Довічне позбавлення волі як найсуворіший вид покарання у вітчизняній системі кримінальних покарань

PAGE 33

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….....3

Розділ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАРАННЯ………………….5

1.1.Поняття та ознаки покарання………………………………………………..5

1.2. Мета покарання………………………………………………………………..7

Розділ ІІ. ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЯК ВИД ПОКАРАННЯ…….11

2.1.Загальна характеристика довічного позбавлення волі………………….11

2.2. Поняття довічного позбавлення волі, підстави і умови його встановлення та застосування…………………………………………………14

2.3.Виконання довічного позбавлення волі як альтернатива смертної кари…………………………………………………………………………………23

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….29

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………31

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Кримінально-правова протидія злочинності здійснюється за допомогою реалізації кримінальних покарань, перелік яких істотно змінився в останні роки. У Кримінальному кодексі України (далі – КК) з’явилися нові види покарань, серед яких – і довічне позбавлення волі.

Хоча в КК довічне позбавлення волі передбачено низкою положень, таку регламентацію не можна вважати досконалою. Проблема правового регулювання застосування довічного позбавлення волі в повному обсязі у вітчизняній кримінально-правовій літературі ще не підлягала комплексному дослідженню. Разом з тим, відсутні дослідження комплексу питань призначення та застосування довічного позбавлення волі в кримінально-правовому і кримінально-виконавчому аспектах. Залишаються спірними і вимагають подальшої теоретичної розробки такі проблеми, як юридична природа довічного позбавлення волі, його основні характеристики, зміст кари та механізму правового регулювання. Сучасна юридична наука постала перед необхідністю теоретичного аналізу проблем, які виникли в практиці застосування довічного позбавлення волі і потребують науково- обґрунтованого розв’язання.

Таким чином, актуальність теми дослідження обумовлена тим, що проблема довічного позбавлення волі є однією з найменш розроблених в сучасній юриспруденції. Тому теоретична і практична значимість багатоаспектного дослідження довічного позбавлення волі зумовили вибір теми і коло питань даного дослідження.

Протягом існування України як незалежної держави лише окремі аспекти такого виду покарання як довічне позбавлення волі були предметом досліджень та дискусій, які проводили В.І.Анісімов, Ю.В.Баулін, О.В.Беца, М.Г.Вербенський, С.П.Головатий, І.М.Даньшин, О.Ф.Кістяківський, М.Й.Коржанський, В.В.Костицький, А.М.Литвиненко, В.А.Льовочкін, П.П.Михайленко, М.І.Мельник, М.І.Панов, В.І.Панфілов, С.М.Скоков, В.В.Сташис, А.Х.Степанюк, В.Я.Тацій, В.М.Трубніков, О.І.Фролов, В.І.Шакун, О.Т.Шевченко, В.О.Шевчук.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в комплексному багатоаспектному дослідженні довічного позбавлення волі. Досягнення визначеної мети передбачає вирішення наступних завдань:

- дослідити проблему довічного позбавлення волі як історично мінливий кримінально-правовий і соціальний інститут;

- з’ясувати поняття та визначити зміст довічного позбавлення волі, визначити мету даного покарання;

- розкрити специфіку режиму відбування і виконання довічного позбавлення волі з урахуванням загальних вимог ізоляції й охорони засуджених, нагляду за ними, забезпечення безпеки засуджених і персоналу, особливостей матеріально-побутового забезпечення засуджених;

Об’єктом дослідження є довічне позбавлення волі як найсуворіший вид покарання у вітчизняній системі кримінальних покарань.

Предметом дослідження виступають чинні нормативно-правові акти, які регламентують соціально-правове розуміння довічного позбавлення волі, практику їх застосування, систему наукових поглядів та розробок стосовно розглядуваної проблеми.

Методологічну основу дослідження становлять методи і прийоми наукового пізнання, в основі яких лежить загальнонауковий діалектичний метод. У роботі використовувалися також методи: формально-логічний, історико-правовий, структурно-функціональний, порівняльно-правовий, метод системного аналізу, метод правового моделювання, політологічний та статистичний метод.

Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, які поділені на пять підрозділів, висновків, списку джерел, використаних в процесі написання курсової роботи.

Розділ І
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПОКАРАННЯ

1.1.Поняття та ознаки покарання

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція дістала чітке вираження. Вперше здійснено значну гуманізацію репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично вилучено покарання у вигляді позбавлення волі.

Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, властивих каральній політиці: а) застосування суворих видів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості. Поєднання цих двох напрямів відображено в КК 2001 р. і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Таке визначення поняття покарання в законі дано вперше. Його аналіз дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання. Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути засто' совано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, тощо.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь'яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість — це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання відрізняється тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.[6, с.336 - 339]

1.2. Мета покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох учених–юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не дали однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досяг_ нення корисних цілей).

Слід зазначити, що проблема мети покарання зумовлювала великі суперечки. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а на думку М. Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Автори КК 2001р. вирішили це питання позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання є багатогранними. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і запобігання вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені цілі покарання органічно взаємозалежні та обумовлюють одна одну.

У чинному законі питання про мету покарання вирішено в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими , так і іншими особами. Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, оскільки називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання);

4) запобігання вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже було зазначено, є його істотною ознакою. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Однак мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Сам факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках чинить більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари достатньо лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний триваліший вплив покарання, тому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення й обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціальнопсихологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату називають юридичним виправленням.

Мета спеціального запобігання (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більше — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини.

Мета загального запобігання (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Досягнення мети загального запобігання забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання та його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив чинить невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне та загальне запобігання, як і інші цілі покарання, є тісно взаємозалежними. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.[6, с. 341-344]

Розділ ІІ

ДОВІЧНЕ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ЯК ВИД ПОКАРАННЯ

2.1.Загальна характеристика довічного позбавлення волі.

Значною перешкодою на шляху становлення України як демократичної, соціальної, правової держави є злочинність. Криміногенна ситуація в державі, вказується у Постанові Верховної Ради України від 23 березня 2000р. "Про дотримання правоохоронними органами України конституційних гарантій законності в забезпеченні прав і свобод людини", "за рівнем, змістом та негативними наслідками є складною, напруженою, загрожує національній безпеці України, гарантованим Конституцією України правам людини на життя, здоров’я, власність" 1. – 2000. – №24. – Ст.193.

Важливу роль у боротьбі із злочинністю відіграє покарання, зокрема і найсуворіший його вид – довічне позбавлення волі. Однак стан дослідження у літературі цього покарання не можна визнати задовільним. Ґрунтовних робіт, спеціально присвячених довічному позбавленню волі, немає. У наявній ж літературі – підручниках і коментарях до КК – воно розглядається фрагментарно і у загальних рисах, без необхідної глибини і повноти, що, зрозуміло, не може сприяти правильному його застосуванню. З огляду на це до питань, що потребують першочергового з’ясування, належать, зокрема, такі: формулювання самого поняття довічного позбавлення волі; розкриття змісту підстав та умов його встановлення і застосування; виявлення й аналіз ознак, що визначають дане покарання як найсуворіше з передбачених чинним КК; вироблення пропозицій щодо вдосконалення ст.64 КК, присвяченій цьому виду покарання. Розв’язання зазначених проблем, як видається, сприятиме правильному і ефективному використанню довічного позбавлення волі та підвищенню якості законодавчої регламентації питань, пов’язаних з його встановленням і застосуванням.

Довічне позбавлення волі було запроваджене у вітчизняну систему покарань Законом України від 22 лютого 2000р. "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" 1. – 2000. – №17. – Ст.123 як свого роду замінник смертної кари, скасованої в силу ст.152 Конституції України 29 грудня 1999р. у зв’язку з ухваленням цього дня Конституційним Судом України рішення про неконституційність положень КК України 1960р., що передбачали смертну кару [2, 2000, №1, 16-21] . Цим Законом КК України 1960р. був доповнений ст.25, у якій вказувалось, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважатиме за можливе призначити позбавлення волі на певний строк. Покарання у виді довічного позбавлення волі не застосовувалося до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

КК України 1960р. встановлював довічне позбавлення волі за 5 загально-кримінальних злочинів, пов’язаних, як правило, з умисним посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів, вчинюваних у воєнний час або у бойовій обстановці, чи зв’язаних з умисним вбивством. До них належали: посягання на життя державного діяча (ст.58); посягання на життя представника іноземної держави (ст.59); диверсія (ст.60); умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст.93); посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною громадського порядку (ст.190); непокора, вчинена у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст.232); опір начальникові, а також іншій особі, що виконує покладені на неї обов’язки по військовій службі, або примушення їх до порушення цих обов’язків, вчинені групою осіб або з застосуванням зброї, або коли вони спричинили тяжкі наслідки, якщо вони зв’язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, що виконує обов’язки по військовій службі, або коли вони були вчинені у воєнний час чи у бойовій обстановці (п."в" ст.234); насильницькі дії щодо начальника, вчинені у воєнний час або у бойовій обстановці, якщо вони спричинили тяжкі наслідки (п."б" ст.236); дезертирство, вчинене у воєнний час (п."б" і п."г" ст.241); самовільне залишення частини в бойовій обстановці (ст.242); ухилення від військової служби шляхом членоушкодження або іншим способом, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."б" ст.243); умисне знищення або пошкодження військового майна, що спричинило тяжкі наслідки, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст.245); порушення статутних правил караульної служби, що спричинило шкідливі наслідки, для запобігання яких призначено даний караул (вахту), вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."е" ст.249); порушення правил несення бойового дежурства, вчинене у воєнний час (п."г" ст.251); зловживання військової посадової особи владою чи посадовим становищем, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст.254); перевищення військовою посадовою особою влади чи посадових повноважень, вчинене у воєнний час чи в бойовій обстановці (п."г" ст.254); бездіяльність військової влади, вчинена у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст.254); здача або залишення ворогові засобів ведення війни (ст.255); залишення гинучого військового корабля, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."б" ст.256); самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю (ст.257); добровільна здача в полон (ст.258); мародерство (ст.260); насильство над населенням у районі воєнних дій (ст.261). Слід відзначити, що в усіх названих вище кримінально-правових нормах довічне позбавлення волі передбачалось як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк.

Передбачає покарання у виді довічного позбавлення волі і КК України 2001р. У ч.1 ст.64 даного КК вказано, що "довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк".

2.2. Поняття довічного позбавлення волі, підстави і умови його встановлення та застосування.

КК не дає поняття довічного позбавлення волі. Враховуючи ж зміст ст.50, 63, 64 і тих статей Особливої частини КК, котрі передбачають це покарання, можна сказати, що воно є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину, і полягає у безстроковій (до кінця життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах.

Необхідно, однак, зазначити, що хоча досліджуваний вид покарання і називається довічним позбавленням волі, це зовсім не означає, що засуджена до нього особа в усіх без винятку випадках повинна його відбувати до кінця свого життя. Інакше кажучи, довічний характер даного покарання не є абсолютним, оскільки у передбачених законом випадках можлива його заміна іншим видом покарання. Так, ч.2 ст.87 КК встановлює, що актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менш як 25 років. Можлива заміна довічного позбавлення волі іншим видом покарання і судом. Так, ч.5 ст.80 КК встановлює, що якщо суд не визнає за можливе застосувати до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, давність виконання обвинувального вироку, то це покарання заміняється позбавленням волі на певний строк. Заміняється судом довічне позбавлення волі іншим видом покарання і тоді, коли санкція статті, за якою була засуджена особа, уже не передбачає такого покарання (ч.3 ст.74 КК). З огляду на наведене слід визнати не зовсім точним висловлене у літературі твердження, що до засуджених до довічного позбавлення волі не застосовується заміна цього покарання "судом на будь-яке інше" [7, с.290].

Довічне позбавлення волі – це фактично і юридично найбільш суворий вид покарання з передбачених чинним КК. Фактично найсуворіший характер довічного позбавлення волі визначається істотністю і тривалістю позбавлень та обмежень прав і свобод особи, засудженої до цього покарання. На те, що довічне позбавлення волі є і юридично найбільш суворим видом покарання, вказує його місце у встановленій ст.51 КК системі покарань, де, як відомо, окремі види покарань розташовані від найменш суворого до найбільш суворого. Замикає ж цю систему, тобто визнається найбільш суворим видом покарання, саме довічне позбавлення волі.

Найсуворіший характер покарання у виді довічного позбавлення волі позначається на порядку і умовах його встановлення, застосування (призначення) та відбування.

1. Воно встановлюється лише за вчинення особливо тяжких злочинів (ч.1 ст.64 КК). У ч.5 ст.12 КК прямо зазначено, що злочин, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, є особливо тяжким.

Враховуючи ж, що, з одного боку, фактично довічне позбавлення волі визначене за скоєння не усіх особливо тяжких злочинів, а тільки за деякі їх умисні види, а, з іншого – передбачення його за необережні делікти, як видається, недопустиме, варто безпосередньо у ч.1 ст.64 КК вказати, що це покарання встановлюється за вчинення лише умисних особливо тяжких злочинів.

2. Це покарання застосовується тільки у випадках, спеціально передбачених КК (ч.1 ст.64), тобто лише тоді, коли воно встановлене у санкції статті, за якою засуджується особа (лише за вчинення злочинів, за які визначене покарання у виді довічного позбавлення волі), і за жодних умов не може бути призначене у будь-якому іншому разі. Інші ж види основних покарань, як відомо, можуть застосовуватись і тоді, коли їх прямо не передбачає санкція відповідної статті (наприклад, при призначенні покарання у порядку ст.69 КК чи у випадку його заміни відповідно до ч.4 ст.53, ч.3 ст.57, ч.1 ст.58, ч.1 ст.62 КК).

На сьогодні довічне позбавлення волі передбачене за вчинення таких 11 видів злочинів: посягання на життя державного чи громадського діяча (ст.112); умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч.2 ст.115); терористичний акт, що призвів до загибелі людини (ч.3 ст.258); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст.348); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя (ст.379); посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст.400); опір начальникові чи іншій особі, яка виконує покладені на неї обов’язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов’язків, якщо вони були пов’язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки з військової служби (ч.4 ст.404); порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством (ч.2 ст.438); застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч.2 ст.439); геноцид (ч.1 ст.442); посягання на представника іноземної держави (ст.443).

Не важко помітити, що порівняно з попереднім чинний КК більш як наполовину зменшив кількість видів злочинів, за які встановлене довічне позбавлення волі, обмеживши їх коло лише діяннями, пов’язаними з умисним посяганням на життя особи або спрямованими проти миру та безпеки людства.

Як уже зазначалось, у ч.1 ст.64 КК коло випадків, у яких допускається застосування довічного позбавлення волі, визначено словами "у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом". Не важко, проте, зауважити, що це визначення потребує уточнення, оскільки воно не вказує з необхідною конкретністю (ясністю), у яких саме випадках може застосовуватись дане покарання. Між тим довічне позбавлення волі застосовується не просто (не взагалі) у випадках, спеціально передбачених КК, а лише у разі, якщо його передбачає санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується особа. З огляду на викладене у ч.1 ст.64 КК слова "спеціально передбачених цим Кодексом" доцільно замінити словами "коли воно передбачене у санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини цього Кодексу".

3. В усіх санкціях, які встановлюють довічне позбавлення волі, воно передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк, причому останній вид покарання завжди вказаний перед довічним позбавленням волі. Така їх конструкція означає, що закон розглядає як типове (звичне) покарання за відповідні злочини саме позбавлення волі на певний строк, вважаючи довічне позбавлення волі крайнім (винятковим) заходом впливу на винного. Це, своєю чергою, зобов’язує суд у кожному випадку призначення покарання за вчинення такого злочину спочатку вирішити питання про можливість застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.

4. Відповідно до ч.1 ст.64 КК, довічне позбавлення волі призначається лише у випадках, якщо "суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк". При цьому не має значення, яку роль виконувала особа у вчиненні злочину – виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача, пособника, і був він закінченим чи мало місце тільки готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення довічного позбавлення волі, а у зв’язку з цим і висновок про неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у вироку.

Аналіз судової практики дає підставу зробити висновок, що обставиною, яка зумовлює призначення довічного позбавлення волі і водночас вказує на неможливість досягнення мети покарання шляхом застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, є винятково (вкрай) високий ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи злочинця. Вона визначається сукупністю усіх зібраних у справі даних, що стосуються вчиненого злочину, особи винного і обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання. На таку небезпеку можуть, зокрема, вказувати: множинність (сукупність, повторність, рецидив) вчинених особою злочинів; наявність у вчиненому діянні декількох з альтернативно передбачених диспозицією ознак відповідного складу злочину; наявність обставин, що обтяжують покарання, і відсутність обставин, що його пом’якшують; вкрай негативна характеристика особи злочинця.

За даними судової статистики, у 2000р. довічне позбавлення волі було застосоване до 94 осіб (0,04% від загальної кількості засуджених), у 2001р. – до 138 осіб (0,1% від загальної кількості засуджених) [8]. Довічне позбавлення волі відбуває сьогодні в Україні 751 засуджений [9].

5. Коло осіб, яким може призначатися довічне позбавлення волі, обмежене. Відповідно до ч.2 ст.64 КК, це покарання не застосовується:

а) до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років. Цим особам довічне позбавлення волі не може бути призначене, навіть якщо на момент постановлення вироку вони досягли повноліття;

б) до осіб, що вчинили злочини у віці понад 65 років. Якщо ж особа вчинила злочин до досягнення нею 65 років, вона підлягає довічному позбавленню волі і тоді, коли на момент постановлення вироку їй було понад 65 років;

в) до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. При цьому строк вагітності значення не має.

Обмеження кола осіб, які підлягають тому чи іншому видові покарання, може бути визнане виправданим лише тоді, коли для цього є необхідні підстави. Так, не викликає сумніву, скажімо, обґрунтованість заборони застосування громадських і виправних робіт до інвалідів чи до громадян, які досягли пенсійного віку, оскільки характер цих покарань передбачає працездатність засуджених до них осіб. Заборона ж застосування довічного позбавлення волі до зазначених у ч.2 ст.64 КК осіб, як видається, жодних підстав під собою не має. Самі по собі досягнення чи недосягнення певного віку або стан вагітності такою підставою вважатися не можуть. Тому заборона застосування довічного позбавлення волі до вказаних у ч.2 ст.64 КК осіб є не лише порушенням принципу рівності громадян перед законом, але й свого роду індульгенцією цим особам на вчинення особливо тяжких злочинів.

6. У разі призначення хоча б за один із вчинених особою злочинів довічного позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів та вироків визначається шляхом поглинення усіх будь-яких менш суворих основних покарань довічним позбавленням волі (ч.2 ст.70, ч.2 ст.71 КК).

7. Сам по собі сплив передбаченого ст.49 КК п’ятнадцятирічного строку давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, за який може бути призначено довічне позбавлення волі, як і встановленого ст.80 КК п’ятнадцятирічного строку давності виконання обвинувального вироку, котрим особа була засуджена до довічного позбавлення волі, не тягне за собою звільнення її відповідно від кримінальної відповідальності чи від відбування цього покарання. Питання про застосування обох видів давності до такої особи вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі на певний строк. У випадку ж вчинення злочинів, передбачених ч.2 ст.438, ч.2 ст.439 і ч.1 ст.442 КК, ні давність притягнення до кримінальної відповідальності, ні давність виконання обвинувального вироку аж до призначення і відбування довічного позбавлення волі взагалі не застосовується (ч.5 ст.49, ч.6 ст.80 КК).

8. До осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75 КК), а до тих з них, які відбувають це покарання, і умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст.81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким (ст.82 КК).

Щоправда, на відміну від викладеної вище позиції, у літературі вказується, що умовно-достроковому звільненню від відбування покарання не підлягають особи, засуджені до довічного позбавлення волі [12, 159; 7, 290]. Це твердження є не зовсім точним. Згідно з ст.81 КК, можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання залежить не від покарання, до якого особа була засуджена, а від покарання, яке вона відбуває. Причому порівняно з КК 1960р., який не допускав умовно-дострокового звільнення від відбування покарання деякої категорії засуджених, у тому числі й осіб, котрим довічне позбавлення волі було замінено позбавленням волі на певний строк (ст.52), чинний КК жодних обмежень з цього приводу не містить. Тому, якщо особі, засудженій до довічного позбавлення волі, це покарання з передбачених законом підстав було замінено позбавленням волі на певний строк (ч.3 ст.74, ч.5 ст.80, ч.3 ст.86, ч.2 ст.87 КК), то за наявності вказаних у ст.81 КК умов до неї може застосовуватись умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Отже, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не застосовується до осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, а не до осіб, засуджених до цього виду покарання.

9. Місцем відбування довічного позбавлення волі є тюрма з суворим режимом (ст.17, 29 ВТК) – найсуворіший з передбачених чинним законодавством вид кримінально-виконавчої установи. Втеча з місця позбавлення волі, вчинена особою, яка відбуває це покарання, карається за ст.393 КК.

10. До осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається. Про це прямо зазначено у п."б" ч.1 ст.3 Закону України від 1 жовтня 1996р. із змінами від 19 грудня 1996р., 18 травня 2000р. "Про застосування амністії в Україні" [1. – 1996. – №48. – Ст.263; 1997. – №9. – Ст.69; 2000ю – №35. – Ст.281].

Правда, деякі автори, посилаючись на ст.85 і ч.3 ст.86 КК, пишуть, що "законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк" [12, с.159]. Це твердження потребує уточнення. Дійсно, у ст.85 і ч.3 ст.86 КК вказано, що законом про амністію призначене засудженому покарання може бути замінене іншим видом покарання. Але кожний закон про амністію повинен відповідати вимогам базового з цього питання нормативно-правового акта – Закону України від 1 жовтня 1996р. "Про застосування амністії в Україні". Останній же встановлює, що, по-перше, закон про амністію взагалі не може передбачати заміну одного покарання іншим (ч.2 ст.2) і, по-друге, що до осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії взагалі не допускається (п."б" ч.1 ст.3). При цьому ч.3 ст.3 названого Закону наголошує, що "положення закону про амністію, які не відповідають вимогам цієї статті, не мають сили і застосуванню не підлягають". Наведене, таким чином, свідчить, що у даний час законом про амністію призначене засудженому довічне позбавлення волі будь-яким іншим покаранням, у тому числі і позбавленням волі на певний строк, замінене бути не може. Практично така заміна зможе мати місце лише тоді, коли це дозволятиме Закон України від 1 жовтня 1996р. "Про застосування амністії в Україні".

11. Згідно з Положенням про порядок помилування, затвердженим Указом Президента України від 12 квітня 2000р. №588 із змінами від 20 жовтня 2001р. [13. – 2000. – №15. – Ст.610; 2001. – №43. – Ст.1922], клопотання про помилування особи, засудженої до довічного позбавлення волі, може бути подано тільки після відбуття нею не менш як 25 років призначеного покарання (абз.2 п.4) і розглядатися воно може лише за наявності надзвичайних обставин (абз.1 п.14). За загальним же правилом клопотання про помилування може бути подано відразу після набрання вироком законної сили і для його розгляду якихось надзвичайних обставин не вимагається. Крім того, у разі відхилення клопотання про помилування повторне клопотання особи, засудженої до довічного позбавлення волі (як, до речі, і будь-якої іншої особи, засудженої за особливо тяжкий злочин), за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, може розглядатись, як правило, не раніш як через рік, а особи, засудженої не за особливо тяжкий злочин, – не раніш як через шість місяців з часу відхилення попереднього клопотання (п.17 названого Положення).

12. Довічне позбавлення волі застосовується тільки за вироком суду. Інші ж види покарань можуть застосовуватись і не лише судом, і не тільки вироком суду. Так, застосування до засудженого іншого замість призначеного за вчинений ним злочин судом покарання здійснює у порядку помилування Президент України. Застосування ж до особи іншого порівняно з призначеним за вчинений нею злочин виду покарання, скажімо, у касаційному порядку чи у випадку заміни їй невідбутої частини покарання більш м’яким хоч і здійснюється судом, проте не вироком, а відповідно ухвалою і постановою.

13. Кримінальні справи про злочини, за вчинення яких передбачене довічне позбавлення волі, підсудні як суду першої інстанції апеляційним (а не місцевим) судам і розглядаються вони судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів (а не одноособово суддею). Такий порядок розгляду цих справ (ч.3 ст.17, п.2 ч.1 ст.34, п.3 ч.2 ст.36 КПК) покликаний виключити необґрунтоване застосування даного покарання .

14. У справах про злочини, за які передбачене довічне позбавлення волі, участь захисника є обов’язковою, причому з моменту затримання особи чи пред’явлення їй обвинувачення (п.4 ч.1 ст.45 КПК) . До того ж як захисники у цих справах спочатку допускаються лише адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи (ст.44 КПК), тобто особи, що здатні найкваліфікованіше здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого та надавати їм необхідну юридичну допомогу при провадженні у кримінальній справі. Близькі родичі обвинуваченого, його опікуни або піклувальники як захисники можуть брати участь у таких справах лише одночасно із захисником-адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, причому тільки з моменту пред’явлення обвинуваченому для ознайомлення матеріалів досудового слідства. За загальним же правилом участь захисника при провадженні у кримінальній справі не є обов’язковою, він може вступати у справу на будь-якій стадії процесу, а як захисники допускаються не лише адвокати та інші фахівці у галузі права, але й близькі родичі, опікуни і піклувальники обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого.

Розглянуті питання, рівно ж як і висловлені пропозиції щодо вдосконалення ст.64 КК, видається, сприятимуть правильному і ефективному застосуванню довічного позбавлення волі на практиці. Визначення ж самої ефективності довічного позбавлення волі і його ролі у запобіганні вчиненню особливо тяжких злочинів – це наступний етап у дослідженні комплексу питань, що торкаються цього покарання.

2.3.Виконання довічного позбавлення волі як альтернатива смертної кари.

Нині існує 11 статей, у санкціях яких передбачено довічне позбавлення волі як вид покарання. В них визначається, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК – особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі) і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк [14, с. 48, 144].

Зазначений вид покарання не застосовується: 1) до осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини (злочин), але цим особам не виповнилося вісімнадцять років; 2) до осіб у віці понад шістдесят п’ять років; 3) до жінок, які були у стані вагітності під час учинення злочину або на момент постановлення судового вироку.

Попередній КК Української ССР 1960 р. (ст. 24) передбачав такий виключний вид покарання, як смертна кара. У нормі зазначалось, що смертна кара – розстріл, це виключна міра покарання, що застосовується тимчасово й буде відмінена [15, с. 72].

У коментарях того часу роз’яснювалось, що це вимушена, виключна і тимчасова міра покарання. Смертна кара – розстріл займає особливе місце у радянському кримінальному праві, можливість її застосування вкрай обмежена, у санкціях статей завжди передбачалась як альтернатива поряд з позбавленням волі. Вона застосовувалася як у воєнний, так і в мирний час.

Смертна кара – розстріл не застосовувалась до осіб: 1) яким не виповнилось вісімнадцять років; 2) до жінок, котрі перебували у стані вагітності під час учинення злочину або на час винесення судового вироку, 3) до жінок, які перебували у стані вагітності на момент виконання вироку.

Слід зазначити, що в категоріях осіб, до яких не застосовується довічне позбавлення волі (ст. 64 чинного КК), та осіб, до яких не застосовувалась смертна кара (ст. 24 КК 1960 р.), багато спільних ознак.

В історії Російської імперії (до якої входили й українські землі) уперше страту на законодавчому рівні закріпили у 1398 р. у Двинській Статутній грамоті. Проте протягом усієї історії страта існувала з деякою періодичністю. За часів радянської влади смертна кара – розстріл проголошувалась виключною й тимчасовою мірою покарання, радянський уряд декілька разів відмовлявся від її застосування. На початку існування радянської влади її відмінили у 1917 р. декретом II Всеросійського з’їзду Рад, але через декілька місяців знову почали застосовувати. У 1920 р. декретом ВЦВК і РНК знову відмінили, але в першому КК 1922 р. вона вже передбачалась.

Цікавим з цього приводу, починаючи з 1917 р., є вислови й гасла В. Леніна: жоден революційний уряд без смертної кари не обійдеться й питання лише в тому, проти якого классу уряд направляє зброю смертної кари [16, с. 183–184], або революціонер, який не хоче лицемірити, не може відмовитися від смертної кари [17, с. 478]. Лише в 1947 р. Президія ВР СРСР Указом скасувала її застосування з обмовкою, що тільки в мирний час.

Однак уже Указом Президії ВР СРСР у січні 1950 та квітні 1954 р. допускалось виконання смертної кари і в мирний час за деякі злочини, як найтяжчий і виключний вид покарання [18. с. 280; 6, с. 247–249].

Важко навіть уявити, скільки з часів створення В. Леніним та його однодумцями держави, й до розпаду СРСР у 1991 р. (радянський період), було страчено людей за вироками різноманітних судів; позасудових органів: «двійок», «трійок», «особливих нарад» тощо. Виконання смертної кари продовжувалось не лише за часів радянської влади, а й з проголошенням у 1991 р. незалежності України.

Установити кількість розстріляних за період з серпня 1991 по березень 1997 р. можливо, але цей напрямок досліджень чомусь не входить до кола інтересів дослідників і правозахисників й також слід визнати, що ці компетентні державні структури не зацікавлені в їх оприлюдненні.

Після прийняття нашої держави у листопаді 1996 р. до Ради Європи однією з вимог зазначеної авторитетної міжнародної організації було скасування смертної кари в Україні.

Враховуючи прагнення українського народу до побудови демократичної і правової держави європейського рівня, визнання України державою світового співтовариства й було відповідно накладено мораторій на виконання смертної кари, до скасування її як виду покарання взагалі. Та всупереч цьому укладена угода порушувалась, виконання смертної кари

фактично продовжувалось до березня 1997 р., про що неодноразово повідомляв у засобах масової інформації колишній міністр юстиції С. Головатий, і це незважаючи на попередження представника Ради Європи в особі Ренати Волвенд шодо негайного припинення виконання страт у зв’язку з узятими зобов’язаннями.

Безумовно, на це була політична воля керівництва держави. Без цього ніхто б, ніяких самостійних дій не вчиняв.У жовтні 1997 р. зазначені факти змушений був підтвердити і президент України Л. Кучма, завіривши міжнародне співтовариство, що більше в Україні смертна кара застосовуватись не буде [20, с. 33].

Проте нині висловлюються різні точки зору правників-учених і практиків щодо цих питань: одні пропонують повернутися до такого виду покарання, як смертна кара, дещо звузивши коло його застосування, другі пропонують застосовувати смертну кару лише за умисні вбивства й згвалтування малолітніх, інші не рекомендують повертатися у тоталітарне (на їх погляд) минуле.

Свого часу М. Шаргородський та І. Карпець навпаки були противниками довічного позбавлення волі як негуманного, непритаманного слов’янським народам виду покарання. Застерігали бути вкрай обережними у разі законодавчого визнання й застосування цього виду покарання А. Малько та А. Зубков.

У XVIII, XIX ст. зарубіжні дослідники інколи висловлювали думки, що виконати смертний вирок щодо злочинця за вчинення ним певного тяжкого злочину – це для нього легка, незаслужена смерть, а слід зробити по-іншому, щоб до кінця днів своїх він перебував у жахливих, нелюдських умовах утримання, мучився і повільно вмирав.

Слід зазначити, що цю позицію, або близьку до неї, висловлюють і підтримують окремі громадяни в Україні (до певних категорій злочинців, наприклад, серійних убивць, маніяків-гвалтівників). Імовірно, що таку точку зору підтримує також незначна частина населення, але це наше припущення, оскільки досліджень з цього приводу ми не проводили.

Водночас існує проблема, пов’язана з виконанням позбавлення волі як виду покарання: не була підготовлена серйозна науково обґрунтована концепція виконання цього виду покарання, заснована на вимогах міжнародних стандартів не опрацьовані питання правового, методичного, фінансового й організаційного забезпечення. Питання вирішувалось у «робочому порядку» у вузьких межах відомчого підходу. Проте введення цього інституту в систему покарань є комплексною соціально-правовою проблемою, для розв’язання якої необхідно залучення фахівців різних юридичних відомств, учених, фахівців у галузі соціальної роботи, медичних працівників, представників громадянського суспільства [21, с. 5].

В Україні виконання й відбування довічного позбавлення волі починалось із 419 засуджених до смертної кари, але вона не була виконана у зв’язку з виконанням взятих перед Радою Європи зобов’язань [22, с. 51].

Так, прийнявши політичне рішення ще в 1996 р. на мораторій по виконанню смертної кари, вже на 2008 р. в Україні відбували довічне позбавлення волі більше 1500 засуджених,серед яких 16 жінок у різних регіонах країни.

На 01.08.2011 р. в Україні у виправних установах закритого типу відбувало покарання 1714 засуджених до довічного позбавлення волі [23, с. 74]. Станом на березень 2013 р. покарання у вигляді довічного позбавлення волі відбувають вже понад 1800 засуджених, у тому числі – 21 жінка.

Як видно з наведених статистичних даних, кількість засуджених до довічного позбавлення волі за останні чотири роки зросла більше як на 300 осіб. Очевидно, що тенденція збільшення зазначеної категорії засуджених продовжуватиметься. Таким чином, виникає комплекс невирішених питань: чи всі вони утримуються відповідно до міжнародних стандартів; чи всі забезпечені роботою? Проте відповідей позитивних немає, оскільки ніхто не прораховував і не передбачав перспектив, не виділяв відповідних коштів.

Цією проблемою займався ще влітку 2001 р. професор В. Трубников, адже на той час у місцях позбавлення волі вже перебувало більше 550 осіб. Прогнозувалось, що на кінець 2001 р. кількість засуджених до довічного позбавлення волі може дорівнювати одній тисячі осіб.

Автор доводив, що слід будувати нові кримінально-виконавчі установи, спеціально передбачені для цієї категорії засуджених, а це великі кошти, які слід щороку передбачати у державному бюджеті [22, с. 52].

Нині засуджені переважно утримуються в невідповідних умовах у СІЗО або у виділених наспіх та переобладнаних ділянках максимального рівня безпеки виправних колоній. Як приклад можна навести Дніпропетровську виправну колонію № 89 ДДУПВП, що розміщена в самому м. Дніпропетровську і в якій відсутні можливості для їх роботи.

А кількість засуджених до довічного позбавлення волі, про що ми вже говорили, невпинно збільшується. Що буде далі? Де їх утримувати через 5, 10 або 15 років? Хто їх обслуговуватиме, охоронятиме, лікуватиме, виховуватиме? Як забезпечувати цих засуджених роботою? За який кошт надавати соціальні пільги, можливо, підвищену зарплатню тим, хто буде задіяний до роботи з цією категорією засуджених та їх охорони? Якою має бути чисельність цього персоналу по Україні через певні проміжки часу? Юридична наука, зокрема теорія кримінального та кримінально - виконавчого права, виходять з того, що покарання за злочин є офіційними, примусовими заходами держави, визначеними від її імені судом у вироку до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, й полягає у позбавленні або обмеженні прав та свобод злочинця [24. с. 98].

А чи можливо в таких умовах досягти мети покарання, передбаченої у ст. 50 КК, і, зокрема, такого складника, як виправлення, крім кари. Адже система покарань, в тому числі довічне позбавлення волі, повинні слугувати, передусім, меті виправлення винної особи та попередження вчинення нею нових злочинів. На сьогодні вкрай складно, а то й неможливо дотримуватись міжнародних стандартів, забезпечувати в повному обсязі передбачені законодавством права і свободи як людини і громадянина цієї категорії засуджених. На жаль, поки що однозначних відповідей на ці складні й одночасно нагальні питання немає, хоча вони все одно потребують вирішення.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито підсумки проведеного дослідження, викладено основні його результати, сформульовано висновки та рекомендації щодо їх наукового та практичного використання, зокрема:

1. Серед причин появи довічного позбавлення волі в сучасному кримінальному законодавстві України виділено кримінально-правові, гуманітарні та політичні. Введення довічного позбавлення волі до КК відображало напрямки і тенденції, які відбувалися в Україні, а саме: прагнення держави замінити смертну кару більш гуманним покаранням у вигляді довічного позбавлення волі;

2. Сформульовано визначення поняття довічного позбавлення волі;

3. Визначено мету даного покарання;

4. Визначено, що в КК 2001 р. довічне позбавлення волі може призначатися за вчинення 11 злочинів, що становить 1,57 % від загальної кількості злочинів;

5. Довічне позбавлення волі як самостійний вид покарання є досить новим покаранням для Кримінального кодексу України, саме тому ще й досі тривають дискусії щодо доцільності його застосування як еквівалента смертній карі. Також немало негативних висновків викликає порядок і умови виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, адже, по-перше, умови відбування покарання далекі від європейських, по-друге, навіть того порядку, який закріплений у нормативних актах, не дотримуються на практиці. Крім того виникає низка інших проблем, пов’язаних з виконанням цього виду покарання, які вирішувати ні в кого немає бажання, а єдині, хто таке бажання мають – засуджені, не мають на це права.

6. З огляду на можливість засудженого до довічного позбавлення волі бути помилуваним, вважається недоцільним вживання юридичного терміну “довічне позбавлення волі”. Доводиться необхідність запровадження юридичного терміну “безстрокове позбавлення волі”, який буде більш точно відображати сутність вказаного виду покарання.

7. Охарактеризовані ознаки покарання, акцентовано увагу на тому, що довічне позбавлення волі володіє всіма ознаками кримінального покарання: є мірою примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду та полягає в передбачених законом обмеженні прав і свобод засуджених.

8. Визначено, що метою покарання є кара, виправлення, запобігання вчинення злочинів (загальне і спеціальне). Крім законодавчо закріплених виявлено й інші цілі покарання, серед яких: відновлення дезорганізованих злочином суспільних відносин та порушеного соціально-психологічного порядку в суспільстві, а також задоволення почуття справедливості.

9. З метою більш ефективного застосування та відбування довічного позбавлення волі, пропонується:

- удосконалювати підготовку персоналу установ виконання покарань;

- забезпечувати участь юристів, медичних працівників, психіатрів та інших зацікавлених осіб у наданні консультацій довічно засудженим;

- надавати ефективну соціальну підтримку всім довічно засудженим, до яких було застосовано умовно-дострокове звільнення і які потребують її для повернення до нормального життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Відомості Верховної Ради України.

2. Вісник Конституційного Суду України.

3. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України/ Відп. ред: В.Ф. Бойко та інші. – 6-те вид., допов. – К.: А.С.К., 2000.

4. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник /Александров Ю.В., Антипов В.І., Володько М.В. та ін.; Відп. ред. Кондратьєв Я.Ю.; Наук. ред. Клименко В.А. та Мельник М.І. – К.: Правові джерела, 2002.

5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: За станом законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 грудня 2001р. /За ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2002.

6. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / М. І.Бажанов , Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред. проф. М. І. Бажанова , В.В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і допов. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 480 с.

7. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. У 2-х ч. Під заг. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. Загальна частина. – К.: Форум, 2001.

8. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2001р. за даними судової статистики //Вісник Верховного Суду України. – 2002. – №4. – С.20.

9. Урядовий кур’єр. – 2003. – 29 січ. – С.15.

10. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001.

11. Відомості Верховної Ради УРСР.

12. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року /За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2001.

13. Офіційний вісник України.
14. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України ; за ред. М. І.Мельника, М. І. Хавронюка. – [3-тє вид., переробл. та доповн.]. – К. : Атіка, 2003 – 1056 с.

15. Уголовный кодекс Украинской ССР : научно-практический комментарий. – К. : Издво полит, лит-ры Украины, 1978. – 684 с.

16. Ленин В. И. Полн. собр. соч. / Ленин В. И. – Т. 39 – 623 с.

17. Ленин В. И. Полн. собр. соч. / Ленин В. И. – Т. 27. – 643 с.

18. Советское уголовное право. Общая часть ; под ред. В. Д. Меньшагина, Н. Д.Дурмавнова, Г. А. Кригера, В. Н. Кудрявцева. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1974. – 445 с.

19. Советское уголовное право. Общая часть ; под ред. В. Д. Меньшагина, П. С.Ромашкина. – М. : Гос. изд-во юрид. лит-ры, 1962. – 450 с.

20. Лень В. В. Смертна кара за законодавством Республіки Болгарії та проблемні питання, пов’язані з нею в Україні / В. В. Лень // Матеріали внутрішньовузівської науково-практичної конференції. – Запоріжжя : ЗЮІ МВС України, 1998. – С. 33–35.

21. Пожизненное заключение : сб. материалов для сотрудников уголовно-испопн. системи / сост. И. В. Кучвальская, В. В. Арешко ; под. ред. И. В. Кучвальской. – Мн. : Юнипак, 2007. –92 с.

22. Трубников В. М. Новий Кримінальний кодекс України і довічне позбавлення волі / В.М. Трубников // Пожизненное заключение. Международные стандарты и практика в Украине и за рубежом / сост. А. П. Букалов. – Донецк. Донецкий Мемориал, 2001. – С. 52–56.

23. Проблеми кримінально-виконавчого права : навчальний посібник / Кальман О. Г., Мірошниченко С. С., Подільчак О. М. та ін ; за заг. ред. проф. О. Г. Кальмана. – К. : Національна акакдемія прокуратури, 2011. – Чернігів : ПАТ «ПВК «Десна», 2012. – 336 с.

24. Костицький М. В. Діалектичне протиріччя між строками позбавлення волі та строками виправлення і ресоціалізації засуджених / М. В. Костицький // Кримінальний кодекс України: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Прогалини у кримінальному законодавстві : міжнародний семінар, 12–13 вересня. – Львів, 2008 – С. 97–101.

25. Кондрашов Н. Меры наказания в законе и на практике / Н. Кондрашов // Соц. законность. – 1968. – № 2. – С. 19–25.

26. Лень В. В. Довічне позбавлення волі у чинному кримінальному законі як

альтернатива смертній карі: питання виконання / В. В. Лень // Вісник ЗЮІ ДДУВС. – 2008. – № 3. – С. 94–99.

Довічне позбавлення волі як найсуворіший вид покарання у вітчизняній системі кримінальних покарань