Джерела (форми) права

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАІНИ

харківський національний педагогічний уніерситет

імені Г.С.Сковороди

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СУСПІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

І МЕНЕДЖМЕНТУ ОСВІТИ

КУРСОВА РОБОТА

з ТЕОРІІ ДЕРВАВИ І ПРАВА

НА ТЕМУ:

Джерела(форми) права

Студента1 курсу 11І/П групи

напрямку підготовки 6.030102.Історія

Колодяжного Олександра Микалойовича

Науковий керівник доцент

Плахтєєва Вікторія Іванівна

ПІДСУМКОВА ОЦЕНКА

НАЦІОНАЛЬНА ШКАЛА____

КІЛЬКІСТЬ БАЛІВ__________

ECTS____________________

Члени комісії

_______________________

Харків 2015

План

Вступ

1. Поняття джерела (форми) права. Види джерел права.

2. Поняття, види та юридична структура законів.

3. Дії законів у часі.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому —джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

Форма права –це форма саме права як окремого явища, і співвідноситься вона тільки зі змістом права. Її призначення –впорядкувати право, додати йому властивості державно-владного характеру. Виділяють зовнішню і внутрішню форми права.

Отож, джерела права є центром уваги даного дослідження. Поняття права, його джерела, класифікація форм права, нормативно-правовий акт у ракурсі основного джерела права, - безперечно одні з найважливіших аспектів дослідження і розвитку.

Все вищесказане дає змогу визначити, що такі основні поняття потрібно ретельно досліджувати, адже це має великий вплив як на теорію права, так і на правову практику в цілому.

Об'єктом дослідження курсової роботи є джерела (форми) права як спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

Предмет дослідження складають теоретичні і практичні аспекти джерел (форм) права.

Метою роботи є поглиблення знань та детальне вивчення основних джерел права.

Мета курсової роботи передбачає виконання таких завдань:

- дослідити поняття джерела (форми) права;

- дослідити види джерел права;

- визначити основні джерела (форми) права України;

- охарактеризувати структуру та походження джерел права;

- визначити суть та характеристику джерел (форм) права;

- розглянути закони та підзаконні акти.

В курсовій роботі була використана література таких науковців які внесли свій вклад в дослідженні даного питання, щодо визначення джерел (форм) права а саме: Бабкіна О. В., Ведєрніков Ю. А, Котюк В. О., Кельман М. С., Петришина О.В., Хропанюк В.Н., Комаров С.А. та інші. Практичне значення дослідження полягає в тому, що в доступній та науковій формі висвітлено основні джерела права та з’ясовано їх походження.

При висвітленні теми моєї роботи, використовувалися такі методи як:

- діалектичний;

- метафізичний.

Також були використані спеціальні методи:

- порівняльно-правовий;

- формально-юридичний;

- статистичний.

За допомогою всіх перелічених термінів був проведений аналіз джерел права та досліджена історія їх виникнення.

1 .Поняття джерела (форми) права. Види джерел права

При визначенні поняття «джерело права» ми повинні звернути увагу на те, що як і держава, право має своє зовнішнє вираження. У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі не склалася єдина думка щодо розуміння поняття «зовнішня форма права». Одні науковці визначають зовнішню форму права формою чи формами права, інші –джерелами права. У більшості підручниках, монографіях «форма» і «джерело» вважаються синонімами. По сьогоднішній день в юридичній літературі звертається увага на багатозначність і нечіткість поняття «джерело права», а також численність джерел права.

Радянська правова система, а також сучасна українська визнавала та визнає нормативно - правовий акт, як основне джерело права. Проводячи паралелі, відмежовуючи правові системи України (яка входить до романо- германської правової системи або, як її ще називають - континентальна) та, наприклад, правової системи Великої Британії (так звана англо-американська правова система) можемо дійти висновку, що внаслідок різних шляхів формування держави та становлення права наведені країни пройшли різні шляхи. Основним напрямом правової системи СРСР було «дозволено все, що прямо передбачено в законі», тоді як більшість країн Європи був дещо інший вектор розвитку - «дозволено все, що не суперечить закону». Отже, цілком очевидно, що пострадянські країни : Україна, Російська Федерація, Білорусія та інші перейняли так звану «тягу» до нормативно-правового акту, визначаючи його основним джерелом права.

Джерелами права можна вважати ті матеріальні, соціальні та інші умови життя суспільства, які об'єктивно викликають необхідність видання чи зміни та доповнення тих чи інших нормативно-правових актів, а також правовий системи в цілому. [2]

Слід зазначити такі умови життя суспільства, як:

Матеріальні –це такі умови життя, що ґрунтуються на певних об’єктивних потребах суспільства, відносин у самому суспільстві тощо. Проте важливо пам’ятати, що в даному випадку ми говоримо про основні потреби суспільства, а не певних груп та індивідів. Законодавець повинен чітко відмежовувати дані поняття, беручи до уваги рівень правосвідомості та політичної орієнтації, міжнародні та внутрішні чинники тощо, закріплюючи них на законодавчому рівні.

Соціальні –це такі умови життя, які випливають з сукупності певних рис та особливостей суспільних відносин, що формуються в процесі певної діяльності, в конкретних умовах розвитку суспільства.

Осмислення законодавця щодо суспільних потреб виражається у законодавчому процесі та створення нових юридичних актах, які в свою чергу є юридичним джерелом права. Хоча ми можемо побачити, що на практиці певний законодавчий орган не визначає суспільну необхідність прийнятих нормативно - правових актів, використовуючи запозичення юридичних актів з різних правових систем світу. Ще Арістотель зазначав, що право повинно виражати діючі в державі відносини справедливості, підкреслюючи важливість існування відносин від суспільства до влади, а не навпаки.

В деяких випадках ми не можемо ототожнювати поняття «форма права» і «джерело права». Під «формою права» ми можемо мати на увазі зміст права, який виражений в законі, а під «джерелом права» - витоки формування права.

Існує різні класифікації щодо видів та джерел права. Зокрема такі українські вчені –правознавці, як Копєйчиков В.В, Кравчук М.В., Котюк В.О. у своїх підручниках виділяють чотири фиди форм (джерел) права : нормативно правовий акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент та нормативний договір. Скакун О.Ф. у своєму підручнику «Теория государства и права» 2002 року виділяє сім видів форм (джерел) права:правовий звичай, нормативно - правовий акт, правовий прецедент, нормативно-правовий договір, правова доктрина, релігійно - правова норма, міжнародно - правовий акт . Нечитайленко А.А. виділив три форми (джерела) права: правовий звичай, юридичний нормативний акт та судовий чи адміністративний прецедент. [ 5 ст.70-75]

Проаналізувавши зазначені теорії поділу форм (джерел) права, ми можемо зазначити що деякі з них повторюються, а в деяких випадках поняття розширюються. На мою думку, найбільш доцільніше розглянути поділ Копєйчикова В.В. та освітити в моїй роботі такі форми (джерела) права як :

Нормативно - правовий акт;
Правовий звичай;
Судовий чи адміністративний прецедент;
Нормативний договір.

Розглянемо ці види джерел права:

Нормативно - правовий акт –це офіційний письмовий, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

Відповідно до Конституції та законів України суб'єктами нормотворення є:

громадяни України;
Верховна Рада України;
Президент України;
Кабінет Міністрів України;
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи;
інші органи державної влади, яким відповідно до законодавства надано повноваження суб'єктів нормотворення;
Верховна Рада Автономної Республіки Крим;
Рада міністрів Автономної Республіки Крим;
міністерства та інші республіканські органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим;
голови місцевих державних адміністрацій;
територіальні громади;
органи місцевого самоврядування.

У разі припинення суб'єкта нормотворчих повноважень (ліквідації, реорганізації тощо) питання про внесення змін, скасування чи визнання таким, що втратив чинність, нормативно-правового акта, який прийнятий (виданий) таким суб'єктом, вирішується його правонаступником або в іншому порядку, встановленому законодавством. [ 1 ст. 50-53 ]

Для нормативно-правових актів характерні наступні ознаки:

приймається або санкціонується уповноваженими органами держави (правотворчими органами) і в межах їх компетенції або народом (через референдум);
завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;
приймається з дотриманням певної процедури;
має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:

вид акта (закон, постанова,указ тощо);
найменування органу, який ухвалив акт (Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів України, місцевий орган влади);
Назва;
дата ухвалення акта;
номер акта;
дані про посадову особу, яка підписала акт (Президент України, Прем’єр - міністр України тощо);

текст нормативно-правового акта повинен відповідати нормам державної мови, викладається офіційно-діловим стилем;
публікується з обов'язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка в офіційних виданнях (у бюлетені «Офіційний вісник України», «Офіційний вісник Президента України», «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос України» та «Урядовий кур'єр»).

Головним критерієм поділу нормативно-правових актів є їх юридична сила.

Основні позиції щодо розуміння поняття юридичної сили вказують на те, що юридична сила нормативно-правових актів виражає:

співвідношення актів один з одним, це співвідношення залежить від місця органу, який видав акт, серед органів державної влади, від місця акта в системі актів. Це вибудовує певну ієрархію нормативно-правових актів. Створює певний порядок, є підставою для узгодження нормативно-правових актів;
як певну обов’язковість акта взагалі, так і пріоритетність його один щодо іншого. Найвищий ступінь такої пріоритетності виявляється у верховенстві таких видів нормативно-правових актів, як Конституція, закони;
здатність акта діяти, впливати, безпосередньо регулювати суспільні відносини;
класифікацію нормативно-правових актів, яка має велике теоретичне та практичне значення, оскільки дозволяє з’ясувати правову природу того чи іншого акта, його ознаки, призначення. З допомогою класифікації фіксують закономірні, об’єктивні зв’язки між об’єктами, предметами реальної дійсності шляхом розподілу їх за відповідними рубриками (класами, видами, родами тощо), таким чином між ними краще пізнаються зв’язки та відносини. [ 2 ст. 20-28 ]

Таким чином, юридична сила - це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка відображає їх співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.

Слід зазначити, що в ієрархічній структурі законодавства основну роль відіграє Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання. Вони мають найвищу юридичну силу, є першоосновою всього законодавства.

Закон - це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Закон відрізняється від інших видів нормативно-правових актів за такими ознаками:

приймається органом законодавчої влади.

В Україні право приймати закони належить Верховній Раді України та безпосередньо народові шляхом проведення всенародного голосування (референдуму);

2) порядок його підготовки й видання визначаються Конституцією та Регламентом Верховної Ради України. Закріплена в законах обов'язкова послідовність певних дій зі створення законів називається законодавчим процесом;

3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити. Це знаходить свій вираз у тому, що акти всіх інших органів держави повинні відповідати закону і не суперечити йому, крім того, закон може бути скасований або змінений лише тим суб'єктом, який його встановлював;

4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо. Зокрема,як передбачено ст. 92 Конституції України: Виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадян тощо.

Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.

Правовий звичай - це одне з джерел права, звичаєве право —це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права —закону, або писаного права. Наприклад, у Давньому Римі Закони XII таблиць сформувались саме завдяки об’єднанням більшості правових звичаїв в єдиний звіт законів, що буди написані на дванадцяти глиняних дощечках у центрі Риму. В сучасному етапі розвитку суспільства правовий звичай не відіграє такої важливої ролі як раніше. Архаїчність та незмінність, неможливість регулювати нові суспільні та економічні відносини перемістили правовий звичай на задні лави серед інших джерел сучасного права . Проте ,незважаючи на це, країни Середньої Азії, ОАЕ, Дальнього Сходу все ж використовують правові звичаї у своїй правовій системі. Саме тут можливо провести паралелі між власне звичаєвим правом та канонічним правом, хоча, наприклад в ОАЕ, якщо порівнювати їх, то суттєвих відмінностей можна і не побачити. [ 3 ст. 100-105 ]

Проте слід зазначити, що незважаючи на застарілий характер норм звичаєвого права, воно все ж таки використовується і сьогодні. Наприклад у статті 7 Цивільного кодексу України визначається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаями. У міжнародному праві зокрема також діють норми звичаєвого права,наприклад, у морській торгівлі.

Отже, на сьогоднішній день в Україні правовий звичай не відіграє такої важливої ролі як раніше, проте він має можливість регулювати суспільні відносини в тих випадках, коли чинне законодавство не в певній мірі або зовсім не регулює деякі питання.

Правовий прецедент - це джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому.

Правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Визнання правового прецеденту рівнозначним джерелом права є одним з основних пунктів, за яким відрізняються англосаксонська та романо-германська системи права.

Слід зазначити, що в даному випадку ми можемо із впевненістю сказати, що судовий прецедент не є актом законодавчого органу, тобто він не має такої властивості закону чи підзаконного нормативного акту як загальнообов’язковість для всіх членів суспільства. Наприклад, судове рішення у справі обов’язкове тільки для сторін процесу. Як я вже і зазначав раніше –головним джерелом права в романо - германській правовій системі є нормативно –правовий акт, тоді як для англо - американської –прецедент. Це також має історично обґрунтовану відповідь: суддями у Великій Британії до недавнього часу (а саме до 2000-х років) ставали особи , які досягли щонайменше 50-60 років (!) та мають досвід у сфері права щонайменше 20-25 років,а сама особа судді буда дуже шановною. Саме тому до вироків суддів прислуховувались більш детальніше, а в деяких випадках вирок одного суду ставав зразком для суддів по схожим справам.

Ознаки правового прецеденту:

) є актом волевиявлення правозастосовного органу (судового чи адміністративного);

) має нормативний характер - містить у своїх приписах нові, казуальні, норми права;

) виникає за наявності прогалин у нормативно-правовому регулюванні в процесі вирішення конкретної юридичної справи;

) набуває обов'язкового значення через поширення своєї дії на аналогічні справи в майбутньому, спираючись на справедливість однакового розгляду однакових випадків;

) є письмовим актом, тобто таким, що має зовнішню форму вираження;

) має юридичну силу, похідну від суб'єкта його творення;

7) забезпечується державою.

Види прецедентів за способами виникнення:

нормативно-правові;
правотлумачні (правороз'яснювальні);
правозастосовні.

Види прецедентів за суб'єктами правозастосовної нормотворчості:

судові;
адміністративні.

Адміністративний прецедент - правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається адміністративним органом (органом управління або посадовою особою) в результаті вирішення конкретної адміністративної справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Адміністративний прецедент відіграє чималу роль у правовому регулюванні управлінської діяльності держави, але сфера його застосування є вужчою, ніж у судового прецеденту. В Україні адміністративний прецедент офіційно не визнаний.[ 4 ст. 13-20 ]

Судовий прецедент - правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається судом в результаті вирішення конкретної судової справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Підставою застосування судового прецеденту є обґрунтування, що жодна зі всіх чинних правових норм не відповідає певному випадку.

Для держав континентальної Європи (романо-германського права) прецедентна судова правотворчість не властива, але вона поступово запроваджується. Так, правотворчі повноваження Федерального конституційного суду Німеччини закріплені у чинному німецькому законодавстві. В Україні прецедентна судова правотворчість офіційно не визнана, але є достатнє підґрунтя для її визнання.

Структура правового прецеденту:

правова позиція - висновки, в яких викладена суть позиції судді; на них ґрунтується рішення або вирок; в них визначається, наскільки факти з даної справи відповідають фактам попереднього прецеденту. На цю частину судового рішення орієнтуються судді тих правових систем, які утворилися на основі англійської системи;
попутно сказане - докази й висновки, які не є обов'язковими для правової позиції суду й мають чинність переконувального прецеденту, що не зв'язує суддю безумовно. Однак згодом судді можуть використати аргументи цієї частини судового рішення.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Загальнообов'язковим для вирішення питань судами тієї ж або нижчої інстанції є сформульоване судом правило, відповідно до якого за конкретних обставин, керуючись конкретними принципами права суд визнає за можливе винести саме таке рішення.

Нормативно-правовий договір. Нормативно - правовий договір має дуже багату історію. Щодо процесу виникнення нормативно-правового договору у вчених –науковців виникали різні теорії, зокрема одні вчені вважають часом виникнення нормативно –правового договору з переходу до рабоволодільницького ладу та розвитком нових економічних відносин, інші вважають моментом виникнення –розвиток приватного права у Стародавньому Римі. На мою думку, в даному випадку ми можемо говорити про нормативно - правовий договір у контексті встановлення перших держав, кордонів між ними та виникнення перших міжнародних відносин. Із розвитком держав, їх правових систем роль нормативно - правових договорів стала більш значущою. У даний час у правовій науці можна констатувати три основні підходи до нормативності договору (а, отже, віднесення договору до числа джерел права): договір –це завжди індивідуально-правовий акт, який джерелом права бути не може, оскільки не містить у собі правових норм; лише деякі договори із загальної маси договорів і угод мають нормативний характер, а тому і є джерелом права; будь-який договір містить норми права особливого виду –локальні або «мікронорми», а тому всі договори є джерелами права. [ 6 cт . 28-33 ]

Ознаки нормативного договору:

1) специфіка сторін, які найчастіше виступають як носії публічних інтересів (держава, її органи, соціальні колективи);

2) створюється двома і більше суб'єктами правотворчості в результаті їхньої взаємної згоди;

3) має форму офіційно опублікованого письмового правового акта;

4) містить у собі нормативно виражені взаємні права і обов'язки сторін (конвенціональні норми);

5) спирається на особливі юридичні санкції і особливу процедуру розгляду спорів, конфліктів;

6) маєпродовжуваний в часі характер. Саме ця ознака дозволяє відрізнити власне нормативний договір від разових угод про співпрацю;

7) у вигляді конкретизації нормативного договору виступають підзаконні акти і субдоговори між конкретними юридичними і фізичними особами.

Нормативні договори разом із правовими звичаями з'явилися як історично перші цивілізовані способи юридичного оформлення і закріплення спільної діяльності людей на принципах права. Договір(consensus) широко застосовувався в такій розвиненій правовій системі як Стародавній Рим.

Класифікація нормативних договорів в науці не встоялася, але їхня специфіка є помітною в різних галузях права. Тому прийнято виділяти договори конституційні, адміністративні, цивільно-правові, міжнародні тощо. Велике практичне значення має поділ усіх нормативних договорів на договори прокомпетенцію і договори про взаємодію.Договори про компетенцію відіграють важливу роль у сфері конституційного та адміністративного права, визначаючи компетенцію органів державної влади і розмежовуючи предмети їх ведення.

Крім того, розрізняють координаційні та субординацій-ні нормативні договори. При укладенні координаційних договорів встановлюється рівне правове положення договірних сторін (наприклад, між державами або суб'єктами федерації). Субординаційні нормативні договори укладаються між нерівними за статусом суб'єктами, наприклад, між федерацією/конфедерацією та її окремими суб'єктами(наприклад, договори про приєднання до Європейського Союзу нових держав-членів).

За сферою дії розрізняють міжнародні та внутрішньодержавні договори.

Міжнародний договір - це угода між суб'єктами міжнародного права і, в першу чергу, між державами, покликана регулювати виникаючі між ними відносини шляхом встановлення, припинення або зміни їхніх взаємних прав і обов'язків. Існують різні види міжнародних договорів: двосторонні і багатосторонні; політичні, економічні договори і договори, що укладаються зі спеціальних питань. У ряді держав міжнародні договори, в яких беруть участь ці держави, розглядаються як складова частина національної правової системи. [ 7 ст. 300-310 ]

Яскраво вираженим прикладом внутрішньодержавного нормативного договору може служитиколективний договір, що укладається на підприємствах і установах між працедавцями (адміністрацією) і працівниками в цілях регулювання їхніх трудових, соціально-економічних та інших відносин. Зміст колективного договору складають взаємні зобов'язання сторін із питань праці, заробітноїплатні, відпусток, медичного обслуговування та соціального забезпечення у разі втрати працездатності, скорочення робочих місць, із питань навчання новим спеціальностям і підвищення кваліфікації. Усі умови і зобов'язання сторін,мають неодмінний характер для підприємств і установ, на які вони поширюються. У них містяться загальнообов'язкові правила поведінки, що мають, проте, строго обмежений, локальний характер.

2. Поняття, структура та види законів.

Однією з головних ознак правової системи України є те, що згідно зі статтею 8 конституції України - «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.». Закон - нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом [12].

Основні ознаки закону:

. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні —Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж —норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов'язки громадян;

. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

Вища юридична сила законів виявляється в тому, що:

ніхто, крім органів законодавчої влади та народу, не може приймати закони, змінювати їх чи відміняти;
усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;
у разі колізій між нормами закону та підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону. [ 9 ст. 70-78 ]

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).

1. Найменування органу, що прийняв закон.

Вказівкою на орган, що прийняв закон, визначається його дії і юридична сила. Будь-який правовий акт, так само і закон, повинен мати найменування органу, що його прийняв. Слід мати на увазі, що всі правові акти обов'язкові, але юридична сила їх різна (більш детально юридична сила нормативно-правового акту визначена в п.1 моєї роботи). Тобто, якщо ми кажемо про закони України, то вони приймаються лише законодавчим органом –Верховною Радою України. В інших випадках, коли говоримо про інші нормативно –правові акти - Постанови, Укази, Декрети,- звертаємо увагу на той орган чи особу, що приймають їх: Кабінет міністрів України, окремі міністерства, Президент тощо.

. Назва закону.

Кожний закон (як і будь-який правовий акт) повинен мати назву, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих ним суспільних відносин. При цьому назва закону повинна формулюватися максимально стисло, лаконічно відображати його основний зміст. Наприклад, коли ми кажемо про Закон України (надалі ЗУ) «Про судоустрій і статус суддів», то маємо на увазі, що в даному Законі визначаються права та обов’язки суддів, а також основні засади функціонування судової системи; ЗУ «Про захист прав споживачів» у своєю назвою натякає на те, що в ньому закріплюються основні права покупців (споживачів) тощо.

. Преамбула закону.

Преамбула є вступною частиною закону, в якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або цілі. Тобто визначає для чого був прийнятий закон та які відносини регулює. Наприклад у відомому для багатьох ЗУ «Про захист прав споживачів» поточна редакція від 03 січня 2015 року преамбула така: «Цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.»

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

Конституція України –основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій країни, функції органів державної влади, основні права та обов’язки громадян та має найвищу юридичну силу. (ст. 8 Конституції України). Конституція має свій особливий статус, а інші нормативно –правові акти повинні відповідати її нормам. У разі, коли ЗУ, постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента України суперечать нормам Конституції, Конституційний суд визнає дані нормативно –правові акти нечинними та скасовує їх.

Конституції можна класифікувати за багатьма критеріями на:

кодифіковані (єдиний писаний основний закон) та некодифіковані (складаються з групи законів, наприклад Велика Британія);
жорсткі (внести зміни до яких дуже важко, наприклад Конституція США) та гнучкі (зміни вносяться за більш спрощеною процедурою);
унітарні (одна Конституція на всю територію країни, наприклад, як в Україні) та федеративні( одна країна має декілька конституцій, зокрема у країнах з федеративним устроєм , наприклад, РФ)
писані ( Конституція –письмовий документ) та неписані.
тимчасові (приймаються на певний термін або до настання певної події) та постійні (приймаються на невизначе-ний термін);
даровані (як правило, вводяться в дію одноособово монархом), народні(приймаються референдумом або парламентом), договірні (є результатом угоди між різними суб’єктами конституційного процесу);

Конституційні закони –це такі закони, що вносять зміни і доповнення до Конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (ЗУ «Про громадянство», ЗУ «Про загальний військовий обов'язок»). Тобто це ті ЗУ, що розширюють норми права, які закріплені в Конституції України. Зокрема ЗУ «Про громадянство» визначає порядок набуття громадянства, тим самим в жодному разі не суперечачи Конституції, а лише розширюючи норму права. [ 8 cт. 36-40]

Звичайні (поточні) закони - регламентують певні сфери суспільного життя відповідно до Конституції. Вони можуть бути загальними та спеціальними.

Загальні закони – це такі закони, що регламентують певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути:
- кодифіковані (наприклад Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс законів про працю України тощо). Головною ознакою таких законів є їх уніфікованість та поєднання норм права. Кодекси мають чітку структуру, поділяються на глави, розділи, параграфи, статті. Також важливо зазначити, що вони регулюють певні суспільні відносини, наприклад Кримінальний кодекс –суспільні відносини, що виникають внаслідок вчинення злочину, Цивільний кодекс –майнові та немайнові суспільні відносини тощо. Слід зазначити, що в деяких випадках норми Кодексів є бланкетними, тобто відсилають нас до інших ЗУ.

3.1.2. поточні ( ЗУ «Про захист прав споживачів»). Це ті ЗУ, що чинні на поточний момент, та регулюють певні сфери людської діяльності.

3.2. спеціальні закони - закони, що регламентують обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», ЗУ «Про міліцію» тощо). В даному випадку ми говоримо про те, що одна з таких ознак закону –загальнообов’язковість полягає більшому тлумаченню. Наприклад, ЗУ «Про міліцію» визначає основні права та обов’язки працівника органу МВС, визначає засади професійної діяльності, субординації тощо.

Забезпечуючі закони - нормативно-правові акти, якими вводяться вдію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори тощо. Їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. До них ми можемо віднести ті закони, що ратифікують міжнародні конвенції ООН, ЄС та інші. Наприклад, ЗУ «Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням терроризму» від 12 вересня 2002 року.

Закони –нормативні акти, що приймаються найвищими представницькими органами державної влади країни за певною процедурою, що мають вищу юридичну силу та містять первинні норми для регулювання різних груп суспільних відносин. Від інших нормативних актів (указів, ухвал, наказів, рішень) закони відрізняються рядом істотних ознак. [ 10 ст . 60-67 ]

По-перше, закони приймаються тільки найвищими представницькими органами держави (парламентами), утворюючими законодавчу гілку влади. Закони не можуть в сучасних державах прийматися главою держави, а також органами, що входять в систему виконавчої або судової влади.

По-друге, конституцією країни, регламентами законодавчих органів чітко визначається порядок ухвалення законів. Він включає вказівку на коло осіб, що мають право виступати із законодавчою ініціативою; стадії обговорення проекту закону, процедуру голосування і визначення його підсумків. Чітко визначений також порядок підписання, публікації і набуття чинності прийнятих законів.

По-третє, закон містить початкові юридичні норми, які закріплюють найбільш важливі, основні елементи регульованих правом відносин. Норми закону складають початкову базу для підзаконних нормативних актів, які детально регулюють конкретні групи суспільних відносин. Нарешті, закон в системі нормативних актів володіє найбільшою (вищою) юридичною силою. Закону за змістом повинні відповідати все інші нормативні акти.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що залежно від ролі в системі нормативних актів, закони підрозділяються на конституцію (основний закон), що закріплює основи суспільного і державного ладу країни, конституційні закони, що безпосередньо доповнюють норми конституції, і решту поточних (звичайних) законів. Не всі закони та інші нормативно-правові акти є правовими за своїм змістом. Найважливішим предметним критерієм правового закону є невід’ємні, невідчужувані права людини. Вони є безпосередньо діючим правом і можуть застосовуватися всупереч закону, якщо він ігнорує, безпідставно обмежує права людини. Реальне життя правового закону можливе лише в умовах правової держави. [ 11 cт. 15-25 ]

3. Дії нормативно-правових актів у часі

Дія нормативно-правових актів —це їхній фактичний вплив на суспільні відносини. Кожен нормативно-правовий акт призначений для врегулювання певних суспільних відносин, тому встановлення меж його дії є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акту. [ 13 cт. 90-93 ]

Дія нормативно-правового акту обмежена трьома параметрами :

а) дією у часі, тобто терміном дії, або часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу;
б) простором, на який розповсюджується дія нормативно-правового акту;
в) колом осіб, які підпадають під дію нормативно-правового акту, тобто в яких на підставі цього нормативно-правового акту виникають конкретні юридичні права та обов'язки.
Дія нормативно-правового акту у часі обмежена моментом набрання ним юридичної сили та моментом втрати останньої. Тобто, слід розрізняти:
введення в дію;
припинення дії;
зворотну силу дії.

Нормативно-правові акти починають діяти:

а) з часу, що зазначений у самому нормативно-правовому акті чи спеціально прийнятому акті;
б) після 10 днів з моменту його опублікування;
в) якщо нормативно-правовий акт не публікується, то з моменту одержання його виконавцями.

Нормативно-правові акти втрачають чинність в силу:

закінчення терміну, на який видавався акт;
відміни даного нормативно-правового акту іншим;
зміни обставин, для врегулювання яких був призначений нормативно-правовий акт. [12 cт. 500-510 ]

Дія нормативно-правових актів у часі є:

пряма, тобто він поширюється на всі факти, які виникли після набрання ним чинності, та на факти, які виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, проте тільки з моменту набрання ним чинності;
зворотна дія, яка має місце тоді, коли нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності, але вже з моменту їхнього виникнення, тобто відбувається перегляд попередніх рішень з цих фактів вже за новим нормативно-правовим актом;
переживаюча дія, яка має місце у випадку, коли нормативно-правовий акт поширює свою дію тільки на нові факти, а на факти, які виникли раніше і продовжують існувати, діє попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію мають всі нормативно-правові акти, зворотну та преживаючу тільки у випадках, спеціально передбачених законом.

Темпоральна чинність нормативно-правових актів, тобто їхня дія у часі, звичайно, встановлюється законодавством відповідної держави. Знання цих правил —неодмінна передумова належного законного застосування і здійснення норм юридичного права.

Дія нормативно-правового акту у просторі —це поширення його впливу на певну територію, державу в цілому чи певний регіон.

Дія нормативно-правового акту за колом осіб визначається підлеглістю осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно зі загальним правилом, дія нормативно-правового акту поширюється на всіх осіб, що перебувають на певній території.

Висновок

Підводячи підсумки курсової роботи необхідно зазначити, що джерело (форма) права —це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення. Також форма права це сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення норм права. Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення.

Основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий акт. Також необхідно відмітити, що основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права.

Також необхідно відмітити, що закон - нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом. Структура закону складається з наступних основних елементів (частин): найменування органу, що прийняв закон, назва закону, преамбула закону.

Список використаної літератури

Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30.
Бабкіна О. В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: навч. посіб. / О. В. Бабкина, К. Г. Волинка. —К .: МАУП, 2012. —с.
Ведєрніков Ю. А. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, В. С. Грегул. —те вид., доп. і переробл. —К.: Центр навчальної літератури, 2009. —с.
Загальна теорія держави і права: підруч. / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. —X.: Право, 2010. —с.
Кельман М. С. Загальна теорія держави і права / Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. —Львів: Новий світ, 2010. —с.
Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Котюк В.О. —К.: Атіка, 2005. —с.
Кравчук М. В. Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб. / Кравчук М. В. —К.: Професіонал, 2010. —с.
Основи держави і права: Навч. посіб. / За ред . В. В. Комарова. —X.: Нац. юрид. акад. України, 2009. —с.
Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Сухонос В. В. —Суми: ВТД "Університетська книга", 2010. —с.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. —Харків: Консум, 2009р
Теорія держави і права: Навч. посіб. / [Колодій А. М., Копейчиков В. В., Лисенков С. Л. та ін.]; За загл. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копейчикова. —К.: Юрінком Інтер, 2012. —с.
Теорія держави і права: Академічний курс: Підруч. / За ред. / О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. —К.: Юрінком Інтер, 2010. —с.
Теорія держави і права: Посіб. для підготовки до іспитів / [Тимченко С. М., Калюжний Р. А., Пархоменко Н. М., Легша С. М.]. —К.: Поливода А.В., 2009. —с.

[12]

Джерела (форми) права