ЗНАЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ. ЗАРОДЖЕННЯ ОСВІТИ

ЛЕКЦІЯ 1

ЗНАЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ.

ЗАРОДЖЕННЯ ОСВІТИ.

ВСТУП.Історія педагогіки – одна з наукових дисциплін педагогічного циклу і один з навчальних предметів в системі професійно-педагогічної освіти. Під історією педагогіки ми розуміємо науку про розвиток виховання, школи й педагогічної думки в різні історичні періоди.

Предмет історії педагогіки як галузі педагогічного знання складає розвиток теорії і практики виховання, освіти і навчання у різні історичні епохи, включаючи і сучасність у контексті її історичного розвитку.

Більшість діячів педагогіки сприйняли відоме положення філософа Гегеля про те, що без знання минулого неможливо зрозуміти сучасне і роздивитись майбутнє. “Тільки вивчаючи багатовікове педагогічне життя народів ми можемо цілком зрозуміти і оцінити значення і роль сучасної теорії виховання, дидактики і методики, а також ті цінні набутки, що вони зробили на протязі віків”(Демков М. И. Краткая история педагогики.- М., 1917. – С. 4.)

Освітнє, професійне і виховне значення вузівського курсу історії педагогіки у підготовці майбутніх вчителів винятково важливе. Знання минулого вчительської професії розширює кругозір, допомагає зрозуміти суть сучасних проблем навчання і виховання і знайти оптимальні шляхи їх розвитку.

Історія педагогіки покликана вирішувати ряд науково-теоретичних і соціально-практичних задач:

- вивчати закономірності виховання як загальнолюдського і суспільного явища, його залежність від потреб суспільства, що весь час змінюються, розкривати зв'язок мети, змісту, організації виховання з рівнем економічного розвитку суспільства, а також з рівнем розвитку науки і культури в кожну історичну епоху.

- сформувати в студентів цілісну систему знань про педагогічні процеси, явища і факти, що мали місце в Україні і в світі.

- виявляти раціональні і гуманістично орієнтовані педагогічні засоби, розроблені поколіннями прогресивних педагогів, що усвідомили взаємозв'язок демократизації виховання з суспільним прогресом і необхідністю відповідності виховання особливостям психофізичного розвитку особистості.

- забезпечити оволодіння майбутніми вчителями кращими здобутками світової і вітчизняної педагогіки, вміннями застосовувати їх у національній школі, здійснювати пошук нових педагогічних методик.

- розкривати шляхи розвитку педагогічної науки, характер взаємодії педагогічної теорії і практики, узагальнювати те позитивне, що було накопичене в попередні історичні епохи.

- на кожному етапі соціально-історичного розвитку представляти історично правильну картину стану світової і вітчизняної школи і педагогіки.

- історико-педагогічні знання повинні активно впливати на формування історичної свідомості педагогів всіх рівнів, сприяючи подальшому удосконаленню народної освіти.

- формувати у майбутніх вчителів цілісну наукову картину світу, професійний педагогічний світогляд, національну свідомість.

Історія педагогіки включає як педагогічні, так і суспільні знання. Тому історія педагогіки зв'язана з теорією педагогіки, історією суспільства, історією культури, історією суміжних наук – філософії, психології, часткових методик.

Історія педагогіки складає базу гуманітарної освіти і професійної культури вчителя. Гуманітарна освіта: вивчаються загально педагогічні і загальнолюдські цінності, вчитель сприймає інтереси дітей, стимулюється духовно-моральне удосконалення особистості. Професійна культура: знайомство з традиціями світового і вітчизняного досвіду розвиває педагогічне мислення, дозволяє знайти свій власний стиль у роботі з учнями, не заміняючи його набором готових рекомендацій; дозволяє орієнтуватись у складній панорамі сучасних підходів до педагогічного процесу, збагачує кількість засобів, стимулює свободу педагогічної творчості.

Основними методами досліджень виступають порівняльно-історичне трактування джерел, ретроспективний аналіз педагогічних явищ, фактів і подій, класифікація фактичного матеріалу і теоретичне узагальнення його показників. Структура курсу визначається прагненням представити історію педагогіки як складову частину історії людства. В зв'язку з цим одночасно розглядається розвиток освіти і виховання в різних країнах і регіонах в кожний хронологічний період.

Весь курс історії педагогіки поділений на 4 розділи: освіта давніх часів; освіта в руках християнської церкви; освіта в руках суспільства; суспільство в руках освіти.

Перший розділ, освіта давніх часів, охоплює період від первісного суспільства до педагогіки античного світу включно. Другий розділ, освіта в руках церкви, охоплює період середньовіччя, приблизно з 5 до 17 століття, коли зміст освіти визначався релігійними догмами, в суспільстві переважав феодальний лад. Третій розділ, освіта в руках суспільства, охоплює період становлення і розвитку капіталістичного ладу, приблизно з 17 до першої половини 20 століття. В цей період зміст освіти визначається переважно потребами розвитку промисловості. Четвертий розділ, суспільство в руках освіти, охоплює другу половину 20 століття. В першій половині 20 століття розвинуті держави зробили освіту обов'язковою, в середині століття населення зрозуміло необхідність освіти; а у другій половині 20 століття вже не тільки держава визначала рівень освіти, а й рівень освіти став визначати сучасне і майбутнє держави.

В підручнику розвиток освіти розглядається переважно на матеріалі європейської території, освіта в інших регіонах світу розглядається уривчасто і побіжно. Це зроблено тому, що ми самі живемо на території Європи і саме європейська освіта займає зараз панівне становище в світі. Системи освіти в інших регіонах нам часто незрозумілі через інший стиль мислення, притаманний тамтешньому населенню.

1 РОЗДІЛ

ОСВІТА ДАВНІХ ЧАСІВ.

ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО.

Зараз ми не можемо точно знати, як жили і виховували дітей люди сотні тисяч років тому. Тодішні люди давно померли, не залишивши письмових пам'яток, а машини часу існують лише у науковій фантастиці. Але ми можемо відтворити їх життя і виховання дітей, користуючись рядом інших джерел. Це матеріали археологічних розкопок, які дають картини житла і основних знарядь праці. Це джерела усної народної творчості: міфи, казки, легенди, билини, приказки, обряди, прикмети, вірування, де збереглись елементи найдревніших пластів культури. Саме ці елементи часто викликають наш подив і навіть огиду при знайомстві з народною творчістю, але служать безцінним матеріалом для істориків. Головним джерелом є матеріали етнографічних досліджень, праці вчених, мандрівників, місіонерів 18 – 20 ст., що описують життя і побут народів Австралії, Сибіру, островів Полінезії, індіанців Південної і Північної Америки. Якщо і зараз у глухих закутах планети є племена, що перебувають на стадії кам'яного віку, то раніше племен, що знаходились на різних стадіях розвитку, від кам'яного віку до родової общини і рабовласництва, було значно більше, і життя багатьох з них детально описане. Узагальнюючи ці етнографічні описи, можна відтворити картину освіти в первісному суспільстві.

Для розуміння тодішнього життя людей і виховання ними своїх дітей потрібно уявляти особливості мислення людини того часу. Мислення первісних людей значно відрізнялось від сучасного. Ми розділяємо світ речей, матеріальний світ, де все підкоряється об'єктивним причинно-наслідковим законам, і світ духовний, наші почуття і переживання. Первісні люди відзначались “пралогічним” мисленням, де реальне і уявне немовби перемішані, де всі речі і явища природи мають свою духовну, містичну причину, де на речі і явища можна вплинути магічними обрядами.

Для нас дитина є живою повноцінною людиною від моменту народження, а то й від моменту зачаття. Для первісних людей дитина ставала живою лише тоді, коли її магічними обрядами прилучали до племені, давали ім'я. Тому для них вбивство чи смерть немовляти чи малої дитини не трагедія, а просто відстрочка у появі на світ, дитина спробує народитись ще раз. Коли у важкі часи плем'я залишало на голодну смерть малих дітей, ця картина шокувала випадкових свідків-європейців, але для тодішніх людей це було щось подібне до викидання обтяжливого багажу у далекій дорозі.

Для нас виховання є плавним процесом, без помітних різких якісних стрибків у прийомах виховання і вимогах до дитини. Для первісних людей виховання супроводжувалось якісними стрибками, що відділяють один вік від іншого, несуть зміни у правах і обов'язках, є етапами включення у плем'я, долучення до роду людського. Такі якісні стрибки – ініціації – є урочистою подією як для дитини, так і для племені. Вони супроводжуються як магічними обрядами, що мають долучити до племені ще одну людину, так і випробовуваннями – розумовими, фізичними, психологічними. Випробування часто були дуже важкими: знання тогочасної міфології, обрядових пісень і танців, витримати болюче татуювання, підпилювання зубів, укуси мурашок, кілька діб просидіти на дереві, залізти на стрімку скелю, тощо. Не пройшовши всіх обрядів ініціацій, не можна було стати повноправним членом племені.

Перші поняття про виховання і навчання, які виділили людину з ряду людиноподібних мавп, стали використовуватись у проміжку від 500 тис. років тому назад до 1 мільйона років. В цей час люди навчились виготовляти кам'яні знаряддя праці та оволоділи вогнем. В цей час спеціального навчання ще не було, діти виховувались, працюючи разом з дорослими. Менші діти виконували легшу роботу: підтримували вогонь, готували їжу, збирали їстівні рослини, рибалили, виготовляли домашнє начиння. Разом з дітьми працювали старі люди, які навчали молодь трудовим прийомам і попутно ділились життєвим досвідом. Старші діти працювали нарівні з дорослими членами племені.

Приблизно за 5 тис. років до н. е. склалась родова община, розвинулись прийоми праці, удосконалились знаряддя праці. Оскільки чоловіки займались переважно полюванням і на стоянках общини знаходились не постійно, то справами общини керували жінки – настав МАТРІАРХАТ. Ще однією причиною матріархату була відсутність або нечітка вираженість парного шлюбу – навіть мати не була впевнена, хто батько її дитини, рід вівся по жіночій лінії, діти належали всьому роду. Відголоски матріархату простежуються в багатьох міфах, казках, легендах. Добре відомий один з давньогрецьких міфів про Геракла – коли він у нападі безумства вбиває своїх синів. Але ця версія виникла у пізніші часи, коли оповідачі міфу прилаштовували його до тогочасних моральних уявлень. Старі версії міфу свідчать, що вбивство ним дітей було способом уникнути власної смерті – за матріархату чоловік (наприклад, у ролі військового вождя) правив дуже обмежений час, а потім його вбивали. Тому Геракл незадовго до кінця терміну правління зрікався влади на користь сина, того страчували, а потім Геракл знову ставав правителем. У ірландців (кельтів) жінки перестали служити у війську (їм це просто заборонили законами держави після поширення християнства) лише у 7 ст. н. е. З часів Київської Русі до нас дійшли численні згадки про багатирок, дівчат-полянниць, які вправно володіють зброєю і на рівних протистоять воїнам-чоловікам. В Україні пережитки матріархату, що полягали у праві дівчини засилати сватів до парубка, зберігались до 17 ст.

В часи матріархату виховання переважно здійснювалось в процесі спільної трудової діяльності з дорослими і з 13 – 14 років діти вступали в доросле життя. В цей період зафіксовані спеціальні дитячі інструменти і зброя, з'являються дитячі ігри і саме головне – МАГІЧНЕ ВИХОВАННЯ. Виникають магічні ритуальні обряди, талісмани. Діти беруть участь в ритуальних церемоніях, святах, танцях, включаючись в емоційну атмосферу, у них виробляються певні ідеали і ціннісні орієнтації. Виникають ритуальні заборони – табу, погрози, схвалення, осуд, попередження. Виникають пісні, складаються міфічно-релігійні уявлення про походження світу і середовища проживання.

Дещо пізніше, з удосконаленням знарядь праці, полювання в осілих племен поступилось місцем землеробству. Точну хронологію провести неможливо, час переходу дуже залежить від умов проживання. Ясно, що в місцевостях з родючими грунтами процес проходив швидше. Керівна роль перейшла до чоловіків – розпочався ПАТРІАРХАТ. Процес переходу проходив дуже болісно, жінки неохоче здавали свої позиції. Це породило численні легенди і казки про жінок, які боролись з чоловіками, придумували для них різні тяжкі випробування і страчували тих, хто їх не витримав. В українському фольклорі збереглись численні казки про жінок, що живуть на відлюдді, володіють магічною силою і в одних випадках допомагають герою, а в інших – намагаються його знищити. Подібні казки і легенди є і в інших народів. Найбільш імовірно, що прообразами героїнь фольклору в давні часи послужили жінки – колишні старійшини племен, чаклунки, котрі з встановленням патріархату або були вигнані чоловіками, або добровільно покинули поселення, втративши там владу.

Також відбувся перехід до парної сім'ї, хоча все вироблене ще належало общині. Перші роки діти виховувались в сім'ї, а потім переходили в спеціальні “будинки молоді” – окремі для хлопців і дівчат. В цих будинках молодь готували до спеціальних магічних таїнств – ініціацій – ритуальних обрядів посвячення, визнання повнолітніми, переходу у стан дорослих. Ініціації полягали в серії спеціальних випробувань, яким передувала спеціальна підготовка. Найчастіше ініціації розтягувались в часі на кілька років, кожен етап був кроком на шляху дорослішання і закінчувались у 12 – 15 років.

Хлопцям давали певні знання і уміння, необхідні воїну, мисливцю, землеробу, реміснику... Програма для дівчат орієнтувалась на домашнє господарство, плетіння, ткацтво... Здійснювалась фізична, ритуальна, соціально-моральна підготовка. Молодь завчала повчання щодо порядку ведення господарської і воїнської діяльності, відпрацьовувала і перевіряла відповідні знання, практичні уміння і навички, завчала напам'ять родові легенди, міфи, пісні, вивчала обряди, розучувала ритуальні танці, загартовувала волю і характер.

Почала виділятись спеціальна група людей, які здійснювали виховання і навчання молоді – переважно старі люди, а також найбільш досвідчені мисливці, землероби, шамани...

З розвитком знарядь праці приблизно за 2 – 3 тис. років до н. е. родова община почала розшаровуватись. Виник поділ праці на скотарів, землеробів, ремісників, воїнів, мисливців, шаманів, вождів.... Закріпилась парна сім'я, майно якої передавалось у спадок дітям. Тепер батьки навчали дітей своєму ремеслу. “Будинки молоді” збереглись і в них продовжували навчатись всі діти, але виділились області знань – переважно військова справа, відправка жрецьких обрядів, яким навчали лише частину дітей – відповідних батьків або особливо обдарованих. Почали виникати свого роду закриті школи, які добре простежуються на прикладі племен Південної Америки – ацтеків, майя, інків. Так почався розподіл освіти на масову і елітарну.

Близько семи тисяч років тому племена, що населяли територію нинішньої України, перейшли від збиральництва і полювання до скотарства і землеробства, від матріархату до патріархату. В археологічних матеріалах населення України того часу фігурує як племена трипільської культури. Трипільці будували житла, вміли виготовляти човни, мотики, ножі, сокири, голки, луки. Археологи виявили на місці поселень велику кількість черепків посуду, глиняних, кам'яних і металевих фігурок, що свідчить про високий розвиток міфів, легенд, вірувань тогочасних людей. Відомо багато малюнків того часу і петрогліфів – прямих та звивистих ліній, кіл, квадратів, трикутників, ромбів, ямок-луночок, порожніх або заштрихованих сіткою. Цілком можливо, що йдеться про зародки ієрогліфічного письма трипільців. Висока матеріальна культура повинна була мати розвинену систему виховання. Ми можемо припустити, що виховання (за зразком племен однакового матеріального рівня) здійснювалось як в родині, так і в спеціальних будинках молоді. Наявність фігурок-оберегів і складних візерунків неможливо пояснити без існування розвиненої системи вірувань, що вимагало спеціально організованого навчання молоді з засвоєння легенд, переказів, магічних обрядів.

НАВЧАННЯ І ВИХОВАННЯ В ДРЕВНІХ ДЕРЖАВАХ СХОДУ.

ЗАГАЛЬНІ ОБСТАВИНИ. Перші школи зародились близько 5 тисяч років до н. е. на Сході – в районах Єгипту, Близького Сходу, Месопотамії, Індії, Китаю, Індокитаю. Ці місцевості відзначались родючими грунтами, і їх населення рано перейшло до землеробства. Нерівномірності клімату примушували створювати складну зрошувальну систему, а сусідство кочових племен, які часто були не проти “поділитись” з землеробами їх урожаєм і ремісничими виробами, змушувало до утримування постійного війська. Населення стало утримувати певну групу людей, які безпосередньо не працювали – воїнів, фахівців з іригації. Цей процес логічно завершився формуванням перших держав, які потребували спеціально підготовлених чиновників, полководців, жерців, адміністраторів. Організувати їх підготовку в рамках традиційного патріархального виховання було неможливо.

Для державних потреб – перепису населення, обліку податків, будівництва фортець, палаців і храмів усної мови і піктографічного письма (малюнків) було вже недостатньо. В різних державах швидко розробляється перша писемність – ієрогліфічна, коли кожен значок-ієрогліф позначав окреме слово, а інколи окремий склад слова або ціле речення. Ієрогліфи були двох типів – у вигляді досить складних малюнків (Єгипет) або у вигляді простих фігурок з клиновидних паличок – клинопис (держави Месопотамії). Клинопис одержав свою назву через те, що паличкою витискали лінії на сирій глиняній табличці, і ці лінії мали форму клину. З появою ієрогліфів завершився дописьмовий період історії, різко зросли можливості людства з збереження, переробки і засвоєння інформації.

Засвоєння кількох сотень а то й кількох тисяч ієрогліфів було довгою і складною справою. Вміння читати і писати вимагало тривалого спеціального навчання. Стали виникати спеціальні навчальні заклади і з'явились перші вчителі, для яких навчання стало основною роботою. Основним методом навчання було заучування напам'ять (при ієрогліфічному письмі інакше неможливо). Щоб примусити малих дітей роками заучувати малозрозумілу їм інформацію, в тодішніх школах панувала навіть не жорсткість, а жорстокість – сувора дисципліна, голод, побої. Причиною такого ставлення до учнів були особливості культурних цінностей Сходу: людська індивідуальність значить дуже мало, цінність становить сім'я, каста, суспільна група, держава.

Оскільки носієм ідеалів виховання була релігія, то перші школи виникали при храмах і першими вчителями були жерці, і лише з розширенням кола учнів і відповідно вчителів освіта перейшла до рук держави і приватних осіб, хоча храмові школи також залишились. Спочатку освіту здобували лише державні чиновники, представники знаті і жрецтва, але вже у 2 – 1 тисячоліттях до н. е. почалось розширення кола освічених людей за рахунок купців і заможних ремісників. Почали з'являтись окремі люди, які все своє життя проводили у збиранні і систематизації знань – перші вчені.

ШКОЛИ В МЕЖИРІЧЧІ (МЕСОПОТАМІЇ). Зараз це територія Іраку та прилеглих держав. З 3 тисячоліття до н. е. і до початку н. е. існували держави: Шумер, Аккад, пізніше Вавілон і Ассірія. Існувала система клинопису та система музичних записів, різні мистецтва, астрономія, математика, агротехніка, архітектура. Первісно писали дерев'яними паличками на глиняних табличках, які потім випалювали, пізніше записи видряпували на дерев'яних табличках, вкритих шаром воску. Навіть тогочасні школи мали назву “едубба” - будинки табличок.

Перші школи виникли у відповідь на потреби молодих держав у писцях. Спочатку невеликі школи виникли у сім'ях писців, а пізніше при палацах і храмах. Більшість приватних шкіл були невеликими, з одним вчителем. У великих були окремі вчителі письма, малювання, рахування..., міг бути спеціальний управитель, який стежив за порядком і дисципліною. Навчання і побут організовувались на зразок великої сім'ї: на чолі стояв “батько”, вчителів називали “братами батька”, учнів старшими і молодшими дітьми. Навчання було платним, розмір плати залежав від авторитету вчителя; практикувались підношення вчителю, щоб звертав більше уваги на певного учня.

Навчання було дуже складним і важким. На першому етапі учень вчився читати, писати, рахувати. На другому етапі учень заучував історії, казки, легенди, запам'ятовував практичні знання і уміння розрахунків будівництва архітектурних споруд і зрошувальних каналів, складання торгівельних, правових і інших ділових документів. Учні вивчали дві мови: розмовну аккадську і мову науки і культів шумерську. Далі учні спеціалізувались в області граматики, математики і астрономії. Випускник школи повинен був добре володіти письмом, чотирма арифметичними діями, мистецтвом співака і музиканта, вміти виносити розумні, основані на законах рішення, розбиратись у ритуалі жертвоприношень, вимірювати поля, ділити майно, розбиратись у тканинах, рослинах, металах, розуміти професійну мову жерців, ремісників, пастухів. Тобто із школи виходив всебічно підготовлений високоосвічений спеціаліст-чиновник. Ясно, що випускників такого рівня готували лише храмові, палацові та найбільші приватні школи. Решта шкіл обмежувалась тим, що вчила учнів читати, писати і рахувати.

В основі методики навчання лежало звичайне багаторазове повторення, механічне запам'ятовування слів, термінів, текстів, задач і їх розв'язків. Проте вже існував і метод роз'яснення вчителем важких слів і текстів, зустрічався і метод діалогу-суперечки учня з учнем, з вчителем, з уявним предметом, коли учні вчились доводити, стверджувати, заперечувати, відкидати. Навчання письму заключалось у запам'ятанні табличок-моделей і їх копіюванні у таблички-вправи. За роки навчання учень повинен був виготовити повний комплект табличок з передбаченими текстами.

Спочатку навчання розглядалось з утилітарного боку як підготовка спеціалістів, але згодом великі школи перетворились в центри культури і просвіти. Виникла особлива навчальна література, перші навчальні посібники – словники і хрестоматії, де записувались фольклорні джерела, повчання, настанови. В древньому Вавілоні приблизно за півтори тисячі років до н. е. основна роль належала великим палацовим і храмовим школам, невеликі приватні школи несли освіту середнім соціальним групам.

Розквіт шкіл у Месопотамії припадає на Ассірійське і Нововавілонське царства (перше тисячоліття до н. е.). У зміст навчання були включені філософія, література, музика, історія, геометрія, право, географія. Створюються великі бібліотеки, при яких поширюється навчання. Особливо велика увага приділялась навчанню математиці, деякі джерела стверджують, що найбільш освічені люди знали квадратні і кубічні корені, логарифми. Розвивалась медицина, яку вивчали за посібниками, де містились відомості про діагнози і способи лікування багатьох хвороб. З'явились школи для дівчат із знатних сімей, де навчались письму, історії, релігії, математиці.

Приблизно за 500 років до н. е. Месопотамія була завойована персами і рівень освіти значно знизився, бо кочівники-перси не розуміли цінності багатьох знань.

ДРЕВНІЙ ЄГИПЕТ. Древні єгиптяни розглядали життя на землі як підготовку до життя в потойбічному світі. Щасливе існування в загробному царстві могло забезпечити лише праведне життя на землі. Тому єгиптяни намагались наслідувати ідеальні риси людини: бути небагатослівними, вміти терпіти нестатки, спокійно приймати удари долі. Авторитет батька, наставника був абсолютним, освячувався багатовіковими традиціями. Батько передавав свою професію у спадок дітям. Вихованню дітей надавалось великого значення, бо згідно вірувань тільки діти могли дати батькам нове життя, здійснивши погребальний обряд. Діти повинні були перш за все навчитись слухати і слухатись. Самим ефективним способом виховання слухняності вважались фізичні покарання, які визнавались природними і необхідними.

Навчання дітей, як підготовка до сімейної професії, починалась у сім'ї. У 3-му тисячолітті до н. е. в Єгипті з'явились сімейні школи: чиновники та жерці навчали своїх дітей і разом за плату невелику групу сторонніх учнів. Більші школи існували при храмах, палацах фараона і вельмож. Були і “царські” школи, де вчились діти фараона і вищої знаті. Тут особливу увагу приділяли читанню древніх текстів і перекладу їх на сучасну мову.

Діти починали навчання з 5 років. Спочатку їх вчили писати і читати, потім – складати відповідним стилем ділові папери. В школах “підвищеного типу” вивчали додатково математику, географію, астрономію, медицину, іноземні мови, красномовство. Випускники вміли зробити розрахунки для будівництва каналів, храмів, пірамід, підрахувати врожай, зробити астрономічні розрахунки дат розливу Нілу, накреслити план місцевості. Поступово запроваджувалась спеціалізація навчання. В Нове царство (5 ст. до н. е.) з'явились спеціальні школи для підготовки лікарів (збереглись документи, де описується біля 50 хвороб, їх діагностика і лікування). Єгипетські лікарі вміли лікувати багато інфекційних хвороб, вміли вирізати апендицит, але їх моральні погляди були досить своєрідними. Якщо людині ставало погано на вулиці, то лікар не міг надавати медичну допомогу, а лише мав право, немовби розмірковуючи, дати деякі поради.

Розвитку навчання сприяв винахід папірусу – первісного паперу (у 3-му тисячолітті до н. е.), до того писали на шкірі, кістках, глиняних черепках. У писців і учнів було письмове приладдя: чашка з водою, дерев'яна дощечка з заглибинами для чорної фарби з сажі і червоної фарби з вохри, тростинова паличка для письма. Текст писали чорною фарбою, а червоною виділяли окремі фрази і пунктуацію. У школі свитки папірусу використовували багаторазово, змиваючи старі записи.

Навчання було дуже складним. Учні запам'ятовували більше 700 ієрогліфів, до того ж повинні були знати різницю між швидким, спрощеним і класичним способами написання. Учень оволодівав двома способами письма: діловим для світських потреб і статутним для релігійних текстів. Заняття йшли з ранку до вечора. За несумлінність суворо карали. Учні жили в аскетичному режимі, для успішного навчання доводилось жертвувати світськими радощами.

Збереглась настанова учителя несумлінному учню: “Ставай на твоє місце! Книги вже лежать перед твоїми товаришами. Читай старанно книгу. Не проводь день марно, інакше горе твоєму тілу. Пиши твоєю рукою, читай твоїм ротом, питай поради у того, хто знає більше за тебе. Мені кажуть, що ти закидаєш навчання, ти віддаєшся задоволенням, ти тиняєшся з вулиці у вулицю, де пахне пивом. А пиво розбещує твою душу. Ти схожий на храм без бога, на будинок без хліба. Тебе вчать співати під флейту. Ти сидиш перед дівчиною, ти намащений пахощами. Твій вінок з квітів висить на твоїй шиї. Я зв'яжу твої ноги, якщо ти будеш тинятися вулицями, і ти будеш битий канчуком із шкіри гіпопотама”.

ДРЕВНЯ ІНДІЯ. До першої половини 2-го тисячоліття до н. е. Індію населяли дравідські племена, культура яких була близька до культури народів Месопотамії. Тому ми можемо припустити, що виховання і навчання були подібні. У 2 – 1-му тисячоліттях до н. е. в Індію вторглись арійські племена. Це було одночасне поєднання двох процесів – переселення і завоювання. Нащадки арійців склали три вищі касти: брахманів – жерців; кшатріїв – воїнів; вайшьї – селян, ремісників, торговців; і одну нижчу – шудра – наймані робітники, слуги, раби. Нащадки дравідів називались паріями і були зовсім безправними, немовби не зовсім людьми. З цього часу життя, навчання і виховання в Індії носить кастовий характер.

Виховання і навчання ґрунтувались на ідеї, що кожна людина повинна розвивати свої моральні, фізичні, розумові якості, щоб стати членом своєї касти. Для брахманів ведучі якості – праведність і чистота думок; для кшатріїв – мужність і сміливість; для вайшья – терплячість і любов до праці; для шудри – покірність і безмовність. До середини 1-го тисячоліття до н. е. глобальними цілями організованого виховання були: фізичний розвиток – загартування, уміння керувати своїм тілом; розумовий розвиток – ясність розуму і розумна поведінка; духовний розвиток – здатність до самопізнання.

Вважалось, що людина народжується для насиченого, щасливого життя. У дітей вищих каст виховували такі якості, як любов до природи, почуття прекрасного, самодисципліну, самовладання, стриманість. Ідеалом моральної поведінки вважалось сприяння загальному благу, відмова від вчинків, які можуть зашкодити такому благу. Зразки виховання брались з літератури: - сказання про божественного і мудрого царя-воїна і пастуха Крішну (“Бхагавата-пурана”); - образи героїв “Махабхарати”; - бесіди вчителя Крішни з учнем, царським сином Арджуною (“Бхагавадгіта” – не лише священна, а й навчальна книга, де подана досконала для того часу методика навчання: перед учнем безперервно ставиться мета певної діяльності з поступовим розширенням і поглибленням, що стимулює учня до самостійного пошуку істини).

Діти спочатку виховувались в сім'ї. Потім діти трьох вищих каст проходили особливий ритуал посвяти в дорослі – “упанаяма”. Цей обряд підводив підсумки сімейного виховання, хто його не пройшов – не приймався суспільством, не міг далі вчитись, не міг одружитись з представником своєї касти. Цей обряд брахмани проходили у 8 років, кшатрії – в 11, вайшья – в 12. Після цього починалась шкільна освіта, яка могла тривати до 8 років, а потім ще додаткові 4. Брахмани вчились за найбільш повною програмою: переважно читання, письмо, уміння переказувати веди – сказання. Кшатрії і вайшья вчились за скороченою теоретичною програмою; додатково кшатрії вивчали ще військове мистецтво – теорію і практику; вайшья – сільське господарство і ремесла. В разі підвищеної освіти учні здобували знання з поезії, літератури, граматики, філософії, астрономії, математики.

Спеціальних шкільних будинків не було – займались в домі вчителя, а частіше на свіжому повітрі, чому сприяв теплий клімат. Навчання будувалось на основі сімейних стосунків: учень вважався членом сім'ї вчителя і окрім навчання звикав до правильної поведінки в сім'ї. Первісно вчителі отримували символічну оплату від батьків учнів, основною компенсацією за роботу була допомога учнів у господарстві, хоча згодом оплата зросла. Окремі учні продовжували навчання у особливо поважного вчителя – гуру (“достойного”), або відвідували зібрання і диспути вчених мужів.

У середині 1-го тисячоліття до н. е. в Індії поширилась нова релігія – буддизм, що принесло зміни у навчання і виховання. (Будда, або Шакья- Муні, 623 – 544 до н. е.). Буддисти приділяли багато уваги окремій особистості, тому визнавали рівність людей і приймали у общини членів всіх каст. Проповідували непротивлення злу і відмову від усіх бажань – нірвану. Головним завданням виховання є удосконалення людини, душа якої має позбутися життєвих пристрастей шляхом самопізнання, самовиховання і самовдосконалення.

Склалась буддистська програма освіти. Головну увагу приділяли граматиці санскриту, що з 1-го століття до н. е. став основною мовою у Північній Індії. В цей же час набули поширення системи алфавітно-складового письма, яке прийшло на заміну ідеографічному і сприяло поширенню грамоти. Початкова освіта здійснювалась в “школах вед” (“веди” – священне знання) при храмах і мала релігійну спрямованість та світських школах, де мала практичну спрямованість і куди приймали всіх бажаючих незалежно від касти і релігії. При частині буддійських монастирів були школи підвищеної освіти, де вивчали філософію, математику, медицину,... і де вчитель отримував грошову винагороду.

У 2 – 4 столітті н. е. почалось відродження індуїзму (необрахманський час). Перед вихованням були поставлені завдання: допомогти людині розрізняти істотне і скороминуче, досягати душевної гармонії і спокою, відкидати марне, добиватись реальних результатів. Збільшилось число шкіл. У школах при індуїстських храмах вчили читати і писати на санскриті і на місцевих мовах. Склалась двохступінчаста система освіти. В початкових школах (толь) вчили грамоті і основам індуїстської релігії. Школи повної освіти (аграхар) були співтовариствами вчених і учнів. Розширився доступ до освіти учнів з трьох вищих каст. Програма навчання все більше враховувала потреби практики, вивчались географія, математика, мови, медицина, скульптура, живопис, ...

В Індії склалось кілька центрів освіти – Такташил, Наланд, та ін. Тут глибоко вивчали медицину, мистецтво, астрономію, природознавство, торгівлю, магію, заклинання змій, індуїзм, буддизм, логіку, веди, філологію, мовознавство, право, тощо, тобто існувала певна спеціалізація.

ДРЕВНІЙ КИТАЙ. Китайці вірили, що в кожному житлі є домовик, що стежить за поведінкою, роботою, старанністю домашніх, тому дотримувались ряду правил і заборон. В основі виховання - поклоніння молодших старшим, шкільного вчителя шанували як батька, робота вчителя була досить почесною. За переказами, перші школи виникли у 3-му тисячолітті до н. е. , а перші письмові відомості про існування шкіл належать до епохи Шан (Інь) (16 – 11 століття до н. е.). У школах вчились лише діти багатих і вільних людей. В цей час вже існувала ієрогліфічна писемність. Вирізали ієрогліфи спочатку на кістках, потім на бронзі, потім писали паличкою соком лакового дерева на шовку і бамбукових дощечках. У 3-му столітті до н. е. з'явились туш і пензлик, у 2-му столітті н. е. – папір. В епоху Шан шкільне навчання і виховання включало 6 мистецтв: мораль, письмо, рахунок, музику, стрільбу з лука, верхову їзду.

В період Західного Чжоу (11 – 8 століття до н. е.) розвивались школи для дітей найбільш високопоставлених осіб у столиці і для дітей менш родовитої знаті у провінціях. У період Східного Чжоу (8 – 3 століття до н. е. ) сформувались основні філософські школи – конфуціанство, даосизм, моїзм, школа легістів (законників), які спричинили сильний вплив на розвиток педагогічної думки.

Конфуцій (551 – 479 до н. е.) – реальна особа, мудрець, вчитель, філософ. Основне положення конфуціанства - моральне самовдосконалення особистості, правильне виховання як основа розквіту держави. Міцність суспільства базується на вихованні членів згідно соціального статусу. Виховання може сформувати особистість, але має значення і спадковість. Можливості людей від природи неоднакові, тому нездібних не треба і вчити. Всебічний розвиток особистості, моральне виховання має переважати над освіченістю. Якості ідеальної людини: благородство, прагнення до істини, правдивість, шанобливість, багата духовна культура. Записи бесід Конфуція з учнями склали книгу “Бесіди і судження” (“Лунь юй”). Найбільш відомі слідуючі висловлювання Конфуція: “Не роби людині того, чого не бажаєш собі, тоді зникне ненависть у державі і у сім'ї”; “Єдина справжня помилка – не виправляти своїх помилок”; “Той, хто звертається до старого, здатен відкрити нове, гідний бути вчителем”; “Учитись і не роздумувати, значить втрачати час”. З 2-го століття до н. е. цю книгу учні завчали напам'ять.

Методика викладання базується на діалозі вчитель – учень, на порівнянні і класифікації фактів і явищ, на слідуванні зразкам. Шкільна освіта необхідна і навіть головна в житті людини. Вчитель удосконалюється разом з своїм учнем. Вміле керівництво у навчанні – це згода між вчителем і учнем, легкість навчання, самостійні міркування. Навчання починається у 7 – 8 років. Через рік перевіряли уміння читати і здатність до навчання. Через 3 роки перевіряли, чи відчуває учень повагу до навчання, чи приємне йому товариство інших учнів. Через 5 років перевіряли широту знань і міцність прив'язаності до наставника. Через 7 років перевіряли здатність до наукових розмірковувань і уміння вибирати друзів. Через 9 років, при завершенні навчання, учень повинен вміти робити висновки, міцно стояти в науці. Як бачимо, вперше поставлено питання про періодизацію навчання і вимоги до знань учнів.

Вчення Конфуція розвинули його послідовники. Мен-цзи (близько 372 – 289 до н. е.) вважав, що люди від природи є добрими, і виховання має формувати добрих людей. Сюнь-цзи (біля 313 – біля 238 до н. е.) вважав, що люди від природи є злими, і виховання має подолати цю злу природу. Інші тогочасні філософи поставили питання про необхідність розумового, морального, естетичного, фізичного розвитку учнів; відзначали, що необхідно враховувати вік учнів; у навчанні потрібно іти від простого до складного; вчитель в суспільстві повинен займати почесне місце (“Записки про навчання” (“Сює цзи”) невідомого автора).

В період династії Хань (206 до н. е. – 220 н. е.) конфуціанство проголосили офіційною ідеологією. Освіта набула широкого поширення. Виріс престиж освіченої людини, внаслідок чого склався культ освіченості. Шкільна справа стала частиною державної політики. Виникла система державних екзаменів на посаду державного чиновника: перший етап у районах, другий в областях, третій у столиці. Екзамени складні і тривалі: учні перебували до 3 діб в ізоляції, без їжі, складаючи письмовий екзамен – даючи відповіді на питання і пишучи твір на задану тему.

ЛІТЕРАТУРА:

1. История педагогики. Часть 1. От зарождения воспитания в первобытном обществе до середины 17 в.: Учебное пособие для педагогических университетов/ Под ред. Академика РАО А. И. Пискунова. – М.: 1997. – 192 с.

2 Субботский Е. В. Золотой век детства. М.: 1981.

3 Муравьева Т. В. Сто великих мифов и легенд. – М.: Вече, 2002. – 480 с. (100 великих).

4 Кун М. А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. 4-е видання. – Тернопіль: АТ “Тарнекс”, 1993. – 416 с.: іл.

5 Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української педагогіки. / За редакцією М. Г. Стельмаховича. – К.: Інститут змісту і методів навчання МО України, 1998. – 358 с.

ЗНАЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ. ЗАРОДЖЕННЯ ОСВІТИ