Особливості фізкультурно-оздоровчої робота з неповносправними

НЕ 2.4. (Лекція 7)

Тема: Особливості фізкультурно-оздоровчої робота з неповносправними.

Мета і завдання фізкультурно-оздоровчої роботи з інвалідами.
Характеристика засобів та форм адаптивного фізичного виховання.
Фізкультурно-оздоровча робота при ДЦП.

Література:

Круцевич Т.Ю. Теорія та методика фізичного виховання. Том 2. Методика фізичного виховання різних груп населення. Київ: Олімпійська література, 2008. – 367с.
Менхин А.В. Рекреативно-оздоровительная гимнастика. – М.: Физическая культура, 2007. – 160с.
Мухін В.М. Фізична реабілітація. – К.: Олімнійська література, 2000. – 422с.
Пархотик І.І. Лечебная физическая культура. – Киев, 1986. – 165с.

1. Мета і завдання фізкультурно-оздоровчої роботи з інвалідами.

За визначенням сучасного вітчизнаного законодавства,

інвалід – це людина з стійким порушенням функцій організму, яке є наслідком захворювань, травм або вроджених дефектів, які засвідченні органами охорони здоров’я, що призводять до обмеження його життедіяльності та потребують соціальної допомоги та захисту.

Сьогодні у більшості розвинутих країн відмовились від вживання слова інвалід у зв’язку з його негативною психологічним навантаженням. Замість цього використовують таке значення, як недієздатні особи, люди з фізичними дефектами, люди з функціональними порушеннями (фізичними) обмеженнями (порушеннями), люди з особливими потребами, аномальні особи.

Інвалідність – повна або часткова втрата внаслідок захворювання, травм або вроджених дефектів здатності до самообслуговування, самостійного пересування, спілкування, контролю особистої поведінки, навчання та занять трудовою діяльністю, тобто стійке порушення ( зниження або втрата) загальної або трудової працездатності.

Це поняття є одночасно лікарським, соціальним та юридичним, тому що пов’язане зі станом здоров’я людини та її трудовою діяльністю. Інвалідність визначається медико-соціальною експертизою за результатами обстеження органами охорони здоров’я осіб, які частково або повністю втратили здоров’я внаслідок захворювання, травм та вроджених дефектів, які обмежують їх житєдіяльність. При цьому встановлюють ступінь обмеження життєдіяльності, працездатності, групу інвалідності, визначають для кожного інваліда відповідно до стану здоров’я вид трудової діяльності та умови праці, які сприятимуть відновленню порушених функцій організму. Для кожного інваліда розробляють індивідуальну програму адаптаційно-ребілітаційних та фізкультурно-оздоровчих заходів.

Фізкультурно-оздоровча робота направлена на відновлення у людей з обмеженими фізичними можливостями тимчасово втрачених або порушених функцій, після перенесених захворювань, травм, фізичних та психічних перенапружень, які виникли у процесі життя.

Реалізується з метою формування у людини адекватних психомоторних реакцій на те чи інше захворювання, орієнтацію його на використання природних засобів, які б стимулювали швидку нормалізацію функцій організму; навчання вмінню самостійно застосовувати відповідні комплекси вправ, прийоми самомасажу, загартовуючі процедури, фізіотерапевтичні методи тощо.

Фізкультурно-оздоровча робота відрізняється від фізичної реабілітації присутністю у її змісті значного об’єму спортивних ігор та рекреативних заходів, цілеспрямованості на залученя до спортивних занять по можливості найбільшої кількості учасників – як інвалідів, так і здорових. Від спорту фізкультурно-оздоровча робота відрізняється адаптаційно-оздоровчим напрямком та орієнтацією на досягнення у першу чергу взаєморозуміння, взаємодопомоги та дружніх стосунків, які забезпечують об’єднання людей з різними фізичними можливостями.

Мета фізкультурно-оздоровчої роботи – адаптувати людей, які мають функціональні обмеження, до фізичних та соціальних умов оточуючого середовища.

До загальних, не залежних від нозології, завдань фізкультурно-оздоровчої роботи відносять:

мобілізація духовних сил, формування свідомого відношення до реальності та власних здатностгй та можливостей у самореалізації;
оптимізація функціонального стану організму, підвищення здоров’я;
профілактика захворювань та ускладнень, підвищення рівня неспецифічних та спецефічних факторів захисту;
формування позитивних компенсацій та ліквідація негативних;
ефективний розвиток локомоторно-статичних функцій організму;
формування життево необхідних знань, уміньта навичок для збереження та підтримки організму у активному функціональному стані, для подолання фізичної та психічної перевтоми;
гармонійного розвитку;
формування умінь та навичок стосовно аналізу та раціоналізації фізичної діяльності.

У процесі фізкультурно – оздоровчої діяльності вирішуються такі проблеми:

визначення характерних особливостей розвитку та функціонування організму, пов’язаних з дефектами тієї чи іншої функціональної системи;
визначення сутності спеціальної організації діяльності процесу виховання та навчання при окремих нозологіях;
розробка принципів та методів подолання наслідків дефекту, шляхів та засобів підготовки аномальної дитини до життевих ситуацій; встановлення взаємозвязку між вихованням аномальної дитини в умовах родини та спеціально організованого процесу;
розкриття змісту, засобів, методів та організаційних форм роботи.

Специфічні завдання безпосередньо залежать від нозології та обумовлених нею функціональних, у тому числі рухових, порушень. У більшості випадків вони пов’язані з проблемами взаємодії людини з зовнішнім середовищем: сприйняттям та оволодіння простором, здатністю маніпулювати предметами, подоланням проблемних ситуацій у побуті та на роботі.

2. Характеристика засобів та форм адаптивного фізичного виховання.

У фізкультурно-оздоровчий роботі з неповносправними використовуються ті ж засоби, що й у фізичній культурі та спорті: фізичні вправи, рухливі та спортивні ігри, засоби загарту

вання, елементи хореографії тощо.

Проблемним для викладача (інструктора) є вибір засобів для конкретного заняття, конкретного хворого.

Вибір засобів визначається:

1) завданнями конкретного заняття;

2) функціональними можливостями інваліда;

3) матеріально-технічним забеспеченням;

4) необхідними засобами безпеки.

Одним із засобів фізкультурно-оздоровчої роботи є танці.

Танці - вид культури, у якому засобом виразу настрою, почуттів, та думок є рухи та положеня тіла. Формотворчим засобом у танці є ритм – закономірне чергування рухів. Ритм передає емоційний стан: активність, поривність, плавність чи спокій. Закономірності побудови рухових форм танцю будується на законах музики, яка є зовнішнім засобом ”задавання ритму” для органів та систем організму (нервової, серцево-судинної, дихальної).

Рухливі ігри є засобом з високим оздоровчим та виховним потеціалом. Правила рухливих ігор „диктують” швидкі різноманітні фізичні дії учасників. Ситуація гри постійно змінюється, що вимагає від гравців концентрації уваги, хорошої координації рухів. Заняття рухливими іграми дають можливість нормалізувати рухливість нервових процесів, сприяють розвитку уваги, пам’яті, розвивають ініціативу, вольові якості, сприйняття просторової та часової орієнтації, зміцнюють серцево-судинну та дихальну системи, активізують обмін речовин, розвивають руховий апарат. Ігри допомогають формувати емоційно-вольову сферу та моральні якості.

В даний час у фізкультурно-оздоровчий роботі, та в адаптаційному спорті популярні такі спортивні ігри та єдиноборства:

- при дефектах слуху: бамбінтон, баскетбол, боротьба вільна та греко-римська, боулінг, волейбол, гольф, дзюдо, теніс, футбол, хокей з м’ячем, шашки, шахи;

- при дефектах зору: боротьба вільна та класична, голбол, дзюдо, ролінгбол, торбол, шашки, шахи та шахова композиція;

- при ураженнях опорно-рухового апарату: бадмінтон, баскетбол (у візках), волейбол (сидячи), теніс, футбол, шашки, шахи;

- при розумовій відсталості: бадмінтон, баскетбол, боулінг, волейбол, гандбол, гольф, футбол, софтбол, теніс, хокей на підлозі, бочче, настільний теніс.

Ще одним із засобів фізкультурно-оздоровчої роботи є загартування та виконання фізичних вправ у воді.

Загартування – цілеспрямований вплив на організм природними засобами з метою підвищення здоров’я шляхом формування механізмів адаптації до негативних впливів температури повітря, води, атмосферного тиску, сонячної радіації, виховання морально-вольових якостей: свідомості, відповідальності, стійкості, витривалості.

Водне середовище, окрім загартовуючої дії на організм, зменшує силу гравітації, нормалізує функції центральної нервової системи, активізує обмін речовин, у процесі фізичних навантажень попереджує зневоднення організму та втрату з виділенням поту мініральних речовин, знижує відчуття болю, попереджує травматизм, сприяє розвитку здатності керувати рухами в ускладнених умовах – розвиває координацію.

Під час виконання вправ у воді полегшуються статичні положення, вдається виконання повільних плавних рухів, використовуються ігри з елементами змагання, сюжетні ігри, естафети, ігри з м’ячем, фізичні вправи.

На глибині 30-50 см. Використовують такі вправи, як ходьба, біг, стрибки по дну з допомогою рук.

Вправи при опорному положенні (опір – дно басейну, при цьому рівень води у басейні знаходиться на рівні від поясу до плечей) - ходьба, біг, стрибки, загальнорозвиваючі вправи, елементи танцю, швидкісні пересування по всій площі басейну бігом, стрибками, вправи на гнучкість.

Вправи у безопорному положенні включають лежання на воді, ковзання, звичайне плавання на дистанцію.

Цікаві та захоплюючі на неглибокій воді заняття базовою аеробікою, степ- аеробікою, танцювальною аеробікою, аеробікою з використанням різних предметів, завдяки яким розвивається координація, витривалість, сила, гнучкість, вміння розслаблюватися.

Форми адаптивного фізичного виховання. (Круцевич)

3. Особливості фізкультурно-оздоровчої роботи при ДЦП.

Дитячий церебральний параліч (ДЦП) – термін, який об’єднує багаточисленні рухові порушення, що проявляються паралічами, порушенням координації, невимушеними „зайвими” рухами. Майже завжди вони поєднуються з порушеннями мови, психики, іноді – з епілептичними нападами.

Реабілітація дітей з церебральними паралічами (ДЦП) є однією з найскладніших проблем дитячої неврології та медичної реабілітації. У більшості випадків це захворювання пов’язується зі шкідливими впливами на мозок дитини різних чинників як у період її розвитку в утробі матері, так і в перші два роки життя.

Аналіз розвитку рухів і засобів долання людиною сил земного тяжіння з допомогою безумовних постуральних рефлексів показує, що моторика формується на основі схеми рухів. Здорова дитина поступово вертикалізується. З положення лежачи на животі, тобто з пронації, це відбувається шляхом підняття голови і випрямлення тулуба з подальшим перевертанням на спину і вставанням. З положення на спині, тобто супінації – шляхом згинання голови, ніг, перевертання на живіт і подальшою вертикалізацією тіла. Для виконання цієї генетично обумовленої онтогенетичної програми моторного розвитку потрібна нормальна аферентація з сенсорних систем, переважно із пропріоцепторів, тобто кінестетична.

У випадку захворювання на ДЦП у дитини внаслідок спотвореного на ранніх етапах моторного онтогенезу є порушеними зв'язки між сенсорними і моторними системами, з'являється патологічна пропріоцептивна імпульсація, настає сенсомоторна дезінтеграція і поступово, в залежності від переважаючого ураження пірамідної чи екстрапірамідної систем, починає формуватися патологічний моторний стереотип спастичного, атонічного чи дистонічного розвитку.

Провідними критеріями оцінки стану пацієнтів із ДЦП є

рухові,
інтелектуальні і
мовленнєві функції.

Тому при встановленні основного діагнозу ми виділяємо три основних синдроми:

синдром рухових порушень;
синдром порушень інтелекту;
синдром мовленнєвих розладів.

Детальна характеристика цих трьох синдромів, з урахуванням можливих супутніх діагнозів (гідроцефалія, епілепсія, соматичні захворювання, алергії тощо) дає можливість індивідуалізувати програму і маршрут реабілітації кожного хворого.

I. Синдром рухових порушень.

1. Вираженість рухових порушень: парез (слабкість чи обмеження рухів) і плегія (цілковита відсутність рухів).

2. Поширеність рухових порушень: моно, пара, три, тетра, геміплегія чи парез.

3. Тип порушень – за змінами м’язового тонусу: гіпертонія м’язів (спастика, ригідність); гіпотонія (атонія); дистонія.

Гіпертонію м’язів поділяємо на такі градації; а) підвищений м’язовий тонус – опір пасивному руху в обстежуваній групі м’язів лікар відчуває тільки на початку руху; б) високий м’язовий тонус – опір відчувається протягом половини руху; в) ригідоспастика – опір м’язів супроводжує весь рух; г) ригідність – рух практично неможливий. Наявність м’язової гіпертонії протягом тривалого часу призводить у хворих із ДЦП до формування типових контрактур і деформацій хребта та кінцівок.

Гіпотонія виявляється зниженням м’язового тонусу, атонія – цілковитою відсутністю м’язового тонусу. М’язова гіпотонія сприяє розвитку рекурвації та гіпермобільності суглобів.

До засобів реабілітації належать біомеханічна корекція хребта, мобілізація суглобів кінцівок, рефлексотерапія, мобілізуюча гімнастика, ритмічна гімнастика, апітерапія, механотерапія, іпотерапія тощо.

Біомеханічна корекція хребта

Основою системи інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації є оригінальна методика полісегментарної біомеханічної корекції хребта, створена проф. В.І. Козявкіним. Вона спрямована на усунення функціональних блокад хребцево-рухових сегментів та відновлення нормальної рухливості суглобів хребта, що дає можливість зменшити прояви дизрегуляції нервової системи на різних рівнях чутливих та рухових систем.

Корекція хребта проводиться після мануальної діагностики та відповідної підготовки послідовно в усіх відділах хребта – поперековому, грудному та шийному. У поперековому відділі маніпуляція здійснюється одномоментно на всіх заблокованих сегментах, при цьому застосовується розроблена нами методика „ротації в протилежний бік”. Корекція блокованих сегментів грудного відділу виконується спеціальними імпульсними методиками послідовно згори донизу на фазі видиху. Корекція шийного відділу здійснюється спеціальною технікою із застосуванням руху за складною траєкторією, який забезпечує одномоментий вплив на заблоковані сегменти. При наявності блокад ілео-сакрального з’єднання застосовуються імпульсні методики мобілізації. Паралельно використовуються спеціальні прийоми релаксації м’язів.

Мобілізація суглобів кінцівок

Методики мобілізації суглобів кінцівок застосовуються для відновлення рухливості суглобів, корекції м’язово-суглобового дизбалансу, поліпшення трофіки та створення передумов до стимулювання нових рухів. Мобілізація починається з впливу на великі суглоби (кульшові, колінні, плечові, ліктьові), з подальшою дією на дрібні суглоби кисті та ступні.

Застосовуються класичні і запропоновані нами нові прийоми мобілізацій, спрямовані на плавне виведення суглоба за межі фізіологічного об’єму пасивного руху з дозованим навантаженням на зв’язковий апарат суглоба. Широко використовується методика тракції у поєднанні з вібраційними рухами, а також імпульсні техніки „простукування” за ходом суглобової щілини, спрямовані на пасивне розклинювання заблокованих суглобів і досягнення „центрації” суглобових поверхонь.

Протягом курсу лікування інтенсивність мобілізації поступово підвищується. При наявності показів здійснюється мобілізація скронево-нижньощелепних суглобів, що в поєднанні зі спеціальним масажними прийомами сприяє зменшенню дизартричних проявів та поліпшенню артикуляції.

Рефлексотерапія

Для потенціювання досягнутого ефекту розслаблення м’язів, дезактуалізації міофасфіальних тригерних пунктів та корекції сомато-вегетативних порушень застосовується методика рефлексотерапії, розроблена в наших реабілітаційних установах. Вона містить у собі застосування класичних методів рефлексотерапії у поєднанні зі створеним нами алгоритмом впливу.

Процедура здійснюється із застосуванням портативного електростимулятора, який впливає пучками імпульсів низької напруги складної конфігурації. Сеанси рефлексотерапії відбуваються без пошкодження цілісності шкірних покривів і не викликають больових реакцій. Використовуються точки класичних меридіанів та специфічні пункти. Влив на тригерні зони м’язово-суглобового апарату здійснюється одночасно з ізотонічним чи постізометричним напруженням м’язів. До цього ми широко застосовуємо також релаксуючі положення та пози.

Мобілізуюча гімнастика

Мобілізуюча гімнастика спрямована на удосконалення наявних та формування нових моторних функцій, досягнення досконаліших форм пересування та освоєння важливих для щоденного життя навичок. Вона базується на основних класичних методиках кінезотерапії з урахуванням індивідуальних особливостей пацієнта. Основою її є принцип „від центру до периферії”, який передбачає переважний вплив спочатку на формування рухів тулуба та проксимальних суглобів із поступовим залученням дистальних дрібних суглобів. Опанування нових моторних актів відбувається за принципами „від пасивних рухів через пасивно-активні до активних” і „від простих рухів до складних”. Велика увага надана правильності виконання руху, з урахуванням вираженості у хворого нередукованих патологічних рефлексів, постуральних реакцій та патологічних синкінезій. Кожне заняття включає вправи дихальної гімнастики, вправи для „розробки суглобів”, які спрямовані на підвищення мобільності суглобів хребта та кінцівок, а також вправи для зміцнення м’язово-суглобового апарату.

Важливою запорукою ефективності реабілітації за СІНР (Система інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації) є дотримання пацієнтами потрібного рухового режиму під час перебування в клініці на курсі інтенсивної корекції, а також правильне і регулярне виконання в домашніх умовах рекомендованих вправ. Тому батьки хворих дітей залучаються до занять за програмою „Школа батьків”. Вони опановують потрібний комплекс вправ для продовження занять вдома.

Ритмічна гімнастика

Для розвитку рухових можливостей, поліпшення емоційної сфери, інтелектуальних та комунікативних функцій пацієнтів у реабілітаційній клініці проводяться групові заняття з ритмічної гімнастики. Заняття базуються на ігрових методах із використанням музики і танців. Групи пацієнтів формуються в залежності від віку, рівня моторного та психо-мовленнєвого розвитку. Позитивний емоційний фон сприяє опануванню пацієнтами нових, як моторних, так і комунікативних, навичок. До участі у групових заняттях активно залучаються батьки. Ці заняття спрямовані не стільки на вдосконалення моторної сфери пацієнта, скільки, насамперед, на розвиток соціальної поведінки дитини, активації мотивацій особистості до одужання та зміцнення віри у власні сили.

Апітерапія

Для стимулювання захисних сил організму, локального поліпшення кровообігу, трофіки та метаболічних процесів застосовуються воско-парафінові аплікації та методика бджоловжалювання. Перед сеансами апітерапії пацієнтів обстежують для виявлення алергічних реакцій на продукти бджільництва. Воско-парафінові аплікації виконуються у вигляді теплових обгортань різних груп м’язів та суглобів за певною схемою.

Крім теплової дії, здійснюється вплив на м’язово-суглобовий апарат шляхом дифузії біологічно активних речовин через шкіру. Бджоловжалювання проводиться у місця за ходом суглобової щілини, в міофасціальні тригерні пункти та болючі периостальні зони. Застосування видаленого з бджоли жала дає можливість дозувати введення бджолиної отрути та зменшити у дитини негативний вплив фактора страху.

Механотерапія

Засоби механотерапії використовуються для розвитку сили м’язів, поліпшення координації рухів та формування правильного рухового стереотипу. Тренування м’язів нижніх кінцівок здійснюється за допомогою апаратів важільного типу. Шляхом добору довжини важелів, маси обтяження та кількості повторів забезпечується оптимальний тренувальний режим. Для розвитку сили та витривалості м’язів верхніх кінцівок переважно застосовуються апарати блочного типу. Для формування правильного стереотипу рухів та поліпшення координації проводяться заняття на біговій доріжці та велотренажері. Використовуються також апарати типу віброекстензора, у яких дозована дія тепла, вібрації та механічного масажу паравертебральних зон сприяє проведенню мобілізації суглобів хребта.

Під час занять мобілізуючої гімнастики, механотерапії та при звичайній руховій активності пацієнтів з ДЦП для забезпечення правильної постави тіла та корекції патологічних рухових стереотипів застосовується створений нами біодинамічний коректор „Спіраль”. Він дає змогу прикладати додаткові зусилля керованої сили та напрямку до відповідних частин тіла пацієнта, не обмежуючи при цьому його загальної рухливості.

Суть моніторингу полягає в тому, що під час заняття мобілізуючою гімнастикою пульсові характеристики пацієнта фіксуються спеціальним поясом із датчиками, розміщеним на грудній клітці. Показники передаються на приймач дисплей, виготовлений у вигляді годинника і одягнутий на руку пацієнта чи кінезотерапевта. Ця інформація також може передаватися через інфрачервоний порт у комп’ютер.

За пульсовими характеристиками можна судити про рівень навантаження пацієнта під час заняття, розподіл цього навантаження протягом заняття та відновлення після навантаження. Крім того, відомості про кожного пацієнта зберігаються в банку інформації. Це дає можливість сформувати найоптимальніший руховий режим для конкретного пацієнта, динамічно оцінювати його толерантність до фізичного навантаження в процесі реабілітації, а також здійснювати наукові дослідження щодо визначення оптимального дозування вправ під час кінезотерапевтичних занять.

Для підвищення достовірності за рівнем навантаження під час гімнастики спостерігають також за зовнішніми ознаками втоми: зміною кольору шкіри (збліднення, почервоніння), появою пітливості, зміною координації рухів, відчуттям дискомфорту, неспокоєм, плаксивістю, дратівливістю тощо. Порівняння цих даних дає можливість судити про відповідність навантаження можливостям дитячого організму.

Щільність заняття – це відношення часу, затраченого на вправи, до загального часу заняття. Оптимальна щільність сягає 60-70%, що відповідає рекомендованій щільності здійснення занять мобілізуючою гімнастикою в системі реабілітації за методом проф. В.І. Козявкіна.

Кількість повторів. Цей спосіб дозування має провідне значення у СІНР. Під час занять мобілізуючою гімнастикою вправа повторюється в середньому 6-10 і більше разів. Кількість повторів залежить від величини включення м’язових груп та від індивідуальних особливостей пацієнта.

Темп виконання вправ. Від темпу, в якому виконуються вправи, значним чином залежить дозування об’єму фізичного навантаження. Існують повільний, середній та швидкий темпи. За методикою СІНР перевага надається повільному та середньому темпам. Реабілітологу потрібно знати, що швидкий темп не завжди пропорційно збільшує об’єм навантаження, деколи через інерцію інтенсивність навантаження зменшується.

Ритм, якщо його дотримуються під час заняття, зменшує об’єм фізичного навантаження. Крім того, при ритмічному виконанні вправ швидше відпрацьовується рухова навичка. Також ритмічність рухів поліпшує гемодинамічні показники хворого, що також сприяє зменшенню навантаження.

Величина та кількість використовуваних м’язових груп. Існує безпосередня залежність між величиною, кількістю м’язових груп, які використовуються, і дозою фізичного навантаження на пацієнта.

Амплітуда рухів. При збільшенні амплітуди рухів зростає і об’єм фізичного навантаження. Однак для реабілітації пацієнтів із ДЦП, а також з іншими неврологічними і ортопедичними порушеннями велике значення має доведення рухів у суглобах до фізіологічно можливої амплітуди на поточний момент. Тому в практиці СІНР використовується, як правило, максимально можлива амплітуда рухів у суглобах, але з різною кількістю повторів.

Точність рухів. У хворих зі спастикою, атаксією, гіперкінезами виконання точного руху потребує більшого зусилля. Це має велике значення для дозування навантаження і для вироблення правильного стереотипу рухів.

Складність вправ. Навантаження при їх виконанні поступово збільшується від простих до складних вправ. Винятком є дискінетичні форми ДЦП, при яких прості рухи потребують однакового або і більшого навантаження.

Ступінь зусилля (пасивні, пасивно-активні, активні, активні з протидією вправи). Збільшення активних зусиль відповідно збільшує ступінь навантаження.

Вихідне положення – (лежачи, сидячи, стоячи). Для дозування мобілізуючої гімнастики має особливе значення, в якій фазі вертикалізації перебуває хворий на ДЦП. У період адаптації, а також в пацієнтів зі значним зниженням толерантності до фізичного навантаження використовується, як правило, вихідне положення лежачи.

Час навантаження. Величина фізичного навантаження залежить від щільності заняття.

Важливо також наголосити, що заняття з мобілізуючої гімнастики за СІНР треба виконувати постійно і регулярно. Вони є тим сполучним чинником, який робить ланцюг реабілітаційного процесу неперервним і послідовним.

До комплексу лікування хворих за Системою інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації в Міжнародній клініці відновного лікування належать також додаткові форми кінезотерапії: механотерапія, велотренування, моделювання ходи на біговій доріжці, віброекстензор.

Під механотерапiєю (МТ) розуміють виконання гімнастичних вправ для розвитку якості рухів в окремих суглобах з допомогою різних механічних апаратів.

Існують важільні, маятникові, блоковi апарати з еластичним або пружинним опором. Основною метою застосування МТ є: активний вплив на контрактильні та еластичні властивості м’язів; збільшення сили i витривалості гiпотрофованих м’язів; підвищення рухомості суглобів; поліпшення потоку пропріорецептивної інформації від м’язово-суглобових структур.

Як невід’ємний складник кінезотерапії в СІНР механотерапія використовує тривале багаторазове повторення однотипних рухів. МТ-тренування забезпечують механічне розтягування м’яких тканин при спастицi. Заняття з механотерапії сприяють розробці суглобових контрактур, дають змогу обмежити розсіювання силової спрямованості i застосовувати тренування в бажаному напрямку.

Позитивна дія механотерапії пов’язана зі збудженням пропрiорецепторiв i центральних зон моторного аналізатора, що сприяє кращому контролю за довільними рухами, поліпшенню рухливості суглобів. За механізмом моторно-вiсцеральних i моторно-шкiрних рефлексiв посилюється кровообіг у кiнцiвцi, яка тренується. Циклічність рухів під час виконання вправ удосконалює свідому регуляцію скорочення i розслаблення м’язів, збільшує їх силу.

Заняття виконуються в певній послідовності – спочатку динамічні, циклічні, потім вправи із деталізацією впливу на окремі м’язові групи. При спастичних парезах i контрактурах використовуються методики з пакетами вправ на розтягування, при млявих парезах – на посилення гіпотонічних чи атонічних м’язів.

Ефективність МТ забезпечується системністю i послідовністю занять. Тренування починається з мінімальних дозувань. Навантаження на суглоб i його м’язові групи регулюється зміною маси тягаря, довжини i кута маятника, частоти його коливань i тривалістю сеансу.

Поліпшення місцевої i загальної гемодинамiки та трофіки тканин, збільшення м’язової сили, можливість дозувати опір, ритмічність вправ під час занять МТ допомагають досягти оптимальнішого ефекту від реабілітації за СІНР.

Важливим складником кінезотерапевтичних методів лікування в Системі інтенсивної нейрофізіологічної реабілітації є велотренування. Заняття на велотренажерах сприяють поліпшенню рухливості в суглобах, координації рухів, збільшенню сили в ослаблених, гіпотрофованих м’язах. Оскільки рухи під час занять на велотренажері нагадують кроки людини, то ці заняття можна вважати за підготовку до ходьби, або як „сидячу ходьбу”, тобто її пом’якшений варіант.

Виходячи з логічної послідовності формування рухів, ми застосовуємо апарати, які можуть здійснювати пасивні обертальні рухи, пасивно-активні, а також активні. Заняття з пасивними обертальними рухами педалей у пацієнтів зі спастикою сприяють розслабленню м’язів кінцівок.

Одним із завдань реабілітації пацієнтів з моторними порушенням є формування у них правильної та ефективної ходи, адже вона є не тільки основним актом локомоції людини, але і, безсумнівно, важливою передумовою успішної соціально-побутової адаптації. Нормальна хода людини є моторним актом з одночасними рухами за складною траєкторією в багатьох суглобах одночасно. Патологічна хода у хворих на дитячий церебральний параліч з її усією різноманітністю виявляється ще складнішою.

Для реабілітації пацієнтів із патологічною ходою надзвичайно цінним є детальне коригування і повторення всіх її нових скоригованих складників, а згодом і відпрацювання послідовності фаз ходи. В умовах Міжнародної клініки відновного лікування це досягається на заняттях з моделювання ходи. Вони виконуються індивідуально на електричних, механічних бігових доріжках, чи на спеціальних коректорах ходи для пацієнтів, які можуть ходити тільки з допомогою. Ці заняття не тільки дають змогу коригувати положення різних кінематичних ланок тіла під час ходьби, формувати правильні моделі ходи, відпрацьовувати певні рухові стереотипи, але й значно підсилюють толерантність кардіореспіраторної системи до навантажень.

Іпотерапія

Іпотерапія (від грецького „Hipors” – кінь) – метод лікування, заснований на взаємодії дитини з конем, адаптованим до можливастей дитини у навчанні верховій їзді. При їзді на коні м’язи спини тварини, здійснюючи тривимірні рухи, масажують м’язи ніг дитини – внутрішню поверхню стегон, литкові м’язи, гомілкостоп, пахову область. Вершник, намагаючись прийняти на коні надійнішу і зручнішу посадку, вимушений щільніше притискувати ноги до коня, що збільшує силу дії на його м’язи.

У процесі верхової їзди в роботу включаються всі основні групи м'язів тіла. Це відбувається на рефлекторному рівні, оскильки дитина-вершник, рухаючись разом з конем, інстиктивно прагне зберігти рівновагу, аби не впасти, тим самим спонукаючи до активної роботи як здорові, так і уражені м'язи, не помічаючи цього. Механізм дії іпотерапії на організм людини такий самий, як і будь-якої іншої форми лікувальної фізкультури – під впливом фізичних вправ посилюється функції вегетативних систем.

При сильному спастичному зведенні ніг діти часто не можуть сісти на коня глибоко, тому заняття починають немов напівлежачи, відкінувшись назад і розмістивши ноги ближче до шиї коня. Таке положення зручне для ніг, але незручне для вершника в цілому. Поступово дитина прагне сісти прямо, оскільки у цьому положенні зможе самостійно триматися на коні, і їй доводиться опускати ноги нижче. Вершник, самостійно змінюючи своє положення і поступово випрямляючись, прагне глибше сісти на коня, що є одним з найважливіших принципів іпотерапії як методу фізичної реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Дитина сама прагне подолати недуг і бачить результати своєї боротьби: стає зручніше сидіти, з’являється можливість управляти конем. Під час руху коня тулуб вершника виконує ті ж самі рухи, як і при ходьбі.

Окрім масажу ніг і сильної внутрішньої мотивації до занять, наявні ще два чинники, які сприяють зменшенню спастики. По-перше, це тепло – температура тіла коня на 2-3 градуси вища за температуру людського тіла. По-друге, відсутність внутрішньої напруги, яка іноді спостерігається у дитини при лікувальному масажі, оскильки в цьому випадку масажист регулює навантаження на м’язи. На коні дитина вибирає навантаження самостійно: воно росте поволі, плавно, постійно.

Одночасно з розслабленням ніг йде зміцнення м’язів спини та їхня гармонізація. Для збереження рівноваги на коні необхідна пряма посадка, нахил у будь-який бік веде до сповзання у цьому напрямі. Таким чином, при русі слаборозвинені м’язи формуються, а спастичні – розслаблюються. Іпотерапія унікальна тим, що навантаження одних м’язів і розслаблення інших йде одночасно.

Протипоказань для проходження реабілітації методом іпотерапії майже немає.

Разом з засобами реабілітації хворих на ДЦП проводять

фізкультурно-оздоровчу роботу.

Завдання фізкультурно-оздоровчої роботи:

формування мотивації та адекватних психоемоційних реакцій до занять;
розвиток та вдосконалення сприйняття усіма сенсорними системами;
формування вестибюлярних та антигравітаційних реакцій, статодинамічної стійкості (рівноваги) та орієнтування у просторі;
розвиток та стимуляція опорної та маніпуляційної функції рук (пальців);
нормалізація співвідношення нервових процесів збудженя та гальмування;
нормалізація м’язевого тонусу: м’язів, максимальне розслаблення з подальшим розтягуванням м’язів, які знаходяться у стані спастичного скорочення, та розвитку сили ослаблених м’язів – подолання слабкості (гіпотрофії, атрофії) окремих груп м’язів;
розвиток та стимуляція відповідних віку рефлексів та пізніх реакцій;
розвиток здатності вільно напружувати та розслаблювати м’язи; подолання зайвих рухів;
розвиток координації;
профілактика розвитку патологічних компенсацій, викривленння хребта, що призводить до гіпертонусу стегон, патологічних установок стоп;
покращення рухливості в суглобах (профілактика та ліквідація контрактур);
корекція патологічних установок опорно-рухового апарату (кінцівок, відділів хребта);
стимуляція опорної функції стоп, ходьби;
розвиток здатності до самостійного пересування і самообслуговування;
покращення функціональної діяльності серцево-судинної, дихальної, та інших систем організму;
розвиток психічної сфери та мови.

Особливості методики проведення

фізкультурно-оздоровчих занять при ДЦП.

Заняття починають з вправ, направлених на нормалізацію м’язового тонусу. Вправи, якими розвивають той чи інший рух, чергують з дихальними вправами. На фоні загальнозміцнюючих вправ проводять вправи, які нормалізують м’зовий тонус, нейтралізують патологічні (тонічні) рефлекси, домогаються нормалізації амплітуди рухів у всіх суглобах. Бажано, щоб дитина виконувала вправи перед дзеркалом.

Розвиток вестибюлярної функції здійснюється адекватною стимуляцією вестибюлярного аналізатора: розкачуванням у колисці, на руках, на качелях; вправами, у яких є швидка зміна положення тіла: швидке переміщеня в одній площині (зверху униз та знизу уверх, зліва направо та навпаки), перехід із однієї площини простору у другу, рухами з кутовим прискоренням. У використанні цих вправ найбільш важливий момент – їх дозування, яке розвиває тренувальний ефект і в той же час не викликає негативних вегетативних реакцій.

Вправи використовують у визначеній послідовності: починають з рухів головою, потім – згинання, розгинання, повороти тулуба, потім – рук у плечових суглобах, рук та ніг – проксимальних суглобах (плечових, тазостегнових); вправи повинні охоплювати середні суглоби (ліктьові та колінні), після цього – проміневоплюсні та гомілкові. Необхідно, щоб вправи випереджали рівень розвитку рухових можливостей дитини – відповідали наступному рівню розвитку рухової сфери.

Використовують як загальні методи фізичного виховання, так і спецефічні: внесення регламентованих змін в окремі параметри звичайного руху: виконанням вправ з незвичного вихідного положення; зміна амплітуди та швидкості рухів, часу занять за рахунок зміни кількості повторень кожної вправи; дзеркальним виконанням вправ; конструювання нових способів виконання звичайних дій; ускладнення звичайних дій: додатковими діями; комбінацією звичайних дій; змінення зовнішніх умов: розширення діапазону матеріально-технічного забеспечення; зміною (ускладненням) правил; зміненням обстановки; збільшенням кількості учасників заняття; змагальний метод; індивідуально-груповий метод; група 3-6 осіб та викладач може приділити достатньо уваги кожному, окрім цого діє позитивний фактор колективних взаємовідносин; використовується як у однородних групах, в яких приймають участь люди з подібними проявами ДЦПЮ, так і в змішаних групах, учасники яких – люди з різними фізичними можливостями; колективно-індивідуальний метод (об’єднує 7-12 осіб мета якого соціальна адаптація); ігровий метод; музично-ритмічні заняття, у тому числі танці; виконання вправ одночасно з декламуванням віршів; метод „театру фізичного виховання” (сюжетні постановки, тощо); метод предметно-практичної взаємодії (ознайомлення зі значенням предметів та засобами маніпуляції з ними).

Питання для обговорення.

Дайте визначення поняття Інвалід, інвалідність.
Назвіть мету оздоровчих занять з інвалідами.
Дайте визначення загальних та специфічних завдань фізкультурно-оздоровчох роботи з інвалідами.
Назвіть засоби фізкультурно-оздоровчої роботи з неповносправними.
Назвіть форми адаптивного фізичного виховання.
Назвіть особливості фізкультурно-оздоровчої роботи при ДЦП.

Особливості фізкультурно-оздоровчої робота з неповносправними