Вчення Платона про світ ідей і світ речей

План

ВСТУП

1. Вчення Платона про світ ідей і світ речей

2. Гносеологічна теорія анамнезіс

3. Вчення про людину та її виховання

4. Соціальна утопія Платона

ВИСНОВОК

Список використаних джерел

Вступ

В історії світової культури Платон (427-347 до н.е.) – велике явище. Він жив у давньогрецькому суспільстві, але як діяч – філософ, вчений, письменник – належить всьому людству.

Платон створив і розробив один з основних типів філософського світогляду – філософський ідеалізм. У Платона ідеалізм охоплює питання про природу, людину, душу людини, пізнання, суспільно-політичний лад, мову, мистецтво, виховання.

Вчення Платона – глава не тільки в історії античної філософії, але і в історії античної науки. Школа Платона одна зі шкіл античної математики. Вивчення математики Платон розглядав не в плані однією лише педагогіки, як стадію у вихованні розуму, як тренування логічну і діалектичну, але і в плані завдань позитивного знання.

Багатогранність його обдарування дивовижна. У ньому не тільки філософ поєднується з ученим. У свою чергу філософ і вчений невіддільні у ньому від художника: поета, драматурга. Платон висловлював свої філософські та наукові ідеї в літературних творах. Платон є першим давньогрецьким філософом, про діяльність якого можна судити за його власними творами. Свої ідеї Платон викладає у формі діалогу. Діалог, на думку Платона, – це більш-менш адекватне відображення живої і одушевленої мови знаючої людини. Діалог є для Платона єдиним засобом, формою, за допомогою якої можна познайомити інших з процесом філософського творчості, тому через діалог він висловлює свої ідеї. Його ідеї з проблем пізнання, буття або діалектики висловлені в багатьох діалогах. Вчення про буття в основному викладене в діалогах «Держава», «Парменід», «Філеб», «Тімей», «Софіст», «Федон», «Федр», «Менон» і в листах Платона.

Платон був захопленим учнем і послідовником свого вчителя - Сократа, якого він називав найбільш гідним і справедливою людиною.

Платон успадкував інтерес до занять етичними проблемами і тенденцію шукати швидше телеологічне, ніж механічне пояснення світу. Ідея «блага» у філософії Платона мала більше значення, ніж у філософії досократиків, і важко не приписати цей факт впливу Сократа [6, с. 150-151].

1. Вчення Платона про світ ідей і речей

Основна частина філософії Платона, що дала назву цілому напрямку філософії – це вчення про ідеї (ейдосу), про існування двох світів: світу ідей (ейдосів) і світу речей, чи форм. Ідеї (ейдоси) є прообразами речей, їх джерелами. Ідеї (ейдоси) лежать в основі всього безлічі речей, утворених з безформної матерії. Ідеї– джерело всього, сама ж матерія нічого не може породити.

Світ ідей (ейдосів) існує поза часом і простором. У цьому світі є певна ієрархія, на вершині якої стоїть ідея Блага, з якої випливають усі інші. Благо тотожне абсолютної Краси, але в той же час це Початок всіх початків і Творець Всесвіту. У міфі про печеру Благо зображується як Сонце, ідеї символізуються тими істотами і предметами, які проходять перед печерою, а сама печера – образ матеріального світу з його ілюзіями.

Ідея (ейдос) будь-якої речі або істоти – це найглибше, таємне і істотне в ньому. У людини роль ідеї виконує його безсмертна душа. Ідеї (ейдоси) володіють якостями сталості, єдності і чистоти, а речі – мінливості, множинності і перекрученості.

Душа людини уявляється у Платона в образі колісниці з вершником і двома кіньми, білої та чорної. Візник символізує розумне начало в людині, а коні: білий – благородні, вищі якості душі, чорний – пристрасті, бажання і інстинктивне початок. Коли людина перебуває в іншому світі, він (візник) отримує можливість разом з богами споглядати вічні істини. Коли ж людина знову народжується у світі матеріальному, то знання цих істин залишається в його душі як спогад. Тому, відповідно до філософії Платона, єдиний для людини спосіб знати – це пригадувати, знаходити в речах чуттєвого світу «відблиски» ідей. Коли ж людині вдається побачити сліди ідей – через красу, любов або справедливі справи – те, за словами Платона, крила душі, колись втрачені нею, знову починають зростати [10].

І філософія, і любов дають можливість народження чогось прекрасного: від створення прекрасних речей до прекрасних законів і справедливих ідей.

Платон вчить, що всі ми можемо вийти з «печери» до світла ідей, оскільки здатність бачити світло духовного Сонця (тобто споглядати істину і мислити) є в кожній, але, на жаль, ми дивимося не в тому напрямку. Однак прекрасне, яке шукає Платон, не є все лише здається. «Ми досліджували те, – пояснює Платон, – чим прекрасні всі прекрасні предмети, подібно до того, що велике велике своєю перевагою».

В останній книзі «Держави» в якості вступу до засудження живописців є досить ясний виклад теорії ідей та форм.

Тут Платон пояснює, що коли ряд індивідів мають загальну назва, вони мають також загальну «ідею» або «форму

Платон намагається пояснити відмінність між ясним інтелектуальним спогляданням і незрозумілим спогляданням чуттєвого сприйняття за допомогою аналогії із зоровим відчуттям. Зір, каже він, відрізняється від інших почуттів, оскільки воно вимагає наявності не тільки очі і об'єкта, але також світла. Ми бачимо ясно ті предмети, які висвітлює сонце, в сутінки ми бачимо неясно, а в повній темряві не бачимо нічого. Отже, світ ідей – це те, що ми бачимо, коли предмет освітлений сонцем.

У понятті про ідеї у Платона поєднується те, що робить «ідею»: 1) причиною, чи джерелом буття речей, їх властивостей і їхніх стосунків; 2) зразком, дивлячись на який Деміург творить світ речей; 3) мета, до якої, як до верховного блага, прагне все існуюче.

У самого Платона на першому плані стоїть антологічних і телеологічне значення слова «ідея». Але так як, на переконання Платона, відмінності видів буття суворо відповідає відмінність видів пізнання «ідеї», тобто істинно сущого буття, відповідає поняття про це бутті. Дослідження «ідеї» є споглядання розумом самих сутностей, а не одних лише тіней сутностей.

Отже, «ідеї» Платона – зримі розумом фігури, або форми, речей. Але сказати, що у Платона «ідеї» – форми, ще зовсім недостатньо. «Ідеї» – не тільки самі по собі існуючі форми. Платон наділяє їх цілим рядом важливих властивостей – об'єктивність буття «ідеї», її безвідносності, незалежності від усіх почуттєвих визначень, від всіх умов і обмежень простору, часу і т. д. «Ідея» протиставляється у Платона всім її чуттєвим аналогам, подібності і відображенням у світі речей, які сприймаються нами за допомогою почуттів. Чуттєві речі необхідно мінливі і минущі, в них немає нічого міцного, стійкого, тотожного, постійного.

Навпаки, «ідея» прекрасного, тобто прекрасна сама по собі, істинно-суще прекрасне, не підлягає – так стверджує Платон – ніяким змінам або перетворенням, ідея ця абсолютно тотожна самій собі і є сама сутність.

За роз'ясненням Платона, місцеперебування «ідеї» – не чуттєво зримі, а «наднебесні місця». Ці місця «займає безбарвна, безформна, невловима сутність, справді існуюча, зрима лише керманичу душі – розуму».

Тільки недосконалість нашого способу мислення, тільки звичка до чуттєвого сприйняття вселяє нам, за Платоном, помилкове уявлення, ніби «ідеї» знаходяться в якомусь просторі подібно чуттєвих речей, які представляються нам як відособлені один від одного. Згідно з твердженням Платона, джерело цієї ілюзії – матерія. Під «матерією» Платон розуміє, власне кажучи, не речовину, а осягаєму якимось «незаконним міркуванням» рід простору, причину відокремлення одиничних речей чуттєвого світу. Дивлячись на цей рід простору, «ми точно маримо і вважаємо, ніби все існуюче має неминуче повинно перебувати в якомусь місці і займати який-небудь простір, а те, що не знаходиться на землі, ні на небі, то не існує» [2, с. 51].

Форма, якою є «ідея», за Платоном, не чуттєва. Тільки в надзвичайно неточному сенсі до «ідей» Платона можуть бути визначення простору, часу і числа. У відношенні «ідеї» вони лише метафори, вживання. У прямому сенсі слова «ідеї», як їх розуміє Платон, позамежні по відношенню до чуттєвого світу.

Вчення Платона про «ідеї» блага як вищої «ідеї» надзвичайно істотно для всієї системи його світогляду. Воно повідомляє філософії Платона характер не просто об'єктивного ідеалізму, але разом з тим ідеалізму теологічного. Саме «ідея» блага стягує всі безліч ідей в деяку єдність. Ця єдність мети.

Всі речі прагнуть досягти блага. Так, для живих істот верховна мета – щастя. Але щастя, як роз'яснює у ряді діалогів Платон, полягає саме у володінні благом.

У відомому сенсі Платон ототожнив «благо» з розумом. А так як, за Платоном, розумність виявляється в доцільності, то «благо» Платон зближує з доцільним. У свою чергу доцільність є відповідність речі її «ідеї». Тому осягнути, в чому «благо» речі – значить осягнути «ідею» цієї речі. Осягнути ж «ідею» – значить, звести все різноманіття чуттєвих, причинно зумовлених явищ «ідеї» до їх надчуттєвого і доцільному єдності, або закону.

В якості умов людського блага зазначені: 1) участь у вічній природі «ідеї», 2) втілення «ідеї» в дійсності; 3) наявність розуму і володіння знанням; 4) володіння деякими науками, мистецтвами, а також володіння правильними думками і 5) деякі види чистих чуттєвих задоволень, наприклад, від чистих тонів мелодії або квітів у живописі.

Дослідники вчення Платона, характеризували це вчення як дуалізм обох світів – «ідей» і «речей», надчуттєвих ідеальних образів та їх чуттєвих подоб. Проте глибока відмінність платонівських «ідей» від однойменних з ними і зумовлених ними чуттєвих речей не є все ж таки досконалий дуалізм обох світів. За Платоном, світ чуттєвих речей не відтятий від світу «ідей»: він стоїть у якомусь відношенні до світу «ідей». За висловом Платона, речі «причетні» «ідей». Миру істинно сущого буття, чи світу «ідей», у Платона протиставлений не світ чуттєвих речей, а світ небуття. За роз'ясненням Платона, «небуття» – це «матерія». «Матерія» Платона – безмежне початок і умова просторового відокремлення безлічі речей, що існують в чуттєвому світі. В образах міфу Платон характеризує матерію як загальну «годувальницю», як «воспріемніцей» будь-якого народження і виникнення.

Отже, розглянувши філософію Платона і його погляди на світ «ідей» і світ «речей» можна зробити наступний висновок.

1. Ідея речі є сенс речі.

2. Ідея речі є така цілісність всіх окремих частин і проявів речі, яка вже не ділиться на окремі частини даної речі і являє собою в порівнянні з ними вже нова якість.

3. Ідея речі є та спільність складових її особливостей і единичностей, яка є законом для виникнення і отримання цих одиничних проявів речі.

4. Ідея речі нематеріальна.

5. Ідея речі володіє своїм власним і цілком самостійним існуванням, вона теж є особливого роду ідеальна річ, або субстанція, яка у своєму повному і досконалому вигляді існує тільки на небі або вище неба [5, с. 90-92].

1. Гносеологічна теорія анамнезіс

Зусилля перших грецьких мислителів були зосереджені на проблемах осягнення природи. Ранні філософи майже виключно вважали, що наші знання, поза сумнівом, відображають собою і містять в собі дійсність, відповідають цій дійсності. Сумніви у достовірності наших знань почали виникати пізніше, ідеологічно були інспіровані розбіжностями між філософами з приводу первинних основ (елементів) природи, з приводу фундаментальних атрибутів природи і реальності. Парменід вважав, що основні сутності природи і реальності незмінні. А Геракліт, – що вони знаходяться в постійній мінливості [11].

Термін «гносеологія» походить від грецьких слів «gnosis» – знання і «logos» – вчення і, отже, означають вчення про знання, а точніше, вчення про способи придбання людиною (пізнає суб'єктом) знання про об'єкт пізнання, в якості якого можуть у найзагальнішому сенсі виступати як фізичні (матеріальні), так метафізичні (ідеальні) сутності. Дане роз'яснення етимології слова «гносеологія» показує, що воно являє синонімом виразу «теорія пізнання». Вихідними поняттями гносеології, або теорії пізнання, є поняття «суб'єкт пізнання» і «об'єкт пізнання», які в теорії пізнання можуть допускати самі різні інтерпретації. Так, під суб'єктом пізнання в філософії може розумітися і конкретна людина (індивід), пізнає щось, і різні соціальні спільності, і все людське співтовариство в цілому, і людина як родове істота, і якийсь абсолютний розум, і якесь всемогутня істота, тобто – Бог.

Видатний ідеаліст античності Платон проблем пізнання присвятив кілька своїх творів і створив свою, платонівську, теорію пізнання. Платон стверджував, що наші почуття ні в якій мірі не дають нам вірного подання або знання про світ. Для пояснення суті своїй гносеології він у своєму найбільшому за обсягом і за значенням творі «Політика» створив таку картинку-міф. Ми, люди, – це в'язні, укладені в печері і прикуті ланцюгами обличчям до стіни. Позаду людей знаходиться вхід. А за входом рухаються люди, тварини, тінь про яких падає на стіну печери. Люди в печері, таким чином, бачать тільки рухомі тіні на стіні і приймають ці тіні за єдиний дійсних світ. Платон, таким чином, вчив, що наші почуття ні в якій мірі не дають нам бачити світ таким, яким він є насправді. Істину про світ показують нам не почуття, а розум. І для пояснення свого розуміння місця розуму в пізнанні істини Платон розвиває свій, відомий уже нам, міф про душу. Печера – це той світ, в якому ми живемо і за межі якого вибратися не можемо. Ланцюги – це наші органи почуттів, а стіна, як видно з продовження міфу, – це наш об'єкт бачення світу [11].

Істина – ідеальна і ніяк не пов'язана з матерією; що ця ідеальна істина спочатку існувала у потойбічному світі, перебувала у світі Емпірей.

Коли Платон заводив мову про анамнезіс, то він мав на увазі не якісь матеріальні, чуттєві, життєві речі, а ідеї високого рівня, ідеї-істини. До таких він відносив, насамперед, Смисложиттєві ідеали, ідеали: Істини, Добра (Блага), Краси, Справедливості. Саме ці чотири смисложиттєві ідеали введені Платоном в античну, а від неї – на всю європейську культуру і думка. До числа ідеалів філософ відносив також ті ідеали і поняття, які відповідають істині і добуваються людиною шляхом абстрактного мислення. Це ідеї Логосу, Гармонії, Бога (Душі світу), математичних аксіом [11].

В онтології Платона виділяються два світи сутностей: справжній світ метафізичних сутностей (ідеї і ейдоси) і несправжній світ фізичних речей, які є недосконалими подобами ейдосів та ідей. Тому своє вчення про фізичний світ Платон скромно називає всього лише вченням про «правдоподібному світі». Відповідно до цих онтологічними уявленнями почуття людини, за Платоном, не можуть бути джерелом знання, чуттєве знання – це знання «за законами правдоподібності», це «забава».

Платонівське вчення про пізнання тісно пов'язане з його вченням про душу. Платон бачить в душі початок. Вища цільове призначення душі – розуміння «ідеї». Тому природа душі повинна бути на кшталт природі «ідей».

Знання, за Платоном, відноситься до безбарвної, безформної й невловимої суті, зримого тільки для одного керманича душі – розуму.

Побачивши з плином часу суще, душа буває задоволена цим. Споглядаючи істину, вона харчується нею і віддається радості.

У платонівському понятті «пригадування» необхідно розібратися. На перший погляд може здатися, ніби, заговоривши про «пригадування», Платон залишає грунт тверезого філософського дослідження і цілком віддається у владу міфотворче фантазії. Виведений в «Менон» Сократ пропонує рабові, ніколи не вивчала геометрії, вирішити завдання подвоєння даного квадрата. За допомогою майстерно поставлених запитань він наводить раба на правильне рішення поставленої перед ним завдання. З цього факту витягується філософський висновок: «Виходить, що в людині, яка не знає чого-небудь, живуть вірні думки щодо того, чого він не знає ... Тепер ці думки заворушилися в ньому, ніби сни ... При цьому він все дізнається, хоча його будуть не вчити, а тільки питати, і знання він знайде в самому собі ... А адже знайти знання в самому собі – це і означає пригадати, чи не так. – Звичайно. – Значить, те знання, яке у нього є зараз, він або коли-то придбав, або воно завжди у нього було ... Якщо воно завжди у нього було, значить, він завжди був знаючим, а якщо він коли-небудь придбав, то вже не як не в теперішньому житті ... А якщо він придбав їх не в теперішньому житті, то хіба не ясно, що вони з'явилися у нього в якісь інші часи, коли він і вивчився ... А оскільки в той час, коли він вже людина, і тоді, коли він їм ще не був, у ньому повинні жити справжні думки, які, якщо їх розбудити питаннями, стають знаннями, – чи не все часом буде сведущее його душа. Адже ясно, що він весь час або людина, або не людина ... Так якщо правда про все сущому живе у нас в душі, а сама душа безсмертна, то чи не варто нам сміливо вирушати у пошуки і пригадувати те, чого ми зараз не знаємо, тобто не пригадуємо» [9, с. 589-585].

Погляд це, звичайно, міф ідеаліста або містика. Але в оболонці цього міфу виражено і філософський зміст. Це думка про зв'язок усіх знань, яка відображає загальний зв'язок всіх речей: «Раз все в природі один одному родинно, а душа все пізнала, ніщо не заважає тому, хто згадав що-небудь одне, – люди називають це пізнанням, – самому знайти і все інше, якщо він буде мужній і невтомний у пошуках ...» [ 9, с. 610].

1. Вчення про людину і виховання

Немає сумніву в тому, що роздуми про людину з давніх-давен цікавили мислителів. Вони замислювалися над тим, що з себе представляє людина? Який він? Яким він повинен бути? Чи здатний він перетворити себе і навколишній світ? Чи змінюється людина як жива істота в міру свого інтелектуального та морального розвитку? Як зробити людину досконалішою, позбавити його від пороків і пристрастей? Як направити людину на самотворення, а не саморуйнування? Чи здатне виховання перетворити людину? Безперечно й те, що процес формування людини диктується часом і умовами, в яких він живе. Кожній історичній епосі властивий свій образ людини.

У філософії Платона, а також у світогляді нашого часу виховання та філософія виконують одну функцію – допомагають формуванню людини, що вміє не тільки відрізнити істину від омани, але відповідного творчо підходити до поставлених перед ним завданням.

Яким же бачиться Платону виховання? «Втім, – пише Платон, – важко знайти краще того (виховання), яке знайдено з самих давніх часів. Для тіла – це гімнастичне виховання, а для душі – музичне. І виховання музичне буде у нас передувати гімнастичному». Музична і гімнастична освіта розглядається як підготовка до проходження нового освітнього етапу, який ділиться на два тривалі періоди – 10-15 років. Іншими словами, мова йде про фактичне довічне вихованні, в програму якого включаються лише теоретичні дисципліни: риторика, геометрія, астрономія, музика. Виховання має, перш за все, розвивати такі якості, як серйозність, дотримання зовнішніх пристойностей і мужність.

У трактатах «Держава» і «Закони» Платон розмірковує про ідеали і програму різностороннього виховання, розвиває афінську педагогічну традицію.

Платон виклав свої педагогічні ідеї, особливо виділивши значення соціальних функцій виховання – «зробити досконалим громадянином, який вміє справедливо підкорятися або начальствувати». В ідеальному суспільстві, яке представлене в «Законах», керівник справи виховання є першою особою держави. Держава опікується майбутніх матерів, турбуючись, щоб вони вели здоровий спосіб життя з метою народження здорового потомства. Платон проголошує принцип загального обов'язкового (мінімум трирічного) навчання. «Стар і млад повинні у міру сил отримати освіту». Особливу увагу Платон пропонує приділяти фізичному вихованню, зокрема, за допомогою спортивних вправ і танців.

Ядром платонівського вчення про виховання служить його відома філософська концепція ідей. За Платоном, земне життя повинне готувати до злиття людини з «істинним буттям» [10].

Платон стверджує, що розум відрізняється від почуттів, що розум і почуття виховуються по-різному; перший – за допомогою навчання, а другі – за допомогою засвоєння хороших звичок.

Чеснота є річ божественна, що представляє собою досконале і найкраще розташування душі, завдяки якому людина набуває злиднів, врівноваженість і грунтовність у промовах і справах, причому як сам по собі, так і з точки зору інших.

Розсудливість є знання добра і зла, а ще того, що не є ні тим, ні іншим. Стриманість є упорядкованість пристрастей і потягів і вміння підпорядкувати їх ведучому початку, яким є розум.

Мужність – збереження подання про борг перед обличчям небезпеки і без такої, тобто якась здатність зберігати уявлення про борг.

Основні ідеї Платона та вчення про людину є відправною точкою або фундаментальними знаннями, завдяки яким сучасний учений – дослідник розширює колишні знання про людину, будує своє бачення проблеми людини.

Особливо великий вплив Платона на педагогічну думку європейської цивілізації. Раннє християнство вбачало в ньому одного з своїх ідеологів при осмисленні мети виховання. Розвиток ідеї про різнобічному вихованні Платона спостерігається в епоху Відродження. Ідеї Платона про ідеальне вихованні знайшли свій розвиток у педагогічних поглядах утопістів Т. Мора, Т. Кампанелли, Сен-Сімона, Ш. Фур, Р. Оуена. Існує спадкоємність між педагогічними ідеями Платона і Ж.-Ж.Руссо. Останній писав: «Хочете отримати поняття про виховання суспільному – читайте» Держава Платона. Це зовсім не політичне твір, як думають ті, хто судить про книжки тільки по заголовкам, – це прекрасне, який тільки був колись складений, трактат про виховання.

1. Соціальна утопія Платона

Щоб зрозуміти Платона, необхідно володіти деякими знаннями про Спарту. Спарта справила на грецьку філософію подвійний вплив: через свою дійсність і через міф. І те й інше має важливе значення. Відповідно до державного устрою Спарти, там не повинно було бути ні нужденних, ні багатих. Вважалося, що кожен повинен жити на продукцію зі своєї ділянки, який він не міг відчужувати, за винятком права подарувати її. Нікому не дозволялося мати золото або срібло; гроші робилися з заліза. Спартанська простота увійшла в прислів'я.

Єдиним заняттям громадянина Спарти була війна, до якої його готували з самого народження. Хворобливих дітей після огляду їх старійшинами убивали; дозволялося виховувати тільки тих дітей, яких визнавали здоровими. Всіх хлопчиків до досягнення двадцятирічного віку навчали в одній великій школі; мета навчання полягала в тому, щоб зробити їх сміливими, байдужими до болю та дисциплінованими. У Спарті не базікали нісенітниці про культурне або науковій освіті; єдиною метою було підготувати хороших солдатів, цілком відданих державі.

Дівчата проходили таке ж фізичне навчання, як і хлопці. «Дівчата повинні були для зміцнення тіла бігати, боротися, кидати диск, кидати списа, щоб їхні майбутні діти були міцні тілом у самому череві їх здорової матері, щоб їхній розвиток було правильно і щоб самі матері могли вирішуватися від тягаря вдало і легко завдяки фортеці свого тіла ...». Жінкам не дозволялося проявляти будь-які емоції, невигідні державі. Вони могли висловлювати зневагу до трусу, і їх хвалили, якщо це був їхній син, та вони не могли проявляти своє горе, якщо їх новонародженої дитини засуджували до смерті як слабкого або якщо їх сини були вбиті в битві. Решта греки вважали спартанок виключно помірковані. У той же самий час бездітна заміжня жінка не мала заперечувати, якщо держава наказувало їй перевірити, чи не виявиться який-небудь інший чоловік більш щасливим, ніж її чоловік, в творі на світ нових громадян. Законодавство заохочувало народження дітей.

Однією з причин, що викликала в інших греків захоплення Спартою, була її стійкість. Спартанське державний устрій залишалося незмінним протягом століть, якщо не вважати поступового збільшення влади ефорів, що відбувалося законним шляхом, без насильства. Не можна заперечувати, що протягом довгого періоду часу спартанці мали успіх у досягненні своєї головної мети – у вихованні народу непереможних воїнів.

Вплив Спарти на Платона цілком очевидно з опису його Утопії. Існують форми правління, в яких, за Платоном, діють закони. Це монархія, аристократія і демократія. Але є і такі форми, де закони порушуються і не виконуються. Це тиранія, олігархія. Платон був глибоко розчарований розпадом античного суспільства і політикою існуючої влади. Тому він створює своєрідну утопію про кращому державному устрої [6].

Самий важливий діалог Платона «Держава» складається з трьох частин. У першій частині обговорюється питання про побудову ідеальної держави. У діалозі «Держава» він ділить людей на три стани. До самих нижчих належать селяни, ремісники, торговці, які забезпечують матеріальні потреби людей. Другий стан становлять варти (воїни). Керують ж філософи. Це вище стан в утопії Платона. Перехід з одного стану в інше майже неможливий. Виходить, що одні люди тільки управляють, інші – тільки захищають і охороняють, а треті - тільки працюють. Для Платона, що живе в рабовласницькій державі, природно наявність рабства.

Один з висновків, зроблений у цій частині, полягає в тому, що правителі повинні бути філософами, повинні володіти політичною владою. Вартових має бути значно менше, ніж людей, що належать до перших двох класів.

Основною проблемою, на думку Платона, є забезпечення того, щоб правоохоронці здійснювали наміри законодавця. З цією метою він вносить різні пропозиції, що стосуються освіти, економіки, біології та релігії. До певного віку молодь не повинна бачити неприємних речей чи вади. Але у відповідний момент їх слід піддати «зваблювання», як у вигляді жахів, які не повинні лякати, так і у вигляді поганих задоволень, які не повинні спокушати. Коли ж вони витримають ці випробування, їх будуть вважати придатними стати правоохоронцями.

Правоохоронці повинні мати невеликі будинки, і їсти просту їжу, вони повинні жити, як у таборі, обідаючи в загальних їдалень, вони не повинні мати приватної власності, крім абсолютно необхідного. Золото і срібло повинні бути заборонені. Весь розпорядок і рамки життя вартою спрямовані на захист їх від згубного впливу особистої власності і в першу чергу від поганого, згубного впливу грошей, золота та інших дорогоцінних металів. Все, що необхідно воїнам для виконання їх обов'язків, вони повинні отримувати від виготовляють продукти, речі та знаряддя працівників продуктивної праці і притому в кількості ні занадто малий, ні занадто великому. Воїни можуть користуватися тільки тим, що мінімально необхідно для життя, для здоров'я і для виконання своїх функцій у державі. Хоча вони не багаті, але ніщо не перешкоджає їм бути щасливими; метою ж міста є щастя цілого міста, а не щастя одного класу. І багатство, і бідність шкідливі, і в місті Платона не буде ні того, ні іншого. Є цікавий аргумент про війну: легко буде набувати союзників, оскільки таке місто не захоче брати ніякої частки з військової здобичі.

Жінки повинні бути рівними з чоловіками. Однакове виховання, яке робить чоловіків хорошими правоохоронцями, зробить і жінок хорошими правоохоронцями [4, с. 175-176].

Законодавець, обравши в якості вартою деяких чоловіків і жінок, накаже, щоб вони жили в загальних будинках і харчувалися за загальним столом. У силу постійних зустрічей чоловіків і жінок-воїнів за загальними гімнастичними і військовими вправами, а також за загальними трапезами між чоловіками і жінками постійно буде виникати взаємне цілком природній потяг. Проте в місті – військовому таборі, яким є ідеальна держава Платона, можлива не сім'я, а лише з'єднання чоловіка з жінкою для народження дітей. Це теж «шлюб», але своєрідний, не здатний привести до утворення сім'ї. «Шлюби» ці потай спрямовуються і влаштовуються правителями держави, які прагнуть кращих поєднувати з кращими, а гірших з гіршими.

Шлюб буде радикально перетворений. На деяких святах наречених і наречених будуть з'єднувати, як їх вчать вірити, нібито за жеребом у такій кількості, яка необхідна для збереження постійної чисельності населення; але насправді правителі міста будуть проводити маніпуляцію із жеребами, виходячи з євгенічних принципів. «Всі ці жінки повинні бути загальними всім цим чоловікам, ні одна не повинна жити приватно ні з одним». Вони будуть влаштовувати так, щоб кращі виробники мали найбільше дітей. Всі варти-чоловіки вважаються батьками всіх дітей, а всі жінки – загальними дружинами всіх вартою.

Всі діти будуть після народження відбиратися у своїх батьків, і будуть прийняті серйозні заходи безпеки, щоб батьки не знали, які діти є їхніми дітьми, а діти не повинні знати, хто їх батьки. Після деякого часу молоді матері допускаються до годівлі немовлят, але в цей час вони вже не знають, які діти народжені ними, а які – іншими жінками. Оскільки дитина не знає, хто його батьки, він повинен називати «батьком» кожного чоловіка, який за віком міг би бути йому батьком; це також відноситься до «матері», «брату», «сестру».

Дітей з фізичними недоліками і дітей гірших батьків «стануть приховувати, як слід в таємному і невідомому місці». Дітей, народжених від спілок, не санкціонованих державою, слід вважати незаконними. Матері повинні бути у віці від двадцяти до сорока років, батьки – від двадцяти п'яти до п'ятдесяти п'яти. Поза цього віку спілкування між статями повинно бути вільним, але примусовими є аборт або дітовбивство. Проти «шлюбів», що влаштовуються державою, зацікавлені сторони не мають права заперечувати; вони повинні керуватися думкою про свій обов'язок перед Державою, а не будь-якими пересічними почуттями, які зазвичай прославляли вигнані поети.

Передбачається, що почуття, що зв'язуються в даний час зі словами «батько», «мати», «син» і «дочка», будуть все ще зв'язуватися з ними і при нових порядках, встановлених Платоном; наприклад, молода людина не буде бити старого, тому що цей старий міг би виявитися його батьком [6, с. 157 -158].

Основна думка полягає, звичайно, в тому, щоб звести до мінімуму приватновласницькі почуття і таким чином усунути перешкоди, що стоять на шляху до панування духу громадськості, так само як і забезпечити мовчазна згода з відсутністю приватної власності.

У розробленому платонівському проекті – утопії – на перший – план висувається, моральний принцип. У теорії держави Платона моральність не тільки відповідає філософського ідеалізму системи Платона. Будучи ідеалістичної, моральність стає аскетичної.

Справедливість у тому, що кожен виконує свою власну роботу і не втручається в чужі справи: місто справедливий, коли купець, найманець і страж - кожен виконує свою власну роботу, не втручаючись у роботу інших класів. Перше визначення «справедливості», запропоноване на початку «Держави», говорить, що вона полягає в сплаті боргів. Справедливість, як говорить Платон, полягає в тому, що кожна людина виконує свою власну роботу. Його робота повинна визначатися або залежно від його власних уподобань, або на підставі судження держави про його здібності. Але деякі види роботи, хоча і вимагають високої майстерності, можуть вважатися шкідливими. Тому важливим завданням уряду є визначення того, в чому полягає робота людини. Незважаючи на те, що всі правителі повинні бути філософами, нововведень не повинно бути: філософ повинен бути завжди людиною, яка розуміє Платона і згоден з ним [6, с. 160-162].

Улаштовувачі найкращої держави (тобто правителі-філософи) повинні не тільки подбати про правильне виховання воїнів-вартою. Вони, крім того, повинні встановити порядок, при якому самий пристрій жител і самі права на майнові блага не могли б стати перешкодою ні для високої моральної життя воїнів, ні для виконання ними служби, ні для належного ставлення їх до людей свого та інших класів суспільства. Основні риси цього порядку – позбавлення воїнів права на власне майно.

Для Платона здійснення цього постулату означає досягнення вищої форми єдності в державі. Спільність дружин і дітей, в класі зберігачів держави завершує те, що було розпочато спільністю майна, і тому є для держави причина його найвищого блага: «Чи маємо ми якийсь-небудь більше для держави зло, ніж те, яке роз'єднує його і робить з нього багато держав, замість одного, або більше добро, ніж те, яке пов'язує його і робить єдиним?» Будь-яка різниця почуттів руйнує єдність держави. Це відбувається, коли в державі одні кажуть: «це – моє», а інші «це – не моє». Навпаки, в скоєному державі більшість людей у відношенні до одного й того ж однаково кажуть: «це – моє», або «це – не моє».

Спільність надбання, відсутність особистої власності, неможливість її виникнення, збереження і примноження робить неможливим і виникнення судових майнових позовів і взаємних звинувачень. Відсутність розбратів усередині класу воїнів-стражів зробить, в свою чергу, неможливими ні розбрат всередині нижчого класу працівників, ні повстання їх проти обох вищих класів.

Платон дуже веселими фарбами зображує блаженне життя класів цього суспільства, особливо воїнів-вартою. Життя їх прекрасніше життя переможців на олімпійських змаганнях. І це зрозуміло. Перемога вартою – порятунок всієї держави. Зміст, яке вони отримують як плату за свою діяльність по охороні суспільства, дається і їм самим, і їхнім дітям. Шановані за життя, вони удостоюються державою почесного поховання після смерті.

Другим великим проектом перетвореного держави став проект, розроблений Платоном в «Законах». У порівнянні з державою, зображеною в «Політ», воно менш досконале, а його автор більш поблажливий або більш реалістичний, більш схильний поступатися неминучим слабостей і недоліків людського роду. Важлива відмінність «Законів» від «Держави» («Політ») – у трактуванні питання про рабів. Проектом «Держави» клас рабів, як один з основних класів ідеального суспільства, не передбачається. Повне заперечення особистої власності для правителів і стражів виключає можливість володіння рабами. Проте і в «Державі» подекуди йдеться про право звернення переможених на війні в рабів. У «Законах», на відміну від «Держави», необхідна для існування поліса господарська діяльність покладається на рабів або на іноземців. Неістотність рабовласництва в утопії «Держави», підкреслюється ще однією обставиною. Так як єдиний, згідно «Державі», джерело рабовласництва – звернення до рабів військовополонених, то чисельність кадрів рабів, очевидно, повинна залежати від інтенсивності та частоти воєн, які веде держава. Але, за Платоном, війна – зло, якого в добре влаштованому державі має уникати. «Всі війни, – стверджує Платон в «Федон», – займаються заради придбання майна». Тільки суспільству, що бажає жити в розкоші, стає невдовзі тісно на своїй землі, і воно змушене прагнути до насильницького захоплення землі в сусідів. І тільки для огорожі держави від агресії людей, лютих пристрастю до матеріальних придбань, йому доводиться тримати численне і навчене військовій справі військо [6, с. 175-180].

Особливо різко засуджується війна в «Законах». Тут війна як мета держави відкидається. Він стверджує, що організатор досконалого держави і його законодавець має встановлювати не закони, що стосуються світу, «заради військових дій», а, навпаки, «закони, що стосуються війни, заради миру».

У утопії Платона є ряд рис, які, на перший погляд, здаються надзвичайно сучасними. Це – заперечення приватної власності для класу воїнів-стражів, організація їх постачання та харчування, різка критика користолюбства грошей, золота і взагалі цінностей, критика торгівлі і торгових спекуляцій, думка про необхідність непорушної єдності суспільства і повної однодумності всіх його членів, думка про необхідність виховання в громадянах моральних якостей, здатних привести їх до цього єдності і однодумності.

Здійсненність своїх проектів Платон пов'язував з одним найважливішою умовою: коли володарями держави стануть справжні філософи. Але, як показав його досвід, філософам важко поєднати свою діяльність з життям у зіпсованому вадами державі і воно, в свою чергу, відкидає їх. Якщо ми запитаємо: чого досягне держава Платона? – Відповідь буде досить банальним. Воно досягне успіху у війнах проти держав з приблизно рівною кількістю населення і забезпечить засоби до життя деякого малій кількості людей. В силу своєї відсталості воно майже, напевно, не створить ні мистецтва, ні науки. У цьому відношенні, так само як і в інших, воно буде подібно Спарті. Незважаючи на всі прекрасні слова, все, чого воно досягне, – це вміння воювати і достатню кількість їжі [6, с. 162].

Платон вважав, що найкраще, чого може досягти мистецтво управління державою, – це уникнути таких зол, як голод і воєнної поразки.

Будь-яка утопія, якщо вона серйозно задумана, повинна втілювати в собі, очевидно, ідеали свого творця. Давньогрецький філософ по суті намагається реставрувати класичний поліс. У його утопії все принесено в жертву ідеї, в цьому суспільстві немає ніякого руху, ніякого розвитку.

Платон переконаний у тому, що існує добро і що його природа може бути осягнута. Коли люди не згодні щодо цього, один, в усякому разі, здійснює інтелектуальну помилку, точно так само як у випадку наукового розбіжності з якого-небудь питання про факт.

Ідеальна держава Платона вражає доскіпливій регламентацією всіх моментів людського життя. Це казармене держава. Платон наївно вважав, що його ідеальна держава допоможе подолати ті недосконалі форми правління, які він спостерігав в античному суспільстві.

Платон був противником демократії. Йому не подобалися і тимократія, олігархія, тиранія. Він вважав, що вони перекручують ідеї ідеальної держави. За таких формах правління держава як би поділено на два ворожі табори - бідних і багатих. За Платоном, приватна власність вносить в середу громадян розбрат, насильство, примус, пожадливість.

Релігія і мораль у цій державі випливає скоріше з закону, ніж з віри в Бога. Це держава, в якому існує насильницьке земельне рівняння. Люди розділені за розрядами згідно поділу суспільної праці. Одні добувають кошти харчування для громадян, інші будують житла, треті виготовляють інструменти, четверті займаються перевезеннями, п'яті торгують, шості обслуговують громадян ідеальної держави. Рабів Платон не враховує, оскільки вони для нього - даність, яку Платон не оспорює. Правлять у цьому ідеальній державі мудреці, яких спеціально навчають і готують до такої діяльності.

Такі основні ідеї соціальної утопії Платона, яку називали передвісницею утопічного соціалізму. Хоча ідеї Платона про державу в історії філософії не раз переглядалися, вони живили багато філософські роздуми, вплинули на політичну організацію суспільства наступних поколінь. А його ідея переваги загального інтересу над приватним отримала подальший розвиток у наступних філософських навчаннях.

Висновок

Платонівська філософія не давала поганій людині надії на спокій, адже порочна душа, за Платоном, «блукає ... одна у всякої нужді та в утиску, поки не виповняться часи, після яких вона силою необхідності оселяється в житло, на яке заслуговує. Щоб людський рід зміг вижити і люди не повбивали один одного вони повинні жити доброчесно і виховувати в цьому дусі своїх дітей. У поняття чесноти входять: мудрість, розсудливість, мужність, справедливість, благочестя. Знання і виконання законів своєї держави також є чеснотою [7, с. 78-79].

Платон, так само як і більшість грецьких філософів, дотримувався того погляду, що дозвілля необхідне для досягнення мудрості, яка тому не зустрічається у тих, хто змушений працювати, щоб заробляти кошти на життя, але зустрічається лише у тих, хто володіє незалежними засобами, або у тих, хто звільнений Державою від турботи про своє прогодування [6, с. 152].

У вченні Платона хід думки учнів і читачів Платона прямував від «ідей» («ейдосів») як прототипів буття, з одного боку, до явищ чуттєвого світу, нібито спотворюють істинні форми або причини буття, а з іншого - до понять, схоплюють сутність явищ – їх тотожну, загальну і незмінну основу.

Секрет тисячолітньої значущості Платона полягає не в буквальному змісті його філософії і проповідуваної їм моралі і не в буквальною спрямованості його наукових, релігійних, естетичних або соціологічних теорій. Конструктивно-логічні принципи думки, проповідь самовідданого служіння ідеї, пафос світової гармонії, принциповий антісістематізм і антідогматізм, неспокійний драматичний діалог і мова – ось у чому розгадка таємниці тисячолітньої значущості Платона [5, с. 176].

Список використаних джерел

1. Асмус В.Ф. Антична філософія / В.Ф. Асмус - М., 1979.
2. Асмус В.Ф. Платон / В.Ф. Асмус. - М., 1975.
3. Альбін. Підручник платонівської філософії. Платон. Діалоги. - М.: Думка, 1986.
4. Богомолов А.С. Антична філософія /А.С. Богомолов - М., 1976.
5. Лосєв А.Ф. Тахо-Годи. Платон. Аристотель / А.Ф. Лосєв - М., 1993.
6. Рассел Б. Історія західної філософії / Б. Рассел - Ростов н / Д., 1998.
7. Збірник: історія філософії. - М., 1991.
8. Троепольскій О.М. Онтологія та теорія пізнання. Частина III. Гносеологія. - К.: Вид-во КДУ, 2002.
9. Платон. Менон. Зібрання творів у 4 т. Т.1 .- М.: Думка, 1990
10. http://www.newacropol.ru/Alexandria/philosophy/Philosofs/Plato/Uchenie_Plato. Філософія Платона. Елементи вчення.
11. http://www.atheism.ru/old/DulAth5.html. Зародження поглядів на пізнання.

Вчення Платона про світ ідей і світ речей