Конституційний статус органів суду та прокуратури

PAGE 19

Тема Конституційний статус органів суду та прокуратури

1. Поняття та природа судової влади.

2. Конституційні принципи правосуддя в Україні.

3. Судова система України.

4. Правовий статус суддів України.

5. Конституційно-правовий статус Вищої Ради юстиції.

6. Прокуратура України в системі державних органів та її повноваження за Конституцією України.

1. Поняття та природа судової влади. Ідея поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову супроводжує пошук людством ідеальної держави протягом багатьох століть. Первинне втілення цієї ідеї вбачається в працях давньогрецьких мислителів: Аристотеля, Платона, Епікура, Полібія. Утвердження поділу влади як складової вчення про демократичну держави пов’язано з революційними подіями 17-18 ст. коли Джон Локк та Шарль Монтеск’є сформулювали цей принцип як важливу гарантію проти концентрації та зловживання владою, властивих тогочасним феодальним монархіям. Перші конституції закріпили хоча і в різних варіантах ідею поділу влади, вбачаючи в цьому важливий елемент рівноваги трьох основних функцій державної влади, необхідний для здійснення головної функції держави – охорони прав і свобод людини. У системі поділу державної влади України однією з її гілок згідно статті 6 КУ є судова влада, яка встановлюється для захисту суспільства від протиправної поведінки окремих осіб та організацій, охорони прав і свобод громадян, цивілізованого контролю за діяльністю інших складових державної влади, що забезпечує конституційність і законність їхніх дій і рішень. Така влада необхідна для вирішення конфліктів, що виникають в суспільстві. Тим самим судова влада здійснює управлінський вплив на суспільство в цілому, що є запорукою стабільності соціально схвалюваних рішень, прогресу в економічному, соціальному, соціокультурному аспектах суспільного розвитку. Разом з тим, зміст поняття судової влади на законодавчому рівні не визначений. Закріплена лише форма її реалізації – правосуддя. Стосовно доктринальних визначень, то в літературі з конституційного права їх існує значна кількість. Так Ю.М. Грошевий та І.Є. Марочкін розглядають її як специфічну гілку державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами – судами і призначення якої є розв’язання правових конфліктів та здійснення судового контролю. В.Д. Бринцев визначає судову владу як законну діяльність усіх ланок судової системи по забезпеченню й реалізації конституційного, господарського, кримінального, адміністративного, цивільного правосуддя. В.В. Сердюк визначає судову владу як самостійну і незалежну складову державної влади, створену для вирішення на основі закону соціальних конфліктів, які виникають між: державою і громадянами, громадянами, громадянами і юридичними особами, юридичними особами; захисту прав громадян у їхніх взаємовідносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами; контролю за дотриманням прав громадян при розслідуванні злочинів і проведенні оперативно-розшукової діяльності; встановлення юридично значимих фактів та станів.

Виходячи з даного визначення судова влада виконує наступні функції: 1) відправлення правосуддя; 2) судовий контроль за законністю та обґрунтованістю застосування засобів процесуального примусу; 3) тлумачення правових норм; 4) офіційне посвідчення фактів, що мають юридичне значення; 5) обмеження конституційної та іншої галузевої правосуб’єктності громадян України.

Згідно статті 1 ЗУ “Про судоустрій України” судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у відповідних формах судочинства. Правосуддя це правозастосовна діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції цивільних, господарських, кримінальних та адміністративних справ з метою охорони прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави.

Судочинство – це процесуальна форма здійснення правосуддя, діяльність суду як вид державної діяльності, що пов’язана з розглядом і вирішенням цивільних, кримінальних та інших судових справ.

2. Конституційні принципи правосуддя в Україні. Конституція України містить розділ 8 “Правосуддя”, який визначає базисні правові засади організації та здійснення правосуддя, основні вимоги щодо формування суддівського корпусу та встановляє загальний порядок забезпечення діяльності судів. Положення КУ не визначають основних засад правосуддя, а встановлюють у частині 3 статті 129 КУ тільки основні засади судочинства. Разом з тим, норми статей глави 2 Закону України “про судоустрій України” передбачають і конкретизують засади здійснення правосуддя в Україні: 1) здійснення правосуддя виключно судами; 2) право на судовий захист; 3) рівність перед законом і судом; 4) правова допомога при вирішенні справ у судах; 5) гласність судового процесу; 6) мова судочинства; 7) обов’язковість судових рішень; 8) право на оскарження судового рішення; 9) колегіальний та одноособовий розгляд справ; 10) самостійність судів і незалежність суддів; 11) недоторканість суддів; 12) незмінюваність суддів; 13) суддівське самоврядування.

Здійснення правосуддя виключно судами. Встановлення у статті 5 ЗУ “про судоустрій України” такої засади правосуддя як здійснення його виключно судами відтворює положення статті 124 КУ, відповідно до якої суд є єдиним органом держави, що здійснює правосуддя у цивільних, адміністративних, господарських, кримінальних справах і вправі постановити рішення, постанову, ухвалу або вирок. Суду надані виняткові повноваження щодо здійснення правосуддя саме тому, що жоден інший державний орган не має такої можливості ухвалювати рішення на підставі безпосереднього, всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи в умовах гласного й усного судового розгляду при забезпеченні змагальності і рівноправності сторін. Навіть за умови введення на території України чи її частини надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, що утворюються відповідно до КУ, оскільки за змістом статті 31 ЗУ “Про правовий режим надзвичайного стану” правосуддя на території, де введено надзвичайний стан здійснюється лише судами, створеними відповідно до КУ, а введення будь-яких скорочених або прискорених форм судочинства забороняється. Суть положення частини 1 статті 5 ЗУ “Про судоустрій” деталізується у відповідному процесуальному законодавстві, зокрема у статті 15 ЦПК України, статті 1 ГПК України, статті 15 КПК України, статті 4 КАС України. Положення про те, що правосуддя здійснюється виключно судами, означає, що судові рішення після набрання ними законної сили набувають характеру обов’язковості. Скасування або зміна судового рішення є виключним правом суду вищої інстанції (апеляційної, касаційної) з дотриманням відповідних процесуальних правил та гарантій, які захищають права та законні інтереси осіб, суспільства та держави. На підтвердження виключності здійснення правосуддя судом згідно із частиною 2 статті 5 ЗУ “Про судоустрій України” особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Така відповідальність конкретизована у статті 353 ККУ, яка передбачає кримінальну відповідальність за самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи.

Надання народу права безпосередньої участі у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних передбачено як КУ (стаття 124), так і ЗУ “Про судоустрій України” (стаття 5, 31, 65-72). КУ гарантує громадянам право на безпосередню участь у здійсненні правосуддя за допомогою інституту присяжних. Статтею 31 ЗУ “Про судоустрій України” визначено що в Україні діють суди присяжних. Однак КУ не регламентує питання, пов’язані з запровадженням суду присяжних, передусім моделі цього суду, принципів формування та компетенції. Існують дві моделі суду присяжних: англо-американська та континентальна. Першій моделі властиво те, що присяжні складають відокремлену від судді-професіонала колегію і завершують свою участь у розгляді справи прийняттям рішення про винність чи невинність підсудного, в той час як за другою моделлю всі питання, пов’язані з розглядом справи та постановленням вироку присяжні вирішують разом з професійним суддею. Стаття 124 КУ лише задекларувала право народу щодо здійснення судочинства через суд присяжних і фактично законодавець змішав надбання двох правових сімей.

Згідно з частиною 1 статті 127 КУ носіями судової влади у визначених законом випадках є також представники народу – народні засідателі. Чинним законодавством (частина 3 статті 17 КПК) визначено колегіальний розгляд судом першої інстанції у складі двох суддів і трьох народних засідателів лише кримінальних справ про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Право на судовий захист. Як одну з засад здійснення правосуддя стаття 6 ЗУ “Про судоустрій України” передбачає право на судовий захист. Відповідно до КУ права та свободи людини і громадянина як вища соціально-державна цінність є безпосередньо діючими, визначають сутність, зміст і спрямованість законів та забезпечуються правосуддям, кожному гарантується судовий захист його прав і свобод. За змістом цих правових позицій і виходячи з зобов’язань України як правової держави створити ефективну систему гарантування захисту прав і свобод людини і громадянина за допомогою правосуддя, невід’ємним елементом нормативного змісту права на судовий захист є правомочність зацікавлених осіб у тому числі і не притягнутих до участі у справі, на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод, порушених зокрема і не правосудним судовим рішенням. Вирішення судом питання про права та обов’язки осіб, не притягнутих до участі у справі не дозволяє вважати судовий розгляд справедливим. Така ситуація не забезпечує кожному у випадку спору щодо його прав і обов’язків закріплене статтею 6 Конвенції про захист прав людини й основних свобод права на справедливий та публічний розгляд справи в розумний термін незалежним та безстороннім судом. Особа не притягнута до участі в справі, щодо якої винесене судове рішення, яке порушує її права і свободи або таке, що покладає на неї додаткові обтяження чи обмеження у будь-якому разі повинна мати у своєму розпорядженні ефективні засоби відновлення своїх порушених прав – стаття 13 Конвенції.

Саме з таких позицій виходить Європейський суд з прав людини, який неодноразово вказував на те, що зазначена стаття гарантує наявність на національному рівні засобів правового захисту для здійснення матеріальних прав і свобод, встановлених конвенцією, незалежно від того, в якій формі вони забезпечуються в національній правовій системі. Засоби правового захисту мають бути ефективними в тому сенсі, що вони повинні запобігати виникненню порушення або його припиняти, так само як і надавати адекватну компенсацію за ті порушення, які були вчинені.

Право на судовий захист відноситься до основних невідчужуваних прав і свобод та одночасно виступає гарантією всіх інших прав і свобод, а в силу положень частини 2 статті 22 КУ – воно не може бути обмежено за жодних обставин. Право на судовий захист припускає конкретні гарантії ефективного відновлення в правах за допомогою правосуддя, що відповідає вимогам справедливості. Тому конституційне право на судовий захист означає не тільки право на звернення до суду, але і можливість отримати реальний судовий захист у формі відновлення порушених прав і свобод відповідно до закріплених на законодавчому рівні критеріїв, що у нормативній формі визначають у якому саме суді і за якою процедурою підлягає розгляду конкретна справа.

Відповідно до частини 1 статті 6 ЗУ “Про судоустрій України” захист прав, свобод і законних інтересів гарантується усім суб’єктам правовідносин. Гарантом цього виступає незалежний та неупереджений суд. Реалізація інституціональної складової незалежності суду передбачає: 1) проголошення і законодавче закріплення принципу поділу державної влади та дотримання його державою; 2) формування самостійної автономної і самоврядної судової системи поза структурами і органами законодавчої та виконавчої складових влади, а також інших органів та інститутів громадянського суспільства; 3) заборона іншим державним органам здійснювати функції, притаманні судовій складовій влади; ;) заборона створення надзвичайних і особливих судів; 5) заборона законодавцю приймати нормативно-правові акти, що анулюють з ефектом зворотної сили рішення суду.

Рівність перед законом і судом. Стаття 7 ЗУ “Про судоустрій України” одним з принципів правосуддя визначає рівність перед законом та судом. Загально правова рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань… Рівноправність громадян забезпечується в усіх галузях економічного, політичного, соціального та культурного життя. Рівність громадян перед судом передбачає, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової системи, не мають при цьому ніяких переваг і не зазнають жодних обмежень. Рівність усіх людей перед законом є одним з найважливіших принципів правової держави. Але в демократичних державах з метою захисту конституційно-правових цінностей допускається нерівність перед законом. Щодо України то така нерівність проявляється в особливому порядку притягнення до відповідальності ПУ, народних депутатів, суддів, прокурорів, посадових осіб Рахункової палати та інших. Конституційне положення про рівність усіх перед законом і судом знайшло закріплення в нормах статті 5ЦПК України, статті 16 КПК України. Це правове положення відповідає міжнародним актам про права людини, зокрема про право на правосуддя, судовий захист.

Сутність рівності перед судом полягає у вільному доступі громадян до правосуддя незалежно від їх соціального і майнового стану, а організацій – місця перебування, підпорядкованості і форми власності. Дія такої засади правосуддя як рівність перед судом поширюється на здійснення правосуддя не тільки у кримінальних, але і у цивільних, адміністративних та господарських справах у судах загальної та спеціалізованої юрисдикції, а також у КСУ. КСУ та суди загальної юрисдикції під час вирішення справ застосовують закони до всіх громадян і організацій рівною мірою, не надаючи перевагу будь-кому за ознаками, зазначеними у статті 7 ЗУ “Про судоустрій України”.

Правова допомога при вирішенні справ у судах. Положення частини 1 статті 59 КУ щодо права кожного на правову допомогу відтворені у статті 8 ЗУ “Про судоустрій України”. Єдиного законодавчого акту, який би визначав в Україні засади функціонування системи безоплатної правової допомоги не прийнято. Хоча створення ефективної системи безоплатної правової допомоги випливає також із міжнародних зобов’язань України: положень конвенції, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, інших міжнародних документів. На думку Європейського Суду з прав людини вирішення питання про те, чи вимагають інтереси правосуддя надання особі безоплатної правової допомоги в суді, залежить від багатьох обставин, оцінка яких покладається на національні суди та органи досудового провадження у справах. Національні суди повинні враховувати інтереси правосуддя постійно, на всіх стадіях розгляду конкретної справи. На думку Європейського суду з прав людини, національні суди при вирішенні питання чи потребують інтереси правосуддя надання особі безоплатної правової допомоги повинні враховувати наступні обставини: 1) відсутність достатніх коштів для оплати послуг захисника; 2) складність справи або відносна складність фактичних та правових елементів; 3) тяжкість правопорушення; 4) суворість покарання. Європейським судом положення статті 6 конвенції тлумачиться як необхідність призначення адвоката не тільки у кримінальних але і в цивільних та адміністративних справах. Щодо України, то гарантоване право кожного на безоплатну правову допомогу на сьогодні реалізується лише через механізм КПК України. Решта осіб – учасники цивільного, адміністративного та господарського судочинства залишаються поза межами зазначених гарантій, що відповідно, позбавляє їх реального доступу до правосуддя. Парламентська Асамблея Ради Європи в 2005 році закликала органи влади України покращити доступ до правосуддя шляхом запровадження системи безоплатної правової допомоги у відповідності зі стандартами Ради Європи та практикою Європейського суду з прав людини, однак дана проблема залишається не вирішеною.

Гласність судового процесу. Стаття 129КУ встановила перелік основних засад судочинства, до яких віднесено гласність судового розгляду та його повне фіксування технічними засобами. Дане положення відтворено в статті 9 ЗУ “Про судоустрій України” де також розкривається поняття повного фіксування технічними засобами під яким розуміється проведення в залі судового засідання фото і кіно зйомки, теле, відео, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання з дозволу суду в порядку, встановленому процесуальним законом. Норми конституції України не містять такого поняття як відкритість судового процесу, що чітко витримано у статті 20 КПК та статті 44 ГПК України, стаття 6 ЦПК та стаття 12 КАС поряд із терміном гласність вживають термін відкритість. Стаття 6 Конвенції наголошує на тому, що кожна людина має право на прилюдне оголошення судового рішення. Однак для преси і відвідувачів можуть встановлюватись деякі обмеження щодо допуску до зали засідань протягом усього судового розгляду або окремої його частини. Таке обмеження спричинено збереженням моралі, громадського порядку, національної безпеки, якщо того вимагають інтереси малолітніх, чи забезпечення захисту конфіденційності особистого життя, або привселюдність може зашкодити інтересам правосуддя.

Гласність судового розгляду – це відкритий розгляд у всіх судах цивільних та кримінальних справ. Термін гласність є ширшим за поняття відкритість, оскільки передбачає увесь зміст значення відкритості. В науковій літературі розрізняють три аспекти прояву гласності: 1) обов’язок суду забезпечити гласність судового розгляду справи; 2) право сторін на гласний розгляд справи; 3) право бажаючих бути присутніми у відкритих судових засіданнях, поширювати та отримувати інформацію про діяльність суду.

Мова судочинства. Однією з основних засад здійснення правосуддя є мова судочинства. Згідно із статтею 10 КУ державною мовою в Україні є українська мова. Відповідно до частини 1 статті 10 ЗУ “Про судоустрій України” судочинство в Україні провадиться державною мовою. Таким чином правосуддя в усіх його формах судочинства – цивільного, адміністративного, господарського, кримінального та конституційного – провадиться українською мовою. Водночас частиною 3 статті 10 КУ гарантовано вільний розвиток, використання та захист російської та інших мов національних меншин України. Обов’язок держави підтримувати інші мови випливає з ряду міжнародних договорів України. Так, положення пункту 3 статті 6 конвенції зобов’язує надавати безкоштовну допомогу перекладача, якщо людина обвинувачена у вчинені кримінального злочину не розуміє та не розмовляє мовою яка використовується у суді. Крім цього право обвинуваченого на безоплатну допомогу перекладача не обмежується тільки судовим розглядом, оскільки будь-які акти суду мають перекладатися або тлумачитися. Це правило поширюється і на досудове розслідування.

Обов’язковість судових рішень. Стаття 11 ЗУ “Про судоустрій України” внормовує обов’язковість судових рішень, відтворює та деталізує приписи пункту 9 частини 3 статті 129 КУ щодо обов’язковості судового рішення. Рішення суду проголошене іменем України, надає висновкам суду по справі владного, безперечного, неспростовного та загальнообов’язкового характеру. Порушення розпоряджень суду може передбачати наступні юридичні наслідки: примусове виконання, адміністративне або кримінальне покарання, стягнення збитків, відшкодування шкоди. Рішення є обов’язковим не тільки для сторін, але і для всіх громадян, посадових осіб, органів держави. Рішення – це акт правосуддя саме в цьому полягає його сутність. Судові рішення викладаються в наступних формах: ухвала і рішення в цивільному судочинстві; постанова і ухвала в адміністративному судочинстві; рішення, ухвали, постанови в господарському судочинстві; вироки, постанови та ухвали в кримінальному судочинстві. Будь-яке судове рішення викладається в письмовій формі та повинно містити зрозумілі міркування і юридично грамотні формулювання. У кожній справі приймається одне рішення. Згідно з роз’ясненням ВСУ від 29 грудня 1976 року судове рішення є найважливішим актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих КУ прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного К принципу верховенства права. Тобто, будь-яке судове рішення остаточно вирішує справу і його резолютивна частина повинна містити вичерпні висновки, що випливають з встановлених в мотивувальній частині обставин справи. Рішення набирає законної сили після закінчення встановленого відповідним процесуальним законодавством терміну на апеляційне оскарження. У випадку апеляційного оскарження чи внесення апеляційного подання судове рішення набуває законної сили якщо суд вищої інстанції відхилив апеляційну скаргу. Судові рішення ВСУ набирають законної сили негайно, оскільки є остаточними і оскарженню не підлягають. Рішення ВСУ може підлягати оскарженню тільки в одному випадку – з підстави визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України. Таким чином, законна сила судового рішення – це особлива властивість рішення, якої воно набуває за певних умов і полягає в тому, що після настання цих умов рішення стає обов’язковим не лише для всіх, але й незмінним для суду який його постановив.

Право на оскарження судового рішення. Згідно пункту 8 частини 3 статті 129 КУ однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків встановлених законом. Це конституційне положення відображене в статті 12 ЗУ “Про судоустрій України”. Відповідно до цієї статті учасники судового процесу та інші особи у випадку та порядку передбачених процесуальним законом мають право на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, яке не набрало (набрало) законної сили. За умови оскарження рішення до вищої судової інстанції воно може бути змінене або скасоване повністю чи частково за встановленими процесуальними правилами. Апеляційна система (з лат. звернення) зародилася ще за часів Римської імперії, коли існувала можливість послідовного оскарження рішень нижчих судів до імператора включно. Касаційна система перегляду судових рішень (з лат. касація - скасування) виникла у Франції. Згодом її сприйняли і впровадили в багатьох країнах. ВРУ приймаючи ЗУ “Про судоустрій України” передбачила існування в Україні таких видів перегляду судового рішення: апеляція, касація, повторна касація, перегляд справ за ново виявленими обставинами. Різниця між апеляційним та касаційним порядком перегляду рішень полягає в наступному: 1) апеляція подається на рішення, які не набрали законної сили, касація на рішення, що набрали законної сили; 2) апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, касаційна – тільки з питань права.

Колегіальний та одноособовий розгляд справ. Стаття 13 ЗУ “Про судоустрій України” передбачає як одну з засад здійснення правосуддя колегіальність та одноособовість розгляду справ. Відповідно до вказаної статті справи в судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також у випадках визначених процесуальним законодавством – судом присяжних.

Самостійність судів і незалежність суддів. Постановляючи те чи інше рішення суди здійснюючи судову функцію вирішують питання про життя, свободи людей, майно, управлінські акти тощо. Тільки суд може вирішити питання допустимості і тривалості позбавлення волі – зазначено в статті 104 Конституції ФРН. Конституція Франції називає судову складову влади захисницею особистої свободи. З цього вбачається значимість рішення суду – владного акта, який не може бути скасований ані законодавчим ані виконавчим органом, ані главою держави. Це свідчить про наявність у суду самостійного начала.

Засади самостійності судів та незалежності суддів визначені положеннями статті 14 ЗУ “Про судоустрій України”. Самостійність судів і незалежність суддів розуміється не так, начебто вони ніяк не залежать від двох інших складових влади, а зовсім по іншому. За змістом статті 92 КУ ВРУ як єдиний орган законодавчої влади в державі виключно шляхом прийняття законів визначає структуру судової системи, питання судочинства, компетенції судових органів, статусу суддів, розміри фінансування судової системи з державного бюджету. Крім того, ВРУ бере участь у формуванні суддівського корпусу. Відповідно до статті 125 ЗУ “Про судоустрій України” організаційне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції, крім ВСУ, КСУ, вищих спеціалізованих судів здійснює центральний орган виконавчої влади – Державна судова адміністрація. Однак правомочності стосовно судової складової влади двох інших її складових мають своїм предметом лише організаційні аспекти впливу на судову систему та судові органи, структуру та формування суддівського корпусу, але на цьому і закінчуються. Призначивши суддю, жоден з уповноважених на те органів не може за власним бажанням звільнити його з посади, втручатися в діяльність судді, так само як і в правозастосовну діяльність найвищого судового органу та судової системи в цілому. Так, згідно рішення КСУ від 19 травня 1999 року народний депутат не вправі звертатися з вимогами чи пропозиціями до судів, до голів судів та до суддів стосовно вирішення конкретних судових справ.

Недоторканість суддів. Зазначена конституційна гарантія знайшла своє відображення в статті 15 ЗУ “Про судоустрій України”. Недоторканість судді як одна з засад здійснення правосуддя поняття багатогранне. Встановлення додаткових, порівняно з недоторканістю пересічної особи гарантій недоторканості для окремих категорій державних посадових осіб, зокрема і для суддів, має на меті створення належних умов для виконання покладених на них державою обов’язків та захист від незаконного втручання в їх діяльність. Тобто недоторканість суддів розглядається як гарантія, але більш високого рівня у порівнянні з недоторканістю яка встановлюється для всіх осіб відповідно до принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом. Відповідно, якщо права і свободи згідно статті 92 КУ визначаються виключно законом, то гарантії вищого рівня, зокрема для суддів, враховуючи виняток з загального принципу рівності прав і свобод громадян та їх рівності перед законом визначаються виключно КУ. Про це наголошено в рішенні КСУ від 1 грудня 2004 року за змістом якого призначення недоторканості як складової незалежності суддів є забезпеченням здійснення правосуддя. Тобто гарантії недоторканості суддів обумовлені специфікою їх професійної діяльності, яка полягає у здійсненні правосуддя. Однак встановлення додаткових конституційних гарантій недоторканості для суддів може і не обмежуватись обсягом який визначений у частині 3 статті 126 КУ та пов'язаний з неможливістю без згоди ВРУ затримати чи арештувати суддю до винесення обвинувального вироку стосовно нього. Згідно статті 13 ЗУ “Про статус суддів” недоторканість судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне йому майно та документи. Проникнення в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проведення там огляду, обшуку чи виїмки, прослуховування його телефонних розмов, особистий обшук судді, а так само огляд, виїмка його кореспонденції, речей і документів може провадитись тільки за вмотивованим рішенням суду, а також за згодою судді у разі прийняття головою відповідного суду рішення про вжиття спеціальних заходів забезпечення безпеки.

Незмінюваність суддів. Положення суддівської незмінюваності сформульовано у положеннях статей 126, 128 КУ, статті 16 ЗУ “Про судоустрій України” статті 9 ЗУ “Про статус суддів” згідно з якими професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посади вперше. Судді обрані безстроково перебувають на посадах до досягнення ними 65 років. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені але з підстав передбачених пунктами 3-9 частини 5 статті 126 КУ. За чинним законодавством України незмінюваність суддів можна розбити на два етапи. Перший – це призначення Президентом особи на посаду судді вперше на 5 років. Цей строк є своєрідним випробувальним терміном, протягом якого суддя має можливість зарекомендувати себе як фахівець високого рівня. Однак для того щоб стати суддею суду вищої інстанції кандидат на цю посаду повинен відповідати вимогам встановленим частинами 2-4 статті 7 ЗУ “Про статус суддів”. Другий етап передбачений ЗУ “Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді ВРУ”, яким встановлена процедура обрання парламентом на посаду судді безстроково. Цей елемент незмінюваності суддів передбачає встановлення заборони стосовно особи, яка перебуває на посаді судді звільнення, переведення її на іншу посаду, в тому числі як на вищу так і нижчу.

Суддівське самоврядування. Відповідно до статті 25 ЗУ “Про статус суддів” для вираження своїх інтересів судді утворюють органи суддівського самоврядування, яке реалізується через відповідні форми: конференції суддів місцевих і апеляційних судів, збори суддів та з’їзди. Відповідно до частини 2 статті 130 КУ для вирішення питань внутрішньої діяльності судів дія суддівське самоврядування. Це конституційне положення знайшло своє відображення в статті 17 ЗУ “Про судоустрій”. В цьому законі зважаючи на важливість самоврядування суддів міститься спеціальний розділ присвячений даному питанню. Суддівське самоврядування як система відповідно до даного Закону поділяється на три складових: 1) суддівське співтовариство; 2) суддівські громади як окремі колективи суддів; 3) представницькі органи суддівського самоврядування. Організаційними формами суддівського самоврядування відповідно до статті 104 даного закону є: збори суддів; конференції суддів; з’їзд суддів України; ради суддів та їх виконавчі органи. Стосовно ВСУ, то суддівське самоврядування здійснюється через збори суддів ВСУ.

3. Судова система України. Згідно з КУ судочинство в Україні здійснюється КСУ та судами загальної юрисдикції. КУ встановлює заборону створення будь-яких надзвичайних та особливих судів. КСУ входить до судової системи як самостійний суб’єкт і є єдиним органом конституційної юрисдикції (ч.5 статті 125 КУ).

Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Згідно з ЗУ “Про судоустрій України” систему судів загальної юрисдикції складають (стаття 18):

1. місцеві суди, до яких належать:

- місцеві загальні суди – районні, районні у містах, міські й міжрайонні суди, а також військові суди гарнізонів;

- місцеві господарські суди – господарські суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя;

- місцеві адміністративні суди – окружні суди, що утворюються в округах відповідно до указу ПУ.

2. Апеляційні суди, до яких належать:

- апеляційні загальні суди – апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, Апеляційний суд АРК, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд військово-морських сил України, Апеляційний суд України.

- апеляційні спеціалізовані суди – апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу ПУ.

3. Вищі спеціалізовані суди – Вищий господарський суд України; Вищий адміністративний суд України.

4. Верховний суд України, який є найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції. ВСУ здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції. ВСУ очолює Голова ВСУ, до складу входять судді ВСУ, обрані на посаду безстроково, їхня кількість встановлюється указом ПУ, за поданням голови ВСУ, погодженим з радою суддів України.

У складі ВСУ діють:

- судова палата у цивільних справах;

- судова палата у кримінальних справах;

- судова палата у господарських справах;

- судова палата в адміністративних справах;

- військова судова колегія.

4. Правовий статус суддів України. Правосуддя згідно з ч.1 статті 127 КУ здійснюють професійні судді, та у визначених законом випадках, народні засідателі та присяжні. Звідси випливає, що носіями судової влади в Україні виступають насамперед судді, які виконують свої обов’язки на професійній основі.

Професійними суддями є громадяни, які відповідно до КУ призначені чи обрані суддями та обіймають штатну суддівську посаду в одному з судів, передбачених ЗУ “Про судоустрій України”. Судді є посадовими особами судової влади, які відповідно до КУ наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов’язки на професійній основі в КСУ та судах загальної юрисдикції. Згідно ч. 2 статті 127 КУ суддями можуть бути громадяни України, не молодші 25 років, які мають вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менше 3 роки, проживають в Україні не менш як 10 років і володіють державною мовою. Суддями спеціалізованих судів, окрім зазначених осіб, можуть бути також особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. В цьому разі на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований відповідною кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 30 років, який проживає в Україні не менш як 10 років, володіє державною мовою, має вищу освіту в галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, і стаж роботи за спеціальністю не менше 5 років. Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни: 1) визнані судом обмежено дієздатними або не дієздатними; 2) які мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов’язків судді; 3) щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи непогашену судимість.

Перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює ПУ на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судді обираються безстроково ВРУ на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням голови ВСУ чи відповідного вищого спеціалізованого суду. Судді обрані безстроково перебувають на посаді судді до досягнення ними 65 віку. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені з посади лише з підстав, зазначених у ч. 5 статті 126 КУ, а саме в разі: 1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено; 2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я; 3) порушення суддею вимог щодо несумісності; 4) порушення суддею присяги; 5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 6) припинення його громадянства; 7) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим; 8) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням. Повноваження судді також припиняються у разі його смерті.

Професійні судді не можуть належати до політичних патрій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницьким мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької, творчої. Судді є особами недоторканими, в чому полягає недоторканість суддів – розглядали в принципах судочинства.

5. Конституційно-правовий статус Вищої Ради юстиції. Вища рада юстиції діє згідно зі статтею 131 КУ, а правові основи її організації та діяльності визначено в ЗУ “Про вищу раду юстиції” від 15 січня 1998 року. Вища рада юстиції є колегіальним, незалежним органом, відповідальним за формування високопрофесійного суддівського корпусу, здатного кваліфіковано, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя на професійній основі, а також за прийняття рішень стосовно порушень суддями і прокурорами вимог щодо несумісності та в межах своєї компетенції про їхню дисциплінарну відповідальність. Вища рада юстиції складається з 20 членів та формується наступним чином: по 3 члена призначають ВРУ, ПУ, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ; 2 членів призначає всеукраїнська конференція працівників прокуратури.

На посаду члена вищої ради юстиції може бути рекомендований громадянин України, не молодший 35 років і не старший 60 років, який проживає в Україні не менш як десять останніх років, володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше 10 років.

За посадою до складу Вищої ради юстиції входять Голова ВСУ, міністр юстиції України, Генеральний прокурор України. Вища рада юстиції:

- вносить подання ПУ про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

- розглядає справи та ухвалює рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

- здійснює дисциплінарне провадження стосовно суддів ВСУ та суддів вищих спеціалізованих судів;

- розглядає скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних і місцевих судів, а також прокурорів.

6. Прокуратура України в системі державних органів та її повноваження за Конституцією України. У механізмі державної влади прокуратура виступає відносно самостійним інститутом і безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади, хоча тісно взаємодіє з усіма гілками влади. Згідно статті 121 КУ прокуратура становить єдину систему, до якої входять: Генеральна прокуратура України, прокуратури АРК, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспортні та інші спеціалізовані прокуратури. В основу побудови та функціонування системи прокуратури покладено такі принципи:

1. принцип централізму, який полягає в наступному

- органи прокуратури становлять жорстку ієрархічну систему – нижчі за належністю прокурори підпорядковані вищим і всі прокурори підпорядковані Генеральному прокуророві України

- генеральний прокурор призначає підлеглих прокурорів терміном на 5 років і звільняє їх з посади;

- вищі за належністю прокурори мають право давати підлеглим прокурорам обов’язкові до виконання вказівки і доручення.

2. принцип законності, який передбачає, що органи прокуратури:

- здійснюють свої повноваження на підставі додержання КУ та чинних на території України законів, незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їхніх органів;

- захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом, незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак;

- вживають заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили, поновлення порушених прав і притягнення в установленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення.

3. принцип гласності – органи прокуратури діють гласно, інформують органи державної влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення.

4. принцип незалежності у здійсненні своїх завдань і функцій, який знаходить свій прояв у тому, що органи прокуратури:

- наділені Конституцією та законами України власною компетенцією;

- у здійсненні повноважень органів прокуратури заборонено втручання інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, засобів масової інформації.

Найвищу сходинку в ієрархії органів прокуратури займає Генеральна прокуратура, яку очолює генеральний прокурор. Генеральний прокурор має першого заступника та заступників і затверджує структуру генеральної прокуратури України та положення про її структурні підрозділи. Генеральний прокурор України є найвищою посадовою особою в системі органів прокуратури, він призначається та звільняється з посади ПУ за згодою ВРУ. ВРУ може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади. Строк повноважень Генерального прокурора – 5 років. Генеральний прокурор звільняється з посади також у разі: 1) закінчення строку на який його призначено; 2) не можливості виконувати свої обов’язки за станом здоров’я; 3) порушення вимог щодо несумісності; 4) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 5) припинення його громадянства; 6) подання заяви про звільнення за власним бажанням. Генеральний прокурор здійснюючи керівництво органами прокуратури:

1. спрямовує роботу органів прокуратури і здійснює контроль за їхньою діяльністю;

2. призначає першого заступника, заступників Генерального прокурора України, керівників структурних підрозділів, головного бухгалтера, інших працівників Генеральної прокуратури;

3. затверджує структуру і штатну чисельність підпорядкованих органів прокуратури, розподіляє кошти на їх утримання;

4. призначає за погодженням з ВР АРК прокурора АРК;

5. призначає заступників прокурора АРК, прокурорів областей, міст Києва та Севастополя, їхніх заступників, міських, районних, міжрайонних, а також прирівняних до інших прокурорів;

6. відповідно до законодавства визначає порядок прийняття, переміщення та звільнення прокурорів, слідчих прокуратури та інших спеціалістів;

7. відповідно до законів України видає обов’язкові для всіх органів прокуратури накази, розпорядження, затверджує положення та інструкції;

8. присвоює класні чини згідно з положенням про класні чини працівників прокуратури. Вносить подання ПУ про присвоєння класних чинів державного радника юстиції 1, 2, 3 класів.

Вказівки Генерального прокурора з питань розслідування є обов’язковими до виконання всіма органами дізнання і попереднього слідства.

Закон України “Про прокуратуру” передбачає відповідні вимоги до працівників прокуратури:

1. прокурорами і слідчими можуть призначатись громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості. Особи, які не мають практичного досвіду роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року. Особи, вперше призначені на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури приймають присягу працівника прокуратури, текст якої затверджується ВРУ;

2. на посади прокурорів АРК, областей, міст Києва та Севастополя та прирівняних до них прокурорів призначаються особи віком не молодше 30 років, які мають стаж роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 7 років; на посади районних і міських прокурорів – віком не молодше 25 років і зі стажем роботи в органах прокуратури або на судових посадах не менше 3 років;

3. прокурори і слідчі прокуратури підлягають атестації один раз у 5 років. Сумісництво служби в органах прокуратури з роботою на підприємствах, в установах чи організаціях, а також з будь-яким підприємництвом не допускається, за винятком наукової та педагогічної діяльності;

4. не можуть бути прийняті на посаду прокурора або слідчого прокуратури особи, які були засуджені за вчинення злочину, за винятком реабілітованих;

5. військовими прокурорами і слідчими призначаються громадяни України з офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі та мають вищу юридичну освіту;

6. працівники прокуратури не можуть належати до будь-яких політичних партій чи рухів.

За порушення законодавства, неналежне виконання службових обов’язків або скоєння ганебного вчинку прокурори і слідчі прокуратури несуть відповідальність, передбачену Дисциплінарним статутом прокуратури України.

Конституційними функціями прокуратури є:

1. підтримання державного обвинувачення в суді;

2. представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках передбачених законом;

3. нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4. нагляд за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

5. нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами;

Документами прокурорського реагування на факти порушення законності, встановлені під час здійснення прокурорського нагляду є:

Протест прокурора на акт, що суперечить закону, приноситься прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до вищого органу.

Припис прокурора про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищому в порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правочинні усунути порушення.

Подання прокурора з вимогами про усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його заступником до державного органу, громадської організації або посадовій особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду.

Постанова прокурора про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи – виноситься прокурором, його заступником у разі порушення закону посадовою особою або громадянином.

На прокуратуру не може покладатись виконання функцій, не передбачених КУ та ЗУ “Про прокуратуру”.

Конституційний статус органів суду та прокуратури