Соціальна економіка як навчальна дисципліна і наука

Тема 1 Соціальна економіка як навчальна дисципліна і наука.

Цивілізаційний прогрес і місце в ньому людині.
Соціальна економіка – предмет, методи, функції.
Людина у постіндустріальній економіці.

Перше питання.

У сучасних умовах перед суб’єктами господарської діяльності стоїть питання пошуку рушійних сил економічного розвитку. Більшість економістів, якщо не сказати, що всі приходять до висновку, що більшість економічних проблем замикається на людині, її потребах та інтересах. І енергія розвитку закладена у реалізації творчого потенціалу суспільства. Визначальну роль у сучасному економічному розвитку відіграють нематеріальні ресурси – професійні знання, ноу-хау, кваліфікації, тобто інтелект і професіоналізм працівника. Ця об’єктивна тенденція примусила ділові кола і уряди розвинутих країнах приділяти все більше уваги питанню інвестицій у людину і стимулювання творчого відношення до праці. Відбувається соціологізація економічних процесів.

Економічна наука, яка відбиває реалії суспільної практики, з плином часу не може не відбивати змін, які відбуваються в суспільстві. Досвід показує, що певним етапом розвитку цивілізації відповідає певна система поглядів на рушійні сили економічного розвитку.

Стадії розвитку людської цивілізації

Доіндустріальна цивілізація: головний ресурс – земля, основа - сільсько-господарське виробництва. Індивід зв’язаний з провідним елементом системи – землею, людина мала підкорятися біологічним процесам с/г виробництва. Соціальний ресурс в економічному розвитку мав у порівнянні з природним другорядне значення.

Індустріальна епоха забезпечила бурхливий розвиток економіки, але її обмеженість полягала у гальмуванні розвитку людини. Ця епоха перетворила людину у придаток до машини, обумовила панування засобів виробництва, матеріального капіталу над людиною. Людина пасивний об’єкт економічного розвитку.

Ці стадії розвитку людської цивілізації базувались на матеріальному виробництві, основна маса людей занята важкою фізичною працею, причому рутинною, монотонною. Чим більше витискувалось поту із людей, тим більше робилося грошей. Індустріальна цивілізація сформувала модель економічної людини, висунутої А.Смітом. Основними рисами людини економічної є: люди – егоїстичні індивіди, схильні до максимізації власного задоволення, матеріальні потреби, матеріальні інтереси - основа мотивації до праці. Людина працює, тому що мусить забезпечувати потреби, насамперед матеріальні.

Постіндустріальна цивілізація. В процесі НТР виникає постіндустріальна економіка. Людина перетворюється в активний суб’єкт економічного розвитку, відбувається становлення і розвиток «творчої людини». Ця стадія людського розвитку базується на нематеріальному виробництві (сфері послуг). Основний ресурс розвитку – знання та інформація, носіями яких є людина. Основним джерелом прогресу стає внутрішній розвиток людини, її можливість самовдосконалення, генерування знань, здатність змінювати навколишній світ. І ось тут встає питання взаємодії і взаємообумовленості економічного і соціального, які не можуть існувати відокремлено. Ось ця вимога часу обумовлює необхідність вивчення курсу «Соціальна економіка», яка сьогодні викладається практично в усіх цивілізованих країнах світу.

Питання 2.

Соціальна економіка є пограничною наукою між економікою і соціологією, не заперечує цих наук. Економічна і соціальна сфери настільки тісно пов’язані і взаємообумовлені, що їх роз’єднання болісно позначається не тільки на добробуті народу, але й на соціально-економічному прогресі країни в цілому. Недооцінка владою соціальної складової, в першу чергу, позначається на самій економіці, не кажучи уже про становище самих людей. Соціальна сфера відіграє неоцінену роль у соціально-економічному прогресі, оскільки саме вона формує нові потреби, визначає попит на товари і послуги. У цьому розумінні можна говорити про її первинність, пріоритетність перед економічною, яка врешті-решт, і існує.

Соціальна економіка – вивчає соціально-економічні закони і закономірності, що регулюють відносини у сучасному громадянському суспільстві, направлені на досягнення соціального компромісу з метою забезпечення загального добробуту.

Задачі курсу “Соціальна економіка”:

По-перше, на основі вже отриманих загальних знань у галузі економічних взаємин сприяти доповненню й поглибленню їх за рахунок вивчення та розуміння органічних зв’язків і залежностей із політичними, соціокультурними, моральними, етичними, психологічними та іншими аспекиами життєдіяльності людини. При цьому пріоритет належить людині як особистості, що формується в складному, джинамічному, суперечливому навколишньому середовищі. Тобто йдеться про гуманізацію, “ олюднювання” економічних взаємин;

По – друге, курс показує, на які орієнтири варто налаштовуватися суб’єкту економіки за формування ринкових зв’язків і залежностей;

По- третє, курс безпоредньо пов’язаний із формуванням нової закономірності в економічній теорії - плюралізм методологій у вивченні соціально – економічної реальності, що уможливлює належну оцінку і переоцінку конкретних економічних проблем через призму розгорнутої філософської і соціологічної думки.

Основою соціальної економіки є її ідеологія, що грунтується на двох фундаментальних положеннях. Це, насамперед, права людини, суть яких полягає в тому, що всі люди від народження дістають рівні права й завдання суспільства полягає в створенні механзмів їхньої реалізації. Друге грунтується на тому, що єдине джерело багатства – праця. Отже, чим вище є рівень розподілу створювальних матеріальних і духовних благ за працею, тим справедливіша соціаально – економічна система. По суті, ідеологія соціальної економіки визначає її основну спрямованість, пов’язану зі зростанням добробуту народу.

Методи

Функції

Проблеми, які лягли в основу вивчення курсу «Соціальна економіка»

Питання 3.

Теорія постіндустріального суспільства є науковою основою визначення соціально-економічної стратегії та економічної політики держави. У цьому проявляються закономірності цивілізаційного прогресу. Як відомо промислова революція в Англії наприкінці XVIII –початок XIX ст.. власне відкрила індустріальну епоху. Всі країни, яких турбувало майбутнє слідом за Англією здійснювали індустріалізацію, створювали машинне виробництво. Прогрес цивілізації досягався одним шляхом – індустріалізація.

Сьогодні ми є свідками постіндустріальної революції, в результаті якої розвинені країни перейшли на вищий ступінь цивілізаційного прогресу – на стадію постіндустріального розвитку. За своїми масштабами і глибиною ця революція не має аналогів в історії людства. Тисячоліттями суспільство грунтувало своє життя на матеріальному виробництві, а в постіндустріальному суспільстві ( наприклад в США) у промисловості і сільському господарстві зосереджено менше 13% зайнятих. Абсолютно панівною є сфера послуг – освіта, наука, культура та інші галузі, що забезпечують потреби людини, її розвиток. Сам термін «постіндустріальне суспільство” виник ще на початку XX ст., але він був далекий від визначення нової стадії суспільно-економічного розвитку і використовувався як протиставлення індустріальному суспільству з його протиріччями. В науковий оборот це поняття введено американським соціологом Д.Рісменом у 1958 р., який у назві своєї статті дав це поняття. Але треба відмітити, що хоча поняття постіндустріальне суспільство народилось у II половині XX ст. але саме постіндустріальне суспільство є народженням цивілізаційного прогресу, є результатом багатовікової історії розвитку людства: інтелектуально-інформаційні технології, знання, тобто все на чому базується постіндустріальне суспільство. Його елементи формувалися з розвитком цивілізації і збагачувалися разом із зростанням продуктивни сил, науки та освіти. Постіндустріальне суспільство розпочинається з поч. 70-х років. Саме період з поч. 70-х до кінця 80-х років є тим історичним етапом, який обумовив становлення нового суспільства.

Постіндустріальне суспільство – це якісно нова економіка, яка базується на інформаційно-інтелектуальній технології. Це вища стадія цивілізаційного прогресу, коли утверджується вільна особистість. Постіндустріальне суспільство виникає на основі НТР.

Характерні риси постіндустріальної економіки :

домінуючою є сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво;
зміна ціннісних орієнтацій – пріоритетна увага до матеріального добробуту та фізичної безпеки поступається місцем піклуванням про якість життя. Так, перші дослідження (1970-1971 р.р.) показали, що ті хто відстоював матеріальну мотивацію мали переважну більшість порівняно з постматеріалістами у співвідношенні 4 : 1. Проте уже у 1998 р. воно різко змінилось 4 : 3. У 2000 р. кількість матеріалістів перевищувала кількість постматеріалістів дуже незначно. Різка зміна співвідношення між ними неминуча, тому що постматеріалісти мають вищий рівень освіти, цілеспрямовані, політично активніші, а тому їх вплив у багатьох питаннях буде перевищувати матеріалістів;
зміна становища людини у суспільстві, оскільки сфера послуг (освіта, наука, культура тощо) призначена обслуговувати людину, розвитку її розумових і фізичних здібностей, зростанню її інтелектуального потенціалу.
зміна співвідношення розумової і фізичної праці. У фізичній праці наростають елементи розумової, що потребує розвитку освіти, професійної підготовки.
головний фактор розвитку – інтелектуальний потенціал – знання та інформація. Інтелектуальний потенціал – це система освіти, комп’ютерне забезпечення, система науки, інтелектуальна власність (патенти, ліцензії, ноу-хау). Але накопичення інтелектуального потенціалу ще недостатньо для соціально-економічного прогресу, необхідні умови і механізми його реалізації . У розвинутих країнах (20), де працює 95% учених світу, прибуток на душу населення щорічно зростає на 200 дол., у країнах з низьким науковим потенціалом на 10 дол., тобто у 20 разів менше;
перехід від економічних до соціальних принципів організації господарької діяльності;
творчість перетворюється із супутника матеріального виробництва в його основну умову.

Постіндустріальна економіка формує новий тип сучасної корпорації (фірми, підприємства), який дозволяє мати конкурентні переваги. Сучасні компанії є адаптивними і мають наступні риси:

зміна якості працівника: а) переважна більшість працівників є інтелектуальні працівники. Сьогодні до даної категорії відноситься не менше 40% робочої сили, які працюють в народному господарстві розвинутих країн; б) мобільність робочої сили – не обмежується виконанням якого-небудь одного виду конкретної діяльності; в) багато хто із працюючих (і ця частка має тенденцію до зростання) визначають свої принципові інтереси не в термінах максимізації благ, а в категоріях інтелектуального розвитку;
зміни у самому процесі роботи (що є основною формою життєздатності) компанії – діяльність скоординована з точки зору досягнення загальної мети і більш індивідуалізована з точки зору форм залучення у неї конкретного працівника. Трудовий процес направлений не стільки на модифікацію матеріального результату праці, скільки на удосконалення процесів по його створенню;
зміна принципів управління і організації діяльності – в останні роки за цими змінами закріпилась назва «команда». Цей командний тип організації діяльності має щонайменше дві переваги: 1) реалізація прагнення творчих працівників до нововведень, ініціативі; прийняття відповідальних рішень переноситься на максимально низовий рівень – це дає можливість швидко реагувати на зміну обставин; 2) у невеличкій творчій групі зрівноважуються індивідуальні та колективні інтереси, швидко формуються специфічні мотиваційні орієнтири і етичні цінності - це призводить до формування основи взаємної довіри між членами групи.

Хочеться відмітити, що зміни у сучасних компаніях обумовлені перш за все внутрішніми, а не зовнішніми аспектами їх діяльності, не стільки пріоритетами споживачів, скільки за потребами власних працівників. Сьогодні, коли інформаційна революція породжує нові продукти скоріше, ніж у них встигає виникнуть усвідомлена в суспільстві потреба, запорукою успіху у конкурентній боротьбі стає не слідування попиту, а його формування. Тим саме підкреслюється роль мобілізації творчого потенціалу працівників компанії в забезпеченні її комерційного успіху. В умовах домінування знання як фактора виробництва, монополія на нього все більше і більше підривається. Інформація з кожним роком стає все ширше і демократичніше, що робить згуб ною найменшу зупинку на шляху винайдення нових технологій і організаційних рішень і посилює залежність компанії від її працівників.

Таким чином, основою постіндустріальної економіки є інформація і знання. Використання передових знань є вирішальним для подолання економічних труднощів не лише окремими фірмами, а й цілими країнами. Японія і Швейцарія мають невелику територію і майже позбавлені матеріальних ресурсів, і все- таки обидві вони – розвинуті економічно держави. Їхня економічна влада і багатство визначаються інформаційно – інтелектуальними ресурсами , тобто ресурсами людськимми – майстерністю, освіченостю, дисципліною їхньої робочої сили. У японії і Швейцарії видається велика кількість патентів порівняно з чисельністю населення ( японія випереджає США.

Зазначені процеси не можуть залишатися поза увагою реформаторський дій в Україні як на мікро-, так і на макрорівнях. Постіндустріальна економіка має стати реальністю в Україні, щоб не залишитися поза цивілізаційних процесів, на периферії світового розвитку.

Тема 2 Соціалізація економічного розвитку

Соціалізація економічного розвитку: необхідність та методи.
Соціогуманітарні складові економічного зростання.
Моделі праці сучасного виробництва: соціоорганізаційний аспект

Питання 1.

Соціалізація передбачає радикальне поліпшення якості та істотне підвищення рівня життя населення (характер зайнятості та умови праці; рівень освіти та професійно-кваліфікованої підготовки; розмір і структура доходів і витрат; споживання продовольчих і непродовольчих товарів, їхні якість і обсяг; структура і якість платних і безплатних послуг; забезпечення житлом і його благоустрій ; обсяги нагромадження майна та особистих заощаджень; масштаби залучення до культурного життя, система соціального забезпечення і соціальних страхованій, екон. умови життєдіяльності; стан генофонду нації).

Мета соціалізації розвитку це забезпечення поєднання економічної якості розвитку (ефективність, прибутковість) із соціальною якістю (високий рівень освіти, охорони здоров’я, рівень добробуту і тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці), виявлення потенціалу людської особистості.

Необхідність соціалізації економічного розвитку:

діалектика економічного і соціального. Економічним взаєминам завжди притаманні соціальні наслідки, а тому цілком є зрозуміле посилення соціальної орієнтації економіки на людину для забезпечення сталого економічного розвитку. Як приклад, провал реформ в Україні супроводжується підривом соціальної сфери - дегуманізована і непрацездатна економіка, усунення інтелектуального, творчого потенціалу від економічних процесів. Синтез економічної і соціальної складової суспільного розвитку проявляється через: а) взаємодоповнюваність, взаємозалежність ; б) подвійну роль людини: як фактора виробництва і мети виробництва;
зміна соціально- економічних умов забезпечення конкурентоспроможності і як наслідоу необхідність аналізу стосунків між працівниками в трудовому колективі, уважніше ставлення до суспільних потреб. Це привело до виникнення теорій «збагачення змісту праці», «гуманізації праці», «співучасті працівників», «якості трудового життя»;
виокремлення фактора виробництва під назвою «людський капітал» виявило важливе джерело економічного зростання, якими є знання і компетентність. Разом з ним це змінило ставлення до освіти, науки, охорони здоров’я як до непродуктивних;

новітні технології та інформація, на яких ґрунтується сучасна економіка потребує трудової активності працівників, нової якості трудової поведінки (високий професіоналізм, активне сприйняття

Методи соціалізації.

Складність соціалізації полягає в її надзвичайній багатоаспектності, тобто безмежності. По-суті, усі більш або менш суспільно важливі питання можуть бути прямо чи опосередковано віднесені до соціальної сфери.

створення умов для реалізації загальновизнаних прав людини на мінімальне споживання, працю, освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення в разі непрацездатності, безробіття, стихійних лих тощо , тобто забезпечити хоча б просте відтворення населення з поліпшенням якості його життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці у вимірах його фізичного здоров’я, професійного рівня тощо;
широкий доступ до соціальних потреб через надання кредитів (в т.ч. державних), гарантованого мінімума заробітної плати.;
регулювальні методи: тарифні угоди, регулювання робочих місць відповідно до чисельності і якості робочої сили, різні способи перерозподілу прибутків;
соціалізація інвестиційних процесів: вкладення в освіту і безперервне навчання, охорону здоров’я, відпочинок тощо;
забезпечення екологічної безпеки, національної своєрідності і традицій;
реалізація принципу соціальної справедливості;
досягнення політичної і громадянської злагоди в суспільстві, урахування інтересів всіх верств населення.

Питання 2.

Соціальні чинники економічного розвитку визначають:

1) національну ідентичність та спроможність самостійного розвитку, захист національних інтересів українського народу в глобальному середовищі, де відбувається постійне перетікання людських та науково-інформаційних ресурсів до країн із високим рівнем ВВП на душу населення;

2) можливість збільшення пропозиції економіки країни, темпи росту продуктивності праці, конкурентоспроможності економіки внутрішньому і зовнішніх ринках товарів, послуг, інвестицій та робочої сили;

3) обсяги та структуру попиту на внутрішньому споживчому ринку (шляхом збільшення заробітної плати, доходів від власності) та попит на послуги неринкового характеру (освітні, медичні, культурні).

4) розвиток внутрішнього попиту на технологічні товари інноваційного спрямування, оскільки середній клас, як обов’язкова складова розвитку є першочерговим ініціатором розвитку і носієм інноваційних надбань.

Вже у XX ст. фактори економічного прогресу пов’язані із соціальною складовою стали основними. Так, за даними американських вчених (Е.Денісона), 32% росту реального НД США за період 1929-1982 р.р. було отримано за рахунок витрат праці (кількості зайнятих, числа відпрацьованих людино-годин) : 68% - внаслідок росту її продуктивності, з яких 28% припадає на технічний прогрес (тобто якість наукових, інженерних кадрів, менеджменту та економічного механізму), 14% освіту і професійну підготовку кадрів, 26% - на якість корпоративного і державного управління (економія та масштаби виробництва, поліпшення розподілу ресурсів, законодавчі, інституційні фактори). Завдяки збільшенню приросту витрат фізичного капіталу було отримано 19% росту, але цей фактор спрацював не сам по собі , а у сполученні із вказаними вище чинниками. У 80-х роках XX ст. загальна сума приросту доходів від фізичного капіталу у США була у 14 разів меншою, ніж від знань і умінь, використаних ефективним менеджментом. На початку XXI ст. за оцінками Світового банку основним джерелом зростання ВНП є людський капітал.. На його частку припадає 64% приросту ВНП, тоді як на виробничі фонди – 16%, на природні ресурси – 20%. В окремих країнах – Німеччині, Японії, Швеції – частка людського капіталу в економічному зростанні сягає 80%. Отже слід звернути увагу на соціально-гуманітарні складові економічного розвитку:

динаміка росту населення і робочої сили. В економічної теорії розвитку приріст населення та чисельності зайнятих посідає особливе місце: а) чисельності населення та його споживання вважається причиною (внутрішнім двигуном) суспільного розвитку, економічної динаміки (Р.Харрод, М.Кондратьєв) б) процес розвитку, згідно з М Кондратьєвим та Е.Хансеном, є складним поєднання коротких (3-5 р), середніх (7-11 р) та довгих хвиль, в основі яких лежить зростання населення в тривалому інтервалі часу та обмеженість ресурсів. У цілому у світі тенденція росту населення (за рахунок природного приросту чи міграції) зберігається, але наша країна з нього випадає. Так, якщо в Канаді (1995-1999 р.р.) чисельність постійного населення зросла на 0,8%, зайнятих в економіці – на 7,4%, Італії відповідно на 0,7 та 3,0%, Німеччині – на 0,8 та 1,1%, Великобританії – на 1,9 та 5,4%,(випередження кількості зайнятих порівняно з ростом населення, зокрема можна пояснити падіння рівня безробіття), у Російської Федерації – на 1,6 та 3,6%, то в Україні все навпаки падіння на 4%, а кількість зайнятих зменшилось на 8%. Зростає пенсійне навантаження на 1 працюючого (зараз кожен 7-й мешканець ЄС старший 65 р., до кінця 2020 р. буде кожен п’ятий, а частка населення старше 50 р. збільшиться до 42,2%.

2) міграційні процеси, які дають змогу вирішити проблеми із старінням населення. Найбільш ймовірний варіант розвитку для України – це заповнення демографічного вакууму мігрантами з В’єтнаму, Китаю, Індії та інших країн без реальних можливостей обмеження цього потоку та їхньої поступової інтеграції в українському суспільстві, як це відбувається у США, Західній Європі, Канаді. При цьому може змінитися не лише етнічний склад населення, але й погіршиться якість людського потенціалу, бо найбільш освічені і конкурентоспроможні мігранти потрапляють прямо на Захід.

Розвинені країни, щоб не погіршувати якість людського потенціалу допускають мігрантів цілком готових до асиміляції в даній країні і в постіндустріальній економіці. Так, новим законом Німеччини передбачені наступні вимоги до тих, хто в’їджає в країну: вік до 45 років, хороший стан здоров’я (підтверджений довідками), наявність вищої освіти, а краще диплома кандидата наук, вільне володіння німецькою мовою, комп’ютером . Перевага віддається тим хто має чоловіка (дружину) з вищою освітою. У США (1995-1998р.р.) частка осіб з вищою і незакінченою вищою освітою серед іммігрантів становила 40,9% (серед громадян США – 49,3%).

Значну, хоч і суперечливу роль в економіці розвинених країн відіграє нелегальна міграція. Вважається, що до 16% ВВП у країнах ЄС виробляють нелегальні робітники, кількість яких за різними оцінками становить 10-20 млн.осіб. Треба відзначити, що в США без використання дешевої праці нелегальних імігрантів було б неможливе функціонування таких галузей як сільське господарство, швейна і добувна промисловість, будівництво. При еміграції 1 людини Україна втрачає приблизно 50 тис. дол.. США, якщо сальдо легальної міждержавної міграції у 2000 р. становило 91 тис. осіб, то наша країна щорічно втрачає 4,5 млрд.дол. США, які ніколи не повернуться до економіки;

3) продуктивність праці це відношення ВВП ( в дол. США) до кількості зайнятих в економіці або галузі. Якщо продуктивність праці в США взяти за 100%, то її рівень в економіці України складає 11,9%, в сільському господарстві і рибному господарстві- 9,6%, промисловості- 13,1%, будівництві - 17,1%, у сфері послуг- 12,7%. Близькою до 100% зареєстрована продуктивність праці у Бельгії по економіці 97,9%, а в будівництві – 148,8%, в сільському господарстві вища продуктивність праці у Нідерландах – 120,3% ( дані за 2000 р.)

ментальність – глибинний рівень колективної і індивідуальної свідомості, що включає в себе сукупність готовостей, настановлень, настроєності індивіда чи соціальної групи діяти, мислити, відчувати й сприймати світ певним чином. Ментальність формується в залежності від традицій, культури, соціальних структур та усієї сфери проживання людей. Економічна ментальність відображає певний національний тип поведінки, відповідні потреби, інтереси та мотивації. Це інтегральна характеристика людей, які живуть у конкретній національній культурі, і відображає своєрідність бачення цими людьми економічних відносин і пояснює специфіку їх реагування на економічні і соціальні процеси. Національні економічні цінності українців пов’язані з хліборобською економічною культурою: творчість, винахідництво, терпеливість, мовчазна відвага, скромність, обережність. Особливості українського стилю економічного буття (національний стиль економічного буття- це спосіб здійснення економічного життя нації, який відрізняється сукупністю своєрідних ознак і характерних рис, обумовлених національною ментальністю, культурою і свідомості) можна охарактеризувати наступними рисами:

а) демократизм взаємовідносин в економічній і політичній області (особливість навіть проявилась в лінгвістичній сфері «председатель» - ідучий попереду,, «голова» - уособлення колективного розуму);

б) колективізм і взаємодопомога.

Придбані риси:

в) патерналізм

г) ерозія суспільних цінностей

д) привичка працювати під наглядом і за примусом.

Треба відзначити, що задіяння ментальних рис в організації господарської діяльності дозволяє розкріпастити потенціал працівника, максимально використати його можливості. Про це свідчить досвід Японії, яка за експертними оцінками використовує потенціал своїх працівників на 75-80%, в Українв за найоптимістичнішими даними на 10=15%. Звичайно ці цифри можна вважати умовними, але вони свідчать про факт недовикористання робочої сили в Україні;

освіта. У розвинутих країнах держава керується тим фактом, що чим краща освітня підготовка робочої сили, тим вища її роль у виробництві, тим менше соціальних проблем, пов’язаних із зайнятістю, бідністю, злочинністю. Освіта підвищує мобільність робочої сили, що важливо при структурному безробітті.

Внесок освіти в економічне зростання здійснюється за такими напрямами:

а) наділяє робочу силу продуктивними знаннями;

б) сприяє нарощуванню нових знань людини;

в) стимулює процес продукування нових ідей

У розвинутих країнах 60% приросту НД визначається приростом знань та освіти. Американські вчені підрахували величину ВВП, яку виробляють працівники, що мають освіту в 10,5; 12,5 і більше 14 років. Виявилось, що саме третя група дає більше половини ВВП. Подібні дослідження були проведені і в Росії, результати були схожі, 25% працюючих з вищою освітою створюють 56% НД.

Напрями впливу освіти на продуктивність праці:

збільшення продуктів праці окремої людини – доказом є тісна корреляція між рівнем освіти і заробітною платою. Так в США, щорічний дохід висококваліфікованих спеціалістів складає 74,6 тис. дол..(1992 р.), доктора наук – 54,9, магістра – 49,4, бакалавра – 24,4. Людина з незакінченою вищою освітою могла розраховувати в середньому на щорічний заробіток 19,7 тис.дол., закінчивши середню школу – 18,7 т, а не закінчивший школу – 12,8;
розвиває ділові навички і підприємливість – здатність приймати вірні рішення, скорочення часу між відкриттям і його застосуванням;
освіта збільшує швидкість здійснення відкриттів і їх поширення.
рівень життя населення, який в Україні залежить від оплати праці і її продуктивності, сприяє мотивації до підвищення останньої. В Україні частка оплати праці в структурі ВВП складає 43,7%, тоді як у розвинених країнах більше 52%. З іншого боку збільшення з/п це збільшення схильності до заощадження – збільшення інвестицій. Збільшення попиту це збільшення виробництва, робочого місця.

6.Формування середнього класу – це не тільки проблема підвищення добробуту певної частини громадян, а насамперед – це проблема виживання та якості розвитку самої країни. Саме середній клас забезпечує забезпечує левову частку податкових надходжень в бюджет, є активною репродуктивною силою, яка постачає суспільству найбільш кваліфіковані кадри на усіх щаблях і в усіх сферах суспільного розвитку.

Питання 3.

Соціалізація економіки і реалізація соціогуманітарних складових економічного розвитку передбачає впрвадження нових форм організації праці, відмінних від економіки індустріального типу. Нові моделі організації праці мають більше ніж півстоліттю історії. Цей процес отримає назву «посттехнократичної революції», “гуманізації праці” , «розвиток людських ресурсів фірм” і особливо прискорився у 80-х роках.

Фактори зміни в організації праці

новий спосіб виробництва, що будується на використанні знань, комп’ютерно-інформаційний основі праці;
переважно інтелектуально-психологічний характер виробничої віддачі працівників;
масова зміна соціально-культурного типа працівника : високий рівень освіти, відповідальності, середньо-класові цінності, що включають творчість і саморозвиток у праці.

Нові тенденції в розвитку праці:

багатопрофільність найманої праці, яка задається новою технікою – це призводить до зменшення соціально-професійної дистанції між різними категоріями персоналу, до більш рівноправних виробничих відносин. Ще на рубежі 90-х років робітник- інструментальник гнучкого виробництва знав 100-120 видів інструментів і 20-25 типів оснащення верстатів для 35-40 виробів.
автономізація праці і надання працівникам нових повноважень на самостійні рішення і дії – в основі цього процесу лежить об’єктивна потреба виробництва в інтелектуально-професійній участі працівника у створені вартості і прагнення самого персоналу до самостійності, ініціативності в праці, до більш розкріпаченій поведінці Це знаходить свій вияв: а)в делегуванні виконавчому персоналу управлінських функцій нижчого і середнього менеджменту,що базується на довірі до своїх працівників; б) демократизація інформації; в) розвиток комунікативності – як умови гнучкості;

3) кооперація праці через створення автономних бригад (самостійні у питаннях режиму і оцінки роботи, навчання новачків, нормування і планування праці, визначення необхідних ресурсів, участь у кадровій політиці компанії, технічна звітність, зв'язок з менеджером і замовниками – самоуправління). Ця модель праці, як частина «економного” виробництва застосовується напрклад в США з середи 90-х р. на постоялій основі в 75% компаніях , на тимчасовій 91%. На нових заводах Volvo у 90-х р. об’єднували 80-100% працюючих. У Японії цілі галузі (обробна промисловість, авіаційна промисловість, фера послуг і фінанси) застосовують нові моделі.

Нинішні моделі праці затвердились не без труднощів: це і супротив із середовища менеджерів і спеціалістів, неготовність частини кадрів до оволодіння новими спеціальностями і повноваженнями, і відсутність зв’язку організаційних новацій з гарантіями занятості. Проте зміни на рубежі XXI ст. стали незворотними, підвищення ролі соціального (суб’єктивного) компонента у виробництві розставив всі точки над “і” і дискусії про те , що нові форми організації праці стануть сферою «консенсуса і співучасті» чи «ареною класової боротьби» вирішились на користь першого сценарію.

Тема № 3. Економіка знань

Економіка знань: сутність, умови формування, основні риси.
Конкурентоспроможність робочої сили і складові її формування в умовах переходу до економіки знань.
Освіта в економіці знань. Зарубіжний досвід економічної забезпечення освіти та перспективи його застосування в Україні.

Питання 1.

У кінці XX ст. умови розвитку значно змінилися, ступінь багатства і процвітанія країн все в більшій мірі залежить від спроможності та використання знання, ідей, іновацій та нових технологій. Теоретично будь-яку економіку, що розвивається, можна зважати економікою, яка ґрунтується на знаннях, або, простіше, - економікою знань. У Світовому звіті про конкурентоспроможність – документ Світового економічного форуму у Давосі – відзначається, що динамічно демонструють незаперечні переваги країни, що базують свій розвиток на інтенсивному створенні та впровадженні нових знань.

Світовий банк, Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і інші міжнародні організації почали активно досліджувати основні риси економіки знань з 1996 р., дедалі більше пов’язуючи ці процеси з факторами міжнародної конкурентоспроможності країн.

Економіка знань – це економіка, що заохочує організації та людей пізнавати створювати, розповсюджувати й використовувати знання більш ефективно для інтенсивного економічного і соціального розвитку.

Це економіка, що покладається більше на використання ідей, ніж фізичних здібностей, застосування нових технологій, ніж перероблення сировини та експлуатації дешевої робочої сили.

Об’єктивні умови становлення економіки знань:

загострення конкуренції між країнами за ринки збуту та прибутки. До загострення конкуренції привело глобалізація, розширення міжнародної торгівлі, потоків прямих інвестицій, вичерпання природних ресурсів;
конкурентні переваги, а отже і збільшення ринків збуту і прибутків, все більше залежать від ефективності і впровадження нових технологій, високотехнологічної продукції і послуг з високою інтенсивністю використання знань, а необмежених природних ресурсів;
поширення інформаційних технологій і комп‘ютеризації. Зміна світу з появою Інтернета, вибух мобільних засобів комуніквцій забезпечують необмежені можливості для створення і розповсюдження нових знань;
скорочення життєвого циколу продутів, що вимагає прискорення інноваційного процесу, тісніших зв’язків підприємств з дослідними інститутами і постійного навчання.

Характерні риси економіки знань:

1.Інтелект – головний ресурс, рушійна сила розвитку;

2. Базис стабільного зростання – інновації, тобто нові продукти, послуги, технологічні процеси.

3.Постійний обмін знаннями між виробниками, підприємцями, дослідними інститутами та університетами.

Якісна і безперервна( навчання протягом життя) освіта. Досвід розвинутих країн доводить, що стара філософія освіти вичерпала себе – сьогодні освіта вже не є підготовкою до життя, як було 40 – 50 р. тому, а власне способом життя. Людина постійно повинна вчитися і саме навчання протягом життя стає формою захисту особистості проти невизначеності та нерербачуваності у сучасному світі.
5. Розвиток малого і середнього бізнесу, які є провідниками технічних та організаційних інновацій, що трансформуються у підвищення продуктивності праці.

Важливо, що концепція економіки знань постійно підтримується Світовим банком, ОЕСР з урахуванням досвіду інших країн. Перший Форум з економіки знань відбувся у лютому 2002 р. у Парижі під назвою “ Розбудова економіки знань – можливості і виклики для країн – претендентів на вступ в ЄС”. Другий Форум з економіки знань відбувся у Хельсінкі у березні 2003 р. був присвячений впровадженню стратегій економіки знань у країнах Центральної і Східної Європи.. Суттєвий внесок в економіку знань вніс Саміт Ради Європи ( березень 2000 р.), який серед стратегічних цілей розвитку ЄС до 2010 р. визначив перехід до цифролвої економіки та суспільства, що грунтується на знаннях.

Суспільство засноване на знаннях в наукових колах називається К-суспільство. Для визначення кількісної і якісної характеристики суспільства знань використавують індекс К – суспільства (Ік), розроблений ООН і застосовується до членів ООН. Цей індекс є синтетичним і визначається трьома головними вимірами:

індекс інтелектуальних активів суспільства ( Ііа) – формується з урахуванням повного терміну шкільного навчання в країні, кількість молоді до 15 років, що отримує освіту; рівень надання інформації населенню за допомогою інформаційно –комунікаційних технологій( Інтернет, газети, журнали, телефонний зв’язок);
індекс перспективного розвитку суспільства ( Іпр) визначається витратами держави на охорону здоров’я; на дослдження та інноваційний розвиток; зменшення витрат на оборону країни; кількість дітей на 1 учителя у начальній школі; рівень свободи і корупції;
Індекс якості розвитку суспільства (І яр) – характеризує якість і безпеку життя з урахуванням таких факторів як рівень дитячої смертності, нерівність в розподілі, співвідношення захищеної в екологічному відношенні території до загальної теритроії країни, кількість викидів вуглекислого газу на душу населення.

За даними ООН, на кінець 2005 року визначилися 45 кращих країн світу із 191 країн- членів ООН. Найбільший рейтинг мають Швеція, Данія, Норвегія, Швейцарія, Фінляндія. США у цьому списку займають 12 місце,Японія – 6, Німеччина – 7, Уцкраїна 45. Росія і Китай у число 45 не попали.

Але слабкі місця України в економіці знань не повинні сприйматися песимістично. Уже той факт, що Україна посідає 40 місце серед 191 країни має спонукати на активні дії, тим більше , що ця мета ніколи не ставилася державою ) 82 місце із 104 країн світу по важливості для уряду цього напрямку). Україна уже практично вичерпала себе як країна – постачальник дешевої робочої сили з перевагою низькотехноглогічною, енергозатратною промисловістю.

Питання 2.

Науково – технічний прогрес як один із головних факторів сучасного економічного розвитку, фундамент економіки знань – передбачає, як найважливішу умову, кардинальне вдосконалення робочої сили. Жодна країна не відчуває значних проблем дефіциту працівників. Навпаки, скрізь спостерігається певний рівень безробіття, водночас постійно є вакантні робочі місця, включаючи привабливі та преспективні. Наявність цих вакансій свідчить про те, що бракує якісної робочої сили, конкурентоспроможної на ринку праці. Працівник з вищою конкурентоспроможністю має кращі шанси сприятливого росту кар’єри, оскільки саме йому надають переваги. Отже, якщо хочеш мати кар’єру – думай про конкурентоспроможність своєї робочої сили.

Конкурентоспроможність – це здатність суб’єкта змагатися і вигравати за рахунок притаманних цьому суб’єктові рис. Конкурентні переваги здобувають двома способами: 1) забезпечення вищої якості товару цієї ж цінової категорії; 2) зменшення ціни товару нижче, ніж в інших товарів тієї ж якості. За аналогією, конкурентоспроможність робочої сили можна визначити таким же чином.. Проте зауважим, що вибір товару за показником низької ціни може здійснюватися лише в короткостроковому періоді, оскільки у довгостроковому періоді ціни на товари однієї якості мають тенденцію до вимірювання. Конкурентоспроможність – це категорія, яка цікавить, насамперед, роботодавця ( підприємства, організації) і саме від його оцінки конкурентоспроможності залежить становище працівника на ринку праці. Треба відзначити, що показники конкурентоспроможності робочої сили можуть дуже швидко змінюватися.

Отже, конкурентоспроможність робочої сили є функцією від якості робочої сили і ціни. Основна увага у визначенні конкурентоспроможності має бути зосереджена на якості працівника. Але для підприємства слід оцінювати також і всі витрати пов’язані із залученням, розвитком та використанням цього працівника на підприємстві. Конкурентоспроможність визначається на етапі прийому на роботу і в процесі діяльності.

Якість робочої сили – це сукупність людських характеристик, що проявляються в процесі праці і включають кваліфікацію й особисті та ділові риси працівника. Якісні показники конкурентоспроможності робочої сили поділяються на дві групи: об'єктивні і суб’єктивні. До об’єктивних характеристик належить: 1) кваліфікація працівника:а) професійні знання за даною посадою; б) кваліфікація у суміжних сферах діяльності; 2) Освіта а( освіта за спеціальністю; б) оцінка загальних знань; 3) досвід роботи як за посадою, так і в суміжних сферах діяльності; 4) стаж роботи; 5) здоров’я ( фізичне, психічне); 6) продуктивність праці; 7) внесок працівника у результати діяльності організації.

Суб’єктивні характеристики: 1) риси характеру ( працелюбність і працездатність, амбітність, урівноваженість, оптимізм, ініціативність, творчість, поведінка у конфліктних ситуаціях); 2) здатність до навчання, розширення знань і підвищення кваліфікації оцінюється через: а) бажання позширювати знання та підвищувати кваліфікацію; б) розумові здібності, які обумовлюють ефективність навчання ( засвоєння знань у часі, стійкість отриманої інформації і навичків); 3) ставлення до роботи: а) психологічне ставлення ( прихильність, лояльність); б) частота зміни роботи.

Цінові характеристики конкурентоспроможності робочої сили включають витрати на персонал: 1) заробітна плата( розмір початкової заробітної на даній посаді, приведений за місяць); 2) витрати пов’язані з прийомом працівника на роботу ( обсяг одноразових витрат); 3) витрати пов’язані з адаптацією, парекваліфікацією, підвищенням кваліфікації.

Більш детально про конкурентоспроможність робочої сили : Грішнова О.А. Людський капітал: формування в системі освіти і професійної підготовки. _ К.: Знання, 2001. С. 89 – 100.

Питання 3.

Освіта і професійна підготовка є фундаментом людського розвитку і прогресу суспільства. Ці складові забезпечують розвиток особистості, інтелектуального, духовного і виробничого потенціалу суспільства. Розвиток держави, структурні перетворення на мікро- і макроекономічному рівні мають гармонічно поєднуватися з реформою освіти та професійної підготовки, щоб задовольнити потреби і прагнення людей, особливо молоді, сформувати нову систему цінностей, відповідати запитам людства щодо змін у сфері прикладання праці як у громадському, так і в приватному секторах. З огляду на надзвичайно велике значення освіти та професійної підготовки в розвитку людських ресурсів, визнання їх високими цінностями людини і суспільства у 1975 р. Міжнародна організація праці прийняла Конвенцію про розвиток людських ресурсів.

Нині освіта розглядається як одна з основних цінностей, без якої неможливий подальший розвиток суспільства. Освіта – це цілеспрямований процес виховання і навчання в інтересах людини, суспільства, держави, що супроводжується констатацією досягнення громадянином установлених державою освітніх рівнів.

Розвиток освіти є основним чинником поліпшення кадрового потенціалу, переходу до повної зайнятості, зростання на цій основі продуктивності праці та підвищення особистих прибутків населення й добробуту країни. По-перше, рівень освіти впливає на тривалість трудової діяльності. Як свідчать дослідження країн ОЕСР, серед населення віком 25-64 роки передбачувана тривалість трудової діяльності людей із вищою освітою на 5,6 років перевищувала відповідний показник для населення із незакінченою середньою освітою. Ще більшою ця різниця була в центральноєвропейських державах із транзитивною економікою: 13,1 років – в Угорщині, 10,8 – у Чехії, 8,8 – у Польщі.

По-друге, освітній рівень визначає величину фінансових доходів. У країнах ОЕСР жителі з вищою освітою віком 30-44 роки у середньому заробляють на 60% більше, ніж жителі з повною середньою та на 85% – із неповною середньою освітою. У цьому контексті зниження освітнього потенціалу країни підвищує ймовірність появи феномену так званої “успадкованої бідності”, що виявляється через наявність взаємозв’язку між рівнем освіти батьків, добробутом сім’ї та успішністю дітей. Так, діти малоосвічених батьків, як правило, навчаються меншу кількість років, не присвячують додатковий час продовженню своєї освіти у дорослому житті, внаслідок чого їхні родини і надалі зберігатимуть маргінальний економічний статус, а суспільство може постати перед соціальними катаклізмами.

По-третє, рівень освіти впливає на можливість професійного самовдосконалення. Освіченіші люди мають більше шансів додаткового навчання за кошти своїх роботодавців. Останні, у свою чергу, заохочують підвищення кваліфікації або одержання другої освіти вищою заробітною платою.

Таким чином, система освіти збагачує людей знаннями, забезпечує загальну і професійну підготовку висококваліфікованих кадрів, перетворення інтелектуального потенціалу в інтелектуальний капітал. Але і цим роль освіти не обмежується. Освіта визначає місце людини у структурі суспільства, вхід людини у певну соціальну групу. Адже освіта забезпечує професійну підготовку, характер діяльності людини, спосіб її життя, тобто визначає культуру спілкування, її комунікації. У сучасних умовах професійна перепідготовка, підвищення кваліфікації людини триває протягом життя, тому освіта є потужним фактором розвитку економіки і суспільства в цілому. Розвинуті країни надають освіті виключного не лише національного, а й світового значення. Вони розробляють і широко впроваджують освітянські проекти з поглядом у майбутнє.

Крім прямого існує й побічний ефект вкладень в освіту через різноманітні культурні, соціальні, психологічні та інші позитивні результати. З підвищенням освітнього і культурного рівня активізується територіальна й професійна мобільність; підвищується ефективність споживчої діяльності (освічені люди першими реагують на появу нових товарів, раціональніше будують свій бюджет); відкривається доступ до нових культурних цінностей, змістовнішим і різноманітнішим стає їхній відпочинок; ефективніше планується сім’я та ін. Освіта є формою відтворення ціннісно-нормативних засад, основним соціальним інститутом, який регламентує життєвий шлях індивіда, трансмісію знань. Таким чином, перелічені фактори важко піддаються грошовому вираженню і мають соціальну спрямованість, а ефективність освіти прямо пропорційна поліпшенню якості життя й обернено пропорційна духовному збідненню і рівню злочинності в країні.

У глобальному масштабі підвищення економічної ролі освіти зумовлене переходом людства на постіндустріальну стадію розвитку, яка, на відміну від індустріального виробництва, значною мірою ґрунтується на інтелектуальній власності та визначається станом науково-освітнього потенціалу нації. З огляду на це наука, що продукує нові знання, та освіта, що олюднює знання і формує індивідуальність особистості, стають найпріоритетнішими галузями економіки. Тільки країна, спроможна забезпечити їх випереджаючий розвиток, зможе претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві, а її економіка – бути конкурентоспроможною.

Вчені неоднорозово зверталися і звертаюьтся до питання вимірювання економічної ефективності освіти. Дослідження економічної ефективності освіти зарубіжними вченими можна поділити на три групи.

1. Вимірювання кореляційного зв’язку між рівнем освіти і приростом національного доходу ( зв’язок між приростом робочої сили з вищою освітою і зростанням національного доходу).

2. Встановлення міри впливу освіти на розміри національного доходу: внесок освіти в економічне зростання визначається як частина національного доходу, витрачена на освіту у поточному році помножена на норму ефективності вкладень у людський капітал. Використовуючи цю методологію американський економіст Солоу визначив, що за рахунок вкладень в освіту національний дохід США зростає на 13%.

З. Вплив освіти на якість робочої сили, що впливає на рівень заробітної плати і національний дохід. За цим методом були проведені розрахунки для різних країн і виявлено, що щорічний внесок освіти в економічне зростання становить у ФРН – 2% ; Японії - 3,3%; Франції – 6%4 Італії –7%; Великобританії - 12%.

Таким чином, розвиток освіти є абсолютно необхідною умовою розв’язання багатьох економічних і соціальних проблем. І для окремої людини, і для держави освіта перетворилася в реальну економічну необхідність. Не маючи належної підготовки, людина може взагалі не реалізуватися в трудовій сфері, не знайти ніякої роботи і це негативно відіб’ється не лише на її способі життя, а завдасть економічних і соціальних втрат суспільству.

І зарубіжний досвід економічного забезпечення освіти є цікавим і прикладним для України.У країнах з розвинутою економікою витрати держави на освіту значні і постійно зростають. Держава виходить із того факту, що чим краща освітні підготовка робочої сили, тим значніша її роль у виробництві, тим менше в країні соціальних проблем, пов’язаних із безробіттям і бідністю, злочинністю тощо. Щодо отримання вищої освіти західноєвропейські країни можна умовно поділити на три групи: 1) країни, в яких навчання в університетах залишилося практично безплатним ( ФРН, Австрія, Фінляндія, Греція Норвегія, Швеція); 2) країни з невисокою платою за навчання( Франція); 3) країни з високою платою за навчання( Бельгія, Іспанія,Ірландія,Італія, Нідерланди, Швейцарія)[2, 8].

У різних країнах неоднакове також співвідношення державного й приватного фінансуваня вищої освіти. У ФРН, Австрії, Італії частка державного фінансування у витратах на вищу освіту становить майже 90%, у Португалії і Фінляндії- приблизно 80%, у Канаді – 73%, у Великобританії, Данії, Швеції – близько 2/3 [2,7-8].

Державний бюджет залишається важливим джерелом фінансування вищої освіти в США, На кінець 90-х років бюджетне фінансування вищої освіти покривало 42,5 % загальних витрат навчальних закладів, у тому числі 12,4 % за рахунок федерального бюджету, 27,5 – за рахунок бюджетів штатів, 2,6 – за рахунок місцевих бюджетів. Державні навчальні заклади отримують від адміністрації штату до 50 % фінансових надходжень, приватні вузи – до 1%. У багатьох штатах приватні вузи не мають ніякої фінансової підтримки[2,128].

Державне фінансування освіти здійснюється, як, правило, з метою забезпечення рівності можливостей доступу до вищої освіти для людей з різними рівнями доходів, а також для стимулювання попиту на вищу освіту як суспільне значиме благо. Але серед вчених питання про вплив державного субсидування освіти на освітній рівень у країні визиває дискусії.

Для зменшення витрат студентів на оплату навчання в розвинутих країнах використовують знижки ( надають самі навчальні заклади) та гранти ( одержують вузи з державних чи інших джерел для покриття частини вартості навчання студентів). Знижки відносно невеликі в державних навчальних закладах, але досить суттєві в приватному секторі( 24-33% плати за навчання в престижних університетах). Державна допомога студентам у таких університетах відіграє менше значення, ніж використання власних ресурсів з цією метою.

Приватний сектор вищої освіти у розвинутих країнах теж неоднорідний. У найзагальнішому вигляді його можна поділити на два дуже різні сегменти: 1) високопрестижні (елітні) університети; 2) дешевші і доступніші навчальні заклади. Другі найчастіше конкурують з державними закладами і це змушує їх стримувати зростання плати за навчання. Елітні ж навчальні заклади є дуже дорогі і конкурують лише між собою. Конкуренція за якість освіти змушує їх збільшувати ціни освітніх послуг та норми витрат ( як поточних, так і капітальних) швидкими темпами в умовах стійкого попиту останніх років на елітну вищу освіту. Одночасно з швидким зростанням плати за навчання зростає фінансова допомога студентам у формі знижок або кредитів при оплаті. Ціни знижуються для порівняно менш забезпечених студентів та для талановитих, кого університет особливо бажає залучити на навчання.

Важливе джерело доходів навчальних закладів- це плата за навчання , що надходить від студентів. Виручені суми мають залишатися у вищому навчальному закладі, і не викоритовуватися з іншою метою. Треба внести чітку ясність, чому зростає оплата. Важливою ознакою елітності університетів є саме можливість встановлювати вищу оплату за навчання.

Одним з найпоширеніших методів фінансування вищої освіти в розвинутих країнах є кредитування студентів. Пропонуються найрозманітніші варіанти кредитів – від таких, що лише частково покривають витрати на оплату навчання, аж до таких, що враховують і повну оплату навчання й утримання студентів, або навіть “втрачені заробітки. Варіанти погашення кредитів теж можуть бути різними: безпроцентні щорічні виплати обумовленої суми аж до погашення всього займу або поступова виплати всієї суми та процентів, встановлених на довготривалі державні позики, або інші.

Крім державного кредитування студентів, можливе також надання кредитів приватними банками на взаємовигідних умовах. Однак для поширення такого кредитування потрібні вагомі гарантії повернення кредитів. Заслуговує на увагу надання кредиту на навчання студентами самим навчальним закладом. Саме він може найточніше і найоперативніше оцінити здібності і старанність студента та їхні шанси на успішну професійну кар’єру, а отже, свої шанси на повернення кредиту. У світі напрвцьовані певні схеми надання кредитів, які передбачають повернення боргу з урахування майбутніх доходів випускників.

Закордонний досвід свідчить, що значна увага приділяється підвищенню кваліфікації на виробництві. Так чотирирічна перерва в роботі призводить майже до повної втрати людиною професійних навичок, а відсутність належного рівня кваліфікації – до хронічного дефіциту кваліфікованих кадрів на більшості підприємствах. За данними 2003 року періодичність підвищення кваліфікації в Україні в середньому становила 13 років, тим часом як у країнах Західної Європи, США та Японії – від 2 до 5 років. В Англії, приміром, у 2003 році навчалися нових професій та підвищували кваліфікацію близько 53% найманих працівників.

. Велике значення має професійна підготовка на підприємствах, набуття виобничого досвіду, коли відбувається пошук першої роботи, для запобіганню безробыття серед молоді. З метою пом'якшення соціального напруження в молодіжному середовищі та створення можливості примноження людського капіталу в розвинутих країнах використовують різноманітні методи. Наприклад, у Франції використовується система професійного навчання, у Німеччині – система учнівства. У США виникла так звана концепція підготовки до трудового, життя поликана забезпечити безболісний перехід учня із школи у світ праці. Це багатоступенева програма, що охоплює всі рівні шкільної освіти: від знайомства зі світом професій у молодших класах до оволодіння основами двох - трьох спеціальностей – у старших. У Японії на відміну від інших крїн у межах загальної стратегії “довічного найму” основною формою професійної освіти є підготовка працівників безпосередньо на підприємстві.

У сучасних умовах закордоном реалізується динстанційна освіта. Одним із таких прикладів є Британський відкритий університет, який шляхом динстанційної освіти навчає своїх студентів у багатьох країнах світу й користується великою популярністю. Ці технології є придатними для використання в корпоративних ВНЗ з метою отримання нової спеціальності чи підвищення кваліфікації. Актуальність останніх пояснюється тим, що: по-перше, що прогнозується постійне зростання працівникіа з вищою освітою, для яких необхідно створювати заклади для підвищення їхньої кваліфікації чи перенавчання. Суто академічні заклади, як свідчить світовий досвід, не завжди цілком відповідають вимогам роботодавця; по- друге, мають бути заклади, які б були придатні “ навчити дорослих”.

Тема 4. Теорія людського капіталу як прояв соціалізації сучасної економіки.

Сутність концепції людського капіталу.
Формування людського капіталу, його специфіка в Україні
Ефективність вкладів у людський капітал

Питання 1.

В історії економічної думки останніх десятиріч однією з найважливіших подій стало створення теорії людського капіталу. Значний вплив цієї теорії на розвиток економіки і науки інколи порівнюють з революцією в економічнй думці.

Поняття людський капітал увійшло в науку на початку 60-х років в західній економічній літературі, і пов’язані з іменами відомих американських економістів: Теодора Шульца, Г.Беккера, Л.Тороу, Я.Мінсера і т.д.

Причини формування теорії людського капіталу:

у закономірності розвитку сучасної науки, яка виявляється у концентрації уваги вчених на дослідженні проблем людини;
найефективніший спосіб економічного зростання – активізація творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили.

У наш час дана теорія займає значне місце у структурі світових економічних знань, її присвячується багато науково - дослідницьких робіт, вона є обов’язковим предметом вивчення на економічних факультетах коледжів та університетів зарубіжних країн.

Людський капітал – це економічна категорія, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій людей, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і впливають на зростання доходів (заробітної плати) своїх власників та національного доходу.

Характерні риси людського капіталу:

сформований і розвинутий в результаті інвестицій, накопичений певний запас продуктивних здібностей (здоров’я, знань, навичок, мотивації);
цей запас продуктивних здібностей безумовно належить людині і не відділений від неї;
цей запас продуктивних здібностей доцільно використовується і сприяє збільшенню продуктивності праці;
використання людського капіталу приводить до збільшення доходів його власників і національного доходу;
збільшення доходів стимулює подальші інвестиції в людський капітал, що сприяє подальшому зростанню заробітків.

Людський капітал розрізнюється за такими рівнями:

особистісний – це продуктивні характеристики людини завдяки яких вона надає цінні послуги іншим людям і отримує доход. На цьому рівні людський капітал можна порівняти з іншими видами власності ( майно, гроші);
на мікроекономічному рівні – сукупна кваліфікація і продуктивні здібності всіх працівників підприємства, здобутки в організації праці і розвитку персоналу. Їх реалізація збільшує прибуток підприємства;
на макрорівні – людський капітал це накопичені вкладення країни в освіту, охорону здоров’я, професійну підготовку – що є частиною національного багатства і приймає участь у створенні ВВП, у забезпеченні конкурентних переваг країни на зовнішніх ринках

Спільне між людським і фізичним (речовим капіталом):

є чинниками економічного зростання;
створюються і накопичуються завдяки інвестиціям. Хотя формування людського капіталу потребує доброї волі і чимало зусиль самого об’єкта;
приносять доходи своїм власникам;
економічна мотивація вкладень в людський і речовий капітал однакове – отримання прибутку, тобто прийняття рішень про інвестування в будь-який із видів капіталу і наслідки цього аналізуються однаково.

Різниці

Фізичний юдський

1. Створення і функціонування Необхідні безпосередня праця

можливе без участі і людини

присутності власника

2. Збільшення і використання контролює:

менеджер сама людина і важливим є

елемент мотивації для ………

використання, інвестування

3. Вкладення в людський капітал дають значний за обсягом і тривалий за часом економічний і соціальний ефект

Складові людського капіталу

Знання і продуктивні здібності: загальна середня освіта, професійна підготовка (професійно-технічні навчальні заклади, вузи), професійна підготовка на виробництві, підвищення кваліфікації на виробництві; здобуття професійного досвіду і навичок на виробництві; самоосвіта, неформальна освіта.
Здоров’я: охорона здоров’я, стан навколишнього середовища, спосіб життя.
Мотивація: система матеріального і морального стимулювання; сформовані потреби і цінності.
Мобільність: рівень і якість професійної підготовки; конкурентоспроможність робочої сили.

Витрати спрямовані на покращення цих характеристик з повним правом можна назвати інвестиціями в людський капітал. Інвестиції в людський капітал за визначенням К.Р.Макконнела і С.Л.Брю, являють собою «будь-яку дію, яка підвищує кваліфікацію і здібності і, тим самим, продуктивність праці працівника. Витрати, які сприяють підвищенню чиєїсь продуктивності, можна розглядати як інвестиції, оскільки поточні витрати здійснюються з тим розрахунком, що їх буде багаторазово компенсовано зростаючим потоком у майбутньому “( “Экономикс”, т.2 с 400)

Формування людського капіталу – це створення продуктивних здібностей людини за допомогою інвестицій у конкретні процеси її життєдіяльності. Інвестування здійснюється двояко:

як вкладення коштів і ресурсів
як витрати часу і сили.

Інвестування – це передумова (важлива) виробництва людського капіталу, але це не саме виробництво, яке здійснюється в процесі активної діяльності людини, в якій майбутній власник цього капіталу практично завжди виступає і об’єктом, і суб’єктом і результатом впливу.

Джерела інвестицій у людського капіталу

державний бюджет – кошти;
регіональний бюджет – кошти;
громадянські фонди – кошти;
підприємства (в т. ч. освітні заклади) – кошти і час
сім’я – кошти і час
особа – кошти і час

Чинники формування і розвитку людського капіталу:

демографічні: народжуваність; смертність; статево-вікова структура населення; міграція.
соціально-економічні: рівень ВВП на душу населення; доходи населення; споживання; рівень життя; рівень захворюваності; розвиток соціальної інфраструктури;
виробничі: ринок праці (попит на робочу силу); умови використання робочої сили; підвищення кваліфікації; соціальний розвиток персоналу
інституціональні: закони і законодавчі акти, які регулюють права людини, людський розвиток і соціально-трудову сферу; державна соціальна політика; забезпеченість рівних прав і можливостей, усунення дискримінації;
соціально-ментальні: домінуючі соціальні цінності та норми поведінки; соціальна цінність знань; спрямованість до самореалізації, визнання.

Інвестиції в людський капітал можна класифікувати за такими групами:

первинна освіта (дошкільна, початкова середня, професіонально-технічна, вища);
охорона здоров’я в широкому розумінні ( витрати, які сприяють продовження тривалості життя, зміцнення імунітету; фізичної та психічної сили, витривалості людей);
освіта дорослих (навчання і підвищення кваліфікації на виробництві, самовдосконалення, додаткова освіта);
виховні гуманітарні складові людського капіталу (вміння підтримувати нормальні стосунки, налагоджувати ділові контакти, політичну і соціальну лояльність, відповідність людини, її корпоративність, моральність, цінність орієнтації);
посилення мотивації праці до підвищення якості своєї праці;
міграція працівників та їх сімей з метою поліпшення умов працевлаштування , сприяє переміщенню робочої сили на підприємства і в регіони, де краще оплачується праця, де людський капітал використовується продуктивніше, а ціна за його послуги вища;
пошук економічно важливої інформації.

Рівні формування людського капіталу

Макроекономічний рівень характеризує стан сукупного людського капіталу:

а) чисельність населення (збільшення або зменшення у порівнянні з іншими країнами);

б) очікувана тривалість життя ( в Україні зменшується з 71 року в 1989-1990 рр до 68 р. у 2004-2005 р.р.);

в) стан на ринку праці;

г) чисельність економічно активного населення і його розподіл за сферами зайнятості, а також професійно-кваліфікаційна структура робочої сили;

д) рівень освіти і професійної підготовки, навчання та підвищення кваліфікації на виробництві;

ж) еміграція кваліфікованих спеціалістів.

Показники, які характеризують стан людського розвитку: індекс людського розвитку (ІЛР), рейтинг країни за ІЛР; очікувана тривалість життя при народженні (років), індекс тривалості життя; грамотність дорослого населення; сукупна частка учнів (%), індекс рівня освіти; реальний ВВП на душу населення в доларах США (за паритетом купівельної спроможності). Індекс ВВП; загальні витрати на освіту (% від ВВП); загальні витрати на охорону здоров’я (% від ВВП).

Регіональні чинники формування і використання людського капіталу

а) демографічні: чисельність населення регіону, його статево-вікова структура, темпи природного приросту населення, тривалість життя тощо;

б) соціально-демографічні: чисельність економічно активного населення і його розподіл за галузями виробництва; чисельність зайнятого і безробітного населення і його адміністративно-територіальний розподіл, тривалість трудоактивного періоду життя тощо. Демографічні і соціально-демографічні фактори мають екстенсивний вплив на людський капітал регіону ( збільшуються за рахунок кількісних параметрів);

в) соціальні: рівень загальної освіти і професійної підготовки населення регіону; стан здоров’я і рівень культури; рівень розвитку соціальної інфраструктури в регіоні, зовнішня і внутрішня міграція тощо. Мають здебільшого інтенсивний вплив (збільшення людського капіталу шляхом мобілізації внутрішніх резервів, тобто якісних параметрів);

г) економічні: 1) чинники, які впливають на формування і розвиток людського капіталу: реальні доходи, розподіл їх за групами населення; доступність товарів і послуг; 2) чинники, які впливають на використання людського капіталу – стан праці; ефективність управління на всіх рівнях;

д) екологічні чинники: екологічний стан на території, якість питної води і продуктів харчування, природньо-кліматичні умови, санітарно-гігієнічні умови праці; рекреаційні характеристики території тощо;

ж) організаційно-економічні чинники: кредитно-фінансовий механізм, податкова система, система стимулювання праці, розміщення продуктивних сил по території, рівень спеціалізації, концентрації та коопереції виробництва, рівень розвитку зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

Слід зазначити, що прямо і безпосередньо визначають величину людського капіталу регіону три чинники: чисельність економічно активного населення; рівень загальної та професійної освіти, стан здоров’я населення

Людський капітал підприємства – мікрорівень:

У розвинутих країнах все міцніше утверджується підхід згідно якого найефективнішим виробником людського капіталу є підприємство. Це пов’язано з тим, що вирішальною передумовою конкурентоздатності підприємства є кваліфікаційна, така, що постійно навчається, відповідальна робоча сила, зацікавлена в результатах виробництва, забезпечена цікавою і надійною роботою. З огляду на це витрати на внутріфірмову підготовку персоналу розглядається як довгострокові інвестиції, необхідні для майбутнього процвітання підприємства.

Принципи формування і розвитку людського капіталу на підприємстві:

3.1. Виробництво і збагачення людського капіталу на підприємстві відбувається, головним чином, у формі навчання, підвищення кваліфікації, інвестицій у здоров’я і трудову поведінку працівників (щодо поведінки, то для досягнення довготривалого, міцного і взаємовигідного зв’язку між роботодавцем і працівником, стимулювання має базуватися не на результатах ммттєвої праці, а на тому, що очікується від працівника в майбутньому)

Для управління розвитком людських ресурсів на підприємстві, людський капітал на мікрорівні слід класифікувати:

а) загальний людський капітал;

б) галузевий людський капітал (знання структури і поточного розвитку галузі, здатність аналізувати стратегії й операції конкурентів, вміння прогнозувати розвиток подій у цій сфері, знання ключових фігур, мереж, спілок у галузі – це корисно для управління на будь-якому підприємстві галузі, але практично не потрібно на роботі з чітко обмеженими функціями чи в іншій галузі) ;

в) специфічний (внутріфірмений людський капітал)

3.2. Якщо доходи підприємства в людський капітал перевищують або дорівнюють ринковій процентній ставці, фірмі вигідно робити такі інвестиції

3.3 Існують такі види прибутку від інвестицій підприємства в людський капітал: 1) підвищення кваліфікації збільшує граничну продуктуктивність праці; 2) навчання може спричинити підвищення доходів на фізичний капітал унаслідок ефективнішого його використання; 3) зменшується плинність кадрів унаслідок накопичення специфіки людського капіталу (специфічний людський капітал чітко пов’язана із специфікою роботи конкретного підприємства і практично не потрібний іншому підприємству).

3.4. Віддачу від накопичення загального людського капіталу (загальний людський капітал не пов'язаний із специфікою фірми чи галузі і застосовується на різних підприємствах: здібність до навчання, до аналітичного мислення, знання мов, уміння працювати з оргтехнікою, адекватно реагувати на сигнали та події навколишнього середовища; вміння адаптуватися, спілкуватися з людьми, працездатність, здоровий спосіб життя т.д.) одержують його власники, тому в цілому справедливо накладати на них

витрати загальної підготовки.

3.5. Віддачу від специфіки людського капіталу мають передусім підприємства, тому вони мусять покривати витрати на специфічну підготовку.

3.6. Підприємства зацікавлені в тому, щоб працівники нарощували свій людського капітал, якщо це збільшує граничний продукт праці, а тому фірми нерідко оплачують навчання співробітникам і поза виробництвом.

4. Формування людського капіталу на рівні сім’ї. Сімейний рівень формування людського капіталу має особливе значення для початку життя і багато в чому визначає подальший вибір індивіда.

Чинники:

витрати сім’ї на утримання і виховання дитини
реалізація індивідуальності дитини з дошкільного віку
розвиток дошкільної і шкільної осві

Специфіка людського капіталу й інвестицій у нього проявляється передусім у тому, що він не може формуватися без прямої і безпосередньої участі (без витрат часу і сили) його майбутнього власника. Тому необхідною умовою ефективного інвестування людського капіталу на рівні держави, регіонів та підприємств є раціональне розуміння і прихильне ставлення до нарощування людського капіталу з боку його майбутніх власників.

У зв’язку з цим особливої уваги набуває необхідність створення в суспільстві позитивного іміджу освіченості, професіоналізму, високої кваліфікації. Особливо це важливо для України на сучасному етапі, бо на всіх рівнях управління в нашому суспільстві все ще не відбулося переорієнтації від матеріально-речових до людського чинника економічного зростання. Одним з перспективних напрямків вирішення цього завдання є поширення в суспільстві ідей теорії людського капіталу.

3. Аналіз ефективності інвестицій в людський капітал починається з оцінювання витрат і очікуваних вигод (наприклад від отримання освіти)

Витрати: 1 прямі: плата за навчання, витрати на підручники, копіювання, канцелярські товари тощо; витрати пов’язані із місцем проживання. 2: втрачені заробітки. 3: моральні втрати: 1) втрата вільного часу; навчання періодично буває важким, супроводжується перенагруженістю і стресовими ситуаціями під час іспитів; зміна місця проживання призводить до зміни звичного соціального оточення, розлучення з друзями, рідними..

Якщо першу і другу групи витрат можна підрахувати з достатньою точністю, то моральні витрати оцінити дуже важко, хоча б тому, що вони є різними для різних людей, хоча саме вони є вирішальними при прийнятті рішення про здобуття освіти .

Вигоди від інвестицій в освіту: 1. прямі матеріальні (вищий рівень заробітної плати; більша можливість брати участь у прибутках компанії; більша можливість мати персоніфіковані умови оплати праці, різні пільги, премії; більша можливість мати пенсійне, медичне страхування за рахунок підприємства). 2. непрямі матеріальні вигоди (оздоровлення за рахунок підприємства є більш вирогідним, оскільки висококваліфікований працівник є дорожчим людським капіталом і про його здоров’я піклуються; висококваліфіковані працівники, як правило, мають кращі умови праці; цінні працівники частіше отримують пільговий кредит та іншу допомогу від роботодавця для створення достатніх умов праці; підвищення кваліфікації за рахунок роботодавця). 3: моральні вигоди: задоволення від обраної професії протягом життя; висока конкурентність на ринку праці; впевненість у майбутньому; співробітництво з розумними людьми.

Для оцінки ефективності інвестицій в людський капітал використовуєм метод «витрати-вигоди». Алгоритм обрахування ефективності інвестицій у освіту, як головного чинника формування людського капіталу.

Етапи:

вартісна оцінка витрат з урахуванням часу
вартісна оцінка вигод з урахуванням часу
порівняти величину витрат і величину вигод попередню привести їх до одного моменту часу. Для цього застосовується поширений в економічних розрахунках метод дисконтування, тобто визначення еквівалентної вартості капіталу в різні періоди часу

Люди використовуючи свої доходи будуть оцінювати теперішню цінність своїх майбутніх доходів, тобто коригувати цінність вигод з плином часу. Цей процес називається дисконтування майбутніх доходів. Якщо інвестор має капітал В0, при ставці банк.% - r, через рік він буде еквівалентний капіталу В1 , тобто (В1 = В0+ В0r). Дотримуючись цієї концепції можна визначити необхідну вартість капіталу, яку шляхом інвестування можна отримати в майбутньому. Таким чином теперішня майбутня вартість визначається:

В0 = В1 / 1 + r

Во – дисконтна вартість капіталу В1. тобто сьогоднішньою меншою цінністю більшого капіталу В1 , який буде отримано в наступний період.

Витрати і вигоди необхідно дисконтувати, різниця між дисконтова ними величинами витрат і вигод – чиста приведена вартість (NPV) – чистий дохід від інвестицій – це критерій будь-якого інвестиційного проекту.

NPV =

Вt - доходи від людського капіталу за час t;

Сt - витрати у людський капітал за час t;

n - кількістьт періодів часу;

r – ставка дисконтування або норма відсотку.

Дуже важливо яку ставку дисконтування ви вибираєте. Якщо інвестиційні витрати мають одноразовий характер, то формула спроститься

Чим менше r, тим більша цінність майбутніх вигод , якщо r = 0,02%, тоді вигода отримана через 30 років становить 55% від вигоди отриманої негайно (при 0,06 – лише 17%)

Інвестиції в людський капітал є доцільними, якщо поточна вартість майбутніх вигод (грошова і моральна) більша або хоча б дорівнює витратам

Тема 5 Соціально-трудові відносини як сфера самореалізації і саморозвитку людини.

Соціально-трудові відносини: основні складові і фактори трансформації
Модифікація відносин між працею і капіталом у процесі економічної еволюції
Соціальне партнерство: сутність, значення форми.

Питання 1.

Практика господарювання переконливо свідчить, що немає жодної економічної проблеми, яка б так чи інакше не була пов’язана з працею, інтересами людей, їх взаємовідносинами. А відтак, без глибоких знань у сфері праці та соціально-трудових відносин не можна успішно розв’язати проблеми у будь-якій галузі, на будь-якому рівні ієрархічної структури суспільства. Ось чому надзвичайно важливо створити необхідні умови для такої праці – технічні, економічні, організаційні, соціальні – та забезпечити нормальні збалансовані відносини між учасниками виробничого процесу, а саме власниками засобів виробництва (роботодавцем)і власниками робочої сили (найманими працівниками), їхніми суб’єктами та органами.

Термін «соціально-трудові відносини” став широко вживатися у літературі у 90-х роках XX ст., що пов’язано із зміною поглядів на рушійні сили економічного зростання та фактори забезпечення конкурентоспроможності фірм.

Соціально-трудові відносини – це комплекс відносин між найманими працівниками та роботодавцями, суб’єктами і органами сторін за участі держави і місцевого самоврядування, що пов’язані з наймом, використанням, відтворенням робочої сили та спрямовані на забезпечення високого рівня і якості життя.

Ці відносини охоплюють широке коло питань – від соціально-економічних аспектів майнових відносин, до системи організаційно-економічних і правових інститутів, що пов’язані з колективними та індив. переговорами укладання договорів і угод, визначення умов та оплати праці, залагодження трудових конфліктів, участь найманих працівників в управлінні вироб. тощо.

Умовивиникнення і функціонування соціально-трудових відносин у ринковій економіці:

юридична незалежність сторін цих відносин. Тобто як працівники, так і роботодавці вільні на свій розсуд використовувати власність. У процесі соціально-економічних відносин наймані працівники передають право використання своєї робочої сили власникам засобів виробництва при збереженні своєї особистої незалежності;
ґрунтуються на свободі праці, що означає право кожного члена суспільства вирішувати і працювати йому чи ні, а якщо працювати, то на якого роботодавця і на яких умовах;
функціонують на конкурентних засадах.

Сторони соціально-трудових відносин:

роботодавець – юридична чи фізична особа, яка є власником засобів виробництва, створює робочі місця, використовує найману працю згідно з трудовим договором. У стосунках з найманими працівниками роботодавці діють як безпосередньо, так і через уповноважені ними органи. Практика свідчить, що роботодавці останнім часом дедалыібільше делегують своїх повноважень організаціям, до яких вони вступають чи які утворюють. Об’єднання підприємців є у кожній країні. В Україні у першій половині 90-х років більшість створених асоціацій роботодавців об’єднались і утворили різні об’єднання: Український союз промисловців підприємців; Спілка орендаторів і підприємців України, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств. У 1998 р. було створено Конфедерацію роботодавців України. В Україні в установленому законодавством порядку вже зареєстровано майже 90 громадських об’єднань підприємців.
найманий працівник – фізична особа, яка перебуває у трудових відносинах з роботодавцем на підставі укладеного трудового договору (контракту). Представницькі органи найманих працівників – це в основному профспілки;
держава і місцеве самоврядування. Специфіка держави як сторони соціально-трудових відносин полягає в багатомаїтті її функцій: вона може виступати у ролі власника (роботодавця), посередника, арбітра, координатора, гаранта прав і свобод тощо.

Соціально-трудові відносини залежно від їхнього характеру, методу розв’язання проблем, що виникають у соціально-трудовій сфері, класифікуються за типами (критерій класифікації за типами – принцип рівності чи нерівності прав та можливостей суб’єктів цих відносин впливати на досягнення балансу їхніх інтересів):

рівноправне партнерство – соціальне партнерство ;
конфліктне суперництво;
дискримінація;
владарювання – упідлеглення – патерналізм.

Соціально-трудові відносини є динамічною системою і змінюються під впливом багатьох факторів які діють не ізольовано, і це треба враховувати у господарської діяльності

Фактори трансформації соціально-трудових відносин

розвиток продуктивних сил, нова структура та якість робочої сили. У процесі розвитку матеріальних факторів виробництва роль особистого чинника зазнала певних модифікацій;
трансформація форм і методів організації виробництва і праці (автономні і полуавтономні бригади, робота в команді; гнучкі графіки роботи, колективізація соціально-трудових відносин, перехід від моделі контролю, до моделі участі);
трансформація відносин власності (реалізація планів ESOP, але як зазначають американські вчені однієї лише власності працівників недостатньо, необхідно розвивати також інші елементи, зокрема участь в управлінні, інші форми демократизації виробництва);
глобалізація економіки. Вплив глобалізації на соціально-трудову сферу неоднозначний і суперечливий. З одного боку для окремих людей і цілих країн відкриваються нечувані можливості, а з іншого – ті ж самі сили відіграють не останню роль у зростанні зубожіння інших людей і країн, їхньої невпевненості у завтрашньому дні, у послабленні соціальних інститутів і соціального захисту , розмиванні традиційних цінностей (зміни на ринку праці, проблема інтелектуальної міграції; намагання роботодавців знизити заробітну плату, скорочувати витрати на поліпшення умов праці; вплив на доходи працівника. Так, у США середня заробітна плата управляючого компанією є вищою, ніж у робітника у 419 разів, що порушує принцип проголошений у статусі МОП «рівної оплати за рівну працю»). Тенденції розвитку соціально-трудових відносин в розвинутих країнах світу та про позитивні зміни соціально-трудових відносин у сфері за часів реформування в Україні більш детально Колот А.

Питання 2.

Щоб побудувати власну модель соціально-трудових відносин необхідно врахувати уроки минулого, світовий досвід, який свідчить, що відносини «капітал-праці» пройшли довгий шлях розвитку.

Критерій формування різних моделей соціально-трудових відносин:

розвиток технологічного способу виробництва;
ступінь взаємообумовленості мотивації капіталу і праці.

I. етап – становлення капіталістичних економічних відносин де-факто у процесі первісного нагромадження капіталу, яке ліквідує основи рабської праці, забезпечує свободу вибору роботи, економічний примус до праці. Модель соціально-трудових відносин базується на неабсолютному антагонізмі між капіталом і працею.

II. Утвердження індивідуальної приватної власності, індустріальний тип економічного зростання – набір протиріч в інтересах, але в рамках єдності. І хоча інтереси роботодавця задовольнялись майже включно за рахунок жертви інтересів працівників, але створюються передумови майбутньої взаємообумовленості мотивації капіталу і праці. Прагнення до економічного успіху підприємця починає зв’язуватись не тільки з обмеженням інтересів найманої праці, але й пошуку взаємовигідного компромісу. З іншого боку – ще не усвідомлений, але об’єктивний інтерес найманого працівника отримати заробітну плату, оптимально реалізується у випадку досягнення підприємництвом максимального економічного успіху.

III. Становлення акціонерної та інших форм колективної власності. Відособленість підприємницького і трудового доходу розмивається через демократизацію управління , суттєво пом’якшуються гострі протиріччя. Ліквідація монополії індивідуальної, приватної власності руйнує ефект барикадності у відносинах між капіталом і працею. Відбувається соціалізація капіталу і капіталізація праці, формуються передумови становлення у майбутньому єдиного мотиваційного механізму.

Працівник реалізує свої інтереси як через заробітну плату, так і підприємницькій дохід. Отже зміна власності змінила і соціально - трудові відносини. Економічні інтереси капіталу і праці, їх мотиваційні пріоритети не співпадають абсолютно, а зближуються, починають направлятися в один бік.

IV. Постіндустріальна модель, де соціально-трудові відносини зміюються під впливом скоріше технологічному способу виробництва: зміни у змісті праці, професійного і галузевого її подіпу, організації і управління – досягнення неабсолютної гармонії.

Трансформація у взаємовідносинах між працею і капіталом відбувається не стільки під впливом соціально – економічних зрушень, скільки є результатом дії організаційно – технічних факторів, зміни технологічного способу виробництва. Зміни у змісті праці, професійного і галузевого її поділу, організації і управління під впливом якісно нового етапу науково – технічної революції обумовили принципові зрушення у визначених відносинах і перш за все у відносинах між керуючою і керованою підсистемами госпорчої організації. Здійснюється досягнення неабсолютної гармонії між підприємництвом і працею при збереженні основних принципів підприємництва і відносин приватної власності, як економічної основи останнього.

Окреслені головні тенденції у розвитку відносин “ підприємець – найманий працівник “ не повинні залишатись поза увагою у процесі економічних перетворень в Україні. Соціально орієнтоване ринкове господарство не буде створено до тих пір поки не будуть закладені основи адекватної йому моделі підприємництва в основі якої лежать взаємовідносини між капіталом і працею

Результатом відчуження працівників від вирішення проблем підприємства в умовах економічних реформ є: у соціально – політичному аспекті – поглиблення конфронтації в області відносин “ підприємець – праця “, яка не тільки перешкоджає досягненню на виробництві соціальної злагоди, але і формує, по крайній мірі потенційно, масову суспільну базу за новий переділ власності і радикальний перерозподіл влади на виробництві; в економічному аспекті – закладає основу економіки “ старого типу “, яка базується на авторитаризмі, яка повністю втрачає здатність забезпечувати необхідну сьогодні мотивацію, якість і продуктивність праці. Практичним вирішенням проблеми становлення адаптивної моделі підприємництва в Україні є прийняття певних нормативних положень як на мікро,-так і на макрорівні здатних змінити головні соціально – економічні орієнтири реформи владно – господарських відносин на виробництві

Питання 3.

Розбіжності інтересів власників засобів виробництва та власників робочої сили мають об’єктивний характер, їх не можна раз і назавжди відмінити чи узгодити. Тому суспільство в цілому і кожна організація зокрема мають постійно опрацьовувати механізм регулювання у сфері праці задля досягнення балансів інтересів, запобігання трудовим конфліктам, створення умов для сталого економічного розвитку і підвищення рівня життя.

Соціальне партнерство – це система відносин у соціально-трудовій сфері, що спрямована на узгодження та захист інтересів найманих працівників і роботодавців. Становлення соціального партнерства припадає на кінець XIX – початок XX ст., але як ефективний регулятор соціально-трудових відносин соціальне партнерство утвердилось лише після II Світової війни. Сьогодні найдієвішим соціальне партнерство функціонує у таких країнах як Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Ірландія, Швеція, Норвегія та багатьох інших країнах.

Соціальне партнерство – складне і багатопланове явище, різноманітні форми його прояву:

соціальне партнерство – визнання неоднаковості інтересів різних суспільних сил, визнання права кожної групи мати власні економічні інтереси, які можуть не збігатися з інтересами іншої групи.
водночас соціальне партнерство – це освідомлене бажання сторін дійти взаєморозуміння, погоджуватися на компроміси, співробітничати в ім’я соціального миру, що є важливою передумовою економічного розвитку, а отже і піднесення рівня життя.

Соціальне партнерство – це постійний діалог між суб’єктами відносин у сфері праці. Соціальне партнерство між сторонами соціально-трудових відносин між може здійснюватись у формах:

- спільних консультацій;

- погодження на вищому (національному) рівні політики доходів і соціально- економічної політика в цілому (основні критерії і показники соціальної справедливості; заходи щодо захисту національного ринку праці в умовах глобалізації економіки);

- спільне розв’язання колективних трудових спорів; запобігання їм, арбітражні процедури;

- участь найманого працівника в управлінні виробництвом;

- участь найманого працівника у розподілі прибутку, доходів на умовах, що визначені колективним договором;

- обмін необхідною інформацією;

контроль за виконанням спільних домовленостей.

Тема 6. Система суб’єктів соціальної економіки

Соціальна структура суспільства: сутність, критерії.
Трансформація соціальної структури в Україні: необхідність і задачі.
Середній клас: суть та соціально-економічні критерії його визначення.

Соціальна структура – ключове поняття для пояснення реалій, в т.ч. реального економічного життя. Кожна людина має соціальний статус, тобто місце в соціальній структурі, оскільки приписана до визначеної соціальної групи.

Значення соціальної структуризації суспільства:

соціальна група – це рушій громадського розвитку, без їхніх зусиль жодні зміни в суспільстві відбутися не можуть;
від характеру соціальних груп залежить не тільки динаміка суспільства, але й його статика; якість функціонування всіх соціальних інститутів (в т.ч. держави, науки, культури, економіки і т.д.);
від того, з яких груп складається суспільство, які з них займають лідируючі позиції, а які – підлеглі, від ідеології та реальної діяльності цих груп залежить тип суспільства, його державний устрій.

Соціальна структура – це сукупність соціальних груп, що розрізняються за становищем у суспільстві. Сучасним інструментом, який дає змогу вивчати соціальну структуру суспільства є теорія соціальної стратифікації

Соціальна стратифікація – це по-перше метод впливу прошарків на об’єкт, а по-друге – «портрет» саме цього об’єкта. Метод стратифікації передбачає, що для будь-якого людського суспільства характерний нерівний доступ до ресурсів і винагород. Цей фундаментальний фактор, який закріплюється у законах, нормах, звичаях перетворюється у соціальну нерівність між групами людей. У процесі історичного розвитку ця нерівність не усувається, а навпаки, набуває складніших і розноманітніших форм. Сукупність відносно стійких стосунків диференційованих соціальних груп утворює соціальну структуру суспільства. Структурна диференціація утворює ієрархію виникає соціальна стратифікація..

Питання 2.

Якщо Україна справді хоче стати повноправним членом об’єднаної Європи вона має відповідним чином реформувати і свою соціальну структуру.

Трансформація соціальної структури має забезпечити:

домінування у суспільстві активної життєвої позиції – прагнення більшості населення самостійно забезпечувати добробут собі, своїй родині, дбати про майбутнє, зокрема про старість;
наявність внутрішніх джерел інвестування з коштів населення – миттєве споживання всіх зароблених коштів заміщується інвестиціями значної частини доходів у бізнес, житло, освіту;
високий платоспроможний попит населення і, відповідно, масштабний внутрішній ринок – збільшення доходів населення сприяє збільшенню попиту переважно на вітчизняні товари, а отже іподальшому збільшенню пропозиції, тобто економічному зростанню, що призводить до збільшення зайнятості тощо; слідом за внутрішнім інвестором приходить зовнішній, а не навпаки;
демократичні і прозорі принципи управління, зокрема постійні звіти владних структур – середній клас, який має належний рівень освіти, визначається обізнаністю в своїх правах: прагненнях їх обстоювати у визначених законодавством межах.

Питання 3.

Помітне посилення уваги українських науковців до середнього класу обумовлено, передусім, усвідомленням його ролі у формуванні суспільства сучасного типу.

Функції середнього класу у сучасному суспільстві

фактор політичної і соціально-економічної стабільності. Чим численніший середній клас, тим менша вірогідність революцій, між національних конфліктів. Він складається з тих, хто «зробив свою долю” власними руками і відповідно зацікавлений у збереженні того соціально - політичного ладу, який надав подібні можливості. Середній клас і може, і хоче зберегти наявне становище за допомогою цивілізованих форм, забезпечуючи власну (сімейну) мобільність здебільшого у напрямі «вгору»;
є основним платником податків, отже джерелом надходження в бюджет що сприяє розв’язанню багатьох соціальних проблем і розвитку неринкової сфери;
виступає інвестором національної економіки;
головний споживач матеріальних і духовних благ, який формує ефективний попит (високотехнологічну, високоякісну продукцію) і стимулює виробництво;
стимулює соціальну мобільність. Через матеріальні мотивації характеризує намагання людей досягти певного рівня добробуту, стандартів життя завдяки праці, підприєм. здібностям.

Отже формування інституту соціальної структури в Україні - це не тільки проблема підвищення добробуту населення. Насамперед – це проблема виживання та якості розвитку самої країни.

Ознаки середнього класу:

Економічні: рівень доходів (високі доходи і висока якість життя); володіння власністю (житло, земля, засоби виробництва); професійно-кваліфікаційний статус, рівень освіти і культури; розвинута трудова етика і переважаюча нематеріальна мотивація праці; ідентифікація себе із середнім класом.

Використовуючи міжнародні критерії призводить до висновку, що в сучасній Україні так можна класифікувати 9,8 % населення. Вочевидь, що це занадто мало, щоб претендувати на інтеграцію в Європу. Але в той же час 40-45 % населення України мають потенціальні можливості входження до середнього класу – належну освіту, професійну підготовку, бажання працювати, і не очікуючи від когось допомоги, самостійно забезпечувати прийнятий рівень життя собі і родині. Такий високий потенціал відрізняє Україну від «третього світу». Але в Україні має створюватись не потенціал, а умови для реалізації уже існуючого потенціалу

Соціальна стратифікація у її найбільш широкому розумінні означає основні соціальні відмінності та систему нерівностей у сучасному суспільстві. Прикладом суспільства, де найбільш повно реалізувались принципи соціальної стратифікації стали США. Саме США називається суспільством середнього класу. Під середнім класом розуміють ту частину суспільства, яка займає середні статусні позиції: між соціальними верхами і низами.

Як зарубіжні, так і вітчизняні вчені схиляються до думки використання терміну «середній клас» у множині, підкреслюючи неоднорідність його складу і соціальних орієнтирів. Визнаний у багатьох країнах світу американський варіант соціальної стратифікації має такий вигляд (табл..)

Між двома полюсами соціальної класової стратифікації американського суспільства – дуже багатими ( прибл. 5% населення, річний доход у якого 200 млн.дол. і більше) і найбіднішими верствами населення (прибл. 5% населення доход менше 6,5 тис.дол. на рік) розміщена та частина населення, яку прийнято називать «середнім класом».

Тема 7. Доходи, рівень життя в концепції економічного розвитку

Поняття добробуту в концепції соціально-економічного розвитку. Рівень життя й основні показники його вимірювання. Рівень життя в Україні
Економічна нерівність і можливості економічного розвитку
Бідність і економічний розвиток. Державна політика подолання бідності

Питання 1.

Рівень життя є однією із найважливіших соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини у суспільстві, можливості реалізації її потреб, можливості розвитку людини, а отже і економіки.

Дуже часто рівень життя ототожнюється з поняттям «добробуту», під яким розуміють певний рівень споживання. Але рівень життя не може бути описаний одним показником і включає широкий спектр характеристик. Тому важливо чітко визначити зміст поняття рівень життя.

Рівень життя – це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних, соціальних потреб, ступінь їх задоволення й умови у суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб

Найчастіше рівень життя трактують як рівень задоволення матеріальних, духовних, соціальних потреб, але таке визначення характеризує статику рівня життя, тим часом життя це динамічний процес, на який впливає багато факторів: не тільки складом і обсягом потреб, але і можливостями їх задоволення (наприклад: заробітна плата), які в свою чергу визначаються масштаби і ефективністю виробництва, станом НТП, культурно-освітнім рівнем населення.

Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також про ступінь соціалізації економіки.

У системі визначення рівня життя центральне місце належить показникам доходів, але як свідчить історія, що доход не є мірилом людського щастя, його недостатньо для задоволення людських потреб, що сягають за межі матеріального добробуту. Так збільшення національного багатства в деяких країнах не супроводжується належною мірою розширення людської свободи, зміцнення здоров’я людей, підвищення безпеки їхнього життя. Так, протягом 1975-1995 рр. у таких країнах як США, Великобританія, Нова Зеландія спостерігалися стійкі темпи підвищення ВВП на душу населення за одночасного збільшення частки бідного населення.

Система показників рівня життя складається як з кількісних, так і з якісних показників:

показники, які відображають досягнутий рівень реальних доходів та майнової забезпеченості населення (номінальні і реальні доходи; середні сукупну доходи на 1 особу (у вересні 2006р. – 749,7 грн.) середній рівень заробітної плати в країні (вересень 2006р. – 1086, 38 грн.), ВВП на душу населення;
показники споживання матеріальних, культурних і побутових послуг усіма верствами населення (обсяги споживання найважливіших продовольчих товарів; рівень забезпечення в одязі, взутті; житлові умови, транспортне обслуговування);
показники забезпечення працюючих належними умовами праці (рівень зайнятості, тривалість робочого тижня, дня, стан охорони праці тощо);
показники задоволення потреб людини у сферах фізичного, духовного і соціального розвитку ( умови і якість медичного обслуговування, освіти, фізичної культури і спорту)
показники якості життєвого рівня (стан здоров’я, середня тривалість життя, тривалість активного трудового довголіття.

Великого значення для державної політики підвищення рівня життя набувають державні соціальні стандарти – це встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи на базі яких визначаються основні державні соціальні гарантії (мінімальна з/п); пенсійна забезпеченість, соціальні допомоги і інші види соціальних виплат, які забезпечують певний рівень життя).

Базовим соціальним стандартом є прожитковий мінімум – це вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Державні соціальні гарантії – мінімальні розміри оплати праці, пенсійне забезпечення, соціальні допомоги, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімума

Соціальні норми і нормативи – показники необхідного споживання продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг та забезпечення освітніми, медичними житлово-комунальними, соціально-культурними послугами.

У кожній країні діє свій механізм підвищення чи зниження рівня життя, він є складовою механізму функціонування економіки країни, який і визначає життєвий рівень населення.

У результаті реформування економіки України найбільше постраждала соціальна сфера, що позначилось на людському розвитку і в свою чергу, ще більше поглибило кризові явища в економіці.

Треба відзначити, що з 1999 р. в Україні починає швидко зростати номінальна середня заробітна плата, в 2001 р. вона досягла розміру прожиткового мінімума, а далі його перевищила: на 01.09.2006 р. середня з/п штатних працівників становила 1086,39 грн., а прожитковий мін. 496 грн., тобто перевищення майже у 2,2 р., постійно збільшувалась і мінімальна з/п, але на сьогодні вона складала на 01.12.06 р. 400 грн., що дорівнює 80,6 %)

Відставання мінімальної заробітної плати від прожиткового мінімума має свої негативні наслідки впливу на якість робочої сили. Але в той же час, дані обстежень про умови життя домогосподарств із року в рік фіксують перевищення витрат над доходами населення, що свідчить про значне приховування доходів населення України, а це значно ускладнює аналіз реального рівня життя. Проте структура витрат свідчить про низький рівень життя населення України. 9 із 10 гривень витрачається на задоволення споживчих потреб

Питання 2.

Але на людський та економічний розвиток впливає не стільки швидкість приросту багатства, скільки те як воно використовується людьми. Суспільство може витрачати доходи на озброєння, а може спрямовувати на розвиток освіти, охорони здоров’я. Тобто значення має не сам процес нагромадження, а той вибір, що роблять люди та суспільство.

Соціально-економічному розвитку, підвищення рівня життя сприяє справедливий розподіл доходів. Рівність і її протилежність нерівність – є складного і багатовимірною категорією.

Особливе місце у цій системі належить економічній нерівності – відмінність між людьми й окремими групами за розмірами одержуваних ними доходів і накопиченого багатства, що сприяє різній структурі витрат і споживання

Причини нерівності можна поділити на дві групи:

особистісні характеристики людей (стать, вік, освіта, стаж, психологічні риси);
1. особливість механізму розподілу національного доходу та багатства, чи пряма дискримінація, що обумовлює обмеженість доступу до ресурсів значної частини населення, а отже виникають різні можливості для людського розвитку.

Досвід ряду країн (Японія, Швеція, Тайвань, Коста-Ріка та ін) свідчить, що рівномірніший поділ багатства і доходів скоріше прискорює людський розвиток, ніж сповільнює, адже за інших рівних умов прискорено прогресують бідні групи населення, а віддача від приросту доходу для здоров’я й освіченості у бідних людей вища, ніж у багатих.

Водночас шкідливою і небезпечною є не лише різка нерівність у доходах, а й абсолютна рівність , оскільки формуються утриманські настрої, зниження мотивація до інтенсивної трудової діяльності і зайнятості взагалі, що призводить до збільшення витрат із бюджету, загострення суто економічних проблем.

Нерівність розглядається як на рівні окремої держави, так і між державами, між регіонами країни, та між окремими групами населення країни.

Розрив між багатими і бідними країнами збільшився. Всесвітній інститут економічних досліджень при ООН опублікував доклад , із якого випливає, що двом відсоткам населення Землі належить більше половини світового багатства. При цьому 50 % жителів Землі володіють всьго одним відсоткои світової приватної власності, яка оцінюється приблизно в 125 трильйонів доларів. За словами експертів, ще ніколи в історії людства не було такої концентрації грошей в руках небагатьох і такої прірви між багатими і бідними. ( Факти. – 2006. - № 228. – від 7 жовтня).………………………………………

Нерівність в доходах між країнами породжує нерівність в споживанні. На промислово розвинуті країни, де проживає 15% населення Землі, припадає 76% світового споживання. Сьогодні людина, що народилася у розвинутій країні споживає товарів і послуг, забруднює довкілля у тому ж обсязі, як 30-50 осіб із країн, що розвиваються.Нерівність за доходами та споживанням усередині країн така ж разюча, як і між країнами.

Показники нерівності:

децільний коефіцієнт (співвідношення доходів 10% найзаможніших і 10% найнезаможніших);
квінтільний коефіцієнт (співвідношення доходів 20% найзаможніших і 20% найбідніших);.....
рівень бідності (частка бідних серед всього населення);
коефіцієнт Джині – нерівність у всій сфері розподілу доходів (100 – абсолютна нерівність, 0 – абсолютна рівність.

Щорічно за П рограма розвитку ООН друкується доход про розвиток людства. Згідно цих даних в Україні у 2004 р. коефіцієнт Джині = 29,0. Однак, напевно, що визначаючи його, не врахували значних тіньових доходів найбагатшої частини населення.

Щодо України, то закономірності в розподілі доходів і витрат за останні роки свідчать про 2 протилежні тенденції: позитивна : є зменшення нерівномірності у розподілі доходів, а негативна – відсутність змін у розподілі витрат, що точніше відображає матеріальне становище населення України.

Питання 3.

Дуже важливою перепоною на шляху людського розвитку є бідність.

У 60-70-х роках XX ст. панувала думка, що бурхливе економічне зростання розв’яже проблему бідності, але час минає, а проблема залишається.

Підходи визначення бідності

абсолютна бідність – зіставлення доходів, необхідних для задоволення певного набору мінімальних потреб людини, з доходами, якими вона володіє. Абсолютно бідною вважається та людина, доходи якої нижче певного встановленого мінімума. Цей мінімум називається межею бідності. Всесвітній банк розробляє універсальні критерії бідності для міжнародних зіставлень. Відповідно до цієї класифікації в країнах Східної Європи та колишніх республік СРСР межа бідності відповідно 4,3 дол. на день (за паритетом куп. спроможності в Україні у перші роки XXI ст. 1 дол. США приблизно відповідав 1 грн.). Для визначення бідності у промислових розвинутих країнах використовується межа бідності, прийнята в США – 14,76 дол. Поріг бідності для країн – Африки 1,07 дол. на добу. Бідність – це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу.
1. Відносна бідність – людина чи родина вважається бідною у тому разі, якщо її доход, не дозволяє вести спосіб життя, прийнятий у їхньому суспільстві. На практиці для визначення відносної бідності використовується певна частина середнього доходу. У США – на рівні 40% від сер., країн Європи – 50%, в Україні – найприйнятніший – 75%.

Але величина доходів не в повній мірі віддзеркалює рівень життя. І для розкриття явища бідності розроблені ще 2 показника

ІБН – 1 – для країн що розвиваються
ІБН (злиденності) – 2, для розвинутих країн.

Ці індекси включають ті ж показники, які відображають індекс людського розвитку ( ІЛР) – довголіття, рівень освіти, матеріальний рівень життя. Відмінність між ІБН і ІЛР в тому, що ІЛР визначає рівень прогресу в суспільстві, а ІБН вимірює масштаби нестатків тієї частини населення, яку прогрес оминув. Складові ІБН – 1: 1) частка осіб, які не доживають до 40 р. 2) рівень неграмотності 3) складний показник матеріальної забезпеченості, що включає частку населення, яка не має доступу до безпечної води; частка населення, яка не має доступу до медичних послуг; частка дітей віком до 5 років з недостатньою масою тіла.

ІБН – 2: 1) частка осіб, які не дожили до 60 р. 2) рівень функціональної неграмотності (нездатності розуміти прочитане) 3) частка населення, яка визнана бідною за доходами (50% середнього особистого доходу) 4) рівень застійного безробіття (тривалість 12 і більше місяців)

Отже бідність не зводиться винятковою до низьких доходів. Якщо розвиток людини полягає у розширенні її можливостей вести гідне, творче та здорове життя, то бідність – це відсутність цих можливостей і свободи вибору.

Якщо розглядати рівень бідності в Україні, то ситуація хоча і повільна, але змінюється на краще. В 2004 р. рівень бідності складав 27,3%, найнижчий рівень бідності був в 2003 р. – 26,6%. Серед регіонів України найбільший рівень бідності має Рівненська область – 48,6%, Волинська – 38,1%. Найменший рівень бідності – м. Київ – 7%, Донецька – 17,4%, Київська область (без м. Києва) – 22,9%, Дніпропетровська область – 24,7%

Першим кроком до розробки державної стратегії подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради в 2001 р., де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми та окреслені основні напрями дій. Одним із найважливіших документів у цій сфері став виданий Президента України Указ «Про стратегію подолання бідності» від 15.08.2001 р., який визначив основні напрямки боротьби з цим негативним явищем.

Стратегією передбачено створення протягом 2004-2011 р. сприятливих умов для підвищення якості життя, поліпшення демографічної ситуації.

Сьогодні продовжується III етап Стратегії подолання бідності (2005-2009 роки), яка передбачає заходи на збільшення зайнятості, розвиток соціального страхування, вдосконалення адресної соціальної допомоги громадянам, соціальну підтримку сімей з дітьми.

В Україні сталася парадоксальна ситуація і бідність стала проблемою для працюючих. «Станом на червень 2006 р. 814 тис. працюючих нараховували заробітну плату нижчу за мінімальну, з/п 3 млн. людей виявило нижче прожиткового мінімума» - Папієв (міністр праці і соціальної політики). Зайнято економічно активного населення 20,7 млн.осіб (14% працюючих є бідними) .

Соціальна економіка як навчальна дисципліна і наука