ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Зміст

Вступ

1. Визначення поняття економічної системи та методологічні підходи до їх класифікації

2. Еволюція поглядів на соціальну ринкову економіку

3. Конвергенція економічних систем та процесс європеїзації економічних систем країн-членів ЄС як крок до формування економічної системи ЄС

Висновки

Джерела та література

ВСТУП

Із моменту свого заснування у 1958 році Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) пройшло всі основні етапи інтеграції, перерісши в економічний і валютний союз. ЄЕС зросло із шести країн-засновниць до Європейського Союзу (ЄС), який охоплює 28 країн- членів із загальним внутрішнім ринком та спільними політичними процесами. Водночас країни-члени передавали дедалі більше своїх повноважень загальним європейським інститутам, закладаючи основу європейської економічної системи.

Велике значення у формуванні економічної системи ЄС мала та має Федеративна Республіка Німеччини (ФРН) та її модель соціально-ринкової економіки. Модель отримала високу оцінку завдяки унікальному німецькому економічному диву після Другої світової війни, а Німеччина повернула собі статус сильного гравця на політичній арені та претендує на звання „ядра” економічної системи ЄС.

Соціально-ринкова система Німеччини базується на трьох догмах фрайбурзької економічної школи – верховенстві конкуренції, ціновій стабільності й гарантуванні соціальної справедливості. Ретельний аналіз конкурентної та монетарної політик ФРН та ЄС, а також факторний аналіз основних макроекономічних та соціальних показників країн-членів ЄС дасть змогу простежити тенденції впливу країн-членів ЄС одної на одну і на формування економічної системи ЄС у цілому.

Наукова розробка цієї теми є особливо актуальною з огляду на процеси глобалізації та інтеграції у світі. Вони сприяють мирному врегулюванню конфліктів, збільшенню обсягів торгівлі, захисту навколишнього середовища, а також більш прогресивному розвитку економік країн, які входять у те чи інше угрупування.

Тема особливо актуальна для України як для країни, що порівняно неда- вно вступила на шлях ринкової трансформації та проголосила курс на євроін- теграцію. Порівнюючи шляхи переходу до соціально-ринкової економіки,

необхідно акцентувати на відмінності вихідних умов країн Заходу та постра- дянських країн, до яких належить Україна. Для порівняння в дисертації проаналізовано приклад Польщі, яка успішно справилася із завданням ринкової трансформації та стала членом Європейської Спільноти у 2004 році.

Серед основних дослідників економічних систем – В. Баумоль, Г. Еспінг- Андерсен, Ф. Прайор, Д. Соскіс, П. Холл, Ф. Шарпф. У розвиток теорії економічних систем значний внесок зробили такі відомі зарубіжні вчені, як Б. Амадле, С. Брю, К. Гайтані, С. Гасліл, П. Грегорі, С. Клапгам, Д. Конклін, Й. Кьоніг, Ф. Куас, М. Мендоза, К. МакКоннелл, Р. Ор, Г. Петерс, С. Стюарт, а у теорію конвергенції економічних систем – Я. Тімберген, С. Солоу, Т. Тібут, Д. Норт.

Серед досліджень українських учених, присвячених економічним системам, варто виділити праці Г. Башнянина, В. Борщевського, А. Булатова, Б. Гаврилишина, А. Гальчинського, В. Геєця, І. Грабинського, А. Грищенка, Б. Кульчицького, А. Мокія, С. Мочерного, І. Мулая, В. Новицького, О. Осінської, С. Сіденко, Ж. Шульги та ін. У вітчизняних дослідженнях розглянуто лише окремі аспекти соціально-ринкової економіки, зокрема, фундаментальними з цієї проблематики є праці М. Туган-Барановського. Соціальну орієнтацію в економіці України вивчають О. Головніна, А. Грищенко, В. Новицький, Ю. Полякова, М. Прокопенко, С. Сіденко, А. Філіпенко.

Проведений аналіз наукових джерел свідчить, що питання формування економічної системи ЄС та вплив соціально-ринкової економіки Німеччини на цей процес є ще недостатньо вивченими, що зумовлює необхідність їх комплексного дослідження та аналізу. Недостатність досліджень і праць, присвячених аналізу економічної системи ЄС як окремої повноцінної економічної системи та виявленню інструментарію впливу німецької соціально- ринкової економіки на її формування, засвідчують актуальність теми дослідження. Необхідність виявлення та вивчення теоретичних і практичних

аспектів впливу соціально-ринкової економіки ФРН на формування економічної системи ЄС визначили мету, завдання та структуру дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в межах наукової теми кафедри “Еколого- економічні переваги у міжнародній торгівлі в умовах глобалізації світової економіки” № ДР 0111U008008 (2011-2013 рр., науковий керівник – д-р екон. наук, проф. Грабинський І. М.) та “Секторальна інтеграція в економічній системі Європейського Союзу” № ДР 0110U003148 (2010-2014 рр., науковий керівник – д-р геогс. наук, проф. Писаренко С. М.), а також в рамках програми ERASMUS-MUNDUS при Університеті Гумбольдта в Берліні (вересень 2011 року–червень 2012 року) та Стипендіальної програми уряду Польщі для молодих науковців (вересень 2013–липень 2014 року). Дисертантом проведено кластерний аналіз процесів конвергенції між країнами-членами ЄС та визначено ті сфери політики, в яких ФРН мала найбільший вплив на формування економічної системи ЄС.

1. Визначення поняття економічної системи та методологічні підходи до їх класифікації

Виникнення економічних систем розпочалося разом із розвитком цивілізації. Це зумовлено тим, що в будь-якій економічній системі, незважаючи на історичний проміжок часу, в центрі завжди була людина. Зарубіжні та вітчизняні вчені давали різні визначення економічної системи. У різні часи вчені працювали над визначенням найбільш точної типологізації економічних систем, які з’являлися, змінювалися та зникали протягом останніх століть.

Початок ХХ століття характеризується значними змінами в економічній теорії. Кінець XIX століття характеризується переходом від теорії маржиналізму, яка головно, концепційно ґрунтувалася на приматі позиції індивіда з його системою цінностей (у ньому не було місця соціальним процесам) до інституціоналізму. Заслуга інституціоналістів у тому, що вони вводять в аналіз соціальні, правові, політичні процеси та їхні інститути у взаємодії з економічними. У суспільстві з’являється усвідомлення формування й розвитку соціальних потреб, що безпосередньо веде до зародження ідей

„соціально-ринкової економіки”.

У сучасній економічній літературі немає єдності у поглядах на категорію

„економічна система” та на типологізацію економічних систем. Визначення терміна „економічна система” наводили десятки зарубіжних учених- економістів – Дж. Габурро, П. Грегорі, Д. В. Конклін, Дж. Макглейд, М. Мендоза, Ф. Прайор, Г.С. Петерс, С. Розфідьд, С. Стюарт, а також вітчиз- няних – В. Базилевич, Г. Башнянин, Б. Гаврилишин, І. Грабинський, С. Дзюбик, Б. Кульчицький С. Мочерний, А. Гальчинський, Ю. Пахомов та ін.

Поняття економічної системи (її зміст, елементи і структура) залежать від економічної школи. У неокласичній парадигмі опис економічної системи розкривається через мікро- і макроекономічні концепції. Предмет неокласиків визначається як дослідження поведінки людей, які максимізують свою корисність у середовищі обмежених ресурсів за необмежених потреб. Основними елементами є фірми, домогосподарства, держава [22, c. 16].

Інституціоналісти основний акцент у дослідженні економічних систем роблять на інститути. Дослідження інституціоналістів характеризуються прагненням розділити інститути та організації. Інститут розглядають як будь- яке усталене правило або норму економічної поведінки [58, с. 69–86]. Неоінституціоналісти роблять акцент на системному підході і звертають увагу на специфіку економічних систем, вивчаючи спосіб координації, систему прав власності, трансакційні витрати і систему контрактів [22, с. 18–20].

Марксизм акцентує свою увагу на системній методології, заснованій на діалектичному системному підході. Діалектичний підхід у марксизмі, по- перше, як фундамент використовує принцип дослідження суперечностей, діалектичної єдності протилежностей як основу функціонування економічних систем, по-друге, виділяє не тільки кількісні, а й якісні стрибки в розвитку економічних систем, по-третє, зосереджує увагу на історичній обмеженості економічних систем . Марксистка логіка успадковує гегелівську логіку, згідно з якою системою є „не результат, а результат з його становленням”. Однією з неодмінних умов дослідження економічних систем у контексті розвитку марксистського підходу є вивченням історії економічних систем або, як прийнято в марксизмі, вивчення способу виробництва [22, с. 22].

Економічні системи також вивчають з погляду інших теоретичних шкіл, безпосередньо пов’язаних з економічною теорією. З погляду дослідників сучасного постіндустріального суспільства, постіндустріальна економіка (неоекономіка, інформаційне суспільство або суспільство знань) народжується як особливий технологічний уклад, який суттєво видозмінює економічні та соціальні системи в цілому. У парадигмі „економіки розвитку” [58, с. 302–358]

виділяється спеціальна група країн „третього світу”, де наявні такі важливі закономірності: інституційна структура, особливості макроекономічної динаміки, особлива модель. Отже, економіка розвитку розглядає клас спеціальних економічних систем. На відміну від панівних концепцій неокласиків і неоінтитуціоналізму, історична школа робить акцент на історично сформованих відмінностях національних економічних систем.

Одним з перших, хто дав визначення поняття „економічна система” був Ф. Прайор, який зазначив, що „економічна система охоплює частину політичних, соціальних, економічних інституцій та організацій, що визначають майнові відносини у певному суспільстві і які безпосередньо чи опосередковано впливають на споживання, розподіл, обмін і виробництво товарів та послуг [185, с. 15].

Г.С. Петерс зазначає, що економічна система охоплює, крім економічних суб’єктів та їхнього контролю над споживчими та виробничими ресурсами, також економічні принципи порядку, механізми та правила, які пов’язані зі спільним економічним управлінням та системою координації, що вирівнює економічні взаємодії між економічними суб’єктами на раціональне зменшення дефіциту товарів й оптимальне задоволення матеріальних потреб [120, c. 9].

Отже, виходячи з визначення, автор виокремлює такі завдання економічних систем:

• упорядкування економічних прав на самостійне прийняття рішень;
• належний контроль за використання продуктів виробництва;
• своєчасне інформування економічних суб’єктів про дефіцит товарів або інші рівнозначні факти;
• заохочення суб’єктів берегти вичерпні природні ресурси.

Італійський економіст Дж. Габурро визначає економічну систему як всю діяльність індивіда та роботу соціальної влади, яка спрямована на координацію цілей індивіда для суспільного блага на законодавчо-політичній основі [122, с. 109].

С. Розфільд подає таке визначення економічної системи: „Економічні системи є набором саморегульованих і культурно-регульованих родів діяльності, які спрямовані на пошук корисності за допомогою добровільного обміну обмеженими ресурсами, а також взаємних або односторонніх зобов’язань” [192, с. 8].

Е. Гарнсей та Дж. Макглейд пропонують розглядати економічну систему як соціоекономічну на основі чотирьох властивостей: неможливість маніпулювання нею, необхідність вивчення її в цілому, розподілений характер інформації та самоорганізація. Важливою властивістю складних систем є спосіб їх самоорганізації. Саме ця здатність дає змогу, на думку вищеназваних англійських учених, економічній системі спонтанно змінювати свої внутрішні структури. Такі еволюційні властивості притаманні „людському мозку, клітинній еволюції чи соціоекономічній системі” [106, с. 3-4].

Серед українських учених-економістів першим визначення економічної системи дав І. Грабинський, який тлумачить її як еколого-економічну систему. Він зазначає, що ані економічна, ані екологічна системи не існують в ізольованому середовищі. Їхній розвиток взаємопов’язаний і взаємозумовлений [8, c. 51]. На підставі цього вчений пропонує наступне визначення економічної системи: „Економічна система є результатом розвитку національних господарських форм, яка має на собі відбиток системи національних цінностей та навколишнього природного середовища” [8, c. 23].

Багато вчених, характеризуючи види економічних систем, не дають визначення „економічної системи”. На думку сучасного вченого-економіста Б. Кульчицького, відсутність єдності поглядів на категорію „економічна система” зумовлена тим, що поняття, яке розглядається, є складним системним утворенням з різними характеристиками, кожна з яких хоч і відображає суттєві ознаки економічної системи, але не повністю [15, c. 62].

П. Леоненко та О. Черепніна наводять найчастіше вживані визначення економічної системи:

• сукупність відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ;
• сукупність людей, об’єднаних спільними економічними інтересами;
• історично визначений спосіб виробництва;
• особливим чином упорядкована система зв’язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ;
• сукупність усіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності й організаційно правових норм тощо [28, c. 69].

А. Гальчинський, П. Єщенко та Ю. Палкін дають таке визначення економічної системи: „це одна з підсистем суспільства, яка інтегрує в собі сукупність усіх компонентів економіки, природне середовище та виробничі відносини” [60, c. 54].

Своє визначення економічної системи пропонує С. Мочерний:

„економічна система – це комплекс економічних підсистем та елементів, які взаємодіючи, формують нову інтегративну цілісність” [53, c. 77].

В. Базилевич визначає економічну систему як „сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету” [14, c. 66].

Особливої уваги заслуговує концепція відомого українського вченого- економіста Б. Гаврилишина, автора праці „Дороговкази в майбутнє: до ефективних суспільств. Доповідь Римському клубові”. На його думку суспільний лад складається із трьох важливих компонентів: цінностей, політичного правління та економічної системи. Він виділяє кілька прототипів цінностей, форм політичного правління та економічних систем, наводячи їх переваги та недоліки [6, c. 21-23].

Б. Кульчицький запропонував таке визначення: „економічна система суспільства – це складне системне утворення, що пронизує усі сфери життєдіяльності суспільства і, поєднуючи чинники виробництва з урахуванням

панівних цінностей і, відповідно, форм власності, забезпечує створення матеріальних і духовних благ і на цій основі – самовідтворення суспільства” [15, c. 71].

Отже, узагальнюючи вищенаведені визначення економічної системи, ми дійшли висновку, що економічна система – це сукупність економічних компонентів та елементів національного господарства, які базуються на національних цінностях, соціальному становищі та навколишньому середовищі. Як уже зазначалося, є безліч підходів до класифікації економічних систем. Класичною типологією економічних систем є їхній поділ за панівною формою власності на засоби виробництва. Такий підхід підтримували М. Фрідман та Ф. Гайєк (представники неолібералізму та монетаризму). Відповідно національні економіки поділяли на економіку вільного підприємництва (де панівною є приватна власність, а питання економічної організації регулюється ринком) та командно-адміністративну економіку (де панівною є державна власність, держава сама вирішує, скільки виробляти, як

розподіляти і кому споживати).

За способом організації ринку економічні системи поділяють на капіталізм та соціалізм, які поділяють ще на два підвиди. Коли ведуть мову про капіталізм, то найчастіше розрізняють:

1. ринковий капіталізм, який характеризується приватною власністю на засоби виробництва, регулюванням ринковим механізмом виробництва та розподілу. Як приклад називають Англію та США XIX ст., а також Гонконг у ХХ ст.
2. змішаний капіталізм, в якому переважає приватна власність, ринковий меха- нізм виробництва і розподілу модифікований втручанням уряду і фактом володіння ним частиною продуктивної власності держави. Приклади охоп- люють США, Японію, Канаду, а також більшість країн Західної Європи [8, c. 28].

Для характеристики німецького капіталізму часто вживають термін соціальна ринкова економіка (як „метод соціальної політики, який

поєднує у собі принцип свободи на ринку з принципом соціального зрівнювання”) [3, c. 9].

Соціалізм розрізняють:

1. плановий соціалізм, який характеризується державною власністю на засоби виробництва та державним плануванням виробництва і розподілу. Як приклад називають колишні СРСР та Східну Німеччину;
2. ринковий соціалізм, де засоби виробництва належать державі або трудовим колективам, а виробництво і розподіл регулюються ринковим механізмом. Прикладами були колишня Югославія та Угорщина другої половини 80-х років [8, c. 28].

У представників німецької ордоліберальної школи було своє бачення класифікації економічних систем, яке базувалося на виділенні шляхом аналізу конкретних економічних фактів ідеальних типів господарських систем. Вихідним пунктом аналізу є те, що, оскільки будь-яка господарська діяльність має доцільний характер, то вона зводиться до складання та реалізації господарських планів.

Цікаве вчення про „ідеальні типи господарства”, на наш погляд, запропонував представник німецької фрайбурзької школи В. Ойкен. Він вирізняє дві господарські системи:

1. централізовано-кероване господарство:
   • просте центрально-кероване господарство (натуральне);
   • центрально-адміністративне господарство [123, c. 106-110].

Ці дві форми центрально-керованої економіки реалізуються у трьох варіантах:

• повністю централізоване господарство (зовсім не допускається обмін товарами та послугами);
• центрально-кероване господарство з вільним обміном предметів споживання;
• центрально-кероване господарство з вільним споживчим вибором

(громадяни самі можуть обирати, що вони хочуть купити).

1. Ринкова економіка, яка за формою попиту та пропозиції поділяється на:

• відкриту (на ринок у ролі покупця чи продавця допускається будь-яка особа або широке коло осіб);
• закриту (не кожен має право з’явитися на ринку як покупець чи продавець).

Відкрита і закрита ринкові економіки мають такі форми:

• конкуренцію;
• часткову олігополію;
• олігополію;
• часткову монополію;

- монополію [123, c.145].

На думку В. Ойкена, економіка будь-якої країни складається з великої кількості одних і тих же елементів – грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, відсотка.

Іще один німецький вчений-ордоліберал А. Мюллер-Армак пропонує свою типологію економічних систем:

• лібералізм (господарському розвитку надається повна свобода; діє принцип

„природного відбору”, дарвінізм);

• диктатизм або соціалізм (держава як єдиний власник майна і засобів виробництва керує усім, зокрема будь-яким різновидом особистої ініціативи. Держава також надає підтримку бідним за допомогою заходів примусу та коштом багатих);
• соціально-ринкове господарство, метою якого є добробут і достаток кожного (акцентується на свободі й особистості людини) [3, c. 8-9].

Прихильник ідеї типологізації економічних систем за способом організації ринку Е. Неубергер поділяє їх на:

1. Капіталістичну ринкову економіку (Франція, Японія, Швеція);
2. Соціалістичну ринкову економіку (Югославія);
3. Центрально-планову економіку (Китай, СРСР) [181, с. 18-26].

Критеріями такої типологізації є механізми прийняття рішень; мотиви, що спонукають прийняти певне рішення; інформація, яка необхідна для

прийняття будь-якого рішення; методика, яка допомагає з кількох рішень вибрати одне.

Оскільки економічна система не тільки функціонує, а й розвивається, вона є продуктом історичного розвитку; в ній завжди є елементи минулого, сьогодення і майбутнього. Економічна система має свій початок і свій кінець, переживає періоди виникнення і становлення, занепаду і загибелі. Отже, найважливішим властивістю економічних систем є їхня історичність, про що зазначають М. Шніцер, С. Гасліл, Ф. Прайос.

М. Шніцер розглядає три „ізми” – капіталізм, комунізм і фашизм [85, с. 22]. Якщо комунізм і фашизм, як він вважає, вже відійшли в історію, то капіталізм існує досі у різних формах. Ф. Фукуяма у своїй книзі „Кінець історії та остання людина” [130] під „кінцем історії” розглядає те, що поразкою комунізму утвердилася ідеальна соціально-політична система, і далі рухатися нема куди.

Капіталізм – це культурно-економічна система, що економічно організована навколо інститутів приватної власності та виробництва товарів заради прибутку, а в культурному відношенні ґрунтується на ідеї про особу як центр уваги суспільства [85, с. 65].

Порівнюючи капіталістичні системи, М. Шніцер виділяє два підходи.

1. Перший підхід:

• індивідуалістичний англосаксонський капіталізм (основоположники Джон Локк та Адам Сміт), де кожна особа сама відповідає за власний успіх, а життя – це конкурентна боротьба. Прикладом країн такого індивідуалістичного капіталізму є економічна система США;
• комуністичний капіталізм, у якому роль держави значно розширюється (вона бере участь у стимулюванні економічного зростання і у забезпеченні програм соціального захисту), а також у почутті задоволення від участі у суспільному процесі. Такий капіталізм притаманний країнам Європи, зокрема Німеччині, а також Японії.

1. Альтернативний підхід:

• ринковий капіталізм США, де втручання держави в економіку стало радше регулятивним, аніж розподільчим;
• соціально-ринковий капіталізм Європи (особливо Німеччини) із розвиненою системою соціального забезпечення та головною роллю держави у розподілі прибутків;
• державно-керований капіталізм (Японія та інші країни Східної Азії), якому характерна співпраця між державою та бізнесом, особливо у розміщенні капіталів і застосуванні промислової політики в економіці [85, с. 24-27].

М. Шніцер вважає, що капіталістична економічна система характеризується багатьма інституційними механізмами, такими як приватна власність, мотивація до прибутку, система ціноутворення, свобода підприємництва, конкуренція, індивідуалізм, суверенітет споживача, трудова етика та обмежене управління.

Соціалізм, як перша стадія комунізму, – це економічна система, що видозмінює, але не відміняє багато інститутів капіталізму. Наявні деякі інституційні механізми, які відрізняються від капіталізму, проте у більшості випадків вони є модифікацією інститутів капіталізму. Наприклад, сучасні соціалісти не заперечують приватної власності, а лише зазначають, що суспільна власність на засоби виробництва має бути обмежена землею і капі- талом, які використовують у великомасштабному виробництві [85, с. 70-71].

Другій стадії комунізму, власне самому комунізму, властиві достаток, розподіл за потребами, відсутність грошей і ринкових відносин, повне знищення ознак капіталізму. На практиці, як зазначає М. Шніцер, наявні різні варіації комунізму – від бюрократичного колективізму колишнього Радянського Союзу до комуністичної системи, доповненої елементами ринкової економіки, що була в Югославії. До інститутів комунізму належать економічне планування, державне володіння власністю, концентрація влади в руках комуністичної партії та співпраця [85, c. 86-88].

Водночас М. Шніцер не розглядає групу постсоціалістичних країн та країни „третього світу”, що є недоліком у його типологізації економічних

систем. Цей недолік певним чином бере до уваги С. Гасліл у своїй книзі “Freedom in the World: Political rights and civil liberties” (1987), виділяючи такі економічні системи:

1. Капіталістична, яка харакретизується високим рівнем економічної свободи та порівняно незначними втручаннями держави у функціонування ринку (США, Канада, Австралія, Іспанія, Німеччина, Швейцарія);
2. Статичний капіталізм, який характеризується значним втручанням уряду у ринок та значною часткою державного сектора в економіці, проте держава все ж залишається вірною інститутам приватної власності (Аргентина, Бразилія, Італія, Туреччина);
3. Змішаний капіталізм, який характеризується розподілом доходу, втручанням держави у функціонування ринку та регулюванням, хоча розмір прямого розподілу бюджетних ресурсів не є великим (Австрія, Данія, Франція, Греція, Нідерланди, Швеція, Великобританія);
4. Змішаний соціалізм, який характеризується деякою економічною свободою, приватною власністю та ініціативою індивідів у межах соціалістичної економіки (Югославія, Китай, Польща);
5. Соціалістичні системи, які головно є командними економіками з незначною економічною свободою, приватною власністю та ініціативою індивідів (Чеська Республіка, Румунія, В’єтнам, Болгарія, СРСР) [165, с. 157].

Особливої уваги заслуговує класифікація сучасних економічних систем Ф. Прайора. Автор вивчає економічні системи від первинних спільнот чи кластерів (деякі з них ще й досі існують в нашому суспільстві) до сучасних моделей економічних систем. Він виділяє первинні економічні утворення, сільськогосподарські економічні системи та сучасні економічні системи.

Для аналізу сучасних ринкових економічних систем Ф. Прайор застосував сорок показників, з яких можна виділити п’ять основних категорій: ринок виробництва, ринок праці, сектор бізнесу та виробництва, урядовий сектор та фінансовий сектор. Проаналізувавши ці показники для країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), він виділив такі сучасні економічні системи:

• Південно-європейська (Греція, Італія, Португалія, Іспанія);
• Англосаксонська (розширена: Швейцарія, Японія, Австралія, Ірландія, Нова Зеландія, Канада, Великобританія, США);
• Північноєвропейська (Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція);
• Західноєвропейська (Франція, Австрія, Бельгія, Німеччина, Нідерланди) [117, с. 160-165].

Крім вищезазначених економічних систем, Ф. Прайор окремо виділяє марксистську економічну системи. Така система була створена і підтримувалася авторитарними урядами, які на базі певної ідеології створювали інституції, які суттєво відрізнялися від тих, що діяли в ринковій економіці. Ця система характеризувалася неринковим механізмом розподілу товарів та послуг, контролем за цінами, додатковими відкритими та закритими ринками. До такої економічної системи належали СРСР, Югославія, Куба, Китай.

У багатьох аспектах англосаксонська економічна система набуває характеристик традиційної ліберальної економіки з відносно низькою позицією організації праці. Контролюючи ВВП на душу населення, ці країни мають нижчі бар’єри для входу нових підприємств на ринок, фірми мають більшу свободу у визначенні цін, частка урядових витрат у ВВП є незначною, частка працівників, які належать до профспілок, є значно меншою, ніж в інших економічних системах, і працівники відіграють незначну роль у прийнятті рішень на підприємствах. Така система надає менший захист від втрати роботи і менші гарантії в укладенні колективних угод, проте надає більший захист прав акціонерів і має більш ефективне антитрастове законодавство. У такій системі інвестиції здійснюються більше через фондовий ринок, аніж через банки [117, с. 167].

Північна економічна система значною мірою протистоїть англосаксонській, особливо це стосується ролі держави в економіці. До характерних рис цієї економічної системи належать система професійного

навчання, укладання угод стосовно заробітної плати на національному та індустріальному рівнях, більший вплив профспілок, більша частка урядових витрат у ВВП, розвинена система соціального забезпечення та вища активність банківського сектора. Північна економічна система має меншу конкуренцію на товарному ринку і більше соціальне партнерство між капіталом і працею.

Західноєвропейська економічна система відображає різні типи впоряд- кованої ринкової економіки. Значна частина робочої сили у цій системі належить до профспілок, акціонери мають менші права, а урядові трансферти становлять значну частину ВВП. До інших характеристик цієї системи можна віднести тісне соціальне партнерство між капіталом і працею, незалежність центрального банку, не надто складні бухгалтерські стандарти, а також те, що частка інвестицій, які вкладаються через фондовий ринок, є значно меншою ніж у попередній системі.

Південноєвропейська економічна система має більш регульований товарний ринок, більше бар’єрів на входження на ринок, більший захист від безробіття, а також менша кількість робітників, які належать до профспілок. Ця система забезпечує менші права акціонерам та має меншу концентрацію банківської активності.

Падіння центрально-планової економіки наприкінці ХХ столітті, призвело до збільшення акценту на дослідженні видів капіталістичної системи. Капіталізм стає дедалі глобальнішим, оскільки щораз більше елементів глобального населення може брати участь у його формуванні. Проте він також робить кожного суб’єкта відносин більш залежним від інших, і тим самим забирає його незалежність.

Однією з відомих праць, які стосуються типів капіталізму, є дослідження Б. Амадле („The Diversity of Modern Capitalism”). Він вивчає економічні системи країн за такими критеріями: ринкова конкуренція, зв’язок між найманими працівниками і трудовими інституціями, фінанси та корпоративне управління, соціальний захист / держава загального достатку, система освіти / підвищення кваліфікації.

Згрупувавши капіталістичні економіки на підставі спільних рис, він виділив такі моделі капіталізму:

1. Ринкова;
   1. Соціально-демократична;
   2. Континентальна європейська;
   3. Середземноморська; 5. Азійська [171, с. 64].

В. Баумоль і його колеги пропонують типологію економічних систем, яка диференціює розмір та монополію на владу економічних підприємств країни в цілому чи на окремих ринках. У цьому випадку акцент робиться на підприємництво або створення і поширення нових продуктів або методів. Як стверджує В Баумоль, економіки світу діляться на державно керований капіталізм, де держава відіграє центральну роль (деякі азійські країни), олігархічний капіталізм, орієнтований на інтереси кількох гравців (країни Близького Сходу та Латинської Америки), капіталізм великих фірм, де переважають гігантські підприємства (Японія та Корея), а також підприємницький капіталізм, де малі інноваційні фірми відіграють значну роль (США та Канада). Ця класифікація є досить обмеженою і, на нашу думку, вимагає доопрацювання [93, с. 60-61].

М. Контено та Дж. Коен стверджують, що немає однакового капіталізму у всьому світі. Нас менше цікавлять різновиди внутрішнього капіталізму, ніж те, як у різних суспільствах виявляється його глобальний варіант. У цьому випадку можна вести мову про набагато більшу конвергенцію, ніж її можна знайти серед національних варіацій. Тому значною мірою всі учасники глобальної системи капіталізму повинні грати за однаковими правилами (але, як ми розглянемо далі, їх застосовують по-різному, залежно від того, хто їх використовує). Одним із таких правил є право власності, яке охороняється державою. Оскільки країни існують у цій системі по-різному, автори запропонували класифікувати їх за часткою у світовій економіці [101, с. 13–16].

До першої групи належать США та країни НАФТА, які займають 30% світової економіки. І хоча частка американського експорту у ВВП країни становить лише 10% (порівняно з 26% у Франції та 35% у Німеччини), вони залишаються найбільшим світовим імпортером (16% світового імпорту припадає на США).

Друга група ділиться на дві підгрупи – європейську (охоплюючи Великобританію та зону євро) та азіатську (охоплюючи Тайвань, Японію та Пд. Корею). Хоча економіка ЄС є більшою за економіку США, проте жодна з країн Європи не здатна претендувати на перше місце лідера, яке посідають США. Автори слушно зазначають, що ці дві підгрупи мало торгують між собою, але підтримують сильні торговельні зв’язки із США. Проте, ці країни є набагато значнішими гравцями на міжнародній торговельній арені. Загальний обсяг експорту таких країн, як Франція, Німеччина, Великобританія, Японія, Корея і Тайвань, перевищує експорт США вдвічі і становить третину світового експорту.

Проте автори зазначають, за формою капіталізму Великобританія більш тяжіє до США, а Японія та Корея сповідують свою власну комбінацію державного капіталізму та капіталізму великих фірм.

До третьої групи країн автори відносять так звані країни БРІК (Бразилія, Російська Федерація, Індія та Китай). Разом ці країни приносять 10% глобального доходу. Проте, якщо вести мову про їхню роль у світовій торгівлі, то їхні позиції виходять наперед. Китай у цій групі є основним гравцем (на нього припадає 10% світового експорту). Та все ж цю групу можна назвати

„групою контрастів”, оскільки, незважаючи на процвітання глобального капіталізму на сході Китаю, більша частина його населення все ж далека від системи споживач-виробник.

Четверту групу країн становлять країни, багаті на нафту, газ, мінерали та продукти харчування. До першої її підгрупи належать багаті країни, які є значним споживчим ринком зброї та предметів розкоші (країни Персидського заливу). До іншої – роздвоєні економіки, про які зазначали вище. Це країни, які

відіграють центральну роль у глобальному капіталізмі, проте їхні національні економіки ще є недорозвинутими (Ангола, Конго).

І до останньої категорії належать країни, які мають маргінальне значення у глобальному капіталізмі. Це – більшість країн Африки, значна частина Південної Азії та Латинської Америки. І хоча населення цих країн становить третину світового населення, частка їх у світовій торгівля є меншою від 3%.

Ця типологія відкриває новий погляд на сучасні економічні системи, оскільки розглядає їх відповідно до інтеграційних процесів у глобальній економіці. Найяскравішим прикладом цього є ЄС, який відіграє набагато більшу роль на міжнародній арені, ніж деякі його країни-члени. Проте слід зауважити, що автори надто багато уваги приділяють саме торговельному аспекту і нехтують іншими важливими категоріями поняття економічної системи, такими як цінності, політичне правління, стан навколишнього середовища.

Г. Еспінг-Андерсен виділяє три „капіталістичні світи”: ліберальний (або англосаксонський), християнсько-демократичний (або континентальний) і соціально-демократичний (або скандинавський) [211, с. 24].

„Ліберальна” (або „англо-саксонська”) модель (ЛРЕ) – ідеальний вид економічної системи, в якому роль держави зводиться до мінімуму. Ліберальна держава добробуту забезпечує соціальну допомогу та основні соціальні й медичні послуги для потребуючих, а всім іншим залишає можливість піклуватися самим за себе за допомогою страхування, приватних інвестицій чи ринку послуг. Крім того, в ліберальній ринковій економіці держава створює передумови для функціонування ринків, захисту прав власності, дотримання приватних контрактів і запровадження режиму неспотвореної конкуренції. У разі потреби держава може втручатися на ринок для забезпечення охорони здоров’я населення, безпеки праці, навколишнього середовища і прав споживачів. Однак ліберальна держава покликана звести до мінімуму свою участь у створенні інфраструктурних функцій та послуг [198, с. 233–234].

Держава у координованій ринковій економіці (КРЕ) активно бере участь у максимізації економічних вигод від інфраструктури, технологій і політики підготовки кадрів. Її ринки праці жорстко регулюються і є відносно негнучкими; виробничі відносини здебільшого формуються на основі колективних „кооперативних” переговорів у різних галузях промисловості та фірмах, а також за допомогою взаємодії між фірмами та банками і серед фірм, вбудованих у мережу відносно стабільних відносин. Водночас континентальні та скандинавські моделі економічних систем забезпечують не лише соціальну допомогу, але й соціальну безпеку у вигляді забезпечення виплати пенсій, допомоги за станом здоров’я та допомоги по безробіттю для всіх верств населення. Держави зі скандинавською моделлю загального добробуту надають універсальні соціальні послуги для сімей із дітьми, для інвалідів і літніх людей. Вони фінансуються завдяки прогресивному оподаткуванню, що в поєднанні із

„солідарною” політикою виплати заробітної плати могутніх і монополістичних спілок забезпечує дуже високий ступінь соціальної рівності [195, с. 4–20].

У ЛРЕ фірми вирішують свої проблеми більшою мірою через конкурентні ринкові механізми чи ієрархічний контроль. У КРЕ фірми зазвичай більше покладаються на неринкові механізми управління у вирішенні проблем. Ця економічна система також характеризується глибшим рівнем стратегічних взаємодій між економічними суб’єктами, в тому розумінні, що економічні суб’єкти намагаються передбачити рішення своїх партнерів.

Наприклад, провадження радикальних інновацій у КРЕ не досягне таких самих результатів у ЛРЕ, зважаючи навідсутність певних інституції. Якщо в ЛРЕ уряди більше зацікавлені у збільшенні ролі економічної продуктивності, то вони будуть загострювати ринкову конкуренцію. Уряди КРЕ на противагу ЛРЕ більше схиляються до розроблення політичних рішень разом з економічними суб’єктами, тому що підтримка неринкової координації вимагає всеохоплюючої інформації про потреби фірм [171, с. 73–74].

П. Голл та Д. Соскіс вирізняють два види системи капіталізму: координовану ринкову економіку та ліберальну ринкову економіку. В

ліберальній ринковій економіці рішення приймаються або через ієрархію всередині фірми або за допомогою ринкового механізму. Відносини є інструментальними і спрямовані на благо окремих гравців. У координованій ринковій економіці відносини існують поза офіційним ринковим механізмом і передбачають співпрацю у досягненні деяких колективних цілей. Ліберальні ринкові системи зазвичай забезпечують меншу безпеку, ніж скоординовані економіки, і тим самим наражають людей на більш жорсткі труднощі, якщо їм не вдається знайти своє місце в економічній системі [208, с. 8-9]. Також однією з важливих інституцій КРЕ, на думку П. Голла та Д. Соскіса, є делібералізація. Делібералізацію вони розглядають процес, який забезпечує проведення дискусій між фізичними чи юридичними особами, які укладають договіс. Ці інститути також корисні тоді, коли економічні суб’єкти стикаються з непередбачуваними обставинами, які не можуть самостійно вирішити.

Важливе значення у координованій ринковій економіці має культура та історія. Це означає, що інституційні правила створювалися впродовж певного періоду часу, а також є наслідком певного історичного досвіду [171, с. 68].

КРЕ краще розвиває інновації завдяки використанню добре освіченої та надійної робочої сили на рівні виробництва, що дає можливість самим робітникам робити свій внесок у виробництво. Тісна співпраця між вироб- никами та споживачами ще більше заохочує впровадження інновацій через поширення знань та інформації.

ЛРЕ не така відкрита до впровадження інновацій з декількох причин. По- перше, мобільність робочої сили заохочує робітників ставити на перше місце власні інтереси над можливістю розвитку їхньої фірми. По-друге, договірне право та антитрастове законодавство знеохочує співпрацю всередині фірми. Проте ЛРЕ заохочує впровадження інновацій іншим шляхом. Завдяки мобільності робочої сили вона має можливість залучити висококваліфіковану робочу силу, необхідну для розробки нового продукту. А великий та динамічний ринок дає можливість фірмам набути досвід та технології для досягнення мети [171, с. 73].

Основні критерії порівняння ліберальної ринкової економіки та координованої ринкової економіки ми навели у таблиці (див. додаток А), в якій головні проблеми та методи їх вирішення в обох економічних системах. Отже, простежується взаємозалежність між усіма вищенаведеними класифікаціями, де домінують ліберальна (або англосаксонська модель) і так звана континентальна (координована) або європейська.

Основою неоліберального дискурсу стали концепції „держави загального добробуту” та „соціальної ринкової економіки”, які сприяли виникненню умов для формування суспільної відповідальності. Сама ідея „соціальної відповідальності” була запозичена у соціал-демократичної доктрини. Актуальними також стали ідеї консенсусу (між тими, хто керує, і тими, ким керують), орієнтація на певні моральні настанови, визнання необхідності участі в політичному процесі всіх громадян, незалежно від їхньої соціальної приналежності тощо [27, с. 179].

У 80–90-х роках ХХ століття країни дедалі більше застосовували ідеї державного соціально-економічного регулювання, що усувало консервативні ідеї жорсткого розмежування держави та ринку. Навпаки, метою неолібералів стало кваліфіковане управління соціальною та економічною політикою за допомогою державних інститутів (як це відбувалося у Німеччині та Японії).

Кінець ХХ століття характеризується такою значною подією у житті суспільства, як крах командно-адміністративної економіки. Більшість країн, які належали до соціалістичного табору, стали на шлях трансформації до капіталізму. Капіталізм стає дедалі глобальнішим, оскільки дедалі більше елементів глобального населення може брати участь у його формуванні. Проте він також робить кожного суб’єкта відносин більш залежним від інших, забираючи його незалежність [93, c. 24].

Відсутність теорій переходу від централізовано–планового та ринкового соціалізму до відкритої ринкової економіки в цілому вважають одною з головних причин, яка призвела до багатьох небажаних подій в останнє десятиліття ХХ століття. З розпадом СРСР та Югославії утворилися нові

незалежні держави, у яких або мирно, або за допомогою збройних втручань відбувалося становлення влади. У більшості цих країн економіка характеризувалася різким зниженням життєвого рівня внаслідок падіння виробництва, скороченням робочих місць унаслідок реструктуризації та зростання безробіття, збільшенням організованої злочинності, проституції, смертності, народжуваності та багатьма іншими факторами. Новоутворені країни повстали перед вибором напрямку розвитку їхніх власних економік, більшість з них стала на шлях до капіталізму.

Перехід від соціалізму до капіталізму можна вважати своєрідним доповненням капіталістичної моделі (ринку, системи управління, правових механізмів, соціальних і культурних норм). Однією з важливих тем є проблеми

„трансплантації”: інститути, які працюють добре в одному середовищі, можуть стати нефункціональними в іншому.

Трансформація централізованої економіки Східної Німеччини є одним з прикладів ефективного переходу від соціалізму до одного з видів капіталізму – соціально-ринкової економіки. Урок із цього досвіду має значні обмеження, оскільки це була інституційна трансплантація з масовим перерозподілом ресурсів із Західної Німеччини, чого не мали, наприклад, держави- правонаступниці Югославії.

Проте концепція соціально-ринкової економіки набула значного поширення у країнах колишньої Югославії, оскільки у неї було більше спільних рис із ринковим соціалізмом (за винятком питання права власності), який був офіційною економічною системою союзу. Наприклад, соціально-ринкова економіка дозволяє певне планування на державному рівні, що у чистому варіанті англо-американського капіталізму повністю відсутнє; у сфері міжнародної торгівлі товари мають відповідати вимогам ЄС, а у колишніх республіках Югославії – вимогам Югославії; СРЕ передбачає захист добробуту та максимізацію прибутку робітників (що також було і у Югославії), а також існування профспілок, які відстоюють інтереси робітників [176].Отже, порівнявши чистий капіталізм, соціально-ринкову економіку та досвід трансформаційних країн, можна зробити висновок про їхнє тяжіння до СРЕ (див. додаток Б).

Ідеї неолібералізму почали поширюватися у державах колишнього соцтабору, оскільки концепції „держави загального добробуту” та особливо

„соціальної ринкової економіки” є ближчими для їхніх економік. Водночас, економічні умови на практиці допускають далеку від стандартів конвергенцію економічних моделей. Уряди можуть відігравати активнішу роль у перерозподілі доходів на користь реалізації соціальної політики для забезпечення економіки добробуту. Розширення ЄС у 2004 та 2007 роках свідчить про те, що колишні країни соціалістичного табору (Чеська Республіка, Словаччина, Польща, Угорщина, Болгарія, Румунія) справилися з перехідним періодом і стали новими капіталістичними країнами. Цим же шляхом впевнено ідуть і країни колишньої Югославії, зокрема Хорватія вже стала 28 членом ЄС.

Типологія економічних систем українських учених-економістів

Український економіст Б. Гаврилишин дещо конкретизує виокремлені М. Шніцером економічні системи і виділяє їх п’ять типів: вільне підприємництво, система узгодженого вільного підприємництва, адміністративно-командна система, розподільчий соціалізм та ринковий соціалізм. Б. Гаврилишин зробив значне доповнення у критеріях порівняння економічних систем. Він характеризує ці системи за трьома основними критеріями: цінностями, політичним правлінням та економічною системою.

Як автор „Прагматичної теоретичної моделі” він вважає, що суспільний лад є основною детермінантою суспільної ефективності й зображає її так:

Еф = f (ресурси / населення, суспільний лад, світовий контекст, в якому існує суспільство) [6].

Взаємодіючи між собою, цінності та форми політичного правління визначають такі види економічних систем:

• вільне підприємництво, в якому поєднуються індивідуалістсько- конкуренційні цінності та політичне правління типу противаги. Така система характеризується приватною власністю, максимізацією прибутку та вільним ринком, а уряд зобов’язується підтримувати все це за допомогою законодавства з переважно суперницькими відносинами між урядом, бізнесом і робітництвом. Прикладом країни, в якій діє така система, є США;
• узгоджене вільне підприємництво, в якому переважають групово- кооперативні цінності та співпраця при владі. Ця система дуже схожа на попередню, проте при такій системі відносини між урядом та бізнесом узгоджуються, що забезпечує досягнення консенсусу в загальнонаціональних питанням. Така система є у Німеччині, Франції та Японії;
• адміністративно-командна система, якій властиві егалітарно- колективістські цінності та унітарне правління. Її характерними рисами є державна чи „колективна” власність, максимізація виробництва продукції, керований ринок та вирішальна роль уряду в розв’язанні економічних питань. Прикладом цієї системи був СРСС.
• розподільчий соціалізм, який поєднує соціалістичні цілі та економічну систему вільного підприємництва. Рисами такої системи є прибуток, приватна власність, вільний ринок та пряме втручання уряду для усунення несправедливості у розподілі. Така система діє у Швеції;
• ринковий соціалізм, головна ідея якої у тому, що робітництво своєю працею створює вартість, тому воно повинно управляти засобами виробництва. Така система існувала у Югославії.

І. Грабинський доповнив типологізацію Б. Гаврилишина і виділяє такі типи економічних систем:

• система економічного лібералізму (США);
  • соціальна ринкова економіка (Німеччина);
  • узгоджене вільне підприємництво (Франція);
  • система розподільчого соціалізму (Швеція);
  • адміністративно-командна система (колишній СРСР);
  • перехідна економічна система (країни, що переходять від адміністративно-командної до однієї із ринкових форм, зокрема і економічна система України) [8, c. 43].

А. Булатов виділяє дві ринкові системи, в яких домінує ринкове господарство, – ринкову економіку вільної конкуренції (чистий капіталізм) і сучасну ринкову економіку (сучасний капіталізм), а також дві неринкові системи – традиційну та адміністративно-командну. Крім того, перехід колишніх соціалістичних країн (Росії та інших країн-членів СНД, країн Центральної і Східної Європи, а також соціалістичного Китаю та В’єтнаму) до ринкових відносин призвів до формування економічної системи перехідного типу [87, c. 10].

С. Дзюбик та О. Ривак зазначають, що моделі економічних систем вирізняють за двома ознаками: формою власності на засоби виробництва й за способом управління та координації економічної діяльності. Вони виділяють такі моделі економічних систем: чистий ринок, командна економіка, змішана система, традиційна економіка [60, c. 26]. Такої ж думки дотримується колектив авторів підручника „Економічна теорія” за редакцією В. Базилевича. Проте така типологізація є дещо загальною і не бере до уваги таких важливих чинників, як політична система, екологія, цінності та менталітет населення.

С. Мочерний пропонує тилологізацію економічних систем за критерієм частки державної власності й ступеня втручання держави в економіку:

• ринкова економіка;
• соціально орієнтована економіка;
• змішана економіка (передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної та державної форм власності);
• командно-адміністративна економіка [53].

С. Сіденко зазначає, що більшість розвинених країн світу дотримуються концепції соціально орієнтованої економіки (або „держави добробуту”). Відповідно до ступеня державного регулювання в соціальній сфері в концепції

сучасної „держави добробуту” автор виділяє ліберальну модель, модель регульованого ринку та японську модель. Визначення цих моделей дало можливість зробити висновок про те, що модель регульованого ринку (Швеція, Данія, Норвегія, Німеччина, Австрія, Франція) відрізняється найбільшою наближеністю до суті “держави добробуту”. Ці країни мають найвищі витрати на соціальний захист та соціальні програми, широке коло соціальних гарантій, як наслідок менший відсоток населення перебуває за межею бідності, меншу соціальну поляризацію в суспільстві та найвищі податки. Навпаки, ліберальній моделі (США, Канада, Велика Британія, Автралія) притаманні менші витрати на соціальні програми, терпляче ставлення до бідності та соціальної нерівності в суспільстві. Японський тип „держави добробуту” відрізняється розвинутими соціальними функціями і патерналізмом на рівні підприємства за відностно помірних соціальних витратах уряду [75, c. 17].

Б. Кульчицький у своїй монографії „Економічні системи суспільства: теорія, методологія, типологізація” наводить такі типи економічних систем за ступенем втручання держави в економіку і методами регулювання соціально- економічних відносин:

• колегіальні економічні системи (традиційні, общинні);
• чисто ринкові економічні системи;
• змішані економічні системи (або лібералізована ринкова економіка, що є у США, Канаді, Великій Британії);
• корпоративні ринкові економічні системи (Японія, Швеція, Австралія);
• соціально орієнтовані ринкові економічні системи (Німеччина, Франція, Австрія);
• командні або авторитарні економічні системи (колишній СРСР, сучасні Куба, Північна Корея, Ірак та ін.) [26, c. 303].

Б. Кульчицький наводить також й інші класифікації економічних систем, зокрема за критерієм співвідношення джерел ВВП, співвідношення міського і сільського населення, за ступенем інтелектуалізації, за ступенем соціалізації, за

ступенем суспільної відповідальності, за часткою військових витрат у ВВП та за ступенем самодостатності в економічному розвитку.

Він зауважує, що типологізація лише за одним критерієм не зважає на реалії світової економічної практики. Лише у сучасному світі існує безліч перехідних та змішаних форм, які відрізняються між собою за різними критеріями. Ключем до вирішення проблеми типологізації економічних систем є пошук об’єктивних критеріїв, які б у комплексі дали змогу чіткіше розмежувати, диференціювати системи. Важливого значення в цьому випадку набуває застосування принципу системності.

2. Еволюція поглядів на соціальну ринкову економіку

Ідеї соціального ринкового господарства зародилися в Німеччині набагато раніше, ніж в інших європейських країнах. Об’єднання німецьких земель створило умови для докорінних змін: було ліквідовано митні бар’єри, введено єдину грошово-фінансову систему, відбувалося технічне й енергетичне переоснащення економіки. Індустріалізація сприяла різкому зростанню обсягу виробництва продукції, підвищенню продуктивності праці [88, c. 265], а згодом і створенню програм соціального захисту працівників. Ще у 70-х роках ХІХ ст. О. фон Бісмарк втілив у життя першу в світі програму страхування здоров’я робітників. Проте всі ці починання були перекреслені нацистською диктатурою у ХХ ст., розгромом національної економіки та держави.

Засновниками теорії соціально-ринкової економіки вважають економіста фрайбурзької школи В. Ойкена (1891–1950) та юриста Ф. Бьома (1895–1977). З 1927 року і до кінця життя В. Ойкен працював в університеті м. Фрайбурга, звідки й походить назва школи. Він був непримиренним противником гітлерівського режиму й антикомуністом одночасно. Праці В. Ойкена знаменують повернення до (нео)класики в рамках німецької економічної науки після домінування історичної школи [6, c. 156-157].

Головне завдання однієї з найзначніших його праць „Основні принципи економічної політики” („Wirtschafts Grundstze der Wirtschaftspolitik”, 1950) у тому, щоб довести, що соціальну політику не слід розглядати як безкоштовний додаток до економічної політики.

У своїй праці В. Ойкен послідовно розглянув і проаналізував кілька типів економік, виділивши з них дві „чисті” форми: „централізовано кероване господарство” та „ринкове господарство”, яке може характеризуватися десятками „ринкових форм” [7, c. 72-78]. Він зазначав: „За своїм походженням виділяються господарські порядки двох типів: ті, які природно „виросли” і стали „рукотворними”. Хоча раніше переважав перший тип, на початку ХХ ст. на передній план щора більше виходив другий, оскільки індустріалізований світ більше не допускав самовільного „росту” господарських порядків [123, c. 75]. Раніше прихильники класичної національної економії вірили і сподівалися, що за допомогою „простої системи природної свободи” (А. Сміт) „можна створити добре впорядковане конкурентне господарство” [213, с. 23]. Однак, на думку ордолібералів, система „laissez faire” дійшла до саморуйнування, оскільки принцип нерегульованої свободи договорів створив передумови для підриву механізмів конкуренції.

Щоб конкурентний порядок зберігав свій вплив як чинник забезпечення свободи та добробуту, повинні бути реалізовані певні регулюючі засади державної економічної політики, до яких В. Ойкен відносив такі:

• перешкоджання спотворенню ринкових процесів за допомогою стабільної грошової політики (регулювання процесів інфляції і дефляції);
• непідвладна державному впливу структура ринкових цін;
• доступність і відкритість ринків;
• приватна власність (основа індивідуальної свободи та координації ринків);
• свобода укладення договорів;
• повна відповідальність економічних агентів за прийняті ними економічні рішення;
• стабільність економічної політики;
• перешкоджання утворенню монополій;
• ліквідація негативних соціальних наслідків функціонування ринку [124,

с. 335–378].

Заслуговують уваги й інші паралелі, проведені між думками В. Ойкена та А. Сміта. А. Сміт прагнув створити формальні, інституційно-етичні та норма- тивні заходи контролю і санкції, а також деякі індивідуально-етичні нефом- мальні заходи. За А. Смітом формальні механізми контролю охоплюють форма- лізовані конкурентоспроможні заходи (контракти, валютний ринок тощо) та стан законодавства. Неформальний контроль охоплює поняття співпережи- вання, а також різні неформальні соціальні норми, наприклад, суспільний тиск. Крім того, як В. Ойкен, так і А. Сміт розрізняють особисті інтереси та егоїзм: А. Сміт виокремлює егоїзм і себелюбство, а В. Ойкен говорить про егоїзм і економічний принцип [190, c.172]. Обидва заперечують нестримний егоїзм. Як для А. Сміта, так і для ордоліберальних мислителів, гонитва за особистими інтересами завжди повинна бути виправдана в очах незалежного спостерігача [134, с. 33].

Питання про сумісність особистих інтересів і спільного блага є одним з найбільш часто обговорюваних питань у галузі економіки й етики. В. Ойкен приділив головну увагу (формальному) інституційно-етичному рівню. Він вважав, що лише (конкурентоспроможна) економічна система може забезпечити гармонійні відносини між індивідуальними та загальними інтересами і що (лише) конкуренція може підпорядкувати егоїзм [124, с. 365]. Його віра в те, що А. Сміт назвав „невидимою рукою”, є дещо обмежена:

„Невидима рука” не може сама по собі вирішувати потенційні конфлікти між особистими інтересами та спільним благом... Завданням економічної політики є направлення сил, які є результатом власних інтересів, в те русло, яке сприяє загальному благу та узгодженню особистих інтересів” [124, с. 360].

Економічна політика, на думку В. Ойкена, може бути представлена політикою порядку і політикою регулювання. Політика порядку (Ordnungspolitik) охоплює створення і вдосконалення реальних порядків, в умовах існування яких здійснюється діяльність економічних суб’єктів. Втручання держави в цю сферу не просто допускається, але і вітається, оскільки головною його функцією є нейтралізація коливань економічної кон’юнктури, обмеження влади монополій. Однак держава мусить дотримуватися двох принципів: обов’язковий контроль за створеними впливовими ринковими суб’єктами (монополіями) та створення економічного конкурентного порядку (Wettbewerbsordnung), а не регулювання природних економічних процесів [123, c. 75].

В. Ойкен зовсім не закликав абсолютизувати роль держави в ринковій економіці, оскільки поряд з „провалами” ринку також очевидними є і „провали” держави. Ринок спрямований насамперед на економічну ефективність, а держава – на підтримку принципів його ефективності й конкурентоспромож- ності. Тому і ринок, і держава можуть існувати лише в нерозривній єдності. Для моделі соціальноорієнтованої ринкової моделі характерний симбіоз цих двох визначальних сил: активне, але розумно обмежене втручання держави в економіку, насамперед у соціальну сферу, у разі дотримання фундаментальних принципів ринкової економіки [89].

В його баченні соціальний характер ринкової економіки не повинен зводитися до простого забезпечення максимальної кількості громадян засобами існування, яке не завжди ефективно здійснюється державою. В іншому випадку це зумовлює звикання людей до певного рівня добробуту і підриває конкурентоспроможність ринкової системи, не дає змоги повністю розкрити творчий потенціал людей і спричиняє проблеми трудової зайнятості, що в кінцевому підсумку негативно впливає на загальний добробут. Заходи щодо соціального захисту, засновані на концепції перерозподілу, лише частково усувають проблему і можуть дорого обходятьсь державі [124, с. 276-281].

Економіку Німеччини 1940-х років В. Ойкен у своїй книзі „Основи національної економії” розглядав як поєднання двох економічних систем: центрально-планової та ринкової економіки. Життєво важливі товари можна

було купити по талонах, карточках та за гроші. Проте все ж домінували форми центрально-планової економіки [123, с. 211]. Наприклад, у сільському господ- дарстві окремі виробництва хоча і складали власні плани, проте ці мільйони планів корегувало центральне керівництво. У промисловості внаслідок встано- влення державних цін на валютних і торговельних ринках управління госпо- дарським процесом через вільні ціни і їх коливання також ставало неможливим [123, с. 212]. Картелі в цій системі діяли з метою усунення конкуренції та були основним інструментом централізовано-адміністративного господарства. Банки відігравали незначну роль у регулюванні господарського процесу.

У соціальній сфері В. Ойкен та інші прихильники теорії соціальної ринко- вої економіки вбачали причину виникнення нерівного розподілу доходів і ба- гатства у ринкових силах. На їхню думку, це призводить до порушення перед- бачуваної „соціальної справедливості” в суспільстві. Перерозподіл доходів і багатства необхідний для створення або підтримки „соціального миру” в суспільстві. Це здійснюється за допомогою системи соціального забезпечення (охорони здоров’я, пенсійного забезпечення тощо), регіональних систем розподілу та орієнтованої на виробництво системи оподаткування [214, c. 10].

Праці В. Ойкена та Ф. Бьома сприяли подальшому розвитку та формуванню теорії соціальної ринкової економіки як самостійного наукового напрямку. Ідеї „соціально орієнтованої ринкової економіки” ще з 1920-х років підтримували австро-німецькі економісти В. Рьопке та О. Рюстов. Усвідом- люючи неможливість автоматичного (спонтанного) функціонування „вільного ринкового господарства”, ці економісти визнавали за потрібне протиставити анархії виробництва певні заходи державного втручання, які б забезпечили син- тез між „вільним” і „соціально обов’язковим суспільним устроєм” [20, с. 234].

В. Рьопке виступив не стільки проти панування держави як такої, скільки проти її тоталітарних тенденцій (у соціалістичних чи капіталістичних країнах). Він різко критикував „фіскальний соціалізм” кейнсіанства, вважаючи, що громадяни, які не належать до потужних спілок, виявляються відокремленими від прийняття доленосних рішень, тобто від держави. Посилення впливу

держави на економічний розвиток країни знову актуалізувало питання про те, в чиїх інтересах працює державний апарат і хто його контролює. „Соціальне ринкове господарство”, за характеристикою В. Рьопке, – це шлях до

„економічного гуманізму”. Це тип господарства, який протиставляє концентрації влади – свободу, централізму – децентралізм, організації – самоврядування тощо. Першою умовою суспільної інтеграції, з його рогляду, є вільна держава, в якій покора і порядок існують лише за згодою громадян. Підтримувати структурні зміни шляхом сприяння пристосуванню господа- рюючих суб’єктів закликав і видатний німецький соціолог О. Рюстов [21].

Ці економісти розробили загальні основи та пріоритети теорії і політики неолібералізму, його соціальні функції та особливості (на відміну від класичного лібералізму). Особливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного порядку та економічної політики, розмежуванню та взаємозв’язку між ними. За визначенням В. Рьопке, економічна політика держави повинна гарантувати свободу – строгий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок і вільну конкуренцію.

Термін „соціальне ринкове господарство” (Soziale Marktwirtschaft) вперше обґрунтував і ввів в обіг у 1946 році А. Мюллер-Армак, професор економіки, з 1958 по 1977 рік член управлінської ради Європейського інвестиційного банку, найближчий сподвижник Л. Ергарда, творця німецького „економічного дива”.

А. Мюллер-Армак зазначав, що „соціальне ринкове господарство не є винятково теорією конкуренції; це, радше, ідеологічна концепція у тому сенсі, що метою соціального ринкового господарства є координація між сферами життя, представленими ринком, державою і соціальними групами. Її база, отже, є як соціологічною, так і економічною, як статичною, так і динамічною” [55,

1. 265]. Він стверджував, що „жоден соціальний порядок не може існувати, не будучи заснованим на усвідомленні цінностей, що є також передумовою відповідальності перед ближніми. Механізм вільного ринку має тенденцію швидше до того, щоб спиратися на фундамент цінностей, ніж зміцнювати його чи навіть замінювати” [55, c. 266–267]. Лише в соціальній ринковій економіці

А. Мюллер-Армак бачив забезпеченість економічної свободи щодо держави, підприємців і найманих працівників. Лише соціальна ринкова економіка, в основі якої - принцип соціальної справедливості, в змозі гарантувати здійснення найкращих можливостей для всебічного економічного зростання.

А. Мюллер-Армак, як і його попередники, критикує концепцію ліберального ринкового господарства, вважаючи, що ринкова економіка не здатна саморегулюватися. Закони ринкової економіки самі потребують соціальних і політичних гарантій [180, c. 105].

Особливе місце у поглядах А. Мюллера-Армака займає концепція синтезу соціального врівноваження та гарантії можливості вільної дії ринкових сил. Соціальне ринкове господарство на основі конкурентної економіки врівноважує вільну ініціативу індивідів із соціальним прогресом, вимірюваним також і в термінах соціальної безпеки [21]. Соціальне ринкове господарство врівноважує право свободи укладення контрактів і крайнощі антимонопольної політики, свободу підприємств і потребу в регіональній політиці та інших видах господарського регулювання тощо.

У теорії соціального ринкового господарства ідея приведення в рівновагу є центральною у трьох сферах – у сфері доступності капіталу для середніх і малих підприємств, під час компенсації неспроможності ринку у галузі екології та охорони навколишнього середовища та у процесі реалізації завдань соціальної політики, яка повинна компенсувати ризики індустріального типу виробництва та надати страхування від непередбачених обставин, особистих нещасть і потреб [21].

Що стосується соціальних цілей і завдань соціальної політики в соціально-ринковому господарстві, то А. Мюллер-Армак у своїй праці

„Принципи соціальної ринкової економіки” („The Principles of the Social Market Economy”, 1965 с.) виділяє такі цілі та завдання:

1. Створення соціального порядку фірми, за якого робітника цінують як людину і співробітника.
   1. Реалізація порядку конкуренції.
   2. Антимонопольна політика.
   3. Політика стабілізації економічних циклів.
   4. Вирівнювання різниці в доходах відповідно до ринкового порядку.
   5. Політика розвитку міст і субсидій на недороге житло.
   6. Передача капіталу малим і середнім фірмам.
   7. Подальший розвиток соціальної безпеки.
   8. Визначення мінімальних заробітних плат.

А. Мюллер-Армак визначив соціальну ринкову економіку як комбінацію ефективного ринку та справедливого соціального розвитку. Соціалісти (на чолі з К. Марксом) вважали, що капітал зосереджується в руках декількох промис- ловців, які у процесі виробництва вибирають найкраще від доданої вартості, створеної робітниками. За словами Маркса, „капітал – це мертва праця, яка, як вампір, живе тільки за рахунок висмоктування живої праці” [4, c. 208]. При- хильники теорії класичної економіки були набагато оптимістинішими. Вони вважали, що нескінченні можливості розподілу праці і валютного ринку розши- рюють права і можливості кожного. Прихильники ж соціальної ринкової еконо- міки заперечували соціалістичну ідею, згідно з якою держава може замінити ринок, як і не може розширювати права і можливості кожного [134, с. 172].

Система цінностей соціальної ринкової економіки ґрунтується на ринковій ефективності, яка опирається на рівні можливості кожного. З погляду організації суспільного життя принципи субсидіарності й відмежування політики від окремих зацікавлених груп є основними складовими державних принципів. Учасники ринку повинні працювати за умови вільних цін та передбачуваної економічної політики, мати змогу вільно укладати договори, вільно торгувати, користуватися правом приватної власності (ринкова складова). Водночас держава повинна втручатися, коли виникає надмірна ринкова влада, соціальна нерівність, пропозиція робочої сили коливається і виникають негативні зовнішні наслідки (регулювальна складова) (див. рис. 1.1). Якщо уряд втручається, він має дотримуватися правил конкуренції, проводити

погоджену з ринком соціальну політику та помірковано вести стабілізаційну політику [134, с. 174].

Рис. 1.1. Регулятивні принципи ринкового порядку

Джерело: складено автором за [98, с. 20]

Отже, теорія соціально-ринкової економіки А. Мюллера-Армака увібрала в себе ідеї лібералів, постмарксистів та представників історичної школи. З цих традицій теорія соціального ринкового господарства почерпнула розуміння загального господарського стилю епохи, стилю, що є синтезом духовних, економічних, соціальних і політичних чинників.

Моральна концепція соціальної ринкової економіки складається з трьох елементарних принципів:

• принцип індивідуальності, який спрямований на ліберальні ідеали особистої свободи,
• принцип солідарності, згідно з яким будь-яка особа вбудовується в суспільство, яке зобов’язується подолати несправедливість,
• принцип субсидіарності, який забезпечує права індивіда та їхній найвищий пріоритет. Це означає, що все, що людина може зробити, повинне бути зроблене нею, а не державою.

Концепція соціального ринкового господарства отримала фундаментальні імпульси від рефлексії та критики історичного економічного та соціального порядку, а саме від ідеї невидимої руки А. Сміта, з одного боку та марксис-

тського соціалізму, з іншого. Крім того, різні концепції „третього шляху” підготували ґрунт для соціально-економічної концепції. На початку ХХ століт- тя франкфуртський соціолог та економіст Ф. Оппенгеймер зазначав про так званий „ліберальний соціалізм”, тобто соціалізм, який здійснюється через лібе- ралізм, як гонитву за громадським порядком, в якому економічний особистий інтерес зберігає свою силу і зберігається у вільній конкуренції [135, с. 13].

Отже, основуючись на вченні В. Ойкена та А. Мюллера-Армака, міністру економіки, а згодом прем’єр-міністрові ФРН Л. Ергарду вдалося застосувати вчення на практиці та підняти зруйновану економіку держави.

У своїй книзі „Півстоліття роздумів” Л. Ергард писав: „Ринкова еконо- міка – виправдана з господарської та моральної точок зору тільки до тих пір, поки вона повніше і краще, ніж будь-яка інша форма економіки, забезпечує оптимальне задоволення потреб усього народу, коли вона максимально наділяє номінальні доходи громадян реальною купівельною спроможністю” [87].

Л. Ергард виступав за створення соціальної ринкової економіки, яка б базувалася на намаганні кожного індивіда досягти власного благополуччя та благополуччя його родини. У своїй книзі „Добробут для всіх” („Wohlstand fr alle“, 1957) він зазначав, що ринкова економіка не може функціонувати без вільної конкуренції та вільних цін [121, с. 23].

Двигуном всезагального достатку, на думку Л. Ергарда, є соціальна ринкова економіка, в якій людина намагається покращити умови свого життя, й одночасно свою соціальну відповідальність. Ринкова економіка функціонує ли- ше за умов свободи (споживання, вибору професії та робочого місця, підприєм- ницької діяльності та розпорядження приватної власності, підписання догово- рів). Проте економічна свобода неможлива без політичної свободи. Л. Ергард мав на меті підняти країну, опираючись на вільну приватну ініціативу та конкуренцію у поєднанні з активною діяльністю держави в житті країни [121].

Захист економіки від діяльності цінових монополій та картелів є одним з пріоритетних завдань держави. Саме тому Закон ФРН „Про недопущення обмеження конкуренції” (1957) ухвалено у перше десятиліття її існування.

Іншим пріоритетним завданням була цінова стабільність, яка передусім була досягнута Л. Ергардом за допомогою грошової реформи, яка полягала у заміні рейхсмарок новими німецькими марками. Ефект від проведеної реформи був вражаючий, вже за декілька днів прилавки магазинів заповнилися товарами, яких люди не бачили тривалий час.

Отже, застосувавши базові принципи соціально-ринкової економіки, Л. Ергарду вдалося відбудувати зруйноване після війни господарство Німеччини та зробити його конкурентоспроможним на світовій арені. Після проголошення Л. Ергардом соціально-ринкової економіки метою фундамен- тальної реформи економічного порядку вона стала частиною внутрішньо культурного процесу німецького суспільства, що підтверджено в Основному законі (Конституції) ФРН від 23 травня 1949 року у ст. 20 „Федеративна Республіка Німеччини є демократичною та соціальною федеративною держа- вою” [61]. Соціально-ринкова економіка стала основою забезпечення соціаль- них прав та гарантій, без яких унеможливлювалося достойне життя індивіда.

Соціальна ринкова економіка поєднує в собі силу чистої ринкової економіки, високий ступінь особистої свободи та економічну ефективність з потребою урядових втручань для виправлень несприятливих ринкових подій та соціальної рівності. Відповідно до цих тверджень її соціальний вимір можна подати так (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Соціальний вимір соціально-ринкової економіки

Максимізація процвітання	через	ефективне розміщення факторів
Виплати, орієнтовані на виробництво	через	оплату факторів виробництва відповідно до їх прямого внеску в загальне виробництво
Захист та зміцнення купівельної спроможності	через	цінову конкуренцію та анонімне втручання центрального банку, що має призвести до стабільності
Соціальна безпека	через	обов’язкове підтримку	страхування	та	державну
Справедливий розподіл доходу	через	урядову політику перерозподілу

Джерело: [98, с. 24].

Отже, держава повинна вживати певні заходи економічної політики для досягнення таких цілей:

• стабілізація економічних процесів (стабілізаційна політика, яка здійснюється за допомогою монетарних і фіскальних інструментів);
• створення передумов для позитивного, довготривалого економічного розвитку (політика зростання, інструментами якого є інновації (які залежать від рівня освіти) та інвестиції);
• корегування регіональних та секторальних недоліків (промислова політика, яка значною мірою залежить від географічного розподілу). Інколи, погоджуючись із втратою ефективності, держава втручається, наприклад, у сільськогосподарський сектор з метою забезпечення незалежності [98, с. 36-39].

Соціальний компонент цих державних функцій є очевидним: ці сфери мають вплив на життєві інтереси економічних одиниць, забезпечують зайнятість, дохід, купівельну спроможність і довгостроковий розвиток життєвих стандартів.

У ринкових економіках розподіл доходу регулюється ринком. Конкуренція не допускає одностороннього формування доходу, проте події на ринку можуть спричинити несправедливий розподіл доходу (за що капіталізм отримував найбільше критики з боку марксистів). Така ситуація є недопустимою у соціально-ринковій економіці. У цій системі держава повинна забезпечити збалансований розподіл доходу. В такій системі люди мають рівні можливості розпочинати справу з рівних позицій. Це забезпечується за допомогою прогресивного оподаткування, з одного боку, та прямої допомоги чи непрямих трансфертів, з іншого.

Ідеї соціально-ринкової економіки підлягали також і критиці з боку інших економічних вчень. У кейнсіанстві, наприклад, вважали, що державне регулювання економіки має бути спрямованим на контроль за інвестиціями та заощадженнями, використання податкової системи з метою впливу на споживання тощо. На думку ж представників фрайбурзької школи, держава не

повинна таким чином втручатися в економічні процеси. А мета державного інтервенціонізму - створення інституціональних механізмів регулювання еконо- міки, спрямованих насамперед проти монополізації.

Першим серед українських учених ідеї соціальної ринкової економіки висунув відомий український письменник, вчений та громадський діяч Іван Франко. У своєму творі „Що таке поступ” він характеризує різні етапи ево- люції людського життя і доходить висновку, що мірилом поступу суспільства назавжди залишається щастя і свобода людини. І. Франко зазначає, що „як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений, Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод, се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов – се те чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми” [84, с. 26].

Автор твору звертає увагу на значення правової держави, засуджуючи абсолютистські та деспотичні утворення. Саме державно-правова регуляція, на його думку, може забезпечити процвітання держави та нейтралізує відхилення від норм різних верств суспільства.

Ідеї створення соціально-ринкової моделі економіки можна простежити і у працях відомого українського вченого-економіста М. Туган-Барановського. Вчений наполягав на тому, що однією з найважливіших складових правильності економічної програми має стати активна політика держави, спрямована на створення нової грошової системи. Він зазначав про важливу роль центрального банку держави [17, c. 346]. Намагаючись удосконалити теорію соціалізму К. Маркса, він критикував її за всеохопливу централізацію виробництва, яка зміцнює бюрократизм і загрожує свободі особистості. Критерієм ефективності виробництва при соціалізмі вчений вважав одержання найбільшої цінності за найменших витрат [31].

М. Туган- Барановський є автором соціальної теорії розподілу, в основу якої покладені два чинники: продуктивність суспільної праці та система соціальних відносин. З підвищенням продуктивності праці зростає загальна сума суспільного продукту і доходу, „завдяки цьому всі громадські доходи

можуть одночасно зростати за рахунок скорочення частки засобів виробництва” [81]. Що стосується комбінації відповідних доходів різних соціальних груп , то вона залежатиме як від продуктивності суспільної праці, так і від системи соціальних відносин у суспільстві. Крім того, М. Туган-Барановський глибоко вивчав проблеми теорії та практики кооперації. Він розробив основні принципи кооперації: матеріальну зацікавленість; добровільність; використання праці лише членів кооперативу.

Серед сучасних українських учених, які приділяють увагу вивченню соціальної орієнтації в економіці України, чільне місце посідає В. Геєць. Соціально-ринкову економіку він розглядає як такий тип господарської системи, в якій діяльність соціально-економічних інституцій спрямована на досягнення соціальної справедливої захищеності, високого рівня та якості життя [65, c. 384]. В. Геєць зазначає, що „Україні потрібні „соціально свідомі” капітал і капіталіст, які дбають і про заробітну плату, і про нові робочі місця, і про успіхи в конкурентній боротьбі, і про моральність. Такий капітал і таких капіталістів треба вирощувати, і в цьому дуже важливою є роль держави, інституцій громадянського суспільства. А сенс соціально-ринкової економіки в тому, щоб усі ці інтереси поєднати.

М. Прокопенко подає теоретичну модель соціально орієнтованої економіки. Він вважає, що в Україні вже існувала соціально орієнтована економіка. Принципово оцінюючи результати соціалістичного будівництва і сучасних ринкових реформ, автор аргументовано відстоює тезу, що народне господарство України перебувало і продовжує перебувати у межах соціально орієнтованої економіки [82, с. 33–50].

Послідовником соціально-ринкової концепції є Н. Татаренко. Автор зазначає, що „у той час, як в Україні з небаченою послідовністю насаджувався жорсткий монетаризм, у розвинених ринкових країнах велися дебати про те, які форми ринку є найефективнішими з огляду на їх соціальну доцільність і в рамках яких економічних моделей найповніше реалізуються завдання, що стоять перед суспільством у цілому” [80, c. 56].

Колектив українських та німецьких вчених у книзі „Соціальна ринкова економіка: основні орієнтири для України” за редакцією професора університету м. Зіген (Німеччина) С. Клапгама визначив головні проблеми України на шляху до соціальної ринкової економіки. Автори зазначають, що

„соціальна ринкова економіка спирається на християнський та ліберальний образ людини, наділеної особистою свободою та відповідальністю, субсидіар- ністю та солідарністю. Приватна ініціатива та правові рамки регулювання, які забезпечують конкуренцію та необхідне соціальне вирівнювання, що спрямоване проти економічної супервлади та надмірного інтервенціоналізму з боку держави, – все це було важливими передумовами для створення гуманного суспільства та досягнення економічних успіхів” [78, c. 37].

А. Грищенко розглядає доцільність оптимального поєднання відкритості економіки України та політики економічного протекціонізму з метою захисту її національних інтересів. Він акцентує на тому, що селективне застосування протекціоністських заходів у міжнародних економічних відносинах є цілком виправданим [10, c. 213]. Водночас вчений зазначає, що для кращого регулювання зовнішньої торгівлі доцільно залучити вітчизняний бізнес. Державні органи повинні тісніше співпрацювати з об‘єднаннями підприємців, галузевими і регіональними союзами виробників і експортерів [10, c. 221].

Опираючись на погляди ордолібералів у соціальній сфері, А. Грищенко зазначає, що „права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов’язком держави” [69, c. 231]. Ці ідеї зазначено також і у монографії А. Поручника:

„національні інтереси – життєво важливі права і свободи людини, гарантії яких визначають зміст і спрямованість діяльності держави і направлені на забезпечення її громадянам світових стандартів життя” [69, c. 29].

В. Новицький, досліджуючи з позицій інституціоналізму переваги та вади ордоліберальної теорії та економічної моделі „соціальної ринкової економіки”, що на ній базувалась, робить висновок про важливу роль державного

регулювання для стабілізації світової фінансової ситуації не тільки на національному, а й на міжнародному рівні.

Соціально-економічні погляди українських учених можна знайти у

„Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки” за редакцією проф. Гальчинського А. та проф. Гейця В. [79], які визначають європейську інтеграцію головною метою України, а соціально-ринкову модель економіки – головним двигуном досягнення поставленої мети. А. Гальчинський зауважує, що саме соціально орієнтований ринок зможе, з одного боку, “втримати” українську економіку в руслі загальноцивілізаційних закономірностей ринку, а з іншого – оптимально взяти до уваги її постсоціалістичні особливості [60, с. 177-182].

Цікавий підхід до вивчення соціально-ринкової економіки України розробила О. Головніна, створивши модель формування синергетичності соціально-економічної системи [30]. О. Головніна вважає, що методологічні синергетичні аспекти розвитку систем доцільно використовувати в оціненні як існуючих, так і перспективних політико-соціально-економічних процесів, ступеня привабливості правового, соціального, фінансово-кредитного, інноваційного клімату України та інших трансформаційних перетворень.

Успішна соціальна ринкова модель німецької економіки стала прикладом для інших країн чи інтеграційних утворень, зокрема і для ЄС. Основні принципи соціально-ринкової моделі – ринкову конкуренцію та цінову стабільність – можна знайти відображеними у Договорі про утворення Європейського Союзу (1992). Безперечним підтвердженням того, що соціально- ринкова економіка Німеччини має значний вплив на інші країни-члени ЄС є ст. 2 Лісабонського договору 2009 року: „Союз має встановити внутрішній ринок. Він повинен працювати для стійкого розвитку Європи на основі збалансованого економічного зростання та цінової стабільності, високої конкурентної соціальної ринкової економіки, спрямованої на забезпечення повної зайнятості та соціального прогресу, високий рівень захисту і поліпшення якості навколишнього середовища” [204].

Іще одним вагомим запозиченням ЄС від німецької соціальної ринкової моделі є принцип субсидіарності, згідно з яким державні заходи виправдані у тому разі, якщо приватні заходи виявляються недостатніми. Проте вчені ґрунтовно не досліджували вплив соціально-ринкової економіки Німеччини на економічні системи інших країн чи утворень. Це питання і буде подальшим об’єктом нашого дослідження.

3. Конвергенція економічних систем і процес європеїзації економічних систем країн-членів ЄС як крок до формування економічної системи ЄС

Економічні системи можуть дуже відрізнятися одна від одної. Наприклад, у деяких системах домінуючою рисою є традиція, в інших – певна ідеологія. Економічні системи високорозвинених країн в умовах глобалізації світової економіки повинні відповідати різним законам логіки, якщо хочуть вижити і мати економічний успіх. Глобалізація економічних систем передусім означає, що серед усіх можливих шляхів системної еволюції успішні системи повинні вибирати ті рішення, які зумовлюють найбільшу ефективність.

Учені в різних галузях соціальних наук періодично намагалися довести, що різні економічні, соціальні та політичні системи наближуються одна до одної. Конвергенція є концепцією, яка набула популярності серед економістів не лише зважаючи на важливість питання наздоганяння бідними країнами багатших, але й тому, що цей аналіз може слугувати способом перевірки обґрунтованості різних моделей зростання. В економічній літературі немає строгого визначення поняття конвергенції. Часто як синоміми конвергенції використовують терміни „зближення”, „збіжність” чи „уподібнення”.

Конвергенція – це процес, який можна аналізувати з різних аспектів. Реальна конвергенція описує конвергенцію рівнів доходів, номінальна конвергенція відображає зближення рівня цін, а інституціональна конвергенція відповідає за гармонізацію законодавства [209, с. 8]. Поняття „конвергенції”

з’явилося у 60-х роках ХХ століття з появою ідеї історичного компромісу між ідеалізмом та соціалізмом.

З огляду на формуванням після Другої світової війни двох конкуруючих між собою економічних систем – капіталістичної економіки та блоку адміністративно-командної економіки – дискурс у 40-50-х роках ХХ ст. зосереджувався на перевірці гіпотези конвергенції капіталістичної та соціалістичної систем [157, с. 53]. Ця гіпотеза розроблена данським економістом Я. Тімбергеном. Згідно з нею різні економічні системи світу розвиваються, вбираючи в себе однакові інституціональні структури, стикаючись із однаковими економічними проблемами. Як би не відрізнялися економічні системи, у своєму розвитку вони відкидають неефективні інституції, відбирають і зберігають ефективні, так що в кінцевому підсумку, всі вони після такого поступового (еволюційного) відбору будуть відносно тотожні [205].

Я. Тімберген зазначає, що основними питаннями, які постають у комуністичній економіці, є, чи призведе досягнення ефективності виробництва до приватизації малих підприємств і чи буде надано більшої свободи у прийнятті виробничих рішень менеджерам. Також його цікавило, чи зменшиться кількість питань, які централізовано плануються і чи послабиться цінове регулювання [205, c. 336–337].

Щодо капіталізму, то Я. Тімберген, зостановлювався над наступними питаннями: якою має бути частка державного сектора економіки; що (які прогнози) допомагає менеджерові приймати виробничі рішення; чи є можливість часткового планування економіки, і чи потрібно застосовувати більше інструментів для регулювання інфляції [205, с. 337-338].

Я. Тімберген доходить висновку, що комуністична та капіталістична економічні системи стикаються з проблемами, вирішення яких веде до конвергенції їхніх систем. Це особливо правильно у питанні про ступінь децентралізації у прийнятті виробничих рішень і у плануванні. Деякою мірою це справедливо для процесу ціноутворення і меншою мірою у питанні власності.

Важливим є твердженням вченого про економіку добробуту, основою якої він вважає відсутність цінової дискримінації, яка забезпечується за допомогою державного регулювання та вільної конкуренції. Іншою опорою функціонування економіки добробуту є податки, які виконують функцію перерозподілу доходу. А саме ці засади є основними твердженнями ордолібералів та основою соціально-ринкової економіки.

У 80-х роках ХХ століття поняття конвергенції звузилося в головне русло економіки. Це було пов’язано з кількома причинами. По-перше, досвід 70-х і 80-х років піддав сумніву гіпотезу про зближення чи уподібнення соціалістичної та капіталістичної систем. Критики цієї тези зосередилися на порівнянні різних країн з огляду на їхню участь у розподілі світового продукту. По-друге, виникнення неокласичної теорії зростання С. М. Солоу (1956), її наступні модифікації і розробка теорії ендогенного зростання привернули увагу до проблем зближення обсягів продукції бідних і багатих країн [157, с. 54].

До теорії конвергенції належить і теорія вирівнювання цін, розроблена Гекшером-Оліном-Семюельсоном (ГОС). Згідно з цією моделлю є два фактори виробництва і два товари, в умовах вільної торгівлі відношення цін факторів вирівнюватиметься у різних країнах за умови немобільності факторів виробництва всередині країни. Теорія ГОС є доповненням теорії порівняльної переваги і робить свій внесок для регіональної торгівлі та розвитку. У своїй найпростішій формі модель передбачає, що спеціалізація на продукції за умови вільного міжнародного торгівельного обміну приведе до того, що в регіонах будуть рівні доходи на особу для працівників зі схожими кваліфікаціями. Ця гіпотеза є компаративною статичною версією гіпотези міжрегіональної конвергенції [167, с. 14].

До динамічних версій гіпотези конвергенції належить передусім неокласична модель зростання Солоу і Свана. Ця модель розроблена для оцінення ступеня збіжності між системоутворювальними факторами процесу розвитку різних країн.

У неокласичній моделі зростання вирізняють два різних типи конвергенції:

• умовна конвергенція.

Суть цієї конвергенції в тому, що менш розвинені економічні системи (країни або регіони за рівнем основного економічного показника) повинні мати тенденцію до прискорення темпів економічного зростання порівняно з більш розвиненими економічними системами. Конвергенція умовна, бо вона існує в умовах, коли обидві економічні системи мають однакові тенденції й подібний стійкий рівень економіки, до якого прагнуть. Головний аргумент щодо доцільності цієї конвергенції такий: у разі застосування певних технологій країни (регіони) з нижчим доходом на душу населення й нижчим рівнем капіталу на працівника можуть запропонувати вищий відсоток від інвестиції. Це, відповідно, залучає більше іноземного капіталу, що забезпечує вищу норму нагромадження й швидке зростання. Необхідна умова полягає в тому, що зацікавлені в зростанні економічні системи повинні бути відкритими до зовнішнього впливу. Емпіричні результати великою мірою залежать від однорідності проаналізованих груп країн (регіонів). Зокрема, необхідно зазначити, що економічні системи, які наближаються до різних стійких станів, не повинні збігатися [19, c. 18].

• абсолютна конвергенція (стосується ситуації, в якій економіки характеризуються схожими структурними параметрами, такими як технологія, норма заощаджень, зростання населення і норми амортизації фізичного капіталу, які спрямовані на досягнення стійкого зростання за умови сталого рівня капіталу і виробітку на одного працівника. В основі - гіпотеза про те, що бідні регіони повинні зростати швидшими темпами, ніж багаті, що в довгостроковій перспективі приведе до вирівнювання регіональних відмінностей економічного розвитку).

Розглядаючи конвергенцію реального сектора економіки, зосередимо увагу на номінальній конвергенції. В економічних аналізах грошових ринків

країн Європи цей вид конвергенції належить до критеріїв конвергенції, зазна- чених у Маастрихтському договорі. Вона пов’язана з очікуваною конверген- цією показників зросту темпів інфляції, процентних ставок і грошової маси [157, с. 58].

Модель зростання Солоу з екзогенним технологічним прогресом демонструє, як спадна віддача мобільного капіталу спричиняє зростання економіки стійкими темпами в довгостроковому періоді, в якому цей рівень інвестицій є достатнім для збереження наявного запасу капіталу. Якщо країни мають однакові темпи технічного прогресу, то відсутність капіталу в регіонах чи слаборозвинених країнах передбачає вищий дохід у короткостроковій перспективі. Отже, ця модель забезпечує конвергенцію за такої умови: чим більш віддалений регіон від свого стабільного стану, тим швидше він розвивається. Регіональна політика та політика згуртованості сприяють конвергенції завдяки підвищення рівня приватного капіталу. Це збільшує продуктивність приватного капіталу, порушує стан рівноваги та покращує зростання [167, с. 14].

Неокласичні моделі зростання за своєю природою є динамічними моделями, тому їхні конвергенційні гіпотези сходяться до конвергенції темпів зростання, а не статичної конвергенції цінових факторів. Хоча обидві моделі призводять у довгостроковому періоді до конвергенції доходу на душу населення різних регіонів, однак процес, що веде до їх конвергенції, різниться між неокласичними моделями торгівлі та зростання.

М. Возняк пропонує інтердисциплінарний підхід до дослідження процесів конвергенції. Конвергенцію можна ототожнити із збірностями у розвитку різних сфер існування осіб та спільнот у порівнюваних країнах. До таких сфер

автор відносить біологічну та природну (зокрема біологічні умови, в яких відбувається життя, тривалість життя, якість навколишнього середовища); економічну та споживчу (наприклад, пов’язані з рівнем і структурою споживання, доходів, продуктивністю, економічною зрілістю держави, системою безпеки, захистом власності, рівнем освіти); технологічну (рівень розвитку досліджень та інновацій); духовну та соціальну (моральні цінності, етика, неформальні норми суспільного життя); політичну [157, с. 55].

Окрім вищеназваних моделей економічної конвергенції, слід ще зазначити модель експортної бази, яка була розроблена у 50-х роках минулого століття Ч. Тібутом і Д. Нортом. Д. Норт стверджує, що зростання ролі регіональних політичних, економічних та суспільних інституцій головно визна- чається регіональною відповіддю на екзогенний попит світу. Ця відповідь зумо- влює збільшення як у секторі економічної чи експортної бази, так і в секторі

«резидентному» чи другорядному, який існує тільки для того, щоб допомагати основному сектору. Крім того, Д. Норт зауважує, що регіони не обов’язково потребують індустріалізації для економічного зростання, оскільки експорт регіону може складатися з товарів, послуг чи сільськогосподарських продуктів.

З розвитком регіону його економіка стає щораз більш різноманітною внаслідок збільшення місцевого виробництва, що спричиняє зростання доходів на душу населення і виникнення нових галузей, спрямованих на експорт. Водночас зростаюче розмаїття регіональної експортної бази та мобільності факторів виробництва призведе до розпорошення виробництва між регіонами, а дохід на душу населення буде зближуватися, як у моделі міжнародної торгівлі ГОС. Ця модель справджується швидше в короткостроковому, ніж довго- строковому періоді [167, с. 56].

Теорію ГОС доповнювали неодноразово, беручи до уваги такі фактори, як, наприклад, недосконала конкуренція. С. Болдуін та А. Венаблес, зокрема, зазначали, що в умовах недосконалої конкуренції економічна інтеграція може спричинити нерівності у промисловому розвитку і у рівні доходів. Використовуючи модель загальної рівноваги, А. Ванаблес дійшов висновку, що

членство в митному союзі призведе до конвергенції рівня доходів в об’єднанні, до якого входять країни з високим рівнем доходів, та дивергенції в об’єднанні, до якого входять країни з низьким рівнем доходів [207; 209].

К. Моррісон та Ф. Муртін досліджували нерівності доходів для країн ЄС у 1970, 1980, 1990, 1995 і 1998 роках. Вони дійшли висновку, що відбулося зниження нерівності в доходах між країни, але зросла нерівність всередині країн з 1980-х до кінця 1990-х років [133].

Є також й інші теорії конвергенції, які базуються на глобалізаційному підході. Наприклад, Б. Даллаго пояснює процеси конвергенції тим, що відкриті ринки та збільшення мобільності ресурсів створюють зростаючий тиск на короткострокову ефективність. Конкуренція змушує економіки приймати найбільш ефективні рішення, незважаючи на національні, культурні чи індивідуальні відмінності. Глобалізація ринку товарів і капіталу, підвищення трудової міграції, зникаючі торговельні бар’єри лише зміцнюють цей тиск. Престижні та потужні міжнародні організації допомагають фірмам та країнам приймати такий передовий досвід. Якщо наявні технологічно кращі рішення або практики, то конкуренція стимулює економіки приймати їх. Ті, хто не роблять цього, відстають.

Отже, базуючись на основних засадах конкуренції, Б. Даллаго пропонує три моделі конвергенції:

Модель 1: якщо припустити, що економічні суб’єкти є абсолютними раціональними максималістами, то є лише одна ефективна економічна система. Ця система заснована на фундаментальній ролі вільного конкурентного ринку. У цій системі держава обмежена пропозицією громадських товарів, ціни містять всю економічну інформацію, потік ресурсів є вільним і найбільш ефективним, їх використання є унікальним. Будь-які „екзогенні” (політичні чи соціальні) перешкоди, якщо й виникають (наприклад, через дії груп інтересів), можуть бути усунуті або спонтанно, або за допомогою політики. Отже, конвергенція економічних систем відбувається в напрямку унікальної

найкращої системи під тиском глобалізації та конкуренції, а також за допомогою підтримки уряду, метою якого є суспільство добробуту.

Модель 2: якщо різні країни приймають єдину економічну систему, то офіційні установи наближаються та переймають практику найбільш ефек- тивних серед них. Неформальні установи та інші місцеві зміни є незначними.

Модель 3: коли держави запроваджують однакові (формальні) інститути, навіть якщо вони почали свій розвиток із різними формами власності, управління та організаційними структурами, то вони в кінцевому підсумку дійдуть однієї і тієї ж структури. Конвергенція економічних систем та інститутів визначає конвергенцію організаційних структур [111, с. 953-979].

Є не так багато прикладів першої моделі, навіть експеримент з ЄС далеко не переконливий в цьому сенсі. Насправді в більшості випадків спроби часткового реформування конкретних інститутів належать до другої моделі. Проте неможливо знайти ідеальної моделі економічної системи, яка б підходила всім без винятку країнам. Конвергенційні процеси відбувалися і відбуваються не лише між різними економічними системами, але й всередині однієї економічної системи, яка має свої розгалуження, зокрема між лібералізмом та неоліберальними течіями.

Процеси конвергенції економічних систем зазвичай супроводжуються інтеграційними процесами. Країни мають тенденцію до об’єднання в економічні та політичні утворення заради процвітання. Найяскравішим прикладом такого утворення є ЄС. Країни, що входять до нього, мають свої сформовані економічні системи, проте, як і в будь-якому інтеграційному утворенні, їхні економічні системи також інтегруються. Питання утворення європейської економічної системи та вплив країн-членів ЄС на її формування ще недостатньо досліджене вченими-економістами. З огляду на це саме воно і є предметом нашого дослідження.

Після Другої світової війни Європа перебувала між двома гігантами – Сполученими Штатами і Радянським Союзом, які боролися між собою за світове панування. Тому інтеграційні процеси в Європі стали певною необхідністю задля збереження свого впливу у світі. Створення Європейської спільноти супроводжувалося багатьма перешкодами на їхньому шляху, зокрема тих, що пов’язані з національними особливостями економічних систем. В цьому контексті виникло поняття „європеїзації”, що передусім було пов’язане з організаційною та адміністративною силою ЄС.

Першим, хто дав визначення європеїзації, був професор університету Кіль С. Ладрех. Він визначив європеїзацію як „поступовий процес переорієнтації напрямів і форм політики до тої міри, що політика та економіка ЄС стає частиною організаційної логіки національної політики та політикотворення” [164, с. 69]. Наступними, хто намагався дати визначення європеїзації, були Т. Рісс, М. Коулз і Дж. Капорасо: „Виникнення і розвиток на європейському рівні різних структур управління, тобто політичних, правових і соціальних інститутів, пов’язаних із політичним вирішенням проблем, що формалізує взаємодію між акторами, і політичними мережами, що спеціалізуються на створенні авторитетних європейських правил” [110, с.3].

А. Херітір визначив європеїзацію як процес впливу європейських рішень на політику країн-членів та їхні політичні та адміністративні структури. Сюди належать рішення ЄС, процеси, зумовлені цими рішеннями, а також вплив цих процесів на національні політики, процеси прийняття рішень та інституційні структури [144].

К. Раделлі відносить до європеїзації такі процеси: (а) формування;

(б) розповсюдження;

(в) інституціоналізацію формальних та неформальних правил, процедур, політичних парадигм, способів ведення справ, які вперше були визначені й закріплені в прийнятих рішеннях ЄС, а потім були введені у внутрішній дискурс, політичні структури і державну політику [188, с. 30].

Г. Менц подає таке визначення європеїзації: це процес переорієнтації напрямку та форми політики до такого рівня, де політична та економічна система ЄС стане частиною організації національної політики [175, с. 6].

С. Ладрех у 2010 р. доповнив своє визначення процесу європеїзації і зазначив, що європеїзацію слід розглядати як зміни в країнах-членах, чия мотивація прив’язана до політики ЄС чи процесу прийняття рішень [164, с. 2]. Зважаючи на це, головною метою будь-якого дослідження процесу європеїзації є визначення причинного зв’язку та перевірка впливу ЄС на внутрішні зміни у кожній з країн-членів. Отже, європеїзацію можна визначити як процес внутрішньої адаптації до європейської регіональної інтеграції.

Європеїзацію вважають новим кроком у теорії європейської інтеграції. Теоретична додана вартість європеїзації полягає насамперед у необхідності узагальнити механізми, за допомогою яких європейські політичні дискурси, стратегії, установи та політика вплинули на внутрішні політичні системи країн- членів, тобто зумовили політичні зміни. У цьому контексті, вчені К. Гікс та С. Гьотц [136], які досліджували європеїзацію, шукали пояснення в „нових інституціоналістських перспективах”. Зокрема, добре відомо, що інституційні підходи ставлять у центр дослідження роль інститутів у прийнятті рішень, а якщо більш загально - у функціонуванні політичних систем.

Інститути у класичному розумінні - це формальні правила, стандартні оперативні процедури та урядові структури. З цього погляду, як зазначають П. Холл і С. Тейлор [140], дослідження європеїзації спрямували всю свою увагу власне на „нові інституціоналістські підходи” – історичний, раціонального вибору і соціологічний.

Головна увага в історичному підході приділяється аналізу послідовності внутрішньої адаптації у зв’язку з еволюцією європейського політичного дискурсу, стратегії, інститутів і політики. Внутрішні політичні зміни (значні чи незначні), пояснюють за допомогою використання таких понять, як „залежність від шляху”, „зростаюча віддача”, „позитивний зворотний зв’язок”. Політичні зміни відбуваються головно тоді, коли внутрішньополітичні актори раціонально використовують європейські ресурси, спрямовані на підтримку попередньо визначених орієнтирів. Соціологічний інституціоналізм

використовуються разом з аналізом „когнітивної” європеїзації, тобто у процесі аналізу змін психологічної поведінки внутрішньополітичних акторів.

ЄС перебуває у постійному стані переговорів у різних сферах політики: від рибальства до зовнішньої політики та імміграції. Постає запитання, яке ж відношення має європеїзація до переговорного процесу й управління загалом. Відповідь на це запитання є очевидною. Як слушно зазначають С. Булмер та К. Раделлі [100], європейська політика не виникає з повітря, а твориться у переговорному процесі. Національні моделі політики включаються у переговорний процес на рівні ЄС і у більшості випадків творять синтез. Дуже рідко, але трапляється, що одна держава може бути особливо впливовою. Потенціал для європеїзації національної політики є найбільшим, якщо члени урядів дійшли згоди в тих питаннях, де їхні інтереси збігаються.

Внутрішня адаптація у широкому сенсі і може охоплювати, наприклад, адміністративну адаптацію виконавчої влади до „безперервної системи пере- говорів” у межах ЄС, адаптацію груп інтересів і соціальних рухів до нових інституційних структур, а також нормативні наслідки щодо важливих політичних питань.

Легше координуються державами ті сфери, у яких національні уряди відіграють ключову роль. Така ситуація наявна тоді, коли питання, що вирішуються, не є суб’єктами європейського права; де рішення є винятково прерогативою урядів, або в яких ЄС є просто ареною для обміну ідеями. На практиці ці обставини застосовують у таких галузях, як зовнішня політика, співпраця поліції і у всьому спектрі інших сфер політики, що підлягають впливу так званого методу відкритої координації (МВК).

МВК визнає, що соціальна політика залишається на відповідальності країн-членів (відповідно до принципу субсидіарності). Це означає, що країни- члени визначають загальні цілі і вчаться один у одного, як найкраще досягти цих цілей. На саміті у Ніцці 2000 року було вирішено, що країни-члени повинні впроваджувати плани дій у боротьбі з бідністю та соціальною ізоляцією і визначати загальні цілі за допомогою соціальних показників. Показники охоп-

люють фінансову бідність, нерівність доходів, тривале безробіття, регіональні відмінності в зайнятості, тривалості життя та поганому здоров’ї [104, с. 533].

Зважаючи на необов’язковий характер, вплив цього нового методу управління в питаннях національної політики широко висвітлюється у літературі. Замість європеїзації, яка базується на основі інституційної відповідності, структурні зв’язки між європейським та національним рівнями завдяки методу відкритої координації опираються на інші механізми. По- перше, МВК може мати нормативний вплив на національну політику, оскільки цілі є нормативно сформульовані, а мета - визначеною. Крім того, основні принципи містять конкретні норми, на яких країни-члени повинні зосередити свою політику. Для дотримання цих керівних принципів країни-члени отримують щорічно зауваження та рекомендації від Європейської Комісії щодо прогресу у веденні своєї політики відповідно до принципів і цілей [104, с. 534].

Другим механізмом європеїзації, на який вплинув МВК, є взаємне навчання. Воно відбувається завдяки обміну досвідом представників від країн з їхніми міжнародними колегами. І та політика, яку вважають найкращою практикою, буде так званою політикою наслідування чи імітації.

З МВК європейські країни домоглися певного прогресу на шляху конвер- генції, який не слід недооцінювати. Навіть прихильники координованої ринко- вої економіки визнають, що її застосування не буде достатньо для забезпечення переходу на вищий етап ВМК у галузі зайнятості та економічного зростання.

Питання європеїзації набуло такого розголосу серед учених-економістів, на нашу думку, а ще й тому, що вона більше сконцентрована та внутрішньо- політичних змінах, ніж на політичному розвитку ЄС. Європеїзацію часто вико- ристовують як аналітичний підхід до розуміння внутрішніх змін. Деякі вчені зазначають, що інколи національним економікам буває досить важко поглинути політику ЄС на національному рівні для отримання певних внутрішньополітич- них наслідків. Якщо політика країни добре вписується у політику ЄС, то й не буде ніякого впливу: все відбуватиметься так, як і раніше. Водночас, країні, чия політика повністю відрізняється від політики ЄС, було б майже неможливо

адаптуватися до вимог Європи. Зважаючи на це, Дж. Капорасо, Т. Різ та М. Коулс стверджують, що вплив європеїзації буде найбільш помітним за наявності помірної конвергенції („степені згоди”) [110, с. 1-20].

„Степінь згоди” передбачає чіткий, вертикальний ланцюжок команд, у яких політика ЄС опускається від Брюсселя до країн-членів. Внутрішні інститути в такому випадку є основними механізмами, через які здійснюється європейський вплив. Проте є випадки, коли політика ЄС була абсолютно інноваційною для внутрішніх інститутів. Це, наприклад, стосується заправа- дження механізму регулювання політики навколишнього середовища в Іспанії чи трансформації політики конкуренції у деякі країни ЄС.

„Степінь згоди” добре працює у тих випадках, коли політика ЄС передбачає певну модель або шаблон того, як країна повинна вводити політику на практиці. Проте є й один недолік „степеня згоди”, який пояснюються тим, що він сформульований у „вертикальному” (вертикальний ланцюжок команд) виді європеїзації. Отже, це найбільше відповідає моделі ієрархічного управ- ління й моделі позитивної інтеграції.

На початку 1990-х років наукові дискусії, пов’язані з процесом євро- пеїзації, постійно розширювалися. В останній стадії цієї дискусії додавалися різні методи опрацювання або аналітичні моделі. Більшість учених (Різ, Коул та Капорасо [110]), які досліджували європеїзацію, використовували базову модель, що розглядає невідповідності між державним рівнем аналізу та рівнем аналізу ЄС, що є основним параметром внутрішніх перетворень (рис. 1.2).

(1)

Процес європеїзації

(2)

Невідповідність між внутрішньою структурою та структурою ЄС

=> тиск адаптації

(3а)

Посередницькі інституції

--------------------- 3(б)

Практика країн

(4)

Внутрішні зміни

Рис. 1.2. Базова модель європеїзації

Джерело: [94]

Вищенаведена модель ще має назву „низхідної” моделі, її основний аргумент полягає у тому, що чим більша невідповідність, тим більший тиск на

внутрішні трансформації, без якого внутрішні політичні актори не зможуть провести реформи. Низхідна модель концептуалізує внутрішні реалії як залежні змінні, характеристики яких пов’язана з процесами на європейському рівні. Невідповідності трактують як каталізатор для внутрішніх перетворень, проте можливість систематичного розгляду на національному рівні передбачена тільки в кінці процесу європеїзації.

Отже, ця модель недостатньо відповідає на запитання, яким чином вплив на рівні ЄС визначає внутрішні перетворення. Внутрішні перетворення не можуть бути лише результатом впливу європеїзації на них, а радше резуль- татом внутрішніх чи глобальних процесів, які відображаються у трансфор- маційній моделі. З цієї причини розвиток політичної системи визначається насамперед внутрішнім політичним процесом. Водночас, зовнішні процеси мають свій вплив на різні компоненти внутрішнього політичного процесу в різних системи (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Трансформаційна модель європеїзації

Джерело: [94]

Коли політичні процеси починаються і закінчуються на рівні внутрішніх акторів, поділ між верхньою і нижньою межею є досить нечітким. Згідно з цією концепцією внутрішні процеси переміщуються до центру за умови зовнішнього європейського та світового впливу. Цю модель не раз доповнювали і удоскона- лювали, передусім зважаючи на достить близькі поняття європеїзації та глобалізації (Д. Вердір, С. Брін [210]), де часто європеїзацію розглядають як певний вид глобалізації, з погляду не лише економіки, а й культури [212]. По- друге, регіональний компонент стає щораз актуальнішим в європейській

політиці. Виходячи за межі ієрархічного суверенітету, процеси європеїзації змінювалися відповідно до реакції субнаціональних акторів та їхніх владних відносин (Т. Концельман, М. Кнодт [108], А. Бенц [95]). Окрім європейських та глобальних масштабів, регіональний аспект також впливає на внутрішні політичні процеси. Зважаючи на це, удосконалену трансформаційну модель європеїзації можна зобразити так (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Розширена трансформаційна модель

Джерело: [94]

Враховуючи у цій моделі норми, ідеї, політичних акторів та інституції, політичний процес розглядають як складну систему взаємодії, яка спрямована на досягнення конкретних політичних результатів.

Проте обидві моделі нехтують впливом, який мають країни на ЄС. Припущення про чіткий вектор впливу можна знайти у третій моделі. У цій моделі європеїзацію розглянуто не як лінійний адаптаційний процес, а як переплетення зворотних ефектів. Ця модель базується на теорії соціального конструктивізму, яка розглядає взаємозв’язок між цінностями і нормами, що зумовлюють формування соціальної реальності.

Отже, поняття європеїзації має охоплювати такі елементи: а) формування, б) дифузія, в) інституціоналізація (формальних і неформальних) інститутів, цінностей та норм. І хоча імпульс європеїзації ще формально виходить від ЄС, у цій моделі вже немає чіткої ієрархії між двома рівнями.

Графічно це відношення може бути зображено у вигляді трьох кіл, які відображають національні, європейські та глобальні політичні процеси. Там, де круги перетинаються, процеси впливають один на одного і можуть ініціювати певні динамічні події. На рис. 1.5 зображено варіанти європеїзації з погляду впливу усунення кордонів у внутрішній політиці. Де внутрішні та європейська політики перетинаються, виникає феномен європеїзації.

Рис. 1.5. Європеїзація як макропроцес

Джерело: [94]

Отже, модель демонструє, що нова основа для внутрішньої політики виникає в країнах-членах ЄС від попередніх процесів на рівні ЄС. Політичні сили і суспільства, які їх легітимізували, перебувають, відповідно до цієї концепції, на фазі соціального навчання (завдяки процесам європейської інтеграції). Водночас, на рівні ЄС формується повнота політичного процесу. З цього погляду, європеїзація є макрофеноменом, який впливає на всі функціональні сфери політичного циклу. Не тільки актори й установи відповідають рівню ЄС завдяки соціальному навчанню, але й суспільства і його індивіди, їхні норми та цінності. Саме ця концепція найбільше відповідає постулатам ордолібералів про значення цінностей у суспільному порядку.

Проте у реальному вимірі моделі європеїзації не існують окремо одна від одної. Вони взаємодіють між собою. Позитивна або низхідна інтеграція вимагає введення активної наднаціональної політики. Зазвичай, виконавчі органи ЄС у переговорному процесі створюють шаблон політики, її завдання полягає в тому, щоб ввести цей шаблон в експлуатацію у країнах-членах. У галузях еко- номічної політики позитивна інтеграція часто тягне за собою корекцію правил ринку. Тобто політика спрямована на обмеження шкідливого впливу ринкових процесів: через боротьбу із забрудненням навколишнього середовища, соціаль- ну політику, регіональну політику, ветеринарну політику, яка супроводжує спільну сільськогосподарську політику тощо. У таких вищезазначених сферах ЄС часто повинен пройти через важкий процес переговорів з метою узгодження правил ведення політики. Однак основний інтерес у тому, щоб узгодити шаблон політики та правильно імплементувати її на рівні країн-членів.

На відміну від позитивної інтеграції, негативна або горизонтальна інтег- рація належить до області, де усунення національних бар’єрів є достатнім для створення загальної політики. Часто навіть не потрібно вносити зміни до національного законодавства, оскільки ці правила містяться у договорах між державами-членами.

Зацікавлені угрупування на внутрішньодержавному рівні можуть намагатися збільшити (розширити) такі стратегії. Захищаючи важливість національної арени та акцентуючи на вирішальній ролі національних груп інтересів, можна зробити висновок, що вплив низхідної європеїзації проти- стоїть політичній позиції акторів на національному рівні. Припустимі префе- ренції та організаційна сила коаліції національних акторів мають важливе

значення на шляху європеїзації. Узагальнена модель європеїзації зображена на рис. 1.6.

Рис. 1.6. Узагальнена модель європеїзації

Джерело: складено автором за [208; 215]

Отже, можна виділити два рівні європеїзації і, відповідно, утворення європейської економічної системи – це наднаціональний та внутрішньо- державний. Наднаціональний рівень концентрується на ефектах зовнішнього тиску, який чинить опір з боку ЄС на країн-членів, а внутрішньодержавний рівень ґрунтується на створенні та розвитку на європейському рівні окремих адміністративних структур [215, с. 11]. На внутрішньодержавному рівні відбу- ваються ті зміни структури, процесів, правил, стандартів, які здійснюються під впливом європейської інтеграції.

Сьогодні ЄС працює одночасно у двох напрямах – зміцнення та субсидіювання процесів прийняття національних рішень, а також забезпечення дотримання загальноєвропейських стандартів. З часу заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі ЄС невпинно наближається до повного політичного союзу. Ця тенденція свідчить про виникнення дедалі

більшої кількості галузей політики, які належать до компетенції ЄС, що передбачає й функціонування європейської економічної системи.

Отже, ЄС охоплює різні аспекти співпраці:

• автономне прийняття рішень: країни-члени ЄС надали Європейській комісії право приймати рішення у певних сферах, таких як конкурентне право, контроль за державною допомогою та лібералізацією;
• гармонізація: державні закони були гармонізовані відповідно до законодавчого процесу ЄС. Унаслідок цього право ЄС є наявним у системах країн-членів;
• співпраця: на засіданні Ради ЄС країни-члени погодилися співпрацювати і координувати свою внутрішню політику.

Можемо підсумувати, що європеїзація поступово охоплює всі ланки життя спільноти. Проте важливим залишається питання впливу країн-членів на формування загальних для ЄС правил та норм функціонування системи. Дві європейські наймогутніші держави (Франція та Німеччина) поряд з потужною третьою (Великобританією), вважали й досі вважають себе батьками Європи. Німеччина, яку вважали „гаманцем” Європи завдяки її надійному центральному банку і сильній валюті, завжди вважалася „патріархом”, незважаючи на її

„кримінальну” історію у 30-40-х роках ХХ століття. Франції, як і Великобри- танії, не дають спокій їхні колоніальні зв’язки, проте й вони заслуговують на провідну роль у процесі європеїзації. Отже, ми бачимо, що у процесі європеїзації домінують дві моделі капіталістичної економічної системи – ліберальна ринкова система (яку представляє Великобританія) та координована ринкова система (яку представляють Німеччина та Франція).

Для того, щоб з’ясувати, де перебуває європейська економічна система у системі координат між ліберальною та координованою ринковими економіками, Ф. Шарпф пропонує спрощену двовимірну модель, де

„європеїзація” і „національна автономія” описують вертикальну вісь європейської інтеграції, а соціально-економічні відмінності між „соціальним

регулюванням” і „лібералізацією” позначаються на горизонтальній осі

(рис. 1.7).

Рис. 1.7. Вплив європеїзації на соціальну ринкову економіку (СРЕ),

ліберальну ринкову економіку (ЛРЕ) та європейську ринкову економіку (ЄРЕ)

Джерело: [198, с. 238].

З рис. 1.7 видно, що соціально-ринковим економікам доведеться більше поступитися, аніж ліберальним. Інтеграція та дерегулювання не матимуть великий вплив на інститути і політику країн з ліберальною ринкової економікою, де є відносно низький рівень соціального регулювання і мінімального добробуту. Конкурентні можливості для ліберально-ринкової економіки будуть збільшуватися внаслідок поширення негативної інтеграції2 та дерегуляції раніше захищених ринків соціально-ринкової економіки. Наявні економічні інститути малих і середніх підприємств, навпаки, будуть систематично послаблюватися дерегулювальними ефектами негативної інтеграції та конкуренцією, а їхні державні установи будуть зв’язані європейським законом про конкуренцію, права мобільності людини і недискримінаційним законом. Отже, існуючі соціально-економічні режими

2 Негативна інтеграція передбачає заборони, що накладаються на країн-членів, дискримінаційну поведінку та інші обмежувальні практики. Позитивна інтеграції полягає у зближенні законів та стандартів. Особливо важливим (і спірним) у цьому відношенні є прийняття гармонізації законодавства.

малого та середнього бізнесу будуть змушені зміститися вправо до більш

„ліберальної” конфігурації [198, с. 238].

На підставі вищезазначеного можемо підсумувати, що „європейська ринкова економіка” (ЄРЕ) через позитивну інтеграцію буде більше нагадувати соціально-економічні режими країн з ліберальною ринковою економікою, аніж створить соціальну ринкову економіку на європейському рівні. Структурна конструкція європейської інтеграції закрила доступ до верхнього лівого квадрата на рис. 1.7, в який би так хотіли переміститися проєвропейські християнські демократи і соціал-демократи [198, с. 239]. Зважаючи на це, лібералізація може коливатися між ліберальним низхідним імпульсом та національними висхідними регуляторними стратегіями.

Висновки

Одним з важливих напрямів вивчення економічних систем є аналіз закономірностей, тенденцій їх розвитку. Особливістю цього процесу є його суперечливість – на різних часових проміжках одні тенденції змінюються прямо протилежними (наприклад, на зміну уніфікації економічних систем та їх елементів приходить їх індивідуалізація, набуття ними нових рис). Глибокий аналіз поняття та типів економічних систем дав можливість сформулювати своє узагальнене визначення: економічна система – це сукупність економічних компонентів та елементів національного господарства, які базуються на національних цінностях, соціальному становищі та навколишньому середовищі.

Економічні системи з моменту свого виникнення і до наших днів пройшли значний еволюційний шлях розвитку. Налічується безліч різних їхніх видів і типів, що відрізняються способами суспільного розподілу праці й організацією, формами власності, видами координації елементів системи та іншими ознаками. В економічній теорії класифікація економічних систем здійснюється на підставі критеріїв – визначальних ознак, що дають змогу розмежувати системи. Серед сучасних економічних систем найбільш

поширеною є система ринкової економіки, яка у різних країнах набула різних форм та особливостей (ліберальна ринкова економіка та координована ринкова економіка).

Найяскравішою формою координованої ринкової економіки є соціальна ринкова економіка, концепція якої розроблена німецькими економістами, представниками фрайбурзької економічної школи (В. Рьопке, А. Рюстовом, В. Ойкеном, А. Мюллер-Армаком). Концепція соціального ринкового госпо- дарства – це спроба синтезувати гарантовану державою економічну свободу в ринковій економіці з ідеалами соціальної держави, пов’язаними з соціальною захищеністю і соціальною справедливістю.

Отже, характеризуючи певну країну чи групу країни, ми розглядаємо їхні економічні системи. Оскільки об’єктом нашого дослідження є економічна система ЄС, то найбільшу увагу приділятимемо ліберальній та координованій ринковим економікам, які під впливом процесів європеїзації постійно зближуються.

Європеїзація означає вплив європейської інтеграції на держави, особливо на їхні структури, процеси та функції. Цей процес є поетапним і призводить до того, що механізми ЄС стають частиною національної системи держави. Метою таких процесів є досягнення спільної користі для всього інтеграційного угрупу- вання і тривалого розвитку охорони навколишнього середовища, високого рівня зайнятості й соціального забезпечення, а також поліпшення якості життя.

Незаперечним є також факт впливу країн-членів Співтовариства на формування європейської економічної системи. Такий вплив залежить від багатьох чинників, і є не до кінця дослідженим ученими. Для досягнення компромісу у веденні єдиної політики країнам-членам довелося йти на деякі поступки або ж, навпаки, відстоювати власні інтереси на рівні ЄС. Той факт, що ЄС прямує до повної економічної і політичної інтеграції, а також завершені етапи цієї інтеграції свідчать про здатність держав до компромісу та наближення їхніх систем до єдиної європейської економічної моделі.

З метою дослідження впливу країн-членів ЄС на формування економічної системи Співтовариства розглянуто одну з держав-засновниць ЄС – Федеративну Республіку Німеччини. Ця країна має значний авторитет на політичній арені світу і своєю соціальною ринковою економікою показує приклад не лише країнам ЄС, а й іншим країнам світу, зокрема Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аналітичний звіт про стан і перспективи розвитку малого та середнього підприємництва в Україні [Електронний ресурс] : Державна служба України з питань регуляторної політики та розвитку підприємства. – Режим доступу : http://dkrp.gov.ua/info/1220.htm
2. Андреюк Н. В. Проблеми та перспективи інноваційної діяльності малих підприємств [Електронний ресурс] / Н. В. Андреюк, Л. А. Мартинюк. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua.
3. Бласко Г. Економічне диво чи економічна загадка? Соціальне ринкове господарство та його застосування / Г. Бласко. – К. : Світовид, 1992. – 57 с.
4. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе / М. Блауг. – М. : Дело ЛТД, 1994. – 676 с.
5. Внаслідок економічної кризи частка середнього класу в Україні зменшилася [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://razumkov.org.ua/ukr/expert.php?news_id=2873
6. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє: До ефективніших суспільств. Доповідь Римському клубові / Б. Гаврилишин. – К. : Основи, 2009. – 238 с.
7. Галерея экономистов. Вальтер Ойкен [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://economicus.ru/cgi-ise/gallery/frame_ rightn.pl ?type=in& links=./in/eucken/biogr/eucken_e1.txt&img= brief .gif&name =eucken
8. Грабинський І. Еколого–економічна система України: порівняльний аналіз / І. Грабинський. – Львів : НТШ, 1997. – 240 с.
9. Грабинський І. М. Теоретико-методологічні проблеми оцінки сталості еколого-економічного розвитку в країнах Західної Європи / І. М. Грабинський, Р. В. Міхель // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. міжнар. відносини. – 2011. – № 28. – С. 150–158.

1. Грищенко А. Інтеграційний вектор реалізації національних економічних інтересів України: теоретичні та практичні аспекти А. Грищенко // Міжнародна економічна політика. – 2011. – № 14–15. – С. 208–236.
2. Дзюбик С. Основи економічної теорії / С. Дзюбик, О. Ривак. – К. :

Основи, 1994. – 333 с.

1. Економічна історія : [лекції] / Н. О. Тимочко, О. А. Пучко, Л. М. Рудомьоткіна та ін. – К. : КНЕУ, 2000. – 268 с.
2. Економічна та соціальна політика // Національна безпека і оборона. – 2011. – № 3 – С. 22–44.
3. Економічна теорія. Політекономія : [підручник] / В. Д. Базилевич [та ін.]; за ред. В. Д. Базилевича. – К. : Знання-Прес, 2008. – 719 с.
4. Економічні системи : монографія. Т. 1 / [за ред. Г. І. Башнянина]. –

Львів: ЛКА, 2006. – 484 с.

1. Звіт Антимонопольного комітету України за 2011 рік. – Офіц. вид. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.amc.gov.ua/ amc/control/uk/publish/ article;j sessionid = 3EC1AF9E65EAB17 5215DDC2408BD2594? art_id=212425 &cat_id =212422.
2. Злупко С. Економічна думка України / С. Злупко. – Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. – 496 с.
3. Кернз В. Вступ до права Європейського Союзу : навч. посіб. : [пер. з англ.] / Волтер Кернз ; за заг. кер. В. С. Ісакович. – К. : Знання, 2002. – 381 с.
4. Кизим М. О. Аналіз теоретичних передумов нерівномірності розвитку регіональних утворень у рамках концепції конвергенції [Електронний ресурс] / М. О. Кизим, О. А. Гейман. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Modre/2008_2/2.pdf
5. Ковальчук В. М. Економічна думка минулого і сьогодення : навч. посіб. /

В. М. Ковальчук, М. І. Сарай. – Тернопіль : ТАНГ – Астон, 2000. – 325 с.

1. Козловски П. Социальное рыночное хозяйство: социальное уравновешивание капитализма и всеобщность экономического порядка (о

концепции Альфреда Мюллера-Армака) // Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономического порядка в России и Германии [Электронный ресурс] / П. Козловски. – СПб. : Экономическая школа, 1999. – Режим доступа : https://sites.google.com/a/economicus.org/economi cus/Home/seria-eticeskaa-ekonomia/socialnoe-rynocnoe-hozajstvo/soderzanie

_socialnoe-rynocnoe-hozajstvo

1. Колганов А. И. Экономическая компаративистика: Сравнительный анализ экономических систем : [ученик] / А. И. Колганов, А. В. Бузгалин.

– М. : ИНФРА-М, 2009. – 746 с.

1. Конвергенція економічних моделей Польщі та України : монографія / [Д. Лук'яненко, В. Чужиков, Г. Вожняк та ін.] ; за наук. ред. Д. Лук'яненка, В. Чужикова, М. Вожняка. – К. : КНЕУ, 2010. – 719 с.
2. Конституція України. – К. : Велес, 2008. – 48 с.
3. Кораблев Н. М. Кластеризация данных методом k-means с использованием искусственных иммунных систем / Н. М. Кораблев, А. А. Фомичев // Бионика интеллекта. – 2011. – № 3 (77). – С. 102–106.
4. Кульчицький Б. Економічні системи суспільства: теорія, методологія, типологізація / Б. Кульчицький. – Львів : Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – 352 с.
5. Куць Г. М. Неолібералізм: основні ідеї та інтерпретації / Г. М. Куць // Вiсн. Харкiв. нац. ун-ту iм. В. Н. Каразiна. Сер. Питання політології. – 2010. – Вип. 17. – С. 174–183.
6. Леоненко П. М. Сучасні економічні системи : навч. посіб. / П. М. Леоненко, О. І. Черепніна. – К. : Знання, 2006. – 429 с.
7. Лукінов І. І. Економічні трансформації (наприкінці XX сторіччя) / І. І. Лукінов. – К. : Ін-т економіки НАН України, 1997. – 456 с.
8. Методичні засади соціально орієнтованої ринкової економіки / [О. Г. Головніна]. – К. : НТУ, 2005. – 459 с.
9. Міхель Р. В. Вплив східних та західних векторів на розвиток економічної системи України / Р. В. Міхель // Зб. матеріалів ІІІ міжнар. великої акад.

конф. з політології [„Східна Європа у системі координат (Північ, Південь, Захід, Схід)”], (Львів, 25–26 жовт. 2012 р.). – Львів, 2012. – С. 110–112.

1. Міхель Р. В. Застосування соціально-ринкової концепції у монетарній політиці України / Р. В. Міхель // Зб. тез доп. ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. [„Сучасні тенденції міжнародних відносин: сучасна теорія і практика”], (Львів, 11–12 квіт. 2013 р.). – Львів, 2013. – С. 140–144.
2. Міхель Р. В. Механізми конвергенції перехідних економік до сучасних моделей капіталізму / Р. В. Міхель // Зб. тез доп. міжнар. наук.-практ. конф. [„Соціально-економічна конвергенція в Європі: фокусування на Україні”], (Сімферополь, 16–18 квіт. 2013 р.). – Сімферополь, 2013. – С. 109–112.

34.Міхель Р. В. Соціально-ринкові аспекти конкурентної політики України / Р. В. Міхель // Зб. тез доп. VIII Наук.-практ. конф. молодих вчен. [„Актуальні проблеми світового господарства і міжнародних економічних відносин”], (Харків, 5 квіт. 2013 р.). – Х., 2013. – С. 179–182.

35. Міхель Р. В. Сучасні погляди на типологізацію капіталістичної системи / Р. В. Міхель // Зб. тез доп. Міжнар. наук.-практ. конф. [„Актуальні проблеми міжнародних відносин: політичні, правові та економічні аспекти”], ( Львів, 22 верес. 2011 р.). – Львів, 2011. – С. 27–30.

36.Міхель Р. Вплив монетарної політики Німеччини на монетарну політику ЄС / Р. Міхель // Аналітично-інфомаційний журнал «Схід». – 2012. –

№ 5 (119). – С. 28–34.

37.Міхель Р. Вплив світової фінансової кризи на трансформацію структури зовнішньої торгівлі ФРН / Р. Міхель // Зб. тез доп. Наук. конф. ф-ту міжнар. відносин, присвяч. 350-річчю Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка (Львів, 8–9 лют. 2011 р.). – Львів, 2011. – С. 135–137.

38.Міхель Р. Вплив Федеративної Республіки Німеччини на формування конкурентної політики ЄС / Р. Міхель // Економіка і держава. – 2012. –

№ 5. – С. 86–89.

39. Міхель Р. Глобалізація капіталістичної системи / Р. Міхель // Зб. тез доп. наук.-практ. конф. [„Интеграционные приоритеты Украины в современном геоэкономическом пространстве”], (Сімферополь, 30 верес.–1 жовт. 2011 р.). – Сімферополь, 2011. – С. 47–50.

40.Міхель Р. Диспропорції у торгівлі між Україною та ФРН / Р. Міхель // Зб. тез доп. Міжнар. наук.-практ. конф. [«Економіка України в умовах посилення глобалізацій них процесів: виклики і перспективи»], (Львів, 15–16 трав. 2009 р.). – Львів, 2009. – С. 277 – 278.

41.Міхель Р. Євроінтеграційний вектор трансформації Польщі: приклад для України / Р. Міхель // Вісн. соц.-екон. досліджень ОДЕУ. – 2014. – № 2 (53). – С. 98–106.

42.Міхель Р. Європеїзація економічних систем країн-членів ЄС / Р. Міхель

// Актуальні проблеми економіки. – 2012. – № 1. – С. 64–78.

43. Міхель Р. Залежність між складовими сталого розвитку в соціально- орієн-тованій економіці ФРН / Р. Міхель // Зб. тез доп. Міжнар. наук. студ.-асп. конф. [„Актуальні проблеми розвитку націо¬нальної економіки України”], (Львів, 13–14 трав. 2011 р.). – Львів, 2011. – С. 318–319.

44.Міхель Р. Значення європейської ради працівників у соціальній політиці ЄС / Р. Міхель // Зб. тез доп. Дев’ятої міжнар. наук.-практ. конф. молодих вчен. [„Економічний і соціальний розвиток України в ХХІ столітті: національна ідентичність та тенденції глобалізації”], (Тернопіль, 23–24 лют. 2012 р.). – Тернопіль, 2012. – С. 42–43.

1. Міхель Р. Значення програми пом’якшення відповідальності у конкурентній політиці ЄС / Р. Міхель // Зб. тез доп. Міжнар. наук.-практ. конф. [„Сучасні тенденції міжнародних відносин: сучасна теорія і практика”], (Львів, 5 квіт. 2012 р.). – Львів, 2012. – С. 215–218.
2. Міхель Р. Концепція нової соціальної ринкової економіки в умовах глобалізації / Р. Міхель // Зб. тез доп. Міжнар. наук.-практ. конф. [„Економічний і соціальний розвиток України в XXI столітті: національна

ідентичність та тенденції глобалізації”], (Тернопіль, 24–25 лют. 2011 р.). –

Тернопіль, 2011. – С. 71–72.

1. Міхель Р. Принципи державного регулювання в соціально-ринковій економіці / Р. Міхель // Зб. тез доп. Міжнар. наук.-практ. конф. [„Міжнародні відносини в умовах ХХІ ст.: сучасна теорія і практика”], (Львів, 17–18 листоп. 2011 р.). –Львів, 2011. – С. 151–155.

48.Міхель Р. Процеси конвергенції між країнами-членами ЄС / Р. Міхель //

Економіст. – 2013. – № 2. – C. 25–29.

49.Міхель Р. Спільні риси у конкурентній політиці ЄС та Німеччини / Р. Міхель // Вісн. Черкас. держ. техн. ун-ту. Сер. екон. науки. 2014. – Вип. 36, Ч.І. Т. 2. – С. 58 63

50. Міхель Р. Становлення конкурентної політики Німеччини: зразок для України / Р. Міхель // Зб. тез доп. міжнар. наук.-практ. інтернет-конф. [„Формування конкуренто¬спроможної економіки: Теоретичні, методичні та практичні засади”], (Тернопіль, 26–27 квіт. 2012 р.). – Тернопіль, 2012.

– С. 83–85.

51.Міхель Р. Теоретичні засади функціонування конкурентної політики ЄС у сфері концентрації / Р. Міхель // Вісн. Львів. ун-ту. Сер. міжнар. відносини. – 2013. № 33. – С. 266–273.

1. Мочерний С. В. Економічна теорія : навч. посіб. / С. В. Мочерний. – [4-те вид., стереотип.]. – К. : ВЦ „Академія”, 2009. – 640 с.
2. Мочерний С. В. Методологія економічного дослідження / С. В. Мочерний. – Львів : Світ, 2001. – 415 с.
3. Можливі наслідки від імплементації положень майбутньої Угоди про Асоціацію між Україною та ЄС та поглибленої зони вільної торгівлі як її головного компоненту. – К. : Представництво Європейської комісії в Україні, 2009. – 89 с.
4. Мюллер-Армак А. Принципы социального рыночного хозяйства /

Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономического порядка

в России и Германии / А. Мюллер-Армак. – СПб. : Экономическая школа, 1999. – 368 с.

1. Національне бюро статистики ФРН [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.destatis.de/EN/FactsFigures/NationalEconomyEnviron ment/EnterprisesCrafts/Crafts/Tables/SharesSmallMediumSizeEnterprises.htm
2. Новицький В. Є. Інформаційні технології в глобально-конкурентному та соціальному контекстах / В. Є. Новицький, Л. П. Гальперіна // Перспективи розвитку українського експортного потенціалу у контексті співробітництва з країнами Середземномор’я та Центрально-Східної Європи : зб. наук. пр. ; №6 НДІ міжнародних відносин НАУ / голов. ред. д-р. екон. наук В. Є. Новицький. – К. :[б.в.], 2007. – 137 с.
3. Нуреев Р. М. Очерки по истории иституционализма / Р. М. Нуреев. – Ростов н/Д : „Содействие - XXI век”; Гуманитарные перспективы, 2010. – 415 с.
4. Огляд ОЕСР. Конкурентне право та політика в Україні [Електронний ресурс]. – 2008. – Режим доступу : http://www.oecd.org/regreform/ sectors/41165982.pdf
5. Основи економічної теорії : підруч. для підготовки мол. спеціалістів / [А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. І. Палкін]. – К. : Вища шк., 1995. – 471 с.
6. Основний Закон ФРН від 23 травня 1949 року [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://vivovoco.rsl.ru/VV/LAW/BRD.HTM

1. Офіційний сайт Deutsche Bank [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.db.com/ir/en/ content/ shareholder_structure.htm
2. Офіційний сайт статистики Світового Банку [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://data.worldbank.org/data-catalog/world-development- indicators
3. Оцінка витрат та вигод від укладання угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС / [І. Бураковський, К. Куценко, А. Кобилянська та ін.]. – К. : К.І.С., 2010. – 96 с.

1. Перехідна економіка : підручник / [В. М. Геєць, Є. Г. Панченко, Е. М. Лібанова та ін.] ; за ред. В. М. Гейця. – К. : Вища шк., 2003. – 591 с.
2. Полякова Ю. Інноваційна активність малого та середнього підприємництва: теоретико-методологічні та прикладні аспекти / Ю. Полякова // Вісн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. – 2011. – Вип. 124/125. – С. 60–62.
3. Полякова Ю. Впровадження європейських принципів інноваційної діяльності: досвід для України / Ю. Полякова // Вісн. ЛКА. Сер. екон. – 2011.– Вип. 34. – С. 217–223.

68.Полякова Ю., Півторак М. Сучасний стан зовнішньоекономічного співробітництва України з ФРН / Ю. Полякова, М. Півторак // Зб. тез доп. Міжнар. наук.-практ. конф. [„Strategiczne pytania wiatowej nauki”], (Przemyl, 07–15 лют. 2012 р.). – Przemyl, 2012.

1. Поручник А. М. Національний економічний інтерес України: економічна самодостатність у глобальному вимірі : монографія / А. М. Поручник . – К. : КНЕУ, 2008. – С. 29.
2. Порядок денний асоціації Україна – ЄС для підготовки та сприяння імплементації Угоди про асоціацію [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://unesco.mfa.gov.ua/ua/about-ukraine/european-integration/ua-eu
3. Світогосподарські пріоритети України : зб. наук. пр. / НАН України, Об’єд. ін-т економіки ; відп. ред. А. С. Філіпенко. – К. : Об'єд. ін-т економіки, 2005. – 124 с.
4. Сіденко С. В. Неекономічні чинники світового економічного розвитку /

С. В. Сіденко. – К. : Аврора-Прінт, 2011. – 234 с.

1. Сіденко С. В. Перспективи співпраці України з Європейським Союзом: соціальний аспект / С. В. Сіденко, Д. Г. Лук’яненко, В. І. Чужиков // Спільний європейський економічний простір: гармонізація мегарегіональних суперчностей. – К. : Ін-т сучасного підручника, 2007. – С.104–112.

1. Сіденко С. В. Перспективи співпраці України з Європейським Союзом в контексті його розширення // На Схід та Південь від ЄС: проблеми формування спільного європейського економічного простору : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 5–7 жовт. 2006 р.). – К. : КНЕУ імені Вадима Гетьмана, 2006. – С. 93-109.
2. Сіденко С. В. Розвиток систем соціального захисту в умовах глобалізації економіки: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра екон. наук : спец. 08.05.01 „Світове господарство та міжнародні економічні відносини” / С. В. Сіденко ; НАН України. Ін-т світ. економіки і міжнар. відносин. – К., 1999. – 30 с.
3. Скорадамалья В. Конкурентне право ЄС : навч. посіб. / В. Скорадамалья, Н. Саніахметова, С. Мельник. – К. : ІМВ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2004. – 231 с.
4. Скороход І. С. Інституційний механізм монетарної політики Європейського Союзу / І. С. Скороход, В. В. Бойко // Наук. вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. – 2009. – № 3. – С. 287–292.
5. Соціальна ринкова економіка: основні орієнтири для України / [під ред. проф. Р. Клапгама]. –К: Представництво Фонду ім. Конрада Аденауера, 2006. – 64 с.
6. Стратегія економічного та соціального розвитку України (2004–2015 роки) „Шляхом Європейської інтеграції” / [Авт. кол. : А. С. Гальчинський, В. М. Геєць, та ін.]. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.
7. Татаренко Н. Стратегія розвитку українського суспільства у контексті світових тенденцій / Н. Татаренко // Розбудова держави. – 1999. – № 7–12.

– С. 56–64.

1. Туган-Барановский М. И. Социализм как положительное учение / М. И. Туган-Барановский. – CПб. : Право,1918.

1. Удовиченко В. П. Пошук оптимальної моделі соціально-економічного розвитку України / В. П. Удовиченко // Регіональна економіка. – 1999. –

№ 1 (11). – С. 35–42.

1. Філіпенко А. С. Модель народної економіки для України: основні риси /

А. С. Філіпенко // Економічний часопис – ХХІ. – 2010. – № 3–4. – С. 3–6.

1. Франко І. Що таке поступ? / І. Франко. – Коломия : [б.в.], 1903. –

№ 72173. – 163 с.

1. Шніцер М. Порівняння економічних систем / М. Шніцер. – К. : Основи, 1997. – 519 с.
2. Экономика / [под ред. д-ра экон. наук, проф. А.С. Булатова]. – М. :

ЮРИСТЬ, 2002. – 734 c.

1. Эрхард Л. Полвека размышлений: речи и статьи / Л. Эрхард [пер. с нем.]. – М. : Наука; ТОО „Ордынка”, 1996. – 606 c.
2. Юхименко П. І. Економічна історія : підручник / П. І. Юхименко, П. М. Леоненко. – К. : Знання-Прес, 2008. – 878 c.
3. Ястребов Г. А. Вальтер Ойкен о либерализме и социальной политике // Материали интернет-конференции [„Социальное рыночное хозяйство: концепция, практический опыт и перспективы в России”], (с 20.02.06 по 30.04.06) [Электронный ресурс] / Г. А. Ястребов. – Режим доступа : http://www.ecsocman.edu.ru/iconf/16209586/index.html
4. Adnett N. The European social model: modernisation or evolution? / N. Adnett, S. Hardy. – Cheltenham : Elgar, 2005. – 244 р.
5. Aldenderfer M. S. Cluster Analysis (6th printing) / M. S. Aldenderfer, R. K. Blashfield. – Beverly Hills, 1989. – 88 p.
6. Balcerowicz L. Poland’s Transformation / L. Balcerowicz // Finance&Development. – 2000. – Vol. 37. – N 3. – Р. 8–9.
7. Baumol W. J. Good Capitalism, Bad Capitalism, and the Economics of Growth and Prosperity / W. J. Baumol, R. E. Litan, C. J. Schramm. – Yale : Yale University Press, 2007. – 321 p.

1. Beichel T. Dimensions of Europeanization [Electronic resource] / T. Beichel.
   • Access mode : http://www.kuwi.europa-uni.de/de/lehrstuhl/ vs/politik3/

Dokumente/ lehre/ 2

_editing_TB_2-4-2008.pdf

beichelt _dimensions_of_ Europeanization _after

1. Benz A. Mehrebenenverflechtung in der Europischen Union // Markus Jachtenfuchs / Beate Kohler-Koch (Hrsg.) / А. Benz // Europische Integration. Opladen. – 2003. – S. 317–352.
2. Baszczyk B. The Progress of Privatization in Poland / В. Baszczyk // MOCT-MOST. – 1994. – N 4. – S. 187–211.
3. Boersch-Supan A. The German Public Pension System: How it Was, How it Will Be. [Electronic resource] / А. Boersch-Supan, С. Wilke. – Access mode : http: // www.mea.mpisoc.mpg.de/ uploads/user_mea_discussionpapers/ y8hl3a ada9n 1acbo_DP_Nr34.pdf
4. Borrmann A. Social market economy: experiences in the Federal Republic of Germany and considerations on its transferability to development countries / А. Borrmann. – Hamburg : Verl. Weltarchiv, 1990. – 185 p.
5. Bouget D. Trends of Social Welfare Systems: from Convergence to Attractiveness. An Explanatory Approach [Electronic resource] / D. Bouget

// Working Papers on the Reconciliation of Work and Welfare in Europe. – 2009. – REC-WP 13. – Access mode : http://www.socialpolicy. ed.ac.uk/ recwowe pudiac/ working _papers/rec-wp_13_09

1. Bulmer S. J. The Europeanisation of National Policy? [Electronic resource] / S. J. Bulmer, C. M. Radaelli // Queen’s Papers on Europeanisation.
   • 2004. – N 1. – Access mode : http://www.qub.ac.uk/ schools/Schoolof PoliticsInternationalStudiesandPhilosophy/FileStore/EuropeanisationFiles/Filet oupload,38405,en.pdf
2. Centeno A. M. Global Capitalism / A. M. Centeno, J. N. Cohen. – Polity Press, 2010. – 180 p.
3. Central banks as economic institutions / [ed. by J. P. Touffut]. – Cheltenham : Elgar, 2008. – 215 p.

1. Cini М. Competition policy in the European Union / М. Cini,

L. McGowan. – Basingstoke : Macmillan, 1998. – 250 p.

1. Cominada K. Patterns of Welfare State Indicators in the EU: Is there Convergence? / K. Cominada, K. Goudswaard, O. Vliet // Journal of Common Market Studies. – 2010. – Vol. 48. – N. 3. – P. 529–556.
2. Competition policies in Europe / [ed. by Stephen Martin]. – Amsterdam: Elsevier, 1998. – 432 p.
3. Complexity and co-evolution: continuity and change in socio-economic systems / [ed. by E. Garnsey and J. McGlade]. – Cheltenham : Edward Elgar Publishing Limited, 2006. – 219 p.
4. Consolidated Reader-Friendly Edition of the Treaty on European Union (TEU) and the Treaty on the Functioning of the European Union (TFEU) as amended by the Treaty of Lisbon (2007). – Foundation for EU Democracy, 2008. – 403 p.
5. Conzelmann T. Regionales Europa – Europisierte Regionen /

T. Conzelmann, M. Knodt. – Frankfurt : Campus, 2002. – 317 p.

1. Council Regulation (EEC) No 4064/89 of 21 December 1989 on the control of concentrations between undertakings [Electronic resource]. – Access mode : http://eur-lex.europa. eu/LexUriServ/ LexUriServ.do? uri=CELEX: 31989R4064 :EN:HTML
2. Cowles M. G. Transforming Europe. Europeanization and Domestic Change / M. G. Cowles, J. Caporaso, T. Risse. – Ithaca ; London : Cornell University Press, 2001. – 272 p.
3. Dallogo B. The Organisational Effect of the Economic System / В. Dallogo // Journal of Economic Issues. – 2002. – Vol. 36. – N. 4. – Р. 953–979.
4. Davison Leigh M. EC Competition Policy: Is the Role of the Substantial Part of the Common Market in Determining Jurisdictional Subsidiarity Redundant? / М. Davison Leigh, D. Johnson // Liverpool Law Review. – 2010. – Vol. 31. – P. 273–288.

1. Dobronogov A. V. Systems Analysis of Social Security in a Transition Economy: The Ukrainian Case / A. V. Dobronogov. – Laxenburg : International Institute for Applied Systems Analysis, 1998. – 43 p.
2. Doing Business 2013. Smartet Regulations for Small and Medium-Size Enterprises. – Washington : The World Bank and the International Finance Corporation, 2013. – 282 p.
3. Dyson K. The Politics of the Euro–Zone: Stability or Breakdown? /

K. Dyson. – Oxford : Oxford University Press, 2000. – 322 p.

1. Economic policy in EMU: a study by the European Commission services

/ [ed. by M. Buti]. – Oxford : Clarendon Press, 1998. – 256 p.

1. Economic systems of foraging, agricultural, and industrial societies / Frederic L. Pryor. – Cambridge : Cambridge University Press, 2005. – 316 p.
2. EEC Council: Regulation No 17: First Regulation implementing Articles 85 and 86 of the Treaty [Electronic resource]. – Access mode : http://eur-lex. europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX: 31962R0017: EN: html
3. Eekhoff J. Competition policy in Europe / J. Eekhoff. – Berlin : Springer, 2004. – 429 p.
4. Einfhrung in die Theorie der Wirtschaftssysteme / [von H. R. Peters]. – Mnchen : Oldenbourg, 1993. – 259 p.
5. Erhard L. Wohlstand fur alle / L. Erhard. – Dusseldorf : Econ- Verl., 1957. – 382 s.
6. Ethics and economics: catholic thinkers in the 20th century / [ed. by Gaburro G]. – Heidelberg : Physica-Verl., 1997. – 179 p.
7. Eucken W. Die Grundlagen der Nationaloekonomie / W. Eucken. – Berlin : Springer, 1989. – 279 s.
8. Eucken W. Grundstze der Wirtschaftspolitik / W. Eucken [ed. by Eucken K., Hensel P]. – Tbingen, 2004. – 398 p.
9. European Commission Eurostat [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/eurostat/home/

1. European States and the Euro: Europeanization, Variation, and Convergence / [ed. by K. Dyson]. – Oxford : Oxford University Press, 2002.

– 430 p.

1. Eyre S. National tunes and a European melody? Competition law reform in the UK and Germany / S. Eyre, M. Lodge // Journal of European Public Policy. – 2000. – N 7:1. – P. 63–79.
2. Feldmann H. How social is European social policy / H. Feldmann // International Journal of Social Economics. – 2002. – N 7. – Р. 547–574.
3. Foreing direct investments statistics [Electronic resource]. – Access mode : http: // epp.eurostat.ec.europa.eu/statistics_explained/ index.php/ Foreign_direct_investment_statistics
4. Fukuyama F. The End of History and the Last Man / F. Fukuyama. –

N. Y. : Basic Books, 1991. – 418 p.

1. General Report of the Activities of the European Communities 1992. – Brussels-Luxembourg, 1993. – 537 p.
2. The German Retirement and Pension System [Electronic resource]. – Access mode : http://www.howtogermany.com/pages/german-retirement. html
3. Ghosh S. Economic Integration in Europe and Income Divergence over EU Regions (1995 – 2006) / S. Ghosh, G. Faber // Tjalling C. Koopmans Research Institute. – 2010. – Discussion paper N. 10–19. – [Electronic resource]. – Access mode : http://igitur-archive.library. uu.nl/ USE/2011-0110- 200313/10-19.pdf
4. Glossner C. L. 60 Years of Social Market Economy: Formation, Development and Perspectives of a Peacemaking Formula / C. L. Glossner,

D. Gregosz. – Berlin : Konrad Adenauer Stifftung, 2010. – 272 p.

1. Glossner C. L. The formation and implementation of the social market economy by Alfred Mller-Armack and Ludwig Erhard / C. L. Glossner ,

D. Gregosz . – Berlin : Konrad-Adenauer-Stiftung, 2011. – 52 p.

1. Goetz K. Europeanised Politics? European Integration and National Political Systems / K. Goetz , S. Hix. – L. : Frank Cass, 2000. – 248 p.

1. Goodman J. B. Monetary sovereignty: the politics of central banking in Western Europe. – 1. publ / J. B. Goodman. – Ithaca : Cornell Univ. Press, 1992. – 239 p.
2. Government finance statistics [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/statistics_explained/index.php/Government_fin ance _statistics
3. Grossman G. M. Handbook of International Economics /
4. M. Grossman, K. Rogoff . – Amsterdam, 1995. – Vol. 3. – 452 p.
5. Hall P. A. Political Science and the Three New Institutionalisms /

P.A. Hall, R. C.R. Taylor // Political Studies. – 1996. – N 44/5. – Р. 936–957.

1. Harcourt A. J. European Institutions and the Media Industry: European Regulatory Politics between Pressure and Pluralism: Ph.D. Dissertation / Alison Harcourt. – Manchester : Department of Government, University of Manchester, 2000.
2. Heidenhain M. German antitrust law: an introduction to the German antitrust law with German text and synoptic English translation of the Act against Restraints of Competition. – [4. rev. and enlarged ed.] / M. Heidenhain,
3. Schneider. – Frankfurt am Main : Knapp, 1991. – 416 p.
4. Heisenberg D. The Mark of the Bundesbank: Germany's role in European monetary cooperation / D. Heisenberg. – Boulder : Rienner, 1999. – 214 p.
5. Hritier A. Differential Europe. The European Union Impact on national Policymaking / А. Hritier. – Lanham, MD : Rowman & Littlefield, 2001. – 368 p.
6. Heritier A. Differential Responses to European Policies: A Comparison [Electronic resource] / A. Heritier, C. Knill // Max-Planck Project Group Preprint. – 2000. – N 7. – Access mode : http://ssrn.com/abstract=270273.
7. Hildebrand D. The role of economic analysis in the EC competition rules. – [2. ed.] / D. Hildebrand. – The Hague : Kluwer Law Internat., 2002.

– 472 p.

1. Hoffmann L. Ukraine on the Road to Europe / L. Hoffmann, F. Mollers.
   • Berlin ; Heidelberg : Springer-Verlag – 323 s.
2. Hubrich K. Cointegration analysis in a German monetary system: with 30 tables / K. Hubrich. – Heidelberg ; New York : Physica–Verl., 2001. – 176 p.
3. Human Development Index trends, 1980-2013 [Electronic resource]. – Access mode : http://hdr.undp.org/en/content/table-2-human-development- index-trends-1980-2013
4. Inside the Bundesbank / [ed. by S. F. Frowen]. – Basingstoke : Macmillan, 1998. – 188 p.
5. International trade in goods [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/statistics_explained/index.php/International_tr ade_ in_goods
6. International trade in services [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/statistics_explained/index.php/International_tr ade_in_services
7. Joint Harmonised European Union Programme of Business and Consumer Surveys. – Luxembourg, 2006. – 128 p.
8. Judgment of the Court of 13 February 1969. – Walt Wilhelm and others v Bundeskartellamt. – Reference for a preliminary ruling: Kammergericht Berlin – Germany. – Case 14–68. [Electronic resource]. – Access mode : http://eur-lex.europa.eu/ LexUriServ/LexUriServ.do?uri= CELEX:61968C J0014:EN:HTML.
9. Kokkoris I. Merger control in Europe: the gap in the ECMR and national merger legislations / I. Kokkoris. – L. : Routledge, 2011. – 293 p.
10. Knig J. Homogeneous groups within a heterogeneous community evidence from an index measuring european economic integration. [Electronic resource] / Knig J., Ohr R. // Centre for European, Governance and Economic Develelopment Reserch. Discussion paper. – 2012. – N 138. – Access mode : http://www.uni-goettingen.de/ en/60920.html

1. Konwergencja modeli ekonomicznych: Polska i Ukraina / red. nauk. Micha Gabriel Woniak et al. ; [t. z jz. ukr. : L. M. Bondarczuk; t. z jz. ang.: . Jaboski]. – Krakw : Fundacja Uniwersytetu Ekonomicznego w Krakowie, 2009. – 716 s.
2. Koszel B. Polska I Niemcy w Unii Europejskiej / B. Koszel. – Pozna: Instytut Zachodni. – 284 s.
3. Koszel B. Rola i miejsce Polski w integracji Europy w XX wieku, [w:] Polska na tle procesw rozwojowych Europy w XX wieku. Opracowanie zbiorowe pod red. Stanisawa Sierpowskiego / B. Koszel. – Pozna : Instytut Historii UAM, 2002. – 492 s.
4. Koszel B. Umowa stowarzyszeniowa Polska–Wsplnoty Europejskie. Geneza, struktura, bilans / B. Koszel // Forum Naukowe, Instytut Historii Politycznej, Wysza Szkoa Zarzdzania i Bankowoci w Poznaniu. – 2001. – N 1. – S. 13–156.
5. Kuitto K. Convergence, divergence or persistence of welfare policy institutions in the enlarged European Union? / K. Kuitto, D. Jahn, N. Dpont // Greifswald Comparative Politics. – 2012. – WP 1. – P. 1–23.
6. Labour Cost Index [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/portal/page/portal/labour_market/labour_costs
7. Ladrech R. Europeanization of Domestic Politics and Institutions: The Case of France / R. Ladrech // Journal of Common Market Studies. – 1994. – N 32/1. – Р. 69–88.
8. Ladrech R. Europeanization and National Politics / R. Ladrech. – Basingstoke : Palgrave Macmillan., 2010. – 387 p.
9. Lane E. State and Market: the politics of the public and the private /

E. Lane. – L. : Sage Publ., 1986. – 304 p.

1. Langbein J. The EU-Ukraine: Plus or minus? / J. Langbein // European Focus. – November 2009.

1. aniewska E. Konwergencja regionalna / E. aniewska, T. Grecki,

R. Chmielewski. – Pozna : Wydawnictwo Uniwersytetu Ekonomicznego w Poznaniu, 2011. – 217 s.

1. Lisbon Review 2008. Towards a more competitive Europe? – World Economic Forum, 2008. – 26 р.
2. Lisbon Review 2010. Towards a more competitive Europe? –World Economic Forum, 2010. – 32 р.
3. Loedel P. H. Deutsche mark politics: Germany in the European monetary system / P. H. Loedel. – Boulder : Rienner, 1999. – 261 p.
4. Ltz S. Governance in der politischen konomie: Struktur und Wandel des modernen Kapitalismus / S. Ltz. – Wiesbaden : VS, Verl. fr Sozialwiss., 2006. – 284 p.
5. Mapa pomocy Unii Europejskiej udzielonej Polsce w ramach programu Phare 1990 – 2003, ISPA 2000 – 2003 oraz SAPARD / Urzd Komitetu Integracji Europejskiej. – Warszawa : Urzd Komitetu Integracji Europejskiej, 2004. – 60 s.
6. Mastenbroek E. Europeanization beyond the Goodness of Fit: Domestic Politics in the Forefront / Е. Mastenbroek, М. Kaeding // Comparative European Politics. – 2006. – Vol. 4. – Р. 331–354.
7. Menkhoff L. Monetary policy instruments for European Monetary Union: with 16 tables / L. Menkhoff . – Berlin : Springer, 1997. – 152 p.
8. Menz G. Varieties of Capitalism and Europeanization : National Response Strategies to the Single European Market / G. Menz. – Oxford : Oxford Univ. Press, 2008. – 280 p.
9. Mikhel R. German Influence on the Competition Policy of the EU from the Historical Perspective / R. Mikhel // The International Conference on Economics and Administration, Faculty of Business and Administration, University of Bucharest (Romania, 8-9th June 2012). – Romania, 2012. – P. 495–503.

1. Mikhel R. German influence on the EU monetary policy / R. Mikhel // Jaunj mokslinink darbai = Jounar of young scientists. – 2012. – № 4 (37). – Р. 101–107.
2. Mikhel R. Sustainable problems in the Ukrainian pension system / R . Mikhel // Materials of the Second International Scientific Conference [“Ecological and Economic Problems of International Trade and Investments”], (Lviv October 22–23, 2013). – Lviv, 2013. – P. 28–29.
3. Mulaj I. Self-management Socialism Compared to Social Market Economy in Transition: Are there Convergent Paths? [Electronic resource] / І. Mulaj // Ordnungspolitische Diskurse. – 2009. – Nо 08. – Access mode : http://econstor.eu/bitstream/10419/55408/1/685100405.pdf
4. Mller-Armack A. Wirtschaftslenkung und Marktwirtschaft. 1946. Re-print: Mller-Armack A. Wirtschaftsordnung und Wirtschaftspolitik: Studien und Konzepte zur Sozialen Marktwirtschaft und zur Europischen Integration / А. Mller-Armack . – Bern ; Stuttgart : Paul Haup, 1976. – 157 s.
5. Neuberger E. Classifying Economic Systems // Comparitive economic systems: Models and Cases / [ed. by M. Bornstein]. – [6th ed.] /

E. Neuberger. – Homewood, Boston : Irwin, 1989. – 464 p.

1. Paetzold J. The convergence of welfare state indicators in Europe: evidence from panel data / J. Paetzold // Economics and Finance Working Papers. – 2012. – N 4. – P. 1–33.
2. Polska w obliczu integracji europejskiej / [praca zbiorowa / red. Babiak J.]. – Warszawa ; Kalisz ; Pozna : Instytut Biznesu w Kaliszu, 2003.

– 178 s.

1. Presse- und Informationsamt der Bundesregierung [Electronic resource]

// Bulletin nr 134/1989 vom 29 November 1989. – S. 1148. – Access mode : http://www.bundesregierung.de/Content/DE/Bulletin/1980-1989/1989/134- 89_Kohl.html

1. Pryor F. L. A Guidebook to the Comparative Study of Economic Systems / F. L. Pryor. – Englewood Cliffs : Prentice-Hall, 1985. – 342 p.
2. Pryor F. L. Economic systems of foraging, agricultural, and industrial societies / F. L. Pryor. – Cambridge : Cambridge University Press, 2005. – 316 p.
3. Quaglia L. Central banking governance in the European Union : a comparative analysis. – [1. publ.] / L. Quaglia. – L. : Routledge, 2008. – 194 p.
4. Radaelli C. Whither Europeanization? Concept Stretching and Substantive Change / C. Radaelli // European Integration online Papers. – 2000. – N 4. – Р. 8–45.
5. Reade J. Leader of the Pack? German Monetary Dominance in Europe Prior to Emu / J. Reade, U. Volz // Department of economics. Oxford University. – 2009. – N 419. – P. 1–19.
6. Recktenwald H. C. Ethik, Wirtschaft und Staat. Adam Smiths Politische konomie heute / H. C. Recktenwald. – Darmstadt, 1985. – 617 s.
7. Roberts I. Social policy in the European Union: between harmonization and national autonomy / І. Roberts, В. Springer. – Rienner, 2001. – 177 p.
8. Rosefielde S. Comparative Economic Systems: culture, wealth and power in the 21st century / S. Rosefielde. – Wiley-Blackwell, 2002. – 284 p.
9. Rrup B. The German Pension System: Status Quo and Reform Options

/ В. Rrup // Social Security Pension Reform in Europe. – 2002. – Р. 137– 169.

1. Samecki P. Pomoc Wsplnot Europejskich dla Polski, [w:] Polska w procesie integracji ze Wsplnotami Europejskimi / Р. Samecki ; [pod. red.

Z. Wysokiskiej]. – Warszawa ; odz, 1994. – 169 s.

1. Scharpf F. W. Welfare and Work in the Open Economy. Vol. 1. From Vulnerability to Competitiveness / F. W. Scharpf, V. A. Schmidt. – Oxford : Oxford University Press, 2000. – 420 p.

1. Schwab K. The Global Competitiveness Report 2012–20013: Full Data Edition / K. Schwab, X. Sala-i-Martin, B. Brende. – Geneva : World Economic Forum, SRO-Kundig, 2012. – 545 p.
2. Seeger C. M. Financial Markets Development in Ukraine /

C. M. Seeger, H. C. Patton. – Kyiv : Financial Markets International, 2000. – 179 s.

1. Sharpf F. W. The Asymmetry of European Integration, or Why the EU Cannot be a “Social Market Economy” / F. W. Sharpf // Socio-Economic Review. – 2010. – N 8. – Р. 211–250.
2. Social inclusion statistics [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/statistics_explained/index.php/Social_inclusio n_statistics
3. Social protection statistics [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/statistics_explained/index.php/Social_protectio n_statistics
4. Sustainable development – social inclusion [Electronic resource]. – Access mode : http://epp.eurostat.ec.europa.eu/statistics_explained/ index. php/Sustainable_development_-_social_inclusion#Income_ inequalities
5. The Treaty of Rome [Electronic resource]. – Access mode : http://ec.europa.eu/economy_finance/emu_history/documents/treaties/ rometreaty2.pdf
6. Transparency International [Electronic resource]. – Access mode : http://www.transparency.org/
7. Treaty of Lisbon [Electronic resource]. – Access mode : http://eur- lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=uriserv:OJ.C_.2007.306.01.0001. 01.ENG#a-002
8. Timbergen J. Do Communist and Free Economies Show a Converging Pattern / J. Timbergen // Soviet Studies. – 1961. – Vol. 12. – N 4. – Р. 333–341.

1. Toniolo G. Central banks' independence in historical perspective /

G. Toniolo. – Berlin : de Gruyter, 1988. – 198 p.

1. Varblane U. An analysis of the economic convergence process in the transition countries / U. Varblane, Р. Vahter. – Tartu : Universitu of Tartu. Faculty of economics and business administration, 2005. – 47 p.
2. Varieties of Capitalism : The Institutional Foundations of Comparative Advantage / [ed. by P. A. Hall, D. Soskice]. – Oxford : Oxford University Press, 2001. – 556 p.
3. Venables A. J. Winners and Losers from Regional Integration Agreements / A. J. Venables // The Economic Journal. – 2003. – Vol. 113, Issue 490. – P. 747–761.
4. Verdier D. Europeanization and Globalization. Politics Against Markets in the European Union. In: Comparative Political Studies / D. Verdier, R. Breen. – 2001.– Vol. 34. – N 3. – Р. 227–262.
5. Why We Need a New Welfare State / [Esping-Andersen G., Gallie D., Hemerijck A., Myles J.]. – Oxford : Oxford University Press, 2002. – 244 p.
6. Winter C. Kulturwandel und Globalisierung. Eine Einfhrung in die Diskussion / Winter C. // Caroline Y. Robertson Kulturwandel und Globalisierung. – Baden-Baden : Nomos, 2000. – Р. 13–73.
7. Woersdorfer M. On the economic ethics of Walter Eucken / М. Woersdorfer // 60 Years of Social Market Economy: Formation, Development and Perspectives of a Peacemaking Formula. – Berlin : Konrad Adenauer Stifftung, 2010. – P. 21–42.
8. Wrobel R. M. Social Market Economy as Alternative Approach of Capitalism after the Financial and Economic Crisis [Electronic resource] / R.

M. Wrobel. – Access mode : http: //kasyp.net/fileadmin/kasyp_files/ Docu ments/reused/Social_Market_Economy/Wrobel-_Social_market_ economy_ 1_.pdf

1. Wysokiska Z. Integracja Europejska / Z. Wysokiska, J. Witkowska.
   • Warszawa : Wydawnictwo naukowe PWN, 2010. – 264 s.

1. Zelenyuk V. Corporate Governance and Firm’s Efficiency: the Case to a Transitional Country, Ukraine / V. Zelenyuk, V. Zheka // Journal of Productivity Analysis. – 2006. – Vol. 25. – Issue 1–2. – Р. 143–157.

PAGE 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ