Соціальна допомога та взаємодопомога у слов’ян

PAGE \* MERGEFORMAT4

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Історія соціальної роботи»

на тему: «Соціальна допомога та взаємодопомога у слов’ян»

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Передумови формування соціальної роботи у давніх слов’ян.
1.1. Уточнення основних понять
1.2. Історія формування соціальної роботи у слов’ян

РОЗДІЛ 2. Соціальна опіка у давніх слов’ян

2.1. Основні форми допомоги
2.2. Турбота про дітей-сиріт у древніх слов'ян як одна з культурно-історичних традицій.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Актуальність роботи «Соціальна допомога та взаємодопомога у давніх слов’ян» полягає у розкритті особливостей формування гуманістичних традицій, найпростіших форм благодійності, громадської, матеріальної і соціальної допомоги. З боку теорії соціальної роботи, можна казати, які вона вбирає в себе тенденції розвитку і як вони виникають у конкретному географічному, соціально-економічному та науковому середовищі тогочасної України. Тобто як територіальне положення слов’ян, форма правління у Київський Русі і інші ознаки вплинули на поступовий розвиток соціальних ідей у суспільстві. З огляду на теорію соціальної роботи йдеться про соціальні, моральні, духовні, політичні та економічні передумови виникнення паростків цієї науки в Україні.

З погляду практики соціальної роботи історична актуальність виражається у багатьох рисах, притаманних різним народам, де спільними є насамперед співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, надати допомогу. Ці людські якості існують здавна, змінюючи з часом форми та способи вираження. Вони притаманні і слов'янам. Людинолюбство, незлостивість, відкритість слов'янської душі, на думку В. Ключевського, формувалися під впливом особливих географічних і природних умов, серед яких вирізняються безкраїсть рівнинних і лісостепових просторів, помірний клімат, постійна необхідність колективного захисту від войовничих половців та інших сусідів.

Саме тому надання благодійної допомоги має давні традиції. Історики знаходять коріння жалісливого відношення до ближнього у звичаях древніх слов'ян . Добродійність, що розуміється древніми слов'янами як безоплатна допомога , становила важливу частину їхнього життя. Поворотним пунктом у розвитку благодійності, на думку багатьох учених, стало прийняття християнства , що закликав до любові й милосердя . Благодійність пройшла довгий шлях свого становлення та розвитку і стала основою для формування такої професійної діяльності як «соціальна робота». Вона починає складатися на початку 90 -х років через економічної кризи і зростання соціальних проблем у суспільстві, які виникли в результаті розпаду єдиного соціального, економічного і геополітичного простору. У суспільстві з'явилися тенденції що раніше не характерні для нього: зниження рівня життя, безробіття, професійне жебрацтво, падіння рівня народжуваності , розпад інституту сім'ї та шлюбу і т.д. Вивчення основ благодійності в даний час грає важливу роль , так як сьогодні відбувається відродження не тільки державної благодійної допомоги, а й приватних організацій, а також благодійності окремих юридичних осіб. Все це сприяє наданню більш ефективної допомоги нужденним людям.

Мета дослідження полягає у вивченні соціальної допомоги иа взаємодопомоги у словя’н у давні часи.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання низки конкретних завдань:

1.Уточнення основних понять(«толока», «братчина», «слов’яни», «соціальна допомога», «взаємодопомога»).

2.Розглянути передумови формування соціальної роботи у слов’ян.

3. Розглянути турботу про дітей-сиріт у древніх слов'ян як одну з культурно-історичних традицій.

Об’єктом дослідження є давні слов’яни та етнографічна група слов’ян.

Предметом дослідження роботи є соціальна допомога та взаємодопомога у давніх слов’ян.

Гіпотези:

Основна гіпотеза: Благодійність як соціальне явище має багатовікові традиції. Своїм корінням вона сягає в глибоку давнину . Жалісливе ставлення до бідних і калікам , різні найпростіші форми благодійництва , головним чином роздача їжі та одягу , входили в звичаї східних слав’ян.Такім чином саме слов’яни вплинули на розвиток благодійності у наш час.

Альтернативна гіпотеза 1: Одними з головних передумов формування соціального розвитку у давніх слов’ян були: територіальні умови, суспільний устрій, взаємодопомога, громадські стереотипи поведінки головне призначення яких було пов’язане з функціями захисту індивіда в системі роду, захист свого народу від військових загарбників.

Альтернативна гіпотеза 2: Допомога надавалася не всім категоріям населення і велика частина людей повинні були самі про себе піклуватися. Саме це не давало благодійності розвиватися з великою швидкістю.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку літератури.

І розділ

Передумови формування соціальної роботи у давніх слов’ян.

1. Уточнення основних понять дослідження

Розкриття теми соціальної допомоги та взаємодопомоги у слов’ян неможливо без визначення таких основних понять: «толока», «братчина», «слов’яни», «соціальна допомога», «взаємодопомога».

Толока - звичайно одноразова праця гуртом для швидкого виконання великої за обсягом роботи, на яку скликають сусідів, родичів, товаришів (без оплати, а за частування).

Братчина - вид бенкетування на Русі, що здійснюється в складчину в певний час і на якому могли вирішуватися внутрішні питання сільського або міського товариства. Словом братчина називалися також сільська общинна, релігійно-общинна чи міська реміснича (цехова) корпорація, що мала свого святого-патрона і річний свято.

Cлов’яни - (ст.-слав. словнє, белор. славяне, укр. слов'яни, болг. славяни, серб. и макед. Словени, хорв. и босн. Slaveni, словен. Slovani, польск. Sowianie, чеш. Slovan, словацк. Slovania, кашубск. Sowinie, в.-луж. Sowjenjo, н.-луж. Sowjany) найбільша у Європі етномовна спільність, що має давнє походження.

Соціальна допомога – це практична професійна діяльність із подання допомоги та підтримки людей, які опинились у скрутній ситуації.[7]

Взаємодопомога - це діяльність індивідів, спрямована на взаємну підтримку з метою спільного виживання і збереження групи.

Опіка - це система заходів, спрямованих на забезпечення особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей, а також повнолітніх осіб, які за віком чи станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

2. Історія формування соціальної роботи у слов’ян

Соціальна робота своїм корінням сягає далеких часів давніх слов’ян, для яких вже були притаманні взаємодопомога, підтримка, найпростіші форми благодійності. Так, у VI ст. слов’яни опинилися на території Придніпров’я, де проживали компактно, об’єднані у роди. Усередині роду існували взаємні зобов’язання, зумовлені колективним виробництвом та родинними зв’язками між родичами стосовно матеріальної допомоги, захисту, помсти за образу тощо. Колективна праця спонукала до утвердження певних традицій, як-от, «толока»(складчина, супряга) - форми громадської допомоги у випадках нагальної роботи (збір урожаю, косовиця, будівництво житла ін.). Цей звичай, доповнений з часом певними обрядами, дістав назву «обжинків».

Із розпадом родових зв’язків давні слов’яни почали гуртуватися в громади, до яких належали люди об’єднані не кровними зв’язками, а спільними територіями проживання. Такі об’єднання допомагали разом вирішувати багато справ, надавали допомогу тим, хто її потребував. Тоді виник обряд “братчини” (мирщини, зсипки) - механізм перерозподілу матеріальних благ. Суть його полягала у тому, що члени однієї або декількох громад виділяли певну частку продуктів на загальні потреби. Для підтримки найменш захищених громадян (людей похилого віку, дітей та жінок) були запроваджені такі форми допомоги як піклування про “вихованців”, “годованців”, удовиць, прийми, почергове утримання, призначення “громадських” родичів, виділення землі.

Значного поширення серед східних слов’ян набув звичай кровної помсти, який передбачав адекватну відповідь роду за збитки, яких зазнав будь-хто з-поміж представників роду. Цього звичаю дотримувалася ще княгиня Ольга, яка помстила деревлянам за свого чоловіка Ігоря, вбитого останніми у 945 р. Можливість кровної помсти була передбачена і “Руською Правдою” - першим зведенням законів Київської держави; але там же запропоновано певну “альтернативу” – грошову компенсацію за збитки.

Дослідники історії східних слов’ян одностайно стверджують, що предкам українського народу були притаманні такі якості як лагідність, доброзичливість, співчутливість, гостинність.

Фундатор української педагогіки Григорій Ващенко у творі «Виховний ідеал» дав пояснення окремих причин своєрідності їх характеру: «Мирні хліборобські заняття сприяли лагідності вдачі українців і загальній інтелігентності їх, бо доісторичний хлібороб мав більше можливостей, ніж пастух або ловець, задумуватись над таємницями природи й людського життя». З цим пов’язана також певна глибина й багатство емоцій естетичних і емоцій кохання. Літописець пише про полян, що вони мали лагідну вдалу. Мандрівники, що побували в ті часи на Україні, відзначають велику гостинність наших предків. Ібн-Даст пише, що слов’яни «гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити і утискувати таких людей, у випадку, як хто скривдить або притисне чужинця, допомагають і боронять».

Приблизно так само характеризує гостинність наших предків Цисар Маврикій. «Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливі, переводять з місця на місце, куди їм треба. Коли б через недбальство господаря гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своїм обов’язком помстити кривду гостя».

«Чужинці відзначали також добре поводження наших предків з рабами, полоненими. Тих, що попадають до них у полон, пише Маврикій, не задержують, як це роблять інші народи, але, призначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть за якимсь викупом вернутись до своїх, чи залишитись з ними як вільні й приятелі»[5, с.104-105]

Прокопій Кесарійський та інші автори зображували слов’ян як витривалих, загартованих, хоробрих, волелюбних, невибагливих людей. Згадувалися їхня незлобивість, непідступність, надзвичайна чесність і доброзичливе ставлення до чужинців.

Для гостя або мандрівника слов’янин міг пожертвувати всім, що було у його домі. Піклуватися про хворих і старих, годувати й доглядати їх слов’яни вважали своїм священним обов’язком.

«Ся вдача привітна й ясна», - відзначає М.Грушевський,- «відбилася і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрубуючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантийським або старинним німецьким. Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та коліченне, але не приймали того люди. Карали грошима, сажали до в’язниці, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на житє чоловіка наставати не любили».

Доцільно проаналізувати, під впливом яких чинників складалися гуманістичні національні традиції східних слов’ян.

Багатьма археологічними дослідженнями встановлено, наприклад, що з кінця першого тисячоліття до нашої ери у наших предків основними заняттями було землеробство, скотарство, ремісництво. Займалися також бджільництвом. У рідній мові знайшов відображення той факт, що найбільше люди живились із хліборобства. Слово жито, яким називали збіжжя, означає те, чим живуть люди.

Такий тип мирних занять поступово формував і особливі взаємини між людьми, моральні форми поведінки індивідів. Щоб переконатися у правильності зроблених висновків про залежність вдачі людини від способу життя, доцільно здійснити аналіз цієї проблеми, звернувшись до історії інших народів.

Зокрема, у давніх литовців та німців панував культ фізичної сили, що був зумовлений частою організацією військових походів. За прийнятими в таких племен поняттями, відняти життя в істот слабких, нещасних вважалось подвигом співчуття. Саме тому у німців та литовців існував обов’язок дітей вбивати своїх перестарілих та немічних батьків. Такі звичаї мали місце в племен войовничих, які не терпіли серед себе людей зайвих, слабких, що не могли надати допомогу на війні. У племен, що жили в країні, скупій на природні багатства, прагнення вберегтися від голодної смерті спонукало дорослих до пожертви немовлятами. Однак в народів відносно більш мирних, що займаються землеробством, що населяють місцевість зі щедрими природно-кліматичними умовами, такі звичаї не спостерігалися. Не зустрічалися вони і у східних слов’ян. Проте окремі факти вбивства перестарілих людей та дітей у глибокій давнині мали місце і у вітчизняній історії.

Хліборобство як основна форма господарського життя вплинуло на родинний устрій слов’ян. “Тим часом коли у семітів і нордійців, народів номадів і ловців існував патріярхат, у наших предків формою родинного устрою був матріархат поєднаний з моногамією (одноженством)” [5, 104].

Властива українцям екзогамія у сімейному житті сприяла мирним і приязним відношенням до інших племен. З цього погляду українці значно відрізнялись від народів з ендогамною формою родинного життя, як, наприклад, німці або москвини. Цим народам, як зазначає проф. Щербаківський, властива агресивність і вороже ставлення до інших племен і народів. [5, с. 106]

Формування рис народного характеру (людинолюбство, відкритість душі) відбувалось не тільки під впливом основних видів їх діяльності (хліборобство, скотарство, гончарство, бджільництво), але і під впливом середовища існування. Безперечно, ці фактори є взаємопов’язаними між собою: природно-кліматичні умови визначають і рід занять людей, і історичний перебіг подій. Вплив природи на зародження і розвиток історичного життя віддавна вже вважається за аксіому історичної науки. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. [4, с.27] Проте вона ніде і ніколи не діє на все людство однаково. Нерівномірність впливу виявляється на місцевих особливостях людей, перш за все побутових і духовних, які виробляються у них під очевидним впливом природи. Взяті у своїй сукупності, ці особливості і складають народний темперамент. Серед основних стихій природи, що взяли участь у влаштуванні життя і формуван ні духовних понять східних слов’ян, слід відзначити безкрайні степові і лісостепові простори, густу сітку річок, порівняно помірний клімат та відкритий вихід до Чорного моря, яке служило географічною, політичною й господарською основою української землі. Безкрайність і багатство зручних для життєдіяльності вільних територій дозволяли родичам або співплемінникам при першому ж конфлікті або внутрішньоплемінному незадоволенні переходити на нове місце проживання. Ці фактори закріплювали в характері людей доброзичливість, незлобивість, миролюбство.

Формування гуманістичних традицій у предків українців проходило також під впливом суспільного устрою. Стародавні слов’яни (відомі з історичних джерел від VI ст. н. е.) жили родовими громадами. М.Грушевський, висвітлюючи сутність такого родового устрою, зазначає: "Роди жили окремо, “о собі”, як каже літописець як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люди сходилися на певні місця на ті ігрища святочні межи села, на судні “коповища”, де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховатися в небезпечну хвилю, ставили собі “город”, себто місце огороджене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро ."

Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому в житті слов’ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоврядування, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним. Родова громада була об’єднана взаємним обов’язком родичів у матеріальній допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей взаємозв’язок був обумовлений як колективним характером виробництва, так і родинними зв’язками між членами роду.

У східних слов’ян закріпились певні громадські стереотипи поведінки, серед яких найважливішими були реципрокація та редистрибуція. Саме ці процеси були в основі ранніх форм соціальних відносин, а їх головне призначення пов’язане з функціями захисту індивіда в системі роду.

З розпадом родових зв’язків (початок ІХ ст.) стародавні слов’яни почали об’єднуватись у територіальні або сусідські громади, що включали в себе кілька родин і володіли певною територією. Такі об’єднання називалися задругами або вервями і створювалися для здійснення спільних справ, у тому числі й допомоги нужденним. Єдність такої громади підтримувалась господарськими зв’язками.

Отже, головними передумовами формування соціального розвитку у давніх слов’ян були: ремісницька діяльність,територіальні умови, суспільний устрій, взаємодопомога, громадські стереотипи поведінки головне призначення яких було пов’язане з функціями захисту індивіда в системі роду, захист свого народу від військових загарбників. Завдяки цьому соціальна дяльність отримала своє поширення у давніх слов’ян.

ІІ розділ

Соціальна опіка у давніх слов’ян

1. Основні форми допомоги

Практика здійснення захисту в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких були:

а) культові з різноманітними сакральними (тобто такими, що стосуються релігійного культу й ритуалу) атрибутами;

б) общинно-родові в рамках роду, сім’ї, поселення;

в) господарські;

г) культові форми допомоги та підтримки.

Общинно-родові форми допомоги й захисту в рамках роду, сім’ї, поселення.

Існували як індивідуальні, так і колективні форми підтримки та захисту.

Допомога надавалась людям похилого віку, сиротам, вдовам (індивідуальна форма захисту), а також родині, сусідській громаді, цілому роду (колективний захист).

Турбота про перестарілих на ранніх етапах суспільних відносин не проявлялась. Існує твердження (проф. Горілий А.Г.), що серед наших давніх предків існував інфатицид (узаконене вбивство) і стосовно дітей, і стосовно старих. Пізніше до визначення “старий” додається “мудрий” і до них з’являється шанобливе і турботливе ставлення.

Форми підтримки людей похилого віку були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Вона могла прийняти рішення про спеціальне відведення перестарілим земель, що давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі були зовсім немічними, вони доглядалися громадою. Похилу людину визначали на постій (харчування, проживання) на декілька днів до різних членів громади. Такий вид допомоги став своєрідною суспільною повинністю.

Виникли форми допомоги вдовам. Їм надавали допомогу продуктами, що проходило, як правило, після збору урожаю. Сільська община надавала вдовам також землю. На них поширювались такі ж форми мирської опіки, як на перестарілих.

Візантійський історик VI століття Прокопій Кесарійський писав: «Ці племена, слов'яни і анти ... здавна живуть у народоправство, і тому в них щастя і нещастя в житті вважається спільною справою ». Любов до ближнього розумілася, перш за все, як необхідність нагодувати голодних, напоїти спраглих.[1]

Культові форми допомоги та підтримки з різними сакральними атрибутами тісно пов'язані з міфологічним світом давніх слов'ян, з традиціями шанування богів. Сюди відносяться «Братчина», що святкується сільськими громадами. Вони проводилися або всім селищем, або кількома селищами вскладчину, де кожен надавав якусь частку продуктів на суспільні потреби. Крім того, свята виконували функцію "мирного перерозподілу майна» та натуральних продуктів, виступали механізмом економічної рівноваги. Ось чому настільки велике кількість свят у році у наших предків. Якщо врахувати, що багато свята могли тривати від трьох до восьми днів, то це ставало істотним підмогою в розподілі і перерозподілі матеріальних благ.[3]

Іншим найважливішим механізмом, пов'язаним з сакральними установками, були родові обряди шанування предків. Сакралізація даних процесів розкривається в системі родового простору, коли померлі предки обожествляются, і до них звертаються через культові обряди, що в кінцевому підсумку вело до певного родового єднання. На честь померлого влаштовувалися тризни, погребальні змагання, ігрища, трапези, причому це спостерігалося у багатьох народів. Вважалося, що небіжчик невидимо присутній і приймає участь у загальному дії. І в день похорону, і в дні поминань родичі жертвували якусь милостиню, «справу».[8]

До общинно-родовим формам допомоги прийнято відносити інститут старців, інститут «Пріймачества», інститут вдів.

Інститут старців з'являється не відразу. Громада поступово визначила ставлення до людей, які не є активними учасниками трудової і колективного життя. Причому по відношенню до дорослого світу в одній соціовозрастной групі знаходилися старі й діти. Треба сказати, що спочатку половозрастное поділ не пов'язувалося з соціовозрастним. Ставлення до старих таке ж, як і до дітей.

2. Турбота про дітей-сиріт у древніх слов'ян як одна з культурно-історичних традицій.

Не менш цікаві підходи до підтримки склались у ставленні до дітей-сиріт. Проводилось усиновлення дітей всередині родової общини, так зване “приймацтво”. Приймали в родину сироту, зазвичай люди старшого віку, коли їм вже важко було самостійно вести господарство або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім’ю повинен був шанувати своїх нових батьків, справлятися з господарством і т.д.

Інша форма підтримки сироти громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старцям. Дитина переходила з хати до хати на годування. Сироті могли призначити “громадських” батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалася вихованцями.

Турбота про дітей-сиріт в контексті культурно-історичних традицій.
Типологія «старих» і «малих» як однієї соціальної групи в деяких випадках визначалася за ознакою «сирітства», коли людина залишається без піклування близьких родичів.[3]

Словник Даля трактує «сирітство» більш широко, ніж це прийнято сьогодні. Сирота - це безпомічний, самотній, бідний, безпритульний, а також суб'єкт, який не має ні батька, ні матері. Сирітство поширювалося і на інші проблеми, такі як господарство, діяльність, статус, соціальна роль.

Архаїчні народні уявлення про дітей і літніх людей ідентифікували їх як «чистих», не живуть статевим життям, звідси спільність в одязі в тих і інших, і однакове ставлення до них. Так, інфатіцід (узаконене вбивство дитини) - досить характерне явище на ранніх етапах розвитку суспільних відносин (відомий як в західній, так і вітчизняній історії), існував не тільки відносно дітей,але і людей похилого віку.

Можна припустити, що спільність поступово формувала інститути підтримки сиріт в межах свого родового, общинного простору. Так, ще на стадії первісної комуни виникли зв'язки між членами різних громад - «дарообмен» або «потлач». Дар являв собою перехід речей з власності одного суб'єкта у власність іншої і обов'язково передбачав «отдариться». Майже у всіх древніх суспільствах існував соціальний інститут «potlach» - американський соціальний антрополог Франц Боас, який досліджував побут північноамериканських індіанців, визначив цей термін як «система обміну дарами», така ж традиція існувала і в слов'янських племенах. Система досить проста: кожен дар повинен бути повернений дарувальнику в будь-якому вигляді.[6]

Інститут дарування був пов'язаний з появою надлишків продуктів. Громадська думка змушувало їх власників роздавати ці надлишки одноплемінникам. Приводом для цього могло бути будівництво нового будинку,народження,смерть,поминки.

Така економічна система дару і отдариться добре проглядається в мотивах усиновлення всередині родової общини і появи «інституту дитячого сирітства» - інституту «пріймачества» у древніх слов'ян.

«Прийомів» в сім'ю сироту, як правило, могли люди літні, коли їм ставало вже важко справлятися з господарством, або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім'ю повинен був вести господарство, шанувати своїх нових батьків, а також зобов'язаний їх поховати.

Інша форма підтримки сироти - общинна, мирська допомогу. Вона за своїм характером збігалася з допомогою «немічним старикам», коли дитина переходив з будинку в будинок на годування. Сироті могли також призначати «громадських» батьків, які брали його на свій прокорм. Однак якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалися «Вихованця», «Годованця».

Але самі ранні форми «інституту дитячого сирітства» пов'язані з формами домашнього рабства, яке виростало з поширеного звичаю, коли захоплені в полон дорослі чоловіки умерщвлялись, а жінки і діти входили в одну з родин переможців. Це було своєрідним інститутом захисту і збереження життя дитині.[4]

Дослідження життя і побуту древніх слов'ян показують, що турбота про сиріт усім миром - традиція, що бере витоки з дохристиянських часів. Чужа ласка - сироті великий день. Тільки рідні, що лапті дні.
У сирітство жити - сльози лити. Житье сиротам - що гороху на дорозі: хто мимо йде, той і урве. Ці прислів'я відображають істотний народний елемент педагогічної культури - турботу про дітей, залишених батьками, підкидьок. [2]

Народ не залишався байдужим до долі дітей-сиріт. Турбота, занепокоєння про благополуччя, милосердя добре простежується в архаїчних жанрах слов'янського фольклору, що зберігають цінну інформацію про стародавній культурі, релігії, суспільного життя; в обрядовій поезії, змовах-заклинаннях, прислів'ях, приказках, казках.

Ось, наприклад, уривок вироку "виродків на всякого приходить і призахідного", з яким починали сіяти, - просили богів вродити стільки хліба, щоб його вистачило на всіх на землі - на кожну людину, на багатого і бідного, на сироту бідолашного і на всю живу тварину: «На злиденну долю,На сирітську долю,
На птахів небесних, На своє сімейство ». [10]

Перераховані прислів'я на перший погляд позбавлені між собою логічного зв'язку. У дійсності вони відображають істотний елемент народної педагогічної культури - турботу або роздуми про дітей, залишених батьками, підкидьок.

Категорія покинутих матерями крихіток була найбільш страждає частиною дітей. Слід було б очікувати, що про їхню долю подбає церква, з її проповіддю братолюбства. Історик російської церкви Є. Є. Голубинський прийшов до висновку: «Наші єпископи періоду домонгольського (як і всього наступного часу) не ознаменували себе в цьому відношенні нічим» [8].

Небезучастним до доль сиріт залишався народ. Сформована ще в період матріархату традиція дбати всієї родової громадою про дитину в класовому суспільстві трансформувалася у вигляді піклування над будинками убогих дітей при скудельніцах. Скудельніцах - загальна могила, куди звозили взимку замерзлих, що потонули, померлих під час епідемій для подальшого поховання навесні. При скудельніцах споруджували сторожки (Божедомке). У випадках необхідності в ці приміщення звозили покинутих матерями крихіток. Скудельнікамі підбирали старців і бабів, які могли виконувати обов'язки сторожа і вихователя.

Містилися сироти в цих будинках за рахунок подаяння населення навколишніх міст і сіл. Дітям приносили продукти харчування, одяг, іграшки. Тоді, мабуть, і виникла прислів'я: «З миру по нитці, а бідному сироті сорочка».

При всій своїй примітивності будинку убогих дітей були вираженням народної турботи про сиріт, проявом людського обов'язку перед дітьми. У будинках скудельнікі дивилися за їх фізичним розвитком. За допомогою казок, прислів'їв передавали їм моральні правила людського співжиття, колективні відносини згладжували гостроту дитячих характерів. Будинкам убогих дітей не судилося потрапити на сторінки давньоруських творів, але вони знайшли відображення в прислів'ях. [8]

При розкопках у Києві, Кописі, Меджібодне, Звенигороді (Львівська обл.) Археологи знайшли скупчення дитячих кісток XII-XV ст., Що з'явилися наслідком масової смертності дітей у будинках убогих, ймовірно, під час епідемій.[4]

Після хрещення на Русі (988 рік) церква поступово починає брати на себе те, що раніше регулювалося звичаєвим правом. Починає набувати все більшого поширення християнська сімейна мораль. Тепер Русь бере життя дітей під збереження своїх законів.

Великий князь Володимир доручив у 996 році громадське піклування, куди входила і допомогу сиротам, піклуванню і нагляду духовенства. Великий князь Ярослав заснував сирітське училище, де прізревалісь і навчав своїм утриманням 300 юнаків. Піклування бідних і стражденних, у тому числі і дітей, розглядав як одну з найголовніших обов'язків і Володимир Мономах. У своїй Духовній Дітям він заповів захищати сироту і закликав: «Всього ж паче убогих не забувайте, але елико що може по силі годуйте, забезпечите сироту».[8]

Докласове суспільство сирітства не знало: дитя вважалося сином або дочкою всього роду. Інші умови склалися, коли дітей почали виховувати батько і мати. При смерті батька і матері з'явилася проблема сирітства та наслідування власності. У цьому зв'язку виникла опікунство.

Порядок визначення опікуна викладений у ст. 99 «Руської Правди». У ній йдеться про те, що якщо в родині залишаться сироти або мати після смерті чоловіка вийде заміж, то найближчий родич бере дітей разом з майном під опіку до повноліття. Передача майна повинна проходити у присутності сторонніх, тобто під громадським контролем громади. Опікун мав право користуватися цим майном, віддавати його в борг, користуватися прибутком, за що повинен був годувати і виховувати сиріт. При досягненні вихованцями повноліття він повинен повністю повернути їм спадщину (задницю), а в разі втрати сплатити його вартість. Якщо ж дітей і майно прийме під опіку вітчим, то умови опіки ті ж. Стаття 99 чисто російського походження і відображає народні погляди на турботу про сирітському дитинстві.

«Руська Правда» передбачала призначення опікуна з числа найближчих родичів і ні в якому разі людину з іншого роду, за винятком вітчима, при якому була мати дітей. Призначення опікуном родича відповідало традиції, що йшла від родового ладу. [9]

Визначення дітей на опіку виражалося терміном «дати на руки». На опікуна покладалися різні обов'язки: годувати, одягати дітей, зберегти їх майно і повернути їм його в цілості. Педагогічна функція визначалася словом «печаловаться», яким виражалася турбота про виховання дітей. Поняття «печаловаться» означало протегувати, старанно і ревниво піклуватися про кого-небудь, зокрема про сиріт, ставитися до них як до рідних, заступатися за них. Тому в народі опікуна називали печальник. За словником В. І. Даля, печальник - благодійник, наставник, який виявляє до підопічних милосердя і ревність, що виконує обов'язки батьків. [2]

Відомості про опікунів, котрі заволоділи майном підопічних, а також про вітчимів-розтратників містяться в новгородській берестяній грамоті № 112, що відбила складність ситуацій у боротьбі за спадок. Докладно описаний аналогічний конфлікт у Києво-Печерському патерику в оповіданні про ченця Захарії. У всіх складних ситуаціях «Руська Правда» вносила певний порядок в захист прав і інтересів дітей і перешкодила сваволі з боку опікунів та інших осіб, що гарантувало сиротам нормальні умови для виховання та розвитку.

Таким чином, милосердя і благодійність складали важливу частину життя давніх слов'ян. Серед традицій і форм допомоги і взаємодопомоги важливе місце відводиться турботі про дітей-сиріт - вони, як і всі діти, виховувалися в дусі взаємодопомоги, гостинності, поваги до старших, гуманістичних традицій слов'янського народу.

Висновок

Турбота про неповнолітніх своїм корінням сягає далеко вглиб історії. Потреба в ній існувала у всі часи, навіть в епоху панування великої патріархальної сім'ї. І завжди вона пов'язана з заміною батьківської влади. Саме цей мотив, це обгрунтування і це виправдання установи опіки і проявляються у всіх народів.

Складається парадигма допомоги і підтримки нужденним являє собою складну сукупність історичних суспільних форм захисту та навчань, традицій і звичаїв, законів і індивідуальних дій і вчинків.

Таким чином можна зауважити , що ми розглянув соціальну допомогу слов’ян з давніх часів підтвердили основну гіпотезу та альтернативну гіпотезу 1 про те що, допомога бідним і калікам входили у звичаї слав’ян, и таким чином саме вони вплинули на розвиток благодійності у наш час. Але не підтвердили алитернативну гіпотезу 2, адже допомога надавалася всім категоріям населення :людям похилого віку, сиротам, вдовам , а також родині, сусідській громаді, цілому роду.

Аналіз минулого й сьогодення,дає можливість зрозуміти, що історичні традиції і моральні цінності російського народу, грали важливу роль в його житті протягом багатьох століть, не втратили свого значення досі у різних країнах світу. Мова йде про гуманні традиціях милосердя та благодійності, піклування та жалісливого ставлення до немічних та знедолених людей, традиціях демократизму, общинності і колективізму, закладених ще в давньоруський період нашої історії і збережених в глибинах народної свідомості і буття.

З прийняттям на Русі християнства традиції гуманного, жалісливого ставлення до немічних та знедолених людей і особливо - до дітей, як найбільш беззахисним і вразливим серед них, отримали своє закріплення в різних формах милосердя та благодійності, які існували на всіх етапах подальшого розвитку російського суспільства і держави .

Список літератури

1. Алексєєв С.В. Слов'янська Європа V-VI століть / С.В. Алексєєв / / - М.: Вече, 2005. - 216 с.
2. Бадя Л.В. Історичний досвід соціальної роботи в Росії / Л.В. Бадя, Л.І. Дьоміна, В.Н. Єгошина / / - М.: Просвещение, 2004. - 115 с.
3. С. Д. Бабишина.Антологія педагогічної думки Древньої Русі і Російської держави XIV-XVII ст. / Сост.: С. Д. Бабишина, Б. Н. Мітюров// - М.: Просвещение, 2005. - С. 34, 66.
4. Басов Н.Ф. Історія соціальної роботи та педагогіки в Росії: Практикум для студентів вузів за спеціальностями «Соціальна робота», «Соціальна педагогіка» / Н.Ф.Басов, В.М. Басова / / - Кострома: КДУ, 2001. - 64 с.
5. Ващенко Г.Г. Виховний ідеал/ Ващенко Г.Г// – Полтава: Полтавський вісник, 1994. – 191 с.
6. М. А. Галагузов.Історія соціальної педагогіки: хрестоматія / за ред. М. А. Галагузова//- М.: Владос, 2001. - 144 с.
7. Лукашевич М. П.Теорія і методи соціальної роботи: Навч. Посіб/ Лукашевич М. П., Мигович І.І.// - К.: МАУП, 2002. - 136 с.
8. А. І. Піскунов. Історія педагогіки та освіти: Від зародження виховання в первісному суспільстві до кінця 20 століття / під ред. А. І. Піскунова//- М., 2001. - С. 53-56.
9. В.І.Яровий.Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.) Курс лекцій /В.І.Яровий, П.М.Рудяков, В.П.Шумило //К.: Либідь, 2001 р. 632 с.

Соціальна допомога та взаємодопомога у слов’ян