ДЖОНАТАН СВІФТ

(1667-1745)

Англійський сатирик, церковний діяч, публіцист, поет і письменник Джонатан Свіфт народився 30 листопада 1667 року в Дубліні в англійській родині. Батько Свіфта не дожив до народження сина, мати через деякий час назавжди від'їжджає до Англії і Джонатана виховує його дядько, Годвін Свіфт, відомий дублінський адвокат. Свіфт здобув хорошу освіту - спочатку в школі графства Кілкені (1673-1681), потім у дублінському Трініті-коледжі (1682-1688), де йому присудили ступінь бакалавра мистецтв у 1686 році. Вибух насилля, що стався в Ірландії 1689 року, змусив Свіфта шукати притулок в Англії. До кінця того ж року Свіфт став секретарем сера Уільяма Темпла, дипломата у відставці та літератора, який жив у маєтку Мур-Парк, у графстві Суррей. Свіфт залишався на цій посаді до загибелі сера Уільяма в січні 1699 року. Це були чи не найкращі часи в житті Свіфта: він мав можливість досхочу працювати у величезній бібліотеці Темпла; саме тут, у Мур-Парку, починається самостійна поетична діяльність Свіфта; 1692 року йому присуджують ступінь магістра мистецтв в Оксфорді; нарешті, маєток Темпла стає основою сімейного щастя Свіфта (письменник-початківець знайомиться з Естер Джонсон, падчеркою управителя Мур-Парку, яка спочатку була його ученицею, а згодом стала дружиною). У 1695 році Свіфт був висвячений у сан священика англіканської церкви й упродовж наступного року служив у Кілруті, на півночі Ірландії. Опинившись у центрі релігійних чвар, Свіфт починає писати один з відомих сатиричних творів - памфлет "Казка бочки", робота над яким тривала кілька років. "Казка бочки" вийшла у світ 1704 року без вказівки на ім'я автора, зчинивши галас довкола себе. Свіфт зажив слави дотепника, після того як його авторство було розкрито. В образах трьох братів - Петра, Мартина й Джека - автор піддає нищівній критиці три гілки християнства - католицьку, англіканську та пуританську. У 1696 році письменник повертається до Мур-Парку, де пише сатиру "Битва книг". Твір був присвячений дискусії між прибічниками "давніх і нових книг", в якій на боці "давніх" брав участь і Темпл. Свіфт у сатирі виступає проти канонізації античної спадщини, але за його творче використання (передусім для подальшого розвитку сучасної англійської літератури). Після смерті Темпла 1699 року Свіфт переїздить до Ірландії, де отримує церковний прихід у Ларакорі. У 1702 році у дублінському Трініті-коледжі він здобуває ступінь доктора богослів'я. Його літературна популярність стала ще більшою після виходу серії нарисів "Папери Бікерстафа" (1708 - 1709), в яких він висміював якогось Джона Патріджа, що складав щорічний астрологічний альманах. Образ екстравагантного джентльмена Ісака Бікерстафа настільки припав до душі читачам, що близький до вігів есеїст Річард Стіл почав видавати від імені Бікерстафа повчально-сатиричний журнал "Бовтун" (1709). Свіфт співпрацював у цьому журналі, виступав і як прозаїк, і як поет. Через деякий час Свіфт, уже відомий політичний письменник, відходить від вігів і зближується з членами торійського кабінету, навіть кілька місяців (1710 - 1711) видає торійський журнал "Екзамінер". З вересня 1710 по червень 1713 року Свіфт перебуває в Лондоні. У цей час і розгорнулась його діяльність як торійського публіциста. У сфері літературних зв'язків найбільше значення мав невеликий гурток "Клуб Мартіна Скліблеруса (Писаки)". Докладні відомості про політичні й літературні події Лондона того часу дійшли до нас у листах Свіфта, які після його загибелі дістали назву "Щоденник для Стелли" й були адресовані другу всього його життя - Естер Джонсон. На захист торі й велику підтримку уряду у своїх статтях та памфлетах у 1713 році Свіфт обійняв посаду декана в дублінському соборі св. Патріка. Він залишає Лондон і повертається до Ірландії. Третій період творчості Свіфта відкривається памфлетом "Пропозиція про загальне використання ірландської мануфактури" (1720), одразу після якого вийшов ряд інших памфлетів про Ірландію. На початку XVIII століття населення Ірландії було неоднорідним. Свіфт виступив на захист англо-ірландців, але цим самим він порушив питання про тяжкий стан всієї Ірландії. Центральне місце в ірландській публіцистиці Свіфта належить "Листам Суконщика" (1724). Твір був спрямований проти патенту, який було видано британським урядом англійському купцю Вуду на право чеканити дрібну (і неповноцінну) монету в Ірландії. До патенту Вуда в Ірландії поставилися негативно, керуючись мотивами політичного та економічного характеру. Ірландський парламент та його виконавчі органи вжили проти монети Вуда ряд заходів, які вимагали підтримку бойкотом ірландців. "Листи Суконщика" допомагали цьому бойкотові й примусили лондонський уряд відмінити патент Вуда. Свіфт став національним героєм. Головною книгою життя Дж. Свіфта стають "Мандри до різних країн світу Лемюеля Гулівера" (1721 -1725), що були видані в Лондоні в 1726 році. Останнє десятиліття творчої діяльності великого сатирика, було після виходу "Мандрів до різних країн світу Лемюеля Гулівера" (1726-1737) позначено великою активністю. Свіфт пише багато різних публіцистичних та сатиричних творів, серед яких не останнє місце належить памфлетам на ірландську тему. Виступи Свіфта на захист Ірландії, як і раніше, знаходять відгук у серцях людей і їх підтримку. Його обирають почесним громадянином Дубліна (1729). У цей період Свіфт пише багато поезій. Його вірші позначені тематичною різноманітністю. Провідним жанром віршів є політична сатира, як правило, пов'язана з Ірландією ("Клуб Легіон", 1736). Підсумок своєї творчої діяльності Свіфт підводить в одному з найбільш значущих своїх поетичних творів - "Віршах на смерть доктора Свіфта" (1731, видані 1738). Свіфт помер 19 жовтня 1745 року в Дубліні. На його могилі вирізьблена складена ним епітафія: "Тут покоїться тіло Джонатана Свіфта, доктора богослов'я, декана цього кафедрального собору, жорстоке обурення не може більше терзати його серце. Проходь, подорожній, і наслідуй, якщо зможеш, сміливому захиснику свободи".

Микола Гоголь - Біографія

Народився Микола Васильович Гоголь 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. З 1818 по 1819 р. навчався в Полтавському повітовому училищі, а з 1821 по 1828 р. — у Ніжинській гімназії вищих наук. Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого...» «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..» «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу». Ще в студентські роки, глибоко переймаючись соціальними негараздами, внутрішньо противлячись найрізноманітнішим виявам зла, вболіваючи за всю державу і свою «милу Україну», М.Гоголь настроювався на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства». Загалом же всю творчість великого письменника було спрямовано на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко настроєний на самопожертву юнак. У 1828 році М.Гоголь переїжджає до Петербурга. Там у 1829 р. він публікує свій перший твір — поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечественные записки» з’являється повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволяли майстру виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному грунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву. Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною, змусила М.Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба з М.Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої... Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835 р.). Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Тепер він остаточно пориває з педагогічною діяльністю. «...вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене». З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М.Гоголя пов’язаний з його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836 р.) Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць з листування з друзями» (1847 р.). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова 21 лютого 1852 року.

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

(1875-1926)

Райнер Марія Рільке народився 1875 року в Празі. Дитинство та юність поета були затьмарені перебуванням в австрійській військовій школі (1886-1891), про яку він все життя згадував зі страхом і відразою. У 1895 році поет вступив на філологічний факультет Празького університету, а пізніше слухав лекції з філології і мистецтвознавства в Мюнхені й Берліні. Основою і вихідним пунктом поетичної еволюції Рільке була німецька класична література. Разом з тим, він активно засвоював і синтезував досвід романських і слов'янських культур. Звідси його спроби творити французькою і російською мовами. Писати вірші Рільке почав рано, і вже 1894 року вийшла його перша збірка "Життя і пісні". Наприкінці XIX століття з'являються наступні книжки поета: "Вінчаний снами" (1896), "Свят-вечір" (1898) і "Мені на свято" (1900). Ранній Рільке - переважно неоромантик і імпресіоніст. У його віршах відтворюються основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття - самотності, природи й кохання. Ранні вірші Рільке - це, як правило, затьмарені сумом короткі імпресіоністичні замальовки з раптовою зміною образів, грою світла й тіні. Соціальну дійсність, що час від часу проглядається в ранніх творах, Рільке сприймає узагальнено-романтично. Втіленням незрозумілої, але кричущої несправедливості життя найчастіше є місто - зловісно-похмуре, майже мертве. Для Рільке сучасне місто з його засиллям "мертвих речей", різкими контрастами багатства й бідності - незрозуміла аномалія, нагромадження абсурду й страждань, злочин проти гармонії й краси. Свободу дихання вірш Рільке знаходив поза міською метушнею, в тихому спокої передмістя з його садками, струмками, луками, лісами й перелісками. Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття, його творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки - "Книга годин" (1901 - 1905) і "Книга картин" (1902, 1906). Знаменну роль у появі цих книжок відіграли мандрівки письменника Росією, що відбулися в 1899 і 1900 роках. Під час першої недовгої подорожі (квітень-травень 1899 року) він побував у Москві й Петербурзі, де в основному знайомився з російською культурою. Найбільш хвилюючою подією в Москві стали для Рільке відвідини Льва Толстого. Друга, триваліша подорож, охоплювала весну й літо 1900 року. Поет продовжує вивчення російської культури й знову, цього разу в Ясній Поляні, відвідує Толстого. З Ясної Поляни Рільке їде в Україну і на початку червня 1900 року прибуває до Києва, де живе близько двох тижнів. Після Києва розпочалося майже двомісячне паломництво Рільке по Україні й по Волзі - знайомство з народною, "глибинною Руссю", її особливим світовідчуванням, яке вабило поета обіцянкою подолати "механічність життя" і відчуженість людини. Вирушивши Дніпром "в край чудової України", він пливе до Кременчука, а потім поїздом їде до Полтави. Звідти - до навколишніх сіл, щоб "природу і людей зблизька побачити". Ці враження відбилися у віршах "В оцім селі стоїть останній дім...", "Карл XII, король шведський, мчить по Україні", де бачимо характерне для Рільке сприйняття українського пейзажу "під знаком вічності", на тлі безмежного часу та простору. Останнім етапом українських мандрів поета був Харків, звідки він повернув на Волгу. Рільке вивчав російську мову, захоплено читав класиків російської літератури й перекладав німецькою мовою Лермонтова, Достоєвського, Чехова та інших письменників. З глибоким інтересом і любов'ю вивчав поет "давні церкви й собори, в яких багато старих картин і дорогоцінних реліквій". Києво-Печерська лавра згадується в "Книзі годин" у колі безсмертних творінь людства - Венеції, Рима, Флоренції, Пізи й Троїце-Сергієвої лаври. У свідомості поета знову й знову постає образ церкви ("церкви десь на сході"), який у поезії "Ти монастир Господніх ран" чітко прибирає форму Києво-Печерської лаври.Рільке написав також два оповідання з українського побуту - "Як старий Тимофій умирав співаючи" та "Пісня про Правду" (1900). Персонажів цих оповідань ріднить любов до народної української пісні - швець Петро і старий Тимофій дбають, щоб пісня, в якій живе душа народу, не вмерла. Приваблювала Рільке й постать Т. Шевченка. Поет познайомився з творами Кобзаря в російських перекладах, а під час мандрів Україною відвідав його могилу в Каневі. У цілому ж подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов'янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Це та сама "жадоба реального", котра знайшла вираження в подальшій творчості поета. Суть митця - в нерозривному, повному й органічному зв'язку зі світом і речами,- проголошує Рільке у вірші "Смерть поета": "Ті люди, що живим поета знали,/ не відали, яким єдиним він / зі світом був: його лицем ставали /ці води, гори, ниви цих долин". Нове світовідчування Рільке, яке він вважав "дарунком Русі", знайшло своє поетичне вираження у "Книзі годин" (1901 -1905), яка складається з трьох циклів - "Книги чернечого життя", "Книги прощ" та "Книги убозтва і смерті". Вона написана від імені "київського ченця" як його молитовне звернення до Бога. Ще на межі XX століття в Рільке виникає напружений інтерес до художнього пізнання і відтворення реального світу. Його "жадоба реального" знайшла стримане й концентроване вираження в книзі "Нові поезії" (1907-1908), яка вирізняється одухотвореною предметністю образів, витонченою і динамічною пластичністю мови. Наприкінці життя Рільке працював не так багато (тяжка хвороба нагадувала про себе дедалі тривалішими нападами), але на диво легко, майже без чернеток. Незадовго до смерті він написав книгу віршів французькою мовою. Помер Райнер Марія Рільке 1926 року у Швейцарії.

АРТУР КОНАН ДОЙЛ

(1859-1930)

Англійський письменник, публіцист і журналіст Артур Ігнатіус Конан Дойл народився 22 травня 1859 року в столиці Шотландії Единбурзі на Пікарді-плейс в сім'ї художника й архітектора. Його батько Чарльз Алтамонт Дойл одружився з Мері Фолі 5 році. Мері Дойл мала пристрасть до книжок і була головним оповідачем у сім'ї, і згодом Артур дуже зворушливо згадував про неї. На жаль, батько Артура був хронічним алкоголіком, і тому сім'я іноді бідувала, хоча він і був, за словами свого сина, дуже талановитим художником. У дитинстві Артур багато читав, мав різнобічні інтереси. Його улюбленим автором був Майн Рід, а улюбленою книжкою - "Мисливці за скальпами". Після того, як Артур досяг дев'яти років, упродовж семи років він повинен був ходити до школи-інтернату єзуїтів Ходдеру - підготовчої школи для Стоуніхерста. Через два роки Артур перебравсь до Стоуніхерста. Там викладали кілька предметів: абетку, лічбу, граматику, синтаксис, поезію, риторику. Харчування там було убогим, до того ж учнів часто піддавали тілесним покаранням. Саме протягом цих важких років у школі-інтернаті Артур зрозумів, що він має талант до вигадування різних історій, отож його часто оточували захоплені молоді студенти, котрі слухали ці дивовижні оповіді, котрі він складав на розвагу їм. Різдвяними канікулами 1874 року він на три тижні на запрошення своїх родичів їде до Лондона. Там він відвідує театр, зоопарк, цирк, Музей воскових фігур мадам Тюссо. Він залишився дуже задоволений цією поїздкою. На останньому році навчання він випускає журнал коледжу і пише вірші. Крім того, він займався спортом, переважно крикетом. Потім їде до Німеччини в Фельдкірх вивчати німецьку мову. У 1876 році він отримав освіту, і традиції сімейства Дойл диктували слідувати артистичній кар'єрі, але Артур вирішив зайнятись медициною. Це рішення було прийнято під впливом доктора Брайана Чарльза, врівноваженого, молодого квартиранта, котрою мати Артура взяла, щоб зводити кінці з кінцями. Доктор Валлер отримав освіту в Університеті Единбурга, і тому Артур вирішив учитися там же. У 1876 році Артур стає студентом медичного університету. Під час навчання Артур зустрічався з багатьма майбутніми письменниками, такими як, Джеймс Баррі та Роберт Льюіс Стівенсон, котрі відвідували університет. Але найбільший вплив на нього мав один з його викладачів доктор Джозеф Белл, котрий був майстром спостережливості, логіки та аналізу. У майбутньому він став прототипом Шерлока Холмса. Дойл багато читає, і через два роки після початку навчання Артур вирішив спробувати себе в літературі. Весною 1879 року він пише маленьке оповідання "Таємниця Сасасської долини"), Оповідання вийшло дуже скороченим, що засмутило Артура, але отримані за нього три гінеї надихають його писати далі. У цей час здоров'я його батька погіршується, його відправляють до психіатричної лікарні, отже, Дойл стає єдиним годувальником свої і сім'ї. У віці двадцяти років, навчаючись на третьому курсі університету, Артур отримав у 1880 році пропозицію зайняти посаду хірурга на китобої "Надія", котрий коло берегів Гренландії полював на тюленів. Молодий студент-медик був вражений жорстокістю цих ловів. Ця пригода описана в оповіданні "Капітан "Полярної зірки"". У 1881 році Артур закінчив Единбурзький університет, де отримав ступінь бакалавра медицини й ступінь магістра хірургії. Він отримав посаду корабельного лікаря на судні "Mayuba", котре курсувало між Ліверпулем та західним узбережжям Африки. Невдовзі Артур залишає корабель, і в 1882 році перебирається до Англії в Плімут. Ці перші роки практики добре змальовані в його книзі "Листи старого Монро". Затим Дойл від'їздить, до Портсмута, де відкриває свою першу практику. Спочатку клієнтів було мало, і тому Дойль має час для літератури. Він пише оповідання "Кістки", "Блуменсдайкський яр", "Мій друг-убивця". 6 серпня 1885 року Артур одружився з Луїзою Хоукінс. Післі одруження Дойл активно займається літературою і намагається стати професійним письменником. У журналі "Корнхілл" виходять друком його оповідання "Повідомлення Хебекука Джексона", "Довге небуття Джона Хаксфорда", "Каблучка Тота". У березні 1886 року Конан Дойл почав писати роман, котрий зробили його популярним. Двома роками пізніше цей роман був виданий у різдвяному щотижневику Бітона за 1887 рік під назвою "Етюд у багряних тонах", котрий познайомив читачів з Шерлоком Холмсом (прототипи: професор Джозеф Белл, письменник Олівер Холмс) та доктором Ватсоном (прототип - майор Вуд). Окремим виданням роман вийшов на початку 1888 року з малюнками батька Дойла - Чарльза. У кінці лютого 1888 року письменник закінчує "Пригоди Михея Кларка". Артура завжди приваблювали історичні романи. Його улюбленими авторами були Мередіт, Стівенсон і Вальтер Скотт. Саме під їхнім впливом Дойл пише й низку історичних творів. На хвилі позитивних відгуків Дойл отримує від американського редактора "Ліппінкотс мегезин" пропозицію написати ще одне оповідання про Шерлока Холмса. І в 1890 році в американських і англійських випусках цього журналу з'являється "Знак чотирьох". Попри літературний успіх і успішну медичну практику, сімейно життя Конан Дойла не було гармонійним. 1890 рік був не менш продуктивним, ніж попередній, хоча й почався зі смерті його сестри Аннет. До середини цього року він закінчує "Білий загін", котрий беруть для публікації в "Корнхіллі" й оголошують його кращим історичним романом з часів "Айвенго". У травні 1891 року Дойл захворів на грип і декілька днів був при смерті. Коли він одужав, то вирішив полишити медичну практику, і присвятити себе літературі. До кінця 1891 року Дойл стає дуже популярним у зв'язку з появою шостого оповідання про Шерлока Холмса "Людина з розсіченою губою". Але після написання цих шести оповідань редактор "Стренд" у жовтні 1891-го запросив ще шість, погоджуючись на будь-які умови з боку автора. І Дойл запросив, як йому здавалось на той час, фантастичну суму у 50 фунтів, бо він уже не хотів більше займатися цим персонажем. На привеликий подив, редакція погодилась. І оповідання були написані. Дойл починає працювати над "Вигнанцями" і отримує запрошення на вечірку журналу "Айдлер", де знайомиться з Джеромом К. Джеромом, Робертом Барром, з котрими згодом подружився. Він починає працювати над "Великою тінню" (епоха Наполеона). У 1892 році журнал "Стренд" знову запропонував написати ще серію оповідань про Шерлока Холмса, Дойл сподівався, що журнал відмовиться виконати умови - 1000 фунтів, але журнал погодився. Дойл уже стомився від свого героя. Кожного разу необхідно було вигадувати новий сюжет. Тому, коли на початку 1893 року Дойл з дружиною їде на відпочинок до Швейцарії й відвідує Райхенбахський водоспад, там він поклав собі будь-що завершити серію про цього героя, незважаючи на загальні прохання. (Упродовж І889 та 1890 років Дойл пише п'єсу "Ангели пітьми" за сюжетом "Етюда у багряних тонах"). Головним персонажем у ній є доктор Ватсон. Про Холмса в ній навіть не згадується. Цей твір за життя автора не друкувався. Раптово помирає батько Артура - Чарльз Дойл. А згодом Артур дізнається, що у його дружини Луїзи туберкульоз, і знову від'їздить до Швейцарії. Там він пише "Листи Старого Монро"; з 1893 по 1906рік Дойл веде боротьбу за життя своєї дружини, разом вони перебираються в Давос, розташований в Альпах. У Давосі Дойл активно займається спортом, приступає до написання оповідань про бригадира Жерара, створених за книгою "Спогади генерала Марбо". У 1894 році Конан Дойл здійснив подорож до Америки і в 30 містах Сполучених Штатів виступав з читанням уривків з своїх творів. Ці лекції мали успіх, хоча Дойл дуже стомився від них, саме американській публіці він уперше прочитав своє оповідання про бригадира Жерара - "Медаль бригадира Жерара". Через тривалу хворобу дружини сім'я Дойлів переїздить до Єгипту. Наприкінці 1896 року він узявся до написання "Трагедії в Короско", котра створювалась на основі вражень, отриманих в Єгипті.

Коли в грудні 1899 року почалась англо-бурська війна, Конан Дойл йде добровольцем. Він вирушає до Африки як лікар і відпливає 28 лютого 1900 року. На місці у шпиталі виникають проблеми з питною водою, що спричинило епідемію кишкових захворювань, це тривало 4 тижні. Потім послідували переможні бої і 11 липня Дойл відплив назад до Англії. Цей період дав світові книгу "Велика бурська війна".

У 1902 році Дойл закінчив роботу над ще одним великим твором про пригоди Шерлока Холмса - "Собака Баскервілів", хоча й досі точаться суперечки, що він запозичив ідею роману у свого друга журналіста Флетчера Робінсона.

У 1902 році король Едвард VII нагороджує Конан Дойла рицарським титулом за заслуги у англо-бурській війні. Дойл продовжує писати оповідання про Шерлока Холмса та бригадира Жерара. Після смерті дружини він займається благочинністю, допомагає Джорджу Едалджі, котрий був засуджений незаконно.

18 вересня 1907 року Конан Дойл одружується з Джеан Лекі. Вони перебираються в новий будинок. Дойл живе щасливо з новою дружиною й активно починає працювати, що приносить йому достаток. На сцені з'являються його п'єси: "Пістрява стрічка", "Окуляри долі", "Бригадир Жерар". Після успіху Конан Дойл хоче відійти від літературної праці, але народження двох його синів, Дениса у 1909 та Адріана в 1910, змушує до продовження. Остання дитина, дочка Джеан, народилася в 1912 році. У 1910 році Дойл опублікував книгу "Злочини в Конго" про звірства в Конго, котрі творили бельгійці. Написані ним фантастичні твори про професора Челенджера "Загублений світ" та "Отруєний миле" мали успіх не менший, ніж серія про Шерлока Холмса.

Конан Дойл з родиною відвідує у 1914 році Канаду, читає там лекції. Згодом сімейство повертається додому, бо Конан Дойл був упевнений у майбутній війні з Німеччиною. Він пише статтю Англія і наступна війна", попереджаючи про можливу війну. І письменник пропонує побудувати тунель під Ла-Маншем, щоб забезпечити Англію провізією на випадок блокади. Перед початком війни (4 серпня 1914 року) Дойл вступає в загін цивільних добровольців, що був утворений на випадок вторгнення ворога на територію Англії. Після війни Конан Дойл гаряче захопився окультизмом, що викликало глузування з боку преси. Витративши чималу суму грошей на своє захоплення, Конан Дойл, щоб поправити своє фінансове становище у 1926 році пише твори "Коли земля скрикнула", "Країна туманів", "Дезінтеграційна машина". Восени 1929 року він від'їздить у подорож до Голландії, Данії, Швеції й Норвегії. На той час він був уже хворим.

У 1930 році, уже прикутий до ліжка недугою, він із усиллям встав зі свого ложа й пішов до саду. Коли його знайшли, він лежав на землі із проліском у руці. Артур Конан Дойл помер 7 липня 1930 року в оточені своєї родини. Його останні слова перед смертю були адресовані його дружині. Він прошепотів: "Ви чудові". Артур Конан Дойл похований на кладовищі Мінстед Хемпшір.

Джеймс Олдрідж

(1918)

Джеймс Олдрідж, англійський письменник та громадський діяч, народився 10 листопада 1918 року в місті Вайт- Гілс в австралійському штаті Вікторія. Син літературного працівника (батько майбутнього письменника редагував місцеву газету), Олдрідж здобув добру освіту: навчався спочатку в коледжі у Мельбурні, потім у Лондонському університеті. В 1938 переїхав до Англії. Живе і працює в Англії. Літературну діяльність Олдрідж розпочав з журналістики. У 1939 р. як воєнний кореспондент приїхав на радянсько-фінський фронт. Однак його репортажі не влаштували газету, що його послала, й Олдріджа відкликали з фронту. У роки Другої світової війни він побував у багатьох країнах і на багатьох фронтах. Робота журналіста й військового кореспондента стала для Олдріджа школою життєвого досвіду та майстерності. Його художні репортажі («Пісня про Кавказ», 1942) і романи («Справа і честі», 1942, «Морський орел», 1944), цикл новел (книга «Про багатьох людей», 1946) відобразили героїзм народного опору й ті зміни, які спричинила перемога над фашизмом. Письменник жваво відгукується на актуальні проблеми часу, бореться за мир і покращення міжнародних відносин (роман «Дипломат», 1949; Золота медаль Миру, 1953), виступає як митець на підтримку національно-визвольної боротьби пригноблених народів («Герої пустельних обріїв», 1954; «Не хочу, щоб він помирав», 1957; «Останній вигнанець», 1961). Письменника приваблює тема людини, що в драматичних обставинах перемагає відчай («Мисливець», 1950). Про розмаїття творчих інтересів свідчить книга «Каїр», цикл австралійських новел («Хлопчик з лісового берега», «Перемога хлопчика з лісового берега», «Татова сорока» та ін.), повість «Мій брат Том» (1966), збірка оповідань різних років «Золото й пісок» (1960), що включає «Останній дюйм», «Акулячу клітку» та інші твори, Романи Олдріджа тяжіють до жанру героїчної епопеї, вони реалістично відображають і складний шлях людини до нових обріїв, і трагедію людини, що їх утратила. У першому романі Джеймса Олдріджа «Справа честі» дія відбувається у Греції, героєм його є англійський льотчик. Темою твору стала боротьба народу проти фашистської окупації. Антифашистському опору присвячено й другий роман письменника «Морський орел», дія якого відбувається на Криті. Третя книга письменника про антифашистський опір має назву «Про багатьох людей». У романі Дж. Олдріджа «Дипломат» (1949 p.), що є одним із найбільш зрілих і довершених його романів, показано гостру дипломатичну боротьбу у вищих ешелонах влади на початку «холодної війни». Роман I960 року «Мисливець» розповідає про нелегку боротьбу за життя та щастя канадського мисливця Роя Мак-Нейра. Романи межі 50 —60-х pp. («Герої пустельних обріїв», «Не хочу, щоб він помирав», «Останній вигнанець») присвячені боротьбі арабських народів за незалежність і справедливий соціальний устрій. У романах 60-х pp. «Бранець чужої країни» та «Велика гра», що утворили своєрідну дилогію, письменник порушує проблему відносин Англії та Росії. В ці роки він намагається також розкрити тему відносин Європи й Америки в романах «Останній погляд» та «Прощай, Америко». Важливою темою в творчості Джеймса Олдріджа є тема дитинства та юності. Цю тему розкривають найкращі романи, повісті й оповідання останнього тридцятиріччя. До них належать повісті «Мій брат Том. Історія одного кохання» , «Дивовижна історія Ліллі Стьюбек» та «Справжня історія плювали Мак-Фі», «Дивовижний монгол» , новели «Хлопчик з лісового берега», «Перемога хлопчика з лісового берега».

О. ГЕНРІ

(1862—1910)

Американський прозаїк О. Генрі (справжнє ім'я й прізвище Вільям Сідней Портер) народився 11 вересня 1862 року в Гринсборо, штат Північна Кароліна. Він є автором понад двохсот вісімдесяти оповідань, скетчів, гуморесок. Життя Вільяма Портера було нерадісним від самого дитинства. У три роки він втратив матір, а батько, провінційний лікар, ставши вдівцем, почав пити й невдовзі перетворився на нікчемного алкоголіка. Покинувши школу, п'ятнадцятирічний Біллі Портер став за аптечний прилавок. Робота в оточенні мікстур від кашлю й порошків від бліх згубно вплинула на його й без того підірване здоров'я. У 1882 році Біллі вирушив до Техасу, два роки жив на ранчо, а потім влаштувався в Остині, служив у земельному управлінні, касиром і рахівником у банку. З банківської кар'єри нічого путнього в нього не вийшло. Портера звинуватили в розтраті 1150 доларів - дуже серйозної суми на той час. Біографи письменника дотепер сперечаються, чи був він насправді винний. З одного боку, він мав потребу в грошах для лікування хворої дружини (і для видання "Rolling Stone"), з другого - касир Портер звільнився з банку в грудні 1894 року, тоді як розтрата була розкрита тільки в 1895 році, причому власники банку були на руку нечисті. Проти Портера порушили кримінальну справу, і в лютому 1896 року він у паніці тікає до Нового Орлеана, а звідти - до Гондурасу. У цій країні доля звела Портера з приємним джентльменом - професійним бандитом-грабіжником Елом Дженнінгсом. Багато пізніше Дженнінгс, відклавши револьвера, взявся за перо й створив мемуари, в яких згадував цікаві епізоди латиноамериканських пригод. Друзі брали участь у місцевому гондураському путчі, потім втекли до Мексики, де Дженнінгс урятував майбутнього письменника від неминучої смерті. Портер необережно позалицявся до якоїсь замужньої кралечки; чоловік, який був десь поблизу, мексиканець-мачо, дістав ножичок зле кім довжиною два фути й хотів захистити свою честь. Ситуацію врегулював Дженнінгс - пострілом від стегна вистрелив ревнивцеві в голову, після чого вони з Вільямом сіли на коней, і конфлікт залишився позаду. У Мексиці Портер одержав телеграму, в якій повідомлялося про те, що його кохана дружина - Атол Естес помирає. Під час відсутності чоловіка, вона не мала засобів до існування, голодувала, а захворівши, не могла купити ліки, проте в переддень Різдва продала за двадцять п'ять доларів мереживну накидку й вислала Біллу в Мехіко подарунок - золотий ланцюжок для годинника. На жаль, саме тієї миті Портер продав свого годинника, щоб купити квиток на поїзд. Він встиг побачитися й попрощатися із дружиною. За кілька днів вона померла. Агенти поліції з жалобними пов'язками мовчки йшли за труною. Відразу після похорон вони заарештували касира-розтратника, який не сказав жодного слова на суді й одержав п'ять років в'язниці. У засланні Портер пробув три роки й три місяці. Звільнився достроково (за зразкову поведінку й хорошу роботу в тюремній аптеці) влітку 1901 року. Тюремні роки він ніколи не згадував. Допомогли спогади Ела Дженнінгса, що з іронії долі знову опинився пліч-о-пліч із письменником у каторжній в'язниці Коламбуса, штат Огайо. Разом з Портером і Дженнінгсом сидів двадцятилітній "ведмежатник" (зломлювач сейфів) Дикий Прайс. Він зробив добру справу - врятував із сейфа, що несподівано зачинився, маленьку дочку багатого бізнесмена. Зрізавши ножем нігті, Прайс відкрив надсекретний замок за дванадцять секунд. Йому обіцяли помилування, але обдурили. На цей сюжет Портер склав своє перше оповідання - про зломлювача Джиммі Валентайна, який врятував племінницю своєї нареченої з вогнетривкої шафи. Оповідання, на виміну від історії Діка Прайса, закінчувалось щасливо. Перш ніж надіслати оповідання в газету, Портер прочитав пою співкамерникам. Ел Дженнінгс згадував: "З тієї хвилини, як Портер почав читати своїм низьким, оксамитовим, злегка заїкуватим голосом, запанувала мертва тиша. Ми абсолютно завмерли, затамувавши подих. Нарешті грабіжник Рейдлер голосно зітхнув, і Портер, ніби прокинувшись від сну, поглянув на нас. Рейдлер усміхнувся і взявся терти очі своєю покаліченою рукою. - Чорти б вас узяли, Портере, це вперше за моє життя. Покарай мене Господь, якщо я знав, як виглядає сльоза!" Оповідання до друку взяли не відразу. Три наступних були опубліковані під псевдонімом. Перебуваючи у в'язниці, Портер соромився друкуватися під своїм прізвищем. В аптечному довіднику він наштовхнувся на прізвище відомого в той час французького фармацевта О. Анрі. Саме її в тій же транскрипції, але в англійській вимові (О.Генрі) письменник обрав своїм псевдонімом до кінця життя. Виходячи з тюремних воріт, він вимовив фразу, яку цитують уже протягом чи не століття: "В'язниці могли б зробити велику послугу суспільству, якби суспільство вибирало, кого туди саджати". Наприкінці 1903 року О. Генрі підписав контракт із нью-йоркською газетою "World" на щотижневу здачу короткого недільного оповідання - по сто доларів за один твір. Цей гонорар на той час був досить великий. Річний заробіток письменника дорівнював прибуткам популярних американських романістів. Але скажений, темп роботи міг вбити й більш здорову людину, ніж О. Генрі, який не міг відмовити ще й іншим періодичним виданням. Протягом 1904 року О. Генрі надрукував шістдесят шість оповідань, за 1905 - шістдесят чотири. Іноді, сидячи в редакції, він дописував відразу два оповідання, а поруч переминався редакційний художник, чекаючи, коли можна буде розпочати ілюстрування. Читачі американських газет не могли подолати великі тексти, терпіти не могли філософування й трагічні історії. О. Генрі стало бракувати сюжетів, і він щодалі частіше брав, а то й купував їх у друзів і знайомих. Поступово він почав стомлюватися й знижував темп. Проте з-під його пера вийшло 273 оповідання - понад тридцять оповідань на рік. Оповідання збагатили газетярів і видавців, але не самого О. Генрі - непрактичного, який звик до напівбогемного життя. Він ніколи не торгувався, нічого не з'ясовував. Мовчки одержував свої гроші, дякував і йшов: "Я винен містеру Гілмену Холу, за його словами, 175 доларів. Гадаю, що винен йому не більше 30 доларів. Але він уміє рахувати, а я ні...". Він уникав товариства літературних побратимів, прагнув до самоти, цурався світських прийомів, не давав інтерв'ю. По кілька діб без поважних причин блукав Нью-Йорком, потім замикав двері кімнати й писав. У блуканнях й відчуженості він дізнавався й "переварював" велике місто, Вавилон-на-Гудзоні, Багдад-над-Підземкою,- його звуки й вогні, надії й сльози, сенсації й провали. Він був поетом нью-йоркського дна й найнижчих соціальних шаблів, мрійником і фантазером цегляних завулків. У сумовитих кварталах Гарлема й Коні-Айленда волею О.Генрі з'являлися Попелюшки й Дон Кіхоти, Гарун аль-рашиди й Діогени, які були завжди готові прийти на порятунок до тих, хто гине, щоб забезпечити реалістичному оповіданню несподівану розв'язку.

Останні тижні життя О.Генрі провів сам-один у злиденному готельному номері. Він хворів, багато пив, уже не міг працювати. На сорок восьмому році життя в нью-йоркській лікарні він перейшов у інший світ, на відміну від своїх героїв, так і не діставши чудесної допомоги.

Похорон письменника вилився в справжній огенрієвський сюжет. Під час панахиди до церкви ввалилась весела весільна компанія й не відразу зрозуміла, що доведеться зачекати на вході.

Олександр Твардовський

(1910-1971)

Твардовський Олександр Трифонович, російський поет, народився в червні 1910 року на Смоленщині в родині сільського коваля, грамотної й начитаної людини, отож він був знайомий із російською класикою з дитинства. У 1922 році Олександр закінчив чотири класи, навчатися ж далі не зміг через матеріальні труднощі. Із 1924 року він надсилає до місцевих газет замітки, але друкують їх рідко. Поетичний дебют Твардовського відбувся в 1925 році: в газеті «Смоленське село» надрукували його вірш «Нова хата». У1929 році Твардовський від'їжджає до Москви в пошуках постійної літературної роботи, а в 1930 р. повертається до Смоленська, де вступає до Педагогічного інституту й живе до 1936 р.

На цей період припали тяжкі випробування для його родини: батьків та братів розкуркулили та відправили у заслання. Поза тим саме в ці роки виходить серія нарисів Твардовського «Колгоспною Смоленщиною» та його перший прозовий твір «Щоденник голови» (1932 p.).

Серйозним етапом у поетичній творчості Твардовського стала поема «Країна Муравія» (1934-1936), присвячена колективізації.

У 1936 році Твардовський переїжджає до Москви, де вступає на навчання до Московського інституту історії, філософії та літератури. У ці роки він багато перекладає класику народів СРСР. Іще під час навчання за заслуги в галузі літератури був нагороджений орденом Леніна. Всесоюзне визнання та літературна слава дозволяють поетові домогтися повернення із заслання родичів.

Військовий шлях Твардовського почався в 1939 р. Як військовий кореспондент він бере участь у поході до Західної Білорусії, а згодом у Фінській кампанії 1939-1940 pp.

У 1941-1945 pp. було написано поему «Василь Тьоркін», а в 1942-1946 pp. — поему «Дім біля дороги».

У 1950 році Твардовського було призначено головним редактором журналу «Новий світ». Основні твори подальших років: поеми «За даллю — даль» (1950-1960), «Тьоркін на тому світі» (1954-1963), «За правом пам'яті» (1967-1969); збірка «Із лірики цих років» (1959-1967).

Помер письменник у 1971 році, невдовзі після закриття журналу.

Генріх Белль

Біографія

Генріх Теодор Белль, німецький прозаїк і новеліст народився 21 грудня 1917 р. в Кельні, одному з найбільших міст Рейнської долини, у багатодітній родині майстра з виготовлення художніх виробів з дерева Віктора Белля й Марі (Германнс) Белль. Предки Белля втекли з Англії при Генріхові XIII: як і всі ревні католики, вони піддавалися гонінням з боку англіканської церкви.

Після закінчення середньої школи в Кельні Белль, що писав вірші й оповідання з раннього дитинства, виявився одним з небагатьох учнів у класі, які не вступили в Гітлер'югенд. Проте через рік після закінчення школи юнак був притягнутий до примусових трудових робіт, а в 1939 р. покликаний на військову службу. Служив Белль капралом на Східному й Західному фронтах, кілька разів був поранений і зрештою в 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції.

Після повернення у своє рідне місто Белль недовгий час навчався в Кельнському університеті, потім працював у майстерні батька, у міському бюро демографічної статистики й при цьому не переставав писати.

Нобелівську премію Белль отримав у 1972 році «за творчість, у якій сполучається широке охоплення дійсності з високим мистецтвом створення характерів і яка стала вагомим внеском у відродження німецької літератури».

У 1942 році Белль одружився з Анною Марі Чех, яка народила йому двох синів. Разом із дружиною Белль перекладав на німецьку мову таких американських письменників, як Бернард Маламуд і Селінджер.

На той час, коли Белль одержав Нобелівську премію, його книги стали широко відомі не тільки в Західній, але й у Східній Німеччині, навіть у Радянському Союзі, де було розпродано кілька мільйонів екземплярів його творів. Разом з тим Белль зіграв помітну роль у діяльності Пен-клубу, міжнародної письменницької організації, за допомогою якої він надавав підтримку письменникам, що піддавалися утискам у країнах комуністичного режиму. Після того як Олександр Солженіцин в 1974 р. був висланий з Радянського Союзу, він до від'їзду в Парижі жив у Белля.

Помер Белль у віці 67 років, перебуваючи під Бонном, у гостях в одного зі своїх синів 16 липня 1985 р.

Михайло Шолохов

Народився в Ростовській області (тоді частина Катеринославщини) в селянській родині. Його мати була українкою з Чернігівщини — Анастасія Данилівна Чорняк. Згодом, на III-му з'їзді письменників України 1954 року Шолохов сказав: «Моя мати з дитинства прищепила мені любов до українського народу, до українського мистецтва, до української пісні — однієї з наймилозвучніших у світі».

Навчався в церковно-приходській школі, згодом у гімназії, де через початок революції і громадянської війни обірвав навчання на четвертому класі. Шолохов служив у станичному ревкомі, добровольцем вступив до продовольчого загону.

В кінці 1922 року приїхав до Москви, де мав намір продовжити навчання. Тут познайомився з письменниками групи «Молода гвардія». Одночасно підпрацьовував. 1923 року в газеті «Юношеская правда» було надруковано перший фейлетон «Испытание», наступного року світ побачило його перше оповідання «Родинка».

1925 року відбулася зустріч із О. Серафимовичем, що «сказав схвалення і визнання». Згодом М. Шолохов вважав О. Серафимовича одним із перших своїх учителів. В газетах і журналах того часу з'являються оповідання Шолохова, пізніше об'єднані в збірки «Донські оповідання» та «Вогневий степ». В кінці 1926 почав писати роман «Тихий Дон», першу книгу якого було опубліковано на початку 1928. Вона одразу здобула визнання і позитивні відгуки Максима Горького та Олександра Серафимовчиа. 1929 року вийшла друга книга «Тихого Дону».

Під час Другої світової війни М. Шолохов був військовим кореспондентом газет «Правда» та «Красная звезда», часто виїжджав на фронт. В післявоєнні роки віддавав багато часту громадській діяльності, зокрема брав участь у роботі Всесвітнього конгресу діячів науки та культури на захист миру. 1965 року Шолохову було присуджено Нобелівську премію з літератури за роман «Тихий Дон».

1984 року помер у рідній станиці Вєшенській.

Редьярд Кіплінг

Кіплінґ народився в Бомбеї. Своїм другим ім'ям він завдячує назві озера Радьєрд, на берегах якого зустрілися його батьки. Згодом воно стало його першим ім'ям. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, його, за звичаєм англійців, що працювали в Індії, відправили в Англію. В 1878 році Кіплінг вступив до військової школи. Оскільки він не проявив особливої тяги до навчання й не зміг заслужити собі стипендію, а батьки не мали змоги оплатити його навчання в університеті, 1882 року йому довелося повернутися в Індію, де його батько, який на той час служив директором школи у Німеччині й доглядачем за музеєм, знайшов йому місце праці в місцевій газеті. Джозеф Кіплінґ навчався у Америці. Та ось коли всі думали, що він забув свою домівку, він повернувся в Індію. Там його попросили написати книгу для дітей про джунглі. Він виконав прохання. Вона була дуже популярною. Коли він знову приїхав до Англії, його там зустрічали як письменника. Лахорську «Цивільну й військову газету» Кіплінґ називав своєю «першою й найсправжнішою коханою». Працював він багато й важко, в 1886 році газета почала публікувати його перші оповідання. Перша збірка оповідань «Прості оповідання з пагорбів» (англ. The Plain Tales from the Hills) побачила світ у 1888 році в Індії. 1887-го Кіплінґа переводять у більшу газету «Піонер» в Алахабаді, де він продовжує писати. В 1889 році газета звільнила Кіплінґа внаслідок суперечки, і він, зібравши гроші за гонорари й платню за шість місяців, покидає Індію, прямуючи до Лондона. Дорогою він відвідує Ранґун, Сінґапур, Гонконґ і Японію, проїздить Америку від узбережжя до узбережжя. Оселившись в Лондоні, він продовжує публікуватися, переживає нервовий зрив, знаходить літературного агента, і за порадою лікарів, їде в нову мандрівку до Південної Африки, Австралії, Нової Зеландії й знову до Індії. В Індії його застає звістка про смерть літературного агента, на яку він реагує пропозицією руки та серця його сестрі Керрі Балестьєр. Після весілля в Лондоні молода пара їде у весільну мандрівку до Японії, але в Йокогамі їх застає звістка про те, що їхній банк прогорів. Тож вони повертаються на батьківщину дружини Кіплінґа — Сполучені Штати Америки, де поселяються у Вермонті. Згодом вони купують будинок, який отримав назву «Наулаха». Там у Кіплінґа народжуються дві доньки, він дуже плідно працює, багато публікується. Перебування в США закінчується 1896 року. Причини називають дві: політичну і сімейну. Політичною причиною стала суперечка між Англією і Сполученими Штатами за права арбітражу в справах Американського континенту. Ситуація загострилася до того, що з'явилися розмови про війну. Кіплінґа прикро вразили антианглійські настрої в США. Іншою причиною стали сварки з братом дружини, п'яницею й невиправним боржником. Зустрівшись якось із Кіплінґом на вулиці напідпитку, він пригрозив письменнику фізичною розправою. Попри те, що забіяку заарештували, розгляд справи в суді призвів до того, що Кіплінґ став почуватися виснаженим і нещасним. Не дочекавшись вирішення справи, Кіплінги спакувалися й відбули до Англії. В Англії Кіплінґ поселився на девонширському узбережжі в будинку на пагорбі з виглядом на море. За його словами, йому не подобався фенг швей нової домівки, але, попри це, письменник активно й плідно працював. Тепер Кіплінґ уже був знаменитістю. Він не цурався політики в своїх творах. В 1898 році він опублікував поему, присвячену ювілею королеви Вікторії, в якій проголошував свою гордість Британською імперією й вірш «Тягар білої людини» (англ. The White Man's Burden), які створили великий галас. Чимало людей вважало ці вірші відвертою пропагандою імперіалізму й расової нерівності. В 1898 році Кіплінґ з родиною поїхали на зимові свята до Південної Африки. Ця поїздка стала родинною традицією, що продовжувалася до 1908 року. В Африці його радо приймали, зважаючи на славу державного поета. Кіплінг віддячував своїм друзям поезіями на підтримку Англії в англо-бурській війні. Під час подорожі до Америки в 1899 році Кіплінґ і його старша донька Джозефіна захворіли на пневмонію, від чого Джозефіна померла. Перше десятиліття 20-го століття принесло Кіплінґові велику популярність. В 1907 році він отримав Нобелівську премію з літератури. В 1910 році Кіплінг написав знаменитий вірш «Якщо…» (англ. If...), який за результатами опитування, проведеного Бі-Бі-Сі в 1995 році, був визнаний найулюбленішим британським віршем усіх часів.

Під час Першої світової війни загинув його єдиний син Джон. Кіплінґ говорив: «Якщо є питання, чому він помер, скажіть, тому що наші батьки брехали». Реакцією на цю трагедію стала участь Кіплінґа в роботі комісії догляду за могилами невідомого солдата. Він також написав двотомну історію Ірландської гвардії, в якій служив його син. Історія була опублікована в 1923 році.

Помер Кіплінґ в 1936-му, продовжуючи творити до самої смерті, хоча менш плідно. Прах Радьєрда Кіплінґа захоронений в Кутку поетів у Вестмінстерському абатстві. Його будинок став музеєм.

ДЖОНАТАН СВІФТ