Історичний розвиток, періодизація та концепції історії української мови

PAGE 32

Зміст

1. Вступ…………………………………………………………8-9

2. Розділ І. Початок формування української мови…………………………………………………………….9-10

3. Розділ ІІ. Давність мови…………………………………………………………………11-13

4. Розділ III. Концепції походження української мови ..……………………………………………………………………..14-16

5. Розділ IV. Періодизація історії української мови (За О. Шахматовим та Г. Півтораком та Ю.Шевельовим)…………………………………….....17-18

6. Розділ V. . Короткий виклад історії української літературної мови ………………………………………………………………………19-32

7. Розділ VI. Емський указ…………………………….....................33-34

8. Висновок…………………………………………………....35

9. Додатки……………………………………………………..36

10. Використана література…………………………………..37

Актуальність теми: На мою думку ця тема є досить актуальною в наш час,тому що в ній ми можемо визначити роль рідної української мови, як важливого чинника консолідації нації. Також суттєвим стає зростання у нових умовах розбудова української державності, яка стає опорою і дає змогу згуртувати українське суспільство. Можемо прослідкувати походження, історію та концепції української мови. Рідна мова, як консолідуючий чинник була предметом розгляду провідних мовознавців і політиків сучасності, зокрема А.Бурячка, І.Ющука, І.Дзюби, М.Томенка, Л.Костенко та ін..

Об’єкт дослідження: Історичний розвиток, періодизація та концепції історії української мови.

Предмет дослідження: Є аналіз поглядів дослідників на історію походження української мови на проблему і території її поширення, наявність впливів інших держав саме на розвиток мови, а також переслідування мови та українських діячів.

Історіографія

Праці А.Ю.Кримського (1871 – 1942) посідають одне з найвизначніших місць у розвитку філологічної науки кінця XIX ст. – першої половини XX ст. Відомо, що вчений плідно досліджував фонетичні і морфологічні особливості української мови. Тому проблема вивчення історії української мови в концепції А.Ю.Кримського є важливою і цікавою для лінгвістичної історіографії. Розв’язання її є перспективним. Водночас не має лінгвоісторіографічних робіт, безпосередньо пов’язаних з цією проблематикою в цілому. Бракує спеціальних праць, присвячених усебічному аналізу наукових тверджень А.Ю.Кримського в галузі історичної фонетики і морфології української мови. Не повністю розкритим залишається питання спільнослов’янського глотогенезу в інтерпретації дослідника.

Визначним явищем у галузі україністики кінця XIX ст. – початку XX ст. стала оригінальна праця А.Ю.Кримського “Украинская грамматика” у двох томах (1907 – 1908), що відзначається багатством матеріалу, цікавими спостереженнями, використанням багатьох історичних джерел, порівняннями фактів української мови з відповідними фактами слов’янських та інших індоєвропейських мов. У цій праці поєднані принципи теоретичного аналізу мовних явищ з історичним коментарем до фактів сучасної мови (фонетика, орфоепія, морфологія, правопис та ін.). Збагатили філологічну науку й такі дослідження А.Ю.Кримського, як “Филология и погодинская гипотеза” (1904), “Древнекиевский говор” (1906), “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” (1924), “Історія української мови” (Машинопис. 1940 (неопублікована праця)) тощо.

Основи нової української літературної мови заклав І. Котляревський. Однак виникнення і остаточне сформування нової української літературної мови не було раптовим, миттєвим явищем. Літературний, мовотворчий процес формування нової української літератури і літературної мови тривав майже півстоліття і закінчився літературно-мовною діяльністю На основі виявлених фонетичних, морфологічних, синтаксичних та лексичних ознак було описано найхарактерніші риси української мови, що відділяють її від інших слов'янських мов, зокрема російської та польської. На особливості української мови звертали увагу як українські вчені (М. Максимович, К. Михальчук, О. Огоновський, О. Потебня, І. Франко, А. Метлинський, В. Науменко, І. Срезневський та ін.), так і російські науковці (С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О. Соболевський, О. Шахматов та ін.). Деякі російські вчені, зокрема О. Шахматов, П. Лавровський, Ф. Корш, прагнули об'єктивно показати закономірні процеси її розвитку, відводили їй належне місце серед інших слов'янських мов. Представники офіційної науки, зокрема С. Булич, Т. Флоринський, М. Погодін, О. Соболевський, розглядали українську мову лише як наріччя «загальноросійської мови» (рос. «общерусского языка»), відводячи їй роль другорядної, не здатної до обслуговування різних сфер життя, насамперед — духовної культури. Визнавали самостійною українську мову відомі славісти Ф. Міклошич та В.Ягич.

Джерела мовно-історичних відомостей:

До філологічних належать насамперед писемні пам’ятки, свідчення споріднених мов, лексичні запозичення, дані топоніміки тощо. Свідчення споріднених мов застосовується тому, що вони також розвиваються неоднаково, і в окремій мові можуть зберігатися такі риси, що в інших уже втрачені. Так західнослов’янські мови зберегли особливість праслов’янської фонологічної системи, диференціацію довгих та коротких голосних, що зникла в східнослов’янських мовах ще в дописемний період.

До історичних належать свідчення стародавніх істориків, мандрівників та вчених про сучасні їм племена, союзи племен та державні утворення, праці Геродота, Плінія старшого, Йордана та ін. дозволяють ідентифікувати згадуване ними населення предків українців, а отже, і межі поширення протоукраїнських діалектів.

Археологія постачає відомості про дописемний період існування мови; її матеріали використовуються при встановленні просторово-часової послідовності заселення східної Європи, напрямів міграцій тощо. Саме археологія дає нам дані про найперші факти поширення писемності (написи на предметах, монетах,...). Так, наприклад, відкриття С. О. Висоцьким на стінах Софії Київської абетки кількісно відмінної від класичної кирилиці дозволяє обґрунтувати концепцію еволюційного виникнення писемності в дохристиянській Україні – Русі.

Антропологія – це наука, що вивчає біологічну природу людини, утворення рас, варіації її фізичної будови. З огляду на стабільність генофонду антропологія постачає дані про глибинні витоки сучасних народів. Основоположником української антропології вважають Хведора Вовка, який перший провів ґрунтовні дослідження українського етносу за даними кількох експедицій. Усі перелічені науки набувають особливої ваги при вивченні дописемних періодів існування мови. Є праці Григорія Півторака „Українці: звідки ми і наша мова”, „Походження українців, росіян, білорусів та їх мов”.

Характеристика джерел:

А.Ю.Кримський у своїй праці “Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася” (1922 р.) писав: “…вже в ХІ столітті мова Наддніпрянщини і Прикарпаття була виразною окремою східнослов’янською”

Елементи розмовної мови досить помітні у «Слові о полку Ігоревім», «Повісті временних літ»(1097) та «Молінні Данила Заточника», а також в інших творах давньої літератури Русі: “И нача глти стополкъ. останися на стокъ [скорочення від «святокъ»] и ре(ч) Василко. не могу остати бр(а)те. уже есмь повеллъ товаровамъ [помилка, мало бути «товаромъ»] пойти переди. Двдъ же сдяше акы нмъ. и ре(ч) Стополкъ да заутрокаи брате. и общася Василко заутрокати. и ре(ч) Стополкъ посдита вы сд. а язъ лзу наряжю... и посдвъ Двдъ мало ре(ч) кде е(с) бра(т). Они же рша ему стоить на сне(х). и вставъ Двдъ ре(ч) азъ иду по нь. а ты брате посди.”

“І почав говорити Святополк: «Зостанься на свято». І рече Василько: «Не можу зостатися, брате, вже повелів товарам їхати вперед». Давид же сидів, як німий. І рече Святополк: «Поснідай, брате». І обіцяв Василько снідати. І рече Святополк: «Посидьте ви тут, а я піду дам розпорядження» ... І посидів мало Давид і рече: «Де є брат»? Вони ж відповіли: «Стоїть в сінях». І встав Давид і рече: «Я йду по нього, а ти, брате, сиди.”(переклад українською мовою)

Вступ

У вступі я б хотіла зазначити,що із індоєвропейської прамови, яка розпалась не пізніше 2,5-3 тисяч років до н.е., з її північно-східної діалектної групи, до якої входили також діалекти майбутніх балтійських, германських, індійських та іранських мов, виділилась слов’янська прамова. Вона проіснувала понад 2,5 тисяч років і почала розпадатись десь близько третього століття н.е. Цей процес закінчився в основному в першому столітті. Більшість гіпотез щодо прабатьківщини слов’ян локалізує її цілком або частково на території сучасної України, а за географічні орієнтири переважно беруться Дніпро, Дністер і Карпати. За відомостями, зафіксованими в пам’ятках писемності, історія східних слов’ян почалась у VI столітті, на самому краю, в самому кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат, де утворився військовий союз слов’ян, очолюваний дулібським князем. Подібні форми політичної організації суспільства були властиві й іншим племенам.

На думку ж М. Грушевського : “За поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV cтоліття нашої ери, коли ми маємо вже відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього, як про частину слов’янської групи племен” Зрозуміло, що початок формування мови збігається з початком формування народу. Внаслідок міграційної взаємодії людності дулібського та інших племінних об’єднань, а можливо за певної участі й неслов’янських племен, сформувався етнос котрий на початку ХІ століття створив державу під назвою Київська Русь. Чи існувала єдина давньоруська мова, чи населення Русі користувалося діалектами, а за мову писемності правила запозичена разом із християнськими книгами церковнослов’янська (давньоболгарська) мова? На ці питання немає єдиної відповіді, як і на питання, коли почали формуватись українська, білоруська та російська мови.

Розділ І. Початок формування української мови

Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватись й розвиватись ще з ХІІ ст.; у XIV-XVI ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові й словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – мова української нації, українська національна мова. Цей факт відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови. Офіційність і “єдиноправильність” цього твердження не випадкова. Початок утворення російської мови відноситься до кінця ХІІ століття, коли на північному сході створюється Володимиро-Суздальське князівство. Початок української мови також пов’язується з кінцем ХІІ століття, коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної. Виходить якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови.

Це рівнозначно абсурдному твердженню , що коли б не утворилася б румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або що коли б у Південній Африці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави. Проте чимало авторитетних вчених (Ф. Міклошич, А Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок із спільнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в ХІ столітті існувала “як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця”

Твердження про праруську мову – непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, - говорив Є. Тимченко. “Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було” (І.Огієнко”). Подібно висловлюється й сучасні видатні учені. В “історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності” – пише історик-поліглот О.Пріцак. Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять спільносхіднослов’янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – “молодший брат” ?

Розділ ІІ. Давність мови

Широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси – народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам’ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов’янами тільки мова. Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографам Лінде висловлювання Л. Гурського щодо першості української мови серед слов’янських.

Теза С. Смаль-Стоцького про близькість української мови до сербської та її походження від праслов’янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет “націоналістично-фантастичної”. “Інородцями” спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін. У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств “інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою”. Хоча українці зараховувались до “єдиного” чи “триєдиного” російського народу , насправді їх ніколи не вважали рівними росіянами.

А на питання: “Як говорили в Київській Русі ?” академік В.Ключевський відповідав: ”Так як говорять малороси”. За Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. “У Києві XII -XIV cт. Говорило по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність збереглась і до нашого часу», - писав В. Ягич. Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в “Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям “філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич ?

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян і до наших днів логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам’ятки створено “українізованою старослов’янщиною”.Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: “Слово” – перша українська дума, а плач Ярославни – пісня українки”. А.Павловський з приводу іншої пам’ятки писемності зауважив: “Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян”. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою древньоболгарського походження , а решта членів суспільства – рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були близькоспорідненими. Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто “українізації старослов’янщини”. “Українізована старослов’янщина” – це давньоруська писемна мова, що поширювалась по всій території Київської держави. А те, що в усіх монастирях колишньої Росії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла від київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 ст. російські дворяни вживали французьку мову замість рідної.

Ця старослов’янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано й доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. Батьківщина нашої великоруської літературної мови – Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний вплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві. Природно, що “українізована старослов’янщина” на російському грунті піддавалась впливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась. Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці. Подібно розвивалась і книжна мова на Русі-Україні, де “старослов’янщина” зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На Західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до ХХ століття.) Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Г.Шевченка.

Розділ ІІІ. Концепції походження української мови

Існують 3 основні етнолінгвістичні концепції походження української мови, що існували протягом двох століть в історичній науці:

Перша концепція: почала складатися в 15-16-ому ст., коли Велике князівство московське проголосило себе прямим спадкоємцем київської держави і об’єдначем усіх „земель руських.” Саме тоді сформувалися терміни Малоросія та Великоросія. У 1492 Іван ІІІ-ій проголосив себе „государем і самодержцем усієї Русі”, що впливає на розвиток семантики слова Русь, яке з цього часу починає ототожнюватися з Московщиною. (З цієї доби москаль, мабуть.) Згідно з гіпотезою російського історика Погодина, у давньому Києві споконвіку проживали росіяни та українці, які заселили Наддніпрянщину, після монголотатарського навалу (14-15-е ст.), прийшовши сюди з Карпат. З появою Радянського союзу державна доктрина була переглянута і в радянській історичній науці вона набула вигляду вчення про давньоруску народність та Київську Русь, як спільну колиску 3 братніх слов’янських народів (росіян, українців і білорусів). Розпад Київської Русі після монголотатарської навали зумовив розпад давньоруської народності, що перетворилася на три східнослов’янські народності й, відповідно до цього, витворилися три споріднені мови, історія кожної розпочиналася не раніше ніж з 14-15-ого століття.

Друга концепція: Згідно з другою концепцією писемна літературна спадщина Київської Русі (Слово о полку Ігореві) почала трактуватися виключно як перший етап у розвитку російської мови та літератури. Наприклад, писемні джерела давньоруського періоду: Збірник Святослава, Збірник 1056, Києвопечерський патерик. За списком 15-ого ст. включаються беззастережно до Словаря староруської мови 11-17-ого ст. Саме ця концепція донедавна панувала в академічних та навчальних посібниках, присвячених історії українського народу та мови.

Третя концепція: Національно-українська. Вона сформувана та обґрунтована Михайлом Грушевським, першим президентом України, хоча витоки її можна простежити ще у київських літописців 11-12-ого ст. Київська держава була утворена південною частиною східнослов’янських племен, насамперед полянами, з яких сформувався руський (український) народ. Цей висновок Грушевського перегукується з голосом автора Повісті временних літ, Нестора (Києво-Печерська лавра), який пише про київську землю, як про землю полян, що з 9-ого ст. називали Руссю. Ці племена Київської Русі сформували український етнос. До того ж висновку першим, здається, прийшов Максимович (Росіян з Харкова), від якого, до речі, походить термін повноголосся.

Російський учений Шахматов висунув ідею про існування єдиної східно-слов’янської мови, тобто прамови східних слов’ян. Він це відносив до 7-8-ст. Мову, яка ввійшла до нас у пам’ятках до монгольського періоду (11-13-е ст.) була пазвана ним староруською. Шахматов визначає осередки первісної прабатьківщини слов’ян північний та південний басейни західної Двіни та Німану, а також Повіселля. Саме з басейну Вісли мігрували слов’яни до територій між середньою течією Дніпра та Дністра протягом 7-8-ст. Їх співжиття познаменоване витворенням спільних фонетичних особливостей: втрату носових голосних, появу повноголосних звукосполучень, палаталізацію (пом’якшення приголосних перед голосними переднього ряду). Говорити про існування єдиної східнослов’янської мови...

Теорія Шахматова не була прийнята однозначно. Критично до неї поставилися такі вчені як Ягіч, Смаль-Стоцький, Огієнко, Шевельов та ін. Вони не бачили потреби в виділенні якихось проміжних ланок. У радянські часи, де теорія спільноруської прамови була продовжена і на період історичний (писемний), на добу староруську (за терміном Шахматова). Так виникає термін давньоруська мова, який застосовується до часу писемних пам’яток (до монгольського періоду, тобто до 13-ого ст.) і набуває певного ідеологічного забарвлення. Цей термін має такі фактори:

- проживання східних слов’ян протягом ряду століть у межах спільних державних структур (Київська Русь -> царська Росія -> СРСР)

- наявність у них (з 10-ого ст.) спільної літературної мови (хоча південнослов’янської, тобто за її народно-розмовною основою);

- спільна православна церква;

- омонімія визначень руської та російської мов, руського (9-13 ст.) та російського (від 14-ого століття до сьогодні) народів, що впливала не тільки на масову свідомість (а ще простежується і в сучасній пресі), але й на свідомість дослідників (учених).

Логічна помилка офіційної концепції давньоруської народності та мови крилася не тільки в ототожненні державної спільності зі спільністю етнічною, але й у нерозрізненні писемно-літературної мови відтворюваної за пам’ятками домогилянського періоду (з 1202 – калька битва) та живої народно-розмовної мови. Сучасні дані історико-лінгвістичних досліджень дозволять говорити про народне мовлення Київської Русі, як про сукупність багатьох близько споріднених, але виразно відмінних між собою діалектів. Тому термін давньоруська мова означає тільки писемно-літературну мову Київської Русі, що виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики, за зразками-моделями старослов’янської. Також простежується тенденція заміни термінів мов: києво-руська (Висоцький), давньо-київська (Півторак), мова київської доби, давньо-русько-українська.

На думку Шевельова жива українська мова ніколи не була давньо- чи спільно-руська, ніколи тотожна з російською, ні предком, ні нащадком ні відгалузенням російської мови. Вона повстала з праслов’янської, формуючись із 6-ого до 16-ого століття.

Розділ ІV. Періодизація історії української мови (За О. Шахматовим та Г. Півтораком та Ю.Шевельовим)

Хронологія за Шахматовим:

до 6-ого століття – праслов’янська (спільнослов’янська) мова

7-8-е ст. – праруська (прасхіднослов’янська, спільносхіднослов’янська) епоха

9-10-е ст. – епоха діалектного розгалуження східнослов’янської мови на північну (укр.), середньоруську (білоруська) та південноруську (російська) групи

11-12-е ст. – мовні об’єднання східного слов’янсьтва – спільні мовні явища

з 13-ого ст. та пізніше – епоха формування трьох східнослов’янських мов як окремих мовних систем

14-е ст. – мова української народності

з 18-ого ст. – мова української нації

Хронологія Юрія Шевельова:

Він виділяє періоди історії мови не з огляду на історію суспільних формацій. Його хронологія заснована лише на фактах зовнішніх, характеру писемних фіксацій, з урахуванням наслідків суспільних подій та чинників, значущих в історії українського народу.

6-7-11-е ст. – протоукраїнська мова (до початку писемного періоду)

середина 11-14-ст. – староукраїнська мова

15-середина 16 ст. – раня середньоукраїнська мова (від 1385-ого року, коли Литва і Польща стали однією державо, до 1574 року, коли був надрукований у Львові Апостол Івана Федоровича)

від середини 16 – половини 18 ст. – середньоукраїнська мова (від Люблінської унії 1569 року = угода про об’еднання Польщі і Великого князівства литовського в єдину державу – Річ Посполіту)

18 ст. – пізня середньоукраїнська мова (від полтавської битви 1709 року до видання Котляревського Енеїди 1798 року)

кінець 18 ст. – сучасна українська мова

Хронологія за Григорієм Петровичем Півтораком:

Він останнім часом багато уваги приділяє проблемам періодизації історії української мови. Його періодизація ґрунтується на виділенні визначальних особливостей української мови. Він розрізняє 3 періоди формування української мови:

Праслов’янський період дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленні всіх слов’ян і потім в інших мовах змінилися. В українській ж вони збереглися повністю. Деякі виявилися спільними з білоруською мовою.

Ряд переважно фонетичних ознак сформувався в 6-10 ст. Тому що в пам’ятках давньокиївської писемності вони фіксуються вже не як описки, а як міцно закриплені.

Період 11-12 століть та пізніше, коли зникли зредуковані та внаслідок цього відбулися перетворення найбільш показові та специфічні для української мови.

Процес становлення української мови в основному завершився ще в домонгольський період (до нападу монголів).

Розділ V. Короткий виклад історії української літературної мови

Етапи розвитку староукраїнської мови:

900/1000 — 1150: християнізація (988), запровадження з модифікованої церковнослов'янської мови з функціями мови церковно-наукових і літературно-художніх жанрів. Староукраїнська мова в правничо-ділових, світсько-літературних жанрах: дружинний епос; літописання. Територіальні лексико-граматичні особливості (Галич — Володимир; Київ — Переяслав — Чернігів; Смоленськ — Полоцьк — Псков; Новгород; Рязань; Суздаль);
1180-1240; дезінтеграційні процеси в спільній церковнослов'янській мові. Остаточне виділення протоукраїнського, протобілоруського та обох проторосійських наддіалектів, інтегрованих згодом у російську мову внаслідок занепаду ъ, ь (звуження голосних о,е в нових закритих складах, подвоєння приголосних в українській мові). Занепад Києва, зменшення українського мовного обширу на південному сході (Новгород-Сіверський, Переяслав, Кам'янець-Подільський), утрата Пониззя, подальша колонізація Карпат; латинська літературно-ділова мова на Закарпатті під Угорщиною (до кінця XVIII ст.), церковнослов'янізми, грецизми, старошведські й тюрські впливи в лексиці;
1240 -1350: галицько-волинська доба — латино-угорські й польські впливи в лексиці, литовсько-болгарські впливи на півночі й північному сході; поява на півдні (Молдова–Буковина) динамічного румунського етносу, продовження процесів попереднього періоду.

Уживання староукраїнської літературної мови у світському письменстві в різноманітних сферах (багатство стилів і жанрів):

науково-юридична і канцелярсько-ділова сфери („Руська правда”, грамоти з різних територій Київської Русі, договори руських князів з іншими народами);
літописна література („Повість минулих літ”, „Галицько-Волинський літопис”);
художня спадщина („Слово о полку Ігоревім”);
епістолярна спадщина (листи від Гостяти, листи від Михайла).

Уживання церковнослов'янської мови (літературної) в конфесійному письменстві в таких стилях:

літургійному (Остромирове Євангеліє 1056-1057рр., Галицьке Євангеліє 1144р.);
житійному (Житіє Феодосія Печерського”, „Сказаніє о Борисі і Глібі”);
проповідницькому („Поученіє Кирила Туровського”, „Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона).

Взаємодія і взаємовплив староукраїнської й церковнослов'янської мов:

Внесення церковнослов'янізмів у староукраїнські пам'ятки (післямова до Остромирового Євангелія 1057р., Ізборники 1073р. і 1076р., напис на Тмутараканському камені 1068р.)
Внесення елементів староукраїнської мови в оригінальну церковну літературу („Слово о законі і благодаті” київського митрополита Іларіона, „Сказаніє о Борисі і Глібі”, літописання Нестора, „Поученіє” Кирила Туровського; переклади: „Хроніки” Георгія Амартола, „Історія юдейської війни” Йосипа Флавія, повість „Александрія” Козьми Індікоплова, „Житіє чоловіка Божого Олексія”).
Фольклор як одне з найважливіших джерел староукраїнської літературної мови („Моління Данила Заточника”, „Слово про загибель руської землі”).

Проблема відношення церковнослов'янської мови до староукраїнської літературної мови на народній основі висвітлювалася у працях В.І.Ламанського, М.К.Нікольського, С.П.Обнорського, І.І.Срезневського, О.О.Шахматова, В.М.Історіна. Загальна характеристика мовної ситуації в Київській Русі висвітлювалася в працях визначних українських учених Олекси Горбача, Степана Смаль-Стоцького, Агатангела Кримського, Іларіона Свенціцького, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, Євгена Тимченка, Леоніда Булаховського, Василя Німчука, Григорія Півторака, Івана Ющука. Староукраїнська й церковнослов'янська мови в цей час існували як самостійні літературні мови зі своїми системами і сферами функціонування, будучи об'єднувальним чинником східних слов'ян.

Середньо українська літературна мова (середина XIV — XVIIст.). Литовсько-польська доба (1350-1650):

Доля українців після розпаду Київської Русі. Захоплення українських земель Литвою і Польщею. Утворення (XIVст.) Молдавської держави, у складі якої опинилися Буковина.
Літературні мови XIV — першої пол.XVст : слов'яноруська (церковнослов'янсь-ка) і руська (українська ділова) мови. Ствердження державності „руської” мови у другому виданні „Литовського статуту”. „Судебник” Казимира Ягайловича (1468).
Особливості мови українських грамот XIV-XVст., близькість її до розмовного мовлення. Діалектні риси в мові грамот. Створення спільних варіантів ділових жанрів літературної мови (українсько-білоруського в Литовському князівстві на полісько-волинській основі), українсько-молдавського (на південно-західній та покутсько-наддністрянській основі) в Галичині й Буковині.
Переклади простою мовою богослужебних книг: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехівський Апостол (1560). Зв'язок цих перекладів з чеськими та польськими перекладами. Відображення в перекладах живої народної мови. Виникнення друкарства в Україні. Перші друковані праці: „Євангеліє учительноє” (1559), Острозька Біблія (1580-1581). Значення друкованих видань для уніфікації мови.
Правописна строкатість пам'яток, писаних простою мовою на народній основі, що зумовлена: а) невідповідністю кириличної азбуки звуковій системі української мови; б) невідповідністю правописних норм церковнослов'янської й простої літературно-писемної мови фонетико-морфологічним нормам української мови; в) намагання оборонців церковнослов'янської мови під впливом реформ Є. Тирновського ліквідувати не лише в мові, а й у правописі місцеві особливості; г) кваліфікацією, грамотністю автора чи писаря.
Політика польських феодалів після Люблінської унії 1569р., спрямована на переслідування української мови і культури.
Полонізми й латинізми в тогочасній українській літературній мові, наслідування стилістичних прийомів польсько-латинських зразків. Взаємовпливи української й польської мов унаслідок контактів українського і польського народів.

Відображення живої української мови в діловому українському письменстві та літописах:

мова українських грамот XIV-XV ст., близькість її до розмовної мови. Діалектні риси в мові грамот. Наявність у мові грамот архаїчних, книжних огласовок і форм поряд із огласовками й формами живої розмовної мови;
мова актово-урядових документів XVI-XVIIст. (зокрема так званих „гродських книг”). Зв'язок мови актово-урядових документів з живими українськими говорами. Церковнослов'янізми, полонізми і латинізми в актово-урядовій мові цієї доби;
мова українських літописів першої половини XVIIст. — Львівського, 2-го Київського та Густинського.

Виникнення братських шкіл (кінець XVIст.), складання для них церковнослов'янських граматик, створених за греко-латинськими зразками: „Граматика словенска язіка…” (1586), „Граматика доброглаголиваго еллинословенского языка” (1591”), „Грамматіка словенская” Лаврентія Зизанія (1596), „Грамматіка словенския правилное синтагма” Мелетія Смотрицького (1619), Кам'янецька (1638). Спроба Івана Ужевича скласти граматику ділової української мови на південно-західній українській основі (рукописна „Граматика словенская” (1643,1645), популяризація і зміцнення позицій української літературно-писемної мови. Лексикографічні описи церковнослов'янської мови з українськими тлумаченнями („Лексис…” Лаврентія Зизанія(1596), „Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто” невідомого автора, „Лексыконъ словеноросскый..” Памва Беринди (1627), „ Синоныма славенороська” (XVIIст.); латино-слов'янські словники (Є.Славинецького, А.Корецького- Сатановського (бл. 1642). Розвиток церковно-релігійної публіцистики полемічного характеру на народномовній основі, спрямованої проти полонізації та латинізації української мови („Писание к утекшим от православное веры епископам…”, „Краткословный ответ Феодула… против безбожного … писания Петра Скарги”, „Порада” Івана Вишенського, „Пересторога” Іова Борецького, „Палінодія” Захарії Копистенського). Роль полемічної літератури в розвитку церковнослов'янської мови.

Мова художньої літератури кінця XVI — першої половини XVIIст.: панегіричні й богословсько-дидактичні вірші (зразок перших — „Выршъ на жалосный погребъ…Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича, приклад других — „Перло многоцьнное” Кирила Транквіліона Ставровецького); драма великоднього циклу „Слово о збуренню пекла”, інтермедії до духовної драми Я.Гаватовича. Пісня про воєводу Стефана „Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш” у „Чеській граматиці” Яна Богослова (складена до 1671 р.) як перша фіксація української поетичної народнопісенної мови та проникнення її в літературу. Сильні впливи польської й латинської мови на українську ділову, запозичення з польської, німецької, латинської, татарської, а в південно-західних говірках — з румунської та мадярської мов. Збагачення лексики давньої української літературної мови (головним чином „простої мови”) за рахунок термінології з різних сфер виробництва, культури, побуту, соціальних відносин. Відносна однотипність мови ділового письменства цієї доби і художньої літератури,писаної „простою мовою”. Ділове, конфесійне і художнє українське письменство XVIст. як свідчення наявності в українській мові основних притаманних їй лексичних, фонетичних і граматичних рис; значна варіантність літературних норм.

Українська літературна мова початкового періоду формування її на народнорозмовній основі. Козацька доба (1648-1780):

Визвольна війна українського народу 1648-1654рр. проти польського гніту; приєднання України до Росії; розвиток українськомовного ділового жанру в Гетьманщині, витіснення його польською мовою на Правобережжі, російською мовою — на Слобожанщині, пізніше — в Гетьманщині.
Занепад слов'яноруської (церковнослов'янської) і простої книжної української літературної мови з кінця XVII ст., занепад житійно-повістєвого жанру, полемічної літератури, шкільної драми, духовних пісень та віршів, учительно-проповідних творів, одописно-панегіричних віршувань. Заборони польського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні (1590) і Варшавського сейму (1696) писати по-українськи на Правобережній Україні. Уніфікація тенденцій у церковно-наукових жанрах літературної мови (в Київській академії й у церковних виданнях для школи) в дусі наближення до літературної мови Росії (також у вимові й морфології), витіснення полонізмів, германізмів, латинізмів і замінювання їх церковнослов'янізмами й українсько-російськими архаїзмами; західні (німецькі, голландські, англійські, французькі) мовні впливи (здебільшого лексичні) за російським посередництвом, а на захід від Дніпра — за польським посередництвом.
Києво-Могилянська академія як найважливіший осередок давньої української літератури й літературної мови на Лівобережній Україні другої половини XVIIст. і першої половини XVIII ст. (мова ділової, церковно-ораторської, історично-наукової, мемуарної та художньої літератури різних жанрів, оригінальної й перекладної тощо). Просвітницько-риторична діяльність Феофана Прокоповича, пов'язане з нею збагачення лексики давньої української літературної мови і прагнення до унормування граматики. Посилення польського впливу на українську літературну мову і переслідування українського письменства на Правобережній Україні, що лишилася під владою Польщі.
Стилістична строкатість літературної мови XVIIст. — першої половини XVIII ст. Відсутність твердих усталених норм у межах окремих типів мови.
Реформа алфавіту і графіки Петра I. Значення її для розмежування церковної і світської літератури та для демократизації літературних мов — української, російської, білоруської. Збереження (в обмеженому вжитку) кириличної графіки в Галичині, на Буковині й Закарпатській Україні.

Становлення української літературної мови на загальнонародній основі:

особливості ділової мови другої половини XVII — початку XVIIIст. (листування гетьманської й полкових канцелярій; листування канцелярії Запорозької Січі; акти полтавського й інших „городових урядів”; закарпатський „Урбар” 1771-1774рр.; галицька „Книжиця для господарства” 1768 та ін.);
характерні особливості мови „Синопсису” І.Гізеля, літописів Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки;
мова художньої літератури та публіцистики другої половини XVII- кінця XVIIIст.: шкільних драм, інтермедій, різдвяних і великодніх віршів, ліричних, пародійно-травестійних і сатиричних віршів мандрівних дяків. Виробничо-професійна лексика в мові віршів Климентія Зиновієва сина. Мова віршів Івана Некрашевича. Мовотворчість видатного українського філософа, просвітителя, письменника Григорія Сковороди.

Нова українська літературна мова (кінець XVIII — 40-ві р.р. XIX ст.):

Поширення української мови на південний схід: виникнення українських степових і кубанських говірок. Виникнення на південному сході (Донбас) та півдні (Кривбас) у зв'язку з розвитком шахтарства й промисловості російського етнічного елементу. Заселення росіянами великих міст, російщення їх (військові гарнізони, чиновництво, російські школи, російська православна церква). Заборона української мови з опорою на тлумачення її як „діалекту російської чи польської мови”: переведення викладання в Києво- Могилянській академії на російську мову (1784), заборона читання молитов і відправлення служби церковною мовою українського зразка (1786), розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття українських церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови (1789), закриття українського (руського) інституту Львівського університету, де на двох факультетах навчання велося українською мовою (1808), постанова сейму про викладання в школах Західної України виключно польською мовою (1817).
Формування української літературної мови, побудованої на народній основі. Історична роль у цьому процесі південно-східного наріччя і зокрема середньонаддніпрянських говорів.
Народна основа мови творів І.Котляревського. Широке, але переважно бурлескне використання І.Котляревським української розмовної мови і мовних багатств усної народної творчості в „Енеїді”. Строкатість у мові творів І.Котляревського лексичних , фонетичних і граматичних явищ. Елементи давньої української літературної мови в „Енеїді”, мова п'єси „Наталка Полтавка”. Значення творчості І.Котляревського в історії української літературної мови.
Боротьба в Галичині за літературну мову на народній основі („Русалка Дністрова”).
Розвиток української літературної мови в період від І.Котляревського до Т.Шевченка. Полеміка навколо питання про право на існування літератури, писаною народною українською мовою. Обстоювання цього права М.Максимовичем, В.Далем, О.Павловським, Г.Квіткою-Основ'яненком та ін. Спроба створення „серйозного” („середнього”) стилю в українських ліричних поезіях, баладах і прозі (П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, поети-романтики, Г.Квітка-Основ'яненко) та пов'язане з цим збагачення літературної мови в галузі лексики (переважно за рахунок лексики народної мови, частково церковнослов'янізмів), фразеології й синтаксису. Широке і стилістично різноманітне використання усної народної творчості, зокрема пісенної мови та розмовно-побутової мови різних верств села і міста. Використання поетами-романтиками мовних засобів історичних дум, ліричних пісень, народної фантастики, а також звукопису та ритмічних синтаксичних фігур (анафоричні звертання і запитання, розгорнені періоди та ін.).
Перші спроби української публіцистичної прози: „Супліка до пана видавця” Г.Квітки -Основ'яненка; „Супліка до Грицька Квітки” та „Писулька до того, котрий щобожого місяця Українського Гінця по всіх усюдах розсилає” П.Гулака-Артемовського; „Так собі до земляків” Є.Гребінки; „Передмова” Т.Шевченка до „Гайдамаків” і його ж передмова до другого (нездійсненного) видання „Кобзаря” 1847р.; публіцистика „Русалки Дністрової” тощо.
„Граматика малороссийского наречия” О.Павловського (1818). Інші граматики та граматичні праці першої половини XIXст. (І.Могильницького, Й.Лозинського, М.Лучкая, Й.Левицького). Словники української мови першої половини XIXст.
Варіантність граматичних норм української літературної мови в першій половині XIXст. Полеміка навколо питання граматичної і правописної нормалізації української літературної мови (М.Максимович, Г.Квітка-Основ'яненко).
Правописні системи першої половини XIX ст. в Східній і Західній Україні.

40-ві рр. XIX — початок XX ст.:

Новий етап у розвитку української літератури й української літературної мови у зв'язку з появою „Кобзаря” Т.Шевченка. Мовотворчість Т.Шевченка, його погляди на художнє слово. Народні й книжні джерела мови Т.Шевченка. Семантико-стилістичне використання церковнослов'янізмів у мові Т.Шевченка. Синтез різнорідних складників у єдиній мовностилістичній системі, яка становить основу сучасної української літературної мови. Роль Т.Шевченка у створенні лексичних, фонетичних і граматичних (морфологічних, синтаксичних) норм української літературної мови. Мова поезії та драматургії Т.Шевченка. Багатство мовних засобів поезії Т.Шевченка, зумовлене ідейно-тематичними аспектами його творчості. Творчість Т.Шевченка у контексті слов'янських культур. Епохальне значення Т.Шевченка для розвитку української літературної мови. Т.Шевченко — основоположник нової української літературної мови і нової української літератури.
Загальна характеристика розвитку української літературної мови другої половини XIX — початку XX ст. Розширення сфер застосування української літературної мови на Східній та Західній Україні: а) художня література; б) проза і публіцистика; в) театр; г) частково наука і школа ( в тому числі недільні школи кінця 50-х — початку 60-х рр. XIXст. у Західній Україні).
Збагачення української літературної мови новими лексичними і стилістичними засобами у зв'язку з розвитком суспільно-політичних відносин, науки, техніки й мистецтва. Освоєння українською літературною мовою народнорозмовної лексики і фразеології. Формування і зростання наукової, філософської, суспільно-політичної й технічної термінології. Переосмислення старих слів і висловів, церковнослов'янізмів та діалектизмів. Розвиток словотворення. Основні засоби словотвору в різних стилях і жанрах української літературної мови. Збагачення стилістичних засобів і прийомів літературної мови.
Дальший розвиток основних стилів української літературної мови (насамперед мови художньої літератури) наприкінці XIX — на початку XX ст. Основні тенденції розвитку й удосконалення морфологічної і синтаксичної систем у різних стилях літературно-художньої мови та публіцистики. Лінгвоцид уряду російської імперії щодо української мови: заборона видавати підручники, літературу українською мовою (1863, 1876, 1895, 1914 рр.), заборони викладати в школах українською мовою (1864, 1881, 1909 рр.), заборона українських театральних вистав (1884). Виступи на захист української мови російських передових учених (академіки О.О.Шахматов, Ф.С.Корш, П.Ф.Фортунатов та ін.) проти утисків української літератури й мови. Припинення переслідувань українського слова під час революції 1905р. і відновлення їх у наступні роки реакції.
Боротьба визначних діячів української культури за право вільного розвитку української мови й культури та право українців здобувати вищу освіту рідною мовою. Пантелеймон Куліш як „історик та ідеолог” (І. Огієнко) української мови.
Умови розвитку української літературної мови на Західній Україні в обстановці буржуазно-клерикальної реакції й переслідувань з боку цісарського уряду австрійської монархії.
Нова філософія української літературної мови в науковій діяльності Михайла Драгоманова.
Українське національне відродження (друга половина XIX — початок XX ст.).
Мовні дискусії про становище, стан і шляхи розвитку української літературної мови, про єдину соборну українську мову для українців усіх регіонів. Історико-етнографічні, романтичні та позитивістські, прагматичні погляди на українську мову та її перспективи.
Роль І.Нечуя-Левицького в історії української літературної мови.
Панас Мирний про історію літературної мови і шляхи розвитку української літературної мови.
Мовні позиції та мовотворча діяльність Бориса Грінченка.
Боротьба Івана Франка за єдину українську літературну мову.
Значення мовотворчості Лесі Українки для розвитку української літературної мови. Михайло Старицький, Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка про стан і майбутнє єдиної української мови.
Українська мова в науковій і художній діяльності Михайла Грушевського.
Агатангел Кримський як історик української літературної мови.
Праці Івана Огієнка з історії української літературної мови.
Відображення стилістичної різноманітності літературної мови й особливостей мови різних соціальних верств у художній літературі середини XIXст. — початку XXст. (Марко Вовчок, Л.Глібов, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, Панас Мирний, І.Франко, І.Тобілевич, Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Грабовський, А.Тесленко, В.Стефаник, О.Кобилянська та ін.).
Питання граматичного й лексичного унормування української літературної мови в українській пресі XIX — початку XX ст. Граматики й словники другої половини XIX –початку XX ст. Критична оцінка цих граматик і словників. Правописні системи другої половини XIX — початку XXст. у Східній та Західній Україні. Боротьба за створення єдиного українського правопису.

Українська літературна мова за радянських часів:

Жовтневий переворот у Петрограді (1917р.) і національно-визвольна боротьба українців. Українська академія наук, інститут української наукової мови.
Культурна революція і поширення норм літературної мови в народних масах. Роль народної інтелігенції в розвитку української літературної мови. Основні напрями розвитку і джерела збагачення української літературної мови в різні періоди радянської доби.
Розширення і збагачення словникового складу мови у зв'язку з докорінними змінами в житті народу. Характер словникових змін на різних етапах розвитку суспільства. Нова термінологія, нові слова і нові значення слів радянської доби. Збагачення української термінології в епоху НТР. Основні шляхи і способи словотворення. Процес вироблення єдиних орфоепічних і граматичних норм української літературної мови для всіх українських земель. Проблеми створення єдиного українського правопису. Мова засобів масової політичної й ділової інформації. Зміни у співвідношенні стилів на новому етапі розвитку української літературної мови . Доба українізації і її трагічний кінець. Обмежене використання української мови в державних, наукових і ділових сферах у 40-80-х роках XXст.
Найважливіші граматики української мови : „Сучасна українська літературна мова” за ред. Л.А.Булавського у двох томах (1952); „Курс сучасної української літературної мови” (Б.М.Кулика і М.А. Жовтобрюха, у двох частинах); „Сучасна українська літературна мова” за ред. І.К.Білодіда у п'яти томах. Підручники з української мови для вищих навчальних закладів і шкіл.
Найважливіші словники радянської доби: „Русско-украинский словарь” (1948), „Русско-украинский словарь” (1968) у трьох томах, „Українсько-російський словник” у шести томах (1953-1963), „Етимологічний словник української мови” (у 7 т.–1982–1985,—Т.1—3), „Фразеологічний словник української мови” у двох томах (1998), тлумачний „Словник української мови” (1970-1980) в одинадцяти томах, „Українська мова. Енциклопедія” (2000) та ін.
Видання історичних пам'яток української мови. Відображення розвитку української літературної мови в українській художній літературі (мовотворчість Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Олександра Довженка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха та ін.).
Високий рівень перекладацького мистецтва в галузі художньої літератури. Українське мовознавство в діаспорі.

Доба нової державності української мови:

Державність української мови. Правова основа державності української мови. Закон про мови в УРСР (1989р.). Конституція України (1996р.) про мову (стаття 10). Мовні обов'язки громадян. Українська мова як державна і як рідна в освітній системі, у державному і громадському житті.
Розширення сфер функціонування української мови на всіх рівнях державного і суспільного життя.
Збагачення виражальних засобів української мови (зміни в лексиці, фразеології).

Розділ VI. Емський указ

30 травня 1876 р. — Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав.

...Не допускати ввезення у межі Імперії, без особливого на те дозволу Головного Управління у справах друку, будь-яких книг, що видаються за кордоном малоросійським наріччям. Заборонити в Імперії друк, на тому самому наріччі, будь-яких оригінальних творів чи перекладів, за виключенням історичних пам'яток, але з тим, щоб і ці останні, якщо [вони] належать до усної народної словесності (як-от пісні, казки, приказки), видавалися без відступлення від загальноросійської орфографії (тобто не друкувалися так званою «кулішівкою»).

…Заборонити також будь-які на тому самому наріччі сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання (як такі, що мають наразі характер українофіл сяких маніфестацій). Подтримати газету «Слово», що видається у Галичині в напрямку ворожому українофільському, назначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію [збоку дописано: «1000 крб. з сум III жанд., до тексту не вводити, а лише мати на увазі»], без якої вона не може продовжувати існування і повинна буде припинити діяльність.

…Посилити нагляд з боку місцевого учбового начальства, щоб не допускати у початкових училищах викладання будь-яких предметів малоросійським наріччям.
…Звернути серйозну увагу на особовий склад викладачів в учбових округах Харківській, Київській та Одеській, вимагаючи від попечителів цих округ іменного списку викладачів з позначкою про благонадійність кожного щодо українофільських тенденцій та тих, що позначені як неблагонадійні чи сумнівні, перевести у великоросійські губернії, замінивши уродженцями цих останніх.
…Визнавалося б корисним взяти за загальне правило, щоб в учбові установи округ: Харківської, Київської та Одеської призначити викладачів переважно великоросіян, а малоросіян направляти до учбових закладів С.-Петербурзької, Казанської та Оренбурзької округ.

Висновок:

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам’яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про поз бавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу “не було, нема і бути не може”. Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі в які неможливо повірити, яле нема речей, яких не могло б бути.

Додатки:

«Граматка» П. Куліша, Санкт-Петербург, кінець 1857 р. — перший підручник сучасної української мови.(додаток 1)

«Українська абетка» («Укранска абтка») М. Гаццука (М. О. Гатцука), Москва, 1860 р. — один з найперших українських букварів.(додаток 2)

Список використаної літератури:

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький. Мова і нація. – Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994.
Енциклопедія українознавства. – Т.4. – К., 1994.
Мацько Л.І., Сидоренко О.М. Українська мова. Усний та письмовий екзамени: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1992.
Найдорожчий скарб. Слово про рідну мову/ Упоряд. В.І. Лучук. – К.: 1990.
Субтельний О. Історія України. – Львів, 2001.
Ткачук І.М. Історія нашої мови. – К., 2000.
Ухтомський С.В. Мовні стежини. – Львів, 1999.
Яцура А.Р. Мова і нація. – К., 1996.
Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ, 1994.
Огієнко І.І. Історія української мови. – К.: Либідь, 1995.
Пивторак Г. "Украинцы: откуда мы и наш язык". - Киев, 1993.
Шевченко Ф.П. Україна // Українська радянська енціклопедія, т.11, кн.1. - Київ, 1984.
Шилов Ю. Сторінки історії та культури

Історичний розвиток, періодизація та концепції історії української мови