Загальні засади конституційно-правового статусу людини і громадянина

12

Тема №10 Загальні засади конституційно-правового статусу людини і громадянина (2 год.)

  1. Поняття і сутність правового статусу особи.
  2. Види правового статусу особи.
  3. Елементи правового статусу особи.
  4. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні.
  5. Межі основних прав і свобод людини і громадянина.
  6. Міжнародні стандарти прав людини.

1. Поняття і сутність правового статусу особи. Етимологічно поняття “Правовий статус” (з лат. “status” означає положення чи становище) означає правове положення чи становище соціального суб’єкта в суспільстві та державі. В юридичній літературі існують різні визначення правового статусу особи. Так, М.І. Матузов вважає, що правовий статус особи – це юридично закріплене становище особи в суспільстві. Інші вчені вважають що це поняття складається з соціально допустимих і необхідних можливостей особи не просто як індивіда, а як громадянина. М.В. Вітрук визначає правовий статус як систему юридичних прав, свобод, обов’язків і законних інтересів в їх єдності, основу чи ядро її правового становища. Правовий статус особи в суспільстві та державі залежить від того, які вона має права та обов’язки. Таким чином, правовий статус можна визначити як систему прав, свобод, обов’язків, які закріплені Конституцією, міжнародними договорами та чинним законодавством.

В праві різних країн проблема правового статусу вирішується неоднаково. Можна виділити чотири основних підходи до вирішення зазначеної проблеми:

1. традиціоналістський, характерний для звичаєвого права. Поширений в деяких країнах Тропічної Африки, Океанії, Латинської Америки. Людина відповідно до даного підходу розглядається як невід’ємна частина племені, її права не можуть бути реалізовані окремо від племені;

2. мусульманський, характерний для країн де іслам проголошений державною релігією. Правовий статус особи відповідно до даного підходу визначається шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху, людина не має права розпоряджатись собою на власний розсуд, всі її дії мають бути підпорядковані волі Аллаха. Таким чином людина обмежена в своїх правах;

3. колективістський підхід, базується на визнанні пріоритету колективу, суспільства, класу по відношенню до особи. А також на обмеженості прав людини суспільними інтересами. Втілення цих положень в соціалістичних конституціях призводило на практиці до заперечення принципу свободи, градації основних прав, основними з яких вважались соціально-економічні права. Дискримінація окремих громадян за класовою ознакою, майновим станом, закріплення широкого кола обов’язків людини перед суспільством і державою;

4. ліберальний (європейський) підхід базується на ідеї природних і невідчужуваних прав людини і на вченні про свободу як природному стані людини.

На основі цих 4 підходів склались 2 типи розуміння правового статусу особи: 1.) природно-правовий, відповідно до якого людина є природною цінністю, в силу цього має певні невід’ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини; 2.) позитивістський – розуміння прав людини як таких, що надаються державою.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України почався перехід від колективістського підходу до сучасного ліберального. Своє логічне завершення цей процес отримав з прийняттям КУ, яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі загальновизнаних стандартів в галузі прав людини. Відмінність такого підходу від колишнього радянського підходу до проблеми правового статусу особи полягає у відмові від класового підходу при закріпленні прав людини, у визнанні суб’єктивних прав і свобод людини і громадянина, у визнанні суб’єктом індивідуального правового статусу кожну людину і громадянина, у відмові від пріоритетів інтересів колективних суб’єктів над індивідуальними, та інтересів держави над інтересами особи.

Конституція України підходить з трьох позицій до закріплення основ правового статусу особи:

1. встановлення принципів правового статусу особи;

2. закріплення власне самого переліку основних прав і свобод і обов’язків людини і громадянина;

3. закріплення гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи з цього конституційний статус особи як інститут конституційного права – це сукупність норм КУ, які закріплюють основи правового статусу, а саме принципи правового статусу, основні права і обов’язки, гарантії їх реалізації. Ці норми в структурі КУ систематизовані у розділі ІІ КУ, який є найбільшим за обсягом статей, розміщених одразу після загальних засад конституційного ладу України і передує розділам, які закріплюють статус органів державної влади та місцевого самоврядування, що вказує на пріоритет людини у порівнянні з державою.

2. Види правового статусу особи. В юридичній літературі виділяють кілька видів правового статусу особи. В залежності від змісту і обсягу прав і обов’язків виділяють:

1. конституційний (загальний) статус людини і громадянина. Він є єдиним і однаковим для всіх осіб і відіграє роль базового для всіх інших статусів.

2. спеціальний статус окремих категорій громадян (статус народних депутатів України, Президента України);

3. індивідуальний статус особи, що характеризує стать, вік, національність, освіту, майновий стан та інші властивості особи;

4. загальний статус іноземців та осіб без громадянства;

5. спеціальний статус окремих категорій іноземців (дипломатів, послів, військовослужбовців);

6. галузеві правові статуси. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і обов’язків в певній сфері суспільних відносин (наприклад, статус підозрюваного у вчиненні злочину – кримінальне право, статус державного службовця – адміністративне право).

В залежності від носія прав та обов’язків виділяють наступні види правового статусу:

1. Правовий статус людини (особи);

2. правовий статус громадянина України;

3. Правовий статус іноземця;

4. Правовий статус особи без громадянства;

5. Правовий статус біженця.

Людина – це біосоціальна істота, одна з форм земного життя, яка наділена здатністю мислити, створювати і використовувати знаряддя праці, володіти членороздільною мовою.

Поняття “Особа” – характеризує людину як суб’єкта, який має індивідуальний, саме цій людині притаманний інтелект, моральні та інші якості, сформовані в процесі суспільного життя.

Громадянин – це особа, яка перебуває у правовому зв’язку з державою, що знаходить своє вираження у їх взаємних правах і обов’язках.

Іноземець – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином або підданим іншої держави або держав.

Особа без громадянства – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином або підданим.

Біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи, або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської приналежності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань або не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання не може (не бажає) повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.

3. Елементи правового статусу. У вчених конституціоналістів не має єдиної точки зору щодо розуміння структури конституційно-правового статусу особи. Відповідно виділяється різна кількість елементів і різні явища в якості елементів структури конституційно-правового статусу особи. Найбільш повною вважається структура правового статусу яка складається з наступних елементів:

статусні правові норми та правовідносини;

суб’єктивні права, свободи і юридичні обов’язки;

громадянство;

правові принципи та юридичні гарантії;

законні інтереси;

правосуб’єктність;

юридична відповідальність.

Суб’єктивне право особи – це міра можливої поведінки. Як зазначає В.В. Кравченко, право – це можливість вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах визначеними правовими нормами.

Свобода людини це така її властивість, яка є первинною до її прав. Людина повинна бути вільною, тобто мати свободу і тільки тоді вона може мати і реалізувати свої права. Свобода з одного боку розглядається як природний стан людини, а з другого, як міра дозволеної поведінки, яка здебільшого характеризує внутрішній світ людини (свобода думки). Свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині, тобто свобода людини не може бути абсолютною, вона обмежується свободою інших людей. Основа свободи – рівність можливостей для всіх. Межі свободи можуть бути визначені лише законом, який є мірою свободи: дозволено все, що не заборонено законом. Вольтер писав: “Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів”.

Обов’язок – це міра необхідної поведінки, яка вказує на необхідність здійснення певних дій, або утримання від їх вчинення з метою забезпечення інтересів держави, суспільства та особи і забезпечена встановленням юридичної відповідальності.

Ті права, свободи і обов’язки, які закріплені в КУ називаються основними. В інших правових актах передбачені й інші права, свободи та обов’язки, які розширюють зміст і перелік конституційних.

Законні інтереси особи – це дозволені нормативно-правовими актами прагнення особи до задоволення своїх потреб, до володіння тими чи іншими благами, соціальними цінностями, послугами.

Правосуб’єктність складається з правоздатності і дієздатності особи.

Загальна конституційна правоздатність означає здатність мати конституційні права та обов’язки, виникає з моменту народження і визнається за всіма людьми незалежно від їхнього віку, статі, легальності народження, стану здоров’я, соціального стану, національності, ставлення до політики, релігії, моральності поведінки та інших ознак. Але у окремих передбачених КУ випадках здатність мати конституційні права і обов’язки може бути пов’язане з досягненням особою певного віку. Наприклад, відповідно до ст. 33, 65 неповнолітні не можуть без згоди своїх батьків залишати територію України, не призиваються на військову службу. Припиняється конституційна правоздатність зі смертю особи. Обсяг конституційної правоздатності є рівним у всіх людей – статті 21, 24 КУ.

Конституційна дієздатність це здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе конституційних прав та свобод та самостійно їх здійснювати. А також своїми діями створювати для себе конституційні обов’язки, самостійно їх виконувати і нести відповідальність за їх не виконання. Наприклад, обов’язок сплачувати податки несуть особи, які реалізували своє право на працю, підприємницьку діяльність. Обсяг конституційної дієздатності визначається КУ і не може бути обмежений крім випадків передбачених нею (стаття 64 КУ). Здатність людини і громадянина своїми діями набувати для себе прав та обов’язків залежить від змісту цих прав і обов’язків, і відповідно від цивільної дієздатності особи. Конституційна дієздатність як і цивільна дієздатність може бути обмежена. Наприклад, відповідно до статті 70 КУ не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Відповідно, вони не можуть реалізувати право передбачене статтею 38 КУ.

4. Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні. Центральним елементом правового статусу особи є права і свободи людини і громадянина. Але система цих прав і свобод не може існувати без певних основних ідей, які закладені в її основу. Цими ідеями є принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина. До цих принципів відносяться наступні:

1. принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини і громадянина. Даний принцип закріплений в ст. 21 КУ та означає, що права і свободи не даровані людині державою і ніким іншим. Вони як загальновизнані у світі стандарти можливої поведінки належать кожній людині від народження, притаманні кожній людській істоті і суспільство та держава визнають це як факт. Права і свободи людини є такою ж загальнолюдською цінністю як Земля, повітря, океани, досягнення світової культури та науки. Вони також не підлягають продажу, обміну, купівлі, даруванню. Непорушність прав людини передбачає неможливість зменшити обсяг і зміст того чи іншого права, поставити поведінку людини спрямовану на реалізацію права в неправове русло.

2. принцип невичерпності прав і свобод людини і громадянина прямо встановлено в статті 22 КУ. Історія підтверджує існування соціальної закономірності згідно з якою потреби людини постійно зростають і стають все більш різноманітними. Відтак вказаний принцип передбачає, що перелік прав і свобод людини і громадянина у чинній конституції не може вважатись раз і назавжди визначеним і вичерпним. Він буде доповнений тоді, коли для цього виникнуть відповідні економічні, соціальні, політичні умови. Відповідним резервом для цього є права і свободи передбачені міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надала ВРУ.

3. принцип рівності у правах та свободах та рівності перед законом випливає з статей 21 та 24 КУ. Згідно статті 21 КУ усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах. Стаття 24 КУ передбачає: Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Як зазначено в статті 1 Декларації ООН “Про раси і расові забобони” від 27 листопада 1978 року всі люди належать до одного і того ж виду і мають загальне походження. Вони народжуються рівними у гідності та в правах і всі вони становлять невід’ємну частину людства. Всі люди і групи людей мають право відрізнятися один від одного розглядати себе як таких і вважати себе рівними. Проте різноманіття форм життя і право на відмінність ні за яких обставин не можуть слугувати приводом для расових забобонів. Те що громадяни мають рівні конституційні права і свободи необхідно розуміти так, що передбачені розділом ІІ КУ права і свободи поширюються рівною мірою на всіх громадян і мають для них однаковий зміст та обсяг. Таким чином не може бути такого щоб одні права поширювались на певну групу громадян, а інші ні, щоб один громадянин мав право на свободу думки, слова, приватну власність, медичну допомогу, а інший ні. Будь-яка відмінність неприпустима, а перевага яка здійснюється за ознаками раси, кольору шкіри, статі, релігійних, політичних та інших переконань, майнового та соціального стану та інших ознак є дискримінацією. Стаття 24 КУ зазначає що громадяни мають рівні тільки конституційні права. Щодо інших, неконституційних прав, наприклад, право на носіння вогнепальної зброї, права на додаткову відпустку, то їх слід розглядати як спеціальні права службових осіб, які їм надаються для ефективного виконання ними своїх обов’язків, або як права-пільги для найменш соціально захищених громадян. Тому деякі громадяни можуть не мати таких прав, або мати менший їх обсяг.

В статті 24 КУ мова йде лише про громадян, які мають рівні конституційні права та свободи та є рівними перед законом. ЗУ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” передбачає, що іноземці є рівними перед законом. Таким чином, виходить що громадяни України та іноземці не є рівними у своїх правах та свободах. Певний обсяг прав та свобод мають громадяни України і в цьому вони рівні між собою. Певний обсяг прав і свобод мають іноземці і в цьому вони рівні між собою. Але перед законом згідно статті 24 КУ рівні всі. Всі люди мають право на рівний захист законом.

4. принцип відповідності міжнародним стандартам прав і свобод людини, закріплених у КУ випливає з статей 3, 5, 6, 8, 9, КУ і означає, що права і свободи людини і громадянина закріплені у КУ за своїм змістом відповідають тим правам і свободам людини і громадянина, які закріплені у міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надала ВРУ, по-друге, вони мають відповідні конституційні гарантії їх реалізації, і по-третє, перебувають під міжнародно-правовим захистом.

5. принцип гарантованості прав і свобод людини і громадянина і не можливості їх скасування. Визначений в статті 3 та 22 КУ, відповідно до яких конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Гарантованість прав і свобод означає встановлення в КУ та законах України їхніх гарантій як загальних, наприклад, політичних, ідеологічних, економічних, а також власне юридичних і механізму реалізації останніх. Неможливість скасування конституційних прав і свобод передбачає, що вони не можуть бути виключені ні з чинної конституції України, ні з наступних її редакції, а також будь яким іншим чином офіційно винищені. Згідно статті 157 КУ КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав та свобод людини та громадянина.

6. принцип недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Закріплений в статті 22 КУ, яка не допускає вказане звуження при прийняття нових законів або внесенні змін до чинних законів. З даного положення випливає, що не можуть бути звужені не тільки конституційні права та свободи, але і права і свободи передбачені законами України. Відповідно до п.1 частини 1 статті 92 КУ права та свободи так само як і їх гарантії визначаються виключно законами України. І що зміст конституційних прав та свобод розкривається не тільки в КУ але і в інших законах України.

7. принцип заборони свавільного обмеження конституційних прав та свобод людини і громадянина передбачений статтею 64 КУ. І передбачає як наявність певних формальних меж цих прав і свобод так і той факт, що ці межі мають визначатися лише законом, тільки у випадках передбачених КУ і обґрунтовуватись відповідними природними чи соціальними факторами.

8. принцип єдності прав та обов’язків людини та громадянина, випливає з статей 23 та 68 КУ. Він ґрунтується на тому, що відносини між людиною та державою побудовані на засадах взаємної відповідальності, і по-друге, надання безмежних прав одній людині безумовно зменшує можливості для реалізації прав і свобод іншої. Тому єдність прав і обов’язків людини і громадянина дозволяє дотримуватись паритету інтересів окремих членів суспільства та держави.

5. Межі основних прав і свобод людини і громадянина. Права та свободи людини і громадянина, навіть ті, що є природними і закріплені в КУ не є безмежними. Відповідно до ч.1 статті 64 КУ конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені крім випадків передбачених КУ. Відповідно, обмеження можуть бути встановлені ВРУ лише у випадках передбачених КУ. Конституція України передбачає значну кількість випадків, коли обмеження конституційних прав і свобод є допустимим. До них можна віднести необхідність запобігти злочинові чи його припинити, врятувати життя людей та майна, здійснити безпосереднє переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, забезпечити інтереси національної безпеки, територіальну цілісність, громадський порядок, економічний добробут, забезпечити охорону здоров’я і моральність населення, захистити репутацію і права та свободи інших людей, запобігти розголошенню інформації одержаної конфіденційно, підтримати авторитет і неупередженість правосуддя та інше.

При цьому конкретні права та свободи людини і громадянина мають такі ж конкретні підстави їх обмеження. Тому, наприклад, не може бути обмежене право на свободу світогляду і віросповідання необхідністю з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, або право на недоторканість житла – необхідністю запобігти розголошенню конфіденційної інформації.

Виходячи зі змісту статей 8 та 64 КУ, якщо будь-який закон чи інший НПА передбачає інші обмеження прав і свобод крім тих, що визначені КУ, ці обмеження є неправовими і відповідно не можуть застосовуватись. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 92 КУ будь-які обмеження прав і свобод людини і громадянина, які за конституцією можуть бути обмежені встановлюються лише законом навіть в умовах воєнного та надзвичайного стану. Згідно ч.2 статті 64 КУ окремі тимчасові обмеження прав і свобод можуть встановлюватись в умовах воєнного або надзвичайного стану. Але в будь-якому випадку не можуть бути обмежені права і свободи передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 КУ. Такі обмеження як випливає зі змісту ч.2 статті 64 КУ можуть діяти лише протягом конкретного строку, тобто мають бути визначені його часові рамки, і по-друге, бути окремими, тобто торкатись не всієї системи конституційних прав і свобод і не повного обсягу і змісту тих чи інших прав і свобод.

Усі обмеження прав і свобод людини і громадянина можна класифікувати за їх обсягом на: 1) загальні, ті які стосуються усіх прав і свобод (наприклад з статті 23 КУ випливає таке загальне обмеження як вимога про непорушення прав і свобод інших людей); 2) спеціальні, які стосуються деяких прав і свобод (наприклад, в умовах воєнного або надзвичайного стану); 3) окремі, які стосуються лише окремих прав і свобод (наприклад, судимість обмежує право громадянина бути обраним народним депутатом України).

- за онтологічною сутністю: 1) природні (здоров’я населення); 2) соціальні (громадський порядок, національна безпека, територіальна цілісність).

- обмеження прав і свобод людини можна також поділити на обмеження обсягу прав і свобод і обмеження їх змісту (як правило при тлумаченні).

6. Міжнародні стандарти прав людини. Після другої світової війни дотримання прав людини перестало бути внутрішньою справою держави, виникає і зміцнюється ідея створення нового міжнародного правопорядку, серед його тенденцій можна назвати наступні: 1. Універсалізація проблематики і концепції прав людини, поширення її на все більшу кількість держав; 2) поширення примату, тобто верховенства норм міжнародного права з питань прав людини щодо відповідних норм внутрішньодержавного законодавства; 3) урізноманітнення конкретного обсягу прав людини у різних країнах; 4) об’єктивна інформованість світової громадськості про стан дотримання прав людини у різних країнах; 5) утворення і діяльність недержавних організацій із захисту прав людини, міжнародна та державна підтримка таких правозахисних структур; 6) підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів у сфері захисту прав людини. Проявом цих тенденцій є те, що наприклад, до найвизначніших договірних актів ООН з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про права дитини, Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації приєдналось майже 90% країн світу, а заключний документ проведеної 1993 року у Відні Всесвітньої конференції з прав людини підписали представники усіх 170 держав, які брали в ній участь.

Міжнародні стандарти прав людини – це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав до досягнення яких заохочуються або зобов’язуються держави. Наприклад, у преамбулі Декларації прав людини, яка зазвичай визнається найголовнішим джерелом таких стандартів зазначено, що ця Декларація прийнята як взірець відповідати якому прагнуть усі народи і держави. Міжнародні стандарти прав людини можна класифікувати за наступними підставами: 1) залежно від онтологічного статусу: номінальні, тобто лише назви, перелік прав і свобод, фактичні – обсяг і зміст таких прав; 2) за сферою дії – всесвітні та регіональні; 3) за характером обов’язкового впровадження – юридичні (обов’язкові до застосування і випадку їх не застосування до держави можуть бути застосовані санкції) та морально-політичні (позбавлені формальної обов’язковості).

Загальні засади конституційно-правового статусу людини і громадянина