Особливості партійної боротьби в Україні

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Загальна теорія політики»

на тему: «Особливості партійної боротьби в Україні»

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Історико-методологічні засади вивчення особливостей партійної боротьби.

1.1. Уточнення основних понять

1.2.Методологічні засади та історія досліджень особливостей боротьби партій.

РОЗДІЛ 2. Теоретичні основи вивчення особливостей партійної боротьби
2.1. Основні причини виникнення конфліктів між українськими політичними партіями.
2.2. Сучасний стан конфліктів між українськими політичними партіями.
2.3. Пошук можливих шляхів подолання проблем та знаходження компромісу в парламенті.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження.У кожній складно організованій політичній системі існують політичні партії, які є складовою частиною політичної системи суспільства. Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Суспільно значущий результат діяльності партій можливий за умов, якщо вони мають реальну вагу в суспільстві і здатні конкурувати між собою за доступ до державної влади. Партії також є основним компонентом громадянського суспільства, бо вони, будучи посередниками у відносинах держави з народом, представляють інтереси соціальних, національних, регіональних і інших людських спільнот і являють собою формою колективних дій їх членів.

Станом на2013 рік вУкраїнізареєстрованоблизько200політичнихпартій, якіпредставляютьповнийспектрполітичноїідеологіїі ведутьборотьбуза владу, представляючисуспільствурізніконцепціїі стратегіїподальшогосоціально-політичного, економічного ікультурного розвиткудержави. Однак, не зважаючи на життєво важливі функції, які мають виконувати українські політичні партії, ми бачимо їх неспроможність вирішувати навіть незначні проблеми, що виникають під час проведення сесій за роботою в парламенті. За таким розкладом неможлива продуктивна діяльність владних партій, так як, частіше за все, вони не можуть налагодити відносини, що склалися з конкурентами у парламенті, відтак, рішення народних проблем відходить на другий план і посилюється розбіжностями у поглядах різних партій та їх ідеологій.

Чи можливо знайти шляхи вирішення внутрішніх відносин у парламенті між партіями, щоб досягти правильного «розподілу влади» та спільної мети?

Гносеологічна актуальність цієї роботи полягає в тому, що можна поглянути на роботу парламенту з точки зору різних, конкуруючих між собою, поглядів та ідеологій, які мають співіснувати в одній площині, задля мети покращення роботи і результатів прийняття рішень. Щоб покращити працю, владні партії мають знаходити продуктивні та швидкі шляхи подолання суперечок, тим самим, увага має бути розподілена не лише на парламент, але й на своїх виборців та їх інтереси у більшості часу. В цьому полягає праксеологічна актуальність дослідження теми. Ситуаційна актуальність полягає в тому, що ця тема може бути корисною для пошуку та розробки можливих варіантів вирішення конфліктів між владними партіями та направлення їх основних дій на роботу за межами парламенту, подолання партійного популізму, вироблення і редагування ідеологічної програми, відходу від прийняття кон’юнктурних політичних рішень та підтримки приватних, «лівих»бізнес-інтересів.

Мета дослідження полягає у вивченні сучасних особливостей боротьби, яка існує між правлячими партіями України, пошуку способу вирішення конфліктів між ними та подолання кризи парламенту.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання низки конкретних завдань:

Уточнення основних понять («політична партія» «парламент» «опозиція»). Розгляд історії дослідження особливостей партійної боротьби.
Визначення методичних засобів дослідження.
Розгляд особливостей боротьби українських партій в парламенті. Причини політичної боротьби. Сучасний стан конфлікту між партіями.
Пошук можливих варіантів та шляхів вирішення проблеми.

Об’єктом дослідження є політичні партії та парламент України.

Предметом дослідження є сучасний стан українських політичних партій та особливості їхборотьби в парламенті.

Гіпотези:

Основна гіпотеза: Проблемою партійвУкраїнієяк відсутністьадекватноїстратегіїрозвиткудержави, так ібаченнявласноїпрограмирозвитку. Здорова конкуренціяідей, стратегій і проектів, а необразіві пустихгасел – це те, щомаєстатиосновою формуваннядовгостроковоїпартійноїстратегії, на основісуспільногобаченнявиборцямиподальшогорозвиткудержави і суспільства та запобігти конфліктам між партіями.

Альтернативна гіпотеза 1: За роки незалежності в Україні сформувалися десятки структурованих політичних партій, які мають значний вплив на зовнішню і внутрішню політику держави.

Альтернативна гіпотеза 2: Політичні партії формуються відкритим шляхом, зміст, функції та характер їх діяльності внормовані законодавством, але поряд з ними існує такий політичний інститут впливу на владу, як «групи тиску», що сформовані та діють поза правовим полем українського законодавства. Конфлікти між «групами інтересів» і амбіції неформальних лідерів призводять до розколу в партіях.

Структура роботи: курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

І Розділ
Історико-методологічні засади вивчення особливостей партійної боротьби

1.Уточнення основних понять дослідження

Розкриття теми особливостейпартійноїборотьби в Українінеможливо без визначення таких основних понять: «політичнапартія», «парламент», «опозиція».

Політичнапартія (грец. - «мистецтвоуправління державою»; лат. pars - «частина»)— цеорганізованагрупаоднодумців, яка представляєінтересичастини народу і ставить за мету їхреалізацію шляхом завоюваннядержавноївладиабоучасті в їїреалізації; особливагромадськаорганізація (об'єднання), щобезпосередньо ставить перед собою завданняоволодітиполітичноювладою в державіабовзяти в ній участь через своїхпредставниківворганах державноївлади та місцевогосамоврядування. [1, c.155]

В Україні«політичнапартія» — цезареєстрованезгідно з Законом України «Про політичніпартії в Україні» добровільнеоб'єднаннягромадян — прихильниківпевноїзагальнонаціональноїпрограмисуспільногорозвитку, щомаєсвоєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

У кожній складно організованій політичній системі існують політичні партії, які є складовою частиною політичної системи суспільства. Черезпартіївідбувається участь народу в управліннісуспільними справами. Партії відрізняються між собою цілями і методами діяльності, ресурсами впливу на владу і іншими характеристиками. Партії, будучи посередниками у відносинах держави з народом, представляють інтереси соціальних, національних, регіональних і інших людських спільнот і являють собою формою колективних дій їх членів. Політичні партії виконують життєво необхідні функції. Вони висловлюють потреби, інтереси, цілі певних соціальних груп і верств населення. Партіїберутьактивну участь у формуванні і функціонуваннімеханізмуполітичноївлади.[2, c. 277]

Ф.Бекон (1561-1626) розглядав партії як природнє утворення спричинене боротьбою різних політичних сил за владу. Разом з тим в нього знаходимо елементи нового, більш поміркованого підходу до політичних партій, необхідності вмілого використання їх владою для зміцнення своєї позиції в боротьбі з політичними опонентами. Він настійно радить государям не ставати на сторону жодної з існуючих політичних партій, бути над ними. “Дії партій під владою монархії повинні бути… подібні рухові нищих орбіт, які можуть мати і власну траєкторію руху, але разом з тим підпорядковуватися вищому рухові”. Ф.Бекон висловлює також думку про те, що політичні партії є корисними тим, що дають можливість просуватися простим людям.

Погляд на державу, як своєрідного арбітра між конкуруючими партійними угрупуваннями, розвивав у своєму вченні і Т.Гоббс (1588-1679). Він вважав, що в інтересах всього суспільства партії повинні відмовитись від своїх корпоративних інтересів, щоб не стати своєрідними “державами в державі”, що неминуче веде до анархії. Він визнає існування двох підходів до визначення суті і місця партій в державно-політичному устрої. Однак сам притримується пануючої тоді думки про те, що партії — це організовані злочинні змови, які є основною причиною серйозних внутрішніх протиріч в державі. Він прихильник думки про те, що там, де панують люди, котрі відстоюють різні погляди, правління неможливе без порушення єдності. Відстоюючи думку про цілковите підпорядкування особистих інтересів державним, Т.Гоббс абсолютно заперечує доцільність існування політичних партій. Боротьбу проти політичних партій, їх витіснення з політичного життя Т.Гоббс вважає найважливішим завданням державної влади. “Якщо обов’язком володарів є умиротворення окремих змовників, то тим більшим їх обов'язком є знищення і руйнування самих партій”. Достатньо детально Т.Гоббс досліджує витоки виникнення політичних партій, шляхи їх утворення, початкові форми. Він, зокрема, вважає, що партії виникають на основі взаємної угоди між людьми в ході народних патріотичних піднесень (повстань, бунтів, воєн) і на основі індивідуального багатства. Під партією він розуміє “значну кількість громадян, об’єднаних між собою силою угоди чи владою кого-небудь. [4]

Одна із перших спроб порівняно широкої легітимації політичних партій належить відомому англійському теоретику Едмунду Берку (1729-1797). Він автор відомого визначення політичних партій, згідно з яким “партія – це стійке об’єднання людей, котре намагається спільними зусиллями на основі власних загальних принципів служити загальнонаціональним інтересам”. Більше того,Берк вважав партію не лише необхідним та важливим інститутом політичного життя, але й визнавав необхідність їхнього існування з точки зору моральних та етичних цінностей. ”Політичні партії — є необхідним елементом вільної держави”. Автор відзначав, що діяльність депутатів в парламенті є неможливою без існування тісних зв’язків із своїми однодумцями як в середині нього так і поза його межами, що можливе лише в рамках певної політичної організації, якою і є партія. Цей поворот в позитивній оцінці ролі і місця політичних партій в політичному житті держави відіграв вагомий вплив на наступний розвиток теорії політичних партій.Видатний німецький соціолог М. Вебер вважав партії "громадськими організаціями, що спираються на добровільний прийом членів, ставлять собі за мету завоювання влади для свого керівництва і забезпечення активним членам відповідних умов (духовних і матеріальних) для отримання певних матеріальних вигод чи особистих привілеїв або того й іншого одночасно". [3, гл. 8]

Політична опозиція — це легальна форма протистояння й протидії офіційному політичному курсові, що передбачає можливість і здатність здійснювати контроль, висловлювати позиції й впроваджувати альтернативні пропозиції. [1, c. 155]

Політична опозиція є предметом наукових досліджень з декількох перспектив. У найширшому значенні це елемент цілісної моделі суспільства, співтворець механізму і процесу політичної діяльності, що трактується як одна з сфер існування і розвитку суспільного буття. В дослідженні поняття опозиції розглядається як політичний інститут, який функціонує у суспільному житті будь-якої демократичної країни, коли стосунки між політичними опонентами будуються по лінії влада – опозиція. В умoвах активного законoдавчoгoзакрiпленнядемoкратичнихпринципiв розвитку полiтичної системи, щo має місце після проголошення незалежності України,зoкрема, політичного плюралізму, багатопартійності, набуває особливої актуальності питання законодавчoго забезпечення діяльності пoлітичної опозиції, як невід`ємного елементу розвитку демократичних цінностей. Зважаючи на тривалий період повного заперечення існування парламентської опозиції на закoнoдавчомурiвнi, сьoгодні воно практично є не рoзробленим у сучаснiй теорії конституційного права України. Це призводить до складностей регулювання правового статусу парламентської опозиції в Україні.

Сьогодні існування опозиції є необхідною рисою та умовою політичногoустрoю демократичної країни. Політична oпозицiя являється ефективним засобом цивілізованого розв`язання суперечностей між iнтересами різних соціальних груп, невід’ємнoюскладoвою механізму стримувань i противаг у структурі владних віднoсин. В українському парламенті політична опозиція представлена окремими пoлітичними партіями, які пропонують альтернативний владі курс розвитку держави. Проте виникає ряд запитань, яким чинoмокремi політичні партії стали опозиційними, і на щo здатна політична опозиція, а також, які механізми впливу на прийняття рішень владною більшістю використовує українська опозиція, не маючи закону про опозицію чи іншого окремого документу, який би регулював питання пов’язані з цією проблемою.

Р.Даль розглядає опозицію так: припустимо, що протягом певного часу владу в державі отримує А. Протягом цього часу В не має можливості справляти вплив на уряд. В є в опозиції до А. Опозиціонувати—це означає не схвалювати стратегію дій А. Не йде мова про об’єктивне протистояння інтересів—це протистояння переконань, упереджень, що мають політичні партії.

Ричард Хербут: «Опозиція – інституція політичного режиму, засадничою функцією якої є уможливлення й альтернатива владі». ТолкоттПарсонс: «Опозиція – це не конгломерат незадоволених, а елемент контролю і стримування влади, початок системного, в широкому сенсі, панування нею (що здобуває і позасистемний, у вузькому сенсі, характер). Тобто, повноцінна опозиція – це не ліберальна вольність, яку дозволяє собі демократична, або бажаюча мати вигляд такий, влада. Це необхідний елемент повноцінного функціонування і політичної системи, і самої влади».

Термін «опозиція» в тому розумінні, в якому воно найчастіше використовується у суспільному житті України, означає діяльність партій, політичних блоків, які виступають проти дій владних інституцій: Президента України та Кабінету Міністрів України.

Саме опозиційні утворення є носіями альтернативних шляхів розвитку країни, “безпристрасними критиками” влади, які вказують на її помилки у внутрішній та зовнішній політиці та слугують головним елементом у системі стримувань і противаг. Головна мета діяльності опозиції – це прийти до влади через демократичні, прозорі вибори, виправити помилки попередніх урядів, зберігши їхні напрацювання та впровадити в життя свій варіант розвитку країни. Даючи висновок щодо доцільності закріплення в Основному Законі такого поняття як “постійно діюча парламентська більшість”, Конституційний Суд України констатував, що “запровадження в Конституції України поняття “постійно діюча парламентська більшість” логічно зумовлює потребу доповнити її гарантіями для тієї частини складу Верховної Ради України, яка не входить до “постійно діючої парламентської більшості” і яку умовно можна характеризувати як “парламентську меншість”. Невизначеність гарантій функціонування такої меншості може призвести до порушення однієї з основних засад, на яких ґрунтується суспільне життя в Україні, – політичної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції України) і обмеження конституційних прав громадян (ст. 34 і 38 Конституції України)”. [5]

Парламент(англ. parliament , від франц. Parlement , від parler - говорити) –вищий представницький орган влади, який обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї), парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Парламентаризм — система державного керівництва суспільством, яка характеризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій за умови привілейованого положення законодавчого органу — парламенту — стосовно інших державних органів. [6, гл. 4]

Такимчином, парламент—це складнийбагатоелементниймеханізм, який маєрізноманітні зв'язкиі відносини з іншимиінститутами владив механізмідержави, що відображаєпредставницькуприродусвого формуванняу прийняттізаконів, що регулюютьвідносинивнутрішньої ізовнішньої політики країни, атакожздійснюєконтрольза реалізацієюзаконіввиконавчою владою, в томучисліі в міжнароднихвідносинах.

Парламентська більшість — стійке та добровільне об'єднання парламентаріїв на засадах узгодження їхніх політичних позицій, що становить більшість від конституційного складу представницького органу влади, має правовий статус і формалізовані принципи, мету і підстави діяльності і протистоїть опозиції.

Історичними та структурними умовами виникнення й існування парламентської більшості є теорія поділу влади, система стримувань і противаг, парламентська і змішана республіканські форми правління. Останні характеризуються тим, що найвищий орган виконавчої влади контролює парламент за допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він і спирається у своїй діяльності. Якщо уряд втрачає підтримку цієї більшості, парламент висловлює вотум недовіри вищому органу виконавчої влади, що має своїм наслідком його відставку. У такому разі президент має право за пропозицією уряду розпустити парламент і оголосити дострокові вибори представницького органу. [6, гл. 4]

Поняття Верховної Ради, — парламенту України, визначає чинна Конституція України, як єдиний загальнонаціональний, постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ст. 75 і 76 Конституції України).

Пріоритетною рисою українського парламенту як органу законодавчої влади є його винятковість як єдиного органу законодавчої влади у державі, універсальність у системі органів державної влади, що зумовлена, насамперед, унітарним характером української держави, тобто державним устроєм, поділом державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, внутрішньою структурою парламенту та іншими обставинами.

Верховна Рада с загальнонаціональним представницьким органом державної влади, оскільки вона має право представляти весь український народ—громадян України всіх національностей і виступати від імені всього народу. Це випливає як із преамбули Конституції та її змісту, так і з назви парламенту —"Верховна Рада України".Колегіальний характер Верховної Ради як парламенту України полягає насамперед у її складі й порядку роботи. Верховна Рада складається з 450 народних депутатів і є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу. Рішення Верховної Ради приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування (ст. 84 Конституції).Виборний характер українського парламенту, як і парламентів інших країн, полягає в тому, що він формується виключно шляхом виборів народних депутатів України. Ці вибори є, як правило, вільними і демократичними. Вони проводяться на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.Постійно діючий характер українського парламенту полягає, зокрема, в тому, що народні депутати обираються до Верховної Ради строком на п'ять років і здійснюють свої повноваження в ній на постійній основі. Верховна Рада України, як зазначається в її Конституції (ст. 82) і в Законі України "Про внесення змін до Конституції України", працює сесійно.

Ці та інші риси парламенту зумовлюють властиве лише йому місце в системі органів державної влади. Парламент України є пріоритетним органом в системі органів державної влади України, першим серед рівних. Він здійснює пріоритетний вид державної влади — законодавчу владу, бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади, є загальним представником народу і представником його волі. Парламент України має багатогранні відносини з іншими органами державної влади та з суб'єктами політичної системи; політичними партіями тощо.[7, гл.10]

2.Методологічні засади та історія досліджень особливостей боротьби партій.

У дослідженні розглядається актуальне питання політичної науки: взаємодія між партійним керівництвом та членами політичної партії. Проаналізувавши історичну ґенезу внутрішньопартійної взаємодії, можна визначити, що внутрішньопартійні відносини виступають важливим чинником демократизації політичної системи.

У процесі становлення демократичного політичного режиму усуспільствах одним із головних завдань виступає створення та розвиток ефективних інститутів демократії, без яких неможе відбуватися розбудова демократичної держави – парламенту.

Політичні партії поступово перетворюються на дієвий механізм репрезентації інтересів соціальних груп та спільнот. У процесі політичних трансформацій, функції партій полягають не лише у відстоюванні інтересів окремих частин суспільства, а в легітимізації існуючої влади, підвищенні рівня ефективності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, розвитку політичної свідомості та політичної культури громадян.

Діяльність політичних партій спрямована також на презентацію ідеологічних доктрин та ідей у суспільстві, формуванні стійкого кола послідовників цих ідей та сприянні їх політичному вибору в електоральний період. При цьому однією із головних небезпек у діяльності політичних партій виступає їх перетворення на інструмент реалізації інтересів порівняно невеликого кола осіб, так званих «груп тиску», що здійснюють безпосереднє партійне керівництво. У такому випадку пересічні члени партій фактично позбавляються впливу на прийняття партійних рішень, реалізацію партійної програми та політики, процедуру висування кандидатів у депутати різних рівнів та ін.

Дослідження партійної діяльності має включати аналіз внутрішньопартійної комунікації. Без політологічного вивчення внутрішньопартійних відносин, методів партійної боротьби між групами впливу в середині партії, неможливо представити повноцінну картину процесу демократизації політичної системи в Україні. Адже в умовах перехідного періоду нарівень демократії у державі впливає не лише політичний плюралізм та свобода слова, а й розвиток механізмів внутрішньопартійної взаємодії. Саме томуу сучасній політичній науці набуває актуальності дослідження функцій та ролі політичних партій в умовах становлення демократії, аналіз системи внутрішньопартійних відносин між керівництвом партії та її рядовими членами.

Політична партія представляє собою певну організацію людей, взаємодія яких структурована по вертикалі та горизонталі. Політична партія складається з трьох основних елементів: партійне керівництво (партійна еліта), активні члени партії і прихильників партійної програми та діяльності. Система співпраці між цими структурними елементами, врахування інтересів більшості членів партії у процесі прийняття партійного політичного рішення, ступінь відкритості партійної еліти характеризують рівень внутрішньопартійної демократії.

Дослідженню ролі, функцій партій в політичній системі, а також внутрішньопартійним відносинам присвячено роботи багатьох вітчизняних та зарубіжних науковців. Роль політичних партій в процесі парламентської діяльності є предметом міждисциплінарних досліджень і підлягає аналізу представниками політичної науки, соціологічної науки, історичної науки, економічної науки, конституційного права та інших суспільно-гуманітарних наук, що є свідченням величезного впливу партій на політичні процеси у сучасному суспільстві. Важливу роль у вивчені внутрішньопартійних відносин відіграють праці М. Дюверже, Дж. Міль, Р. Міхельс, М. Вебер, Ж. Блондель, А. Лейпхард, В. фон Тізенгаузен, Ф. Анкерсміт, Дж. Сарторі, О. Лафонтен, С. Гантінгтон, Ф. Закарія, Д. Растоу, О. Соловьов, М.Ільїн, М. Маяцкій, Ф. Шміттер та ін. Представниками виду теорії політичних груп у політологічних конфліктах є В. Парето, Г.Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Провідними ідеями цієї теорії є необхідність постійної зміни еліт, існування сил, спроможних заступити правлячу групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних груп з різними інтересами реалізується політичне життя суспільства.

Серед представників української політичної науки ґрунтовні роботи, присвячені внутрішньопартійним відносинам та партійній боротьбі належать таким авторам, як В. Бебик, М. Головатий, Б. Гагалюк, В. Денисенко, С. Конончук, Л. Кормич, Ю. Левенець, Дж.Мейс, І. Павленко, Ю. Романюк, Ф. Рудич, С. Рябов, Ю.Шайгородський, Ю.Шведа, Д. Яковлев, Ю. Якименко, О. Ярошта ін.

Як зазначає М. Дюверже, «Партія – це не просто спільнота, а сукупність спільнот, безліч розсіяних по країні малих об’єднань (секцій, комітетів, місцевих асоціацій та ін.), пов’язаних координаційними інститутами. Члени партії включені в чіткі інституціональні рамки, у певну – більш-менш складну – інфраструктуру. У сучасних партіях інфраструктура має величезне значення: вона встановлює загальні рамки діяльності їх членів, пропонує форму їх зв’язку між собою; вона визначає спосіб відбору керівників та їх повноваження. Вона найчастіше пояснює, чому одні партії сильні й домагаються успіху, а інші слабкі й недієздатні» [9].

Теоретико-методологічну основу курсової роботи становлять концепції зарубіжних і вітчизняних учених стосовно соціальної природи політичних партій, взаємодії правлячої партії з опозицією, роботи парламенту, його структури, складу, функцій, місця й ролі у політичній системі суспільства. На основі використання досвіду становлення й розвитку політичних партій, їх внутрішньопартійним відносинам і проаналізована парламентська практика сучасної (незалежної) України.В основу курсової роботи покладено:

1) Порівняльний підхід, мета якого - порівняння діяльності різних політичних систем (різних країн), а також елементів цих систем: парламентів, партійних і виборчих систем, форм правління та політичних режимів.

2) Інституційний підхід, суть якого - аналіз діяльності політичних інститутів: держави, її органів, парламенту, політичних партій та інших громадських організацій, створюваних ними програм, інших засобів регулювання політичної діяльності.

3) Використання системного методу дало можливість розглянути досліджуване явище як цілісну систему, саморегульовану організацію, що складається з таких елементів як партії, та взаємодіє із зовнішнім середовищем, під впливом якого вона перебуває.

4) Функціональний підхід, що передбачає аналіз тих конкретних механізмів, які дозволяють політичній системі досягати самозбереження та пристосовуватися до суспільного середовища.

Розділ ІІ
Теоретичні основи вивчення особливостей партійної боротьби

1.Основні причини виникнення конфліктів між українськими політичними партіями.

Партійно-політична система, яка зазнала еволюційних змін протягом 20 років незалежності України, – це традиційно-політична структура, що є результатом стійких зв’язків і взаємовідносин політичних партій та їхніх модифікаційних утворень, організацій, громадсько-політичних об’єднань і рухів як між собою, так і з державою та іншими інститутами влади. На думку політологів [10, 11], конфлікт, у тому числі політичний, є позитивним явищем, оскільки стимулює подальший розвиток системи, в якій він виник. Водночас неконтрольований конфлікт може мати деструктивні наслідки та призвести до знищення його суб’єктів.

Конфлікт – єдиний реальний спосіб виявлення об’єктивних суперечностей, що виникають у процесі реформування. Складна політична й соціально-психологічна ситуація в Україні не лише визначає певною мірою зміст конфліктів між партіями і форми їхнього прояву, дієвість засобів регулювання, а й впливає на сприйняття їх населенням та елітами. Проте в нашій країні не розроблено конституційних основ і правових норм вирішення політичних конфліктів. З цієї причини, а також через відсутність досвіду цивілізованого й легітимного управління конфліктами, переговори, досягнуті компроміси, мають короткотривалий характер і не приносять бажаних результатів.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу суб’єктів (партій, еліт, політичних організацій), що завжди виступають від імені певної соціальної спільноти, за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування; є гострим зіткненням протилежних сторін, зумовленим певними взаємовиключними політичними інтересами, поглядами та цілями у процесі здобуття, перерозподілу й використання політичної влади, опанування провідних (ключових) позицій у владних структурах та інститутах, завоювання права на вплив або доступ до ухвалення рішень з розподілу влади і власності в суспільстві [12]. Це вказує на те, що політичний конфлікт завжди організований та інституційований, а зміст цивілізованих політичних відносин становить заснована на ненасильницьких методах взаємодія суб'єктів політики. Хоча, кажучи про нашу країну, дуже важко погодитися з такою думкою.

Існують горизонтальні та вертикальні політичні конфлікти. Розглянемо перший вид конфлікту, де боротьба за владу і владні повноваження ведеться в рамках існуючого ладу. Наприклад, між урядом і парламентом, різними політичними угрупуваннями в правлячій еліті, державою і окремими суб'єктами політики і т.д. Мета і причини виникнення горизонтальних конфліктів - вдосконалення існуючої системи влади. Найчастіше це часткове коректування політичного курсу, зміна неугодних лідерів або правлячої еліти, збільшення або зменшення владних повноважень тих або інших суб'єктів політики і т.п. В демократичній політичній системі горизонтальні політичні конфлікти певною мірою запрограмовані. Більшість з цих конфліктів носить відкритий характер, наприклад, парламентські дебати, розпуск парламенту і призначення нових виборів, вотум недовір'я уряду, обіг в конституційний суд та інші.

Для України політичні конфлікти залишаються головним чинником дестабілізації, яким необхідно навчитися управляти мирними засобами. Адже конфлікт може виявлятися в різних формах: від парламентської боротьби до громадянської війни.

Партійно-політична система України постає в нелегкому становищі перед викликами сучасності. Так, наприклад, історичний досвід свідчить, що перші вітчизняні політичні партії, які виникли на межі ХІХ–ХХ століть, відіграли вирішальну роль у національному самоутвердженні українців, стали могутнім ферментом політичної структуризації громадянства. Логічним завершенням процесів політичної емансипації українців у Росії та Австро-Угорщині, виходу національних рухів на політичну арену було формування партійно-політичних систем на Наддніпрянщині та в Галичині. Їх виникнення й становлення стало важливою ознакою модернізації громадянського життя в цих краях, його еволюції в напрямі європейських демократичних тенденцій.

Вироблення програм політичних реформ, постійне їх удосконалення та корегування, наявність організаційної мережі, соціальної бази проведення громадської діяльності, визначення стратегії і тактики визвольного руху, перманентна внутрішньополітична боротьба й політичне співробітництво українських партій є сутнісними характеристиками національних угруповань як суб’єктів партійно-політичних систем у Східній Галичині та на Наддніпрянщині наприкінці ХІХ – початку ХХ століття [13, с. 384].

Розвинена партійна система є однією з характерних рис плюралістичної демократії. Саме партії, які намагаються реалізувати власні програмні положення, є базовим структурним елементом партійно-політичної системи модернізованого суспільства. Не арифметична кількість партій, а їхня боротьба та взаємодія є гарантією наявності чи відсутності життєздатності партійної системи.

Акцентуючи увагу на актуальності дослідження проблем формування та еволюції політичних партій і партійної системи в Україні, слід вказати насамперед на важливість осмислення сутності діяльності численних партійних угруповань. За даними Міністерства юстиції України, станом на 1 січня 2013 року в країні налічувалося близько 200 партій, тоді як 2001 року їх було лише 109, а 2008 року – 125 [14, с. 397].

Наявність в Україні значної кількості партій не є індикатором виникнення в ній розвиненої демократії, реального політичного плюралізму. Проте, діючи в одному правовому полі й керуючись єдиним законодавством, політичні партії можуть представляти спектр політичних інтересів суспільства та фундаментальну базу безконфліктної взаємодії між собою з метою реалізації цих інтересів [15, с. 10].

Політичні партії не тільки пристосувалися до нових історичних обставин, зокрема, до умов постіндустріального, постмодерного світу, а й не втратили своєї провідної ролі в політичних процесах. На думку авторитетних представників вітчизняної політичної думки, як ринкова модель економіки, так і партійна модель демократії, що ґрунтується на плюралізмі політичних сил та конкурентній боротьбі за державну владу, належать до фундаментальних цінностей сучасного цивілізованого світу [16, с. 1–2].

Так, на основі поданої інформації, можна узагальнити об’єктивніпричини виникнення конфліктів між українськими політичними партіями:

За роки незалежності українське суспільство пройшло складний шлях від абсолютної монополії однієї партії, яка намагалася керувати розвитком процесів у всіх сферах суспільного життя, до реальної політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, утвердження основних засад багатопартійної системи, функціонування якої не є можливим без взаємодії політичних партій в парламенті.
На відміну від розвинених країн, українські політичні партії ще не стали впливовими політичними утвореннями, які спиралися б на реальні інтереси та потреби найширших верств населення. Натомість, як засвідчує українська політична практика, більшість із партійних угруповань об’єдналися навколо харизматичних особистостей з метою реалізації вузькопартійних інтересів.
Слід вказати також, що сучасна політична система побудована на домінуванні кланів-партій чи так званих політичних холдингів, котрі через систему влади розробляють і реалізують механізм узгодження міжкланових домовленостей та реалізують окремі бізнес-інтереси.
Доводиться констатувати і такий факт – практично жодною з українських партій не висунуто конструктивної, всебічно обґрунтованої загальносуспільної ідеї, яка могла б об’єднати націю та визначити чіткі пріоритети державотворчого процесу. Боротьба політичних партій за монополію своєї ідеології породжує розлад не тільки в парламенті, а й в країні.

Також, присутність п’яти партій різного напрямку у Верховній Раді Україниускладнюється проблемами і внутрішньопартійного, і позапартійного характеру:

По-перше, це організаційний дисбаланс внутрішньої структури, завищені амбіції та егоцентризм лідерів, внутрішньопартійні конфлікти, ідеологічна аморфність, невиразність політичних програм тощо.
По-друге: низький рівень політичної культури суспільства загалом, нерозвиненість ринкових відносин і соціально-економічна криза; слабкість демократичних традицій і відсутність демократичної свідомості у значної частини громадян країни [15, с. 11].

2. Сучасний стан конфліктів між українськими політичними партіями.