Виникнення та розвиток буржуазного права в новий час

Лекція №10

Виникнення та розвиток буржуазного права

в новий час

П Л АН

Прогресивний характер буржуазного права на стадії становлення.

Національні правові системи.

Основні принципи буржуазного права. Юридична рівність.

Свобода. Принцип законності.

Становлення та розвиток буржуазного права в США.

Перехід людства від Середньовіччя до Нового часу бере свій початок ще в ХV-ХVІ ст.ст., тобто в епохи Відродження та Реформації. Саме у цей час починається переворот передусім у політичній і правовій свідомості людей та в економіці, яка все більше орієнтується на капіталістичне підприємництво.

Але стосовно суспільної сфери, котра безпосередньо пов’язана з політикою та державою, Новий час починає літочислення за звичай англійською і французькою революціями ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. Саме з цього рубежу світової історії іде процес становлення сучасної держави, яка принципово відрізняється від держав попередніх епох.

Ця нова державність, не зважаючи на численні перепони на шляху свого розвитку, у тому числі й на зворотні рухи, визначила магістральний напрямок розвитку цивілізації – шлях до вільного підприємництва, демократії, законності, до правової держави, котра ґрунтується на громадянському суспільстві.

У цей час було покладено початок представницькому правлінню, яке по мірі свого розвитку забезпечувало участь усе більш широких верств населення в державному житті.

У передових державах людина і громадянин отримали небачені раніше в історії політичні права і громадянські свободи, що надало можливість більш повної реалізації політичного потенціалу суспільства.

Капіталізм в Англії почав розвиватися ще у ХVІ ст. і на середину ХVІІ ст. досяг високого рівня. Боротьба між королівською владою та парламентом особливо загострилась за короля Карла І (1625-1649 рр.). Після поразок уряду в Іспанській та Французькій військових кампаніях парламент змусив короля підписати нормативний акт „Петицію про права” (1628 р.). Петиція передбачала обмеження на введення королем податків без згоди парламенту; заборону на арешт, ув’язнення, позбавлення землі англійських підданих без судового вироку; заборону страти неплатників податків, не дозволених парламентом.

Після встановлення республіканської форми правління класова боротьба між пресвітеріанами (партія великої буржуазії) та індепендентами (партія середньої буржуазії та дрібного дворянства) не припинилася.

У кінці 1653 року було схвалено Конституцію під назвою „Інструмент управління”. У відповідності із Конституцією вища законодавча влада в країні передавалася главі держави – лорду-протектору – спільно із однопалатним парламентом. У виборах парламенту могли брати участь тільки громадяни з доходом більше двохсот фунтів стерлінгів в рік. Від міст до парламенту обиралося 133 депутати, а від графств – 265 депутатів.

Вища виконавча влада належала лорду-протектору спільно з Державною радою. Лорд-протектор командував армією, відав зовнішніми відносинами держави, призначав вищих посадових осіб. Лордом-протектором було призначено Олівера Кромвеля. Місцеве управління було зосереджено в руках генералів армії, які стояли на чолі 11 округів.

З метою сприяння розвитку торгівлі та промисловості у 1650 році було видано „Акт про заохочення та регулювання торгівлі та промисловості англійської республіки”. У 1651 році виданий „Навігаційний акт”, який дозволяв ввозити товари в Англію лише на англійських кораблях чи кораблях тих країн, в яких вироблявся товар, що ввозився.

Великою подією періоду протекторату було видання у 1654 році Закону про об’єднання Англії, Шотландії, Ірландії в єдину державу. Після смерті у 1658 році Олівера Кромвеля у буржуазно-дворянських колах відновилися плани повернення до монархії.

За часів правління короля Вільгельма ІІІ Оранського підписано „Декларацію про право”. Сьогодні цей документ іменується „Білль про права”.

У 1701 році було прийнято Закон „Про обмеження повноважень короля”. Ним передбачалося, що для дійсності нормативного акту, крім підпису короля, на ньому має стояти і підпис прем’єр-міністра. Суддів призначав король, але особливим рішенням парламенту вони могли бути зміщені. Судді могли бути усунуті від посади також за рішенням суду, якщо вони неспроможні виконувати свої обов’язки через фізичні або духовні причини, або внаслідок вчинення ними кримінального злочину.

У роки Англійської революції зросло значення суду присяжних, Церква була усунена від розгляду світських справ. Введено принцип незмінності суддів.

Обвинувачений з 1646 року почав заздалегідь одержувати копію обвинувачувального акту та список присяжних засідателів. Він мав право представляти зі свого боку свідків, а також вести перехресний допит свідків зі сторони обвинувачення. Тортури були остаточно відмінені лише у 1772 році. Із 1696 року введено право користуватися адвокатом. Законодавство обмежувало право оскарження судових вироків, але судова практика постійно розширювала причини оскарження.

Під кінець ХVІІІ ст. в Англії остаточно закріпилося велике землеволодіння, формується парламентська система. Її суть полягає в тому, що уряд (Кабінет Міністрів) правив під безпосереднім контролем парламенту. Парламент складався з двох палат:

Верхня палата (палата лордів) ;
Нижня палата (палата громад).

Уряд складався із лідерів партії, депутати від якої переважали у нижній палаті парламенту. З 1711 року прийнято Постанову, за якою лише самі міністри, а не король, відповідають за свої дії. З 1742 року запроваджено правило, за яким уряд, який не має підтримки більшості депутатів парламенту, мусить піти у відставку. Король втратив право veto, тобто був змушений затверджувати усі законодавчі акти, прийняті парламентом.

Парламент досяг переваги над королівською владою і наступним його кроком було посилення незалежності палати громад від виборців. Було збільшено строк повноважень нижньої палати з трьох до семи років. Нижня палата домоглася також передачі в її руки вирішення питання про правильність проведення виборів.

Вважалося, що король є уособленням всієї влади в країні. Формально він оголошував війну, укладав мир, призначав та відкликав послів, командував збройними силами. Він формально міг призначити та звільнити міністрів, міг достроково розпустити палату громад. Але в реальній практиці майже жодного із своїх прав король здійснити не міг, бо на всяку дію необхідно було мати згоду відповідного міністра, підпис якого і робив дійсним акт королівської влади.

Міністри являли собою комітет однодумців, який очолювався їх лідером – прем’єр-міністром. Члени Кабінету Міністрів призначалися королем, але з числа депутатів парламенту і саме із тієї політичної групи, яка мала у парламенті більшість. Король змушений був при формуванні уряду обмежувати свій вибір середовищем парламентської більшості.

В останній третині ХVІІІ ст. у Франції склалася революційна ситуація. Король був змушений погодитися на скликання Генеральних штатів, які почали роботу 5 травня 1789 року. Парламент складався із 1200 делегатів: 600 - від дворян та духовенства, 600 – від третього стану (селян, міщан, ремісників). 17 червня 1789 року делегати від третього стану проголосили себе Національними зборами. 9 липня 1789 р. Національні збори були перейменовані на Установчі збори і першим їх рішенням було скасування повинностей із селян. 26 серпня 1789 р. Установчі збори прийняли перший конституційний акт „Декларацію прав людини і громадянина”. Вона проголошувала:

1. Рівність прав усіх людей та їх не відчужуваність;

2. Принцип народного суверенітету ;

3. Недоторканість власності.

Король був змушений затвердити нову Конституцію у 1791 році. Королівська влада і привілеї аристократів були суттєво обмежені, розпочався процес централізації уряду, конфіскації церковних володінь і зменшення впливу церкви. Установчі збори відмінили становий поділ населення, ввели іншу систему оподаткування, запровадили новий адміністративно-територіальний поділ країни. Цей поділ передбачав, що країна ділилася на департаменти, департаменти – на дистрикти, дистрикти – на кантони, кантони - на комуни.

Завершальним етапом у роботі установчих зборів було прийняття 3 листопада 1791 року Конституції Франції. Вона складалася із двох частин:

Декларація прав людини і громадянина;
Положення про вищі органи влади.

У Конституції стверджувалося, що народ здійснює свою владу шляхом передачі законодавчої влади – Національним зборам, виконавчої влади – королю, судової влади – обраним народом суддям. Конституція поділяла всіх громадян на „активних” і „пасивних”. Тільки „активні” брали участь у виборах депутатів та усіх муніципальних чиновників. „Активним” міг бути такий громадянин: чоловік, француз, не молодший 25 років, який мав упродовж останнього року постійне місце проживання, платив щомісяця податок, який дорівнює його триденному заробітку, не є слугою, прийняв присягу на вірність Франції, внесений до списків Національної гвардії. Для того, щоб бути обраним на різні державні посади особі необхідно було відповідати тим же умовам, але щомісячний податок мав рівнятися не триденній, а десятиденній зарплаті.

Законодавча влада Франції мала такі повноваження:

Приймати Закони;
Визначати державні витрати;
Встановлювати податки;
Створювати та ліквідовувати державні посади;
Встановлювати розмір армії та флоту;
Призначати та відкликати усіх вищих державних чиновників, послів;
Керувати зовнішньою політикою.

Король Франції вважався главою усієї адміністрації, головнокомандувачем армії та флоту.

21 вересня 1792 року старий монархічний уряд було скасовано і проголошено Першу Французьку республіку, очолену Національним Конвентом. Національний Конвент (1792-1795 р.р.) – третій Французький парламент у часи революції. Депутатів обирали на основі загальних виборів, без майнового цензу. Віковий ценз знизився до 21 року. Після страти короля 21 січня 1793 року Національний Конвент перебрав у свої руки усю владу. Були утворені Комітет громадського добра, комітет громадської безпеки і революційний трибунал, рішення якого не підлягали апеляції. Для збереження республіканського ладу Конвент проголосив т. зв. Третю Конституцію і передав владу Директорії.

Виконавча влада була передана Тимчасовій виконавчій раді у складі 6 міністрів, що призначалися Законодавчими зборами. Національний Конвент обирався усім населенням, тобто без поділу на „активних” і „пасивних”.

Представниками влади на місцях були комісари, які діяли на свій розсуд. Їх повноваження були надзвичайно широкими.

В армії комісари мали право усувати з посад генералів, могли брати командування на себе. У департаментах вони могли вимагати звіту від місцевої влади, усувати посадових осіб, ув’язнювати підозрюваних.

Після перевороту 27 липня 1794 року влада перейшла від якобінської диктатури до Виконавчої Директорії – нового уряду Франції. У 1795 році прийнято нову Конституції Франції, за якою законодавча влада здійснювалася двопалатним парламентом (Рада старійшин та Рада 500). Корумпована Директорія не була спроможна забезпечити революційні завоювання. Владу усе більше перебирали у свої руки військові.

У 1799 році Наполеон Бонапарт здійснює державний переворот, у результаті якого повалено Директорію та встановлено Консулат у складі трьох консулів. 24 грудня 1799 року Наполеон став першим консулом республіки(пожиттєвим консулом з 1802 р.). Він провів низку важливих внутрішніх законодавчих актів, які призвели до зміцнення Франції (1804-Цивільний кодекс, 1810 – Кримінальний кодекс). За новою Конституцією 1799 року законодавча влада ділилася між Державною Радою, Трибуналом, Законодавчим корпусом і Сенатом. Виконавча влада сконцентровувалася у руках першого консула – Бонапарта. Другий і третій консули мали лише дорадчі голоси. Керування державним апаратом, освітою, місцевою адміністрацією було суворо централізовано.

2 грудня 1804 року Наполеон І проголосив себе імператором. Після російської кампанії військові дії були перенесені на територію Франції. 11 квітня 1814 року Наполеон І підписав своє зречення від влади. Внаслідок цього влада перейшла до династії Бурбонів. Король Людовік ХVІІІ того ж року видав Хартію, за якою Франція проголошувалася Конституційною монархією з дуже широкими повноваженнями короля. Згідно ст.14 Хартії король оголошувався верховним главою держави, головнокомандувачем армією та флотом. Парламент був двопалатним (палата перів та палата депутатів). Пери призначалися королем, а депутатів обирали шляхом голосування.

26 лютого 1815 року Наполеон І таємно втік з острова Ельби і розпочався останній період його правління – „Сто днів”. Після заслання Наполеона І на о. Святої Єлени розпочався період другої реставрації Бурбонів.

У наслідок лютневої революції 1848 року виникла Друга республіка у Франції (1848-1852). Відповідно до нової Конституції законодавча влада переходила до однопалатного парламенту – Національних зборів. Для попереднього розгляду законопроектів і контролю за адміністративними органами, створювалася Державна Рада. Виконавча влада належала Президенту Франції, який обирався на 5 років. Перший президент Франції – Луї Наполеон – створив три вищі органи влади:

1. Державну Раду, яка готувала законопроекти;

2. Законодавчий корпус, який приймав Закони і бюджет;

3. Сенат, завданням якого була охорона Конституції та політичних прав громадян.

Основними принципами буржуазного права були: юридична рівність, свобода, законність. Ще у добу правління Карла ІІ вігзьким парламентом прийнятий „Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув’язнень за морем”. У відповідності з цим актом заарештований або його родичі одержували право вимагати від суду видання зобов’язання про „взяття тіла”. Начальник в’язниці, що його одержував, зобов’язаний був під страхом сплати штрафу на користь потерпілого протягом доби доставити затриманого в суд, повідомивши про причини його арешту. Суд приймав рішення про видачу заарештованого на поруки, або ж про утримання під арештом, або ж про звільнення. Це було гарантією недоторканості для членів вігзького парламенту та їх прибічників від переслідування з боку королівської влади.

„Білль про права” встановлював, що король без згоди парламенту не мав права ні зупинити дію законів, ні звільняти будь-кого з-під їх дії. Гарантувалася свобода совісті. Вибори в парламент мали бути вільними, і він мав право приймати будь-які закони. Заборонялися покарання, не передбачені законом.

У роки англійської революції ХVІІІ ст. було ліквідовано надзвичайні суди: Зоряну палату, Високі комісії. Обмежено юрисдикцію таємної ради. Церква усунена від розгляду світських справ. З 1646 року обвинувачуваний почав заздалегідь одержувати копію обвинувачувального акту та список присяжних засідателів, він мав право представляти зі свого боку свідків, а також вести перехресний допит свідків звинувачення. Тортури відмінені в 1772 році. З 1696 р. було введено право користування захисником. Законодавство обмежувало право оскарження судових вироків. Доказом вини злочинця було його власне визнання або свідчення двох осіб.

У ХVІІІ ст. в Англії складається парламентська система, суть якої в тому, що уряд – Кабінет Міністрів править під безпосереднім контролем парламенту. З 1832 року почав діяти акт про реєстрування виборців, а право потрапити у такі списки треба було виборювати. У 1838 році опублікована народна хартія, ініційована робітниками на чолі з буржуазією. Вона включала вимоги загального виборчого права, вибори до парламенту повинні були проводитись таємним голосуванням, щорічно. Членам парламенту повинно було встановлюватися жалування.

У 1842 році робітники створюють свої професійні спілки, що борються за надання їм допомоги на випадок хвороби, втрати працездатності, захищають своїх членів при зіткненні із підприємцями. Профспілки одержали право укладати договори з підприємцями. Під тиском профспілкового руху у 1867 році парламент провів реформу виборчого права. За цією реформою кількість виборців на селі зросла до 50%, а у містах – вдвоє і навіть втроє. Боротьба сільськогосподарських працівників за право голосу завершилася у 1884- 1885 рр. збільшенням кількості виборців з 3-х до 5,5 млн. Право брати участь у виборах набули працівники у графствах, які відповідали вимогам, що ставилися до міських виборців за реформою 1867 року. Один депутат став обиратися приблизно від 50-54 тис. жителів. Обраним за мажоритарною системою голосування вважався той кандидат у депутати, який набрав відносну більшість голосів.

У сімейному праві Англії поряд із церковним шлюбом з 1836 року існує громадянський шлюб. Мати позашлюбної дитини з 1845 р. одержала право вимагати засоби на її утримання від батька. З 1857 р. припинення шлюбу встановлюється також через розлучення. Діти віком до 21 року знаходяться під батьківською опікою.

Змагальний процес панує не лише у судовому слідстві, але й у початковому.

„Декларація прав людини і громадянина” зазначала, що Закон є вираженням загальної волі, усі громадяни, особисто або через своїх представників, мають право брати участь у виданні законів.

Цивільний Кодекс Наполеона (1804) закріпив ліквідацію феодальних відносин. В його основу було покладено принципи цивільно-правової рівності всіх перед Законом і необмеженої приватної власності. Це призвело до законодавчого закріплення свободи підприємництва, права власності селян на землю. Кодекс виходив із поділу приватного права на цивільне і торгове. У цивільному кодексі детально регламентуються права власника, особливо земельного наділу, сервітут, порядок розподілу майна між спадкоємцями заклад землі.

Кодекс визначав власність, як право користуватися і розпоряджатися речами найбільш абсолютним чином з тим, щоб користування не було таким, яке заборонено законами і регламентами.

Шлюб реєструється світською владою. Влада над дітьми належить батькові. Якщо батько мав досить серйозні причини до незадоволення поведінкою дитини, він міг позбавити її волі на строк до 6 місяців після виповнення дитині 16 років.

Цивільний кодекс Наполеона роз’єднав владу і власність, що стало основою економіки і політичної демократії.

У кримінальному кодексі 1810 року збережені основні принципи демократії в галузі кримінального права, проголошені ще „Декларацією прав людини і громадянина”. Кодекс захищає принцип священності і непорушності приватної власності. У кодексі проголошено принцип рівності усіх перед кримінальним законом.

Основний принцип Англійської колоніальної політики полягав у тому, що колонії мали постачати Англії (метрополії) дешеву сировину і купувати дорогу промислову продукцію, вироблену в Англії. У квітні 1775 року між колоністами і англійськими військами розпочалися збройні сутички. У відповідь на направлення до Америки нових військ Конгрес США офіційно проголосив про незалежність колоній і прийняв „Декларацію незалежності” (04.07.1776). У кожній із колоній були прийняті „Декларації прав”, основними положеннями яких були:

Влада має бути розділена на три гілки;
Усе населення в політичному відношенні повинно мати рівні права;
Жодна людина чи група людей не мають права на якісь привілеї, переваги;
Єдиним носієм державної влади є народ.

Іншим конституційним актом були „Статті конфедерації”, прийняті у 1781 році. Значення „Статей конфедерації” у тому, що цей правовий акт закріплював прагнення колоній спільними зусиллями добитися незалежності від Англії. Після одержання незалежності виявилися протиріччя між Північними та Південними штатами. Принцип примирення було покладено в основу Конституції США. Згідно основних положень Конституції законодавчим органом держави є Конгрес, який складається з двох палат – Палати депутатів і Сенату. Палата депутатів формується пропорційно до кількості населення кожного штату. Сенат включає по два представники від кожного штату не залежно від чисельності населення.

Законопроекти приймаються обома палатами парламенту, подаються на підпис Президента і тільки тоді набирають чинності. Якщо Президент США відмовляється підписати законопроект, то палати Конгресу можуть розглянути його знову і у випадку схвалення 2/3 голосів, законопроект набирає чинності без підпису Президента.

Главою виконавчої гілки влади є Президент США. Президент обирається на 4 роки і може бути притягнений до відповідальності перед Сенатом за постановою Палати депутатів. Якщо 2/3 сенаторів винесуть йому обвинувачу вальний вирок, то Президент США усувається з посади в порядку імпічменту.

Судова влада належить Верховному Суду і місцевим федеральним судам. Судді Верховного Суду призначаються Президентом і займають посади довічно, поки „їх поведінка є бездоганною”.

Перегляд Конституції США практично неможливий, Конгрес може зробити доповнення або внести поправки лише коли 2/3 членів обох палат приймуть таке рішення. Прийняті доповнення мають бути затверджені Законодавчими зборами штатів.

На грунті розбіжностей інтересів штатів у першій половині ХІХ ст. утворилися дві партії – демократична та республіканська.

Правова система США характеризується тим, що на територію кожного штату одночасно поширюється дія двох правових систем – своєї власної та загальнодержавної (федеральної).

Основними джерелами американського права є :

Конституція США;
Федеральні закони;
Конституції та закони окремих штатів.

Кожен штат приймає свої закони з питань цивільного, кримінального, трудового, процесуального права.

Принцип недоторканості приватної власності в США є непорушним. П’ята поправка до Конституції США передбачає, що „... ніхто не може бути позбавлений власності. Без законного судового розгляду приватну власність не можна відбирати на громадські потреби без справедливої винагороди”.

Американська судова практика визнає англійську систему класифікації злочинів, а саме:

Зрада.
Тяжкі кримінальні злочини.
Проступки, що караються у кримінальному порядку.

У 1909 році було прийнято Федеральний кримінальний кодекс, яким передбачено відповідальність за шпигунство, заколот, підробку грошей, торгівлю наркотиками. У 1911 році прийнято Кодекс про судочинство, в якому зафіксовано презумпцію невинуватості. Якщо заарештованого змушували давати свідчення до приходу його адвокату, то суд міг визнати його невинуватим у скоєні злочину. Докази вини підозрюваного, добуті незаконним способом, мають бути вилучені суддею зі справи. Якщо права обвинуваченого було порушено, то справу проти нього припиняють.

У США покарання за найтяжчий злочин не поглинає покарань за інші злочини. Покарання за злочини сумуються.

Виникнення та розвиток буржуазного права в новий час