос жита і пшениці,

Його плекаймо як вишневу віть.

Співаймо оду нашій паляниці,

Й не даймо душам нашим зачерствіть!

Давно колись я слухала людину...-

Він говорив і подумки ридав:

- Натільний хрестик срібний за хлібину

Я зняв і легко з подихом віддав...

Віддав обручку мамину, без тями,

Освячену у церкві, золоту...

Щоб викупить у смерті мою маму,

Її усмішку, добру і святу...

...Тривожно оглядаючись, ми погляди ховали,

...Порепана земля, і вицвівши піски...

Ніде ні бур"янини. Уже повиривали.

А ми збирали в полі останні колоски...

Збирали так повільно, як віск на сонці чахне...

І досі пам"ятаю роботу нелегку...

В руках вони землею і трохи медом пахли,

Я б пам"ятник поставила із жита колоску...

Душа воскресла, привітавши волю,

І поглядом узріла не тебе.

О скільки мук! О скільки того болю,

Що засліпили небо голубе.

Неначе день загас, і скрізь одна пітьма,

А осінь де? Зима холодно-біла?

Я руку простягаю - та нема...

О Боже мій, невже я розлюбила?..