Правові питання природи, способів, меж та мети застосування обмежень прав і свобод людини і громадянина

ВСТУП

Зараз Україна як правова держава знаходиться на шляху суттєвих реформ, як економічних так і правових. Тепер, як ніколи ефективне правове регулювання є необхідним нашій державі і кожному громадянину особисто. Основним Законом України встановлені фундаментальні права і свободи людини і громадянина, які гарантуються та захищаються державою. Але також держава встановила певні обмеження у правах і свободах, які мають свої способи, природу та мету. Та чи досконалий їх механізм, і які існують проблеми функціонування цього механізму у сьогоденні.

Актуальність теми курсової роботи. Дана тема курсової роботи є досить актуальною як серед досліджень науковців, так і в обговореннях серед громад. І це є найголовнішим, адже у період підйому громадянської позиції народу, їх активне використання і захист власних прав і свобод не повинно порушувати права і свободи інших громадян. Тут і постає питання обмеження прав і свобод людини і громадянина. Належне їх застосування має важливе значення, як для формування доктрини українського конституційного права, так і для розвитку державно-правової практики.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають між державою та громадянином у сфері правового регулювання використання прав та свобод, у випадку шкідливого характеру їх використання застосування обмежень.

Предметом дослідження є теоретико – правові питання природи, способів, меж та мети застосування обмежень прав і свобод людини і громадянина. Їх правове регулювання.

Мета дослідження це вивчення поняття, природи, ознак, функцій, цілей, правового регулювання обмежень прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи із зазначеної мети, були поставлені наступні завдання:

1. Визначення поняття конституційних прав і свобод людини і громадянина;
2. Визначення поняття обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина;
3. Визначення ознак і цілей обмежень прав і свобод людини і громадянина;
4. Визначення способів обмеження прав і свобод людини і громадянина;
5. Визначення правового регулювання обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Джерельну та методологічну базу роботи склали чинні нормативні акти, навчальні посібники, підручники Ю.М. Тодика, Р.Я. Демків, В.Ф.Годованець, Ю.С. Шемшученко, В.В. Кравченко, а також спеціалізовані дослідження таких авторів, як: А. Єзеров, М.І. Мельник, С.І. Лінецький, А.М. Ришелюк та ін.

Виходячи з проведеного аналізу літератури, можна дійти висновку, що ступінь наукового опрацювання досліджуваної проблеми досить значний.

В ході виконання роботи було використано передусім описовий метод, порівняльного аналізу, метод синтезу отриманих результатів тощо.

Отримані в ході виконання роботи результати доцільно використати при підготовці наукових статей, повідомлень, а також для науково-просвітницької діяльності з метою підвищення правової культури населення.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, основної частини, що містить 3 розділи, висновків, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ТА ЙОГО СТРУКТУРА

Правовий статус — це юридично закріплене становище особи в державі і суспільстві.

Юридичне оформлення фактичного становища індивіда реалізується різними шляхами і способами за допомогою специфічних засобів. Воно починається з того, що людина визнається суб’єктом діючого в суспільстві права і наділяється при цьому правоздатністю, після чого вона може вступати у відповідні правовідносини. В історії розвитку цивілізації далеко не всі люди визнавалися суб’єктами права (наприклад, раби) або ж визнавалися лише частково (кріпаки).

У літературі вирізняють кілька видів правового статусу:

1) загальний або конституційний статус людини і громадянина;

2) спеціальний або родовий статус окремих категорій громадян;

3) індивідуальний статус, який характеризує стать, вік, сімейне положення тощо;

4) статус фізичних і юридичних осіб;

5) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством, біженців;

6) галузеві правові статуси (адміністративно-процесуальний, кримінально-процесуальний тощо); статус осіб, які працюють у різних сферах.

Загальний (конституційний) правовий статус — це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається насамперед Конституцією держави і не залежить від різних поточних обставин, наприклад сімейного стану, посади, освіти тощо. Цей статус є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Змістом такого статусу є головним чином ті права й обов’язки, які надані й гарантовані всім Конституцією. Сюди не входять численні суб’єктивні права і обов’язки, які постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, від інших чинників. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. Саме з огляду на цей статус можна оцінити характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства. Його не можна змінити без внесення змін до Основного Закону.

Спеціальний, або родовий, статус відображає особливості становища окремих категорій громадян (наприклад, студентів, військовослужбовців, пенсіонерів, науковців, учителів, фермерів, селян, робітників, учасників війн тощо). Ці верстви населення, базуючись на конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, передбачені законодавством.

Індивідуальний статус відбиває конкретні дані про окрему особу (стать, вік, сімейний стан, освіта тощо). Цей статус рухомий, динамічний, він змінюється разом зі змінами, які відбуваються з особою в процесі її життєдіяльності.

Зазначені три статуси співвідносяться між собою як загальне, особливе і одиничне. Вони тісно взаємопов’язані, практично нероздільні. Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Спеціальних статусів — багато, а індивідуальних — рівно стільки, скільки громадян.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що правовий статус іноземця, особи без громадянства — це самостійні категорії. Але якщо вони формуються на основі правового положення українського громадянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус), є підстави говорити про правовий статус особи в цілому.

У системі конституційного права України як галузі права особливе місце належить інституту основ правового статусу особи, сутність якого викладена в розділі ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». У нормах цього розділу розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Крім Конституції України, норми інституту основ правового статусу особи закріплені також нормативно-правовими актами поточного законодавства, у яких детальніше розкривається зміст і порядок реалізації закріплених у Конституції України основних прав і свобод людини і громадянина.

Цей конституційний інститут відображає найсуттєвіші засади, які встановлюють правовий статус людини в державі й суспільстві, принципи їх взаємовідносин. Конституційне право України виконує особливу роль у визначенні правового статусу людини і громадянина. До його предмета належить закріплення не всіх прав і свобод, обов’язків, а лише основ правового статусу особи, які складаються у сфері відносин особа — суспільство — держава. При цьому вказані відносини мають основоположний характер і відбивають взаємний зв’язок суспільства, держави і особи.

1. Структура конституційного статусу особи

В Україні структуру конституційного статусу особи утворюють такі елементи:

1) громадянство;

2) правосуб’єктність, яка включає правоздатність і дієздатність;

3) основні права і свободи;

4) конституційні обов’язки;

5) правові принципи;

6) гарантії правового статусу людини і громадянина.

Основу правового статусу особи становлять її права, свободи, законні інтереси і обов’язки. У єдності вони є базою для всіх інших прав і свобод, які мають людина і громадянин.

Природа конституційних прав і свобод людини визначається тим, що хоч у якій би країні проживала особа, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від її народження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними. Стаття 21 Конституції України встановлює, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У забезпеченні свободи особлива роль належить державі, яка є відповідальною перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України). Держава через закони, і насамперед Конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. Таким чином, права людини виникають із природного права, а права громадянина — з позитивного. Але і ті, і ті мають невідчужуваний характер. Права людини є вихідними, оскільки вони притаманні всім людям незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають; а права громадянина — це права, які закріплюються за особою лише внаслідок її належності до держави (громадянство).

Конституційно-правовий статус громадянина певною мірою відрізняється від статусу негромадянина, який проживає на території України, але не має права обирати і бути обраним до органів державної влади, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, обіймати певні державні посади тощо. Права громадянина — це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки іноземці і особи без громадянства не мають усього комплексу прав і свобод, насамперед політичних, якими в повному обсязі володіють громадяни України. Такий стан з правами іноземців відповідає міжнародним стандартам і зумовлений правомірним бажанням кожної держави надати своїм громадянам усі права і обов’язки, а також можливості виконувати всі обов’язки, насамперед військову службу. Проте це не означає, що іноземці, особи без громадянства не мають ніяких обов’язків (наприклад, вони повинні дотримуватися Конституції та законів України, сплачувати податки та ін.).

Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші — в поточному законодавстві.

Вибір форми їх закріплення визначається цілою низкою чинників, до яких належать:

а) значущість відповідного конституційного права або свободи для людини і суспільства;

б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи;

в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації.

Конституція України закріплює ті права, свободи і обов’язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України.

Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи пов’язані з різними статусами, яких набуває особа впродовж життя. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до працівників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину України незалежно від того, реалізують чи ні вони ці права в конкретних правовідносинах. Характерною рисою основних прав, свобод і обов’язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку, для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втраченими лише з припиненням громадянства.

Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод, основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має вищу юридичну силу. Це також підкреслює особливу роль і місце конституційних прав і свобод.

Таким чином, конституційні (основні) права і свободи людини і громадянина — це невід’ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

Відмінність між поняттями «право» і «свобода» значною мірою умовна, оскільки ці поняття означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Але поняття «свобода» в основному слід розуміти як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття «право» більшою мірою пов’язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних інституцій (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов’язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров’я тощо). Нерідко для формулювання терміна «право» застосовується термін «свобода» (наприклад, право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції), право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36)).

Конституція України містить вихідні положення щодо визначення як структури інституту основ правового статусу особи, так і місця кожного його складового елемента.

Конституційні права і свободи — це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості кожної людини і громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і суспільних інтересах.

Конституційно-правовий статус особи в Україні на сучасному етапі характеризується низкою ознак.

По-перше, створена сучасна законодавча база (Конституція України, закони про громадянство, про Конституційний Суд України, про політичні партії, про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо).

По-друге, закладена нова концепція взаємовідносин людини і держави з акцентом на пріоритеті прав особи, оскільки «держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3 Конституції).

По-третє, конституційний статус людини і громадянина базується на принципах плюралістичної демократії, основи якої закладено в ст. 15 Конституції, згідно з якою «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності», а «жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова».

По-четверте, відбувається перехід від командно-заборонюючих методів регламентації правового статусу особи до дозвільного, від бюрократичного централізму до розумної автономії і самостійності. Конституція (ст. 19) встановлює, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких людина не може бути примушена робити те, що не передбачено законодавством. Конституція виходить із того, що держава повинна бути гарантом не тільки прав і свобод людини і громадянина, як це випливає зі змісту ч. 2 ст. 3 Конституції, а й неприпустимості втручання в життя і діяльність особи та позаправового впливу на неї.

Сучасний конституційний статус особи в Україні ґрунтується на концептуально новій основі, де права людини повинні визнаватися як найвища соціальна цінність.

1. Система конституційних прав і свобод людини і громадянина

Конституційні права, свободи і обов’язки, закріплені в Основному Законі України, являють собою цілісну систему, яка наочно виявляється через класифікацію на основі різних критеріїв.

Класифікація — один із важливих прийомів аналітичного способу вивчення державно-правових явищ. Класифікація прав і свобод людини і громадянина можлива на основі таких критеріїв.

1. За суб’єктами поділяються на:

а) права і свободи людини

б) права і свободи громадянина.

Обсяг прав у громадян більший, аніж у тих осіб, які не є громадянами.

2. За видом суб’єкта поділяються на:

а) індивідуальні

б) колективні.

3. За генезою поділяються на:

а) природні

б) похідні (сформульовані в законах, міжнародних пактах).

4. За характером утворення поділяються на:

а) основні (конституційні)

б) доповнюючі (конкретизуючі).

5. За черговістю їх включення до конституцій поділяються на:

а) права першого покоління

б) права другого покоління

в) права третього покоління

6. За ступенем їх абсолютизації поділяються на:

а) такі, що підлягають обмеженню,

б) такі, що не підлягають обмеженню.

7. За змістом поділяються на:

а) громадянські (особисті),

б) політичні,

в) економічні,

г) соціальні

д) культурні.

Найбільш поширеним у юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. Тому за основу аналізу конституційних прав ми беремо останню класифікацію прав і свобод, тобто їх поділ за змістом.

1. Види конституційних прав і свобод людини і громадянина та випадки їх обмеження

Право на життя є найголовнішим, невід’ємним правом кожної людини. Воно є визначальним, оскільки життя людини — це найвища цінність, всі інші права втрачають свій сенс і значення в разі смерті людини. Це фундаментальне право можна розглядати у двох аспектах: по-перше, як право особи на свободу від будь-яких незаконних посягань на її життя з боку держави, її представників чи приватних осіб; по-друге, як право особи вільно розпоряджатися своїм життям, звичайно якщо це не завдаватиме шкоди інтересам інших людей, держави.

По суті всі інші права так чи інакше об’єднуються навколо цього стрижневого права. Наприклад, такі права, як право на соціальний захист, охорону здоров’я, медичну допомогу, на безпечне для життя і здоров’я довкілля є лише додатковими інструментами, що забезпечують ефективну реалізацію права на життя. Держава зобов’язана визнавати ці права і створювати належні умови для життя людини всіма засобами. Це право передбачено міжнародними правовими актами з прав людини. Вперше в нашій державі це право було закріплене в ст. 27 Конституції України 1996 року, яка передбачає, що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути свавільно позбавлений його. На державу покладений обов’язок захищати права особи від протиправних посягань. Разом з тим ч. 3 ст. 27 Конституції встановлює, що «кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань». Після вступу України в 1995 р. до Ради Європи в нашій державі був накладений мораторій на застосування смертної кари. Кримінальний кодекс України 2001 р. вже не передбачає такого виду покарання, як смертна кара. Адже, як зазначається в Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. (справа про смертну кару), право на життя належить людині від народження, а позбавлення людини життя державою внаслідок застосування смертної кари як виду покарання є скасуванням невід’ємного права людини на життя, що не відповідає Конституції України.

Право на повагу до гідності людини є невід’ємною ознакою цивілізованого суспільства. Воно є загальновизнаним на міжнародному рівні. У статті 21 Конституції України наголошується на тому, що «усі люди вільні і рівні у своїй гідності та правах». Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Причому людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Ця конституційна норма відповідає положенням Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження і покарання, прийнятої в 1984 р., учасницею якої є Україна. Наявність цієї норми в Конституції України свідчить про те, що повага до людської гідності є обов’язком посадовців та всіх інших осіб. Положення ч. 3 ст. 28 Конституції України щодо неприпустимості піддавати особу без її згоди медичним, науковим чи іншим дослідам відповідає нормі, яка міститься у ст. 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

У системі основних особистих прав людини і громадянина важливе значення має право на свободу та особисту недоторканність, яке означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою лише за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Це право послідовно проголошується в міжнародних документах: у Загальній декларації прав людини 1948 року (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року (ст. 5). Згідно з частиною 3 ст. 29 Конституції України, тримання під вартою в разі нагальної необхідності може застосовуватися і без попереднього вмотивованого рішення суду, але його обґрунтованість протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення про тримання під вартою. Кожна особа, яка заарештована чи затримана, має право ознайомитися з мотивами свого арешту чи затримання та своїми правами. Особа або орган, які застосували такий захід, зобов’язані ознайомити заарештованого чи затриманого з мотивами арешту або затримання, а також із його відповідними правами.

Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів затриманого чи заарештованого.

Право людини на недоторканність житла означає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Англійське прислів’я «Мій дім — моя фортеця» чітко відображає сутність цього конституційного права; людина може робити у своєму домі все те, що забажає. У невідкладних випадках, пов’язаних із урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Слід враховувати, що житлом за законодавством визнається й місце тимчасового проживання (готель, дім-інтернат, гуртожиток, пансіонат тощо).

Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої інформації. Разом з тим у реалізації цього права можуть бути встановлені винятки лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

У Конституції України вперше встановлюється право людини на приватність. Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожному громадянину України надається право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Суттєве значення має те, що конституційно гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

В Конституції України 1996 року закріплюється свобода пересування. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну. Водночас поточне законодавство встановлює обмеження у свободі пересування і виборі місця проживання, що стосується місцевостей, у яких встановлений особливий режим (прикордонна смуга, закриті військові поселення, зони екологічного лиха тощо). Порядок реалізації зазначеного права регламентується законами «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року та «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року.

Конституція гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежено законом з огляду на:

а) інтереси національної безпеки, територіальну цілісність;

б) забезпечення громадського порядку;

в) запобігання заворушенням чи злочинам;

г) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

ґ) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Ці конституційні положення відповідають загальновизнаним міжнародним нормам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські та політичні права (статті 18, 19), які передбачають право кожної людини на безперешкодне дотримання своїх поглядів та на їх вільне вираження.

Право на свободу світогляду і віросповідання включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і релігійні обряди та вести релігійну діяльність. Це конституційне право людини відповідає Міжнародному пакту про громадянські і політичні права (ст. 18). Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Принципове значення має конституційне положення про те, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви, що жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Право на свободу світогляду і віросповідання в Україні регламентується Законом України від 23 квітня 1991 року «Про свободу совісті та релігійні організації». Згідно з частиною 4 ст. 35 Конституції, ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою.

Політичні права і свободи — це права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави.

Правом, яке безпосередньо стосується участі громадян в управлінні справами держави, є закріплене право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Об’єднання громадян сприяють розвитку політичної активності і самодіяльності громадян. Прийняття або вступ до таких об’єднань відбувається на добровільних засадах, і ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій. Причому всі об’єднання громадян рівні перед законом. Конституція України (ст. 37) забороняє утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичним партіям та громадським організаціям забороняється мати воєнізовані формування. Ці вимоги відповідають світовим конституційним стандартам взаємовідносин держави і політичних угруповань. Заборона діяльності об’єднань громадян може відбуватися лише в судовому порядку.

Порядок утворення та діяльності політичних партій і громадських організацій регулюється Законами України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року та «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року.

Право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації означає можливість збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації із суспільно значущих питань. Тому таке право належить тільки громадянам. Воно відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, зокрема Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 11). Про проведення таких заходів їх організатори мають завчасно повідомити органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Економічні, соціальні і культурні права — це права, пов’язані з діяльністю людини в економічній сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя.

Право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності означає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю як майнового характеру, так і результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Встановлюється, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Причому громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Суттєве значення для стабільності економічних відносин має закріплене в ч. 4 ст. 41 Конституції положення, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, що право приватної власності є непорушним. Але можливе й примусове відчуження об’єктів права приватної власності. Воно може бути застосоване лише як виняток із мотивів суспільної необхідності і тільки на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна теж можлива, але вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі і порядку, встановлених законом.

Право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, забезпечується з боку держави захистом конкуренції. Відповідно не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом. Держава повинна захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю й безпечністю продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Право користуватися об’єктами публічної власності. Для задоволення своїх потреб громадяни можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Це стосується, насамперед, користування природних ресурсів та об’єктів загальнодержавної власності. Водночас у ряді випадків громадяни можуть користуватися окремими об’єктами державної та комунальної власності за плату тимчасово чи на умовах оренди цього майна на певний строк. Умови такого користування визначаються галузевим законодавством.

Право на працю визначається як можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Конституцією передбачено, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

На рівні Конституції України встановлюється, що використання примусової праці в нашій державі забороняється. Але не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

У Конституції містяться такі принципові положення, що стосуються здійснення права на працю:

а) кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, що не нижча від визначеної законом;

б) використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється;

в) громадянам гарантується захист від незаконного звільнення;

г) право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Право на страйк. Ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Таким чином, вони не можуть ставити політичні вимоги. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. При цьому ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону. Особливості і порядок здійснення конституційного права на страйк визначаються Законом України «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року. Страйк застосовується як крайній засіб, коли всі інші можливості для захисту своїх економічних і соціальних інтересів вичерпано. Законом встановлюються також гарантії працівників під час страйку, випадки, коли забороняється проведення страйків та визнання страйків незаконними.

Право на відпочинок забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, установленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час. Відповідно до Конституції України, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші гарантії права на відпочинок визначені в Кодексі законів про працю України, в інших нормативно-правових актах.

Право на соціальний захист включає право на забезпечення громадян у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Конституція України (ч. 2 ст. 46) встановлює гарантії цього права:

а) функціонування загальнообов’язкового державного соціального страхування за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення;

б) створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних витрат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Право на житло означає, що держава повинна створити умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Тим громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Встановлено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла виключно на підставі закону або за рішенням суду. Більш детально це право врегульовано в Житловому кодексі України.

Право на достатній життєвий рівень. Це є одне з найважливіших соціальних прав людини, яке в історії України вперше закріплено в Основному Законі. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Ця норма відповідає положенням ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права щодо визнання державою права кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини. Але сучасний економічний стан у нашій державі не дає можливості повною мірою гарантувати і забезпечити реалізацію цього конституційного права кожній людині.

Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава повинна створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога повинна надаватися безоплатно. Держава зобов’язана сприяти розвитку лікувальних закладів усіх форм власності. Існуюча мережа державних і комунальних медичних закладів не може бути скорочена. Держава зобов’язана дбати про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечувати санітарно-епідеміологічне благополуччя. Більш детально відносини, пов’язані з охороною здоров’я, регулюються Основами законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля означає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. При цьому кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. У статті 16 Конституції встановлено, що обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки й підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу. Право кожної людини на сприятливе навколишнє середовище і екологічну безпеку є необхідною умовою права людини на життя, на охорону здоров’я й визнається світовим співтовариством як один із найважливіших чинників існування людства.

Право на освіту гарантується, передусім, обов’язком держави забезпечувати доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Громадянам, які належать до національних меншин, гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Право на освіту більш детально регламентується законами «Про освіту» від 23 травня 1991 р., «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р., «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р., «Про вищу освіту» від 1 липня 2014 року.

Громадянам України гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з іншими видами інтелектуальної діяльності. Йдеться про культурні права. Кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Тому ніхто не може використовувати або поширювати їх без згоди автора, за винятками, встановленими законом. Держава зобов’язана сприяти розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Більш детально ці права регламентуються законами «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р., «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 вересня 1999 р., «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. та інших законодавчих актах.

РОЗДІЛ ІІ. ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Відповідно до частини 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини, «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві». 1Конституція України, виходячи з міжнародно-правових документів, встановила обмеження щодо реалізації деяких прав і свобод людини і громадянина. Так, право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію обмежується законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, яка одержана конфіденційно, або для підтримки авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України). Здійснення права на свободу світогляду і віросповідання може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення, захисту прав і свобод інших людей (ст. 35). На таких самих підставах може бути обмежено право громадян на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36). Конституційно встановлюються обмеження щодо права на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39) тощо. Всі ці обмеження обґрунтовані необхідністю забезпечення охорони конституційного ладу, національної безпеки, прав і свобод людини і громадянина.

Стаття 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції. Йдеться про право на: рівність громадян перед законом; громадянство і його зміну; життя; повагу до гідності людини; свободу та недоторканність; звернення до органів державної влади; житло; шлюб; рівність дітей у їх правах; захист прав і свобод; відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди; знання своїх прав і обов’язків; незворотність дії законів та інших нормативних актів; правову допомогу; необов’язковість виконання явно злочинних розпоряджень чи наказів; неможливість подвійного притягнення до юридичної відповідальності; те, щоб вважатися невинуватим у вчиненні злочину, доки вину не буде доведено в законному порядку; відмову давати свідчення щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів.

Перелік цих прав корелюється з положеннями Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відображає прагнення захистити ті права і свободи, які мають забезпечуватися за будь-яких обставин, у тому числі при введенні надзвичайного або воєнного стану.

Обмеження прав людини і громадянина можливі в умовах введення на всій території України або в окремих її частинах надзвичайного стану.

Згідно із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року надзвичайний стан — це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування, відповідно до Закону, повноважень, які необхідні для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади і місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою обмеження в здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану можуть бути запроваджуватися такі заходи:

а) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування на території, де вводиться надзвичайний стан;

б) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;

в) посилення охорони громадського порядку та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства;

г) заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом;

ґ) заборона страйків.

Крім того, додатково можуть здійснюватися такі заходи, як:

1) запровадження комендантської години, тобто заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби;

2) перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках і проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу й вантажів, службових приміщень та житла громадян;

3) обмеження або тимчасова заборона продажу зброї, отруйних і сильнодіючих хімічних речовин, а також алкогольних напоїв;

4) тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів;

5) заборона виготовлення і розповсюдження інформаційних матеріалів, що можуть дестабілізувати обстановку;

6) особливі правила користування зв’язком та передачі інформації через комп’ютерні мережі тощо.

У статті 17 Закону також встановлюються додаткові заходи режиму надзвичайного стану у зв’язку із надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру.

Водночас в умовах як воєнного, так і надзвичайного стану органи державної влади повинні діяти в межах Конституції і законів України. Перевищення посадовими особами своїх повноважень, у тому числі щодо гарантій прав людини і громадянина, які встановлені законом, тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

У цей період законом забороняється:

• зміна Конституції України;
• зміна Конституції Автономної Республіки Крим;
• зміна виборчих законів;
• проведення виборів Президента України;
• проведення виборів до Верховної Ради України;
• проведення виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
• проведення виборів до органів місцевого самоврядування;
• проведення всеукраїнських та місцевих референдумів;
• обмеження повноважень народних депутатів України.

На період дії надзвичайного стану продовжується, у разі закінчення, строк повноважень парламенту України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, представницьких органів місцевого самоврядування. Введення надзвичайного стану не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого чи такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, свободу думки, совісті, релігії в розумінні цих прав і свобод Міжнародним пактом про громадянські і політичні права і законами України.

Україна, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, при введенні надзвичайного стану негайно після його введення повідомляє через Генерального секретаря ООН держави, які беруть участь у цьому пакті, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов’язань за Міжнародним пактом, та про мету цих відхилень і причин прийняття такого рішення. У повідомленні зазначається також термін, на який уводяться відхилення від зобов’язань, передбачених цим Пактом.

Ознаки конституційних обмежень:

• пов'язані з несприятливими умовами (загрозою або позбавленням певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб'єкта, бо спрямовані на їх стримування і, одночасно, на задоволення інтересів протилежної сторони і громадських інтересів в охороні і захисті (інтересів правопорядку);
• повідомляють про зменшення обсягу можливостей, свободи, а значить і прав особистості, зводять різноманітність у поведінці індивіда до певного "гранично допустимого" рівня.
• Відрізняються від утисків, які теж є специфічними обмеженнями, але не протиправними, протизаконними, довільними, тобто правопорушеннями ( конституційні ж обмеження законні, правомірні засоби).

1. Юридична природа обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина

Історично, зміни в розвитку суспільних відносин призвели до створення своєрідної концептуальної бази та принципів демократичної та правової державності, що надалі виявилося у процесах розширення переліку гарантованих на державному рівні прав і свобод. Якщо спочатку їх наявність мала характер належності тільки привілейованим станам, то надалі збагачення її змісту та поширення на інші прошарки населення зумовлювалися нарощуванням виробничих потужностей і можливостями суспільства для фактичного забезпечення певних благ. У цьому вбачається один з важливих аспектів формування базису подальшого утвердження принципу рівності.

Спостерігається поступове розширення «індивідуальної» (щодо якої обмежено державне втручання) сфери діяльності людини та громадянина. Також це поступово сприяло створенню належних можливостей для оптимізації умов задля покращення особистої ініціативи. В цьому, у свою чергу, вбачається одна з важливих умов поступального розвитку цивілізації.

На нинішньому етапі також постає суперечність між державним втручанням та потребою у створенні належних умов для особистої безпеки громадян, яка вирішується шляхом обмеження прав і свобод. Надалі означене вище може спричинити фактичне звуження досягнутого рівня забезпечення прав і свобод людини та громадянина на глобальному рівні (особливо тоді, якщо в цьому напрямі розвиватиметься законодавство країн світу).

Питання про права і свободи людини та громадянина за умов становлення та розвитку громадянського суспільства в демократичних державах посідає головне місце. В Україні забезпечення прав і свобод людини та громадянина, їх реалізація є актуальною проблемою сучасності. Відповідно до ст. 2 Конституції України людина, її життя, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Держава поклала на себе обов'язок охороняти і захищати інтереси людини. Потрібно звернути увагу, що права і свободи людини закріплюються як національними, так і міжнародними актами: Загальна декларація прав людини (1948р.), Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод(1950р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966р.) та інші. Звідси виводиться принципова вимога, що будь-які обмеження прав і свобод громадян припустимі тільки в тому випадку і в тій мірі, в яких вони передбачені конституцією конкретної держави і відповідають нормам міжнародного права. 

Впродовж досить тривалого часу і дотепер, науковців хвилює питання про встановлення оптимального балансу співвідношення прав і свобод людини з інтересами суспільства та держави в цілому. В аспекті такого співвідношення постає проблема допустимості обмеження прав і свобод людини.

Обмеження прав і свобод людини та громадянина можливі тільки на підставі Конституції України, Законів України та міжнародно-правових актів. Україна приєдналась до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Згідно цього міжнародно-правового акту, держави-сторони Пакту можуть вживати заходи на відступ від своїх зобов'язань за цим Пактом на стільки, на скільки цього вимагає гострота ситуації, лише за умови, що такі заходи не є несумісними з іншими їх зобов'язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження. 

У статті 64 Основного Закону зазначено: “Конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод. У цьому випадку, Президент України в указі чітко повинен вказати строк дії таких обмежень. Обмеження прав і свобод стосуються усіх осіб, включаючи іноземців. У більшості випадків особи мають можливість оскаржити такі обмеження (окрім випадку, коли введений воєнний стан). При введенні режиму надзвичайного стану, ООН здійснює моніторинг за дотриманням прав і свобод людини та громадянина.  Ні за яких обставин не підлягають обмеженню такі права і свободи, передбачені статтями Конституції, як право на життя, право на повагу до гідності людини, право на житло та деякі інші.

Важливо звернути увагу, що початок війни, яка сама по собі є комплексним посяганням на права і свободи громадян, передбачає початок дії спеціальних актів міжнародного законодавства, спрямованих на захист жертв війни. До них в першу чергу слід віднести Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 p., a також Додаткового протоколу № І та Додаткового протоколу №II до них від 8 червня 1977 p.

Слід зазначити, що чинне законодавство не повно і суперечливо регулює питання тимчасового обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина, передбачених статтями 30, 31, 32 Конституції України, під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства. З метою забезпечення додержання конституційних прав і свобод людини та громадянина, правильного й однакового застосування судами законодавства, яке регулює порядок надання дозволу на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації, пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян, Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову №2 від 28 березня 2008 року. 

Таким чином, відповідно до Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина дозволено обмежувати тільки у випадках, прямо передбачених Конституцією. Такими обмеженнями може бути необхідність:

- запобігти злочинові чи його припинити;

- врятувати життя людей та майна, здійснити безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину;

- з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи;

- забезпечити інтереси національної безпеки, територіальну цілісність, громадський порядок, економічний добробут;

- забезпечити охорону здоров'я і моральність населення, захистити репутацію або права і свободи інших людей;

- запобігти розголошенню інформації, одержаної конфіденційно;

- підтримати авторитет і неупередженість правосуддя тощо.

Отже, можна зробити висновок, що передбачені законом обмеження прав і свобод людини та громадянина мають чіткі межі і умови запровадження. Вони, насамперед, закріплюються міжнародним законодавством і забезпечуються національним. 

2.2. Способи обмежень права і свободи людини

Способи (форми) обмеження права і свободи можуть бути різними:

а) заборона певного варіанту реалізації права чи свободи, тобто. встановлення меж поведінки (відносна заборона);

б) заборона реалізації права (свободи) загалом (абсолютна заборона);

в) втручання (вторгнення) в право (свободу) уповноваженими державними органами (характеризується активними діями державних органів і пасивною поведінкою особистості);

г) обов'язок;

д) відповідальність.

У сучасному праві діє правило - обмеження права і свободи може бути обгрунтоване лише самою Конституцією.

Природа конституційних обмежень у визнанні прав людини природними (додержавними), з одного боку, і визнання ролі держави як основного гаранту цих прав і одночасно основою цим правам - з іншого. У процесі реалізації права і свободи зіштовхуються різні інтереси: суб'єкта цих прав (свобод), та інших, суспільства взагалі, держави. Через це встановлення обмежень (визначення меж) прав і свобод - об'єктивна потреба для нормального функціонування суспільства, з одного боку, і свободи творчої особистості - з іншого. Мета обмежень - досягнення компромісу між інтересами людини й інтересами суспільства, держави. Як справедливо зазначає Б.С.Эбзеев2, "соціальною основою конституційних обмежень, частиною якої виступають обмеження основних прав, є особисто-збірний характер суспільства. Людина виступає як ізольований індивід, та член людської спільноти. Натомість, суспільство не є, ні простою сукупністю індивідів, ні якимось одноструктурним монолітом. Це своєрідний соціальний організм, у якому особистість має самостійну цінність і відіграє творчу роль, має особисте (приватне, індивідуальне) і спільне (колективне, соціальне), що мусить знаходитися в рівновазі".

Будь-яке конституційне обмеження стосовно індивідуальної свободи передбачає, що воно зумовлене можливістю зіткнення цінностей, що підлягають захисту, тому таке обмеження визнається правом. Цей принцип універсальний. Обмеження спрямоване для досягнення раціонального, тобто адекватного балансу зіштовхуваних конституційно-правових цінностей.

Для кожної сучасної держави характерна своя певна система соціальних цінностей, іноді конституційно закріплених, і обумовлена нею сукупність критеріїв і орієнтирів (цілей), утворює підстави для встановлення кордонів (меж) у реалізації громадянами своїх прав і свобод. Л.Д.Воєводін 3 у зв'язку з цим пише: "...межі здійснення прав і свобод можна визначити як сукупність сформованих з урахуванням існуючих у суспільстві соціальних цінностей, критеріїв і орієнтирів, які окреслюють кордон користування громадянами своїми конституційними правами і свободами, здійснення не виходячи за межі Конституції та законів органами державної влади органами місцевого самоврядування їх повноважень". У цьому сенсі межі (кордону) реалізації прав (свобод), закріплених в конституціях різних держав і що виражаються у встановленні загальних підстав обмежень, мають певну подібність. У цьому метою обмежень є досягнення гармонії між інтересами особи і інтересами держави як представника суспільства.

Відповідно до ст. 2 Загальної Декларації прав людини, кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, без будь-якої різниці, як - то у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

З іншого боку, не повинно бути жодної різниці з урахуванням політичного, правового чи міжнародного статусу країни чи території, до якої людина належить, незалежно від цього, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядною, чи якось інакше обмеженою у своєму суверенітеті. Однак у відповідності зі ст. 29 під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина має піддаватися тільки таким обмеженням, які встановлено законом винятково з метою забезпечення належного зізнання підозрюваного й поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та загального добробуту у демократичному суспільстві.

У філософсько-правовому сенсі загальні підстави обмеження прав і свобод людини і громадянина можна з'ясувати, як зумовлені політико-правовою концепцією свободи творчої особистості причини, які визначають закріплення у Конституції та інших правових актах меж (кордонів) реалізації людиною (громадянином) прав (свобод) забезпечують дотримання необхідного балансу між інтересами особистості, й держави.

Слід зазначити, що жорстких кордонів між інтересами окремої людини та інтересами держави немає, і часом інтереси держави, нашого суспільства та особистості у встановленні окремих обмежень збігаються. Наприклад, обмеження свободи людини у зв’язку з ймовірним скоєнням ним кримінального злочину відповідає як інтересам окремої особистості (потерпілого), і інтересам держави (розкриття злочину безперешкодно з боку підозрюваного).

2.3. Цілі обмеження прав людини і громадянина

У конституції україни

Ефективне забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина пов’язане з необхідністю обмежень в їх реалізації. Науковці виділяють два поняття – “межі здійснення прав людини” та “обмежування здійснення прав людини”. Так, П.М. Рабінович4 зазначає, що дефініція “межі здійснення прав людини” – це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг прав людини. Щодо поняття “обмежування здійснення прав людини” – це діяльність компетентних державних органів по встановленню меж щодо здійснення прав людини. Таким чином, ці поняття не тотожні.

У літературі існує низка класифікацій меж прав людини, відмітимо лише

декілька критеріїв поділу:

1) залежно від політико-юридичного статусу право обмежуючого суб’єкта - державні (міжнародні, регіональні, міждержавні, внутрішньодержавні) та недержавні (громадські);

2) за видовою належністю державного органу, яким здійснено правообмеження, – законодавчі, президентські, адміністративні та судові;

3) за характером тривалості у часі – постійні та тимчасові (зокрема, надзвичайні).

Ст. 64 Конституції України констатує, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією, а в ч. 2 наводиться перелік тих прав і свобод, що не підлягають жодним обмеженням. Частина 2 ст. 24 забороняє будь-які обмеження дискримінаційного характеру (за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань тощо).

Конституція України не містить єдиного переліку цілей обмеження прав

і свобод, такі цілі формулюються щодо кожного права окремо.

Проаналізувавши другий розділ Конституції України маємо можливість

виділити конкретні цілі обмеження прав і свобод:

1) інтереси національної безпеки (ч. 2 ст. 32, ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 44);

2) забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. 32, ч. 2 ст. 35);

3) забезпечення громадського порядку (ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 2 ст. 39);

4) охорона здоров’я населення (ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 2 ст. 39, ч. 2 ст. 44);

5) запобігання злочинові (ч. 3 ст. 29, ст. 31, ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 39);

6) припинення злочину (ч. 3 ст. 29);

7) з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи (ст. 31);

8) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. 3 ст. 34);

9) захист моральності населення (ч. 2 ст. 35).

Законодавчим актам зарубіжних країн теж притаманні певні обмеження

прав і свобод людини і громадянина. Так, з метою боротьби із тероризмом у США та багатьох країнах обмежено право privacy. Відповідно до Акту щодо патріотизму 2001 р., Акту щодо захисту Америки 2007 р. у всіх осіб, які на кордоні США (крім, дипломатів, дітей молодше 14 років та осіб старших за 79 років), беруться відбитки пальців та інші біометричні дані, які зберігаються в державній інформаційній базі; в місцях загального користування встановлені камери спостереження; спеціальні служби отримали дозвіл без судового рішення прослуховувати телефонні розмови, спостерігати за електронною перепискою, а провайдери зобов’язані повідомити спецслужби, якщо є підстави підозрювати осіб у здійсненні або підготовці злочину.

У США існують також законодавчі обмеження свободи слова, так, у Акті про шпіонаж 1917 р. обмеженню або повній забороні підлягають публічні виступи, у яких є зневага до форми правління, Конституції, прапору, вважається, що провокують слухачів порушувати громадський порядок. Обмеження свободи пересування можливе лише на підставах, визначених у законах, наприклад, під час боротьби проти епідемій, природних катастроф, для захисту молоді від безпритульності або з метою запобігання правопорушень.

У міжнародних актах цілі обмежень є близькими за змістом, але не співпадають за формулюванням. Наприклад, п. 2 ст. 29 Загальної декларації

прав людини зазначено, що “при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина має піддаватися тільки тим обмеженням, котрі встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку та спільного

добробуту в демократичному суспільстві”.

Стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає, що право на вільне пересування може бути обмежено в цілях “охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності

населення”. Відповідно до ст. 18 свобода сповідувати релігію підлягає обмеженням, “які є необхідними для охорони суспільної безпеки, порядку, здоров’я та моралі”. Обмеження прав та свобод людини та громадянина зазначені у статтях 4, 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, у ст. 8-11 Європейської конвенції про захист прав та основних свобод.

Порівняння норм міжнародних актів та Конституції України дозволяє нам стверджувати, що вони за своєю сутністю співпадають. Мета – уникнення непорозумінь та колізій у правозастосовчій практиці.

РОЗДІЛ ІІІ. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ОБМЕЖЕННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

Підтверджуючи загальну ідею невідчужуваності прав людини, ст. 64 вказує на відмінність природних прав людини, які є абсолютними і не можуть підлягати обмеженню з боку держави, та інші права людини. Наразі конституційне законодавство всіх держав світу, зокрема України, передбачає можливість обмеження прав і свобод людини на цілком легітимних підставах. При цьому конституційно-правове регулювання обмеження прав людини має вичерпні правові параметри, які не можуть розширюватися в довільному порядку і мають дискретний характер.

Обмеження прав людини може бути:

1) загальним;

2) конкретно-індивідуальним.

У першому випадку обмеження прав людини є наслідком настання певного правового режиму чи стану, пов’язаного з потребами захисту національної безпеки і оборони. Так, в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Порядок,строки та процедура обмеження прав людини у цьому випадку визначаються законами України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 квітня 2000 р., «Про правовий режим надзвичайного стану» від 6 квітня 2000 р. та іншими нормативно-правовими актами у сфері національної безпеки і оборони.

Зокрема, у ст. 1 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» зазначається, що надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства, і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

З огляду на це, Указом Президента України про введення надзвичайного стану в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей на період надзвичайного стану можуть запроваджуватися такі заходи:

1) встановлення особливого режиму в’їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вводиться надзвичайний стан;

2) обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;

3) посилення охорони громадського порядку та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства;

4) заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом;

5) заборона страйків. Водночас може бути передбачено застосування додаткових заходів режиму надзвичайного стану у зв’язку із надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру, до яких належать:

1) тимчасова чи безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання, з обов’язковим наданням їм стаціонарних або тимчасових жилих приміщень;

2) встановлення для юридичних осіб квартирної повинності для тимчасового розміщення евакуйованого або тимчасово переселеного населення, аварійно-рятувальних формувань та військових підрозділів, залучених до подолання надзвичайних ситуацій;

3) тимчасова заборона будівництва нових, розширення діючих підприємств та інших об’єктів, діяльність яких не пов’язана з ліквідацією надзвичайної ситуації або забезпеченням життєдіяльності населення та аварійно-рятувальних формувань;

4) встановлення карантину та проведення інших обов’язкових санітарних та протиепідемічних заходів;

5) запровадження особливого порядку розподілення продуктів харчування і предметів першої необхідності;

6) мобілізація та використання ресурсів підприємств, установ і організацій, незалежно від

форми власності, для відвернення небезпеки та ліквідації надзвичайних ситуацій з обов’язковою компенсацією понесених втрат;

7) зміна режиму роботи підприємств, установ, організацій усіх форм власності, переорієнтація їх на виробництво необхідної в умовах надзвичайного стану продукції, інші зміни виробничої діяльності, необхідні для проведення аварійно-рятувальних і відновлювальних робіт;

8) усунення від роботи на період надзвичайного стану, в разі неналежного виконання своїх обов’язків, керівників державних підприємств, установ і організацій, від діяльності яких залежить нормалізація обстановки в районі надзвичайного стану та покладення тимчасового виконання обов’язків зазначених керівників на інших осіб.

При цьому, як зазначається у ст. 24 цього закону, введення надзвичайного стану не може бути підставою для застосування тортур,жорстокого чи такого, що принижує людську гідність поводження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, на свободу думки, совісті, релігії в розумінні цих прав і свобод, прийнятому в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права і законах України. Отже, будь-які спроби використати введення надзвичайного стану для захоплення влади або зловживання нею тягнуть за собою відповідальність згідно із законом.

Водночас, відповідно до Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» (ст. 15) в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військовому командуванню надається право разом з органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування, а якщо це неможливо,– самостійно запроваджувати та здійснювати такі заходи правового режиму воєнного стану:

1) запроваджувати трудову повинність для працездатних осіб, не залучених до роботи в оборонній сфері та сфері забезпечення життєдіяльності населення і не заброньованих за підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та воєнного часу з метою виконання робіт, що мають оборонний характер, а також ліквідації надзвичайних ситуацій техногенного, природного та воєнного характеру, які виникли в період дії воєнного стану, їхніх наслідків, та залучати їх в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт, що виконуються для задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань і сил цивільного захисту, забезпечення функціонування національної економіки та системи забезпечення життєдіяльності населення і не потребують спеціальної професійної підготовки осіб. Працівникам, залученим до виконання суспільно корисних робіт, після закінчення таких робіт надається попередня робота (посада), а в разі її відсутності – інша рівноцінна робота (посада) на тому самому або, за згодою працівника, на іншому підприємстві, в установі, організації. Порядок залучення працездатних осіб в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт з визначенням орієнтовного переліку таких робіт та механізму надання компенсації (винагороди) за їх виконання встановлюється Кабінетом Міністрів України;

2) використовувати потужності та трудові ресурси підприємств, установ і організацій усіх форм власності для потреб оборони, змінювати режим їхньої роботи, проводити інші зміни виробничої діяльності, а також умов праці відповідно до законодавства про працю;

3) вилучати для тимчасового використання необхідне для потреб оборони майно міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, територіальних громад, підприємств, установ та організацій усіх форм власності та громадян, зокрема згідно з Положенням про військово-транспортний обов’язок – транспортні засоби, споруди, машини, механізми, обладнання та інші об’єкти, пов’язані з обслуговуванням транспорту, та видавати про це відповідні документи встановленого зразка;

4) встановлювати охорону важливих об’єктів національної економіки України, які забезпечують життєдіяльність населення;

5) запроваджувати комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на

вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також установлювати спеціальний режим світломаскування;

6) встановлювати особливий режим в’їзду і виїзду,обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів;

7) перевіряти документи у громадян, а в разі потреби проводити огляд речей, транспортних

засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян, за винятком обмежень, установлених Конституцією України;

8) у порядку, визначеному Конституцією і законами України, порушувати питання про заборону діяльності політичних партій, громадських організацій, якщо вона загрожує суверенітету, національній безпеці України, її державній незалежності і територіальній цілісності, життю громадян;

9) здійснювати контроль за роботою підприємств зв’язку, поліграфічних підприємств, видавництв, телерадіоорганізацій, театральних, концертно-видовищних та інших підприємств, установ і організацій культури, використовувати місцеві радіостанції, телевізійні центри та друкарні для військових потреб і проведення роз’яснювальної роботи серед військ і населення; регулювати роботу цивільних телерадіоцентрів, забороняти роботу аматорських приймально-передавальних радіостанцій особистого і колективного користування та передавання інформації через комп’ютерні мережі;

10) у разі порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану вилучати у підприємств, установ та організацій усіх форм власності, окремих громадян радіопередавальне обладнання, телевізійну, відео та аудіо апаратуру, комп’ютери, а також у разі потреби інші технічні засоби зв’язку;

11) забороняти торгівлю зброєю, сильнодіючими хімічними і отруйними речовинами, а також алкогольними напоями та речовинами, виробленими на спиртовій основі;

12) вилучати у громадян вогнепальну зброю та боєприпаси, холодну зброю, а у підприємств, установ і організацій також навчальну та бойову техніку, вибухові, радіоактивні речовини і матеріали, сильнодіючі хімічні та отруйні речовини;

13) забороняти призовникам і військовозобов’язаним змінювати місце проживання без відома військового командування;

14) встановлювати для фізичних і юридичних осіб військово-квартирну повинність з розквартирування військовослужбовців та розміщення військових частин, підрозділів і установ;

15) установлювати порядок використання сховищ, споруд та інших об’єктів для захисту населення, а також для задоволення потреб оборони;

16) проводити евакуацію населення з місць і районів, небезпечних для проживання, а також підприємств, установ, організацій та матеріальних цінностей, які мають важливе державне, господарське і культурне значення;

17) запроваджувати в разі необхідності нормоване забезпечення населення основними продовольчими непродовольчими товарами, ліками;

18) усувати з посад керівників державних підприємств, установ і організацій за неналежне виконання ними своїх обов’язків, призначати виконуючих обов’язки керівників зазначених підприємств, установ і організацій.

Утім, як зазначено в ч. 2 ст. 20 цього закону, в умовах воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, передбачені ч. 2 ст. 64 Конституції України.

У процесі трудової діяльності осіб, щодо яких запроваджено трудову повинність, забезпечується дотримання таких стандартів, як мінімальна заробітна плата, мінімальний термін відпустки та час відпочинку між змінами, максимальний робочий час, врахування стану здоров’я особи тощо.

На час залучення працюючої особи до виконання трудової повинності поза місцем її роботи за трудовим договором за нею після закінчення виконання таких робіт зберігається відповідна робота (посада).

На відміну від щойно проаналізованого типу правообмежень, у другому випадку, обмеження прав людини має конкретно-індивідуальний характер. Метою відповідних обмежувальних заходів щодо тієї чи іншої людини є забезпечення конституційних прав і свобод інших людей. До того ж, конкретно-індивідуальні обмеження прав людини можуть стати наслідком застосування до людини процесуальних дій кримінального, адміністративного чи дисциплінарного характеру.

Отже, обмеження прав і свобод людини – це передбачений Конституцією та законами України режим тимчасового загального або конкретно-індивідуального призупинення чи звуження обсягу визначених і гарантованих Основним Законом прав і свобод в інтересах забезпечення прав інших людей, а також забезпечення національної безпеки і оборони України.

Як випливає зі змісту ст. 64 Конституції України обмеження конституційних прав і свобод людини не може бути абсолютним і має свої хронологічні, процедурні та, врешті, предметні межі.

По-перше, обмеження прав людини завжди має тимчасовий характер і є вимушеною мірою чи заходом, що застосовуються у виняткових випадках;

По-друге, обмеження конституційних прав і свобод здійснюється лише в чітко визначеному порядку і встановленим колом суб’єктів, будь-які інші спроби обмежити права людини є незаконними і тягнуть за собою юридичну відповідальність;

По-третє, Конституція України передбачає вичерпний перелік прав людини, які не можуть бути обмежені за жодних обставин.

Так, не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені такими статтями Конституції України:

ст. 24 – рівність конституційних прав і свобод громадян та їх рівність перед законом;

ст. 25 – право на громадянство;

ст. 27 – право на життя, право на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань;

ст. 28 – право на повагу до гідності;

ст. 29 – право на свободу та особисту недоторканність;

ст. 40 – право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів;

ст. 47 – право на житло;

ст. 51 – право на шлюб за вільної згоди жінки і чоловіка;

ст. 52 – право на рівність дітей у своїх правах незалежно від походження;

ст. 55 – право на захист прав і свобод у судовому порядку;

ст. 56 – право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень;

ст. 57 – право знати свої права та обов’язки;

ст. 58 – право не відповідати за діяння, які на час їх учинення не визнавалися законом як правопорушення;

ст. 59 – право на правову допомогу;

ст. 60 – право на невиконання явно злочинного розпорядження чи наказу;

ст. 61 – право не бути двічі притягненим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення;

ст. 62 – презумпція невинуватості;

ст. 63 – право не давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист.

Водночас Конституцією та законами України передбачається можливість тимчасового обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина з мотивів і підстав, визначених Конституцією України. Так, у випадках, визначених статтями 30, 31, 32 Конституції України, під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства допускається обмеження конституційних прав на недоторканність житла, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на невтручання в особисте і сімейне життя. Підстави і порядок здійснення заходів, пов’язаних із тимчасовим обмеженням цих конституційних прав і свобод людини і громадянина, визначено Кримінально-процесуальним кодексом України, законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про міліцію», «Про контррозвідувальну діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю».У випадках, установлених законом, може бути обмежене право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України (ст. 33 Конституції України). Такі обмеження визначаються, зокрема, законами України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» та ін.

В інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя законом можуть бути обмежені здійснення права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, здійснення права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір (ст. 34 Конституції України).

Тільки в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей може бути обмежене законом здійснення права на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України). В інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей законом можуть бути встановлені обмеження права громадян України на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів (ст. 36 Конституції України).

Судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей може встановлюватися обмеження щодо реалізації громадян збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39 Конституції України).Статтею 41 Конституції України також допускається як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, обмеження права кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Законом обмежується право на підприємницьку діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 42 Конституції України). На підставі закону допускається обмеження права тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44 Конституції України).

Необхідно наголосити, що діючу нині систему прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблено з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Європейської конвенції про права і основні свободи людини

1950 р. Тому наведені випадки можливого обмеження конституційних прав і свобод громадян України повністю відповідають вимогам зазначених міжнародно-правових документів і, відповідно, є легітимними.Натомість, обмеження інших конституційних прав людини, з непередбачених Конституцією України мотивів і підстав, є нелегітимним. Будь-який суб’єкт конституційного права, причетний до неконституційного обмеження прав людини, несе юридичну відповідальність за відповідну діяльність або поведінку.

ВИСНОВКИ

Конституційні права і свободи — це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості кожної людини і громадянина вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і суспільних інтересах.

Відповідно до частини 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини, «при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».

Стаття 64 Конституції України встановлює, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Водночас в умовах як воєнного, так і надзвичайного стану органи державної влади повинні діяти в межах Конституції і законів України. Перевищення посадовими особами своїх повноважень, у тому числі щодо гарантій прав людини і громадянина, які встановлені законом, тягнуть за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

Ознаками конституційних обмежень є пов'язані з несприятливими умовами (загрозою або позбавленням певних цінностей) для здійснення власних інтересів суб'єкта, бо спрямовані на їх стримування і, одночасно, на задоволення інтересів протилежної сторони і громадських інтересів в охороні і захисті (інтересів правопорядку); повідомляють про зменшення обсягу можливостей, свободи, а значить і прав особистості, зводять різноманітність у поведінці індивіда до певного "гранично допустимого" рівня. Відрізняються від утисків, які теж є специфічними обмеженнями, але не протиправними, протизаконними, довільними, тобто правопорушеннями ( конституційні ж обмеження законні, правомірні засоби).

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод. У цьому випадку, Президент України в указі чітко повинен вказати строк дії таких обмежень. Обмеження прав і свобод стосуються усіх осіб, включаючи іноземців. У більшості випадків особи мають можливість оскаржити такі обмеження (окрім випадку, коли введений воєнний стан). При введенні режиму надзвичайного стану, ООН здійснює моніторинг за дотриманням прав і свобод людини та громадянина.  Ні за яких обставин не підлягають обмеженню такі права і свободи, передбачені статтями Конституції, як право на життя, право на повагу до гідності людини, право на житло та деякі інші.

Важливо звернути увагу, що початок війни, яка сама по собі є комплексним посяганням на права і свободи громадян, передбачає початок дії спеціальних актів міжнародного законодавства, спрямованих на захист жертв війни. До них в першу чергу слід віднести Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 p., a також Додаткового протоколу № І та Додаткового протоколу №II до них від 8 червня 1977 p.

Таким чином, передбачені законом обмеження прав і свобод людини та громадянина мають чіткі межі і умови запровадження. Вони, насамперед, закріплюються міжнародним законодавством і забезпечуються національним. 

Способи обмеження прав і свобод можуть бути різними - заборона певного варіанту реалізації права чи свободи, тобто встановлення меж поведінки; заборона реалізації права (свободи) загалом; втручання в право (свободу) уповноваженими державними органами; обов'язок; відповідальність.

Проаналізувавши другий розділ Конституції України маємо можливість

виділити конкретні цілі обмеження прав і свобод. Це інтереси національної безпеки; забезпечення прав і свобод людини; забезпечення громадського порядку; охорона здоров’я населення; запобігання злочинові; припинення злочину; з’ясування істини під час розслідування кримінальної справи; підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; захист моральності населення.

Отже, обмеження прав і свобод людини – це передбачений Конституцією та законами України режим тимчасового загального або конкретно-індивідуального призупинення чи звуження обсягу визначених і гарантованих Основним Законом прав і свобод в інтересах забезпечення прав інших людей, а також забезпечення національної безпеки і оборони України.

Список використаної літератури

Нормативно - правові акти:

1. Загальна декларація прав людини (рос/укр) ООН; Декларація, Міжнародний документ від 10.12.1948 року. Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права ООН; Пакт, Міжнародний документ від 16.12.1966 року. Електронний доступ: - http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_043

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права ООН; Пакт, Міжнародний документ від 16.12.1966 року. Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_042

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод Рада Європи; Конвенція, Міжнародний документ від 04.11.1950 року. Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

5. Конституція України Верховна Рада України; Конституція, Закон від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР, Електронний доступ: - http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

6. Кримінальний процесуальний кодекс України Верховна Рада України; Кодекс України, Закон, Кодекс від 13.04.2012 року. № 4651-VI, Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/4651-17

7. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» Верховна Рада України; Закон від 18.02.1992 року. № 2135-XII, Електронний доступ: - http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2135-12

8. Закон України «Про міліцію» Верховна Рада УРСР; Закон від 20.12.1990 року. № 565-XII, Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/565-12

9. Закон України «Про контррозвідувальну діяльність», Верховна Рада України; Закон від 26.12.2002 року. № 374-IV, Електронний доступ: - http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/374-15

10. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», Верховна Рада України; Закон від 30.06.1993 року.  № 3341-XII, Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3341-12

11. Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану», Верховна Рада України; Закон від 16.03.2000 року. № 1550-III, Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1550-14

12. Закон України «Про правовий режим воєнного стану», Верховна Рада України; Закон від 06.04.2000 року. № 1647-III, Електронний доступ: - http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1647-14

Література

1. Конституционное право зарубежных стран. Особенная часть [Текст] : [учебник] / под ред. Б. А. Страшуна. – 3-е изд. – М. : Норма, 2008. – 1 136 с.

2. Рабінович, П. М. Права людини і громадянина [Текст] : [навчальний посібник] /П. М. Рабинович, М. І. Хавронюк. – К. : Атіка, 2004. – 464 с.

3. Воєводин Л. Д. Государственное право зарубежных социалистических стран / Л. Д. Воеводин, Д. Л. Златопольский, Н. Я. Куприц. — М. : Юрид. лит., 1972. — С. 25—31.

4. Уманский Я. Н. Советское государственное право : учеб. для вузов / Я. Н. Уманский. — М. : Высшая школа, 1970. — С. 11 —12.

5. Конституционное право : учеб. / отв. ред. В. В. Лазарев. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. Юристъ, 2004. — С. 35—37.

6. Пьянов Н. А. К проблеме общих правоотношений / Н. А. Пьянов // Сибирский юридический вестник. — 1999. — № 1. — С. 15.

7. Ржевский В. А. Особенности конституционных норм / В. А. Ржевский // Правоведение. — 1977. — № 6. — С. 26.

8. Лучин В. О. Конституционные нормы и правоотношения: учеб. пособ. для вузов/В. О. Лучин. — М. : Закон и право, ЮНИТИ, 1997. — С. 149.

9. Конституционное право : учеб. / отв. ред. В. В. Лазарев. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : Юристъ, 2004. -— С. 36.

Додатки

Додаток 1

Зразок підписки про невиїзд

ПІДПИСКА

про невиїзд

м. Київ 17 квітня 2006 р.

Я, Лиштва Іван Іванович, зареєстрований та проживаю у м. Києві, вул. Якіра, 1, кв. 47, даю цю підписку слідчому слідчого відділу Солом'янського РУ ГУ МВС України у м. Києві капітану міліції Королю В.В. про те, що зобов'язуюсь до закінчення досудового слідства та суду по кримінальній справі з обвинувачення мене у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового перебування без дозволу слідчого.

Мені оголошено, що у разі порушення даної мною підписки про невиїзд вона може бути замінена відповідно до вимог ст. 151 КІІК України більш суворим запобіжним заходом.

Обвинувачений Підпис (Лиштва І. І.)

Підписку відібрав слідчий

капітан міліції Підпис (Король В. В.)

Додаток 2

Зразок зобов'язання обвинуваченого

з'являтися за викликом і повідомляти

про зміну свого місця перебування

ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

обвинуваченого з'являтися за викликом і повідомляти про зміну свого місця перебування

м. Київ 10 лютого 2006 р.

Я, Васюков Петро Степанович, зареєстрований та мешкаю у м. Києві, вул. Потапенка, 31, кв. 12,відповідно до ч. 3 ст. 148 КПК України зобов'язуюсь до закінчення досудового слідства і розгляду справи за обвинуваченням мене у вчиненні злочину, передбаченого ст. 195 КК України, у суді, при зміні місця мешкання негайно повідомляти про це слідчого чи суд, а також своєчасно з'являтися до слідчого і в суд за їх викликом.

Обвинувачений Підпис (Васюков П. С.)

Зобов'язання відібрав

слідчий лейтенант міліції Підпис (Зелінський О. П.)

Додаток 3

Зразок клопотання (заяви) слідчому

щодо обрання стосовно обвинуваченого

(підозрюваного) запобіжного заходу

у вигляді застави

Ст. слідчому СВ Шевченківського

РУ ГУ МВС України в м. Києві

майору міліції Педешку О. М.

гр. Радченко Раїси Іванівни,

яка зареєстрована і мешкає в

м. Києві, вул. Пушкіна, 33, кв. 1

ЗАЯВА

У зв'язку з розслідуванням кримінальної справи відносно мого сина - Радченка Володимира Павловича, який затриманий за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України, та вирішенням питання щодо обрання стосовно нього запобіжного заходу, прошу Вас не застосовувати до сина запобіжний захід - тримання під вартою, а обрати запобіжний захід у вигляді застави і вважати мене добровільним заставодавцем. Зобов'язуюся суму застави внести у встановлених законом розмірі і строк.

Заставодавець Підпис (Радченко Р. І.) 1 серпня 2005 р.

Додаток 4

Зразок постанови про застосування

до обвинуваченого апобіжного заходу

у вигляді застави

ПОСТАНОВА

про застосування запобіжного заходу у вигляді застави

м. Київ 1 серпня 2005 р.

Ст. слідчий слідчого відділу Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві майор міліції Педешко О. М., розглянувши матеріали кримінальної справи № 101001 за обвинуваченням Радченка Володимира Павловича, 18 червня 1972 року народження, уродженця м. Севастополя, українця, громадянина України, має освіту середню, не працює, одруженого, має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, раніше не судимого, який зареєстрований і мешкає в м. Києві, вул. Пушкіна, 33, кв. 1, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України,

встановив:

28 липня 2006 р. близько 23-ї години в квартирі № 3 будинку № 6, на вулиці Гречка у м. Києві Радченко В. П. під погрозою насильства над гр. Майстренком С. П. та членами його сім'ї вимагав передачі йому 4000 грн.

30 липня він був затриманий в порядку ст. 115 КПК України.

1 серпня 2005 р. Радченку В. П. було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України.

Цього ж дня від захисника Радченка В.П.- адвоката Київської обласної колегії адвокатів, Листухи А. М., надійшло клопотання про обрання стосовно Радченка В. П. запобіжного заходу у вигляді застави. Аналогічне клопотання надійшло і від матері Радченка В.П. - Радченко Р.І., яка взяла на себе зобов'язання заставодавця.

Беручи до уваги, що Радченко В.П. зареєстрований і має постійне місце проживання, на його утриманні перебуває троє неповнолітніх дітей, раніше не судимий, страждає на захворювання серцево-судинної системи, вважаю, що його явка до слідчого і в суд може бути забезпечена запобіжним заходом у вигляді застави, і ці клопотання підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 148, 150, 154-1 КПК України,

постановив:

Застосувати до обвинуваченого Радченка Володимира Павловича запобіжний захід у вигляді застави.

Установити суму застави у розмірі 17 000 грн. (сімнадцять тисяч) гривень, які підлягають внесенню в касу фінвідділу Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві для зарахування на депозитний рахунок № 003035304015 в Київському міському управлінні НБУ в триденний термін з часу оголошення.

Роз'яснити Радченку В.П., що в разі невнесення застави в триденний термін, відлучення з постійного місця проживання без дозволу слідчого чи суду, неявки без поважних причин до слідчого чи в суд, а також перешкоджанні встановленню істини в кримінальній справі, вчиненні іншого злочину, цей запобіжний захід може бути змінено на більш суворий - взяття під варту, а внесена застава звернена в дохід держави.

Постанову оголосити обвинуваченому Радченку В.П. та заставодавцеві Радченко Р. І.

Копії постанови направити у фінвідділ Шевченківського РУ ГУ УМВС України в м. Києві для прийняття застави на депозит, а також прокурору Шевченківського району м. Києва.

Ст. слідчий Шевченківського РУ ГУ МВС

України із м. Києві майор міліції (Підпис) Педешко О. М.

(Підпис) Радченко В. П.  Постанову мені оголошено 1 серпня 2005 р.

(Підпис) Радченко Р. І. Постанову мені оголошено 1 серпня 2005 р.

 

1 Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. — К., 1992. — С. 23–24.

2 Эбзеев Б.С. Конституция, правовое государство, конституционный суд. — Закон и право, 1997. — 349 с.

3 Л.Д.Воєводін Юридичний статус особи, - Інфра-М, ISBN 5-86225-386-6; 1997 г.- 304 с.

4 П.М. Рабінович Права людини у демократичній правовій державі  //  Міжнародний і національний захист прав людини та права біженців. Навч. посібн.-Харків.-2004.- 234 с.

PAGE \* MERGEFORMAT3

Правові питання природи, способів, меж та мети застосування обмежень прав і свобод людини і громадянина