Методика анотування документів

PAGE \* MERGEFORMAT1

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….….2

РОЗДІЛ 1. Теоретичні засади процесу анотування

Призначення анотації та її функції………………………………………..4
1. Класифікація анотацій………………………………………………….….7

РОЗДІЛ 2. Методика анотування документів

2.1. Основні положення методики анотування …………………………..……11

2.2. Особливості складання науково – технічних текстів……………………17

ВИСНОВОК………………………………………………………………...…....23

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….24

ВСТУП

Актуальність теми. Важко уявити сучасне життя без інформації, яка

перетворилася на третій ресурс розвитку суспільства, разом з матерією і енергією. Всі сфери життя охоплені процесом інформатизації, тобто насиченням їх різними видами інформації. Все частіше доводиться чути, що сучасне суспільство – це суспільство інформаційне, в якому будь-який індивідуум може одержати релевантну інформацію.

Основними процесами, які здійснюються сучасними інформаційними системами, є збір, аналітико-синтетична переробка, зберігання, пошук і розповсюдження інформації. Анотування – це вид аналітико-синтетичної переробки інформації, який дуже часто зустрічається в сучасній видавничій справі. Без нього практично неможливий випуск видань, оскільки вихідні відомості будь-якого видання містять або анотацію, або реферат. Що стосується інформаційних видань, перш за все бібліографічних і реферативних, то анотація є одним з основних видів вторинних документів, що розміщуються в цих виданнях.

Ступінь наукової розробки теми. Найголовнішими теоретичними та

практичними джерелами літератури по даній темі є видання Кушнаренко Н.М., Удалова В.К. «Наукова обробка документів» [12], у якому чітко показана методика анотування документів, Власова Г.В. «Аналітико-синтетична переробка інформації» [3], у якому визначені особливості складання анотацій різних типів видань.

Об’єкт дослідження даної роботи– анотування науково – технычних текстів, як процес аналітико- синтетичної переробки інформації.
Предмет дослідження курсової роботи - анотування науково – технічних текстів.
Мета дослідження – зводиться до всебічного вивчення процесу

анотування науково – технічних текстів.

Завдання:

охарактеризувати призначення анотації та її функції;
дослідити методику анотування документів;
розглянути особливості складання анотацій науково – технічних текстів.

Методи дослідження – загальнонаукові методи аналізу, синтезу,

індукції, дедукції.

Структура роботи – обумовлена метою ї завданням і складається зі

вступу, двох розділів, висновку, списку літератури. Загальний обсяг роботи 24 сторінок.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРОЦЕСУ АНОТУВАННЯ

Призначення анотації та її функції

За формулюванням, наданим у ДСТУ 2394-94, анотація — це стислий коментар чи пояснення щодо документа чи його змісту, а іноді навіть його короткий опис, що додається, як правило, у вигляді примітки після бібліографічного опису документа [6]. Проте більш вдалим є визначення анотації з Короткого термінологічного словника із бібліографознавства та соціальної інформатики, згідно з яким анотація — це коротка характеристика документа з погляду його змісту, призначення, форми та інших особливостей. Анотація містить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його зміст, на відміну від реферата, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу,ознаки, які можуть цікавити користувача. Більшість анотацій дають оцінку первинному документу, вказують на його значення, місце серед інших. Складання анотацій, мабуть, найбільш творчий і суб'єктивний процес з усіх процесів аналітико-синтетичної обробки документів, він найменше формалізований і тому вимагає від анотатора найвищого професіоналізму.

Ознаки за якими характеризується документ в анотації називаються інформаційними елементами. Зазвичай це відомості про автора, тематику твору, територіальні й хронологічні межі, про структуру, форму і призначення, мову, стиль, поліграфічне оформлення, наявність таблиць, графіків, інших додатків тощо. Відбір інформаційних елементів здійснюється відповідно до характеру первинного документа, а також відповідно до конкретного призначення анотації. Залежно від призначення (для бібліографічних покажчиків, орієнтованих на різні категорії користувачів; для вміщення в первинному документі; для бібліотечних каталогів і т. ін.) різниться зміст, характер викладу відомостей, їхній обсяг в анотаціях. Тому не можна переймати анотації з одних джерел для використання в інших. Анотації є засобом повідомлення користувачів про існування документів певного змісту й характеру, вони сприяють орієнтації в документних потоках. Завдяки їм значно полегшується пошук потрібних документів, оскільки користувач заздалегідь одержує відомості про зміст, форму і призначення, особливості, наукову й художню цінність творів. Анотування найширше використовується для характеристики документів у бібліографічних покажчиках, бібліотечних каталогах та інших сферах бібліотечної діяльності, а також у видавничій справі, книжковій торгівлі з метою інформації та реклами творів друку.

Функції анотацій остаточно не визначені й не сформульовані, але більшість фахівців вважають, що для них характерне виконання загальних функцій бібліографічної інформації, а саме: пошукової, комунікативної, оцінної[12, 32].

Пошукова функція здійснюється при визначенні місцезнаходження документа, певні ознаки якого відомі користувачеві.

Суть комунікативної функції полягає в повідомленні користувача про існування невідомих йому документів, зміст яких відповідає його інформаційним потребам. Обидві зазначені функції реалізуються насамперед через наявність в анотованому бібліографічному записі бібліографічного опису, але наявність анотації суттєво підвищує пошукові та комунікативні властивості запису.

Оцінна функція властива саме анотації, вона проявляється в наявності позитивної чи негативної оцінки документа рекомендації його певній категорії користувачів. В основі анотації, складеної на високому професійному рівні, завжди лежить оцінка твору. Об'єктивний аналіз первинного документа, що здійснюється в процесі анотування, вимагає від анотатора виявлення позитивних властивостей і недоліків цього документа. Оцінні елементи іноді є в тексті анотації, але не завжди. Часто оцінка проявляється вже у виборі документів для анотування. Наявність оцінної інформації в анотації сприяє прийняттю користувачем безпомилковогорішення щодо необхідності звертання до первинного документа.

Щоб функції анотацій максимально реалізувалися, вони мають задовольняти певні вимоги, найважливіші серед яких змістовність і доступність. Змістовність передбачає повноту передачі змісту документа, тобто вичерпний перелік розглянутих у ньому питань та особливостей їхнього розгляду і викладу. Разом з тим в анотації не слід повторювати відомостей, що містяться в назві документа й інших елементах бібліографічного опису. Змістовність анотації невіддільна від її об'єктивності. Анотація має точно передавати тематику твору й позицію автора, а не думку анотатора. У разі принципових неузгоджень між автором твору й анотатором в анотації подають спеціальне застереження.

Вимога доступності задовольняється завдяки чіткості та логічності викладу відомостей, використанню загальноприйнятої сучасної термінології, простоті й зрозумілості мови анотацій.

Анотація має бути лаконічною, конкретною, в ній слід зазначити необхідні факти, імена, дати. Обсяг анотацій встановлюється залежно від їхнього типу та призначення.

Вимогу індикативності розуміють як відповідність тексту анотації потребам її конкретного призначення і характеру первинного документа. Вирішальне значення має мета складання анотації, характеристики того посібника, у якому її буде вміщено. Так, складаючи анотації для бібліографічного покажчика з певної теми, доцільно зосередитися на змісті творів, для персонального — на їхньому місці в творчості автора, історії створення. У видавничих анотаціях, які мають насампередрекламну мету, характеризують не тільки зміст творів, а й видання, тому вони містять відомості про ілюстративні матеріали, науково-довідковий аппарат [13, 45].

Таким чином,анотація — це коротка характеристика документа з погляду його змісту, призначення, форми та інших особливостей.Складання анотаційнайбільш творчий і суб'єктивний процес і тому вимагає від анотатора найвищого професіоналізму. Функціями анотації є пошукова, комунікативна та оцінна.

1.2. Класифікація анотації

Розмаїття мети складання анотацій, різноманітність ІПС, у яких вони використовуються, а звідси й індикативність анотацій потребують їхньої класифікації. Розробка класифікації анотацій має велике теоретичне і практичне значення, оскільки сприяє глибокому пізнанню суті анотування, опрацюванню його методики, уніфікації окремих процесів. На сьогодні немає єдиної класифікації анотацій. Фахівці в галузі бібліографії, інформатики, лінгвістики, книгознавства пропонують різні підходи до визначення ознак такої класифікації. Найбільш розвинута класифікація анотацій у бібліографії. Більшість бібліографів згодні, що головною ознакою, за якою доцільно поділяти анотації, має бути функціональна. За цією ознакою анотації поділяються на довідкові та рекомендаційні.

Довідкова анотація перш за все уточнює назву документа, вона може подавати додаткові відомості про автора, а також про форму, жанр, призначення та інші особливості твору, яких немає в бібліографічному описі. Такі анотації максимально короткі, не подають розгорнутої характеристики первинного документа, їм властиві здебільшого пошукова та комунікативна функції. Наприклад:

Шелест В. Образні асоціації в поезії Ліни Костенко / В. Шелест // Дивослово. — 1994. — № 2. — С. 11—15.

Розглядається специфіка образотворчих засобів поетеси.

Рекомендаційна анотація подає не лише характеристику, а й оцінку твору. Її завдання —рекламувати кращі твори, тому її складають так, щоб зацікавити, привернути увагу до документа, сприяти його прочитанню. Такі анотації, як правило, мають дидактичну спрямованість і можуть містити педагогічні елементи: різноманітні методичні рекомендації, поради. Зрозуміло, що оцінна функція властива таким анотаціям більшою мірою, ніж довідковим. Обсягрекомендаційних анотацій більший від обсягу довідкових.Ось, наприклад, таку анотацію складено до підручника всесвітньої історії для вищих навчальних закладів:

Історія — обов'язкова навчальна дисциплінав усіх вузах. За словами М.Г. Чериишевського, не можна бути освіченою людиною, не знаючи історії. Знання історії інтелектуально розвиває людину, дає змогу формувати її світогляд і формує в кожному з нас громадянина. У підручнику узагальнений розвиток людського суспільства від первісної епохи до сучасності з виділенням розділів: Первісна епоха. Давній світ, Середньовіччя, Новий час й Новіший час.

Для студентів вищих навчальних закладів, а також широкого кола читачів.

За способом характеристики первинних документів розрізняють загальні та аналітичні анотації. Загальна анотація характеризує документ у цілому, аналітична — тільки його частину (розділ, главу, параграф) або весь документ у певному аспекті.

За глибиною розгортання інформації анотації поділяють на розширені та реферативні. Розширена анотація, крім власне характеристики твору, подає й інші відомості, наприклад, з історії його створення, з літературної критики, про його зарубіжні публікації, переклади, відгук серед читачів, історико- бібліографічні й текстологічні особливості. Наприклад:

Олбі Е. Не боюсь Вірджінії Вулф: драма: пер. з англ. / Е. Олбі // Всесвіт. — 1994. — № 10. — С. 75-122.

Пропонована п'єса визначного американського драматурга, який увійшов у літературу на початку 60-х років, за одностайним визнанням критиків, є вершиною його творчості і вважається класичним взірцем американської драматургії XX ст.

Тему духовної спустошеності й безплідності автором втілено у гострому, жорсткому, інколи навіть брутальному поєдинку головних героїв п'єси. З великою художньою силою розкрито марноту всього їхнього життя й остаточну втрату ними будь- яких ілюзій.

Реферативну анотацію можна розглядати як проміжну ланку між анотацією і рефератом. Вона подає лише головні положення змісту документа, висновки автора або переказ окремих аспектів змісту.

За формою анотації бувають традиційними й телеграфними. Традиційні мають вигляд звичайного текстового повідомлення, приклади саме таких анотацій наведені вище. Телеграфні анотації мають вигляд формалізованого тексту, зовні схожого на телеграфне повідомлення[12, 126].Наприклад, телеграфна анотація на книгу «Сталеві монокристали» має такий вигляд:

Методи одержання монокристалів нікелевих суперсплавів. Вплив попередньої високотемпературної обробки сплавів на структури і властивості одержаних монокристалів. Вивчення спрямованої кристалізації аустенітових сталей.

Залежно від кількості документів, що анотуються, анотації поділяються на монографічні і зведені (або групові). Монографічна анотація характеризує один документ, а зведена чи групова — кілька документів. Групові анотації можуть характеризувати окремі самостійні документи одного автора або близькі за тематикою чи іншими ознаками документи; вони можуть характеризувати кілька творів, об'єднаних в одному виданні (тематичний збірник); можуть характеризувати певний твір і подавати відомості про інші твори, що пов'язані з анотованим тематикою, жанром, автором або іншими ознаками. Групова анотація дає змогу більш раціонально, без повторень показати спільні риси й особливості первинних документів.

За рівнем використання засобів автоматизації анотації поділяють на інтелектуальні, тобто складені людиною, і формалізовані — складені з використанням комп'ютерної техніки. Крім того, анотації поділяють на авторські й неавторські. Перші складають автори первинних документів, другі — інші особи.

Іноді, типізуючи анотації, звертають увагу на те, які установи, для кого, з якою метою анотують документи, потім визначають, наприклад, видавничі, книготорговельні анотації. Важливо усвідомлювати, що на практиці окремо взята анотація має ознаки, властиві різним її типам. Тому, наприклад довідкова анотація одночасно може бути й загальною, і традиційною, і монографічною, йінтелектуальною, і неавторською. До того ж на практиці не завжди просто чітко визначити тип конкретної анотації, оскільки існують різноманітні проміжні форми. Іноді елементи, характерні, скажімо, для довідкової анотації, можуть бути і в рекомендаційній.

Відомі різноманітні класифікації анотацій, та зазначені вище типи її найхарактерніші й найбільш обґрунтовані.

Отже, анотація класифікується за функціональною ознакою на довідкову та рекомендаційну, за способом характеристики первинних документів на загальну та аналітичну, за глибиною розгортання інформації на розширені та реферативні, залежно від кількості документів, що анотуються, поділяються на монографічні і зведені.

РОЗДІЛ 2

МЕТОДИКА АНОТУВАННЯ ДОКУМЕНТІВ

2.1. Основні положення методики анотування

Процес анотування, один з найскладніших і найбільш трудомістких в обробці документів, потребує не лише відповідних знань і навичок, а й творчого підходу. Загальна методика анотування містить основні положення щодо здійснення процесу анотування і головні вимоги до тексту анотації, які слід ураховувати, формуючи його. Оскільки загальна методика не може передбачити всіх можливих варіантів, що потребують у кожному окремому випадку конкретних рішень, розробляють спеціальні методики анотування. Вони розглядають різноманітні методичні прийоми, які доцільно використовувати, складаючи анотації на документи різних видів, з різних галузей знання, документи, що мають різне громадське й читацьке призначення. Проте неможливо передбачити всі можливі й найкращі способи викладу інформації при анотуванні конкретного документа, тому не може бути жорстких однозначних правил, і спеціальна методика здебільшого є рекомендацією щодо таких способів, аналізом накопиченого досвіду.

Перш ніж розпочати складання анотації, вирішуються питання про її тип, читацьке призначення, мету створення. Це необхідно для забезпечення єдності обробки однорідних документів, що особливо важливо, якщо анотації складаються для відображення в бібліографічних покажчиках. Лише маючи відовіді на ці запитання, можна визначатися з інформаційною структурою анотації. Інформаційну структуру розуміють як набір інформаційних елементів, що характеризують первинний документ. Інформаційна структура анотації залежить відтипу, змісту і форми первинного документа, його цільового й читацького призначення, мети анотування. Якщо анотація готується для бібліографічного покажчика, враховуються цільове призначення, тематика, ступінь охоплення матеріалу, форма цього покажчика.

Значно полегшує роботу анотатора при визначенні інформаційної структури анотації наявність загальних схем їхньої побудови для різних галузей знання та видів документів. У практиці анотування поширені схеми, створені на основі різних підходів до структурування інформаційних елементів. Так широко відома й активно використовується структура анотації, запропонована Н.І. Гендіною, до якої входять:

1. Відомості про автора твору.

2. Стисла довідка про творчість автора.

3. Відомості про зміст твору.

4. Оцінка твору.

5. Стильові особливості твору.

6.Характеристика художньо-поліграфічного і редакційно-видавничого оформлення.

7. Читацька адреса.

У цілому можна сказати, що анотації на документи наукового характеру найчастіше подають відомості про характер твору, основну тему, розглянуті проблеми, про об'єкти, мету дослідження та одержані результати, у них підкреслюється, що нового вносить твір у розробку теми, чим він відрізняється від інших, близьких до нього за тематикою і призначенням, а якщо цей документ є перевиданням, то вказується на його відмінності від попередніх видань. У разі необхідності можуть бути надані відомості про автора. В анотаціях на твори художньої літератури зазначається жанр твору, національна належність автора, час його життя, тематика і проблематика твору, хронологічна й територіальна ознаки змісту[20,45].

Визначивши тип та інформаційну структуру анотації, переходять безпосередньо до процесу анотування. Процес анотування можна поділити на три етапи: підготовчий, основний і заключний. На підготовчому етапі приступають до аналізу первинного документа, у ході якого здійснюють загальне ознайомлення з документом, виявляють фрагменти тексту, що відповідають інформаційним елементам анотації, відокремлення і первинне осмислення цих фрагментів. Аналізуючи документ, передусім ознайомлюють з його титульним аркушем, звертаючи увагу на формальні ознаки: автора, назву,підназву, вихідні дані, потім переглядають видавничу анотацію, зміст, передмову, вступну статтю, післямову, примітки, коментарі, резюме, переглядають текст твору. Особливу користь анотатору можуть дати висновки, зроблені автором у кінці твору, в кінці розділів, глав, оскільки в них зосереджено найголовніші його думки, результати роботи. Важливо розуміти, що не всі відомості, одержані на цьому етапі анотування, можуть входити до анотації, адже ці відомості можуть бути поверховими, недостатніми для глибокого розкриття змісту і значення документа. Навіть назва твору і назви окремих розділів не завжди дають повне уявлення про його зміст. Тому важливо ознайомитися з повним текстом твору, особливо при складанні рекомендаційної анотації. Для цього звертають увагу на необхідні змістові елементи, цитати, осмислюють прочитане, з’ясовують ідейні позиції автора, головні та побічні теми, логічну структуру твору, його соціальну цінність і значення, типологічні, жанрові та стильові особливості, цільове і читацьке призначення, якість поліграфічного оформлення.

Одночасно з виявленням окремих інформаційних елементів анотації вирішують питання про доцільні засоби стимулювання до читання первинного документа. Їх використовують, як правило, при складанні рекомендаційних анотацій. Ці засоби поділяються на три групи: проблемні, аргументні й емоційні. До проблемних належать як постановка питань, що розкривають основні ідеї, концепції, конфлікти твору, наведення різних поглядів на твір, різних його оцінок тощо. Використовуючи проблемні засоби, намагаються немовби залучити користувача до процесу осмислення твору, до дискусії з автором. До аргументних засобів належать такі прийоми, як посилання на авторитетних діячів науки, культури, виробництва, фактичні відомості, що свідчать про значення твору або його теми. В аргументних засобах широко застосовується цитування. До емоційних засобів впливу належить лексика, що містить оцінку твору, цікаві художні деталі й факти, інформація, що має певну новину, інтригу, являє інтерес тощо.

Навіть глибоко проаналізувавши документ, не завжди можна виявити всі відомості, необхідні для його характеристики в анотації. Зазвичай це додаткові відомості про автора, історико-літературні довідки про твір, пояснення значення для наука чи техніки проблеми, якій присвячено анотований твір, різноманітні дані про конкретних осіб, країни, регіони, що розглядаються у творі. Такі відомості анотатор може знайти в довідкових виданнях, бібліографічних покажчиках, видавничих проспектах. Щоб дати оцінку твору, доводиться звертатися до критичних статей, рецензій, відгуків. Які саме джерела доцільно залучити, здійснюючи загальний аналіз твору, залежить від складності теми документа, цільового і читацького призначення анотації.

Наосновному етапі складання анотації переходять до вивчення виявлених ключових фрагментів тексту і більш глибокого осмислення їх. При цьому використовуються два види читання: вивчаюче і реферативне. У процесі вивчаючого читання запам’ятовують інформацію, що стосується змісту тексту. Реферативне читання передбачає вилучення найбільш суттєвої інформації з документа і її узагальнення. Вивчаючи фрагменти тексту, намагаються скласти загальне уявлення про нього. При цьому звертають увагу на особливості тексту і логіку розкриття теми, структуру твору, форму, жанр, читацьке призначення, хронологічні й територіальні межі змісту, стильові особливості, вивчають відомості про автора. Усвідомлення основних характеристик твору здійснюється на рівні цілого, формулюється його узагальнений образ[18, 65].

Саме на цьому етапі в процесі реферативного читання здійснюється синтезування, згортання інформації. Основними методами такого згортання і надання відомостей при анотуванні є: цитування, перефразування, інтерпретація. Цитування — це дослівне відтворення фрагментів, речень, абзаців первинного документа. У межах цитування можна виділити екстрагування, тобто вибір з тексту найважливіших речень. Суть методу перефразування така сама, як і реферування, тобто застосування прийомів узагальнення й заміни термінів і понять, використаних у первинному документі, перефразування і відображення змісту твору в максимально короткій і загальній формі. При використанні методу інтерпретації характеристика документа здійснюється, виходячи із задуму анотатора, і може бути подана так, як уявляє і розуміє змістдокумента анотатор. Такий підхід дає змогу не тільки подати стислу інформацію, а й переосмислити її. У таких випадках допускається певне коментування окремих аспектів твору, задуму автора тощо. Слід мати на увазі, що метод інтерпретації широко використовується також у рецензуванні, написанні відгуків, оглядів, тому, вдаючись до нього, важливо бути обережним, щоб не порушити межі між анотацією та іншими жанрами критичної літератури.

Особливо важливо, використовуючи методи перефразування та інтерпретації, зберегти об’єктивність у подачі відомостей про первинний документ, намагатися повно і максимально точно передати позицію автора, зміст твору. Звернення до критичних матеріалів, ознайомлення з фаховою оцінкою твору сприяє формуванню більш вагомої й обґрунтованої думки про нього в анотатора, що обов’язково позначається і на анотації. За браком таких матеріалів анотатор самостійно дає оцінку твору, розкриває його значення, що, звичайно, значно складніше.

Досить часто різні методи подачі матеріалу в анотаціях комбінуються.

Здійснивши узагальнення ознак змісту і формальних ознак первинного документа, доречно зіставити одержані результати з класифікаційними індексами і предметними рубриками, які надано документу на попередніх етапах його опрацювання. Не має бути розбіжностей у характеристиці документа за допомогою різних видів аналітико-синтетичної обробки.

Повністю усвідомивши, що таке документ і якою має бути анотація на нього, складають її план. План анотації є схематичним, тезисним переказом майбутньої анотації, її інформаційним каркасом. Він може бути коротким або докладним, повним. Крім інформаційних елементів у плані відображаються основні прийоми і методи надання інформації про твір. При складанні плану анотації добирають словесні кліше - маркери, що можуть бути використані при складанні її тексту. Так, наприклад, широко використовуються в практиці анотування такі словесні кліше, як: "видатний ... письменник...","ім'я автора широко відоме...", "ідейні переконання автора сформувалися під впливом..."[12, 78].

На заключному етапі процесу анотування текст анотації формулюється, редагується й остаточно оформляється. При складанні тексту анотації отримані на попередніх етапах відомості поєднуються у пов'язану єдиною думкою характеристику документа. Однак анотація не є конспектом твору, його переказом. У ній слід повно і всебічно розкрити зміст документа. Співвідношення відомостей про різні аспекти твору має бути пропорційним. Послідовність викладу може бути різною, наприклад, від загального до конкретного або навпаки — від конкретного до загального.

Анотація має бути стислою, її обсяг становить приблизно 500 знаків, це 70 слів. Проте обсяг рекомендаційних анотацій не регламентується, вони більш розгорнуті. Лаконічність не може ставати на заваді розкриттю змісту.

Текст анотації прагнуть зробити доступним, щоб його легко і правильно сприймали користувачі. Тому в анотації уникають надмірних подробиць і деталей, відомостей, які є в бібліографічному описі. Мова анотації точна, конкретна і зрозуміла, образні вирази, епітети, стилізовані та специфічні слова, які надають тексту суб'єктивного характеру, вживати не рекомендується. Синтаксис анотації має бути простим, доцільно використовувати короткі прості речення, які складаються з 6—17 слів. Не можна зловживати прикметниками і дієприкметниками, складними граматичними зворотами. Бажано також обмежити використання іменників, оскільки вважається, що чим більше в анотації понять, переданих іменниками, тим складніша вона для розуміння. Якщо ж без іменників обійтися не можна, слід надати перевагу конкретним поняттям над абстрактними. Легше сприймаються в анотаціях дієслова і дієслівна форма викладу.

Спочатку складають чернетку тексту, для економії часу скорочуючи слова. Уважно і критично перечитують її, а потім переписують начисто, одночасно редагуючи, уточнюючи терміни, скорочуючи обсяг. Потім анотацію остаточно редагують, звертаючи увагу головним чином на літературний бік тексту.

Таким чином, процес написання анотації складається з трьох основних етапів: перший – підготовчий, передбачає оцінку інформаційної значущості документа на вибір виду його інформаційної характеристики; другий – основний, на якому проводиться аналіз змісту документів та виявлення основних інформаційних фрагментів тексту; третій – заключний, спрямований на узагальнення найбільш значущої інформації і написання тексту анотації.

2.2. Особливості складання анотацій науково – технічних текстів

Бібліографічний опис являє собою досить пасивну форму загальної характеристики документа і не завжди дає правильне уявлення про зміст, характер і предмет дослідження. Завдання розширення і поглиблення характеристики документа вирішує анотація. В кожному конкретному випадку анотації мають бути підпорядкованими меті анотування.

При анотуванні видань наукового характеру особливо важливо відзначити наявність документальних матеріалів, статистичних даних і довідково-допоміжного апарата книги, використовувати відомості зі вступних статей і редакційних анотацій, враховувати галузь знання, до якої відноситься зміст книги.

Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Анотації виконують дві основні функції:

- сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

- пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту. Анотація не розкриває зміст наукового джерела, а лише інформує про наукове джерело певного змісту й характеру. Анотація дозволяє користувачеві скласти достатнє й об'єктивне попереднє уявлення про незнайому для нього наукову публікацію і тим самим допомагає в пошуку, відборі та систематизації потрібної інформації.

Гнучкою стратегією, яка допомагає фахівцю прилучитися до новітніх джерел інформації, розвинути й поглибити навички та вміння розуміння професійно орієнтованих текстів і викладу їх короткого змісту у письмовій або усній формі, є анотування і реферування. Вони традиційно розглядаються як необхідний складник процесу навчання іноземної мови у технічному ВНЗ, оскільки сприяє формуванню вмінь зрілого читання професійно орієнтованих текстів і письма, лексико- граматичних навичок та вмінь складання зв'язного усного/письмового тексту, що відображає зміст прочитаного, ефективно виконує функцію контролю за рівнем сформованості навичок та вмінь зрілого читання і письма, є ефективним засобом засвоєння, привласнення та концептуалізації змістової інформації фахових текстів і формування предметної компетенції студентів, а також сприяє розвитку їх інтелекту і формування власного когнітивного стилю. Розглянемо коротко сутність реферування і анотування. Розрізняють два види компресії тексту – анотування та реферування. Анотування – це максимально коротка характеристика матеріалу. Провести необхідний відбір літературних джерел допоможуть користувачеві їхні відповідні реферати, тобто короткі викладення наукової праці, книги, статті, які передають головні ідеї, напрям наукового пошуку. Такий реферат може бути складений перекладачем, спеціалістом, інформаційним працівником. На практиці розрізняють кілька видів анотування та реферування, причому реферат може включати в себе як попередній коментар усі етапи продукування анотації. Поетапний алгоритм має такий вигляд: 1) предметна рубрика (в т.ч. визначення відповідної галузі); 2) назва теми; 3) вихідні дані джерела; 4) стисла характеристика матеріалу; 5) критична оцінка першоджерела; 6) стислий виклад змісту; 7) висновки автора; 8) коментар референта. Зауважимо, що анотування включає в себе перші п’ять етапів, у той час як етапи 6–8 є прерогативою процесу реферування, яке може включати й перші п’ять етапів. Анотування як макроаналітичне згортання інформації - поширений технологічний процес, який передбачає скорочення фізичного обсягу первинного документа при збереженні його основного змісту. Анотація відповідає на питання „про що?” говориться в тексті, так чи інакше називає теми і проблеми, яким присвячені окремі розділи, вказує про що говориться на початку, в основній частині та у висновку. Мета анотування є одержання узагальненої характеристики документа, що висвітлює його логічну структуру та найбільш сутнісні сторони змісту. Анотування — процес створення коротких повідомлень про друкований твір (книга, стаття, доповідь тощо), які дозволяють робити висновки про доцільність його докладнішого вивчення. Спираючись на ГОСТ 7.9.-95 «Реферат і анотація. Загальні вимоги», в анотації можуть бути наведені такі відомості: згадки про нові факти, явища, експерименти, методи, викладених у творі; про час, до якого відносяться описувані події; про наявність таблиць, графіків та інших програм. Процес реферування відноситься до мікроаналітічного згортання інформації з первинного документа наукового або професійно-виробничого характеру. При реферуванні джерела матеріал конспектується, цитується, аналізується, узагальнюється, порівнюється, в ньому виділяється головна думка, до нього виражається особисте ставлення, проводяться обгрунтування, доказ, моделювання, класифікація. У результаті цієї роботи пишеться реферат як послідовне, цілісне, логічно завершене письмове викладення результатів. На відміну від анотації, реферат не тільки дає відповідь на запитання, про що йдеться в первинному документі, він охоплює більш обширну та основну інформацію, яка міститься в реферованому першоджерелі. Здійснюючи компресію першоджерел, анотація та реферат роблять це принципово різними способами. Якщо анотація лише перераховує ті питання, які висвітлені в першоджерелі, не розкриваючи зміст питань, то реферат не тільки перераховує всі ці питання, але і повідомляє істотно зміст кожного з них. Анотація лише повідомляє, про що написано першоджерело, а реферат інформує про те, що написано по кожному з порушених питань. Тобто, анотація є лише покажчиком для відбору першоджерел і не може їх замінити, в той час, як реферат цілком може замінити саме першоджерело.

Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання (автор розповідає, стаття присвячена, у монографії розглядаються), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення головної ідеї тощо. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.

Таблиця 1. Перелік маркерів, що полегшують виявлення основних аспектів змісту документів, які анотуються, для написання довідкової анотації.

Найменування аспекту	Маркер
1. Відомості про автора	Автор монографії
1.1. Професія	Монографія відомого українського авіаційного конструктора присвячена.
1.2. Вчена ступінь, звання	Автор, доктор педагогічних наук, професор. Монографія лауреата Державної премії України , включає .
1.3. Національність або національна приналежність автора	Книга відомого канадського соціолога українського походженняприсвячена.
2. Форма документа, що анотується, предмет висвітлення або тема документа	У збірнику представлено статті, присвячені
3. Час дослідження	Хронологічні рамки дослідження
4. Характер подачі матеріалу	Матеріал представлено у вигляді
5.1. Систематичний виклад	У дослідженні всебічно проаналізовано
5.2. Постановка проблеми	Обґрунтовується і розкривається сутність проблеми
5.3. Опис методики	Описано принципово новий метод
5.4. Відомості про фактичний матеріал, покладений в основу дослідження	На загальному фактичному матеріалі
5.5. Узагальнення даних зрізних джерел	Узагальнюються раніше несистематизовані дані
6. Причини перевидання і відмінні особливості даного видання	У перевиданні заново написано розділи
7. Характеристика довідкового апарату видання	До складу довідкового апарату навчального посібника увійшли
8. Читацька адреса	Книга адресована, призначена для

Відображення змісту книги в анотації має бути цілісним, але, разом з тим, подаватися у певному співвідношенні. Це означає, що частина пізнавального матеріалу має бути доступна (зрозуміла) читачеві, інша – включати нові знання, що допоможе йому прийняти рішення про доцільність звернення до первинного документа. Розмір довідкової анотації – від 2-3 слів до 10-15 рядків, що залежить від якості і обсягу документа, на який вона складається, та від рівня професіоналізму анотатора. Довідкова анотація, відповідно доспособу характеристики первинного документа, може бути загальною, аналітичною або груповою.

Таким чином, процес анотування науково – технічних текстів має деякі особливості, так особливо важливо відзначити наявність документальних матеріалів, статистичних даних і довідково-допоміжного апарата книги.

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження ми дійшли таких висновків, що процес анотування пройшов великий шлях до свого удосконалення і утвердження. Зараз мабуть важко уявити книгу, де б не було анотації, яка є основним джерелом, з якого читач може отримати хоча і не велику за обсягом, але необхідну інформацію про видання. З теоретичних відомостей і з практичного дослідження стає безперечним той факт, що анотація утвердилась і глибоко ввійшла в засади сучасного видання, що тепер її оформленню, побудові тексту приділяється велика увага.

Отже, анотація наукового тексту – це скорочений виклад змісту первинного документа з основними фактичними відомостями і висновками. Вона має повну змістову й частково формальну залежність від первинного документа. Анотація наукового тексту подає основні відомості й висновки, потрібні для початкового ознайомлення з документом.

Для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних тощо варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення головної ідеї тощо. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань.

Обсяг анотації для заміток і коротких повідомлень – 500 друкованих знаків, для більшості статей – 1000, для документів великого обсягу – 2500 друкованих знаків. Рекомендований середній обсяг анотації наукового тексту – 850 знаків (приблизно 0,5 сторінки формату А-4 через 1,5 інтервали).

Анотація подається паралельно українською, російською та англійською мовами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Бистрина М.В. Аннотирование произведений печати: метод, пособие / М.В. Бистрина. — М., 1981. — 48 с.
Бідбаєр В. До концепції вітчизняної системи реферування та видання реферативної інформації / В. Бідбаєр // Вісн. Кн. палати. — 1998. — № 3. — С. 21 — 22.
Власова Г.В., Лутовинова В.І., Титова Л.І. Аналітико-синтетична переробка інформації: навчальний посібник. – К.: ДАКККіМ, 2006. – 290 с.
Воройский Ф.О. Аналитико-синтетическая обработка и переработка информации в автоматизированньїх системах НТИ: Основні организации и технологии: учеб.пособие / Ф.О. Воройский. - М., 1991. - 217 с.
ГОСТ 7.9-95. Реферат и аннотация. Общие требования. М., 1995. – 5 с.
ДСТУ 2394-94. Інформація та документація. Базові поняття. Терміни та визначення. – К., 1994. – 53 с. – (Держ. стандарт України).
ДСТУ 2732:2004. Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення понять. – К., 2005. – С. 4.
Зиновьева Н.Б. Документоведение: учеб.-метод пособие. – М.: Профиздат, 2001. – 208 с.
Зиновьева Н.Б., Саяпина ИА., Пашнина И.И. Документ в коммуникации и восприятии: Лекции по курсу «Документоведение». – Краснодар, 1995. – 58 с.
Кулешов С. Новий погляд на структуру документознавства. - Вісн. Кн. палати. – 2003. – № 10. – С 24-27.
Кулешов С.Г. Документознавство: Історія.Теорет. основи. – К., 2000.
Кушнаренко Н.М., Удалова В.К. Наукова обробка документів: підручник. – К.: Вікар, 2006. – 328 с.
Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. – 7-е изд., стер. – К.: Знання, 2006.
Леонов, В.П. Реферирование и аннотирование научно-технической литературы / В. П. Леонов. — Новосибирск, 1986. — С. 8 — 69.
Справочник библиографа. – СПБ.: Профессия, 2002. – С. 322- 335. – (Серия “Библиотека”).
Стандарти по библиотечно-информационной деятельности. – СПб.: Профессия, 2003. – С. 462
Столяров Ю.Н. О дисциплинах общепрофессионального и специального блока в проекте учебного направления «Библиотечно-информационная деятельность» // Науч. и техн. б-ки. – 2004. – № 4. – С. 13-19.
Шамурин Е.И. Методика составления аннотаций / Е.И. Шамурин. - М., 1959. - 230 с.
Швецова-Водка Г.М. Типологія документа: Навч. посіб. – К.: Кн. палата України, 1998. – 80 с.

Методика анотування документів