Поєднання фантастичного та реалістичного, трагічного та іронічного начал у новелі Ф.Кафки «Перевтілення»

PAGE 10

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра теорії літератури та славістики

Курсова робота з історії

зарубіжної літератури

студентки ІІІ курсу

факультету іноземної філології

групи ІМ-35

Разкевич Ольги Дмитрівни

Науковий керівник –

доц. Вовчук Наталія Іванівна

Рівне – 2010

Зміст

ВCТУП………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ І. Своєрідність творчості Ф.Кафки……………………………………..6

Ф.Кафка як представник екзистенціалізму………………………...6

Світовідчуття письменника…...……………………..………..........8

Розколений світ Ф.Кафки……………………………………..8

Проблема відчуження та самотності «маленької людини»..11

РОЗДІЛ ІІ. Поєднання фантастичного та реалістичного, трагічного та іронічного начал у новелі Ф.Кафки «Перевтілення»..…………...15

. Мотив перевтілення у літературі. Літературні та автобіогра-

фічні джерела новели……………….………………………….........15

. Поняття фантастики у літературі. Поєднання фантастичного і реалістичного у новелі……………………………………………….18

2.3. Особливості трагізму і іронії …………………………..…………...22

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….....27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………....28

Актуальність дослідження. Протягом ХХ століття в художній літературі актуальною стає проблема людської самотності, відчуження особистості. Такі видатні письменники, як Жан-Поль Сартр (1905-1980), Франц Кафка (1883-1924) та Альбер Камю (1913-1960) не випадково підіймають у своїх творах цю проблему: вони досліджують процеси, що відбуваються в людській душі і визначають «хворобу» суспільства – моральне «перевтілення», деградація особистості, яка втрачає будь-які орієнтири в житті.

Творчість Франца Кафки, якою розпочиналось двадцяте століття, стала однією з вершин сучасної художньої культури. У ній, як уже зазначалося, отримали втілення багато актуальних проблем сьогодення, і серед них головні – проблеми особистості і гуманізму. Цей художник геніально угадав наперед - і змоделював у своїх творах - ту реальність, яка визначить у людській історії обличчя XX століття, -
реальність тоталітарного суспільства, дегуманізації людських стосунків і кризи особистості. Кафку вважають родоначальником літератури абсурду і чи не першим екзистенціалістом у світовій літературі, тому шо, за думкою Альбера Камю, його творчість стала найбільш переконливим втіленням абсурдності буття. Найбільш характерною рисою стилю письменника вважають художній міфологізм і притчевий характер освоєння дійсності. Кафка виходить з фантастичних ситуацій, та розвиває їх строго логічно, реалістично і мотивовано. Психологічна зумовленість алогічних і страхітливих подій оголює і загострює "нормальні" взаємозалежності буденності. Кафка створює новий міф, але цей "міф зовсім не виходить зі сфери речей, і навіть, навпаки, - обертаючись в особистісній стихії, він з особливою силою спирається на речі, на кожну здійсненність, хоча і розуміє її глибше, ніж звичайні фізичні речі".

Творчість австрійського письменника Ф.Кафки – це відлуння особистої трагедії письменника, який свого часу зізнавався, що живе у своїй сім’ї «більш чужим, аніж найчужіший». Світосприйняття письменника – трагічне. Майбутнє, доля людини – глухий кут, зникнення: «Як можна радуватись світу? Хіба лише тоді, коли шукаєш в ньому спасіння». Людина в цьому світі – самотня комаха, якій нізвідки чекати допомоги. Навколо – ворожий світ. Людина – жертва долі, приречена на самотність, страждання, муки, котрі й становлять сенс її життя: «Усвідомлення немає, є лише існування, одне лише існування до останнього подиху, до смерті»[2].

Життя і творчість Кафки ґрунтовно вивчали російські вчені Б.Сучков, В.Днєпров, Є.Кніпович та ін. Особлива роль належить визначному представнику української наукової думки Д.Затонському, який відкрив непростий художній світ Кафки. Вагомим є внесок кафкознавців кінця ХХ-поч ХХІ ст. – Є.Волощук, В.Зусмана, В.Подороги, С.Буряка, М.Брода, В.Набокова, Н.Лисюка, А.Гургуза, Н.Белея.

Зрозуміло, що основний масив наукової кафкіани склався у зарубіжному, зокрема австрійсько-німецькому літературознавстві, й він щороку поповнюється: це біографічні праці та мемуари М.Брода, Ф.Баумера, П.Чітаті, Е.Павела, К.Вагенбаха, Г.Яноуха та фундаментальні наукові монографії Г.Поліцера, Г.Біндера, Ф.Байснера, М.Бензе, Т.Адорно, численні статті. Та цих авторів найперше приваблює дослідження окремих проблем екзистенціального характеру: Ж.Делез і Ф.Гватарі аналізували творчий метод Кафки як явище літературно-художнього авангарду; К.Штельцль трактував життя Кафки як буття празького єврея; Ф.Баумер придiлив увагу елементам єврейської мiфологiї та їх трансформацiї в Кафковiй творчостi; К.Келлер дослiджував мiфологiчнi елементи в “Замку” та iнших творах Кафки; У.Абрагам вивчав проблему права і провини в художньому свiтi письменника тощо. Поширеним є монографічний аналіз одного чи кількох творів Кафки, найчастіше з метою вивчення творчого методу, жанристики автора або резонансу творчостi Кафки в літературному процесі: значний внесок зробили тут Г.Біндер, дослідник форми притчі в творчості Кафки; К.Гоффер, що досліджував тут елементи фантастичного; К.Беццель, який аналізував прийоми створення пейзажу в творах письменника тощо).

Метою даної курсової роботи є спроба дослідити поєднання фантастичних і реалістичних, трагічних та іронічних начал у творчості Кафки на прикладі новели «Перевтілення».

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

визначити особливості екзистенціалізму як літературного напрямку ХХ ст.;

простежити риси екзистенціалізму у творчості Ф.Кафки

розкрити світобачення письменника;

дослідити проблему відчуження особистості у його творчості;

розглянути проблему самотності та існування типу «маленької людини» ХХ ст.;

простежити мотив «Перевтілення» у літературі.

дослідити літературні і автобіографічні джерела новели.

проаналізувати співвідношення реального та фантастичного, трагічного та іронічного начал у творі.

Об’єктом дослідження є творчість Ф.Кафки;

Предмет дослідження – особливості поєднання різних начал у новелі «Перевтілення».

Теоретичною базою дослідження є статті відомих вчених (передусім Д.Затонського, В.Набокова ), надруковані у наукових та науково-методичних журналах «Всесвітня література та культура в навчальних закладах України», «Всесвіт», «Зарубіжна література», «Зарубіжна література в навчальних закладах України», «Вопросы литературы», «Иностранная литература», «Наука и культура».

Методи дослідження: описовий.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання її матеріалів у сфері літературознавства,під час вивчення історії зарубіжної літератури та творчості Ф.Кафки у середніх загальноосвітніх навчальних закладах України.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та бібліографії. Загалний обсяг роботи становить 29 сторінок.

РОЗДІЛ І. Своєрідність творчості Ф.Кафки

Ф.Кафка як представник екзистенціалізму

Творчість Франца Кафки відображає складності і протиріччя світу, які він сприймав як абсурд свого часу. Письменник відобразив трагедію безсилля людини перед абсурдністю буржуазного світу. У своїх творах Кафка у своєрідній художній формі відтворює суспільні відносини, розкриває їх справжню суть. Художній стиль австрійського письменника Ф.Кафки розвивався під значним впливом, як романтичного, так і реалістичного гротеску різних європейських письменників: Н.В.Гоголя, Ч.Діккенса, Ф.М.Достоєвського. Його зараховували до мистецтва крайнього декадансу, розпаду буржуазної свідомості та називали художником екзистенціалістського типу.

Екзистенціалізм (від лат. existentia — існування) – течія в літературі, що сформувалася в Європі у на початку ХХ ст.., а найбільшого розвитку досягла в 30—40-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях датського філософа XIX ст. C.К’єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М.Хайдеггер, К.Ясперс) та французьких (Г.Марсель, А.Камю, Ж.-П.Сартр) філософів та письменників. Як система екзистенціалізм внутрішньо неоднорідний, його основою є ідеї феноменолога Е.Гуссерля і екзистенціаліста М.Хайдеггера, який вбачав єдиним джерелом художнього твору самого митця. Письменник у своєму творі, на його думку, виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. Створена ним дійсність стоїть над часом і суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна. Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічності людського буття [20].

Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920-1930 рр. німецькі філософи М.Хайдеггер, К.Ясперс, О.Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. До філософів цього ж напряму належать також М.Бердяев і Л.Шестов у Росії та М.Мерло-Понті у Франції. А серед попередників екзистенціалізму як філософської системи — Паскаль, датський філософ С.К’єркегор, що вважається зачинателем екзистенціалізму.

Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і здійснили письменники Жан-Поль Сартр (1905-1980) і Альбер Камю (1913-1960). В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами .

Визначальними рисами екзистенціалізму є:
- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотнос- ті,страждання,смерті;
- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншо-му», адже всі вони нав’язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
- вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
- існування людини тлумачиться як драма свободи .

Представники екзистенціалізму зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Саме існування людини «наодинці» з буттям і є, на думку екзистенціалістів, єдиною достовірною реальністю. Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, «бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення» [20].

Отже, Франца Кафку ми можемо вважати представником екзистенціалізму. У своїх творах письменник прагне збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце він висуває категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для нього трагічне начало – ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ – абсурдний, а існування, екзистенція людини – це «буття для смерті» як єдиної мети та підсумку існування.

1.2.Світовідчуття письменника

1.2.1. Розколений світ Ф.Кафки

Франц Кафка (1883-1924) – неординарна постать у європейській літературі, суперечки про нього і його творчість не вщухають у літературознавстві. В його особистості та творчості все вражає парадоксальністю, абсурдністю. Навіть про те, до якої національної літератури його віднести, сперечаються і сьогодні. Письменник був євреєм, жив у Празі, писав німецькою. У його творчості поєдналися елементи різних національних стихій і культур – індійської, словя’нської, німецької. З цього поєднання і постає дивовижний і неповторний світ автора.

Макс Брод, його друг та біограф, писав: «Як єврей він не був своїм серед християн. Як індиферентний єврей…він не був своїм серед євреїв. Як людина, що розмовляє німецькою, він не був своїм серед чехів… Він ніби голий серед одягнених. Як службовець із страхування робітників він не цілком належав до буржуазії. Як бюргерський син – не зовсім до робітників. Проте і на службі він не був увесь, адже відчував себе письменником. Але й письменником він не був, бо віддавав усі сили сім’ї. Водночас він жив у своїй сім’ї більш чужим, ніж будь-хто інший.» [4].

Чеський музикант і літератор Густав Яноух в книзі «Розмови з Кафкою» наводить один діалог, в якому Кафка самовизначає себе як художника слова:

«Ви описуєте поета таким дивовижним велетнем: ноги його на землі, а голова зникає в хмарах… Насправді поет набагато менший і слабший середньої людини, тому він більш гостріше і сильніше відчуває важкість земного буття. Творчість для художника – страждання, за допомогою якого він звільняє себе для нового страждання. Він лише пташка, закрита в клітці власного існування».

І коли Кафку спитали чи він також таким є, то він відповів:

«Я – дуже незграбна пташка, я – Kavka (чеською галка) – але у мене не підрізані крила, вони відмерли. Тепер для мене не існує ані висоти, ані далі», - писав про себе письменник [11].

Кафка сам боявся розлучитися зі своєю самотністю. Але в той же час він боявся самотності. «Немає у нього пристанища, немає даху над головою, – писала Мілена Есенська, перекладач творів Кафки чеською мовою. – У сім’ї мав непрості стосунки з батьком, який постійно дорікав сину невмінням влаштуватися в житті. Нездатний чинити опір, звернув до літературної праці. Але і цим батько був невдоволений. Їхні стосунки – протистояння вразливого, фізично слабкого і безвільного сина з ніжною душею і деспотичного вольового батька». Література була для нього єдиною можливістю відчути себе самостійним, незалежним від батьківської волі. «Письменництво і все з ним пов’язане – суть моєї невеличкої спроби стати самостійним, спроби втечі». Хоча до кінця вільним від батька він себе ніколи не почував. «Більш правий Ти був у своїй антипатії до мого письменства… Тут я дійсно став самостійним і віддалився від Тебе, хоча це трохи і нагадує черв’яка, який якщо наступити ногою на задню частину, відірветься і відповзе в бік… У моїх писаннях мова йшла про Тебе, я виливав у них свої скарги, які не міг вилити на Твоїх грудях».

Життя Ф.Кафки, навіть якщо він і хотів відмежувати його від творчості, непомітно переходило, переливалось в літературу, яка стала для нього способом існування, «формою молитви»: «В мене немає інтересу до літератури, література – це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу»[20].

І тому уся творчість Кафки, по суті, коли не розповідь про себе, то глибоко суб’єктивне переживання зовнішнього світу. Оповідання «Вирок» це відтворення стосунків з батьком, «Сільський лікар» – перенесена на мову символів історія горлової кровотечі й другого розриву з Феліцією; «Голодомайстер» – криве дзеркало кафківських взаємин з мистецтвом і водночас щось трагічно особисте. Можливо, не було на світі письменника, у творчості якого власне й власна доля відіграли б таку вирішальну роль як у Кафки. Його твори часто залишалися незакінченими не тому, що талант митця «не значний» і не тому, що він не знаходив істини. Будь-який його твір–це він сам і по-справжньому поставити крапку була спроможна його смерть.

Кафка в своїх творах переживає численні метаморфози, які й пояснюють природу його власного розколеного світу ( схема 1):

Схема 1

Голодар – символізує голод по духовній їжі, жажду любові, тепла, розуміння;

Міст – символ жертви заради людей –міст до духовності і краси;

Звір, загнаний в нору, нора – символ відречення від реального світу, неприйняття його і страх перед ним;

Живий труп – символ «безкрильності», спустошеності, розчарування і страху, страждання і болю;

Мавпа – символ неможливості бути причетним до світу людей [6].

Кафка-письменник до себе був нещадним. Він писав і постійно був незадоволений написаним, ганив свої твори. Так про «Перевтілення» він говорив, що це «мерзенне оповідання». Але водночас літературна творчість мала для нього колосальне значення. Художник висував до себе надлюдські вимоги: «…щасливим я був би тільки тоді, коли зміг би привести світ до чистоти, правди, сталості». Недосконалості світопорядку він хотів протиставити бездоганність своєї творчості. За такі високі вимоги Кафка заплатив прокляттям довічної незадоволеності собою.

Дослідники Д.Затонський, Б.Сучков та ін. справедливо вважають, що світ, створений Кафкою, був штучною креацією ізольованої свідомості. Проте хоча кошмарні картини людського буття породжені у Кафки не стільки сучасним йому реальним життям, скільки його власною хворобливою уявою, він об’єктивно створює достатньо точний футурологічний прогноз ХХ ст., сповнений невимовного й фатального трагізму [9].

Суб’єктивне світосприйняття Кафки – настрій відчаю, впевненість у фатальній нездоланності сил, що пригнічують людину. Романи, оповідання, щоденники Кафки являються художнім виразом кризи суспільного та естетичного пізнання, що було характерне для модерністської літератури ХХ століття.

1.2.2.Проблема відчуження та самотності «маленької людини»

У літературознавстві термін «відчуження» ( нім. die Entfremdung, англ. alienation) використовується для характеристики позиції особи щодо суспільства, в якому вона почувається зайвою, самотньою. Основою відчуження є привласнення іншими людьми результатів діяльності особи [14].

Володимир Набоков говорив: «Твори Франца Кафки розглядають як певний код стосунків людей, як певну модель життя, сконструйовану із символів… А його самого – «як співця відчуження», міфотворця, який назавжди закріпив створені власною уявою вічні риси нашого світу». Сприймаючи людину як істоту, яка страждає, носячи в собі постійну душевну муку, Кафка рано дійшов думки про те, що джерело мук і страждань – у самій людині, у її природі [18] .

У творах Ф.Кафки людина просто приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуження, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом А.Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими у Ф.Кафки, де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням». У його героїв немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло) [10].

У таких своїх творах, як наприклад, «Процес», «Перевтілення», «Вирок», «Голодомайстер» та ін Ф.Кафка створив особливий художній світ – абсурдний, жахливий незрозумілий. Все, що відбувається в ньому, не має логічного пояснення, але дає можливість відчути поширення суспільного хаосу, руйнацію моралі в світі, що веде до повного відчуження. Письменник стверджував: оскільки людина живе у ворожому їй світі, то вона перебуває у безвихідному становищі і в неї нема жодних шансів стати справжньою особистістю, встановити гармонійні зв’язки зі своїм оточенням. Вона зайва у суспільстві, у цілому світі.

Світ у творах Кафки ворожий героєві: в суспільстві принципово немає місця рівності, рівноправності – всепроникна ієрархічність і субординація визначає стосунки людей у суспільстві в цілому: стосунки у сім'ї, зв'язки зі знайомими (до речі, у героїв Кафки немає і не може бути друзів), родичами й усіма людьми, з якими будь-яким чином контактують його персонажі. Людина зайва у такому суспільстві. Вона відчуває постійне напруження, її існування метушливе, вона виконує роль «маленької людини». Такого довго витримати не можна ,єдиний вихід – це відчуження .

Зображення трагічного безсилля «маленької людини», її приреченості у цьому абсурдному світі – характерна риса Ф.Кафки. Суспільство для людини вороже, антигуманне, вбиває в неї найкращі якості: доброту, милосердя, співчуття, любов до ближнього. «Маленька людина» помирає в зіткненні з цим жорстоким абсурдним життям, відчуваючи байдужість навіть в власній сім’ї, не говорячи вже про інших людей. Вона постійно від когось або від чогось залежить: від батьків, роботи, суспільства; вона не має права голосу, її думка нікого не цікавить. Вона – лише «маленька людина» серед мільйонів.

Новела Ф.Кафки «Перевтілення» – яскравий приклад трагедії відчуження. Тут зображено граничну людську самотність, яка народилася в мозку Кафки під час його нічних марень, коли він сам відчував себе геть викинутим з життя. Але, можливо, що деякі її відтінки були навіяні читанням Ф.Достоєвського, одного з найулюбленіших письменників Кафки .

Невідворотна і непередбачена трагічна подія спіткала героя - рядового комівояжера Грегора Замзу: він перетворився на величезного жука. «Що зі мною трапилось?» - збентежено запитує він себе, все ще сподіваючись, що це жахливе сновидіння скінчиться. Та страшний сон – «віртуальна реальність» - продовжується, і йому доводиться звикати до існування в монструозній подобі, до певних обмежень своєї нової форми, освоювати свої нові фізичні можливості. «Що зі мною трапилось?» - запитує себе людина XX століття. Чому можливі такі страхіття? Відповідь на ці запитання слід шукати в соціальному довкіллі, яке склалося на початок нашого століття, в тих цілях і визнаних соціумом ціннісних орієнтирах, які спричинились до таких жахливих наслідків.

Герой «Перевтілення» зачиняється у своїй кімнаті, а отже, і в собі, позбавляючи себе простого людського щастя. Він ховається під комашиною оболонкою. Але дарма. Він же може, як усі, відчувати світ душею, адже в нього є почуття, спогади, бажання, мрії. Але для нього все втрачено. Він був людиною, як усі, але він змарнував той час, жаліючи себе, вважаючи себе невдахою. І кара за це – перевтілення. Та навіть після перетворення на комаху, єдине, що його пригнічує, – це те, що хазяїн буде незадоволений його відсутністю, що є повним абсурдом у даній ситуації.

Грегор Замза пильно оберігає свою самотність. Яскравим свідченням цього стає кімната:

Кімната Грегора – це невелика прохідна кімната, вікно якої виходить до сірої будівлі великої лікарні, а троє дверей – в сусідні кімнати. На перший погляд вона знаходиться в центрі квартири, але потім вона стане замкнутим простором, ізольованим від усього навколишнього світу, де опинився головний герой і в кінцевому результаті залишиться зі своєю бідою наодинці; спочатку він обов’язково закриває свою кімнату, і навіть у тому разі, якщо двері не зачинені, мати повинна стукати. Ніхто ні до кого не заходить без справи, не заходять і тоді, коли інший потребує допомоги: «Вранці, коли двері були зачинені, всі хотіли увійти до нього, а тепер, коли одні двері він відчинив сам, а інші були безсумнівно відчинені протягом дня, ніхто не заходив до нього, а ключі між тим стирчали ззовні». Відсутність виходу є структурною особливістю самого центру, і здолати цю межу герой може тільки зі згоди і за допомогою інших, тому що вихід за межі означає контакт і зв'язок з іншими людьми [9].

Отже, можемо простежити причини таких жахливих душевних «перетворень», абсурдної смерті героїв Ф.Кафки: нерозуміння родини, самотність у сім’ї, зубожіння духовного світу, абсурдні закони життя, жорстокий світ без мети й духовного розвитку, який підштовхує людей до загибелі. З одного боку, герой прагне допомогти, бути корисним, має бажання творити добро, з іншого – навколишній антигуманний світ, який уособлює зло, жорстокість, придушує його і він стає стороннім. Проте страшним є не самі «перетворення», а причини, які до них призвели. У своїй творчості Ф.Кафка порушує проблему відчуженості у сім’ї, самотності людини серед людей, показує абсурдність буття і кризу найважливіших гуманістичних цінностей на початку ХХ століття.

РОЗДІЛ ІІ. Поєднання фантастичного та реалістичного, трагічного та іронічного начал у новелі Ф.Кафки «Перевтілення»

2.1.Мотив перевтілення у літературі. Літературні та автобіогра-

фічні джерела новели

Перевтілення завжди було одним із улюблених мотивів художньої творчості. Бачачи різноманітні метаморфози в оточуючому світі (коли лялечка стає метеликом, зерно – колосом тощо) та у власному житті (приміром «перетворення» дітей у дорослих та ін.), людина перенесла елемент перевтілення в міфологію, фольклор. З давніх-давен у народних казках розповідається про здатність чаклунів перевтілюватися. Новела Кафки «Перевтілення» теж має деяку структурну схожість з казками: перетворення, трапезові повтори тощо. Змішування рис людини з рисами тварин, птахів і комах – одна із ознак гротеску, прийому який служить для увиразнення рис характеру героїв. Можна згадати, що однією з улюблених тем чарівної казки є розповіді про всілякі перетворення: принц-лелека і чарівна жаба, карлик Ніс і брати-лебеді, Лускунчик і Чудовисько[7]. .

Це щодо казки, але в міфах також зустрічається мотив перевтілення. В античності виробився спеціальний жанр перетворень або метаморфоз, який знайшов своє втілення в однойменному творі Овідія. Поет скомбінував та художньо виклав ряд типологічно споріднених міфів, які закінчувалися перетворенням героїв на які-небудь предмети рослинного чи тваринного світу. Причиною перетворення могла стати нерозділена любов (міф про Нарциса), почуття провини (міф про Кипариса), любов чи, навпаки, гнів богів (міф про Дафну). За волею олімпійців, жертва перетворення інколи поверталася до нормального стану (міф про викрадення Європи). Мотив перетворення на комаху також сягає своїм корінням "Метаморфоз" Овідія: прогнівавши богиню мудрості Афіну Палладу своєю гординею, грецька ткаля Арахна перетворилась на павука. Проголошений богинею вирок викликав миттєві фізичні зміни Арахни:

Живи! Але висни й надалі: така вже випала кара тобі, — щоб майбутнім журитися вічно, — й роду твоєму всьому, й того роду найдальшим нащадкам. А на відході ще й соком із зілля Гекати на неї бризнула — й разом із краплями згубними їй і волосся миттю спливло з голови, вже не видно ні вух, ані носа, Вже й голова — наче макове зерно, зіщулилось тіло, вже по боках замість ніг — мов карлючки якісь гачкуваті. Видувся тільки живіт, але й з нього вона випускає нитку тонку й усе тче, як колись, павутиння-тканину [12] .

Розкриття особливостей феномена перевтілення в античній міфології є надзвичайно важливою задачею. Отримані уявлення можуть якщо не наблизити нас до розуміння таємничого перевтілення Грегора Замзи, то хоча б надати матеріал для подальших роздумів.

Явище перевтілення, відображене в античній літературі, є глибоко вмотивованим, реалізується за волею зовнішніх надлюдських сил і не є принципово незворотним. Разом з тим ми не можемо однозначно відповісти, чи властиві жертвам перетворення якісь людські емоції, адже комаха, звір чи рослина просто не здатні їх проявити.

Роздуми з приводу можливості чи неможливості емоційної реакції міфологічних персонажів готують нас до сприйняття душевного відгуку колишнього комівояжера Грегора Замзи, адже з ним відбулось подібне нещастя. На фоні звичайних подій (і навіть порівняно з обставинами давньогрецьких міфів) метаморфоза, яка відбувається з героєм, виглядає страхітливо абсурдною, немотивованою та ірраціональною. Навіть якщо "провиною" зразкового сина та люблячого брата є кількагодинний пропуск роботи, то ця погрішність пояснюється скрутним станом героя, а не навпаки. Крім цього, автор не тільки не прояснює того, які сили причетні до трагедії Грегора Замзи, але й позбавляє своїх героїв будь-яких порухів до встановлення причини жахливої події. На суто фізичному рівні перевтілення комівояжера є незворотним. В поемі Овідія метаморфози виступають логічною кульмінацією попередніх подій, тоді як перетворення Грегора Замзи на "страхітливу комаху" описується в перших рядках новели і, по суті, залишається єдиною логічною "похибкою" твору.

Щодо літературних джерел "Перевтілення" крім "Метаморфоз" Овідія називають ще і "Двійника" Достоєвського. "Метаморфози", як відомо, складаються з понад 200 поетичних розповідей про "перевтілення", а дія повісті Достоєвського починається, як і новела Кафки, з пробудження героя, який незадоволений службою і не може зрозуміти, сон це чи ні; на балу ж він уявляє себе жуком поряд з молодим струнким офіцером. Ім'я героя Кафка запозичив, очевидно, з роману Я.Вассермана "Історія юної Ренати Фукс", де діє персонаж Грегор Замасса.

Новела Кафки має і автобіографічні джерела. Так, Грегор пригадує про невдале сватання до касирки магазину капелюшків: наречена письменника Ф.Бауер носила екстравагантні капелюшки і була реєстратором на підприємстві. А в щоденнику Кафки міститься запис про те. що він на якийсь час відчув себе вкритим панциром.

"Перевтілення" — це безперечне вираження драми самого Кафки, котрий відчував себе чужим у власній сім'ї, розгорнена метафора його комплексу провини перед батьком і родиною. Французький дослідник життя і творчості Кафки Клод Давід зазначає:"Грегор Замза - це явно Франц Кафка. перетворений своїм нелюдимим характером, своєю схильністю до самотності, своєю нав'язливою думкою про писання у певну подобу монстра; він послідовно відрізаний від роботи, сім'ї, зустрічей з іншими людьми, зачинений у кімнаті, куди ніхто не насмілюється ступити ногою і яку поступово звільняють від меблів, незрозумілий, зневажливий, відразливий об'єкт в очах усіх". Але незважаючи на те, що Замза — один з автобіографічних "портретів" Кафки (про це, зокрема, свідчить прізвище героя, яке є криптограмою прізвища самого письменника), цей образ має глибокий узагальнюючий зміст, адже він виражає трагічне світосприйняття людини XX ст., що відчуває на собі тиск зовнішніх обставин — ворожих, абсурдних і сповнених зла.

Слід також відзначити, що інтерпретація новели, виходячи лише зі складних відносин Кафки з батьком, є ознакою насамперед фрейдистських концепцій. Таке тлумачення відкидав Володимир Набоков: "Биографьі-фрейдистьі утверждают, что "Превращение" произросло из сложньїх отношений Кафки с отцом и из чувства вини, не покидавшего его всю жизнь; они утверждают далее, будто в мифологической символике дети представлены насекомьіми, — в чем я сомневаюсь, — и будто Кафка изобразил сина жуком в соответствии с фрейдистскими постулатами. Насекомое, по их словам, как нельзя лучше символизирует его ощущение неполноценности рядом с отцом. Но в данном случае меня интересует жук, а не книжные черви, и этот вздор я отметаю. Сам Кафка весьма критически относился к ученню Фрейда. Он назьівал психоанализ (я цитирую) "безнадежной ошибкой" и теории Фрейда считал очень приблизительньіми, очень грубими представленнями, неотражающими в должной мере ни деталей, ни, что еще важнее, сути дала"[12].

У той самий час "Перевтілення", де батько відіграє Одну з найвідразливіших ролей, певним чином допомогло Кафці якщо не звільнитися від ненависті до власного батька, то принаймні позбавити свої оповідання цієї "нав'язливої" теми: постать батька з'явиться в його творчості лише у невеличкому тексті 1921 року.

Це аж через 9 років після написання новели"Перевтілення", яка разом із новелами "Кочегар" (перший розділ роману "Америка") і "Вирок" мала скласти своєрідну трилогію під загальною назвою "Сини". Адже герої цих творів — Карл Росман, Георг Бендеман і Грегор Замза — були представниками покоління, що конфронтувало з "батьками".

2.2. Поняття фантастики у літературі. Поєднання фантастичного і реалістичного у новелі «Перевтілення».

Мабуть, найстрашнiше в свiтi, коли людина вранцi прокидається i не знаходить себе. Ще є думки, але вони здебiльшого "вчорашнi": "треба не спiзнитися на роботу", чи "дзвонить годинник". А людини вже нема. Натомiсть у лiжку лежить на спинi величезна дивна комаха, безпорадно смикає комашиними нiжками, намагаючись пiдвестися, але важкий панцир тягне долу. Що це? Нiчнi жахи? Тяжка психiчна хвороба? Нi, це реальнiсть. Реальнiсть, в якiй житимуть герої новели "Перевтiлення". Реальнiсть, в яку повiрить читач. Особлива реальнiсть Ф. Кафки. Колись давно люди не могли пояснити багатьох природних сил, шляхiв людської долi. Їхня фантазiя створила мiфи про богiв i надприроднi iстоти, що правлять свiтом, керують долями i вчинками людей. Реальнiсть i фантастика в таких мiфах тiсно переплiтались, вiдбиваючи неспроможнiсть людини логiчно осмислити свiт, в якому вона жила.

Ф.Кафка творить свiй мiф. Як і інші твори "Перевтілення" вражає синтезом реального і фантастичного.

Фантастика (від гр. рhantastikе ~ здатність уявляти) — витворені людською уявою неймовірні картини й образи, яких не буває у дійсності, вигадка. Вона заснована на враженнях від дійсності, а її характер залежить від світогляду письменника, його ідейних позицій. Фантастику використовують митці як засіб художньої "типізації» життєвих явищ. При цьому вони зображують ті явища не в життєподібних картинах і образах, а в умовах неймовірних, нарочито змінених, щоб розкрити не стільки зовнішній їх вигляд, скільки глибинну внутрішню сутність [14].

За що доля карає головного героя новели Грегора Замзу? Вiн звичайна молода людина. Всi його зусилля i турботи було вiддано сiм'ї. Вiн наполегливо працював, щоб утримувати збанкрутiлого батька, хвору матiр, молодшу сестру. Роботу свою вiн не любив i мрiяв колись покинути її, але тепер нi, колись покинути. Коли сiм'я буде забезпечена, коли сестра буде навчатися у консерваторiї, про яку мрiє. Саме про це дозволяє собi помрiяти Грегор, лежачи в лiжку i вiдчуваючи себе дивно змiненим, але ще не усвiдомлюючи це. Вiн лише вiдчуває, що йому важко перевернутися на правий бiк, на якому вiн звик спати. Такi подробицi, що ними насичує розповiдь Кафка, тiльки посилюють враження вiрогiдностi всього, що вiдбувається. Нарештi герой переконався, що вiн перетворився на комаху, що це не сон, не марення, як здавалося йому спочатку. I, переконавшись, герой жахнувся. Але зовсiм не самого перевтiлення. Жахнувся, що запiзнився на поїзд i тепер не має навiть надiї бути на роботi вчасно. Жахнувся, що в новому виглядi йому важко буде працювати з клiєнтами i сiм'я залишиться без коштiв. Жахнувся, коли почув лагiдний голос матерi й свiй комашиний писк у вiдповiдь. Йому соромно за перевтiлення перед рiдними.

Фантастика і реальність у Кафки тісно взаємодіють і взаємодоповнюються. Найнеймовірніше й найабсурдніше відбувається у найбуденнішій обстановці. Вторгнення фантастичного у кафкіанський світ не супроводжується якимсь романтичними казковими ефектами. Більш того, воно ні у кого не викликає подиву, сприймається як щось природне. Втім, як зазначає Д.Затонський диво зовсім і не вторгається у художній світ Кафки, "воно завжди знаходиться тут, складає одне з неодмінних ознак цього світу /.../ Якщо уявно розчленувати романи і новели Кафки на їж первісні елементи, так би мовити "будівельні цеглини", то ми отримаємо переважно зримо реальні, нічим не прикметні речі, предмети, явища. Фантастика з'являється лише тоді, коли Кафка починає ставити їх у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один від одного — вона полягає в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх взаємному відштовхуванні чи притяганні". А. Хаузер писав, що модерністське мистецтво робить наголос "не стільки на самому сполученні предметів, скільки на фантастичності цього сполучення"…[ 19].

Англійський критик Н.Холланд з приводу новели "Перевтілення"писав: "...нереальні елементи, алегоричні імена або людино-комахи, утворюють свого роду електромагнітне поле; найбільш банальні і прозаїчні деталі, внесені в їх поле набувають здатність випромінювати особливе, додаткове значення". Цей же дослідник спробував розшифрувати чи не всі символи цього твору. На думку Холланда, хазяїн Грегора Замзи - символ Бога; три квартиранти— що оселилися в домі після перевтілення, — боги кожного з членів сім'ї; одяг і вдягання -символ "підкорення"; саме перетворення Грегора—це символ перевтілення Бога в людину, а смерть Греїгора—символ смерті Христа.

Чимало дослідників творчості письменника звертали увагу на притаманну його стилю рису — невідповідність між реалістичним способом зображення і абсолютно неправдоподібними подіями. Цю манеру Кафки один з перших його дослідників В.Рем назвав «магічним реалізмом». Він зазначав, що на відміну від інших письменників-містиків, які вміщують дивовижне «по той бік повсякденності», Кафка "розташовує диво ще більш магічно в самий центр буденного". Недаремно в одній із новел Кафки («Блюменфельд,старий холостяк) є такі слова: "Навіть неймовірне повинно мати свої межі».

Говорячи про кафківський "фантастичний реалізм», можна згадати і видатних письменників минулого, які також намагалися стикати неправдоподібне з вірогідним. Подібні спроби робили Рабле і Свіфт, Гофман і Гюго, Гоголь і Достоєвський. А серед тих, хто йшов слідом за "магічним реалізмом" Кафки в літературі ХХ століття — Булгаков і Набоков, Йонеско і Дюрренмат, Гарсіа Маркес і Кортасар. Показовою у цьому відношенні є новела німецької письменниці Анни Зегерс "Зустріч у дорозі", у якій зображується зустріч у празькому кафе трьох письменників - Ернста Теодора Амадея Гофмана, Миколи Гоголя і Франца Кафки. Вони розмірковують про літературу, читають уривки з власних творів. Звичайно, подібна зустріч у реальній дійсності була би абсолютно неможливою: Кафка народився за тридцять ровів по смерті Гоголя і за шістдесят по смерті Гофмана. Проте письменниця тонко вловила тісний і глибокий зв'язок між творчістю представників різних літературних епох. Романтика Гофмана, реаліста Гоголя і модерніста Кафку споріднюють не тільки високий гуманізм, біль за "маленьку людину", а й ті художні засоби, той самий "магічний реалізм", за допомогою якого митці опановують дійсність.

Для підкреслення абсурдної реальності Кафка використовує гротеск. Гротеск (від франц. «химерний», «незвичайний») – це принцип художньої типізації, для якого є характерним незвичайне поєднання несумісних речей – фантастичного і реального, трагічного і комічного, раціонального та ірраціонального, високого й низького, що виявляє глибинну сутність явища [ 22].

У Кафки гротеск організовує всю структуру творів. За допомогою гротеску автор створює нереальний, дивний, аномальний світ, де органічно поєднане реальне і фантастичне. Гротескний світ – це світ «на виворот». У творах Кафки присутнє постійне балансування між природним і фантастичним, трагічним і повсякдневним, абсурдом і логікою. Образи головних героїв Кафки є гротеском. У образі Замзи автор свідомо порушує норми життєвої правдоподібності. В оповіданні протиставляється реальне і фантастичне. На перший погляд, новела має фантастичний характер, але насправді це своєрідна метафора світу і духовних процесів, які намагався відтворити письменник у такий незвичайний спосіб. Фантастика у Кафки не відчувається, абстрагуючись від об’єктивної реальності, вона створює нову, суб’єктивну реальність, яка маскується під фантастику.

Кафка виходить з фантастичних ситуацій, тa розвиває їх строго-логічно, реалістично і мотивовано. «Психологічна зумовленість» страхітливих подій оголює і загострює «нормальні» взаємозалежності буденності. Кафка створює міф, але «міф зовсім не виходить зі сфери речей, і навіть, навпаки, - обертаючись в особистісній стихії, він з особливою силою спирається на речі, на кожну здійсненність, хоча і розуміє її глибше, ніж звичайні фізичні речі». Для Кафки цей жахливий світ – абсолютна реальність, реальність більша за ту, що є насправді. Для його розуміння світу справедливими будуть думки, висловлені Ф.М.Достоєвським у листі до А.М.Майкова 6 серпня 1867 p.: «У мене свій особливий погляд на дійсність (в мистецтві), і те, що більшість називає майже фантастичним і винятковим, те для мене іноді складає саму сутність дійсності».

2.3.Особливості трагізму і іронії.

Новела Кафки є свого роду криком відчаю – відповіддю на жахливий результат розвитку цивілізації. Крайня виснаженість і розпач примушують людину відмовитися від тих цілей, недосяжність яких і породжувала муки.Життєва метушня приводить комівояжера Грегора Замзу до втрати не тільки змісту життя, але й людського образу: «прокинувшись одного разу ранком після неспокійного сну, Грегор Замза виявив, що він у себе в ліжку перетворився в страшну комаху».На німецькій мові це виглядає так: «Als Gregor Samsa eines Morgens aus unruhigen Trumen erwachte, fand er sich in seinem Bett zu einem ungeheueren Ungeziefer verwandelt». Необхідність ставити дієслово у кінець дала можливість Кафці розвинути свій особливий стиль, який не можливо передати на інші мови: неочікуваність і жах того що сталося стають зрозумілими для читача лише вкінці, що створює ще більш трагічну атмосферу. Сцени з ліжком, коли Грегор з усіх сил хоче встати і йти на роботу продовжують хвилювати читача. Людина, яка ще вчора була зовсім нормальною не може так легко здатися комасі , тим більше, що мислення залишилось своїм. Проте це було лише спочатку. Задавлене , затравлене мислення не знаходить можливості вийти і занепадає, а з ним і людські якості і саме життя. Можна спостерігати як Грегор в ході розповіді все більше й більше втрачає людську подобу: мову, можливість рухатися на задніх лапках, його свідомість деградує, лише тепло серця залишається в ньому до останніх днів.

І, хто-зна, можливо за іншої реакції і іншого поводження близьких все б стало на свої місця…

Та реакція близьких людей просто вражає, бо ця трагедія мала б примусити їх волати про допомогу, робити все можливе і неможливе, щоб повернути сина і брата до людського становища. Але ці люди, обтяжені матеріальним життям, спокійно залишаються у своєму усамітненні, їхня воля наче паралізована.Ніхто не має ні краплини співчуття, ніхто не замислюється навіть на мить, чому сталася ця жахлива метаморфоза, нікого не цікавить душевний стан Грегора. Всі сприймають подію як належну і неминучу. Ситуація у Кафки стає ще трагічнішою, коли навіть смерть Грегора родина розцінює як щось буденне, байдуже. Служниця, знайшовши Грегора мертвим, сказала про нього як про комаху: «Гляньте-но, вона здохла! Лежить і не рухається!». Мати Грегора тільки-тільки спромоглася, щоб байдуже перепитати: «Мертвий?». Та ще страшнішою була реакція батька: «Ну, слава Тобі, Господи!» - сказав він і перехрестився»[11]. .

Так, справді твір вражає своєю трагічністю, жахливістю,абсурдністю.

В.Набоков у статті про Кафку веде мову про прикметник «кафкианский» (анг. кafkaesque, ит. kafkiano, нем. kafkaesk и.т.д.), який є в багатьох мовах і який вже вийшов за межі літератури. Він використовується саме для опису абсурдних, незрозумілих, і викликаючих панічний страх ситуацій або ідей. Саме таким і був світ, створений людиною з прізвищем Кафка – світ нічного жаху, в якому все виглядає реальним і разом з тим ірреальним. Проте це ще не все. Крім цього, за словами Фредеріка Бегбедера, в книгах Кафки крім песимізму, який утворює холодне, сіре тло є ще й гумор, іронія; не слід забувати, що він читав рукописи своїм друзям, переповнюючись сміхом: він вважав ці жахливі історії відмінними фарсами. І тільки сміх над життям рятував їх від життя.

Тому якщо подивитися на поведінку близьких Грегора Замзи, то, безперечно виникають сумніви з приводу трагічності їх почуттів до Грегора-сина і Грегора-брата. Незважаючи на те, що сестра прибирала в його кімнаті (спочатку як може здатися це не з за ввічливості) і навіть виявляля піклування на примітивному рівні ( «Щоб дізнатися смаки Грегора вона принесла йому цілий набір страв, розложивши все на старій газеті»), а мати кричала: «Пустіть мене до Грегора, це ж мій нещасний син! Невже ви не розумієте, що я повинна піти до нього?», ми бачимо, що, в сутності, за зовнішніми проявами не стоять справжні почуття. Про це свідчать не слова і не короткотривалі жести, а постійна поведінка, яка стає нормою, і те відношення, яке з часом виробляється: батько заганяє сина палкою в кімнату, сестра погрожує кулаком, мати втрачає свідомість — все побудоване на вдаваній грі…Саме в такій грі й ховається вся іронія Кафки.

Іронія (від гр. еіrоnеіа—удавання, трохи приховане глузування) — засіб гумору й сатири, заснований на називанні супротивного, коли про щось говориться ніби в позитивному плані, але прихований підтекст свідчить про зовсім протилежне. Іронія може виражати різні відтінки сміху: сміх жартівливий, доброзичливий, лукавий, зневажливо-осудливий, глузливий, саркастичний тощо[14].

У першій частині герой, який вже усвідомив власне «відпадіння» від людства і начебто покірно сприйняв метаморфозу, що з ним сталася, робить спробу довести батькам і повіреному свою спроможність і надалі жити як людина - продовжувати займатися комівояжерськими справами, виконувати обов'язки годувальника родини. Сцена, в якій потворна комаха збирається на службу, справляє кумедно-абсурдне враження. Водночас у ній відчувається трагізм, адже за безглуздим ентузіазмом Грегора стоїть прагнення захистити свою людську сутність і свій соціальний статус.

У другій частині оповідання Замза вступає у конфлікт з матір'ю та сестрою, в образах яких (на противагу образові батька, пов'язаного з ідеєю влади) в іронічно-зниженій формі переосмислюється ідея милосердя.

Зовні сутичка Грегора з матір'ю та сестрою була спричинена їхнім наміром звільнити кімнату від нібито зайвих для комахи меблів. Метушня Замзи, який, прокинувшись від тваринного існування, вирішив захистити найдорожчі речі - письмовий стіл і портрет невідомої дами, - на символічно-автобіографічному рівні відтворює вагання самого Кафки між ідеєю кохання та ідеєю літературної творчості. В оповіданні спонтанна перевага була надана жіночому портретові - символу жіночого начала, кохання, подружнього життя. Накриваючи портрет своїм тілом, Грегор захищає і своє чоловіче «я», і своє право на внутрішнє життя. Однак цей бунт також закінчується поразкою: розлючений батько атакує непокірного сина яблуками.

Символічний підтекст сцени батьківського покарання містить деякі біблійні мотиви. Яблука - це плоди Дерева Пізнання, з яких у біблійній історії розпочалося «гріхопадіння» Адама та Єви; батько, що у гніві виганяє сина із «сімейного раю», виступає у ролі біблійного Бога; рана, котра утворилася внаслідок того, що одне з яблук застрягло у спині комахи, є іронічною паралеллю до старозавітного покарання перших людей стражданням і смертю.

Сюжет останнього зіткнення Грегора з родиною, спровокованого Гретиною грою на скрипці, розгортається у третій частині твору.

Тут істота, яка колись була членом доброзвичайної родини, і сім'я, що тепер залежить від Грегора значно більше, ніж тоді, коли він її утримував, знову опиняються у стані жорстокої конфронтації. Призводить до цього музика - символ мистецтва, яке є ще однією важливою для героя цінністю людського життя. У свідомості Замзи-комахи вона асоціюється з найвищою насолодою.

Під звуки Гретиної скрипки він мріє про те, як сестра гратиме тільки для нього, «бо ніхто тут так не цінить її гру, як оцінить він».

Крах цієї надії, нереальнішої і кумеднішої за всі попередні, стає для героя останнім випробуванням. Родина засуджує його на смерть. Однак і він, який марно боровся за збереження решток свого людського «я», тобто за сенс, ба навіть інерцію існування, більше не має за що зачепитися, адже всі тури боротьби за найважливіші для нього цінності людcького життя програні. Смерть підводить Ф. Кафки підсумок під трагічними спробами героя подолати свою відчуженість і зберегти свою людську цінність.

Остання сцена неперевершена в своїй іронічній простоті. Весняне сонце світить на сестру і батьків, які пишутьпояснюючі записки своїм начальникам. «Вони вирішили присвятити сьогоднішній день відпочинку і прогулянці; вони не тільки заслужили цю перерву в роботі, вона була їм просто необхідна». Служниця, закінчивши ранкову роботу, йде з добродушною посмішкою, говорячи: «На рахунок того як прибрати це можете не хвилюватися. Все вже в порядку»[5].

Ось таким «хеппі-ендом», точніше пародією на нього закінчується «Перевтілення», де трагізм і іронія взаємодоповнюють і взаємопідсилюють одне одного. В цьому весь Кафка.

ВИСНОВКИ

В результаті дослідження ми дійшли наступних висновків:

австрійський письменник Франц Кафка у своїй творчості відобразив своє суб’єктивне світобачення, його особисте життя вплинуло на його творчість, у якій відобразилися проблеми самотності, відчуження та абсурдності буття;
абсурдність буття в концепції Ф.Кафки заключається у приреченості, безвиході, «існуванні заради смерті» – людина не бачить сенсу життя, у неї немає задля чого жити, вона самотня, нікому не потрібна. Єдиний вихід для неї – смерть: людина живе лише для того, щоб безглуздо вирватися із абсурдного світу;
у своїй творчості письменник звертається до проблеми існування типу «маленької людини» ХХ ст. Він показав, що реальний світ, який здається людям цілком нормальним, насправді жорстокий, жахливий, абсурдний. У ньому нікому нема діла до «маленької людини». Вона замкнена в колі своїх проблем, і лише смерть може звільнити її з духовної в’язниці;
у своїх творах Кафка порушує наболілу проблему - відчуження у сім'ї, самотність людини серед людей. За допомогою таких художніх засобів як метафора, гротеск, фантастика, іронія він показує абсурдність буття і кризу найважливіших гуманістичних цінностей на початку XX століття. Це яскраво простежується на прикладі новели «Перевтілення», де автор відобразив точну правдивість деталей, епізодів, думок та почуттів персонажів, які з’являються у незвичайних, фантастичних взаємозв’язках; та трагізм ситуації головного героя, який підсилюється своєю іронічністю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Белей Н. «Смерті не знає душа...» // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2003. – №10.– С.49-53.
Беньямин В. Франц Кафка // Звезда. – 2000. – №8. – С.121-136.
Борецький М. Гріх бути байдужим: До вивчення творчості Ф.Кафки // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1997. – №10. – С.40-42.
Брод М. О Франце Кафке. Пер. с нем. Е.Кибардиной, Т.Снежинськой, М.Некрасова. – СПб.: Академ. Проект, 2000.– 505с.
Буряк С. Відчувати чужий біль: [Трагедія відчуження особистості в новелі Ф.Кафки «Перевтілення» Хар. ка гол. образу] // Зарубіжна література. –2002. – №34. – С.4-9.
Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001. – 488с.
Гургуз А. «Перевтілення» Ф.Кафки і Р.Бредбері: роздуми про людське і людяне // Зарубіжна література в школах України. – 2007. – №5. – С.16-18.
Затонський Д. Франц Кафка // Зарубіжна література. – 2002. – №34. – С.3-15.
Затонський Д. Цей дивний Франц Кафка // Кафка Ф. Вибрані твори. Пер. з нім. П.Таращука, Є.Поповича. – К.:Генеза, 2003. – С .5-36.
Камю А. Надежда и абсурд в творчестве Ф. Кафки // Камю А. Бунтарь/ Пер. с фр. Скуратович. – МН.: 000 «Попурри», 1998. – 544 с.
Кафка Ф. Реальность абсурда: Сб. произведений. – Симферополь, 2003.
Ковбасенко Л. Ф.Кафка. Людина у цьомі світі – самотня комаха // Всесвітня література в навчальних закладах України. – 1988. – №8. – С.57-58.
Лисюк Н. Полоса відчуження: матеріали до вивчення творчості Ф.Кафки, 11 клас // Зарубіжна література в навчальних закладах України. – 1996. – №10. – С.23-27.
Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Гром’яка, Ю.Коваліва, В.Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752с.
Логвин Г. Сколько превращений в новелле Ф.Кафки «Превращение»?// Всесвітня література та культура в навчальних закладах України: Науково-методичний. – 2006. – №2. – С.23-26.
Макловская Л. «Расколотый мир» в рассказе Ф.Кафки «Превращение» // Зарубіжна література. – 2006. – №34. – С.21-23.
Мухомеджанова С. Художній світ Ф.Кафки // Зарубіжна література . – 2004. – №32. –С.3-6.
Набоков В. «Прокинувшись з неспокійного сну...»: (Ф.Кафка «Перевтілення») : Пер. з англ. // Зарубіжна література. – 2002. – №34. – С .11-12.
Набоков В. Франц Кафка // Всесвіт. – 1993. – №3-4. – С.152-164.
Ніколенко О. Духовні «перевтілення» героїв Ф.Кафки та М.Хвильового // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – №2. – С.23-30.
Просцевичус В. Превращение в человека? Новелла Ф.Кафки «Превращение» // Зарубіжна література в школах України. – 2005. – №7. – С.4-5.
Ходос О. Проблема метафоричного світобачення в оповіданні «Перевтілення» Ф.Кафки // Зарубіжна література в школі: Науково-методичний журнал. – Харків, 2005. – №12. – С.40-41.
Чертенко О. Сновидіння генія, що прокинувся: (Роздуми про «Перевтілення» Ф.Кафки) // Зарубіжна література. – 2001. – №37. – С.3-6.
Чечетіна Л. Заглянемо у світ Ф.Кафки: Урок-бесіда за новелою «Перевтілення». 11клас // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2003. – №10. – С.28-31.
Шкловська О.Я. «Що зі мною сталося?»: система уроків за новелою Ф.Кафки «Перевтілення». 11клас // Зарубіжна література в школах України. – 2007. – №1. – С.30-35.

Поєднання фантастичного та реалістичного, трагічного та іронічного начал у новелі Ф.Кафки «Перевтілення»