Антономазія як спосіб номінації осіб

PAGE 31

Курсова робота на тему: «Антономазія як спосіб номінації осіб»

Зміст

Вступ

На сучасному етапі лінгвістичних досліджень все більшої уваги заслуговує дослідження стилістично забарвлених лексичних одиниць, які роблять мовлення унікальним, надають йому певного колориту.

Виходячи з цього, темою даної курсової роботи було обрано «Антономазія як спосіб номінації осіб».

Пріоритетним напрямком сучасного мовознавства є дослідження формальної та змістової сторони лексичних одиниць на типологічному рівні, здійснюване в руслі проблем теорії номінації, етнолінгвістики, взаємодії мови і мислення, мови і культури (М.І. Толстой, С.М. Толстая, Б.О. Плотников, А.Е. Супрун, М.П. Кочерган, О.В. Тищенко).

Представлена проблема зберігає свою актуальність, оскільки пов’язана з ґрунтовною характеристикою номінативних одиниць, спрямована на виявлення спільних і відмінних форм і мотивів лінгвістичного вираження дійсності, вивчення внутрішньої форми різних лексико-семантичних, і тематичних груп лексики, (В.Г. Гак, Л.В. Бублейник, Р.М. Гайсина, В.М. Телія, В.Д. Ужченко, М.Ф. Алефіренко та ін.). Вагома увага в їхніх роботах була приділена вивченню поняття антономазії.

Метою нашого дослідження є дослідження антономазії, як способу номінації осіб та одного із засобів вираження емоційно забарвленого висловлювання.

Об’єктом нашого дослідження виступає антономазія, як один зі способів номінації осіб.

Предметом даної курсової роботи є визначення особливостей виникнення та функціонування антономазів.

Для досягнення поставленої мети нашого дослідження ми визначили наступні завдання:

дослідити поняття номінації та його місце у загальній лексичній мовній системі;
визначити основні способи номінації;
проаналізувати антономазію, як один із підвидів номінації;
на прикладі конкретних речень показати функціонування антономазів як специфічного емоційно забарвленого засобу номінації осіб.

Практична цінність даного дослідження полягає у можливості використання його результатів у процесі викладання студентам теми «Антономазія як спосіб номінації осіб». Також результати цієї курсової роботи будуть корисними при складанні лексичних довідкових матеріалів, що містять етимологічні дослідження.

Структура дослідження. Дослідження складається зі вступу, 2-х розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Поняття номінації, способи та функції

Значення поняття «номінація»

Усі нові явища обов’язково потребують лінгвального осмислення, про що свідчить і вся історія лінгвістики як науки. Передусім завданнями “опікується” одна із галузей лінгвістики – ономасіологія. У цій роботі спробуємо простежити історію і сучасний стан вивчення теорії номінації на різних рівнях мови, визначити основні суперечності і причини їх потрактування. Джерела теоретичної ономасіології сягають часів античності. Теорія іменування була складовою важливу галуззю античної філософії та зумовлювала зацікавленість останньої питаннями природи мови. Це питання вирішувалося значною мірою на матеріалі аналізу виникнення імен, їх істинності або неправдивості, вмотивованості чи, навпаки, довільності зв’язку між змістом і формою слова [2; c. 115]. Деякі засадничі положення ономасіології сформувалися задовго до утвердження її як самостійної дисципліни.

Вивчення слів як засобів мовного позначення речей, предметів матеріальної і духовної культури йде від початку ХХ-го століття у зв’язку з напрямком „Слова і речі” („Worter und Sachen”). У цьому напрямку працювали такі німецькі вчені, як Р. Мерінгер, Г. Шухардт та інші. Однак ономасіологія як самостійна лінгвістична галузь вивчення слів як засобів позначення зі своїм предметом і методами дослідження оформилася лише в середині ХХ-го століття. Її становлення пов’язують із працями Л. Вейсгербера, В. Краузе, Ф. Дорнзейфа, Б. Кводі.

Уперше сформулював завдання цієї науки німецький учений А. Цаунер: „Ми маємо в мовознавстві два розділи, перший відштовхується від зовнішнього, від слова і задає питання, яке поняття пов’язано з ним звідси – семасіологія; другий бере за вихідний пункт поняття і встановлює, яке позначення, найменування має мова для цього поняття, звідси – ономасіологія. Її завдання – ...досліджувати, чому мова використовує те або інше слово для позначення того або іншого поняття”

Отже, теорія номінації розвивалася передусім як теорія, орієнтована на пояснення шляху від речі до її позначення, тобто шляху від предметного світу до номінації окремих фрагментів світу. Щоб бути одиницею номінації, ця одиниця повинна відповідати одній вимозі – позначати, бути назвою, виділяти об’єкт номінування як окрему сутність, здійснювати номінативну функцію, „тобто репрезентувати виділений в акті номінації об’єкт засобами мови і замінювати далі цей об’єкт його ім’ям у мовній діяльності” [5, c.268].

В основному в поле зору дослідників потрапляли власні імена, які й сприяли виділенню ономасіології як окремої дисципліни. Пізніше власні назви стали об’єктом ономастики, залишивши ономасіології галузь загальних назв.

Принципи іменування досліджено головним чином на іменних класах, ось чому в теорії номінації центральне місце посідає іменник. Поступово почали досліджувати інші частини мови. Такий підхід підготували російські дослідники, у працях яких частини мови розглядувано як такі, що слугують позначенню різних сутностей предметного світу. Цей підхід сприяв визначенню номінативної специфіки слів різних частин мови і класифікації словесних знаків за тими функціями, які вони виконують.

Проаналізуємо, що ж являє собою саме поняття «номінація».

Номінація (лат. nominatio — називання)

1) створення мовних одиниць із номінативною функцією, які служать для:

іменування чи виділення фрагментів дійсності;
формування відповідних понять про них у формі слів, словосполучень, фразеологізмів, речень.

В цьому сенсі, терміном «номінація» позначають також результат процесу номінації — важливу мовленнєву одиницю.

2) сукупність проблем при вивченні актів найменування, які розглядаються в теорії референції. В цьому значенні протиставляється семантиці.

3) загальний комплекс лінгвістичних проблем, пов’язаних з найменуванням, словотворенням, полісемією та фразеологією в номінативному аспекті.

Деякі вчені вживають термін «номінація» для позначення розділу мовознавства, яке вивчає структуру актів найменування. В цьому значенні номінація — те саме, що ономасіологія, і протиставляється семасіології.

Базова структура номінації задається співвідношенням сигніфіката та денотата імені; направленням цього відношення від значення імені до позначуваного об’єкту (реалії). Результати номінації, які позначають елементи дійсності, служать будівельним матеріалом для речення. В процесах номінації елементи мови пристосовуються до ідентифікації елементів дійсності або до повідомлення про їхні ознаки. До функції ідентифікації пристосовані:

імена «природних родів» — предметів та живих істот;
імена артефактів — предметів, створених людиною.

Семантика таких номінацій, втілених у формі конкретних іменників, відображає субстанціональний, чуттєво відчутний образ позначуваного.

До функції предикації, або повідомлення про якості субстанції, пристосовані:

імена ознак, які називають субстанціональні або відхилені від субстанції властивості — якості, стани, процеси;
імена абстрактних понять, сконструйованих людиною.

За типом засобів номінації розподіляються на:

словосполучення як регулярний спосіб створення нових слів та значень;
синтаксичну транспозицію, за якої морфологічні засоби вказують на зміну синтаксичної функції при зберіганні лексичного значення;
семантичну транспозицію, за якої матеріальний вигляд переосмислюваної одиниці не змінюється, але утворюються багатозначні слова і фразеологізми різних типів.
Особливе місце в українській номінації посідає історичний аспект. У цій галузі зроблено вже чимало, описано, зокрема, в діахронічному плані різні тематичні групи української лексики: назви спорідненості та свояцтва (А. Бурячок), метрологічна лексика (В. Винник), назви одягу, уборів, прикрас (Г. Войтів, Г. Миронова), назви кольорів (М. Чікало), назви осіб (О. Кровицька), торгівельна лексика запорізького козацького вжитку (Л. Бойко), оцінні назви осіб (Т. Вільчинська), історія назв грошей (Є. Чежов), назви посуду (Н. П’яст) та інші. Лексику схарактеризовано за походженням, мотивованістю, встановлено класифікаційні ознаки, описано семантичну структуру, визначено місце тематичної групи серед інших тематичних груп, встановлено внутрішнє членування назв [21, c. 124].

Останнім часом активізувалося дослідження особливостей номінації у публіцистиці. Саме у мові засобів масової інформації досить помітно і на досить короткому часовому відрізку засвідчуються зміни, що відбуваються в суспільстві [21, c. 126].

Об’єктом наукових досліджень стають і особливості стилістично зниженої лексики в мові сучасної української публіцистики у плані словотвірної структури, семантики похідних одиниць

Типи номінації

За характером указання іменем на дійсність розрізняються два типа номінації — автономна та неавтономна (непряма).

Автономна номінація відбувається на базі одного імені. Напр.: “ключ” – 1) знаряддя для замикання та відмикання замка, засува та ін.; 2) знаряддя для заґвинчування або відґвинчування гайок, болтів, труб, штанг; 3) природний вихід на земну поверхню підземних вод. Вторинні значення слів, отримуючи самостійну номінативну функцію, здатні вказувати на дійсність автономно. Закономірності вибору та комбінації лексичних одиниць залежать тільки від властивого їм значення.

Відмінною ознакою неавтономної номінації є використання при створенні нової мовленнєвої одиниці комбінаторної техніки мови. Така одиниця буде завжди співвідноситися зі своїм означенням непрямо — за допомогою семантично опорного для даної комбінації найменування. Наприклад, в словосполученнях «крута вдача», «круті міри» прикметник «крутий» співвідноситься із означуваним «суворий», «строгий» тільки за допомогою опорних найменувань «вдача», «міри», без яких втрачає це значення. Вторинне значення цього типу не можуть вказувати на світ автономно. Вибір слів, які мають значення цього типу, залежить від вибору семантично ключових для них слів, в сполученні з якими перші реалізують закріплене за ними значення. Формування фразеологізмів-ідіом проходить як семантичне переосмислення словосполучення в цілому, і представляє собою особливий випадок вторинної неавтономної номінації [16, c. 109].

Первинні процеси номінації в сучасних мовах представлені рідко (наприклад, в комерційній номінації). Номінативний інвентар мови поповнюється переважно через запозичення або вторинну номінацію — використання в акті номінації існуючої одиниці в якості імені для нового позначення. Результати первинної номінації усвідомлюються носіями мови як первісні: «моє», «пити», «моргати», «квас», «чорний». Похідність таких номінацій може бути розкрита тільки при етимологічному або інструментальному аналізі. Результати вторинної номінації сприймаються як довільні за морфологічним складом, або за значенням. Способи вторинної номінації різняться в залежності від мовленнєвих засобів, які використовують при створенні нових імен, також від характеру співвідношення «ім’я — реальність». В основі всіх видів вторинної номінації лежить асоціативний характер людського мислення. В актах вторинної номінації встановлюються асоціації за подібністю або за суміжністю між деякими властивостями елементів позамовного ряду і властивостями нового позначуваного. Асоціативні ознаки, які актуалізуються в процесі вторинної номінації, можуть відповідати: 1) компонентам переосмислюючого значення; 2) таким смисловим ознакам, які, не входячи в склад дистинктивних признаків значення, співвідносяться з фоновим знанням носіїв мови про дану реалію або про внутрішню форму значення. Переосмислення значень в процесах вторинної номінації проходить у відповідності з логічною формою тропів (метафори, метонімії і т. п.) і функціонального переносу. Смислові компоненти, які переходять при переосмисленні імені у вторинні значення, формують внутрішню форму цього значення. В залежності від збереження або забуття внутрішньої форми розрізняють мотивовані або немотивовані значення слів або фразеологізмів. Вторинна номінація характерна не тільки для лексичного складу мови, але й навіть для афіксальних засобів та синтаксичних конструкцій. Вона існує скрізь, де відбулось переосмислення язикової сутності — автономної або неавтономної.

Одними із засобів вторинної номінації є перифрази, метафори, метонімії, які характеризуються семантичною двоплановістю, виконують у газетно-публіцистичному стилі естетичну та експресивну функції.

Перифрази належать до постійних засобів оновлення лексикону газети, журналу, збагачення їх зображувальних ресурсів. Описові вислови є засобом експресивно-емоційного публіцистичного відображення дійсності.

Дотримуючись комунікативного осмислення елементів, характерних для газетно-журнального стилю, можна стверджувати, що у його межах діє як стандартна номінативна одиниця — певне слово, так і його "комунікативний замінник": "комунікативна діяльність визначає відбір не тільки готових одиниць номінації, але й ... постійно створюваних номінацій"

Відображення при номінації не тільки елементів об’єктивної дійсності, але й прагматичного, суб’єктивного відношення іменувального створює експресивне забарвлення мовленнєвих одиниць за рахунок суб’єктивно-модального компонента значення. По мірі відхилення від субстанціональних якостей зростає рівень абстрактності номінацій. Найбільша абстрактність присутня в номінаціях, які позначають тимчасові, причинно-наслідкові, умовні і т. п. відношення. Характерною рисою таких імен є наявність в їх значенні семантичних валентностей, які синтаксично заповнюються в мові іменами носіїв ознаки — суб’єкта та об’єкта.

Проміжне положення між іменами предметів та ознаками займають функціональні та реляційні імена осіб, які позначають їх по роду занять, відношень до інших осіб, предметів («вчитель», «внук» «хазяїн»), загальних імен («людина», «річ»); імен результатів процесів або станів («відкриття», «руїна», «землетрус»).

Також, виходячи із теми нашої курсової роботи, вважаємо за доцільне розглянути основний підхід до номінації осіб. Слова, що вказують на певну особу, дають їй характеристику та визначають певні особисті якості називаються антропонімами.

Антропонімікон (антропоніми – номінативні одиниці на позначення людей) становить собою цілісну художню систему, у якій ураховано національні, соціальні, регіональні ознаки, а також особливостей характерів і вчинків людей.

Номінації осіб різняться своєю структурою. Т.Б.Гриценко [2, с. 20] виділяє такі структурні моделі антропонімів:

•1) одночленні (ім'я, прізвище, прізвисько, ім'я по батькові);

•2) двочленні (ім'я + прізвище, прізвище + ім'я, ім'я + ім'я по батькові);

•3) тричленні (ім'я + ім'я по батькові + прізвище),

уважаємо за доцільне у зв'язку з особливостями досліджуваного матеріалу розширити цю класифікацію введенням до власне-антропонімів характеризувальних компонентів, тому виділяємо четверту структурну модель - багаточленні назви осіб, наприклад: Після смерті матері Раїни його взяв до себе його опікун, дядько, брат в других Єреміїного батька Михайла Вишневецького; З карети вискочив небіж старого Потоцького Стефан Потоцький, той самий, що добивав козаків в Лубенщині після виїзду дядька в Пруссію; Приводець Тишкевичевих жовнірів комендант Лев примітив Єреміїне військо й виступив з твердині в розламані ворота.

Номінації осіб, які мають багатоелементну структуру, містять як іменники-антропоніми, так й іменники-апелятиви. Набір значень іменників-апелятивів у багаточленних конструкціях є тим самим, що й у двочленних:

1) іменник-назва посади, військового чи релігійного звання;

2) іменник-назва соціального статусу;

3) іменник-титул;

4) іменник-етикетна назва;

5) іменник-назва дружини за посадою чоловіка;

6) іменник-назва особи за віковою приналежністю;

7) іменник-назва спорідненості.

Антропонімічні назви можуть бути представлені як одиничним антропонімом (наприклад, прізвищем), так і дво-трилексемною конструкцією (ім'я + прізвище, ім'я + ім'я по батькові + прізвище тощо). До того ж побудова багаточленних номінацій осіб часто ускладнюється введенням в їх межі прикметника (рідше - словом з іншою частиномовною приналежністю). Усе це зумовлює різноманітність не тільки структури, але й значення досліджуваних конструкцій [16, c. 110].

Номінації, які відповідають внутрішнім закономірностям розвитку мови та задовольняють потреби мовленнєвого колективу в нових номінативних засобах, зазвичай входять в загальновживаний словниковий запас. За його межами залишаються номінації, які виникають для потреб вузькоспеціальної термінології, в соціально замкнутих колективах, в індивідуально-авторській мовленнєвій творчості. Аналіз номінації та номінативного аспекту значення мовленнєвих одиниць визначає закономірності їх вживання в мовленні, так як в процесах номінації формується і семантика мовленнєвих одиниць, і їх знакові функції.

З огляду на вищезазначене, слід також розглянути поняття номіналізації, яке нерозривно пов’язане з номінацією.

Номіналізація (лат. nomina: назви, імена) – дослідження дискурсу для визначення системи прийомів уведення імен у текст, адже “між назвою та предметом існує поступовий, градуальний перехід”, що дає змогу виражати мнемонічні механізми у тексті, які нагадуватимуть про висловлення, виголошені поза ним (П. Серіо). Така позиція є основою формування постмодерністської концепції інтертекстуальності, зокрема пара текстуальності як відношення тексту до його частини. Номіналізацію також розглядають як особливу форму преконструкту.

В рамках даного питання слід також розглянути поняття термінологічної номінації. Сутність мовної (а значить і термінологічної) номінації полягає в тому, щоб, відбиваючи у свідомості носіїв мови их практичний і суспільний досвід, звертати факти позамовної дійсності в мовні значення. При цьому необхідно підкреслити, що терміноутворення (як, утім, і словотвір узагалі) являє собою процес вторинної номінації, результати якої є похідними за змістом чи морфологічним складом.

Освоюючи закріплені в мові результати пізнання, добутого практикою, людство досягає нових рубежів в освоєнні і перетворенні дійсності.

Накопичений досвід за допомогою мови передається майбутнім поколінням, що сприяє подальшому росту і поглибленню знань.

У ході розвитку науки і виробництва відкриваються нові явища, виникають нові поняття, що позначаються іменуваннями особливого роду – термінами. Під терміном тут розуміється слово чи словосполучення

спеціальної форми вживання. Специфіка терміна, що відмежовує його від інших слів мови, полягає в особливому призначенні, функції терміна – по можливості чітко виражати спеціальні поняття. Отже, термін – це насамперед функціональна одиниця мови. Бернард Шоу з властивою йому дотепністю визначав термінологію як «змова присвячених», підкреслюючи тим самим замкнутий, різко обмежений характер поширення спеціальної лексики, що доступна лише обраним, присвяченим у специфіку тієї чи іншої галузі знання. Не менш образно (Fach-Chinesisch) позначається ця властивість термінології в німецькій мові, та й саме слово «термін» (від лат. terminus – “границя”, “межа”) семантично маніфестує поняття обмеженості, відособленості [10, c. 201].

Характерна риса термінів полягає в тім, що вони не дані в мові самі по собі, а діються в міру усвідомлення їхньої необхідності. М.Н. Володина затверджує, що термінологічна номінація – цілеспрямований, творчий процес, обумовлений взаємодією зовнішніх і внутрішніх мовних факторів.

Антономазія як один із підвидів номінації

Антономазією (грец. , від —називаю по-іншому) називається різновид метонімії, побудованої на вживанні власного імені замість загального. Сутність антономазії ґрунтується на тому, що «власне ім'я, найчастіше ім'я особи, що вирізняється якоюсь характерною ознакою або сталою належністю до певного явища, стає прикметою цієї ознаки або цього явища. Багато міфологізмів, літературних персонажів, історичних діячів стали традиційними: Цицерон — „красномовна людина", Плюшкін — „скупий", Марс — „війна" і т. д. Більшість власних імен, що використовуються в загальному значенні, передають одночасно й емоційну оцінку». Наприклад: «Ось і не треба газетних фраз! // — Біль є постійно біль! — // Мовчки зросте десь новий Тарас // Серед кривавих піль!» (Є. Плужник); «Ми переходили всі кола — // О, жоден дант того не бачив!» (Є. Маланюк); «Мы все глядим в Наполеоны» (О. Пушкін).

Антономазія — троп, відомий ще з античності. В одній з поетик Києво-Могилянської академії «Lyra» його, наприклад, визначали так: «Антономазія, або заміна назви — це вживання власного імені замість загального... які мають між собою певну подібність характерів або особливостей». В. Домбровський писав про антономазію як про троп, в основі якого лежить «описання імення якоїсь особи загальнозвісною прикметою, або названия її іншим йменням, взятим від міста або краю, звідки вона походить, або по-батькові і т. д. Дуже часто служить антономазія для оминання монотонного повторювання одного імення. Так, наприклад, Гомер називає часто Агамемнона і Менелая разом — Атридами, Ахила — Пелідом, самого Гомера називали в старину Меонідом».

Говорячи про антономазію, слід відмітити і експресивний аспект данного лінгвістичного поняття, який обумовлює вживання данного стилістичного засобу в умовах певної контекстної ситуації.

Експресія - "це не те, що надає мовленню емоційності, образності, характерності, а те, що саме породжується емоційністю, образністю, характерністю мовлення" [6, c. 7]. Ця сторона мовлення служить для виникнення та підсилення "діючої сили вислову" [1, с. 101], тобто експресивним ми можемо назвати повідомлення, яке має значний потенціал впливу на свідомість, емоції, почуття адресата, при цьому як засоби вираження експресії кваліфікуємо той набір мовних реалій, який служить для створення впливової "сили" такого повідомлення.

Під експресивним забарвленням (його також називають експресивно-стилістичним) можна розуміти таку додаткову (до основного номінативного, предметно-логічного та граматичного значення) - виражально-зображальну властивість мовного елемента, яка обмежує можливості використання цього елемента певними умовами комунікації (мовленнєвої діяльності).

Виділяють такі основні фактори, що створюють експресію в іменах:

1) експресію може створювати й збіг найменування персонажа з власним іменем відомої історичної, міфологічної особи або літературного персонажа, наприклад, Піфагор Чертокуцький, Алкід і Фемістоклюс Манілови, швець Гофман - у М.Гоголя та ін., де власні імена служать для вираження певного ставлення письменника до носіїв цих імен, а також дозволяють читачеві іноді передбачити розвиток сюжетної лінії;

2) вагоме значення для художньої ефективності власних імен має також експресивність його фонетичної будови.

В.М.Михайлов виділяє основні типи функцій власних імен вигаданих персонажів та найменувань історичних осіб, що відіграють активну роль у здійсненні авторських задумів:

1) функція художньо-образної характеристики персонажа чи іншого об'єкта іменування;

2) функція "псевдонімів" певних осіб;

3) функція "готових" власних імен - виражати певні комплекси ідей або окремі думки узагальненого характеру, що висловлюються письменником або його персонажем;

4) функція передачі у творі історичного та національного колориту.

Антономази виникають унаслідок антономазії – тропа, який являє собою заміну прямої назви особи іншою – з міфології, історії, літератури тощо, наприклад: Крез – багатій, Мафусаїл – довгожитель, Юда – зрадник, Наполеон – амбіційник і под. Утворення антономазів спирається на основу певних асоціацій метафоричного характеру, тобто подібності за певною ознакою.

Антономази як лінгвістичне поняття порівняно нове в науці, їх почали пов’язувати з фразеологією не так давно, до недавнього часу їх розглядали в складі лексики літературної мови, нині ж виділяють в окрему групу структурно-компонентних фразеологічних одиниць. Головною підставою такого ототожнення антономазів із фразеологізмами є саме метафоричний характер постання цих одиниць, їхня співвідносність із фразеологізмами за особливостями значення та побутування, а також спільність їхньої джерельної бази. Вагомим критерієм такої кваліфікації слів-символів є також їх активна участь в утворенні великої кількості фразеологізмів інших структурних типів (наприклад: Аріадна – Аріаднина нитка, Геракл – подвиги Геракла, Пенелопа – Пенелопина вірність і под.).

Від антономазів слід відрізняти слова, що постали внаслідок використання певної власної назви для називання поняття, яке має загальне значення, наприклад: болонья – назва тканини, що походить від назви міста в Італії, де її почали виготовляти; ампер – одиниця виміру сили струму, що походить від прізвища її винахідника, ватман – назва паперу особливого гатунку, що походить від прізвища його розробника, і под. Ці слова не мають образного значення, як антономази, тому не виконують відповідних стилістичних функцій у мовленні, а тільки суто номінативні, що й не дає підстав зараховувати їх до антономастичного фонду.

Антономази, з огляду на потужний заряд образності, який вони мають, активно використовуються в мовленні, насамперед у художньому його стилі, для образного позначення певних об’єктів, для посилення експресії зображуваних персонажів і реалій.

Джерельна база становлення та поповнення фонду антономазів української мови є, по суті, тією ж, що й для всіх одиниць фразеологічного фонду загалом. Проте, слід відзначити, незрівнянно більшу кількість фразеологізмів цього структурного різновиду складають одиниці книжного походження, тобто такі, що потрапили до мови з книжних стилів (художнього, наукового й ін.). За ознакою походження антономази можна поділити за такими групами:

Антономази, що походять із античної історії та культури (міфологія, література, мистецтво та ін.), наприклад: Аврора, Адоніс, Андромаха, Антей, Антігона, Аргус, Аріадна, Атлант, Афродіта, Ахілл, Вакх, Брут, Вергілій, Ганімед, Ганнібал, Герострат, Геракл, Гомер, Дедал, Еврідіка, Едіп, Ескулап, Ікар, Кассандра, Клеопатра, Купідон, Лаокоон, Марс та ін.
Антономази, що походять із Біблії, наприклад: Авраам, Адам, Антихрист, Валтазар, Веніамін, Голіаф, Давид, Єва, Єремія, Йосип Прекрасний, Ірод, Юда, Каїн і Авель, Лазар, Марія Магдалина, Марта і Марія, Мойсей, Понтій Пилат, Самсон і Даліла, Соломон, Суламіта, Хам, Хома та ін.
Антономази, що походять із світової літератури, наприклад: Аеліта, Альфонс, Базаров, Мюнхгаузен, Беатріче, Вільгельм Телль, Гамлет, Гобсек, Гуллівер, Дон Жуан, Дон Кіхот, Дульцінея, Іудушка Головльов, Кайдаші, Капітан Немо, Король Лір, Лоенгрін, Лівша, Маруся Богуславка та ін.
Антономази, що постали з прізвищ відомих історичних діячів – державців, полководців та ін., наприклад: Александр Македонський, Цезар, Аспазія, Крез, Брут, Ганнібал, Лукулл, Сарданапал, Навуходоносор, Спартак, Клеопатра, Нефертиті, Драконт, Катон, Нерон, Чингізхан, Батий, Мамай, Тамерлан, Давид, Соломон, Пилат, Торквемада, Лжедмитрій, Вашингтон, Наполеон, Аракчеєв, Валуєв, Берія, Роксолана, Потьомкін, Ричард Левине Серце та ін.
Антономази, що постали з прізвищ відомих митців – літераторів, музик, малярів та ін., наприклад: Гомер, Вергілій, Овідій, Демосфен, Цицерон, Езоп, Тіртей, Сафо, Боян, Митуса, Нестор, Іван Золотовустий, Данте, Петрарка, Моцарт і Cальєрі, Паганіні, Казанова, Байрон та ін.
Антономази, що постали з прізвищ відомих науковців, наприклад: Сократ, Діоген, Архімед, Аристотель, Платон, Галілей, Бруно, Макіавеллі, Кампанелла, Колумб, Магеллан, Кулібін, Едісон, Ейнштейн, Мічурін, Лисенко, Ціолковський, Пржевальський, Миклуха-Маклай та ін.

Національний фонд антономазів поповнюється не тільки іноземними одиницями, але й українськими, наприклад: Перун, Лада, Святополк Окаянний, Калитка, Пузир тощо. Антономази на українському мовному ґрунті утворюються з тих самих джерел, що й у світовій фразеології (національна міфологія, історія, література та ін.).

Як бачимо, номінація займає чільне місце у лексичній мовній системі і слугує для оформлення стилістично та емоційно забарвленого мовлення.

Розділ 2. Практичний аналіз антономазії як специфічного засобу номінації осіб

Як уже зазначалося, антономази використовується переважно для того, щоб надати мовленню певного колориту, підкреслити якісь людські якості, характерні риси.

Антономази, тобто імена та прізвища людей (біблійних і літературних персонажів, історичних осіб, учених-винахідників, діячів культури та політики), які стали загальними назвами людей і предметів, яким притаманні ознаки носія цього імені, можуть сягати корінням

- у Біблію

Чом топлять правду каїни нові не в синім морі, а в людській крові? (Г.Чубач); Й мене судили зрадницькі пилати, й мене вели на страдницьку Голгофу (В.Квітневий);

- в античну культуру А як же тоді невмирущі догмати, у кожнім столітті – свої герострати?.. І голос Шевченка з віків долинає: ні мудрий, ні дурень нічого не знає… (М.Луків); Стираються межі й кордони, вогонь Прометеї крадуть, та ним володіють… Нерони! (І.Низовий);

- в історію (По світах пішли роксолани. Червоніють від сорому рампи й екрани. (В.Бровченко); Сусаніни всякі бувають в природі, досягнення різні у них: одні супостата у хаті заводять, а інші в болото своїх (В.Бучинський); І тут в вікно ударила синичка – ця грудочка тепла, ця невеличка пташина жанна д’арк, що не страшна зима їй люта… (І.Малкович);

- у науку (…Восени конячки рвали шлеї, і в школу йшли маленькі Галілеї (А.Малишко);

- у політику (Цей світ – жорстокий Піночет, якась постійна стужа… (Г.Чубач).

Антономази (від гр. antonomadzo перейменування) можуть писатися як з великої, так і з малої літери. Ужиті образно імена й прізвища історичних осіб або культурних діячів, до яких відчуваємо пієтет і глибоку повагу, пишуться з великої літери:

Де сучасні Наливайки, Богуни, Залізняки? Та навіть де Сухомлинські, Довженки? Пішли в брокери, бізнесмени, там “піклуються” про народ, і показують приклад, як треба жити? Засідають у Верховній Раді, отримують кругленьку зарплату й затверджують наш вихід у єдині економічні простори? (Ю.Мушкетик.)

Чи пороблено нам, чи то вавки у мозку, чи то обрій такий в нас низенький? Де не глянь – випивайки, де не плюнь – відморозки, а були ж Наливайки, а були ж Морозенки.... (В.Шукайло.)

Так само з великої літери пишуться вжиті образно імена персонажів Біблії, міфології, світової літератури, якщо до цих персонажів відчувається поважливе ставлення: У театрі щоденному ми і Гамлети, ми і блазні, драматурги, художники і вибагливі глядачі. (В.Коротич)

Проте, якщо імена біблійних, міфічних чи літературних персонажів ужиті в підкреслено узагальненому значенні, вони пишуться з малої літери: Шекспір жив і страждав у безлічі своїх персонажів, отих гамлетів, дездемон, джульєтт, макбетів, королів, блазнів, відьом, катів, привидів. (Б.Грищук.)

Слова-антономази, ужиті з виразно підкресленою зневагою, пишуться з малої букви:

По світах пішли роксолани. Червоніють від сорому рампи й екрани. (В.Бровченко).

Біля готелю «Черемош» сирени підстерігають своїх одіссеїв. (О.Сенчик.)

Досвідчені майстри психологічної війни на світовій арені і в колишній імперії… нацьковують нас одне на одного, хочуть бачити нас довічними кайдашами, вирощують серед нас підпар, аби українська держава так і залишилася фатаморганною. (І.Драч.)

Невже ми навіки гнучкошиєнки? Невже неспроможні постояти за себе? (З газ.)

Розглянемо походження певних антономазів та проаналізуємо характер їхньої появи у мовленні.

Жанна д’Арк.

Ця жінка – француженка.

Її ім’я слугує для образного позначання мужньої, войовничої жінки, життя і діяльність якої сповнені героїзму й звитяги.

За сюжетом її життя написали твори Вольтер, Шіллер, Франс, Верді, Крейцер, Чайковський та інші митці.

Цю жінку було спалено на вогнищі за фальшивим звинуваченням у єресі й відьмацтві.

1453 року її було канонізовано.

2. Єремія.

Ця особа – один із чільних персонажів Біблії.

Все життя цього пророка зіткане з гострих конфліктів із владоможцями.

Два його твори входять до складу розділу “Книги великих пророків” у Старому Заповіті.

З його творів походить вислів “геєна вогненна”.

Він став уособленням зловісного пророка, який провіщає горе й загибель своєму народові, батьківщині і ллє гіркі сльози над їхньою тяжкою долею.

Ментор.

Ця особа – персонаж героїчної поеми Гомера “Одіссея”.

Він був близьким товаришем Одіссея, тому той доручив йому доглядати свій дім, сім’ю й виховувати сина Телемаха.

Його вигляду часто прибирала богиня мудрості Афіна, щоб допомогти Одіссеєвому синові.

Цей образ було великою мірою спопуляризовано завдяки романові французького письменника Франсуа де Фенелона “Пригоди Телемаха, сина Уліссового” (1699).

Його ім’я використовується для образного позначення людини, яка набридливо, нудно, зверхньо повчає інших.

Дон Кіхот.

Цей чоловік – іспанець за походженням.

Під впливом літератури певного жанру він втратив здатність відрізняти дійсність від вигадки.

На ґрунті цього звихнення чоловік здійснив цілий ряд безглуздих учинків.

Він став уособленням благородних фантазерів, відірваних від життя людей, що борються зі злом, але цією боротьбою не приносять користі, викликаючи тільки насмішки, осуд.

Друге наймення, під яким уславилася ця людина, – “лицар сумної подоби”.

Казанова.

Цей італійський письменник і мемуарист народився у Венеції.

Його звали Джованні Джакомо.

Він прожив бурхливе, сповнене пригод життя, об’їздив усю Європу, не раз відбував ув’язнення, протягом 40 років вів інтриги при дворах багатьох монархів, був агентом інквізиції.

Найвідоміший його твір – “Спогади із в’язниці Пйомбі”, що мають автобіографічну основу й були опубліковані через 25 років після смерті письменника.

Ім’я італійця стало синонімом пристрасного залицяльника, палкого жонолюба, невиправного авантюриста й пригодошукача.

6. Орфей.

Це один з найпопулярніших персонажів давньогрецької міфології.

Він був сином річкового бога Еагра й музи епічної поезії Калліопи, жив у Фракії.

За легендою, він спустився в царство смерті Аїд, щоб повернути звідти загиблу кохану дружину.

Він був великим співцем, спів якого зачаровував усе живе й неживе, полонив навіть мешканців підземного царства; також йому приписують винайдення музики й віршування, створення ряду музичних інструментів.

Його ім’я стало прозивним і використовується для образного позначення майстерних співців, визначних музик.

Робін Гуд.

Цей персонаж англійських балад - справжня історичною особа.

У баладах його зображено людиною великого благородства, незламної волі, мужнім і звитяжним.

Він був кращим стрільцем із лука на всю Англію.

Він створив невеликий, але грізний загін стрільців, на чолі якого боровся проти загарбників-норманів та кривдників простого народу.

Паралелі з цим героєм в українській історії – Устим Кармалюк та Олекса Довбуш.

Слід також звернути увагу на наступні приклади антономазів:

Хам - груба, невихована людина; ,
Ной - скорботна людина;
Авель - праведник; невинна жертва;
Веніамін - улюбленець батьків;
Голіаф - могутня, надзвичайно сильна людина;
Марія Магдалина - людина, яка щиро кається у своїй гріховності;
Єва - жінка;
Єремія - страждалець, мученик;,
Сарданапал - жорстокий правитель, лютий деспот.
Юда - підлий і підступний зрадник;
Давид - сильний, могутній чоловік;
Соломон - мудрий правитель;
Понтій Пилат - жорстокий лицемір, який потурає злочинам;
Лазар - зубожіла, знедолена людина;
Мойсей - видатний провідник народу, мудрий вождь;
Суламіта - надзвичайно красива, принадна дівчина;
Самсон - переможець надзвичайно сильного ворога;
Авраам - людина, здатна пожертвувати найдорожчим в ім’я чого-небудь;
Лот - праведник.
Каїн - жорстокий злочинець-братовбивця;
Йосип Прекрасний
Ірод - жорстокий правитель, тиран;
Іродіада - безсердечна, розпусна жінка;
Саломея - цнотлива, скромна дівчина;
Валтазар - невірний товариш, відступник;
Мафусаїл - скромний, цнотливий чоловік;
Сусанна - майстерна танцівниця.

Розглянемо прізвища відомих українців – історичних діячів, науковців, митців, літературних персонажів тощо, які варті того, щоб їхні імена стали прозивними, тобто антономазами, й уживалися з певним символічним значенням.

Наприклад:

Іван Франко – уособлення працьовитості, працездатності, багатогранності творчого обдарування;

Михайло Грушевський – уособлення політичної недалекоглядності;

Іван Скоропадський – уособлення невідповідності займаній високій посаді; Марія Заньковецька – високого таланту, одухотвореності, беззавітної відданості мистецтву;

Одарка Карасиха (персонаж оперети С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”) – уособлення дружини, яка тримає “під каблуком” свого чоловіка;

Мавка (персонаж драматичної поеми Лесі Українки “Лісова пісня”) – уособлення ліричності, поетичності натури, щирої, глибокої закоханості та ін.

Також для того, щоб проілюструвати функціонування антономазів, наводимо наступні приклади, дібрані з літературних творів.

1.Сміх твій крізь сльози зрідні Арлекіну. Хто ще любитиме так Україну? (М.Сіренко).

2. Бо й справді: Гамлети, Дон Жуани чи то Тартюфи були в минулому, але вони є і в сучасному (М.Хвильовий).

3.Я – не Гобсек, спитайте долю строгу, коштовностей багатих не припас. Якщо й жалів чогось, то це, їй-Богу, коли, бувало, марно згаю час (Д.Луценко).

4. Вона – ніжна Лаура якогось Петра Петрарки з київського технічного училища на Подолі (І.Драч).

5.Ти викликаєш у душі розпуку, що я не Фауст і не біс, який, силкуючи тебе за руку, схилив би у таємний ліс (Т.Осьмачка).

6.Зневірилась, знечулилась, знехотіла Мюнхаузеном тягти себе з води (О.Зеленчук-Рибарук).

7.Слава Богу, є ще вітряки! Хоч із ними трішки повоюєм. Дон Кіхоти! Любі диваки, як на вас усі царі полюють… (Р.Мазій).

8.І все-таки варто хоч мить помовчати, повірити в казку, в реальність душі і, може, на мить попелюшкою стати і вперше в житті написати вірші (Р.Блага).

9.Хлопці, зрозуміло, великої загрози не становили, однак за ними хтось стояв і торгав за ниточки. Такий собі Карабас-Фантомас (Ю.Обжелян).

Коментар:

Арлекін – удавана безжурність, що маскує сум.

Гамлет – болючі сумніви, нездатність до рішучих вчинків.

Гобсек – патологічна скупість.

Дон-Жуан – спокусництво.

Тартюф - лицемірство.

Петрарка і Лаура - закоханий і предмет його поклоніння.

Фауст – шукання істини.

Таким чином, на прикладі конкретних речень, дібраних з різних літературних джерел, ми розглянули специфіку функціонування антономазів в умовах певного контексту. Також ми наочно побачили, що використання прийому антономазії надає мовленню певного колориту, емоційного та стилістичного забарвлення, в яких виражається ставлення автора до особи, яку він описує.

Висновки

В ході написання нашої курсової роботи ми ґрунтовно дослідили поняття номінації, її типи та функції. В рамках даного дослідження нами була вивчена антономазія як специфічний засіб номінації осіб.

На прикладі конкретних речень, дібраних з різних літературних джерел, нами було наочно продемонстрована специфіка функціонування лексичних одиниць даного типу – антономазів.

В ході написання нашої курсової роботи ми прийшли до висновків, які полягають у наступному.

Номінація – це створення мовних одиниць із номінативною функцією, сукупність проблем при вивченні актів найменування, які розглядаються в теорії референції, та загальний комплекс лінгвістичних проблем, пов’язаних з найменуванням, словотворенням, полісемією та фразеологією в номінативному аспекті.

Нами були визначені основні типи номінації. Це первинна і вторинна номінації, в рамках вищезазначених типів виділяють також термінологічну номінацію, перифрази, метафори, метонімії, антропоніми.

Ми прийшли до висновку, що антономази є невід’ємним типом номінації. Вони виконують функцію позначення осіб, їхніх якостей, характерних рис.

Вагома увага в ході нашого дослідження була приділена питанню появи антономазів, тобто джерел, які обумовили використання того чи іншого антономазу в умовах іншої контекстної ситуації. При цьому ми розглянули також основні складові певних лексичних одиниць, що найчастіше вживаються, та дали їм коротку характеристику.

В практичній частині нашої курсової роботи ми також прийшли до висновку, що значні кількість антономазів, які на даний час широко використовуються в українському мовленні, мають біблійне походження.

Розглянувши специфіку поняття антономазії ми зробили висновок про те, що деякі українські лексеми, які є загальновідомими в українському фольклорі, культурній та історичній традиції, також заслуговують на те, щоб отримати статус антономазів.

Отже, можна сказати, що у сучасній лінгвістиці постала необхідність вивчення мовних одиниць не тільки з огляду структурно-семантичних ознак на якомусь із рівнів мови, а й з огляду виявлення загальних закономірностей і тенденцій у їх номінуванні, причин такого називання на найрізноманітніших складових національної мови (літературний, жаргонний, просторічний, діалектний) як єдиного явища, комплексне вивчення і встановлення загальних закономірностей типів номінації. Найкраще це можна зробити на прикладі тематичної групи, тому що велика кількість найменувань перебуває на межі літературної мови та спеціальних сфер. Це дасть змогу простежити шляхи поповнення словникового складу мови. Саме дослідження даного питання розглядається нами як перспективне з огляду вивчення явища антономазії в рамках написання даної курсової роботи.

Список використаної літератури

Апелятивація власних назв у німецькій мові // Лінгво-дидактичний плюралізм навчального процесу з іноземних мов у вищих навчальних закладах. - Тернопіль: ТАНГ, 1999. - С.101-103.
Бучко Д. Принципи номінації і класифікація українських ойконімів // Другий міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Мовознавство. 22-28 серпня. Львів, 1993. С. 113-115.
Виноградов В.В. Вопросы современного русского словообразования // Рус. язык в школе. 1951. № 2. С. 1-10.
Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение о слове: Учебное пособие для вузов/ МГУ. М.;Л.: Учпедгиз, 1947. 784 с.
Відтворення німецьких власних назв українською мовою // Іноземна філологія. - 1999. - Вип.111. - С.262-269.
Власні назви у світлі семантичної теорії // Провідні лінгвістичні концепції кінця ХХ століття. Тези Всеукраїнської наукової конференції. - Львів, 1996. - С.123.
Влахов С., Флорин С. Непереводимое в переводе. - М.: Наука, 1986.
Вопросы теории перевода в зарубежной лингвистике. - М.: Наука, 1978.
Гоца Е.Д. Назви їжі й кухонного начинання в українських карпатських говорах. Автореферат дис... канд. філол. наук. Ужгород, 2003. 19 с.
Д’яков А.С., Кияк Т.Р. , Куделько З.Б. Основи термінотворення: семантичні та соціолінгвістичні аспекти.- К.: Akademia, 2000. – 218 с.
Дяков А.С. Українські власні назви у європейських мовах: транскрипція чи транслітерація // Питання сучасної ономастики: Статті та тези VII Всеукраїнської ономастичної конференції. - Дніпропетровськ. - С.51-52.
Ермолович Д.И. Имена собственные на стыке языков и культур. Заимствование и передача имен собственных с точки зрения лингвистики и теории перевода - М.: Русский язык, 2001.
Етнокультурний та лінгвокраїнознавчий компонент значення власних назв // Тези доповідей 3-ої Міжнародної наукової конференції "Комп'ютерна лінгвістика та викладання чужоземних мов у вищих навчальних закладах". - Львів, 1998. - С.78-79.
Журавлева Т.А. Особенности терминологической номинации. Монография. Донецк: АООТ Торговый Дом “Донбасс“, 1998. 253 с.
Журавлёва Т.А. Особенности терминологической номинации. Донецк: Донбасс, 1998. – 253 с.
Засоби та способи номінації в українській та німецькій псевдонімії: типологічний аспект // Слов'янський вісник. Збірник наукових праць Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету. Серія "Філологічні науки". - Рівне: РІСКУ, 2003. - Вип. 3. - С. 108 - 111.
Зорівчак Р.П. Реалія і переклад. - Львів: Світ, 1989.
Зорівчак Р.П. Словесний образ у художньому перекладі // "Хай слово мовлене інакше...": Статті з теорії, критики та історії худ. Перекладу. - К., 1982.-С.51-65.
Коваленко Б.О. Стилістично знижена лексика в мові сучасної української публіцистики. Автореферат дис... канд. філол. наук. К., 2003. 19 с.
Козак Л.В. Українська електротехнічна термінологія (словотвірний аспект). Автореферат дис... канд. філол. наук. К., 2002. 19 с.
Кубрякова Е.С. Номинативный аспект речевой деятельности. М.: Наука, 1986. 157 с.
Михайлишин Б.П. Граматичний запас розширення термінів (на матеріалі постпозитивних неоднослівних атрибутивів) // Лінгвістичні студії. Тематичний збірник наукових праць. Вип.8. (Наук. Ред. А.П.Загнітко). – Донецьк: ДонНУ, 2000. – С. 280-288.
Ономасіологія // Українська мова. Енциклопедія / Авт.: В.М. Русанівський, НОМІНАЦІЯ ЯК ОБ’ЄКТ ЛІНГВІСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ...
Ономасіологія // Языкознание. Большой энциклопедический словарь / Гл.ред.: В.Н. Ярцева. М.: Большая Росийская энциклопедия, 1998. С. 345-347.
Склад і структура термінологічної лексики української мови / Укладачі А.В.Крижанівська, Л.О.Симоненко. – К.: Наукова думка, 1984. – 196 с.

Антономазія як спосіб номінації осіб