МОРАЛЬНЕ СТАНОВЛЕННЯ ОЛІВЕРА ТВІСТА ЗА ТВОРОМ Ч.ДІККЕНСА “ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА”

Міністерство освіти та науки Украіни

ОНУ ім.Мечникова

Кафедра зарубіжної літератури

МОРАЛЬНЕ СТАНОВЛЕННЯ ОЛІВЕРА ТВІСТА

ЗА ТВОРОМ Ч.ДІККЕНСА “ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА”

Курсова робота

студента ------курсу

відділення ---------

факультету --------

-------групи

-----------------------------

Наук.керівник-

-----------------

-------------

Одеса

2008

ЗМІСТ

Вступ.....................................................................................................................3

Розділ 1

Умови формування особистості в буржуазного суспільстві..........................6

Розділ 2

Образ головного героя......................................................................................16

Висновки.............................................................................................................24

Список використаної літератури...................................................................26

ВСТУП

У цiй курсовiй роботi я розглянув такі пункти,як :

місце роману «Пригоди Олівера Твіста» в творчості Діккенса та в літературі взагалі ;
реальність зображення епохи в романі та оточуюча головного героя середа;

- наявність в романі двох сюжетних ліній та суміщення їх автором ;

- моральне становлення головного героя та розвиток його характеру напротязі твору.

По-перше,у вступі хотілося б трохи розповісти про автора.

Чарльз Діккенс був в Англії найпопулярнішим письменником свого часу. Його романи, що з'являлися спочатку в періодичному друці, а потім що виходили окремими виданнями, поширювалися з вражаючою прудкістю. Особливою любов'ю користувалися твори Діккенса у представників так званого середнього прошарку буржуазії. Буквально з часу появи першого романа і до кінця життя популярність письменника зростала і зміцнювалася. Кожен новий його твір рецензувався в солідних літературних журналах і в більшості провінціальних видань. З'являлися оглядові статті з аналізом тих або інших романів. Проте, відношення до творчості Діккенса було далеко не однозначним.

Отримавши широке визнання за життя, вже в перше десятиліття після смерті Діккенс почав втрачати популярність. З кінця 60-х рр. його твори піддалися критиці з боку натуралістів, які докоряли авторові в недоліку емпіризму. Перші серйозні зауваження про його мистецтво висловив в 1872 р. критик-позитивіст Генрі Льюїз. Захоплюючись даруванням письменника, він в той же час піддавав критиці його майстерність реаліста, знаходячи його недостатньо точним і науковим. Льюїз не приймав викривальних тенденцій і узагальнень в романах Діккенса.

Після смерті Ч. Діккенса почали з'являтися роботи, що містять факти біографії письменника. Першою з них була книга Джона Форстера, його найближчого друга. У 90-х рр. 19 ст. письменник-натураліст Гіссінг представив свою суб'єктивну оцінку спадщини Діккенса в книзі “Діккенс”. У його роботі письменник виступає типовим представником вікторіанської епохи, що не відхиляється від загальноприйнятих норм.

Проте, ім'я Діккенса не було остаточно забуте, оскільки інтерес до вікторіанської епохи завжди зберігався в Англії в тому або іншому ступені.

Саме у «темній» частині Лондона пройшли юні роки майбутнього письменника Чарльза Діккенса. Згодом на сторінках його книг виникнуть напівзруйновані будови, жовто-бліді діти, що грають в багнюці, темних осіб, що снують по хистких сходах і темних переходах, сморідне повітря....

Але книги з'являться потім, а до цього юний Чарльз по десять годин в день приклеював етикетки на банки з ваксою. Утомливе, тупе заняття. Але куди квапився він? У боргову в'язницю Маршалсі! Там за несплату боргів сидів його батько, там же і мати, молодші брати і сестри.

Невідомо, як би склалася доля Чарльза Діккенса, але батько отримав раптом невеликий спадок, зумів виплатити борги і вийти на свободу. Чарльз почав благати батьків послати його в школу — дуже хотілося вчитися — і батьки врешті-решт погодилися, хоча ті декілька шилінгів, які він заробляв на фабриці, були зовсім не зайвими в господарстві.

Продовжити навчання після школи Чарльзу не вдалося — про те, щоб вступити в університет, не могло бути і мови, треба було заробляти на хліб, шукати ремесло. Чарльз вирішив вивчати стенографію і незабаром опанував її досконало. Тепер він міг стати репортером і співпрацювати в газетах. Так Діккенс поринув в саму гущавину політичних подій.Одночасно він почав писати розповіді і випустив книгу: веселі і цікаві "Записки Піквікського клубу". Яскраво і радісно світило сонце на її сторінках, освітлюючи пригоди добрих диваків — містера Піквіка і його друзів.

Але хіба забув нині процвітаючий репортер Чарльз Діккенс про свого жебрака в безрадісному дитинстві, про боргову в'язницю, про хлопчиськ, товаришів по фабриці, про мешканців лондонських трущоб? Ні, не забув. І доказ тому — його наступна книга, названа: "Олівер Твіст".

Поштовхом до написання цього романа послужило ще ось яка подія. У 1834 році в Англії був ухвалений спеціальний закон про бідних. З цього дня просити подаяння, не мати даху над головою, просто бути жебракам влади заборонили — за це садили у в'язницю. Раніше про бідних піклувався церковний прихід, це зазвичай зводилося до того, що бідняків підгодову- вали.Тепер же по новому закону безробітних і зубожілих людей направляли в робочі будинки, там вони були зобов'язані жити і за мізерне живлення виконувати будь-яку роботу, навіть найважчу і чорну.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Розділ 1

Умови формування особистості в буржуазному суспільстві

Кiнець 30-х рокiв – перiод загострення суспiльних протирiччь та класової боротьби в Англii. У полiтичному життi цих рокiв вiдбуваються важливi подii. У 1837 р. чартисти звернулися у парламент з вимогою загального виборчого права. Влада вiдкинула вимоги робiтникiв. У вiдповiдь на це органiзований у 1893 р. Великий Пiвнiчний Союз закликав робiтникiв до озброєноi боротьби за своi права. У промислових центрах Англiї спалахують повстання, проводяться масовi демонстрацii протесту. Налякана розмахом та силою звiльнювального руху у країнi, буржуазiя жорстоко чинить розправу з повстанцями.

У цих умовах й створювався роман «Олiвер Твiст». В ньому Дiккенс вперше звернувся до питання про взаємовiдносини особистостi та суспiльства , людини та оточуючого ii середовища. Тому цей твiр й може бути названий першим соцiальним романом Дiккенса . Якщо iншi герої Дiккенса (такi як мiстер Пiквiк та його друзi) проходять через життя , не вiдчуваючи справжнiх мук та бiднощiв, якщо їх пригоди викликають смiх та усмiшку, але не спiвчуття, то маленький Олiвер Твiст пiзнає i голод, й самотнiсть , й бiль приниження. Він не глядач життя, а його учасник, не тiльки свiдок несправедливостi iснуючих порядкiв, але й їх жертва , яка , не дивлячись на все, знаходять в собi сили та мужнiсть вистояти , зберегти людську гiднiсть. Щоправда, головному герою допомагае щасливий випадок , несподiванно

подарована долею зустрiч з добрими особистостями, однак тi випробування , через якi він пройшов, говорять багато про що.У долі свого героя Діккенс відобразив важке життя багатьох тисяч простих людей провів їх через кудла убогості, познайомив із життям крадіїв та злочинців; відобразив глухі окраїни міста, населені біднотою, брудні «крамнички», трактири, робочі будинки,розповів про жорстокі та дикі норови, які квітнуть у часних школах, про страждання та самотність дітей-сирот, які стали жертвами нелюдів та неосвічених людей, які звали себе «вчителями» та «вихователями». Він виступив захисником знедолених, але при цьому не обмежився жалістю. У звичайних людях Діккенс бачить не лише об’єкт співчуття; їм властиві високі моральні якості, моральні принципи, що ставить їх вище богатих та визначних, викликає симпатію та повагу. У важких умовах життя у героїв поступово розвиваються ці якості та розуміння світу. Те саме відбувається й з Олівером Твістом.Майже з початку твору і на протязі його відбувається моральне становлення головного героя.

Життя сироти Олівера Твіста, одного з тих, хто відчув на собі усю важкість життя у притулку для бідних, почалося у робітничому будинку.

Так як у 1834 році в Англії був виданий «закон про бідних», з’явилося багато робочих будинків, які рекламувалися буржуазією, як цілком влаштовані благодійні заклади для підстаркуватих робочих та дітей-сирот. Діккенс нещадно розкрив цю легенду, розповівши у романі про те, що дійсно представляли з себе робочі будинки. Туди відправляли жебраків ,які зверталися за допомогою; жорсткий режим , який був встановлений у робочих будинках, мало чим відрізнявся від тюремного; не випадково у народі їх дуже точно прозвали “бастиліями для бідних” та лякалися їх: потрапити туди означало загинути.

У своїх романах Діккенс часто покладається на цілком визначений реальний

життєвий факт, вірогідне явище сучасної йому суспільної дійсності, яке й становиться відправним моментом для наступного розвитку подій. В “Олівері Твісті” це — робочий будинок. У романах документальний початок ,який стає початковим моментом, а іноді й центром руху подій та системи образів, завжди органічно включається у художню тканину оповідання та зливається з грою уявлення та сміливим польотом творчого вимислу. Ми включаємося у світ Діккенса.

В “Олівері Твісті” це відбувається у той самий момент, коли обшарпані стіни робочого будинку оголосились першим криком, з'явившогося на світ немовля, якого пізніше назвали Олівером. Убога напівп'яна стара-наглядальниця та похмурий приходсьский доктор були єдиними свідками його народження. Тільки й встигнувши глянути на немовля та доторкнутися холодними блідими губами до його лобу, мати новородженого померла. Поява Олівера на світ не принесла ніякої радощі. Але сурове життя, у яке він вступав,- “світ смутку та жалощів”, - з усією нещадністю пред'явило йому свої вимоги, та й місце Олівера у світі відразу ж було визначено згідно з існуючими соціальними порядками: “Яким чудовим доказом могутності одягнення є юний Олівер Твіст! Замотаний в ковдру, яка досі було його єдиним покровом, він міг бути сином дворянина та сином жебрака ; найбільш родовита людина навряд чи б змогла визначити подобаюче йому місце в суспільстві.Але , коли його одягнули у стару коленкорову сорочку, яка пожовтіла від часу, він був відмічений ярликом й відразу зайняв своє місце — приходської дитини, сироти з робочого будинку, смиренного голодного жебрака, який проходив свій життєвий шлях під градом ударів та лясків, якого зневажали усі й ні в кого він не міг знайти жалості.

Олівер гучно кричав,але якщо міг би він знати, що він сирота, залишений на милосердя піклування церковних старост та наглядачів, можливо, він би

кричав ще гучніше”.[7 , 51]

Олівер стає “жертвою віроломства та обману”. Його дитинство проходить у середовищі таких самих нещасних сирот, “не завантажених ні надлишком їжі, ні надлишком одягу” та які вхитритлися жити на “неможливо меншу кількість можливої найменш харчової їжі”. Наглядач містер Бамбл та міссіс Мен, які наглядали за дітьми, менше всього хвилювалися за благополуччя своїх вихованців, але робили все,щоб видобути найбільшу користь для самих себе з тих скудних запасів харчів та одягу, які були призначені для сирот. Діти або вмирають від побоїв та голоду, або перетворюються в нікчемних, закритих, заляканих створіннь.

Жоден ласкавий погляд, жодне ласкаве слово “не осяяли сумних дитячих років” Олівера. “Та свідомість своєї одинокості у великому неосяжному світі уперше проникає в серце дитини”. Тема одинокості маленької беззахисної істоти у жорстокому несправедливому світі займає важливе місце в “Олівері Твісті”(але також і в інших романах Діккенса). Порівняймо Олівера з декількома іншими персонажами Діккенса. Діти страждають та гинуть : у “Лавці стародавностей” гине крихітка Нелл, у “Домбі й син” гине маленький Поль ; до останнього ступеня відчаю доведений Смайк з “Ніколаса Нікльбі” ; страждає й нещасний головний герой роману “Пригоди Олівера Твіста”. Але треба звернути увагу, що саме найбільш беззахисний та малий з них, Олівер — знаходить в собі сили діяти.

“Він був зовсім дитиною, впав у відчай від голоду й став безрозсудливим від горя”, але коли було вирішено, що додаткову порцію каші доведеться прохати йому, Олівер зробив це. Ось ця відома сцена :

“Він встав з-за столу та, підійшовши з мискою та ложкою у руці до наглядача, сказав, трохи наляканий своєю нахабністю:

Пробачте, сер, я хочу ще.

Наглядач був дужим та великим чоловіком, але він дуже зблід. Заклякши від здивування, він дивився декілька секунд на маленького бунтівника, а потім, шукаючи підтримки, притулився до котла. Помічники завмерли від здивування, хлопці від страху.

Що ..?- слабким голосом вимовив, в кінці кінців, наглядач.
Пробачте, сер,- повторив Олівер,- я хочу ще.

Наглядач вдарив Олівера черпаком по голові, міцно схопив його за руки та завопив, прикликаючи бідла”. [5 , 18]

Боязке і разом з тим таке несподіване в стінах робочого будинку прохання про додаткову порцію каші було сприйняте, як бунт. З цього приводу на спеціальне засідання була зібрана нарада. Було вирішено прибрати Олівера з робочого будинку : так як присутність бунтівника небезпечна! Члени наради, в першу чергу джентльмен у білому жилеті, прийшли до думки, що “хлопчик закінчить своє життя на шибениці”.

Саме тут слід звернути увагу на фінал цього розділу, де зображується бентежний бунт Олівера. Діккенс пише:
“ Маючи намір показати надалі, прав або не прав був джентльмен в білому жилеті, я не почну позбавляти цікавості це оповідання (вважаючи, що воно володіє цією якістю) і не наважуся натякнути, чи чекає Олівера Твіста така ж смерть або ні”. [5 , 28]

Подальша історія, яка розповідається в романі, показує, що Олівер вистояв, подібно до того як вистояв в пору свого дитинства Чарльз Діккенс, долаючи потребу і незгоди.

Маленький бунтівник був поміщений в комірку, а потім його хотіли віддати в підручні сажотрусові. Але він змолився “щоб його відіслали назад в темну

кімнату...морили голодом...били..вбили..але лише не відправляли з цим страшним чоловіком”. І тоді Олівера віддають в учні до трунаря.Чого лише не надивився він, обходячи разом зі своїм господарем будинки померлих бідняків!Незаслуженні образи змушують Олівера бігти від трунаря.Його чекає повна невідомість, але терпіти образи він більше не може.Всьому є межа, і дух протесту знов спонукає Олівера до рішучих дій. А Діккенс, як би коментуючи те, що відбувається, помічає : ” Затверджувати з деякою мірою достовірності, ніби приклад цих добрих людей навчив Олівера покірливості долі, я не можу, хоча і є його біографом”. [6 , 72] .

Бунтівний дух з силою, можливо, неочікуваною для нього самого, спалахує в Олівері.“Хвилину тому хлопчик видавався тихою, покірливою,забитою істотою, якою його зробило суворе звернення.Але, нарешті, дух його обурився : жорстока образа, нанесена покійній матері, запалила його кров. Груди його здіймалися ; він випрямився на повний зріст ; очі його горіли ; він був сам на себе не схожий, коли стояв, грізно виблискуючи очима, над боязким своїм мучителем, скрутився у його ніг, і кидав виклик з енергією, досі йому невідомою”.[5 , 49]

Вирішення бігти від господаря Діккенс визначає як “дуже важливий епізод в історії Олівера”, який “потяг за собою істотну зміну у всіх його справах та поглядах на майбутнє”. На мій погляд, цей вчинок дійсно є важливим моментом в етичному становленні головного героя.Піддається зміні і його світогляд, він стає самостійнішим і дорослішим, зрілішим.

Насилу пробирається Олівер Твіст до Лондона. Непривітливо зустріло його місто, обернувшись до нього своїми трущобами. Він потрапляє в злодійську зграю, стає жертвою лиходія Сайкса і власника злодійського кубла Феджіна. Життя відкривається перед Олівером своєю похмурою стороною.

Але випадкова зустріч з добрим містером Браунлоу міняє його долю.Відбувається переломний період в етичному становленні Олівера Твіста.Він знаходить притулок у хороших людей, у нього з'являються друзі, з'ясовується таємниця його походження, і все завершується благополучно і для нього і для його друзів.

Але світ жорстокий.Гине Ненсі.Та сама молода жінка з трагічною долею, що з дитинства попала в злодійську зграю.Життя калічило її, змусивши жити по законах злочинного світу.І вона вимушена була виконувати вказівки грабіжника Сайкса і лиходія Монкса — ватажків зграї, з якими вона пов'язала свою долю.

Ненсі є важливою фігурою в житті Олівера.Вона зробив свій внесок у його розвиток і становлення.Вона як могла захищала його і прагнула допомогти йому.Вона гине, прагнучи допомогти Оліверу, вирвати його з оточення злодіїв і злочинців.

Вона порушує закони злочинного світу і тому Сайкс вбиває її.Сцена вбивства Ненсі і втечі Сайкса дійсно є страшною, справляє незабутнє враження.Не можна не згадати, що в “Передмові” до “Олівера Твіста”,написаній через три роки після першого видання романа, Діккенс підкреслив, що головне завдання його книги — показати “сурову правду”, змалювати мир злодіїв і злочинців без всяких оздоб. Він протиставив свій роман творам, в яких життя злочинного світу змальовувалося в ложноромантичному світлі, як щось принадне і привабливе. “Я читав десятки книг про злодіїв : славні хлопці (переважно люб'язні), одягнені бездоганно, гаманець туго набитий, знавці коней, тримають себе вельми самовпевнено, досягають успіху в галантних інтригах, майстри співати пісні, розпити пляшку, зіграти в карти або кістки — тобто вдавали із себе прекрасне суспільство з самих достойних”.[5 , 3]

Діккенс переслідував іншу мету - “зобразити реальних членів злочинної зграї, намалювати їх у всій потворності, зі всією їх мерзотністю, показати убоге їх життя, показати їх такими, які вони насправді,- вони вічно крадуться, охвачені тривогою, по найбрудніших стежках життя, і куди б не поглянули, скрізь маячить перед ними велика чорна страшна шибениця, - мені видавалося, що змалювати це — означає спробувати зробити те,що необхідне і що стане у пригоді суспільству”.

На мій погляд, Діккенс якнайправильніше розглядує завдання художника, з точки моральної дії : він відображує злочинний світ правдиво, не прикрашаючи його, подібно до інших авторів, а максимально розкриваючи всю гнусність та нікчемність злочинного світу. Тим самим Діккенс прагне не викликати у читача симпатію до лиходіїв і світу,в якому ті живуть, а навпаки — відштовхнути читача від цього, викликати у нього відразу, збудити в читачі добрі відчуття і назавжди відштовхнути його від цього порочного шляху.Автор дійсно переслідує цю мету, тому описи лондонських трущоб і їх мешканців відповідають життєвій правді.Діккенс змальовує в своєму романі “холодні,сірі, нічні лондонські вулиці, в яких не знайти притулку ; брудні і смердючі лігва — “гніздо” всіх пороків ; кубла голоду і хвороби ; жалюгідне лахміття, яке ось-ось розсиплеться”.

«Роман «Пригоди Олівера Твіста» був задуманий Діккенсом як роман кримінальний, а в процесі його створення став романом соціальним.»

[13 , 28]. Кажучи про це, хотілося б трохи згадати про опис Лондона Діккенсом в романі, тієї епохи і тих обставин, в які автор поміщає свого головного героя.

У цьому романі ми бачимо безпристрасний, майже протокольний опис

страшних трущоб Лондона. І ця грязь, біднота, тіснота постійно виникатимуть на сторінках романа: «Спустились сутінки; у цих краях жив темний люд; не було поблизу нікого, хто б міг допомогти. Хвилину через нього [Олівера] захопили в лабіринт темних вузьких дворів».

А опис «самого брудного, найстрашнішого, найдивнішого району Лондона» Фоллі-дітч викликає жах і неприязнь у читачів: «… дерев'яні прибудови, що нависають над гряззю і загрожують звалитися в неї – що і трапляється з іншими; закопчені стіни і підгниваючі фундаменти; всі огидні ознаки убогості, всяка гнилизна, грязь, покидьки, - ось що прикрашає береги Фоллі-дітч. (…) В будинків немає власників; двері виломлені. (…) Ті, що шукають притулку на Острові Джекоба, повинні мати грунтовні причини для пошуків таємного притулку, або вони дійшли до крайньої убогості.»[18 , 82]

Криві і вузькі вулиці, брудні, напівзруйновані будинки, сумнівні особи, найчастіше закутані в темний одяг і безшумно снуючі по хистких сходах і темних переходах, дають повне і виразне уявлення про злодійські кубла, їх мешканців, про ту обстановку, в якій живе і ховається злочинний Лондон.

Описи природи зазвичай короткі в Діккенса, але в той же час «дихають великим драматизмом». Вони не лише не вимагають жодного коментаря, але самі є коментарем до змальованого. Письменник малює «сіру,вогку ніч», коли Фейджін вирушає в Уайтчепл до Сайкса обговорювати велике «діло». «Багнюка товстим шаром лежала на мостовій, і сіра мла нависнула над вулицями; мжичив дощ, все було холодним і липким на дотик. Видавалося, саме в цю ніч і личить бродити по вулицях таким істотам, як цей єврей. Пробираючись крадькома вперед, ковзаючи під прикриттям стін і під'їздів, огидний старий був схожим на якийсь огидливий плазун, народжений в грязі

і в тьмі, крізь які він йшов: він повз в ночі у пошуках жирної падли собі на обід» [5, 87]

Майже скрізь в романі, де ми зустрічаємося з Фейджіном або Сайксом, Діккенс малює природу в темних, брудних тонах: «До півночі залишалося біля годині. Вечір був темний, пронізивающе холодний, так що Фейджін не мав бажання баритися. Різкий вітер, що нишпорив по вулицях, неначе змів з них пішоходів, немов пил і грязь…». «Вечір був дуже темний. Величезний туман піднімався від річки і від найближчих боліт, клубочився над сумними полями. Холод пронизував. Все було похмуро і чорно. Ніхто не виголошував ні слова: візника хилило в сон, а Сайкс не був розташований заводити з ним розмову».[5 , 103]

Співчуття і біль виникає в серці, коли поранений Олівер лежить без свідомості там, де залишив його Сайкс, і це відчуття посилюється описом світанку: «По мірі того, як наближався день, ставало все свіжішим і туман клубочився над землею, подібно до густих хмар диму.Трава була мокра, стежини і низини покриті рідкою гряззю; з глухим виттям ліниво налітали пориви сирого згубного вітру. (…) Вітер став різкішим і пронизливішим, коли перші проблиски світанку, - швидше смерть ночі, чим народження дня, - слабо забрезжілі в небі. Олівер як і раніше лежав нерухомий, без відчуттів...».[5 , 289] Туман і холод супроводять злочинному світу, немов покриваючи його брудні справи. Створюється враження, що гарна, тепла ясна погода, яка застає Олівера і його друзів в селі, зовсім не буває в Лондоні! Але авторові поважно змалювати саме холодний, туманний, брудний Лондон, адже лише тут можуть мешкати люди, подібні Сайксу і Фейджіну, тут павутиння злочинів затягує вас в свої мережі, але, не дивлячись на все це саме сюди потрапляють добрі люди (Олівер, містер Браунлоу,Роза), без яких весь світ може захлинутися в морі жорстокості і зла.

Розділ 2

Образ головного героя

На мій погляд, Діккенс хотів змалювати не лише лондонські бідні квартали і злочинний світ в їх дійсній зовнішності, але також показати розвиток головного героя, формування його характеру і його еволюцію впродовж всього твору.Це підтверджується перш за все тим, що першопочаткова назва романа була не “Пригоди Олівера Твіста”,а “Олівер Твіст або Шлях приходського хлопчика” (“The Adventures of Oliver Twist, or The Parish Boy’s Progress”).Отже головною метою автора є не лише відобразити ті часи і те суспільство, той світ,в якому живе головний герой, і в якому він проходить випробування. Увага в романі також акцентується і на головному героєві, на розвитку його особи.Так, Діккенс змальовує реальний злий мир без усяких прикрас, але він дає можливість своєму герою відчути це на собі, він проводить його через ці випробування, ми бачимо вплив навколишнього світу на Олівера і помічаємо зміни, які відбуваються у його характері, але також ми помічаємо і його стійкість до навколишніх умов, своєрідний “іммунітет”.Головному героєві вдається, не дивлячись на все, зберегти свою “чистоту”.

Відомо, що в “Олівері Твісті” Діккенс вперше звернувся до питання про взаємовідношення особи і суспільства, особи і навколишнього її середовища.Тому саме цей роман можна назвати першим соціальним романом Діккенса.

В “Олівері Твісті” Діккенс прагне змалювати життя таким, яким воно є без усяких оздоб.В цьому відношенні його роман має яскраво виражений

полемічний характер.Він направлений проти потоку творів буржуазної англійської літератури, в якому життя миру злочинців змальовувалося в псевдо-романтичному світлі.

У "раю з цеглини і жебрацтва" народився герой романа Діккенса — Олівер Твіст, тут же він провів перші дев'ять років свого життя. Можливо, Олівер так і залишився б в цьому "раю" назавжди, аби одного прекрасного дня він непротягнув кухареві свою порожню миску із словами: "Пробачте, сер, я хочу добавки". За таку нечувану зухвалість маленького "бунтівника" кинули в темну кімнату, "де на грубому жорсткому ліжку він ридав, поки не заснув, яка чудова ілюстрація до милостивих законів Англії! Вони дозволяють біднякам спати!" — саркастично пише Діккенс.

Дев'ятирічний Олівер на своїй шкурі випробував, що означає на практиці цей новий закон про бідних. Ось, не стерпівши знущань "в ученні" у трунаря, хлопчик втікає до Лондона; шлях неблизький, 70 миль. По дорозі попадаються села, заїжджі двори, але маленький обідранець боїться попросити навіть корку хліба -— він відмінно знає, що за жебрацтво він може потрапити у в'язницю.

На щастя, або на нещастя Олівера, йому трапляється по дорозі інший хлопчисько, ще більш обірваний, ніж він сам. Це Доджер по прізвиську Спритний Шахрай, крадій-карманник, він єдиний зі всього великого світу приходить на допомогу голодному, вмираючому від втоми втікачеві. Він обіцяє Оліверу вечерю й дах і відводить його в злодійську школу.

Отже, Олівер зустрічає хлопчиськ з школи злодіїв, старого скнару Феджіна, власника злодійського кубла, злодійку Ненсі, грабіжника і вбивцю Біла Сайкса. Це далеко не веселі "джентльмени успіху", а люди, в яких лише один вихід — або вмирати, або красти.

На страшному світі живуть ці люди. Навіть погода, і та проти них, схоже, що в трущобах завжди непогода: "Багнюка товстим шаром лежала на мостовій, і чорна мла нависнула над вулицями, мжичив дощ, все було холодним і липким на дотик". Невже сонце світить лише в багатих кварталах? Але, напевно, саме так видається тим, у кого немає ні теплого одягу, ні вогника в камені.

Вони злочинці, злодії, грабіжники, по ним плаче шибениця, але саме вони поселили бездомного Олівера. Так, ці люди багато в чому жахливі і огидні, але Діккенс не хоче, просто не може писати однією тільки чорною фарбою. Він прекрасно розуміє, і прагне, щоб це зрозумів і читач: його герої спотворені бідністю, убогістю, страхом, але всі вони — люди. Він показує нам не лише незліченні діри на піджаку Спритного Шахрая, не лише брудні панчохи і паперові папільотки в скуйовдженому волоссі Ненсі, він прагне показати їх душу.

І ось власник школи злодіїв Феджін виявляється на ділі набагато сердобольніший, чим, наприклад, доброчесні наглядачі в робочому будинку. Навіть Біл Сайкс, холоднокровний вбивця і грабіжник, і той не зовсім вже схемний "лиходій". Пригадаємо, як він несе пораненого Олівера, а потім, будучи вимушеним залишити його, вкриває хлопчика тепліше. І ось в цьому головна викривальна сила Діккенса: він показує, що при інших умовах ці люди були б не гірші за багато чесних городян — такими їх зробило життя.

Головний герой книги, сирота і втікач Олівер Твіст схожий на хлопчика з казки — як сонячний зайчик, він освітлює найтемніші душі, будить в них крупиці добра, якщо вони ще збереглися. І Феджін, і Ненсі, і Біл Сайкс відчувають, що цей хлопчик зовсім не схожий на інших. Роза Мейлі і містер Браунлоу рятують Олівера від поліції, не вірячи, що він може бути злодієм, хоча думати так у них є всі підстави.

Лише душі наглядачів в робочому будинку залишаються глухі — мабуть, цих людей не проб'єш вже нічим.

Життєвий шлях Олівера — ланцюг мук, але завдяки своєму "казковому" характеру він уникає долі Спритного Шахрая, він на крилах летить над жорстокою дійсністю, зберігаючи свою совість незаплямленої. Як магнітна стрілка, він незмінно тягнеться до полюса добра, дружби, участі. Олівер для Діккенса — уособлення світлого початку в людині.

"Діккенс залишився для мене письменником, перед яким я шанобливо преклоняюся — ця людина дивовижно спіткала важке мистецтво любові до людей" — так писав про Чарльза Діккенса Олексій Максимович Горький.

Пішли в минуле лондонські трущоби, немає тепер робочих будинків, давно закрита боргова в'язниця Маршалсі (які, до речі, дуже багато в чому сприяли книзі Діккенса) — зло нині прийняло інші форми, але ми всі з тією ж напругою читаємо Діккенса, сміємося, сумуємо, але завжди віримо — краще в людині неодмінно проб'є собі дорогу.

Не дивлячись на всі порочні впливи, які він випробовує(останній етап випробувань хлопчика в романі — його перебування серед злодіїв зграї Фейджіна), Олівер Твіст залишається вірний етичним принципам, закладеним в ньому від природи. Під кінець романа він не лише досягає багатства і благополуччя, але і торжествує в своїй нічим не заплямованій чесноті.

Хоча Діккенс ніде не говорить прямо про «благородне походження» свого героя, проте, він не відмовляється і від цією освяченою традицією деталі :в кінці романа з'ясовується,что Олівер походить з хорошої сім'ї : батьки його належали або до джентрі,або до буржуазії.

Ще В.Г.Белінський відмітив:

«Більша частина романів Діккенса заснована на родинній таємниці : кинуте напризволяще дитя багатого і знатного прізвища переслідується родичами, що бажають незаконно скористатися його спадком.

Зав'язка стара і побита в англійських романах ; але в Англії, землі аристократизму і майорства, така зав'язка має своє значення, бо витікає з самого пристрою англійського суспільства, отже має своїм грунтом дійсність».[3 , 644]

Белінський підкреслює, що слабкість цього роману Діккенса в «розв'язці на зразок чутливих романів минулого», але сила його в «вірности дійсності»,в тому реалізмі, який присутній в змальованій автором картині сучасності, і який розкривається в романі,не дивлячись на наявність в ньому традиційних сюжетних мотивів і «банальної розв'язки».

«При цьому, - вказує Белінський, - Діккенс уміє користуватися цією зношеною зав'язкою, як людина з величезним поетичним талантом».[2 , 185]

Критик Белінський також, зіставляючи Діккенса і Е.Сю відмітив : «Злодії та шахраї, так само як і сцени убогості в романі Е.Сю, - теж погані копії з майстерень, дихаючих страшною істиною дійсності і художнім життям картин Діккенса».[3 , 644]

Якщо враховувати філософію молодого Діккенса й ті протиріччя, які лежали в її основі, а також в творчому етапі його діяльності, то можна зрозуміти оцінку автором характеру і долі Олівера Твіста.

Під час читання «Олівера Твіста» складно не відмітити, що роман ділиться на дві частини: повчальна повість про маленького Олівера(ця повість

є основною за задумом автора) і зображення «соціального фону», на якому вона розвертається.

Саме повість про маленького Олівера Твіста повинна послужити доказом справедливості ( Діккенс був переконаний в принципі «добро перемагає зло»).

Розглянемо персонаж і характер головного героя. Олівер є побожним хлопчиком, хоча ніхто ніколи не вчив його молитися.У важкі моменти життя Олівер завжди звертається до Бога.

Олівер від природи нагороджений якимись моральними завдатками і принципами, йому ніхто не дав освіти.Але завдяки тому, чим його наділила природа, у нього є потужна броня, надійний щит при всіх випробуваннях.Саме цей щит допомагає Оліверу залишатися самим собою, не піддаватися впливу злого світу.Ми бачимо,який жах опановує хлопчика, коли Фейджін підсовує йому книгу про злодіїв і їх діяння.Дитя просить Господа послати йому смерть, і тим самим позбавити його від участі в злочинах.

І Фейджін,і лиходій Монкс визнають, що Олівер не схожий на інших хлопчиків.І це є правдою.Олівер дійсно залишається уособленням чесноти до самого кінця.Він не піддається дії оточуючої його порочної середи і абсолютно не міняється в погану сторону.

Герой Діккенса не лише добродійний від природи, але і наділений нез'ясовною інтуїцією. Портрет невідомої жінки викликає у нього незрозуміле хвилювання, бо це — зображення його матері, померлої при народженні Олівера.Хлопчик вселяє нез'ясовну довіру і симпатію усім

людям...Навіть Браунлоу,який має всі підстави вважати, що хлопчик очистив його кишеню, при першій же зустрічі проникається до Олівера довірою.Місіс Мейлі і Роза рятують Олівера від поліції, не вірячи в те, що він може бути злодієм.

Діккенс хоче показати особливий контраст між головним героєм і оточуючим його середовищем.Автор хоче особливо яскраво показати моральну перевагу ідеального героя, Діккенсу для контрасту потрібні чорні фарби. Ідеальна чистота Олівера повинна була вступити зі всією наочністю саме при зіставленні йому найпохмуріших лиходіїв, в самих надзвичайних життєвих обставинах.Монкс є головним антагоністом Олівера.

Життя Олівера розгортається на фоні реальної дійсності, а ця дійсність не підчиняється законам Діккенсовської філософії. Реалістичне зображення життя не укладалося в рамки ідейного задуму Діккенса. Цим пояснюється «подвійна» композиція роману — дві лінії оповідання, що йдуть в ньому паралельно і не завжди пов'язані між собою. Реалістично довести перемогу добра над злом без перешкод, що виникають на життєвому шляху героя, або навіть всупереч ним — було неможливо. В той же час, в передмові до роману декларувалося завдання змалювати життя злочинного Лондона «таким,яким вона є», показати соціальне «дно» у всій його «суровій правді». Тут або не залишалося місця для абстрактного моралізовання, або повинне було порушитися реалістичне зображення життя. Переконаний реаліст, Діккенс не міг відмовитися і від своїх дидактичних тенденцій. Показуючи панування Добра над Злом, Діккенс прагнув обгрунтувати свій соціальний оптимізм.Відмовитися від доказу цієї тези означало б для письменника на тому етапі його ідейного розвитку відмову від свого світогляду.

Якраз ця особливість є характерною для ранніх романів Діккенса — наявність в романі двох ліній оповідання.

Хоча ідейна теза, яку він прагнув довести в «Олівері Твісті» і є важливим для автора, майстерність художника - реаліста найяскравіше виявилася не в описі життєвих випробувань Олівера, а в широкому соціальному фоні, на якому ці випробування розгортаються.

Чарльз Діккенс, як реаліст і великий художник, проявив усю силу свого дарування там, де його не зв'язувала необхідність доводити недоказове — у зображенні тих живих людей і реальних обставин, над якими повинен був восторжествувати і восторжествував Олівер Твіст.

ВИСНОВКИ

Роман «Пригоди Олівера Твіста» (The Adventures of Oliver Twist, or The Parish Boy’s Progress, 1837 –1838) став другим крупним твором Діккенса— історія пригод бідного, що щасливо завершується, сироти, чия ангельська чистота, стійкість перед злом протистоять пожадливості дорослих, злочинному світу лондонських трущоб.

У ній є колоритні персонажі, перехідні з одного діккенсовського романа в іншій: наглядач провінційного притулку Бамбл, наставник кишенькових крадіїв Феджін, лиходій Монкс, альтруїст м-р Браунлоу, занепала, але переживаюча своє падіння дівчина Ненсі. Роман виконаний на патетичних інтонаціях, малює світ, що балансує на межі казки і реальності, поєднує передбаченість мелодрами з несподівано страшними сценами(Монкс і Феджін дивляться у вікно на маленького Твіста, і той, начебто знаходячись в безпеці, шкірою відчуває близькість зла; загибель Біла Сайкса).

Звичайно, логічно міркуючи, стає трохи незрозуміло, яким чином маленький Олівер, пройшовши через всю ту багнюку і нечистоти, які лише можна уявити, не зіпсувався, не став на шлях злочинця і бандита, хоч би і з найбанальнішою метою, що логічно виводиться, - помститися цьому світу якщо не за все, то хоч би за те, що він з'явився на нього. Яким чином, його душа зберегла чистоту? У Доріана Грея(персонажа О.Уайльда) був портрет - дзеркало його душі, яке як магніт тягнуло до себе душевну грязь і гріховні помисли, не даючи їм зіпсувати зовнішність. Але у Олівера не було такого портрета. Проте, його душа, так само як і його «ангельска» зовнішність зберегла невинну чистоту.

Як таке могло статися? Говорять дитя, виховане вовчою зграєю, втрачає не просто «людяний вигляд», але і найосновніші, навіть примітивніші психологічні рефлекси, властиві його цивілізованому одноліткові. Так от питання: як Олівер залишився таким, яким зустріли його і містер Браунлоу, і Роза, і стара леді після всіх перенесених ним знегод? Адже ті люди-тварини, починаючи з скунса бідла і закінчуючи справжніми хижаками ,як Сайкс і Феджін, будуть гірше простої вовчої зграї! Останні-то без пристрасті привчають до себе дитяти...

Сам Діккенс сильно зацікавлений долею свого героя і змушує нас хвилюватися, співпереживати його знегодам і радощам. На останніх сторінках романа є деякий наліт смутку, хоча життя Олівера налагодилося, він знайшов свій будинок і родину,яка любить його.

Прагнення письменника до панування справедливості просліджується в багатьох творах, але роман "Олівер Твіст" вважається одним з найбільш сильних творів, оскільки в ньому підіймаються щонайгостріші питання про соціальне і етичне благополуччя, про беззаконня і знущання над дітьми в школах, про страждання бідного народу в робочих будинках, про кримінальний світ Лондона. Етичний вплив на читача — ось мета творчості англійського реаліста XIX століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аникин Г.В., Михальска Н.П.. Історія англійської літератури. М., 1985

2. Белінський В.Г.,Повна збірка творів,т.8,вид.АН СРСР,М.,1955,стр.185

3. Белінський В.Г.,Паризькі таємниці Е.Сю.Збірка творів,1948,т.2,ст.644

4. Діккенс Чарльз. Збірка творів. В 30-ті т./Под сп. ред. А.Анікста и В.Івашевої.- М., 1958.

5. Діккенс Чарльз.Пригоди Олівера Твіста.-М.,1984

6. Іванова В.В. Творчість Діккенса. – М., 1954г. – С. 72.

7. Івашева В.В. Творчість Діккенса. – М., 1954. – С.71-95

8. Катарський І.М. Діккенс: Критико-біографичний нарис. М., 1960

9. Маркс К.та Енгельс Ф.Твори,т.3,ст.563-564

10. Михальска Н.П.«Ч.Діккенс»,с.28-33

11. http://www.edu-zone.net/show/65510.html

12. http://www.peoples.ru/art/literature/story/dickens/index1.html

13.Михальска Н.П.«Ч.Діккенс»,с.46-56

14.Островський А.Н..Повна збірка творів,т.13,М.1952,ст.137.Про глибоко народний характер творів Діккенса.

15. Перехвальска Є.,журнал «Костёр»,1987.

16.Пірсон Х.«Діккенс»,Москва, 1963,с.72-73

17. http://ru.wikipedia.org/wiki/Чарльз_Диккенс

18. Сільман Т. «Діккенс»,ст 82-84

19. Уілсон Е.«Світ Чарльза Діккенса»

20. http://www.dickens.ru/module-op-aname-280/

21. Честертон Г.«Діккенс»,Ленінград, 1929

МОРАЛЬНЕ СТАНОВЛЕННЯ ОЛІВЕРА ТВІСТА ЗА ТВОРОМ Ч.ДІККЕНСА “ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА”