Особливості здійснення прогнозування результатів голосування в соціологічному забезпеченні виборчих кампаній

PAGE \* MERGEFORMAT 127

Лекція 9. Особливості здійснення прогнозування результатів голосування в соціологічному забезпеченні виборчих кампаній

«Ефект фургона з оркестром». Прогнозування виборчої активності електорату. Прогнозування розподілу голосів виборців між різними політичними партіями (блоками) чи окремими кандидатами на мажоритарних виборах.

Формули прогнозування виборчої активності населення України. Особливості і ефективність моделей прогнозування електоральної поведінки. Соціально-демографічна (статусна) модель прогнозування поведінки невизначених виборців та результатів голосування. Партійно-ідеологічні моделі прогнозування поведінки невизначених виборців і результатів голосування. Модель економічного голосування і мультимодельний підхід до прогнозування результатів виборів.

Верифікація прогнозу. Достовірність прогнозу та його рівні.

Однією з проблем, вирішення якої дало б змогу підвищити надійність і обґрунтованість політичних прогнозів, а отже, і науковий рівень управління політичними процесами, є розроблення принципів верифікації прогнозів (їхньої істинності, обґрунтованості й надійності).

З зменшенням значення прогнозування результатів голосування в соціологічному забезпеченні виборчих кампаній погодитись аж ніяк неможливо, бо, по-перше, прогностична функція – одна з головних функцій будь-якої науки, а, по-друге, прогнозування результатів виборів – чи не найкращий засіб для перевірки соціологічних методів і гіпотез, адже дуже мало коли соціологи мають можливість співставити результати, що базуються на даних вибіркових обстежень, з даними по генеральній сукупності. При цьому слід розрізняти значимість і роль прогнозів результатів виборів для рядових виборців, які публікуються (оприлюднюються) в ЗМІ напередодні виборів, з одного боку, та ексклюзивні прогнозні розрахунки, багатоваріантні моделі, які розробляються для штабів політичних партій і кандидатів, з другого. В першому випадку питання про вплив оприлюднених прогнозів на формування чи маніпуляцію громадської думки залишається поки-що відкритим. Так, багато дослідників громадської думки звертають увагу на так званий «ефект фургона з оркестром», яким позначають перехід виборців (особливо тих, хто ще не визначився чи вагається в своєму виборі) на сторону кандидата, який лідирує за даними опитувань і прогнозів соціологічних центрів.

Відомий дослідник з проблем масової комунікації Дж. Клеплер в одній з своїх праць навів слова одного американця, які розкривають психологію ефекту «фургона з оркестром»: «мені було байдуже за кого голосувати, але я прагнув голосувати за переможця».

Протягом тривалого часу ефективність прийому «фургона з оркестром» відзначали майже всі полстери в США, а тому широкого поширення набула практика публікації фальсифікованих прогнозів «рейтингів вибору» з метою маніпуляції громадською думкою в певному напрямку.

Однак фахівців галузі масових опитувань в США (Дж. Геллап, Л. Гарріс та ін.), як правило, спростовують наявність «ефекту фургона з оркестром».

Дж. Геллап відзначав, що ніколи не спостерігав впливу «ефекту фургона», бо дуже часто популярність тих кандидатів, які за даними опитувань і прогнозів відставали від своїх конкурентів, зростає суттєво в ході виборчої кампанії, а це (при наявності опублікованих прогнозів не на їх користь), не повинно було б відбуватись.

Дж. Геллап пише, що вплив цього ефекту під час загальнонаціональної кампанії за весь його багатодесятилітній досвід роботи не спостерігався жодного разу.

Л. Гарріс звертає увагу та той факт, що якби існував цей ефект, то всі прогнози результатів голосування щодо особи майбутнього переможця президентських, парламентських чи місцевих виборів підтверджувались би, адже до прогнозованого переможця переходила б більша частка голосів невизначених виборців та тих, хто вагається. А цього як раз і не відбувається. Відкидаючи існування «ефекту фургона з оркестром», Л. Гарріс вважає, що якщо і існує якийсь ефект психологічного впливу на громадську думку чи настроїв виборців, то це скоріш за все ефект зворотний вказаному – коли виборці стикаються в ЗМІ з явно лідируючою позицією одного з кандидатів, то це викликає роздратування тих, хто не віддає явної переваги жодному з кандидатів.

Як відзначає М. Петровська, «в підтвердження того, що опитування не викликають «ефекту фургона», часто приводяться відомі приклади з американської історії 1936 і 1948 рр., коли на президентських виборах майже всі передбачали перемогу А. Лендону і Г. Дьюі, а перемогли відповідно Ф. Рузвельт і Г. Трумен».

А тому можна зробити висновок, що нема достатніх підстав вважати, що можлива ефективна маніпуляція громадською думкою напередодні виборів з допомогою фальсифікованих даних рейтингів і прогнозів. Особливо при демократичних, вільних виборах, за наявності конкуруючих соціологічних центрів та вільної, конкуруючої преси. А, отже, нема потреби в законодавчому регулюванні, ліцензуванні чи інших обмеженнях на проведення і публікацію даних електоральних опитувань. Такі спроби правового регулювання, які неодноразово намагались ввести певні політичні сили в США, провалились. І не тільки тому, що обмежують право на вільне волевиявлення і свободу слова, а й тому, що дослідження американських соціологів, в тому числі і з використаннями експериментальної та контрольної груп виборців, привели до висновку, що різносторонній вплив результатів опитування взаємно врівноважується і не спотворює первісних орієнтацій електорату.

Разом з тим, деякі дослідники вважають, що досвід західних країн не слід переносити на постсоціалістичні країни, де ще не сформувались електоральні орієнтації та обмежена свобода ЗМІ. Так російський дослідник В. Лапаєва підкреслює, що «в нашій країні ефект орієнтації масової свідомості на позицію більшості, скоріш за все підсилюється наявністю традиційних колективістських орієнтацій і характерною для посттоталітаризму недостатньою самоповагою індивіда. Спотворюючий ефект недостовірної інформації про громадську думку тут буде більшим. Треба враховувати і те, що наша громадська думка в силу своєї неінформваності дуже легко піддається маніпулюванню з боку засобів масової інформації, довіра яким, сформована ще за радянських часів, ще достатньо сильна в свідомості пересічного виборця... Крім того, відома політизованість вітчизняної соціології громадської думки (в цьому зв’язку з’явився навіть термін «війна опитувань»), і більша ступінь комерціалізації діяльності опитувальних центрів в останній час суттєво поглиблюється залежністю основних ЗМІ від фінансової олігархії і пов’язаних з нею політичних кланів».

Прогнозування результатів голосування і розподілу між партіями чи кандидатами голосів виборців неможливо без передбачення рівня і структури виборчої активності громадян. Які ж методи прогнозування виборчої активності застосовуються в електоральній соціології?

Перш ніж відповісти на це запитання слід розглянути методичні проблеми вимірювання виборчої активності в передвиборчих опитуваннях. Адже в питанні: «Якби вибори Президента (Верховної Ради, мера тощо) відбувались сьогодні, то особисто Ви взяли б в них участь чи ні?» застосовують як «помірковано-жорсткі» шкали вимірювання: «Так», «Ні», «Важко сказати», так і «м’які»: «Впевнений, що братиму участь», «Радше братиму участь», «Радше не братиму участі», «Впевнений, що не братиму участі», «Ще не вирішив». При цьому багато провідних соціологічних центрів як в Росії, так і в Україні застосовують і досі «м’які» шкали.

Однак, як показали методичні експерименти, проведені під час прогнозування президентських виборів в Україні в 1991 р. В. Матусевичем та В. Оссовським, «для виявлення електоральної активності були використані три варіанти шкал, умовно названі «жорсткі», «м’які» та «помірковані». Перший варіант включав наступні позиції: «Так, обов’язково прийму участь в голосуванні», «ні, голосувати не буду», «Важко сказати». Порівняння отриманих розподілів з результатами інших опитувань, і, в першу чергу, з даними ЦВК, показало, що такий варіант суттєво – на 10-15% – занижує частку потенційних виборців і невиправдано завищує відсоток невизначених.

Другий варіант включає позиції: «Так, буду голосувати», «Скоріше всього буду голосувати», «Ще не вирішив, буду голосувати чи ні», «Скоріше всього голосувати не буду», «Ні, голосувати не буду». Отримані в цьому випадку розподіли відповідей являли собою розпливчату картину і не піддавались однозначній інтерпретації. Найбільш вдалим виявився «поміркований» варіант. Його позиції: «Так», «Ні», «Важко сказати» дали найбільш близькі до реальних результати. Відхилення відсотків потенційних виборців від тих, хто прийняв участь в голосуванні склало 2,5%».

Подальші експерименти, проведені фахівцями фірми «Ukrainian sociology serves» повністю підтвердили тезу авторів даної публікації. Хоча і проста, «поміркована» шкала, звичайно ж, повністю не зняла проблему невизначених виборців, однак, саме на ній будуються практично всі формули перерахунків результатів опитувань в прогнози виборчої активності.

Тільки білоруський соціолог Д. Ротман запропонував формули перерахунку результатів опитувань по «м’якій» шкалі в прогноз виборчої активності: «Відбір здійснюється по відповідям на запитання про участь у виборах. При цьому в масиві залишаються дані про респондентів, що обов’язково збираються брати участь в голосуванні: 75% анкет ... тих, хто заявив, що скоріш за все прийме участь у виборах: 50% – тих, хто можливо прийме участь, а можливо ні, 20% – тих, хто має сумніви в своїй участі, і, нарешті, відсівали 100% анкет тих, хто чітко сказав ні.

Кількість відсіяних анкет визначалась дослідним шляхом багаторазових спостережень електорату в останні роки, а також по результатам відповідей на питання, які використовуються в після виборчих дослідженнях».

Однак використання «формули Ротмана» для «м’яких» шкал дає дуже неточні результати. Так, перерахунок результатів Центру «Соціальний моніторинг» про активність на президентських виборах 1999 р. в Україні показав:

Тоді як реальна електоральна активність склала 70,2% від зареєстрованих виборців, а прогноз виявився дуже завищеним. Фактично і формули прогнозу активності виборців, що ґрунтуються на «поміркованих» шкалах, теж є варіаціями прямої екстраполяції даних опитувань з певним коефіцієнтом щодо врахування участі невизначених респондентів.

Методика С. Лібермана, головного фахівця інформаційно-аналітичної служби російського телеканалу ОРТ, виступає універсальним інструментом, що дозволяє передбачати результати будь-яких виборів в органи влади без соціологічних опитів. Власне формула є:

де N - число отриманих голосів (%), n - число негативних повідомлень, K - коефіцієнт активності виборчої кампанії.

Для визначення останнього необхідне загальне число передвиборних повідомлень за даний період розділити на 1000 (нормуючий коефіцієнт). Наприклад, за місяць, напередодні президентських виборів 2000 р. по чотирьох основних каналах телебачення було передано близько 1700 повідомлень, пов’язаних з виборами, відповідно, коефіцієнт активності склав 1,7.

Таким чином, згідно «формулі Лібермана» найбільший вплив на число голосів, що отримуються на виборах, надає не об’єм позитивних повідомлень про кандидата (до чого, зазвичай, вони прагнуть), а число негативних повідомлень. Ефективність своєї формули автор продемонстрував на підсумках федеральних виборів останніх років.

Проте коли фахівці звернулися до аналізу обчислень, проведених автором формули, виявилось, що вони далекі від коректності, оскільки не враховують такі важливі чинники, як розподіл аудиторії по телеканалах, їх специфіку та ін., а також використовують спотворені відомості про число повідомлень. Все це викликало цілком обґрунтовані сумніви в науковості «формули Лібермана».

Так, російський соціолог В. Комаровський відзначає, що «розрахунки активності голосування здійснювались російськими спеціалістами просто: всіх, хто заявив, що буде голосувати, зараховували до цієї групи, і додавалась половина тих, хто вагався з цього питання. Потім робилась знижка на випадкові втрати голосів (5-7%)». Однак, якщо на початку 90-х рр. «формула Комаровського»

(де, – прогноз активності; - частка тих,хто відповів на запитання про участь у виборах «Так», - частка тих, хто відповів: «Важко сказати») і в якійсь мірі давала наближені результати, то з середини 90-х років і в Росії, і в Україні розрахований по цій формулі прогноз давав значно завищений за реальний результат, бо частка тих, хто бере участь у виборах не перевищує частку позитивних відповідей в опитуваннях ().

Деякі ж українські дослідники (Ю. Пахомов, А. Ручка) при прогнозуванні виборчої активності «до частки тих, хто мав намір брати участь у виборах, додавали третю частину невизначених, які вірогідно візьмуть участь у виборах», отримували досить точний прогноз результатів президентських виборів в Україні в 1991 р.

Аналогічну методику опитування і розподілу думок невизначених щодо участі в голосуванні на початку 90-х рр. застосовували і деякі російські дослідники. Так О. Демидов відзначав: «В опитуваннях ... при прогнозуванні участі у виборах головним елементом є просте питання – «Чи збираєтесь Ви взяти участь в голосуванні (виборах, референдумі)?» за шкалою: так, ні, важко сказати (ще не вирішив). Працюючи над прогнозом виборів 1989 р., ми зробили просто: не прийняли до уваги тих, хто не збирався йти голосувати, додали до тих, хто відповів «так» 1/3 невизначених щодо участі і попали в «десятку». Ми використали поради колег з Всепольського центру дослідження громадської думки ..., які вже тоді мали певний досвід прогнозування. Більш-менш такий метод спрацював і на російських виборах 1990 р., але не спрацював на локальних виборах в Московську Раду ...».

Дійсно «формула Ручки-Демидова»

,

якщо називати умовно давала досить точні прогнози результатів голосування (кращі за «формулу Комаровського») на початку 90-х рр., а потім через певні зміни в громадській думці і соціальних нормах (говорити про неучасть у виборах стало не престижно) почала давати завищені результати. І цей факт був зафіксований дослідниками.

Індекс передбачуваної участі в голосуванні розрахований за оригінальною методикою, перевіреною О.Д.Куценко в електоральних дослідженнях 1994 – 2002 рр., на основі 5-бальної шкали відповідей респондентів на «м’яке» запитання: «Чи збираєтеся Ви взяти участь у майбутніх 31 березня 2002 р. виборах народних депутатів Верховної Ради України і представників у місцеві органи влади», – з урахуванням поправних коефіцієнтів. Формула розрахунку індексу передбачуваної участі має такий вигляд:

I = (X1*1 + X2*0,75 + X3*0,33 + X4*0,33+X5*0) – X5 (+/- p)

де Х(1-5) - частота вибору респондентами кожного з перелічених варіантів відповіді (у %); 1, 0,75, 0,33, 0 - поправочні коефіцієнти, що відбивають емоційну навантаженість та інтенсивність відповідей; р - помилка вибірки.

Так, відомий російський соціолог М. Горшков, який відзначився в прогнозуванні результатів президентських виборів 1996 р. в Росії точними передбаченнями, відзначав: «З квітня по червень 85-87% громадян не тільки по нашим, але і по багатьом іншим опитуванням, висловлювали готовність прийняти участь в президентських виборах. А прийшли на них тільки 70%. Введений нами спеціальний коефіцієнт корекції, який дозволяє дати більш точний прогноз - 75% явки, суті справи практично не змінив».

Тобто, хоча М. Горшков одним з перших почав застосовувати формулу:

,

де - прогноз виборчої активності, - частка тих,хто відповів на запитання про участь у виборах «Так», - коефіцієнт корекції даних опитування, однак він не вказує, яким чином розраховується цей коефіцієнт.

А без цього формула втрачає сенс, адже невідомо чи є константою, чи він змінюється, чи єдиний коефіцієнт в Росії та Україні, чи єдиний коефіцієнт для різних типів виборів – президентських, парламентських та місцевих виборів. Спроба визначити розмір цього коефіцієнту статистичним шляхом на основі попередніх виборів потребує значного часу (бо потрібна значна статистична база), а з іншого боку завжди нема впевненості, що на майбутніх виборах цей коефіцієнт корекції буде іншим, ніж на попередніх виборах.

Інша методика прогнозування виборчої активності і визначення коефіцієнту була апробована на парламентських виборах 1998 р. в Україні, виборах мера (м. Києва) і президентських виборах 1999 р.

Ці дослідження дозволили сформулювати дві формули прогнозування виборчої активності населення України:

1) Формула середньострокового прогнозування (за 2-6 місяців до виборів):

де – частка тих, хто збирається взяти участь в голосуванні за 2-6 місяців до виборів в передвиборчому опитуванні, – частка тих, хто ще не визначився щодо участі у виборах, – коефіцієнт кореляції, який визначається розрахунком різниці між реальним відсотком тих, хто брав участь в останніх виборах загальнонаціонального чи місцевого рівня і відсотком тих, хто брав участь в опитуванні.

2) Формула короткострокового прогнозування (за останні два місяці до виборів):

де і визначається аналогічним чином, що й в першій формулі.

Звичайно, що запропоновані формули прогнозування виборчої активності потребують перевірки як в Україні, так і в інших країнах.

Вони можуть бути змінені, коли зміниться громадський клімат в державі щодо участі в виборах, однак вони перевірені досвідом і можуть успішно застосовуватись й іншими дослідниками.

Ще складнішим є питання прогнозування розподілу голосів виборців між різними політичними партіями (блоками) чи окремими кандидатами на мажоритарних виборах.

Для розробки прогнозів результатів голосування потрібно враховувати такі фактори:

1) рейтинг привабливості (вибору) політичних партій чи кандидатів та тенденції їх зміни;

2) ступінь усталеності рейтингів вибору та можливість їх зміни в останні тижні (чи дні) напередодні виборів;

3) розподіл «голосів» тих виборців, які збираються брати участь у виборах, але на момент опитування ще не визначились за кого голосуватимуть;

4) розподіл «голосів» тих виборців, які збираються брати участь у голосуванні, але відмовились брати участь в опитуванні.

А самі виборці поділяються на тих, хто вже остаточно визначився за кого голосуватиме (І група), тих, хто віддає перевагу певному кандидату, але ще може змінити свою позицію (II група), тих, хто не визначився за кого голосуватиме, але дав дослідникам відповіді щодо своїх соціально-політичних і економічних орієнтацій (III група), і, нарешті, тих, хто взагалі не побажав брати участь в опитуванні (IV група).

Щодо першої групи професійні дослідники на основі даних масових опитувань мають більш-менш точну інформацію (звичайно, з урахуванням похибки вибірки), щодо другої групи ця інформація менш точна, адже орієнтації можуть ще дещо змінитись. Щодо голосування третьої групи нема прямої інформації щодо можливого розподілу голосів, але є деяка (більш-менш повна) щодо побічних соціально-політичних та економічних орієнтацій, щодо останньої групи – відсутня будь-яка, навіть соціально-демографічна інформація (за виключенням інформації про частку «відмовників» в різних областях, типах поселень та статі і віку «відмовників», і то, якщо таке завдання ставиться перед інтерв’юерами. А тому майже всі фахівці в галузі прогнозування електоральної поведінки фактично ігнорують групу відмовників, ніяк не враховуючи її при прогнозуванні розподілу голосів виборців. Хоча в Україні та Росії частка «відмовників», як показує досвід багатолітніх досліджень електоральної поведінки, не тільки не зменшується, але навіть зростає.

І нині навіть в опитуваннях найпрофесійніших соціологічних центрів вона складає від 15 до 30% усіх потенційних виборців, що були включені до первісної вибірки. Як відзначає соціолог ВЦИОМ І. Назарова, «частка відмов від інтерв’ю, первісно не дуже значна для загальнонаціональних опитувань, в останні роки суттєво збільшилась. Якщо наприкінці 1990 р. на хвилі соціально-політичного підйому вона не перевищувала 10-12%, то після жовтня 1993 р. цей показник став швидко зростати і сьогодні досягає 30% і більше, що ставить під сумнів надійність всіх отриманих даних... Не виключено, що збільшення числа відмов в останні роки в Росії обумовлено міркуваннями безпеки».

І хоча є підстави вважати, що «соціологічні відмовники» виявляють і меншу електоральну активність, ніж розглянуті нами інші групи потенційних виборців, однак розрахунки показують, що серед активних виборців вони складають від 5 до 10%, і їх вибір може досить суттєво вплинути на загальні результати голосування.

Чи не цим пояснюється певною мірою деякі відхилення (іноді – значні) результатів голосування від соціологічних прогнозів на користь опозиційних партій, адже є підстави вважати, що саме серед цієї групи виборців найбільша частка протестного електорату, однією з причин і виявів чого є й відмова від участі в опитуваннях. В будь-якому разі навіть такої групи потенційних виборців потребує розробки спеціальних методів кількісно-якісного оцінювання і використання експертних методів врахування їх вибору при розробці соціологічних прогнозів. І, звичайно, потрібно намагатись мінімізувати частку «відмовників», хоча повністю цю проблему вирішити неможливо. Адже, навіть в розвинених західних країнах, де виборці вже звикли до масових електоральних опитувань, де професійні соціологи мають великий досвід і високу кваліфікацію, до 15% респондентів при випадковій виборці за місцем проживання «випадають» з опитувань через відмову чи через те, що інтерв’юери не змогли застати їх дома.

При квотній виборці ж чисельність «відмовників» ще більша, адже навіть «чіткі інструкції по вибору респондентів до квот» не завжди гарантують від можливості відбору інтерв’юерами людей, з якими легше ввійти в контакт, з якими йому буде легше отримати відповіді на запитання.

Отже, можна зробити висновок, що побудова трендових моделей прогнозування електоральної поведінки в умовах неусталеної демократії на основі моніторингових досліджень практично неможлива, адже з допомогою математичних формул фактично неможливо описати тенденції змін електоральних установок. А прогноз результатів голосування краще робити на основі електоральних опитувань за три-чотири тижні до виборів, а не останнього тижня (якщо, звичайно, за цей період не відбулось якихось надзвичайних подій, а не рекламного шуму), які могли вплинути на результати голосування.

Вдалою слід визнати запропоновану уральським соціологом Е. Березіною програму прогнозування підсумків виборів за трьома сценаріям залежно від змісту отриманої в ході досліджень інформації. Згідно першого варіанту, висока точність прогнозу гарантується в тому випадку, якщо дані попереднього дослідження свідчать про високу інформованість великої групи виборців про кандидатів і стійкість їх електорату. Менш задовільна точність прогнозу досягається тоді, коли передвиборні виміри показують середній рівень потенційної активності виборців, нестійкість електорального «ядра» провідних кандидатів. І, нарешті, невисока точність прогнозу найчастіше трапляється за наявності значної частки тих, хто не ухвалив рішення про участь у виборах, виборці демонструють низький рівень обізнаності про претендентів на перемогу у виборах.

Можна відзначити плідну спробу використання в соціологічному забезпеченні виборчої кампанії маркетингового підходу, яку реалізували В. Дубіцька і М. Тарарухіна. Вони зробили ряд дослідницьких дій, які іменували «кроками». Всього таких шість:

1) визначення меж виборчого «ринку» і прогнозування участі у виборах, тобто рівня явки;

2) типологізація виборців - своєрідна сегментація «ринку»;

3) визначення значущих ознак «товару» - виявлення індикаторів, що характеризують електоральні пристрасті;

4) позиціонування «товару» і визначення цільової аудиторії - аналіз категоріальних структур політичної свідомості виборців, з’ясування рівня їх відповідності іміджу кандидата;

5) контроль ефективності виборчої кампанії;

6) прогноз результатів виборів.

Більш складними моделями прогнозування електоральної поведінки є моделі, що ґрунтуються на основних теоріях електоральної поведінки, а саме - моделі, що будуються на соціологічній (статусній) теорії електоральної поведінки і передбачають врахування соціально-економічних характеристик виборців; моделі, що ґрунтуються на соціально-психологічній теорії (партійно-ідеологічної ідентифікації); моделі, що ґрунтуються на теорії «економічного голосування» та моделі, що ґрунтуються на «синтетичній» теорії ідеологічно-економічного голосування.

Враховуючи специфіку політико-електоральної культури різних країн, де різні фактори визначають «електоральний розподіл» – соціально-демографічні і соціальні, партійно-ідеологічні чи раціонально-економічні і слід використовувати ті чи інші моделі прогнозування електоральної поведінки.

Особливості і ефективність моделей прогнозування електоральної поведінки:

1. Соціально-демографічна (статусна) модель прогнозування поведінки невизначених виборців та результатів голосування. Ґрунтується на залежності між соціально-економічними та соціально-демографічними характеристиками виборців і їх електоральними преференціями, на виявлених особливостях голосування робітників і середнього класу, різних етнічних та релігійних груп виборців, поселенських, вікових, тощо. Врахування за допомогою кластерного аналізу частки цих груп серед визначених щодо суб’єктів виборчого процесу і невизначених виборців, і особливостей електоральної поведінки цих груп, повинно підвищувати точність прогнозування поведінки невизначених і результатів голосування в цілому. Застосування таких моделей нами при прогнозуванні результатів президентських виборів 1994 р. та парламентських виборів 1998 р. дало досить непогані результати. Однак не можна погодитись з білоруськими дослідниками, що «з точки зору прогнозу, комплекс факторів можна розділити на дві групи: зовнішні – які впливають на думки виборців, як правило, в ході безпосередньо виборчої кампанії, і внутрішні – характерні особливості електорату, які обумовлені в першу чергу, соціально-демографічною структурою населення».

Однак, як показали дослідження зарубіжних соціологів, в умовах, коли зв’язок між статусними характеристиками і результатами голосування дуже слабкий, статусні розбіжності (окрім етно-релігійних) розмиваються в постіндустріальних країнах, або ще не сформувались (в постсоціалістичних країнах), ефективність статусних моделей прогнозування є не набагато вищою за ефективність прямих екстраполяційних прогнозів. Як відзначають М. Хініч, В. Хмелько і в Україні «варіації таких змінних як стать, вік, освіта, само ідентифікація національності (російська, українська, інша), самооцінка фінансового становища домогосподарств, класифікація місця проживання за трьома регіонами (східний, центральний, західний) і розмір міста або села ... пояснюють лишень незначну частину дисперсії ідеальних точок – 20% за першим вимірюванням і тільки 4% – за другим».

1. Партійно-ідеологічні моделі прогнозування поведінки невизначених виборців і результатів голосування. Згідно з цією теорією більшість виборців мають сформовані раніше партійні чи ідеологічні установки і згідно з цими установками вибирають певні партії і кандидатів, які сповідують чи, принаймні, декларують близькі до їх власних партійно-ідеологічні програми та лозунги. Як відмічали М. Хініч, В. Хмелько та П. Ордешук, «поки журналісти і політичні діячі зосереджені на таких змістовних проблемах як податки, інвестиції, соціальна політика, державні пенсії і пенсійна політика, міжнародні відносини, виборці, зазвичай, приймають рішення на основі чогось такого, що спрощує бурхливий навколо них політичний дискурс, і також їх бачення політичної реальності... Це «щось» частіше всього те, що називають ідеологією, точніше – деяка ідеологічна схема».

Однак спроби застосувати методи математичного моделювання ідеологічних «переваг» виборців до прогнозування результатів парламентських виборів в Україні в 1998 р. закінчились повним фіаско, що вимушені були визнати і їх автори. Так, В. Хмелько разом з відомими американськими соціологами П. Ордешуком та М. Хінічем відзначали, що «тепер вже добре відомо, що прагнучи передбачити, як людина проголосує, простіше й правильніше за все запитати «Якби вибори проходили сьогодні, то за кого б Ви проголосували?».

Інший автор цих досліджень В. Паніотто стверджував, що «прямі прогнози на основі даних лише про тих, хто визначився, виявились більш точними», ніж методи математичного моделювання за партійно-ідеологічними уподобаннями. Причому його пояснення цього «полягає в тому, що на час президентських виборів виборці мають більш-менш чітке уявлення про платформи обох кандидатів, а тому не визначені зрештою розподіляються згідно своїм орієнтаціям. Зараз же, за наявності 30 партій, невизначені не мали уявлення про те, чим одна партія відрізняється від іншої, і голосували так, як їм підказували ті, хто вже визначився (члени сім’ї, родичі, знайомі)».

1. Модель економічного голосування і мультимодельний підхід до прогнозування результатів виборів. «Ідеологічно» неангажовані виборці, за звичай, голосують згідно зі змінами свого життя при певній владі (парламентській більшості, Президенті). Якщо ці умови поліпшились, то вони голосують за партії і кандидатів від «влади», якщо «ні», то проти них. Важливу роль відіграє також оцінка не тільки власних умов. Але й економічних змін ситуації в країні, а також здатності партії чи кандидатів у майбутньому змінити умови життя в країні і їх власні на краще (прожективне економічне голосування). За допомогою чотирьох запитань щодо ретроспективної та перспективної оцінки власної і загальної економічної ситуації можна спрогнозувати поведінку "ідеологічно незаангажованих" невизначених виборців і доповнити прогноз щодо ідеологічно заангажованих. Тобто, тільки поєднання моделей ідеологічного голосування з моделями економічного і статусного голосування, тобто мультимодельний підхід до прогнозування результатів виборів дасть можливість значно підвищити точність соціологічних прогнозів результатів парламентських та президентських виборів в Україні.

Вперше експериментальна перевірка цих методів була здійснена фірмою «Ukrainian sociology serves» при прогнозуванні президентських виборів в Україні в 1999 р., хоча довести експеримент до кінця не вдалось через відсутність коштів на електоральні опитування в останні два місяці перед виборами.

Верифікація (від лат. verus - істинний) прогнозу - це вірогідність виробленого прогнозу, тобто визначення ступеня його відповідності дійсному стану об’єкта в майбутньому, що прогнозується; визначення ступеня відповідності прогнозу вимогам сучасної науки, тенденціям розвитку суспільної практики; ступеня достовірності прогнозу (тобто ймовірності здійснення передбаченого у заданий часовий інтервал); обґрунтованості (тобто відповідності теорії практиці).

Досвід свідчить, що верифіковані таким чином прогнози справджуються з високим ступенем імовірності і, крім того, вони служать надійною орієнтовною інформацією для управління.

У відносно простих випадках роль верифікації відіграють експертні опитування (оцінки). У складніших випадках потрібні спеціальні процедури, наприклад:

1. Розроблення прогнозу методом, який відрізняється від уже застосованих.

2. Зіставлення прогнозу з іншим, одержаним з інших джерел інформації.

3. Перевірка адекватного прогнозу в ретроспективі.

4. Аналітичне або логічне дослідження прогнозів.

5. Додаткове опитування експертів.

6. Спростування критичних зауважень опонентів.

7. Виявлення й урахування джерел можливих помилок.

8. Порівняння з думкою найкомпетентнішого експерта.

Світова практика свідчить: точність, надійність прогнозування в політичній сфері здебільшого залежить від багатьох чинників й умов, які визначають політичну діяльність і швидко змінюються. Ефективність політичного прогнозування підвищується в тих випадках, коли воно досліджує політичні процеси, в яких помітно проявляється одна або кілька тенденцій.

Соціально-політичне прогнозування здійснюється на трьох рівнях. Найвищий рівень - це суспільство взагалі, середній - певна територіальна спільність чи регіон і нижчий - окремий колектив. Найвищим часовим рівнем прогнозування вважається довготермінове прогнозування, яке розглядає соціальні процеси на тривалий період - 15-20 років - і вирішує питання на рівні державної політики. Середній часовий рівень - 10-15 років - аналізує можливість розв’язання стратегічних завдань, які дають орієнтовну відповідь на запитання: що можна зробити? Найнижчий рівень вирішує оперативні завдання, які належить здійснити в найближчий період.

Особливості здійснення прогнозування результатів голосування в соціологічному забезпеченні виборчих кампаній