Поняття дискурсу в лінгвістиці, дискурсивний аналіз

PAGE 22

Реферат на тему «Поняття дискурсу в лінгвістиці, дискурсивний аналіз»

Зміст

Вступ

1. Термін «дискурс» у лінгвістиці
2. Поняття терміну «дискурс»
3. Класифікація типів дискурсу
4. Основи дискурсивного аналізу

Висновки

Краткое содержание

Список літератури

Вступ

Поняття дискурсу є одним із основних понять сучасної прагматичної лінгвістики та лінгвістики тексту. Сучасні уявлення про дискурс віддзеркалюють увесь хід лінгвістичної науки. У першій половині ХХ ст. мовознавство протягом досить тривалого періоду було зосереджене на вивченні однієї з двох діалектично зв’язаних сторін мови мовній системі, але, починаючи з другої половини 60-х рр., центр уваги лінгвістів переноситься на іншу сторону цієї діалектичної єдності мовленнєву діяльність та її продукт – дискурс, формальні характеристики якого були отримані у 1952 р. З. Херрісом. Цей складний соціолінгвістичний феномен сучасного комунікативного середовища має довгу і багату історію свого розвитку, проте як термін в лінгвістиці з’явився лише у 50-х рр. XX ст. Термін „дискурс” увів у використання Ю. Хабермас для позначення „виду мовленнєвої комунікації, що пропонує раціональний критичний розгляд цінностей, норм та правил, які знаходяться у соціальному житті” [4].

Беручи до уваги вік дискурсу, що є не дуже довгим з точки зору лінгвістичної науки, і незважаючи на те, що вивченням даного поняття займалась невелика кількість науковців, на сучасному етапі дослідження проблеми породження та функціонування дискурсу виступає одним з провідних напрямів світової лінгвістики. Сфера вживання терміну „дискурс” стає надзвичайно широкою, а дискурсивний аналіз текстів все частіше застосовується науковцями, що і визначає актуальність цієї статті.

Мета роботи полягає у дослідженні поняття „дискурс”, його походження та розвитку, а також у визначенні особливостей критичного дискурс-аналізу.

Можливість виконання дискурс-аналізу полягає у поглибленому та кращому розумінні суті та глибини змісту наукового тексту. Результати дослідження можуть бути використані науковцями, які працюють у сфері лінгвістики, а також викладачами при поясненні понять „дискурс”, „науковий дискурс” та його особливостей, а також поняття “дискурсивний аналіз”.

При написанні роботи були використані праці таких науковців, як Н.Д. Арутюнової, Т. ван Дейка, О.Т. Ішмуратова, В.В. Красних, Дж. Кресс, Г.Г. Почепцова та Р. Ходжа, що у своїх працях висвітлювали різні аспекти проблеми дослідження та функціонування дискурсу.

Аналізуючи підходи до вивчення поняття “дискурс” вітчизняними та зарубіжними науковцями, ми можемо відмітити, що хоча теорія дискурсу вже опрацьовується з 50-х рр. XX ст., загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує.

1. Термін «дискурс» у лінгвістиці

Дискурс (франц. discours — промова, виступ) — у широкому сенсі являє собою складну єдність мовної практики і екстралінґвальних факторів (значима поведінка, котра маніфестується в доступних почуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, тобто дає уявлення про учасників комунікації, їхні установки і цілі, умови вироблення і сприйняття повідомлення.

Традиційно дискурс мав значення упорядкованого письмового, але найчастіше мовного, повідомлення окремого суб'єкта. В останні десятиліття термін дістав широке поширення в гуманітаристиці і набув нових відтінків значення. Часте ототожнення тексту і дискурсу зв'язано, по-перше, з відсутністю в деяких європейських мовах терміна, еквівалентного фр.-англ, discours(e), а по-друге, з тим, що раніше в обсяг поняття дискурс включалася лише мовна практика [8, c. 12]. В міру становлення дискурсного аналізу як спеціальної області досліджень, з'ясувалося, що значення дискурсу не обмежується письмовим і усним мовленням, але позначає, крім того, і позамовні семіотичні процеси. Акцент в інтерпретації дискурсу ставиться на його інтеракціональній природі. Дискурс — насамперед, це мова, занурена в життя, у соціальний контекст (з цієї причини поняття дискурсу рідко вживається стосовно древніх текстів).

Дискурс не є ізольованою текстовою або діалогічною структурою, тому що набагато більше значення в його рамках здобуває паралінґвістичний супровід мови, що виконує ряд функцій (ритмічну, референтну, семантичну, емоційно-оціночну та інші). Дискурс — це «істотна складова соціокультурної взаємодії» [6, c. 124]. Філософське звучання термін набув завдяки роботам Фуко. «Дискурсія» розуміється ним як складна сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про той об'єкт, що вони припускають. У «археологічних» і «генеалогічних» пошуках Фуко «дискурсія» виявляється своєрідним інструментом пізнання, репрезентуючим досить нетрадиційний підхід до аналізу культури. Фуко цікавить не денотативне значення висловлення, а, навпаки, вичитування в дискурсі тих значень, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного». У зв'язку з цим виникає проблема аналізу «дискурсивної події» у контексті позамовних умов виникнення дискурсії — економічних, політичних та інших, що сприяли, хоча і не гарантували його появу. Простір «дискурсивних практик» обумовлений можливістю сполучати в мові різночасні події, що вислизають з-під влади культурної ідентифікації, відтворюючи динаміку реального. У дискурсії Фуко виявляє специфічну владу вимовляння, наділену силою щось стверджувати. Говорити — значить мати владу говорити. У цьому відношенні дискурс подібний всьому іншому у суспільстві — це такий самий об'єкт боротьби за владу. Багато в чому завдяки роботам Фуко, Альтюссера, Дерріди, Лакана французька школа дискурсного аналізу відрізняється більшою філософською спрямованістю, увагою до ідеологічних, історичних, психоаналітичних аспектів дискурсу.

Сьогодні аналіз дискурсу являє собою міждисциплінарну область знання; теорія дискурсу розвивається в лінґвістиці тексту, психолінґвістиці, семіотиці, риториці.

1. Поняття терміну «дискурс»

У сучасній лінгвістиці поняття дискурсу трактується неоднозначно. Для визначення нашого розуміння дискурсу всі існуючі підходи можна звести до наступних.

1. Дискурс визначається через текст або текст через дискурс .

2. Дискурс розуміють як когнітивний процес, пов’язаний із творенням мовленнєвої поведінки [24].

3. Дискурс розглядається як послідовність взаємозв’язаних висловлювань, об’єднаних спільністю цільового завдання [32, c. 127 ].

4. Дискурс визначається як засіб бесіди та мислення, які, як і жанри можуть ставати ритуалізованими.

5. Дискурс тлумачиться як мовленнєве утворення, одиниця вищого, ніж речення, рівня.

6. Дискурс розглядається як форма мовленнєвого спілкування, яка передбачає взаємозв’язок між мовцем та слухачем, як міжособистісна діяльність.

7. Дискурс розуміється як складна комунікативна подія. [2, с.14].

8. Дискурс тлумачиться як соціолінгвістична структура, яка твориться адресатом у конкретних комунікативних, соціальних та прагматичних ситуаціях.

У рамках першого підходу спроба визначити текст через дискурс або дискурс через текст приводить до визначення первинності тексту/дискурсу. Так, В. О. Звєгінцев розуміє дискурс як елементарну одиницю тексту, тобто складне ціле або змістовну єдність, що вирізняється на рівні мови і, як правило реалізується у вигляді речень, пов’язаних між собою смисловими зв’язками.

Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здіснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з’єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв’язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв’язності дискурсу є причиою схеми розгортання тексту.

Б. А. Зільберт стверджує, що текст – одиниця мовлення, явище системи комунікації, тобто явиище соціально-мовленнєвого рівня. Фактично, текст ототожнюється з дискурсом і розглядається як комунікативна одиниця, де мовні елементи і структури використовуються для реалізації певних комунікативних цілей, задач і установок..

В. В. Красних зробив спробу поглянути на дискурс з точки зору когнітивних структур, які лежать в основі мовної компетенції. На протилежність В. О. Звєгінцеву, текст(за В. В. Красних) є “елементарною( тобто базовою, мінімальною та основною) одиницею дискурсу” – явищем не тільки лінгвістичним, а й екстралінгвістичним. Текст володіє формально-змістовою структурою, яка допомагає вичленити його в дискурсі. Текст є продуктом як мовлення, так і мислення, продуктом, який вперше з’являється в момент породження його автором і може переживати наступні переродження при сприйнятті його реціпієнтом. На формування концепту тексту здійснюють вплив два фактори: ситуація та індивідуальний мовний простір автора.

На мотивованість дискурсу вказує В. Кох, на думку якого дискурс – це “будь який текст ( або частина тексту ), в якому є ознаки одного й того ж конкретного мотиву.

О. Т. Ішмуратов ототожнює дискурс з певним видом тексту. Так, дискурс – це текст, який містить міркування, тобто текст, в якому фіксується певний хід думки, а комунікативний дискурс – це текст, що містить взаємозалежні судження деяких суб’єктів [15, с. 71].

Англійські дослідники Р. Ходж та Дж. Кресс розглядають текст і дискурс як такі, що доповнюють один одного, акцентуючи при цьому або соціальний, або мовний рівень.

Дискурс трактується як складне комунікативне явище, що включає в себе соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації, знання процесу продукування та сприйняття текстів. Дискурс за Т. ван Дейком, - це складна комунікативна подія,” суттєва складова соціокультурної взаємодії, характерні риси якої – інтереси, цілі та стилі [15, с. 69-70].

Н. Д. Арутюнова визначає дискурс як “зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, соціокультурними, прагматичними, психологічними факторами; це – текст, узятий в аспекті подій; мовлення, що розглядається як цілеспрямоване соціальне явище, дія, як компонент, що приймає участь у взаємодії між людьми і механізмах їх свідомості. Дискурс – це мовлення, занурене у життя.”

Дискурс також розуміється як текст, представлений у вигляді особливої соціальної даності і ”утворений в результаті мовленнєвої діяльності представників певної лінгвокультурної спільноти, який розглядається у сукупності його лінгвістичних параметрів та соціокультурного контексту”.

Отже, аналізуючи все вищесказане, ми можемо зробити наступний висновок: хоча теорія дискурсу вже досить тривалий час опрацьовується і досліджується вченими-лінгвістами, загальновизнаного підходу та універсального визначення поняття “дискурс” ще досі не існує. Воно (поняття) розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи і базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі вищенаведеної інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальнене визначення дискурсу. Дискурс – це комунікативна подія,що обумовлюється взаємозв’язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

Досліджуючи поняття дискурс, слід звернути увагу і на поняття стилю.

Якщо говорити про взаємозв’язок мовних стилів та дискурсу, то слід звернути увагу на такі основні моменти.

Приналежність мовлення до того чи іншого стилю визначається використанням певних мовних лексичних, граматичних, і, звичайно, ж стилістичних засобів. Відповідне оформлення усного чи писемного мовлення згідно вищенаведених вимог і дає підстави відносити той чи інший акт мовлення (усний чи писемний) до певного стилю.

Що ж стосується дискурсу, до обсягу поняття якого входять мовні стилі, то він виступає як свого роду підсумовуюча модель, яка організовує мовну діяльність. При цьому певний тип дискурсу містить у собі не лише мовні, але й позамовні засоби, зокрема психологічну складову. Дискурс поєднує в собі глибинні мовні та поверхневі структури та структури екстралінгвального змісту.

Також слід зазначити, що різні типи дискурсів можуть поєднувати в собі спільні стилі мовлення.

Візьмемо для прикладу діловий та юридичний дискурси. Ці обидва типи дискурсу функціонують у відповідності з нормами та правилами офіційно-ділового стилю. Цей факт обумовлений тим, що даний стиль характеризується певним набором нормативних вимог, у відповідності з якими мають бути складені як ділові, так і юридичні папери, а також відповідно до яких має здійснюватись усне мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна низка специфічних особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління — організації, заклади, підприємства, посадовці, працівники. Характер і зміст інформаційних зв'язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й регламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа майже завжди є організація в цілому.

Як бачимо, поняття дискурсу є на багато ширшим за поняття стилю. Саме тому, якщо стоїть завдання проаналізувати певний тип дискурсу, то слід звертатися до комплексного аналізу його складових частин, таких, як стильові, лексичні та граматичні аспекти, які і формують таке загальномовне поняття як дискурс.

Сьогодні стиль визначається як:

1) різновид мови (функціональний стиль), закріплений традицією за однією із найбільш вагомих сфер суспільного життя, що віддзеркалюється в фонетиці, граматиці, лексиці;

2) загальновизнана манера, спосіб виконання конкретного мовленнєвого акту;

3) індивідуальна манера, у тому числі й літературно-художня;

4) мовна парадигма епохи, під якою розуміють стан мови в стильовому відношенні в конкретну епоху [31, с. 494].

Усе це підготувало підґрунтя для переосмислення наприкінці ХХ ст. стилістичних понять та термінів у комунікативно-прагматичному, а з часом і в дискурсологічному аспектах.

Так, разом із комунікативістикою в науковий обіг увійшли поняття мовної особистості, мовця, мовленнєвої ситуації [14, c. 243], комунікативних регістрів, а також на сьогодні надзвичайного популярного поняття дискурсу, що трактується передусім як мова, "занурена в життя". При такому підході до вивчення мови до уваги беруться не лише мовні факти, але й гетерогенні екстралінгвістичні фактори, навіть паралінгвістичні.

Розвиваючись у надрах комунікативістики, дискурсивний підхід породив ряд напрямків, що поглибили й видозмінили поняття дискурсу, не тільки в аспекті когнітивної лінгвістики (передусім ментальна сфера мовної особистості в контексті сукупності розумових операцій з обробки мовних даних та екстралінгвістичної ситуації в процесі породження мови), але й у плані самої дискурсології (коли виникає уявлення про дискурс як про одиницю аналізу).

Останнє призвело до того, що багато вчених почали виділяти дискурс як одиницю аналізу тексту, що, у свою чергу, викликає необхідність у розмежуванні понять "дискурс" і "зв'язний текст". Як відомо, на сьогодні зв'язний текст розуміють як один з виявів дискурсу, як його проміжний результат, оскільки кінцевою метою дискурсу є не створення тексту як такого, а досягнення перлокутивного ефекту. У цьому аспекті під дискурсом розуміють сукупність мовленнєворозумових дій комунікантів, зв'язану з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовця та осмисленням мовної картини світу мовця адресатом [32, c. 119]. Таким чином, поняття дискурсу включає одночасно два компоненти: і динамічний процес мовної діяльності, що вписана в її соціальний контекст, і її результат у вигляді тексту.

Дискурс, як і будь-який комунікативний акт, припускає наявність двох фундаментальних ролей - мовця (автора) і адресата. При цьому актори можуть у процесі мовленнєвого акту мінятися ролями.

У наслідок цього структура дискурсу припускає наявність двох докорінно протиставлених ролей - відповідно мовця та адресата, а сам процес мовного спілкування розглядається в цих двох перспективах, тому в дискурсології виділяються такі напрямки дослідження:

1) побудова дискурсу (наприклад, вибір лексичних засобів у процесі первинного та вторинного семіозису);

2) розуміння дискурсу адресатом (наприклад, співвідношення займенників та інших дейктичних слів з тими чи іншими об'єктами);

3) розгляд процесу мовного спілкування з позицій самого тексту, що виникає в процесі дискурсу.

Незважаючи на наявність такого розмаїття підходів до структури дискурсу, воно залишається до кінця не розв'язаним. Традиційно розрізняють:

1) макроструктуру/глобальну структуру (членування на великі складові; узагальнений опис основного змісту дискурсу, що адресат будує в процесі розуміння; послідовність макропропозицій, тобто пропозицій, виведених із пропозицій вихідного дискурсу за визначеними правилами) як один із різновидів так званих стратегій розуміння дискурсу;

2) мікроструктуру/ локальну структуру - це членування дискурсу на мінімальні складові, котрі має сенс відносити до дискурсивного рівня (наприклад, предикації, чи клаузи).

Крім понять макроструктури та мікроструктури в лінгвістиці використовують терміни суперструктури (за Т. ван Дейком, це стандартні схеми, за якими будуються конкретні дискурси; вони віддзеркалюють зв'язок дискурсу із жанром [15, c. 69 ]), схеми, під якими розуміють стереотипні фонові знання, стереотипні уявлення про дійсність, фрейми - схематичні уявлення про статичні моделі, скрипти - динамічні стереотипні структури, сценарій - динамічні уявлення про статичні моделі, фреймінг/рефреймінг - для позначення різних способів бачення суспільно значимих проблем).

Дискурс розглядається з точки зору найрізноманітніших аспектів: і як комунікативний процес, і як текст, і як система, і як комунікативна подія. Але, не дивлячись на те, що всі ці підходи базуються на різноманітних рисах та характеристиках, вони не виключають одне одного. Тому, на базі отриманої інформації ми вважаємо за доцільне спробувати дати узагальнене визначення дискурсу. Дискурс – це комунікативна подія, що обумовлюється взаємозв’язком між мовцем та слухачем і передбачається мовленнєвою поведінкою останніх.

Знайомство з науковими текстами дає можливість виділити типи адресата: спеціаліст у вузькій області дисциплінарного знання (тексти вузькоспеціалізованого характеру); спеціаліст широкого профілю; масовий читач (науково-популярні тексти). Рольові відносини, які задаються і водночас формуються у процесі наукової комунікації, визначаються нами, перш за все, за типом адресата.

Функція комуніканта передбачає, що адресат декодує повідомлення на тих умовах і з тою ж метою, які є інтенційно задані адресантом цього повідомлення і визначаються даним типом дискурсу. На нашу думку, читацька аудиторія у науковій комунікації є досить однорідною, бо інтенційно заданими реціпієнтами наукових дискурсів є люди, які володіють науковими спеціалізованими знаннями, які об’єднують всіх отримувачів повідомлення у деяку спільність професійно параметризованих комунікантів, до якої входить і сам відправник повідомлення.

Розглянемо спочатку перший тип маркерів – експліцитні. До прямих експліцитних маркерів адресованості належать безпосередні звертання до читача та авторські відступи

Окрім прямих експліцитних маркерів існують і непрямі. Цитати та посилання допомагають адресату співставити власне дослідження, власний досвід роботи у галузі наукових знань із попередніми дослідженнями. І цитати, і посилання передбачають, що отримувач повідомлення із пасивного реціпієнта перетворюється в активного діяча. Виходячи за межі запропонованого повідомлення в дисциплінарну комунікацію адресант залучає (хоча б і подумки) текст-першоджерело і співставляє його з інкорпорованим текстом, в результаті чого адресат іноді приходить до висновків, які не витікають безпосередньо із самого повідомлення.

Іншим поширеним засобом вираження адресованості є таблиці, які виконують роль пояснення, конкретизації чи узагальнення інформації загального тексту, графіки, функції, діаграми, формули та інші графічно-схематичні засоби: D = f (I), D = f (I; L).

Необхідність аргументувати висловлювання і полегшувати адресату розуміння шляхом чіткого поділу дискурсу приводить до широкого використання паралельних конструкцій.

Звернімося до наступного типу маркерів, так званих імпліцитних засобів вираження. Вони вказують на “точки контакту” адресата і адресанта і створюють у дискурсі “проблемні ситуації” [28], які спрямовані на активізацію мовної і комунікативної компетенції адресата, його вміння переструктуризувати і/або перефокусувати свої фонові знання у зв’язку з текстом, що інтерпретується. Серед сигналів адресованості до даної групи засобів взагалі належать: алюзії, мовленнєві аналогії, обігрування ідіоматики, гра слів.

Вказані імпліцитні засоби використовуються у наукових дискурсах, бо останні мають прагнути не лише до точності та простоти, але й до емоційного впливу на адресата. Проте, застосування цього типу маркерів експресивності є обмеженим і носить допоміжний характер.

1. Класифікація типів дискурсу

Розгляд дискурсу був би неповним без виділення його видів. Традиційно дискурс поділяють на офіційний та неофіційний. Кожен окремий вид має певні характеристики та особливості, притаманні лише йому. Мова офіційного дискурсу – це мова офіційних та наукових текстів і документів. Офіційний стиль є неоднорідним у своїх маніфестаціях. Способи експресії варіюються в ньому в залежності від сфери ділового та наукового спілкування.

Тексти офіційного стилю характеризуються ще лаконічністю, логічністю побудови думки у висловлюванні, розраховані на задоволення потреб інтелекту, а не естетичних.

Таке протиставлення є правомірним лише в тому випадку,якщо ми беремо за еталон наукового стилю мову точних наук. Мова офіційних документів має свої особливості, хоча також характеризується стислістю і конкретністю висловлювань, характерними скороченнями й формами-кліше.

Але незалежно від того, чи текст належить до офіційного, чи неофіційного дискурсу, він має свого певного адресата, який обумовлює в тій чи іншій мірі комунікативну природу мовленнєвого твору. Існування і важливість цього фактора визнається багатьма лінгвістами. У проблемі вивчення мовленнєвої спрямованості твору є ще багато дискусійних та невирішених питань. Зокрема, нема єдності у визначенні об’єкта спрямованості мовленнєвого впливу, він іменується як “отримувач”, “рецептор”, “реціпієнт”, “адресат”, не виділені його функції в тексті, хоча він безпосередньо є невід’ємною складовою частиною акта комунікації.

Репрезентація фактора адресата забезпечується цілим рядом лексичних, граматичних, символіко-графічних,композиційних та структурних засобів. Крім цього, фактор адресата може імплікуватися й виражатись у загальній спрямованості мовленнєвого впливу для досягнення певного перлокутивного ефекту – інтелектуального чи естетичного впливу.

Усі засоби вираження фактора адресата можна розділити на засоби відкритого і прихованого впливу [27, с. 139] з точки зору офіційного дискурсу, ми ж додамо до цієї класифікації і характеристики аналіз неофіційного дискурсу, виходячи з поданих нею характеристик.

Отже, до факторів відкритого впливу ми відносимо:

а) чітку сегментацію наукового тексту;

б) символіко-графічне оформлення наукової інформації;

в) створення чіткого заголовочного комплекса текста.

До факторів прихованого впливу на адресата ми відносимо:

а) інформативність тексту;

б) його цілісність і зв’язність.

Що ж стосується неофіційного дискурсу, то визначення засобів впливу не є таким чітким, як у випадку офіційних повідомлень, але деякі особливості нам все ж вдалось визначити.

На нашу думку, до засобів відкритого впливу належать:

а) відсутність будь-якого символічного оформлення, так як художні тексти не базуються на гіпотезах, конкретно існуючих фактах чи тим більше, не включають у себе будь-які обрахування чи формули. Слово, саме по собі , набагато більше, ніж графік чи символ, воно вимагає суб’єктивного підходу, а отже і особистісної інтерпретації, а для такого виду мислення символи чи графіки не потрібні.

б) що ж до чіткого заголовочного комплексу, то його у такій формі як він існує у науковому дискурсі, у художньому не знайти, хоча художній дискурс не відкидає заголовків взагалі.

Мова точних наук не допускає елементів емоційності, в той час як мова таких гуманітарних наук як історія, літературознавство допускає їх у масштабах, близьких художнім творам письменників-реалістів. Стильовою домінантою викладу в точних науках є точність, стислість, об’єктивність в рамках літературної норми з елементами, прийнятими стильовою нормою даної науки [19, с. 28]. У цьому зв’язку мікробіологія та астрофізика є точними. Вони переважно аналітичні та структурні, займаються побудовою квантитативних моделей і аналізом досвіду для встановлення емпіричної одно типовості. Будь-який твір офіційного та неофіційного дискурсу є конгломератом різних типів викладу з їх надзвичайно мінливою у залежності від змісту переплетеністю, переходом одного типу в інший. Однак, як би не варіювалися за об’ємом, сполучуваністю один з одним і чередуванням різні типи викладу в масиві тексту, це варіювання завжди є різним у функціональних стилях, що різко протистоять один одному (як це має місце у випадку офіційного та неофіційного дискурсів) і надає ряд ознак, що дозволяють розмежовувати ці стилі. Ці (наведені вище) лінгвістичні ознаки, які відображають лише особливості відбору та використання різних типів мовлення у різних функціональних стилях умовно можна назвати характерними лінгвістичними ознаками, на відміну від специфічних лінгвістичних ознак, що належать до однакових типів мовлення (розповідь, опис, роздуми).

У кожній конкретній мові існує певний набір лексичних та граматичних одиниць, що є характерними для того чи іншого стилю. Аналізуючи офіційний дискурс, очевидним є те, що у даному випадку прагнення до об’єктивного викладу матеріалу викликає більшу в порівнянні з літературно-художнім, неофіційним дискурсом потребу у використанні пасивних конструкцій, імперсональних форм і т. п. Ці засоби надають науковому дискурсу конкретності та логічності. Специфіка ж художнього викладу відрізняється певним чином від вищезгаданої. Неофіційний дискурс несе інші навантаження і переслідує інші цілі у порівнянні із офіційним. У випадку офіційного дискурсу під навантаженням ми розуміємо навантаження інтелектуальне, яке включає рівень тезурусу реципієнта. Що ж стосується неофіційного дискурсу, то його не можна назвати абсолютно безінтелектуальним, але інтелект відіграє тут другорядну роль. Звідси слідує, що за більшістю параметрів будь-яка сукупність текстів художньої літератури (неофіційний дискурс) буде досить чітко і помітно відрізнятись від текстів офіційного дискурсу.

Нижче наводимо конкретні приклади матеріалів, дібраних з різних типів дискурсу.

Прикладами речень з ділового типу дискурсу можна вважати наступні:

1. In Zeiten, in denen Fusionen, Umstrukturierungen and Firmenverkufe an der Tagesordnung stehen, verwundert das nicht. – Це не є дивним, у часи, коли злиття, реструктуризації та продаж фірм стоять на порядку денному.
2. Vielleicht hat der Kunde ja Reklamationen und es kommt deshalb nachtrglich zu nderungen bei Warenmenge und Rechnungsbetrag. – Можливо, клієнт вдасться до рекламацій, що потім призведе до змін у кількості товару та розмірі рахунку.
3. Mehr als 40 Jahre lang verfgte die PZU (Staatliche Versicherungsgesellschaft) ber das Monopol am Inlandsmarkt. – Більше 40 років PZU (державна страхова компанія) займала монопольні позиції на внутрішньому ринку.

Прикладом юридичного типу дискурсу слугує наступний уривок.

Bildnisse drfen nur mit Einwilligung des Abgebildeten verbreitet oder ffentlich zur Schau gestellt werden. Die Einwilligung gilt im Zweifel als erteilt, wenn der Abgebildete dafr, dass er sich abbilden lie, eine Entlohnung erhielt. Nach dem Tode des Abgebildeten bedarf es bis zum Ablaufe von 10 Jahren der Einwilligung der Angehrigen des Abgebildeten. Angehrige im Sinne dieses Gesetzes sind der berlebende Ehegatte oder Lebenspartner und die Kinder des Abgebildeten und, wenn weder ein Ehegatte oder Lebenspartner noch Kinder vorhanden sind, die Eltern des Abgebildeten.

Зображення дозволяється поширювати чи відкрито демонструвати лише за згодою автора. Згода піддається сумніву у тому випадку, коли автор не отримує винагороди за свою розробку. Після смерті автора протягом 10 років вимагається дозвіл родичів автора. Родичами, згідно цього Закону, є чоловік або дружина чи співмешканець, а також діти автора. У випадку ж, коли немає ні чоловіка, ні дружини, ні співмешканця, ні дітей, вимагається дозвіл батьків.

Нижче наводимо приклад політичного типу дискурсу, який можна вважати своєрідним підтипом юридичного дискурсу.

Die drei wichtigsten Beschlussfassungsorgane sind:

• das Europische Parlament (EP), das die europischen Brger vertritt und direkt von ihnen gewhlt wird;
• der Rat der Europischen Union, der die einzelnen Mitgliedstaaten vertritt;
• die Europische Kommission, die die Interessen der EU insgesamt wahrt.

Dieses „institutionelle Dreieck“ erarbeitet die politischen Programme und Rechtsvorschriften, die in der ganzen EU gelten. Grundstzlich schlgt die Kommission neue EU-Rechtsvorschriften vor, aber angenommen werden sie vom Parlament und vom Rat.

Три найважливіші органи, що відповідають за прийняття рішень, наступні:

• Європарламент, який представляє європейських громадян і обирається ним прямим голосуванням;
• Рада Європейського Союзу, яка представляє окремих країн-кленів ЄС;
• Єврокомісія, що є гарантом інтересів ЄС.

Ця «інституційна трійка» розробляє політичні програми та правові положення, що діють на території всього ЄС. Комісія пропонує принципіально нові правові норми ЄС, але вони приймаються лише за згодою Парламенту та Ради ЄС.

1. Основи дискурсивного аналізу

Дискурс-аналіз як міждисциплінарна галузьзнань щільно пов’язаний з текстолінгвістикою, семіотикою, соціо- і психолінгвістикою, філософією, стилістикою та іншими гуманітарними науками. На сьогодні вчені-лінгвісти намагаються заглибитись у його сутність, визначити його місце у практиці лінгвістичних досліджень, взаємозв’язок з іншими прийомами та методами вивчення тексту (Ф. С. Бацевич, Т. ван Дейк, О. С. Кубрякова, М. Л. Макаров, К. С. Серажим, В. Є. Чернявська та ін.). На тлі лінгвістичних розвідок актуальною постає проблема використання елементів дискурсивного аналізу в навчальному процесі, зокрема актуалізація екстралінгвістичного контексту під час лінгвістичного аналізу тексту (Л. Г. Бабенко, Ю. В. Казарін, М. Крупа, Н. О. Купіна, Н. А. Ніколіна). Однак у комунікативній моделі дискурсу, крім екстралінгвістичного, виділяють прагматичний, семантичний і граматичний аспекти (В. І. Карасик, К. Я. Кусько, Л. Г. Лузіна, М. Л. Макаров, О. Пушкін, О. О. Селіванова, О. К. Ф. Сєдов, І. П. Сусов та ін.), кожен з яких визначає окремий етап аналізу цілісного дискурсу.

Дискурсивний аналіз тексту (далі – ДАТ) – це аналіз дискурсу як результату (тексту) і процесу мовленнєво-мисленнєвої діяльності з метою виявлення екстралінгвістичних, семантичних, когнітивних і мовленнєвих аспектів його формування, з’ясування функціональної спрямованості і соціальної організації [13, c. 125-128]. Як видно з визначення, ДАТ характеризується подвійною спрямованістю: він охоплює аналіз мовного рівня тексту як продукту мовленнєвої діяльності і водночас досліджує текст у дискурсі, тобто в дієвому просторі з урахуванням зовнішніх і внутрішніх факторів розгортання текстової комунікації.

Повний ДАТ передбачає аналіз дискурсу на макро- і мікрорівні. Характеристика дискурсу на макрорівні охоплює аналіз екстралінгвістичного і прагматичного контекстів, семантико-когнітивний аналіз та аналіз структури дискурсу. Їм передує етап визначення типу, жанру і формату дискурсу, оскільки означені категорії впливають на варіативність будови дискурсу, його зміст і функціонування, допомагають правильно зорієнтуватися під час аналізу інших аспектів дискурсу.

Так, аналіз екстралінгвістичного контексту дискурсу спрямований на виділення і вивчення зовнішнього та внутрішнього контекстів: соціального, культурного, ситуативного і психологічного, причому не всі види контекстів відіграють вирішальну роль у творенні дискурсу, а тому у процесі аналізу необхідно ураховувати лише ті, які суттєво впливають на його організацію.

Окреме місце посідає аналіз ситуативного контексту, який є обов’язковим, адже передбачає характеристику часу, місця, умов написання тексту.

Аналіз прагматичного контексту дискурсу пов’язаний з виділенням та описом комунікативної мети автора, основних функцій тексту, комунікативних стратегій і тактик, використаних автором, а також дослідження локально-часової актуалізації і референції імені, які входять до дискурсу. Дослідження дискурсу в контексті прагматики передбачає вияв авторської позиції у тексті і фактора адресата.

Особливістю перших двох етапів аналізу макроструктури дискурсу є вивчення актуалізації екстралінгвістичного і прагматичного контекстів на мовному рівні. Зауважимо, що апелювання до позамовних чинників обов’язкове на кожному етапі аналізу.

Семантико-когнітивний аналіз дискурсу ґрунтується на дослідженні концептуального простору тексту, що дозволяє виявити в тексті змістовно-фактуальну / змістовно-концептуальну та експліцитну / імпліцитну інформацію [8, c. 23-24]. В основу аналізу була покладена схема концептуального аналізу художнього тексту, розроблена Л.Г. Бабенко і Ю.В. Казаріним, що охоплює такі необхідні елементи, як: визначити набір ключових слів тексту; визначити базовий концепт; описати концептосферу базового концепту.

Такий аналіз потребує детального вивчення лексичного складу тексту, що допомагає виявити імпліцитно виражені особистісні смисли в дискурсі, пресупозиції, пов’язані з контекстом творення дискурсу, тому семантико-когнітивний аналіз було доповнено такими додатковими елементами:

1) простежити, який вид контексту утворює концептуальний простір тексту;

2) проаналізувати експліцитно й імпліцитно виражені особистісні смисли в дискурсі.

Під час здійснення аналізу набір ключових слів тексту визначають шляхом застосування елементів асоціативного експерименту або ж у процесі прочитання тексту і виділення слів-лейтмотивів, повторюваних і частотних слів кожної мікротеми, при цьому у центрі уваги повинні знаходитись і назва, і епіграф твору. З-поміж виокремлених слів визначають ключове слово тексту, яке становить базовий концепт, їх у творі може бути кілька. Вони утворюють ядро твору, а всі інші слова тематично групуються навколо них. Опис концептосфери твору передбачає характеристику атрибутів, асоціацій, уявлень, пов’язаних з виділеними концептами, на підставі чого виявляють імпліцитно виражені особистісні смисли, уточнюючи інформацію про контекст творення дискурсу, будують тематичні лінії та описують семантичні зв’язки.

Фундамент тексту, його лінійну організацію визначають категорії зв’язності і членування. Вони утворюють окремий етап аналізу дискурсу, коли на перший план висувається вивчення поверхової структури тексту. Аналіз структури тексту починають з виділення глобальної ситуації або глобальної макроструктури, що відповідає основній темі тексту.

Глобальна ситуація об’єднує макроситуації, які репрезентуються набором макропропозицій тексту. Виділення макроструктури і макропропозицій дискурсу полегшує аналіз категорій зв’язності і членування тексту. Схема аналізу передбачає опис прагматичного і структурно-смислового членування тексту, характеристику особливостей смислової зв’язності дискурсу (когерентності) та основних засобів міжфразового зв’язку (когезії), що дозволяє говорити про цілісність дискурсу.

Аналіз дискурсу на макрорівні завершують формулюванням висновків з проведеної роботи: визначити домінуючі особливості екстралінгвістичного контексту і його вплив на структуру, семантико-прагматичну та граматичну організації дискурсу.

Наступний щабель – аналіз дискурсу на мікрорівні, який ґрунтується на розгляді окремих мікроситуацій [22]. Робота з мікроситуаціями дозволяє заглибитися у мовну тканину твору і детально проаналізувати мовні засоби актуалізації смислу на лексичному та граматичному рівнях, починаючи з фонетичних і закінчуючи синтаксичними домінантними одиницями.

Дослідження комунікативної будови дискурсу спирається на теорію актуального членування і передбачає характеристику тема-рематичної організації тексту і виділення рематичної домінанти. Останній крок в аналізі – це виділення мовних засобів, які характеризують обраний автором тип дискурсу, – допомагає поглиблювати і закріплювати знання студентів про різні типи дискурсів. Аналіз дискурсу на мікрорівні також завершують підсумком: визначити мовну домінанту тексту, зіставити її з екстралінгвістичним контекстом і комунікативною метою автора.

Отже, у центрі дискурсивного аналізу текст постає як результат і водночас як процес мовленнєвої діяльності автора, процес його взаємодії з читачем, тому під час ДАТ екстралінгвістичний контекст посідає одне з центральних місць поряд з описом мовної домінанти і виконує дві функції: з одного боку, зумовлює аналіз комунікативної організації тексту, а з другого – супроводжує тлумачення особливостей функціонування мовних одиниць у творі; з ним пов’язана інтерпретація всіх компонентів дискурсу, основних лінгвокомунікативних одиниць рівня дискурсу: від мовних до семантико-прагматичних. Щодо цього слушно зауважує К. С. Серажим: «Аналіз дискурсу передбачає зміцнення акцентів із формально-лінгвістичних характеристик дискурсу на позамовні чинники його породження в певному комунікативному середовищі, за певних обставинкомунікації як соціальної дії».

Дискурсивний аналіз як нова лінгвістична дисципліна знаходиться поки що в стадії становлення, тому існує декілька напрямків, що визначаються за методикою проведення дослідження [30, c. 59]:

1) метод діалогічної інтерпретації, тобто аналіз побутового діалогу;

2) дослідження інформаційного потоку, де провідним питанням стає співвідношення мови та свідомості;

3) когнітивна функціональна граматика, в якій вивчаються явища інформаційного потоку в аспекті класичних "інформаційних" категорій (тема/рема, дане/нове);

4) метод когнітивного картування як спосіб моделювання смислової сторони тексту;

5) прагматичний аналіз, що орієнтований на вивчення ефективності комунікації;

6) математичні та комп'ютерні методи дослідження тексту.

Таким чином, теорія дискурсу сприяла переосмисленню стилістичних понять та категорій під кутом суспільного життя етносу в певному хронотопі.

Висновки

Говорячи про дискурс, ми спочатку вернулися до переліку та аналізу підходів і трактувань останнього. Хоча різноманітність визначень такого поняття як дискурс вражає, ми, все ж таки, спробували дати характеристику кожному, і довести, що всі існуючі підходи пояснюють дискурс, як явище дуже широке та різнобічне, беручи за основне лише один якийсь його аспект.

Але, потрібно зазначити, що жодне із визначень не виключає іншого, а, отже, ми прийшли до висновку, що було б не вірним, визнати лише один якийсь підхід і відкинути всі інші. Суть полягає у тому, що дискурс, як поняття багатоаспектуальне та різнопланове, успішно інтегрує усі ці підходи, а отже, жоден із них, не може бути визнаним хибним. Та все ж таки, виявилось необхідним дати узагальнене визначення дискурсу. У нашому поясненні цього явища ми намагались якомога логічніше поєднати усі найважливіші на нашу думку аспекти.

Дискурсивний аналіз тексту спрямований на формування вмінь, які забезпечують орієнтування в мовленнєвій ситуації і врахування екстралінгвістичних факторів комунікації, їх вплив на вибір типу дискурсу і його мовного оформлення, що лежить в основі дискурсивної компетенції. Звертаючи особливу увагу на взаємодію мовних і позамовних чинників, що залежить від типу дискурсу, дискурсивний аналіз спирається на лінгвістичний аналіз тексту, який сприяє закріпленню знань про мовні одиниці різних рівнів і формуванню мовної і мовленнєвої компетенції студентa-філолога.

Вищеозначені теоретико-практичні положення розкривають сутність дискурсивного аналізу тексту, зумовлюючи технологію його проведення і застосування у вищій школі, як одного з основних прийомів вивчення різних типів дискурсів та їх мовностилістичної характеристики, ознайомлення з основами текстової комунікації. Дискурсивний аналіз тексту, спираючись на лінгвістичний аналіз, поглиблює і розширює вивчення тексту з комунікативно-когнітивних позицій. Отже перспективною видається розробка різноманітних прийомів роботи з текстом і дискурсом, залучення нових напрямів текстолінгвістики і дискурсології у навчальний процес студентів філологічних факультетів.

Краткое содержание

В данном реферате изложен вопрос дискурса и дискурсного анализа. Нами были рассмотрены основные аспекты данного лингвистического понятия, определения, данные лингвистами на разных этапах проведения лингвистических исследований.

При этом мы пришли к выводу, что, не смотря на достаточное количество работ, посвященных данной тематике, до сих пор нет четкого определения дискурсу. Нами было выведено следующее определение.

Дискурс – это коммуникативное событие, которое обуславливается взаимосвязью между говорящим и слушателем и предусматривается языковым поведением последних.

По нашему мнению, именно оно наиболее полно охватывает все основные характеристики рассматриваемого в данном реферате понятия.

В ходе написания данного реферата нами была исследована классификация различных типов дискурса. При этом можна сказать, что два основные типа – это официальный и неофициальный. А уже в рамках вышеуказанных типов различают более специальные типы такие, как юридический, экономический, политический и т.д.

При этом следует отметить, что разные типы дискурса зачастую редко встречаются в чистом виде. В большинстве случаев элементы разных дискурсов представлены в различных типах, в зависимости от специфики использования того или иного документа или же конкретных условий языковой ситуации.

При этом нами были представлены конкретные примеры немецкоязычных материалов, подобранные из разных типов дискурса, которые наглядно продемонстрировали специфику функционирования лексических единиц, стилистические и грамматические аспекты отдельных типов дисткурса.

В реферате также расскрыта методология и этапы полного дискурсивного анализа текста, которые определяют специфику его проведения.

В центре дискурсивного анализа текст представлен как результат и в то же время, как процесс языковой деятельности автора, процесс его взаимодействия с читателем. Поэтому во время проведения дискурсивного анализа экстралингвистический контекст занимает одно из центральных мест на ряду с описанием языковой доминанты и осуществляет две функции: с одной стороны, обуславливает анализ коммуникативной организации текста, а с другой – сопровождает толкование особенностей функционирования языковых единиц в тексте; с ним связана интерпритация всех компонентов дискурса, основных лингвокоммуникативных единиц уровня дискурса: от языковых до семантико-прагматических.

Вышеуказанные теоретические и практические положения раскрывают сущность дискурсивного анализа текста, обуславливая технологию его проведения и использования в высшей школе, как одного из основных приемов изучения различных типов дискурса и их языковой и стилистической характеристики, знакомства с основами текстовой документации. Дискурсивный анализ текста, опираясь на лингвистический анализ, углубляет и расширяет изучение текста с коммуникативно-когнитивных позиций.

Список літератури

1. Бабенко Л. Г. Лингвистический анализ художественного текста : учебник; практикум /Л. Г. Бабенко, Ю.В. Казарин. – М. : Флинта: Наука, 2005. – 496 с.
2. Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навч. посібник. - К.: Артек, 1998. - 190 с.
3. Булаховський Л.А. Виникнення і розвиток літературних мов // Вибрані праці: В 5 т. - К.: Наук. думка, 1975. - Т. 1:Загальне мовознавство. - С. 321-470.
4. Вайсгербер Й.Л. Родной язык и формирование духа. - М.: Изд-во МГУ, 1993. - 224 с.
5. Ващенко В.С. Стилістика речення в українській мові: Навчальний посібник з стилістичного синтаксису. - Дніпропетровськ: Дніпр. держ. ун-т, 1968. - 158 с.
6. Дейк Т. А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / ван Т. А. Дейк. – М. : Прогресс, 1989. – 312 с.
7. Карасик В.И. Слышкин Г.Г. Лингвокультурологический концепт как единица исследования // Методологические проблемы когнитивной лингвистики. Воронеж: Воронежск. гос. ун-т, 2001. — С. 76.
8. Кубрякова Е. С. О понятиях дискурса и дискурсивного анализа в современной лингвистике / Е. С. Кубряков // Дискурс, речь, речевая деятельность: функциональные и структурные аспекты : сб. обзоров / РАН ИНИОН. – М., 2000. – С. 7 – 25.
9. Кубрякова Е.С., Демьянков В.З., Панкрат Ю.Г, Лузина Л.Г. Краткий словарь когнитивных терминов. — М., 1996. — С. 90.
10. Макаров М. Л. Основы теории дискурса / Макаров М. Л. – М. : ИТДГК «Гнозис», 2003. – 280 с.
11. Педагогічні науки: теорія, історія, інноваційні технології, 2009, №1, с. 305
12. Селіванова О.Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопедія. Полтава, Довкілля— К., 2006. — С. 303.
13. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище : методологія, архітектура, варіативність (на матеріалі сучасної газетної публіцистики) : монографія / Сережим К. – К., 2002. – 392 с.
14. Филлипс Луиза Дж., Йоргенсен Марианне В. Дискурс-анализ. Теория и метод / Дж. Луиза Филлипс, В. Марианне Йоргенсен ; пер. с англ. – Х. : Изд-во Гуманитарный центр, 2004. – 336 с.
15. Чернявская В. Е. От анализа текста к анализу дискурса : немецкая школа дискурсивного анализа / В. Е. Чернявская // Филологические науки. – 2003. – № 3. – С. 68 – 76.
16. Auskunfts- und Beratungsstelle des Europaverbandes der Selbstndigen in Andorra (Hrsg.): Impressionen - Erminia Mas Fisera in Andorra Intern 2000 [DE], Sant Juli de Lria: Selbstverlag 2000 (Andorra-Galerie, em01) (16 S.)
17. Auskunfts- und Beratungsstelle des Europaverbandes der Selbstndigen in Andorra (Hrsg.): Rckblicke - Francesc Pantebre i Arqus in Andorra Intern 2000 [DE], Sant Juli de Lria: Selbstverlag 2000 (Andorra-Galerie, pa02) (III/29 S.)
18. Bartels, Klaus; Huber, Ludwig: Lexikon der Alten Welt [LdAW]. Unv. Nachdruck der einb. Originalausgabe von 1965; 3 Bnde. Augsburg 1994 (Sig. UB LSA Alt-AD 005::1 bis ::3)
19. Bernhard von Clairvaux (Bernardus Clara[e!]vallensis): SMTLICHE WERKE lateinisch und deutsch. Hrsg. von Gerhard B. Winkler. Innsbruck 1990-1999 (Tyrolia-Verlag). Sig. UB 90 A 9546::1 bis 10 [Die Briefe sind in den Bnden 1 bis 3 enthalten, Bd. 10 ist Registerband.]
20. DNP: Der neue Pauly, ed. Hubert Cancik, Helmuth Schneider, Manfred Landfester. Stuttgart, Weimar 1996-2003. [zit. n. Bd. u. Seite] (Sig. UB LSA Alt-AD 003)
21. Grimes, F. Barbara: Andorra [EN], in: Barbara F. Grimes (Hrsg.): Ethnologue, o.O.: Summer Institute of Linguistics 1996
22. Kroh, Paul: LEXIKON der ANTIKEN AUTOREN. Stuttgart 1972 (Krners Taschenausgabe Band 366) Sig. UB Hdlb LSA Alt-AG 008
23. Lausberg, Heinrich: Elemente der LITERARISCHEN RHETORIK. Eine Einfhrung fr Studierende der klassischen, romanischen, englischen und deutschen Philologie. Mnchen 1963 [2. wesentl. erw. Aufl.] (Sig. UB LA-H 5-12595) [Kurzfassung des Standardwerks von Lausberg: Handbuch der literarischen Rhetorik: eine Grundlegung der Literaturwissenschaft. 2. Aufl. 1960/73; 4. Aufl., [unvernd. Nachdr. der 3. Aufl.] Stuttgart: Steiner, 2008.]
24. Max Mustermann (Hrsg.): Wikipedia – Anthologie. 2. Auflage. Wikipedia-Press, Musterstadt 2003, ISBN 3-12-1534523-2
25. Max Mustermann, John Doe: Wie wir uns mit dem ersten Wikipedia-Druck die Schdel einschlugen. Musterstadt 2007
26. Max Mustermann: Nix Wissen macht auch nix. In: John Doe (Hrsg.): Wikipediakritik. 2. Auflage. Wikicontra, Demo City 2003. S. 2317–2398, ISBN 0-12-1234533-2
27. Mulisch H., (1993), Handbuch der russischen Gegenwartssprache, Leipzig, Berlin, Mnchen.
28. Raasch, A. (1988), Grammatische Fachausdrcke fr den Sprachunterricht, Stuttgart.
29. Traube, Ludwig: Vorlesungen und Abhandlungen (3 Bnde; gepl. 4. und 5. Bd. nicht ersch.). Hrsgg. von Franz Boll. Mnchen 1909, 1911 und 1920; unv. Nachdr. 1965
30. Vossler K. Die Grenzen der Sprachsoziologie. // Die Hauptprobleme der Soziologie. Erinnerungsgabe fr Max Weber, Bd. Mnchen. 1923. – s. 94.
31. Vossler K. Frankreichs Kultur im Spiegel seiner Sprachentwicklung, Heidelberg, 1913.
32. Vossler K. Geist und Kultur in der Sprache. Heidelberg, 1925.— s. 152.
33. Vossler K. Positivistum und Idealistum in der Sprachwissenchaft. // Eine sprachgeschichtliche Untersuchung. Heiderg, Winter< 1904-98 s.
34. Vossler K. Sprachgemeinschaft und Interessengemeinschaft. Mnchen. 1924.–s. 7.
35. Wilpert, Gero von: SACHWRTERBUCH der Literatur, 6. Aufl. 1979 bzw. 8. erw. u. verb. Aufl. Stuttgart 2001, Krner

Поняття дискурсу в лінгвістиці, дискурсивний аналіз