Закон як нормативно-правовий акт

PAGE 27

Міністерство освіти і науки України

Маріупольський державний університет

Кафедра конституційного, адміністративного та міжнародного права

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Теорія держави та права»

на тему: «Закон як нормативно-правовий акт»

Студента 1 курсу 102 групи

напряму підготовки: 0304 Право

спеціальності «Правознавство»

Подсікера С. С.

Керівник: к.ю.н., доцент

Черних Є. М.

Національна шкала _______

Кількість балів: __________

Оцінка: ECTS ___________

Члени комісії __________ _______________

(підпис) (прізвище та ініціали)

__________ _______________

(підпис) (прізвище та ініціали)

__________ _______________

(підпис) (прізвище та ініціали)

м. Маріуполь – 2015 рік

ЗМІСТ

ВСТУП .........................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ЗАКОН І ЕЛЕМЕНТИ НОРМАТИВНО ПРАВОВИХ АКТІВ ............5

1.1. Поняття закону, його особливості та значення .............................................5

1.2. Класифікація законів, їх види .........................................................................9

РОЗДІЛ 2. ЗАКОН ТА ПІДЗАКОННІ АКТИ ........................................................12

2.1. Поняття і види підзаконних актів ....……………………………...………..12

2.2. Співвідношення закону та підзаконних нормативно-правових актів України ...............................................................................................................................14

2.3. Порядок прийняття законів ...........................................................................18

РОЗДІЛ 3. ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ В УКРАЇНІ ...............22

3.1. Питання законотворчості в Україні ……………………………….……….22

3.2. Оновлення системи законів в контексті Євроінтеграції .........……………24

ВИСНОВКИ ..............................................................................................................26

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................................28

ВСТУП

Протягом ряду сторіч і навіть тисячоліть закон як форма (джерело) права привертав до себе підвищену увагу багатьох дослідників. Намагаючись проникнути в суть явища, іменованого “законом”, автори незліченних книг і статі робили величезні зусилля для вивчення його природи, характеру, формально-юридичних ознак і рис, його змісту, соціальної ролі і призначення. І в цьому вельми досягли успіху. За багато сторіч вивчення закону нагромадилася величезна сума знань про нього, виробилося певне уявлення про дане явище, склався цілком певний стереотип. Але разом з тим залишилося величезне поле діяльності для сучасних і майбутніх дослідників, залишилася велика кількість до кінця не відомих його сторін.

Наш український народ обрав шлях побудови демократичної держави, тобто держави, в якій буде здійснено принцип панування права, що ґрунтується на визнанні прав і свобод людини. Суспільство, яке покликане захищати основні права людини – це впорядкована система відносин, яка базується на дотриманні всіма суб’єктами цих відносин нормативних актів, тобто Конституції, законів та підзаконних нормативно-правових актів.

Частина ж перша ст. 8 Основного Закону нашої дер¬жави проголошує: "В Україні визнається і діє принцип верховенства права." Конституційне закріплення такого підходу до людини і громадянина та права вимагає організації і здійснення діяльності держави, її органів і посадових осіб у повній відповідності з правовими настановами. Ці ж вимоги мають бути орієнтирами й у повсякденному житті кожного грома¬дянина. Все зазначене, а також активні процеси розбудови суверенної Української держави, діяльність, спрямована на створення національної системи права, вимагають глибоко¬го знання і розуміння не тільки змісту приписів чинного законодавства, але й основних принципів, ідей, закономірностей та напрямів розвитку основоположних державно-правових явищ.

Прийняття законів і інших нормативно-правових актів дуже важливо, і має вирішальне значення для запровадження реформ в нашому житті. Сформульовані в законах і інших нормативно-правових актах норми стають живими, якщо вони є обгрунтованими і прийняті належним чином.

Все вищевикладене вказує на актуальність обраної теми роботи.

Особливостям закону як нормативно-правового акту присвячені роботи видатних вітчизняних та іноземних учених, які зробили значнии внесок в науку теорії держави і права, таких як: О.В. Зайчук, М.С. Кельман, В.В. Копєйчиков, М.Н. Марченко, О.Г. Мурашин, Н.М. Оніщенко, В.Н. Протасов, О.Ф. Скакун, В.Д. Ткаченко, М.В. Цвік та ін. Однак, на наш погляд, посиленоі уваги потребує вивчення та узагальнення поняття, сутності та видів нормативно-правових актів, а також проблем законотворчості в Україні.

Мета і завдання. Метою робити є дослідження особливостей закону нормативно-правового акту.

Відповідно до зазначеної мети були поставлені такі завдання:

дослідити поняття закону, його особливості та значення;
розглянути основні види законів;

2) охарактеризувати поняття та види підзаконних актів;

3) визначити співвідношення закону та підзаконних нормативно-правових актів України;

4) проаналізувати порядок прийняття законів;

5) дослідити проблеми законотворчості в Україні.

Об'єктом наукового дослідження є нормативно-правові акти.

Предметом дослідження виступає закон як особливий нормативно-правовий акт.

Методи дослідження, які використані у роботі: спостереження, порівняння, експеримент, узагальнення, аналіз.

РОЗДІЛ 1

ЗАКОН І ЕЛЕМЕНТИ НОРМАТИВНО ПРАВОВИХ АКТІВ

Поняття закону, його особливості та значення

Закон — це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин1.

Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками:

Закон приймається лише законодавчим органом представницького характеру або населенням держави в порядку референдуму. Це забезпечує певний рівень демократизму процесу правотворчості, оскільки прийнятий таким чином нормативно-правовий акт найповніше відображає інтереси соціальних груп і уможливлює їх урівноваження.
Закон у межах своєї дії регулює найважливіші суспільні відносини, що зумовлює його високу ефективність.
Закон має найвищу юридичну силу в системі нормативних актів країни. Будь-який інший правовий акт приймається на основі, на виконання і відповідно до закону. Акт, який суперечить закону, скасовується в установленому порядку, або дія його призупиняється до усунення протиріч. Вказана сила закону забезпечує його верховенство, підтримує ієрархічність та єдність системи нормативних актів.
Закон має загальний характер. Він не може врахувати особливостей усіх життєвих випадків у регульованій ним сфері суспільних відносин. Усі інші акти приймаються з метою конкретизації та деталізації законоположень. Загальність законоположення забезпечує єдність нормативно-правових та індивідуальних правових актів.
Як різновид нормативних актів закон встановлює загальнообов'язкові правила поведінки, має належну форму, породжує юридичні наслідки та гарантується державою.
Закон є стабільним нормативним актом. У разі необхідності він доповнюється, змінюється чи скасовується чітко визначеним колом суб'єктів та у певному порядку.
Закон має відповідну структуру, тобто організацію змісту, доцільне розміщення нормативних приписів та правові атрибути. Правильний розподіл правового матеріалу в тексті закону надає його структурі чіткості, логічної послідовності й допомагає швидко орієнтуватись у змісті закону, сприяє засвоєнню та виконанню його положень усіма суб'єктами права.

Елементами структури закону є:

найменування органу, що прийняв акт;

назва закону;

преамбула;

правові приписи закону та наслідки їх невиконання;

скасування законом інших нормативних правових приписів;

норми щодо опублікування закону та набуття ним чинності;

підпис відповідної посадової особи.

Закон є нормативним актом, що приймається в особливому процесуальному порядку, який називається законодавчим процесом. В Україні він визначається Конституцією, регламентом Верховної Ради та окремими законами і складається з ряду послідовних стадій.
Закон охороняється і гарантується державою, яка забезпечує необхідні умови для виконання законів і застосовує заходи примусового характеру до суб'єктів, які не виконують або порушують вимоги законів.

10. Закон приймається відповідно до вимог логіки, стилю і мови, що сприяє однаковому і точному його розумінню та застосуванню, підвищенню ефективності системи нормативних актів у цілому2.

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» латинського походження (constitutio) і означає «засновую», «установлюю». Розуміння конституції як основного закону суспільства формується, починаючи з XVIII століття. Першими такими конституціями були американська (1787 р.), французька (1751 р.).

Залежно від способу вираження основного закону держави розрізняють писані і неписані конституції. Писана конституція може складатися як з одного, так і із кількох окремих документів, що були прийняті в різний час і офіційно проголошені основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судових прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, проте є не проголошеними формально її основними законами. Неписані конституції мають Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль.

Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенної влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави. Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою решти законів. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадові особи і громадяни при розв'язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатись на норми Конституції. Допускається постанова судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції. Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування. Конституція — нормативний акт, що має виняткові властивості, вона засновується на загальнолюдських цінностях, виступає гарантом демократії, свободи, справедливості. Це стабільний правовий акт тривалої і постійної дії. Охорона Конституції України забезпечується спеціальним органом — Конституційним Судом України3.

З широкого кола найважливіших суспільних відносин законом визначаються лише засади або основи, зокрема: засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації; правові засади і гарантії підприємництва; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури, охорони здоров'я; засади використання природних ресурсів; засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; основи національної безпеки, організації збройних сил України і забезпечення громадського порядку тощо.

Виключно законами України регулюються такі форми прямого народовладдя, як вибори і референдуми, оскільки їх організація і порядок проведення визначаються лише законами. Регулювання інших форм безпосередньої демократії (народні обговорення тощо) допускається підзаконними актами4.

Класифікація законів, їх види

Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:

1) за їх юридичною силою:

Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);
конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);
звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);

2) за суб'єктами законотворчості:

закони, що приймаються представницькими державними органами влади;
закони, що приймаються іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів;
закони, що приймаються уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо);
закони, що приймаються спільними (державних органів та інших соціальних структур);
закони, що приймаються народом України, прийняті на референдумі5;

3) за предметом правового регулювання:

конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»);
адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення);
цивільні (Цивільний кодекс України);
кримінальні (Кримінальний кодекс України);
екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;

4) за терміном дії:

постійні (Конституція України);
тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України);
надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;

5) за структурою:

прості (Закон України «Про освіту»);
кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);

6) за сферою дії:

загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»);
закони окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим)6

РОЗДІЛ 2

ЗАКОН ТА ПІДЗАКОННІ АКТИ

2.1. Поняття і види підзаконних актів

Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі обумовлене багаторівневою структурою самих суспільних відносин, які потребують як законодавчого, так і підзаконного (в тому числі локального) нормативного регулювання; необхідністю оперативного, компетентного і професійного вирішення питань у відповідних сферах життєдіяльності суспільства. Акти цієї групи утворюють складну ієрархічну систему.

Підзаконні нормативні акти входять до системи джерел права і є носіями основних властивостей, виразниками принципів, що притаманні цій системі. Ознака підзаконності притаманна більшості нормативно-правових актів і є досить характерною для правотворчої діяльності.

Отже, підзаконний нормативний акт — це письмовий документ уповноваженого суб'єкта, прийнятий на підставі та у виконання закону, в якому закріплені правила поведінки загального характеру, що забезпечуються державою7.

Підзаконні нормативні акти можна поділити на чотири основні самостійні групи:

загальні;
місцеві;
відомчі;
локальні.

До першої групи варто віднести нормативні акти, що можуть бути прийняті правотворчими суб'єктами загальної компетенції.

Місцеві підзаконні нормативні акти приймаються територіальними суб'єктами і поширюються на осіб, які перебувають на цій території.

Відомчі нормативні акти приймаються суб'єктами спеціальної, галузевої компетенції і поширюються на всі організації та осіб, що входять до цього відомства, або їх окрему частину. Вони присвячені питанням, що мають внутрішнє значення для певного відомства, міністерства, державного комітету та ін.

Локальні підзаконні нормативні акти містять у собі норми, предметом яких є внутрішні відносини, що складаються у межах якого-небудь підприємства, установи, організації. Такі нормативні акти мають багато схожих із відомчими актами рис. Однак їх зміст і юридична сила більш обмежені. Локальні нормативні акти є актами внутрішньої дії в суворому розумінні слова, виражають засади децентралізації у нормативному регулюванні8.

Основні види підзаконних нормативно-правових актів:

укази й розпорядження Президента України;

постанови Верховної Ради України та інші акти;

нормативні акти Автономної Республіки Крим;

постанови Кабінету Міністрів України;

інструкції, вказівки і нормативні накази керівників міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю;

нормативні акти відділів, інших служб місцевих органів державної виконавчої влади, господарського управління і контролю, які торкаються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер;

постанови правління Національного банку України;

рішення територіальних громад;

— рішення сільських, селищних, районних у містах, обласних і районних рад. Види специфічних юридичних актів в Україні, які можуть набувати нормативно-правового значення:

акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих референдумів;

окремі рішення певних громадських об'єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об'єднань);

— окремі рішення трудових колективів (рішення зборів і рад трудових колективів)9.

2.2. Співвідношення закону та підзаконних нормативно-правових актів України

Поняття співвідношення можна розглядати як взаємний зв'язок між двома предметами чи явищами. Розглянемо співвідношення закону та підзаконних нормативно-правових актів шляхом виділення спільного та відмінного між двома теоретичними категоріями : закон і підзаконний акт.

Співвідношення за органом державної влади, який наділений компетенцією в сфері правотворчості.

Підзаконні нормативно-правові акти в системі механізму діяльності органів державної влади видаються головним чином органами виконавчої влади, Президентом України та органами місцевого самоврядування, тоді як закони — виключно представницьким органом державної влади (парламентом), конституційний склад якого формують 450 народних депутатів України. В даному співвідношенні підкреслюється виключно конституційний принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Тобто, закони є основними проявами реалізації компетенції законодавчої влади, а підзаконний акт — виконавчих функцій держави, завдань виконавчої гілки влади, Президента органів місцевого самоврядування.

Співвідношення за процедурою ухвалення законів та підзаконних актів.

Підзаконні нормативно-правові акти, на відміну від законів, можуть бути більш оперативно змінені, доповнені або скасовані. Завдяки цьому досягається гнучкість правового регулювання суспільних відносин в державі.

Закон — це нормативний акт, який приймається шляхом законодавчого процесу. Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно — технічних дій. Законодавчий процес складається з таких стадій як передпроектна стадія, проектна стадія, стадія ухвалення законопроекту, засвідчувальна стадія та інформаційна стадія.

Підзаконні акти приймаються в основному окремим органом або посадовою особою, і таких стадій не містить, що набагато звужує час прийняття підзаконного акту. За сучасних умов, суспільство і суспільні процеси часто потребують негайних дій і час прийняття і ухвалення нормативного рішення відіграє важливу роль, саме підзаконні акти можуть швидше реагувати на зміну певних обставин.

Однак, деякі науковці стверджують про негативні тенденції зростання кількості підзаконних актів в порівнянні з законами. Зокрема про те, що при виданні таких актів інколи порушується обов'язкова вимога їх відповідності законам, може виникнути небажане «розбухання» чи дублювання нормативного матеріалу. Іншими недоліками підзаконних актів справедливо називають можливість закріплення у них вузьких, однобічних управлінських рішень, спрямованість на захист суто відомчих інтересів, інколи не доведення змісту до відома фізичних та юридичних осіб, яких вони стосуються, низьку довіру громадян щодо вірогідності всебічного і повного врахування їх прав у даній формі правового регулювання. Також негативними моментами підзаконної правотворчості називають її складну мову, можливість вживання неюридичних термінів, неточність формулювань, непоодинокі випадки невідповідності чинному законодавству, видання актів з очевидним перевищенням компетенції. Звичайно, що із деякими з цих тверджень можна погодитись, однак лише органи виконавчої влади можуть активніше реагувати на нові суспільні відносини.

Як правило, орган законодавчої влади в сучасних умовах працює сповільнено, що і призводить до дієвості суб'єктів підзаконної правотворчості. Усунути негативні моменти підзаконної правотворчості, можна лише чітко дотримуючись законодавства, не перевищуючи компетенції в сфері правотворчості .

Співвідношення за колом регулювання суспільних відносин.

Підзаконними нормативно-правовими актами врегульовується все різноманіття суспільних відносин, яке виникає між людьми і організаціями, органами влади, законами ж — тільки основні, коло яких в загальному окреслюється у ст. 92 Конституції України. Необхідно зазначити, що підзаконні акти, як правило, регулюють майже ті самі відносини, які були врегульовані законом. У ст. 117 Основного закону держави записано : « Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання». Однак нічого не зазначається з яких саме питань може Кабмін виносити такі акти. Вважаємо, що доцільно було б при прийнятті Конституції України визначити коло правовідносин, які необхідно було б врегульовувати на підставі актів органів виконавчої влади.

Співвідношення за юридичною силою.

Вітчизняна наука визначає юридичну силу нормативних актів як специфічну властивість нормативно-правових актів, яка характеризує їх співвідношення і взаємозалежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави. Закони виступають основою для підзаконного правового регулювання. Підзаконні нормативно-правові акти мають меншу юридичну силу ніж закони. У випадку виявлення суперечностей між нормами підзаконних нормативно-правових актів і законів, вони завжди вирішуються на користь останніх. В даному випадку підзаконні акти займають другорядне місце після законів.

Співвідношення за часовими межами.

Підзаконні нормативно-правові акти, як правило, розраховуються на менш тривалий період чинності, є менш стабільними. У випадку внесення змін до галузевих та інших пов'язаних з певною сферою правового регулювання законів, вони мають бути приведені у відповідність до цих джерел права.

Співвідношення за колом осіб та сферою правового впливу.

Підзаконні нормативно-правові акти, як правило, розповсюджуються на менше коло осіб ніж закони. Сфера правового регулювання окремих з них є більш вузькою, спеціальною, у порівнянні з положеннями законів10.

У юридичній літературі розглядається кілька формул підзаконності нормативних актів: "прийнятий на виконання закону", "прийнятий у межах повноважень, що надані законодавством", "прийнятий на підставі закону". Проте єдиною для всіх нормативних актів загальною формулою підзаконності є формула "на підставі та на виконання закону", всі ж інші випливають із неї і не є спеціальними для актів тих чи інших суб'єктів правотворчості. Формула "на підставі та на виконання закону" випливає з таких ознак закону як його вища юридична сила і первісність.

"На підставі закону" означає "на базі і у суворій відповідності з ним". Ця формула відбиває одну загальну рису змісту підзаконних нормативних актів: вони базуються на законі, а також одну загальну особливість їх юридичної сили: вони закону не суперечать. Формули підзаконності означають відповідність підзаконних нормативних актів не тільки законам, а й іншим актам, що мають більшу юридичну силу.

Друга частина формули — "на виконання закону" — зумовлена тим, що у законі за загальним правилом набувають свого закріплення найбільш значущі, типові й стійкі відносини, підзаконні ж нормативні акти покликані здійснювати більш конкретне правове регулювання. Законодавча діяльність держави ставить за мету закріпити основні правові принципи і найбільш загальні правові норми. Підзаконні ж акти дають змогу охопити велике коло подробиць, рис, особливостей, які не можуть бути враховані у рамках закону. Деталізація і конкретизація норм закону може виражатися як у встановленні окремих норм, так і у прийнятті нових нормативних актів, а в ряді випадків і системи таких актів. Таким чином, формула "на виконання закону" означає: "у розвиток положень закону", "з метою організації виконання закону"11.

2.3. Порядок прийняття законів

На сьогодні порядок прийняття законів в Україні регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України.

Законодавча діяльність, як і правотворення в цілому, ґрунтується на принципах верховенства права, демократизму, гласності, врахування громадської думки, плановості, системності, наукової обґрунтованості законодавчих рішень, визнання людини найвищою соціальною цінністю.

Законодавчий процес складається з самостійних стадій — логічно завершених етапів щодо прийняття законопроекту. Такими стадіями є:

законодавча ініціатива — звернення суб'єктів, визначених Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання на розгляд Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи проекту закону. Згідно зі ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України і Національний банк України;
підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України. Основними етапами підготовки є прийняття рішення щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансове забезпечення підготовки проекту, розробка концепції законопроекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза проекту закону, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб'єктом права законодавчої ініціативи. Особливе значення має наукова експертиза законопроекту — діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих експертних організацій, окремих експертів та груп експертів, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якостей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, національної безпеки тощо). Підготовлені проекти законів можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими установами, громадськістю. Обов'язковим є оприлюднення проектів конституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїнський референдум. Далі законопроекти за участю суб'єкта права законодавчої ініціативи та розробників проекту проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України;
розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону для доопрацювання із визначенням головних зауважень і терміну доопрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначенням причин відхилення; схвалити текст закону в цілому і внести його на всенародний референдум; прийняти закон і визначити порядок введення його в дію;
прийняття закону Верховною Радою України. Закони приймаються в цілому, а частина з них і постатейно — за результатами другого і третього читання на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України;
введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку, умов набрання чинності законом. Введення в дію закону визначається у прикінцевих чи перехідних положеннях закону. Конституційний закон та кодекс вводяться в дію окремими законами.

Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради України закон направляється на підпис Президентові України. Президент України підписує закон протягом 15 днів після його отримання і офіційно оприлюднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону, повертаючи його зі своїми вмотивованими пропозиціями для повторного розгляду Верховною Радою України. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій же редакції не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторного прийняття12.

Закони України не пізніше як у 15-денний строк після їх прийняття і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях: «Голосі України», «Офіційному віснику України», «Відомостях Верховної Ради України». Закон набирає чинності через 10 днів з дня його-офіційного оприлюднення, якщо інше на передбачене самим законом, але не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Особливою формою законодавчої діяльності є прийняття закону всеукраїнським референдумом. Всеукраїнським референдумом може бути прийнятий будь-який конституційний або звичайний закон, крім законів з питань податків, бюджету та амністії. Закони, прийняті референдумом, не потребують затвердження державними органами, вони змінюються лише іншим всеукраїнським референдумом. Конституційні закони, затверджені або прийняті всеукраїнським референдумом, мають більш високу юридичну силу, ніж звичайні закони. Датою прийняття таких законів вважається день проведення референдуму. Вони набирають чинності в порядку, визначеному самим законом, але не пізніше 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення13.

РОЗДІЛ 3

ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ В УКРАЇНІ

3.1. Питання законотворчості в Україні

У країнах романо-германської правової сім’ї, у тому числі й в Україні, основним видом правотворчості є законотворчість, а основним джерелом права — нормативно-правовий акт.

Процес законотворчості суворо регламентований правом. Наприклад, в Конституції України йдеться про порядок прийняття законів. Крім того існує Регламент Верховної Ради України, де передбачаються правила і режим роботи цього органу. Інші суб'єкти підзаконної правотворчості також мають власні нормативні документи, що встановлюють порядок їх діяльності щодо прийняття правових актів.

Існує декілька підходів до поділу законотворчого процесу на стадії. Якщо їх узагальнити, то можна виділити наступні його етапи та стадії, при тому, що кожний етап включає декілька стадій.

І етап. Формування державної волі (підготовка проекту).

1) З’ясування суспільної потреби у правовому регулюванні певної сфери суспільних відносин, визначення виду правового акта та суб’єкта його прийняття із залученням фахівців у відповідній галузі господарства, які мають досвід роботи та знання.

2) Прийняття рішення про підготовку нормативно-правового акта. Готувати проект нормативного акта, після прийняття відповідного рішення, може орган правотворчості, інші суб’єкти законодавчої ініціативи, а також спеціально уповноважені суб'єкти.

3) Розгляд і обговорення проекту здійснюється у різних формах (розширені засідання робочих груп; обговорення у засобах масової інформації; отримання експертних висновків від профільних наукових установ тощо). Найважливіші законопроекти можуть виноситись на всенародне обговорення.

4) Створення остаточного варіанта проекту нормативного акта14.

II етап. Безпосереднє прийняття нормативно-правового акту відповідним суб'єктом правотворчої діяльності.

1) Внесення у офіційному порядку одним із суб’єктів законодавчої ініціативи проекту на розгляд відповідного правотворчого органу.

2) Обговорення проекту.

3) Прийняття проекту здійснюється шляхом голосування спочатку кожної статті, розділу, глави, поправок до них, а потім проекту в цілому.

4) Вступ нормативно-правового акта в юридичну силу відбувається через 10 днів з моменту його офіційного оприлюднення у засобах масової інформації.

Скасування закону здійснюється голосуванням щодо нього в цілому. Зміни і доповнення до закону можуть вноситися шляхом вилучення або доповнення його структурних частин, прийняття поправок або викладення тексту закону в новій редакції. Прийняття Верховною Радою України закону в цілому в новій редакції і введення його в дію скасовує раніше прийнятий закон.

Для підзаконної правотворчості може використовуватись спрощена процедура15.

3.2. Оновлення системи законів в контексті Євроінтеграції

Адаптація та гармонізація законодавств є основними інтегративними інструментами в Європі. Термін «гармонізація» застосовується переважно для позначення процесу приведення внутрішнього законодавства держав-членів у відповідність до законодавства ЄС, а термін «адаптація» використовується стосовно держав-кандидатів на членство, потенційних держав-кандидатів та третіх країн і відображає процес приведення національного законодавства держав, що не є членами ЄС, у відповідність до законодавства ЄС. Це обумовлено у тому числі виконанням зобов’язань, які випливають із відповідних міжнародних угод цих держав із ЄС16.

Виділяють декілька умовних етапів у процесі здійснення адаптації українського законодавства до законодавства ЄС.

Перший етап (1991 – 1994 роки) характеризується виробленням загальних підходів до адаптації через визначення загальних стратегій розвитку національного законодавства із врахуванням інтеграційних процесів, які відбувалися в Європі. Цей етап характеризується формуванням механізму взаємодії державних органів в Україні у питаннях адаптації законодавства. Основну роль у цьому періоді відіграли Президент України та Кабінет Міністрів України.

Другий етап (формування) (1994 – 2004 роки) відзначився спробами пришвидшити адаптацію законодавства України до законодавства ЄС, що не вдалося як через суб’єктивні (неузгодженість дій державних органів України, навіть за наявності координуючої ролі Кабінету Міністрів України в особі Міністерства юстиції України), так і об’єктивні (постійною динамікою acquis) причини. Цей етап можна вважати базовим у контексті формування внутрішніх правових засад адаптації, що, у свою чергу, зумовило ключову роль Верховної Ради України у процесі адаптації (із цим і пов’язано створення Комітету Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції).

Третій етап (подальший розвиток) (2004 – 2012 роки) є доволі неоднозначним з точки зору ефективності політики адаптації у контексті європейської інтеграції, що зумовлено, перш за все, нестабільністю державного апарату України (створення та ліквідація спеціалізованих органів, до основної компетенції яких входив моніторинг адаптації законодавства).

Четвертий етап (асоціація) (2012 рік – по сьогодні) є одним із найскладніших етапів з точки зору адаптації, що пов’язано із відсутністю спеціально уповноваженого органу з питань адаптації у системі органів державної влади. Можливе підписання Угоди про асоціацію свідчить про перехід України на новий рівень взаємодії з ЄС.

Адаптація законодавства України – це чітке міжнародно-правове зобов’язання, яке взяла на себе Україна відповідно до міжнародного договору, а саме – Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами і її державами-членами, що заклала основи вироблення правових та інституційних механізмів адаптації законодавства України до законодавства ЄС17.

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження вважаємо можливим зробити наступні висновки.

Як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили щодо інших нормативно-правових актів закон разом із тим повинен відповідати Конституції, тобто бути конституційним актом. Згідно з Конституцією України закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі й мають відповідати їй. Так само Конституцією визначається коло, рівень і межі виключного законодавчого регулювання суспільних відносин. Одні з них регулюються законами у повному обсязі; щодо інших відносин у законодавчому порядку встановлено лише основні засади, решта відносин регулюється підзаконними нормативними актами.

Виключно законами України у повному обсязі визначаються, наприклад, права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадян; громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців і осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. - С. 141.
Алексеев С. С . Общая теория права – М., 1981. – 523 с.
Вилегжаніна М.В. Класифікаційний аналіз нормативно-правових актів / М.В. Вилегжаніна // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2011. – №1. – С. 16–20.
Волинка К.Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2003. — 240 с.
Гетьман Є. Підзаконний нормативно-правовий акт:поняття, ознаки, функції, види // Вісник Національної академії правових наук України. - 2014. - № 2. - С. 92-100.
Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности. — М.: Междунар. отн. - 1998. — 329 с.
Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.
Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права: академічний курс. - К.: Юрінком Інтер, 2006. — 316 с.
Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — 477 с.
Комаров С. А. Теория государства и права в схемах и определениях. - М., 1997. – 372 с.
Копєйчиков В. В. Правознавство: Підручник. – К.: Юрінком Інтер. – 2003. – 388 с.
Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с.
Кравченко О.І. Конституційне право України: Навчальний посібник. - Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004- 512 с.
Макарчук В.С. Загальна теорія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Вид. 6-те, доп. – К.: Атіка. – 2009. – 624 с.
Марченко М.Н. Правовые системы современного мира. Учебное пособие. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2009. – 528 с.
Марченко М. Н. Теория государства и права: Учебник. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: ТК Велби, Изд-во Проспект. - 2004. - 648 с.
Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: учебник. – М.: Право и закон, 1998. – 396 с.
Назаренко Г.В. Общая теория права и государства. – М.: Ось-89, 2001. – 453 с.
Оборотов Ю.Н. Традиции и новации в правовом развитии. — О.: Юрид. л-ра, 2001. — 156 с.
Проблемы общей теории права и государства: Учебник / Под общ. ред. B.C. Нерсесянца. — М.: НОРМА-ИНФРА, 2002. — 832 с.
Протасов В.Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и государства. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юрайт, 2001. – 346 с.
Скакун О.Ф. Общее сравнительное правоведение: Основные типы (семьи) правовых систем мира: Учеб. для студ. вузов. – К.: Видавничий дім «Ін Юре». - 2008. – 464 с.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
Теорія держави та права: Підруч. / [Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.]; за заг. ред. Є. О. Гіди. — К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2011. — 576 с.
Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 448 с.
Тихомиров Ю.А. Право: национальное, международное, сравнительное // Государство и право. — 1999. — № 8. — С. 5-12.
Чиркин В.Е. Государствоведение: Учебник. — М.: Юристъ, 1999. — 400 с.

1 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. – С. 243

2 Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — С. 247

3 Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С. 120

4 Теорія держави та права: Підруч. / [Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.]; за заг. ред. Є. О. Гіди. — К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2011. — С. 257

5 Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права: академічний курс. - К.: Юрінком Інтер, 2006. — С. 131

6 Теорія держави і права: Підручник / С.Л. Лисенков, А.М. Колодій, О.Д. Тихомиров, В.С. Ковальський; За ред. С.Л. Лисенкова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – С. 244

7 Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. – С. 245

8 Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — С. 142

9 Копєйчиков В. В. Правознавство: Підручник. – К.: Юрінком Інтер. – 2003. – С. 238

10 Кравченко О.І. Конституційне право України: Навчальний посібник. - Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004- С. 251

11 Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. — К.: Кондор, 2006. — С. 249

12 Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права: академічний курс. - К.: Юрінком Інтер, 2006. — С. 231

13 Теорія держави та права: Підруч. / [Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.]; за заг. ред. Є. О. Гіди. — К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2011. — С. 257

14 Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — С. 266

15 Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С. 125

16 Теорія держави та права: Підруч. / [Є. О. Гіда, Є. В. Білозьоров, А. М. Завальний та ін.]; за заг. ред. Є. О. Гіди. — К.: ФОП О. С. Ліпкан, 2011. — С.125

17 Гетьман Є. Підзаконний нормативно-правовий акт: поняття, ознаки, функції, види // Вісник Національної академії правових наук України. - 2014. - № 2. - С. 92

Закон як нормативно-правовий акт