Іван Каманін – відомий український історик

Іван Каманін – відомий український історик

План

1. Вступ
2. Біографічні дані
3. Наукова діяльність
4. Висновки
5. Література

Вступ

Одною з яскравих постатей серед цілої плеяди визначних істориків Київської історичної школи Володимира Боніфатійовича Антоновича була особа Івана Михайловича Каманіна – історика, архівіста, палеографа, якому 23 вересня 2014 р. виповнюється 164 роки від дня народження, а в грудні цього ж року минає 94 роки з часу смерті вченого.

Наукова діяльність І. М. Каманіна припала на кінець XIX – початок XX ст. – період чи не найвищого розвитку української історичної науки. Епоха, що зростала на терені українських вищих навчальних закладів, в першу чергу в Київському та Львівському університетах, десятки істориків європейського рівня, володіючих не лише загалом глибоким запасом знань з гуманітарних і природничих наук, а й здатних проводити дослідження в найрізноманітніших галузях історичної науки, підходити до наукових проблем комплексно і грунтовно. Саме такою і була творча особистість І. М. Каманіна, автора численних праць з історії українського козацтва, архівознавства, палеографії, дипломатики, філігранології, історії слов’янознавства, церковної історії та археології, історії м. Києва, історії літератури, історії євреїв і циган, історіографії. Вони в більшості своїй були написані на основі широкого архівного і актового матеріалу.

Біографічні дані

Народився Іван Каманін 11 вересня 1850 р. (за старим стилем) в сім’ї офіцера (батько був поручником артилерії) в містечку Димері (тепер селище м. т. Димер Києво-Святошинського району Київської області). Мати майбутнього історика – Олександра Олександрівна походила з родини Щуровських. З часом родина переїхала до Києва, де Іван вступив до 2-ї Київської гімназії.

Незважаючи на те, що батько І. М. Каманіна був росіянин, в родині, можливо, під впливом матері, переважав український дух. Така ж сприятлива обстановка зустріла майбутнього історика і в 2-й Київській гімназії. Цей навчальний заклад в ті часи відзначався відмінним учительським складом, на чолі з директором І. І. Слєпушкіним та інспектором п. Симчевським. Останній будучи великим прихильником вивчення минулого України, прагнув пробудити інтерес до нього і в учнях гімназії. Що ж стосується І. І. Слєпушкіна, то багато років по тому І. М. Каманін, з приводу його брошури про Богдана Хмельниц-кого, зауважив, що вона з’явилась під час найбільшого поступу в зацікавленні рідною старовиною, коли навіть учителі гімназії читали учням у класі літописи Самовидця, Величка, Граб’янки й подавали їм хоч невеликі знання з історії української літератури. Отож не випадковим був намір І. М. Каманіна отримати фах історика. Скінчивши в 1868 році гімназію, він вступає на історико-філологічний факультет Київського університету св. Володимира.

Це був час відродження історико-філологічного факультету, після кризи, коли навіть ставилося питання про його закриття. Саме в цей час кафедри університету заступили: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, І. В. Лучицький, П. А. Терновський, вчені, які сприяли не тільки славі університету св. Володимира, а й приклали багато зусиль, щоб піднести українську історичну науку до європейських вимог. Відроджувався в цей період і Київський Центральний архів, що існував при університеті з 1852 р. В архіві знаходилось близько шести тисяч актових книг і до півмільйона окремих документів XVI-XVIII ст. Це була майже не займана цілина, що давала історикам великий простір для наукової праці.

Одним з перших такою можливістю скористався В. Б. Антонович. Спочатку, як член Комісії для розгляду давніх актів, з ініціативи якої і був заснований сам архів, а згодом, як співробітник Київського Центрального архіву. На основі вміщених матеріалів В. Б. Антонович в 1863 р. видав свій перший науковий твір – дослід про козацтво 1500-1648 pp. Згодом, у 1870 р. він захистив магістерську дисертацію «Последние времена казачества на правой стороне Днепра» і отримав кафедру російської історії в університеті св. Володимира. Постійно користуючись в своїй роботі актовими книгами Володимир Боніфатійович прагнув залучити до роботи з архівними матеріалами і своїх студентів, серед яких був і І. М. Каманін.

Молодому історику поталанило з учителями. Ще в стінах гімназії його навчали кращі київські педагоги-історики: К. М. Воскресенський, М. П. Драгоманов, Н. С. Тумасов, І. О. Самчевський, протоієрей П. Г. Лебединцев. Потрапивши в університет І. М. Каманін став працювати під керівництвом провідних його викладачів: В. С. Іконнікова, В. Б. Антоновича, Ф. А. Терновського і М. П. Драгоманова. Спочатку він планував спеціалізуватися по всесвітній історії. За порадою М. П. Драгоманова і при його допомозі І. М. Каманін переклав з французької мови працю одного з кращих сходознавців свого часу Ф. Ленормана «История древнего Востока». За редакцією того ж М. П. Драгоманова працю було надруковано в «Университетских Известиях». Ця книга за тих часів була підручником з курсу східної історії, що його викладав М. П. Драгоманов в університеті.

З 1870 p., під керівництвом В. Б. Антоновича, Іван Каманін починає працювати в Центральному архіві. Разом з іншими студентами він брав участь у систематизації документів, самостійно займався їх вивченням. Особливу увагу І. М. Каманін приділяв літописам удільно-вічового періоду, та матеріалам по історії України періоду ХУІ-ХУШ ст., які в майбутньому лягли в основу його праць з історії українського козацтва і палеографії.

Здавалося, що у молодого науковця все складається найкращим чином: виховання та навчання в українському національному дусі, тісні стосунки з В. Б. Антоновичем, наукова робота під його керівництвом. Але наприкінці університетського курсу І. М. Каманіна спіткало нещастя: захворювання тифом і як його наслідок – глухота. Це була велика душевна драма для молодої людини, до того ж товариської, веселої вдачі. «Не було щастя, та нещастя допомогло» – так говорить народна мудрість. Так склалося і в житті Івана Михайловича. Доля привела його в Київський Центральний архів, де він знайшов справжнє життєве покликання. Завдяки матеріалам цього архіву І. М. Каманін написав цілий ряд робіт, які і в наш час не втратили своєї наукової цінності. Але це було значно пізніше. Перенісши хворобу, наприкінці курсу навчання в університеті – в 1872 p., Іван Каманін став перед вибором професії. Звичайна для філолога чи історика педагогічна діяльність стала для нього неможливою внаслідок глухоти. Тому І. М. Каманін, ще до закінчення університету, з метою заробітку, почав працювати акцизним доглядачем на одній із київських тютюнових фабрик.

Закінчивши у 1872 р. Київський університет І. М. Каманін, однак, тривалий час перебував на посаді акцизного доглядача. І тільки в 1883 р. він цілком віддається роботі в Київському Центральному архіві давніх актів. Глухота, що дедалі більшала, не тільки не заважала йому працювати в архіві, а навіть була, в деякій мірі, сприятливим фактором – відвертала вченого від всіляких сторонніх занять, давала можливість зосередити всю увагу на вивченні стародавніх рукописів, що допомогло І. М. Каманіну стати одним з найкращих знавців актового матеріалу, зокрема, щодо змісту, мови, форми викладу.

І. М. Каманіна справедливо можна вважати істориком самого Київського Центрального архіву. У 1878 p., ще до офіційного вступу на посаду помічника архіваріуса і бібліотекаря університету, І. М. Каманін написав роботу «Київський Центральний Архів», в якій дав огляд виникнення і діяльності цього закладу протягом 1852-1878 років. Через два роки автор зробив нову спробу такого огляду, на протязі 1852-1880 років.

Наукова діяльність

На початку 80-х p.p. XIX століття розпочинається активна творча діяльність І. М. Каманіна. В 1880 р. він пише статтю «К вопросу об имени Галшки Гулевичовны основательницы Братской школы и монастыря», а наступного року іншу статтю під назвою «Киевские контрактовые ярмарки». У 1882 р. історик розпочинає дослідження проблеми міського самоврядування статтею, яка залишилась назакінченою – «Из истории городского самоуправления по магдебургскому праву». Пізніше I. М. Каманін до цієї проблеми повертався неодноразово, зосередивши свою увагу на історії самоврядування м. Києва, яке існувало на підставі магдебургзького права, скасованого 23 грудня 1835 р. В статті «Последние годы самоуправления Киева по магдебургскому праву» («Киевская старина», 1888 р.) автор поставив питання – чому те право було скасоване. Далі він докладно виявив зловживання київського магістрату, що привели право до скасування, а також зробив спробу з’ясувати історичні причини тих зловживань. Він їх бачив у тому, що німецьке право було чуже для Києва і не було поєднане з потребами місцевого життя. Право це мало становий характер, і економічна нерівність робила одну частину людей залежною від другої – сильнішої. Адміністрація і суд були змішані і це вело до зловживань. Вибори війтів й інших урядовців мали багато хиб і не давали Гарантії для обрання тих осіб, що хотіли громадяни міста. Поступово вибори були мало не зовсім скасовані, й війтів призначували. Петрівська реформа, що поділила «поспільство» на «почетнейшее общество» і «подлых людей», разом із зміцненням влади війтів, та їх призначенням, замість обрання, а також разом із контролем адміністрації вели до придушення суспільної думки і врешті, на думку І. М. Каманіна, привели до остаточного скасування в Києві магдебурзького права. До історії міського самоврядування історик звертався і в статті «Новые данные для истории Киевского городского самоуправления в XVII веке», вміщеній в збірнику статтей по історії права, присв’яченому М. Ф. Владимирському-Буданову (Київ, 1904 р.). В ній автор звернув увагу на ті риси, що відрізняли Київ від інших міст України. У 1892 р. побачили світ «Материалы по истории киевской городской общины», де було вміщено ряд гетьманських універсалів, що-до Києва, та різних пільг, йому надаваних, чи то під охорону браних.

Протягом 80-х років І. М. Каманін дає цілу низку рецензій, що відзначалися досить широкою проблематикою, але переважно були присвячені працям з архівознавства та археології. Вони, як правило, друкувались в «Киевской старине».

Архівознавство було головною сторінкою наукової діяльності І. М. Каманіна. Результатом його багаторічної роботи з фондами архіву стали «Описи актовых книг Киевского Центрального архива». Описи ці зроблено надзвичайно пильно, в них докладно подано зміст кожного акту, наведено імена осіб, назви місцевостей, там згадуваних7 Питання складання описів і їх форми завжди цікавили Івана Михайловича. Він присвятив їм окрему доповідь у товаристві Нестора-літописця, не раз повертаючись до нього, підносячи це питання на археологічних з’їздах, і нарешті висловив свої погляди в листовній доповіді, що її подав до Української Академії Наук наприкінці 1920 р.

Постійно працюючи з актовим матеріалом, І. М. Каманін неодноразово мав справу з випадками фальсифікації давніх документів. Актові книги, що знаходились в Київському Центральному архіві містили значну кількість підроблених документів. Це було зумовлено тим, що після приєднання Західного краю в 1772 і 1796 pp., російська влада почала вимагати від дрібної шляхти підтвердження її дворянських прав. Її представники, з метою довести свої права на дворянство і маєтки, стала вдаватися до підробки документів. Виконували їх люди досвідчені, і тому виявляти підробки було нелегко. Питанню про експертизу давніх документів І. М. Каманін присвятив доповідь під назвою «Об экспертизе древних подложных документов», з якою він виступив на XI археологічному з’їзді, що відбувся у Києві в 1899 р. Наступного року ця робота була видана в Москві окремим виданням. В ній було наголошено на тому, що експертиза повинна бути кваліфікована, для цього її слід доручати тільки досвідченим архівістам і проводити на місцях, бо пересилка документів носить риск їх втрати, або нової фальсифікації. А центральним архівам, на думку історика, слід займатися експертизою документів тільки в особливо складних випадках. Окреме місце в роботі приділене характеристиці діяльности комісії по експертизі документів 1892 p., а також правил експертизи, вироблених нею.

Досить часто Івану Каманіну доводилося на практиці застосовувати свої принципи експертизи, доводячи фальсифікацію чи помилковість документів, які представлялися йому для обстеження. Зокрема, на підставі того, що він визнав за справжню, а не підроблену грамоту XVI ст., яка стверджувала за «шевським цехом» Києва право власності на садибу на Подолі, суд підтвердив це право, власності за товариством шевців-ремісників.

В «Чтениях Исторического Общества Нестора-летописца» за 1907 р. було вміщено статю I. М. Каманіна «Из истории подложных документов», в якій він продовжив розгляд проблеми встановлення фальсифікованості чи правдивості документів. У першому випадку, з грамотою галицького князя Льва, вчений, всупереч традиційній думці про підробленість всіх подібних грамот, відстоює достовірність цього документу. Пояснення своєї позиції він дає таке: грамоти, належавши дуже давнім родам, протягом століть терпіли від пожеж, розорень і т.п., при їх відновленні цілком можливим було деяке скорочення, або доповнення. Саме така доля спіткала грамоту князя Льва, до якої, після відновлення, було вписано приписку датовану 1366 роком. І. М. Каманін ставить питання – чи можна цю грамоту вважати фальшивою? І дає заперечну відповідь: «Такі відновлені по пам’яті, або копіях документи мають історичне значення: якщо вони не протирічать юридичним нормам життя того часу, до якого вони відносяться, то вони можуть бути визнані за дійсні, як доказ факту, що здійснився». В такому розумінні автор визнав дійсними грамоти князів Любарта Гедиміновича, Романа Галицького та ін. Другий приклад, приведений у цій статті, пов’язаний із універсалом Б. Хмельницького, який був оголошений земським підсудком Ф. Булюбашем фальшивим. І. М. Каманін довів безпідставність цього твердження, оскільки Ф. Булюбаш мав справу з копією, а не оригіналом документу. В цілому, спробу підсудка оголосити універсал «фальшивим» автор охарактеризував, як зазіхання приватних осіб на монастирські землі, право на які Київського Пустинно-Нікольського монастиря і проголошував названий універсал Б. Хмельницького.

Проблема експертизи документів тісно пов’язана з палеографією, яка дає можливість досить точного визначення часу написання рукописного пам’ятника, а також вирішення питання його достовірности. Цій допоміжній історичній науці І. М. Каманін присв’ятив працю, за яку він отримав Уварівську премію Російської Академії Наук – «Палеографический изборник: Материалы по истории южно-русского письма в XV-XVIII вв.».

Ця перша науково-теоретична праця по українській палеографії складається з двох частин: теоретичної, під назвою «Главные моменты в истории южнорусского письма в XV-XVIII вв.» і прикладної – понад 80 найхарактерніших типів українського письма з рукописних кодексів, актових книг і окремих документів. Головна думка цієї роботи полягає в тому, що зміни в характері письма, які мали місце на Україні в XV-XVIII ст. становлять відбиток тих культурних впливів, які відбувалися в країні. На цій підставі І. М. Каманін встановив чотири періоди в історії українського скоропису. Перший – з середини XV до першої половини XVI ст. – Іван Каманін характеризував як спрощений «уставний скоропис». Тобто назвав його терміном, що був запропонований в свій час І. І. Срезневським. Історик також відзначив схожість уставного скоропису з напівуставним письмом, його архаїчність і відсутність зовнішніх впливів. Другий – з середини XVI до початку

XVII ст. – вчений рекомендував називати готичним, внаслідок польсько-німецького впливу, паралельно він відзначив вплив українських шкіл при реформованих тоді церковних братствах. Третій період – час впливу українських шкіл – на Правобережжі Дніпра до кінця третьої чверті XVII ст. і на Лівобережжі до середини XVIII ст., коли на Правобережжі остаточно встановлюється лише польський вплив, а на Лівобережжі – російський. І нарешті четвертий період в розвитку історії українського письма, згідно твердження І. М. Каманіна, на лівому березі Дніпра починається з середини, а на правому з кінця

XVIII ст., коли Україна була піддана засиллю русифікації і на Лівобережжі Дніпра зникають останні риси впливу українських шкіл. Кожен з періодів був ілюстрований автором численними фототипічними знімками, що дають уявлення про зразки письма тих часів.

Порівнюючи характерний для російського скорописного письма тип уставного скоропису із українським зв’язним скорописом, який відрізнявся від російського скошеністю і поєднанням літер, І. М. Каманін зазначав, що російське скорописне письмо, значною мірою, відрізнялось від українського в кінці XV на початку XVI ст. більшим архаїзмом при написанні літер. Більшу прогресивність українського письма історик пояснював тим, що російське письмо рано підкорилось чужому впливу (очевидно східному), під яким і виробились дві головні його особливості: нерівність і гачкуватість. На відміну від нього українське письмо, на думку Івана Каманіна, було вільне від стороннього впливу, дотримуючись в правилах написання вітчизняних традицій і довго утримуючи при цьому в собі характер уставного скоропису. Заслуги в розвитку українського письма І. М. Каманін повністю відносив на долю православного духовенства і монастирів, які і займалися освітньою діяльністю.

Затрачаючи багато часу і зусиль на дослідження, Іван Каманін розробляв методику аналізу письма по характеру лінування паперу і розташуванню на ній тексту, співвідношенню проміжків між літерами, словами і рядками. Методом вимірювання літер I. М. Каманін з допомогою винайдених ним інструментів показав можливість визначення особливостей українського і російського письма XVI-XVII ст. В останні роки свого життя вчений готував до видання другий випуск «Палеографического изборника» та друге, виправлене видання першого випуску. Однак ці його наміри так і залишились нездійсненими.

Заслуговує уваги практична робота історика по вивченню палеографічних пам’ятників, що здійснювалась у плані підготовчої роботи до XI археологічного з’їзду в 1898-1899 pp. Як директор Київського Центрального архіву І. М. Каманін був командирований підготовчим комітетом цього з’їзду на Волинь та Поділля для ознайомлення з монастирськими, церковними, приватними бібліотеками та архівами; огляду, розміщених в них, палеографічних пам’ятників: давніх рукописів, літописів і стародруків. В ході цієї наукової екскурсії Іван Каманін відвідав і оглянув архіви і бібліотеки Житомира, Заславля, Кам’янеця Подільського, Острога, Кременця, Володимира-Волинського, Ковеля, Луцька, Дубно, Почаївського монастиря, Чуднова, Полонного і Славути. І тільки із славутським архівом, що належав князю Сангушкові він ознайомитися не зміг. Це сталося не випадково, а із-за упередженого ставлення власника архіву до українських та російських істориків. Згідно з волею князя Сангушка, для роботи в його архіві допускалися тільки поляки. Проте І. М. Каманіну вдалося знайти цінні матеріали в інших місцях: Острозі і Почаївському монастирі.

Найцікавіші рукописи і стародруки, що були знайдені І. Каманіним під час експедиції, були виставлені на археологічній виставці, яка діяла в ході XI археологічного з’їзду у Києві, в серпні 1899 р. Одним з відділів цієї виставки – книг, рукописів і ґравюр – завідував І. М. Каманін. Пізніше він пригадував, що незважаючи на деяку обмеженість виставки (вона охоплювала Київську і Волинську губернії XV-XVIII ст.), демонстрація на ній цікавих зразків уставного і напівуставного письма стала помітним явищем у становленні української палеографії. Першою палеографічною виставкою, з дійсно науковим добором рукописів, І. М. Каманін вважав виставку, що була влаштована з ініціативи професора Соболевського при археологічному інституті в С. Петербурзі, в січні 1900 р.

Розквіт наукової діяльності І. М. Каманіна співпав з кінцем XIX століття, коли в області історії стали помітними нові тенденції – поряд з її політичними аспектами все більшої уваги надавалось соціяль-ним та економічним її сторонам. Чуйний до всіх нових наукових віянь, Іван Михайлович не став осторонь гарячих дискусій, що розгорілись навколо цієї проблеми. В колі своїх колег Іван Каманін висловлював критичні зауваження на адресу відомого російського історика В. О. Ключевського, в зв’язку з тим, що останній віддавав перевагу політичним питанням в історії перед економічними. В. О. Ключевському І. М. Каманін протиставляв іншого російського історика – О. С. Лаппо-Данилевського, відомого своєю схильністю до соціології.

Безперечно саме робота Івана Михайловича в Київському Центральному архіві, матеріали якого, переважно, стосувались юридичних та соціально-побутових відносин, пояснювала ту особливу увагу, з якою вчений ставився до цих питань. На його думку, статистика у зв’язку з економікою і повинні піднести історію як справжню науку.

Робота з архівними матеріалами не обмежувалась для І. М. Каманіна одним лиш студіюванням документів, та їх публікацією. Знайомство із змістом цих матеріалів спрямовувало історика до серйозного дослідження цілого ряду питань по історії України.

Одною з найбільш хвилюючих проблем для І. М. Каманіна було дослідження історії українського козацтва, її окремих епізодів, а також характеристика найвидатніших козацьких гетьманів.

Багато років займаючись систематизацією матеріалів періоду Хмельниччини, І. М. Каманін не міг обійти в своїх дослідженнях такого важливого питання, яким є в історії України козацтво. Це питання піднімалось рядом істориків, починаючи з 60-х pp. XIX ст. Вони, а насамперед М. І. Костомаров та В. Б. Антонович висунули багато різноманітних, іноді суперечливих гіпотез. Проте багато сторін цієї проблеми залишились нез’ясованими, а серед них найголовніші: час виникнення козацтва, питання – чи було українське козацтво тузем-ним населенням у вигляді сплаву місцевих землеробів з кочовиками і напівкочовиками, чи воно було прийшлим у вигляді промислових артілей.

В працях І. М. Каманіна початку XX ст. по історії козацтва помітна деяка трансформація його поглядів на історичний процес. Як і раніше, віддаючи належне економічним факторам в історії, вчений, проте, все більшу увагу звертає на фактори духовного життя, які уособлювалися в політиці, релігії, психології та культурі. Саме завдяки ідеям віри, на його думку, людство рухається по шляху прогресу.

Попри свою самостійну наукову працю, Іван Михайлович не поривав зв’язків із відомим істориком В. Б. Антоновичем та його школою. І. М. Каманін навіть входив в число найбільших приятелів Володимира Боніфатійовича, які тривалий час досліджували проблему чиншовиків на Правобережній Україні, з яких варто назвати хоча б імена: Т. Р. Рильського, К. П. Михальчука, О. І. Левицького, О. О. Андрієвського та ін. Окрім того група істориків працювала над складанням історико-географічного та біографічного словників України. Раз на тиждень вони збирались в кабінеті В. Б. Антоновича, де були під рукою топографічні карти та необхідні покажчики; тут кожний подавав свої готові картки, які відразу фіксувались відповідно до певної місцевості. Було запропоновано, що по закінченні підготовчої роботи кожен співробітник об’їде та дослідить один повіт або округу, щоб надалі зредагувати й опрацювати відповідний матеріал, додавши загальний огляд свого району, як окрему монографію. Протягом багатьох років роботи склад словникового гуртка змінювався. Проте В. Б. Антонович та І. М. Каманін продовжували її до смерті Володимира Боніфатійовича. На деякий час ця праця завмерла. І тільки в 1910 р. К. М. Мельник-Антонович, за участю того ж І. М. Каманіна, надрукувала на правах рукопису бібліографічний реєстр матеріалів до складання історично-географічного словника української землі в її етнографічних межах. Важливе місце в своїй науковій діяльності, особливо в останні роки життя, І. М. Каманін відводив археології. Цей напрям був тісно пов’язаний з релігійністю вченого. Він неодноразово брався за дослідження церков.

Висновки

Творчий шлях вченого обірвала смерть, що настала 11 січня 1921 р. Це була велика втрата для всієї української історичної науки, посилена тим, що Іван Каманін упокоївсь хоч і на схилі років, проте сповнений сил і бажання проводити і далі активну наукову роботу. Зокрема в комісії для вивчення західно-руського права, де І. М. Каманін ставив питання про створення першої української актографії.

Іван Михайлович Каманін залишив після себе багату наукову спадщину: понад сто окремих творів, десятки статтей та рецензій, що друкувалися, переважно, в «Киевской старине» та в Записках Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка у м. Львові (в Записках під псевдонімом А. Щуровський). Результатом діяльності вченого над виданням «Архива Юго-Западной России» стали: том четвертий, третьої частини – «Акты относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого»; том другий, п’ятої частини – «Акты по статистике евреев в XVIII в.».

Цей величезний науковий пласт, побудований на основі архівного, актового матеріалу періоду середньовіччя України, залишається до наших днів фактично нерозробленим. І можливо саме зараз, коли історики України та української діаспори об’єднуються для спільної праці, їх зусилля будуть звернені і на таку важливу проблему, якою є необхідність поглибленого дослідження наукової спадщини Івана Каманіна.

Іван Каманін – відомий український історик