Вибори як різновид суцільного опитування громадської думки

PAGE \* MERGEFORMAT 82

Лекція 5. Вибори як різновид суцільного опитування громадської думки

Сутність виборів як політичного суспільно-правового інституту. Ознаки класифікації виборів. Загальна характеристика різновидів виборів.

Особливості організації та реалізації виборчого процесу в умовах розвитку сучасного суспільства. Основні принципи виборів.

Розвиток інституту виборності в Україні. Чинне виборче законодавство. Закон «Про вибори Президента України». Закон «Про вибори народних депутатів України».

У вітчизняній та зарубіжній науці конституційного права існує розмаїття точок зору з приводу визначення виборів. Так, М. Корнієнко слушно визначає вибори як акт самоврядування народу. В. Маклаков визначає вибори як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб при умові, що на кожний отриманий таким чином мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидати. Французький державознавець М. Прело визначав вибори як «змагання кваліфікованих юридично воль задля цілі провести призначення». Є й інші визначення інституту виборів, проте найбільш повне і точне визначення виборів може скластись тільки за умов відображення ознак цього суспільного явища за суттю, змістом та формою їх здійснення.

У загальному вигляді вибори можна визначити як волевиявлення народу з метою формування органів державної влади або місцевого самоврядування шляхом голосування.

За умов демократичного суспільства вибори за своєю суттю - це прояв реальної волі народу, процес виявлення і здійснення такої волі. Суспільство як асоціація вільних та рівноправних людей для підтримки свого оптимального функціонування й постійного відтворення мусить певним чином самоорганізовуватись і структуруватися. Таким чином, за умов саме демократичного суспільства існує постійний і самостійний напрям у його діяльності - періодичне формування власних владних структур, які б задовольняли інтереси й прагнення кожного члена суспільства, а також раціональне існування всього суспільства загалом. Волевиявленням народу задається насамперед суспільний (або публічний) і політичний характер інституту виборів.

Зміст виборів як політичного суспільно-правового інституту полягає в тому, що саме волею народу здійснюється конституювання та відтворення органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Це дає підстави характеризувати вибори як державотворчу функцію народовладдя.

За формою здійснення вибори можна розглядати як специфічну, врегульовану законом діяльність уповноважених органів і громадян, спрямовану на формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Здійснення виборів з юридичної точки зору треба розглядати як процес, найважливішою стадією якого є голосування.

Отже, вибори в Україні - це передбачена Конституцією та законами України форма прямого народовладдя, яка є волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного якісного і кількісного складу представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

В сучасному політичному процесі вибори мають багатоманітне соціальне призначення, яке виражається через наступні суспільні функції: по-перше, вибори є важливим інструментом реалізації народного суверенітету, легітимізації влади взагалі й конкретно того чи іншого представницького органу у межах його законодавчої компетенції; по-друге, вибори виступають водночас однією з форм здійснення права національного суверенітету (прикладом цього може бути Закон України «Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим», який передбачає як загальний, так і спеціальний порядок участі громадян кримськотатарської, болгарської, вірменської, грецької та німецької національностей у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим); по-третє, через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечується стабільність, поступовість і наступність існування влади; по-четверте, через вибори як форму відносно якісного відбору або своєрідного фільтру складу представницьких органів забезпечується основа для ефективного функціонування державного механізму та органів місцевого самоврядування: саме періодичні вибори дають змогу позбутися непопулярних, хто скомпрометував себе, політиків; по-п’яте, вибори є одним із найважливіших способів формування і вираження суспільної думки.

Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших представницьких органів. Шляхом прямих виборів звичайно обирається глава держави у переважній більшості президентських республік і республік з так званою змішаною формою правління. На непрямих виборах волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (президентські вибори у США) або самим парламентом чи створеним на його основі зібранням (президентські вибори в парламентарних республіках).

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевиявлення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою владною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на виборах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю.

Особливістю прямих виборів є те, що вони пов’язані з необхідністю узгодження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним сполученням їхніх воль. Це сполучення в теорії іноді розглядають як своєрідну угоду. Звідси поява терміна «депутатський мандат». Але, незважаючи на термінологію, взаємовідносини виборців та обранців не можна ототожнювати з такими, що виникають між учасниками цивільно-правових договорів, зокрема договору доручення. На виборах і при здійсненні мандата волі виборців та їхніх обранців не протистоять одна одній, як це має місце у цивільно-правових договірних відносинах. Ці волі спрямовані на досягнення однієї мети - заміщення і реалізацію цього мандата. Вибори не призводять до виникнення якихось суб’єктивних стосунків між виборцями та обранцями. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандата практично не впливає на зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв. Статус останніх визначається конституцією і законодавством, а не волею виборців.

Залежно від підстав можна розрізняти кілька класифікацій виборів.

За територіальною ознакою вибори бувають:

загальнонаціональні (загальнодержавні), які здійснюються на території всієї країни: вибори до Верховної Ради України, вибори Президента України;
1. місцеві (іноді їх називають локальними, комунальними, адміністративними): вибори до представницьких органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, і міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів).

За об’єктом, що передбачає органи або посади, до яких входять або на які обираються представники народу, вибори можна класифікувати як:

вибори парламенту - вибори до Верховної Ради України;

вибори на посаду Президента України;

вибори представницького органу територіальної автономії - вибори Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

вибори представницьких органів самоврядування міських, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад;

вибори на посади сільських, селищних, міських голів.

За часом проведення вибори поділяють на:

чергові, що проводяться в період закінчення строку повноважень (легіслатури), передбаченого Конституцією і законами України для функціонування певною виду виборного органу або посади;

позачергові або дострокові, що проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень, передбаченого Конституцією України і законами України для функціонування певного виду виборчого органу або посади;

повторні, що проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані недійсними або такими, що не відбулися;

вибори замість депутатів, голів (сільських, селищних, міських рад), які вибули, що проводяться у одномандатних виборчих округах у разі втрата депутатського мандата або дострокового припинення повноважень депутата чи сільського, селищного, міського голови на підставах і в порядку, передбачених Конституцією України і законами України.

вибори, що проводяться в разі утворення нової адміністративно-територіальної одиниці.

За кількісною ознакою участі виборців вибори бувають:

загальними, коли в них за законом мають право брати участь всі виборці держави;
частковими, коли поповнюється склад Верховної Ради України, місцевих рад в разі дострокового вибуття деяких депутатів, або визнання виборів недійсними.

З огляду на правові наслідки вибори поділяють на:

дійсні, проведені у порядку, визначеному Конституцією України і відповідному виборчому законі;
недійсні, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, які вплинули на підсумки виборів.

Вибори у представницькі органи проводяться із застосуванням різних юридичних процедур. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів потрібно, щоб відповідні документи були підписані певною кількістю виборців по кожному округу (наприклад, у ФРН - 200 виборців, в Італії - 350).

Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожний громадянин, який кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на виборах у нижню палату парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня голосування. В англомовних країнах з парламентарними формами правління також прийнятий порядок самовисунення кандидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку виборців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний характер. Наприклад, у Великобританії для реєстрації кандидата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої десятьма виборцями.

Особливістю виборчого права країн, де встановлений порядок самовисунення кандидатів або формального їх висунення за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої застави. Виборча застава - це певна грошова сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент його реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йому лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії виборча застава у розмірі 500 ф.ст. не повертається, якщо кандидат зібрав менше, ніж 5 % загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких становлять менше, ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для заміщення одного депутатського мандата за пропорційною виборчою системою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японії, країн Балтії та багатьох інших.

У реальному державно-політичному житті висунення кандидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де в силу різних обставин забезпечена підтримка виборцями представників певної партії. За таких умов добір кандидатів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу, існування надійних виборчих округів зумовлює так зване десантування, коли висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого зв’язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Звичайно на виборах у таких округах балотуються керівники партій.

Значними особливостями характеризується порядок висунення кандидатів у депутати й на виборні посади у США. Тут він практично завжди має суто партійну природу. Майже в усіх штатах законодавчо визначена спрощена процедура висунення кандидатів від так званих встановлених партій. Ними визнані головні політичні партії США - демократична і республіканська. Інші партії набувають статусу встановлених лише після того, як під Петицією про висунення їхніх кандидатів буде поставлена певна кількість підписів виборців. У різних штатах ця кількість визначена від кількох тисяч до десятків тисяч підписів. Для того щоб партії були визнані як встановлені, вони також мають одержати підтримку на самих виборах. Звичайно, це кілька відсотків загального числа виборців, що взяли участь у голосуванні.

Встановлені партії висувають кандидатів шляхом так званих первинних виборів - праймеріз. Лише в одному штаті висунення кандидатів відбувається на партійних з’їздах, а ще в чотирьох процедури праймеріз сполучаються з визначенням кандидатів на з’їздах. З використанням процедур первинних виборів висувають кандидатів у президенти, губернатори, члени федерального конгресу і законодавчих органів штатів, а також на деякі виборні посади місцевого рівня.

Праймеріз - це висунення кандидата із застосуванням голосування виборців. Але на відміну від самих виборів на праймеріз обираються кандидати на виборні посади, які після цього балотуються у звичайному порядку. Як правило, праймеріз мають закритий характер, тобто кожна партія проводить голосування окремо і залучає до нього тільки своїх прихильників. У семи штатах проводяться відкриті праймеріз, коли у відповідних процедурах беруть участь усі виборці незалежно від партійного членства. У південних штатах припускається проведення додаткових праймеріз: якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини поданих голосів, проводиться другий тур за участю двох кандидатів, які здобули найбільшу підтримку в першому турі. У будь-якому випадку первинні вибори мають суто партійний характер.

Порядок висунення кандидатів, подібний праймеріз, існує і в деяких інших країнах. Зокрема, в Бельгії для визначення кандидатів у депутати парламенту проводяться так звані пули. На відміну від американських праймеріз, процедури яких визначені законом, пули є суто партійними заходами. В пулах мають право брати участь, а іноді й зобов’язані це робити, усі члени партії, яка має намір висунути своїх кандидатів на виборах. Порядок проведення пулів визначений статутами всіх головних політичних партій цієї країни.

Діяльність політичних партій визначає зміст інших стадій виборчого процесу. Вони беруть активну участь у роботі органів, створюваних для проведення виборів, а в ряді країн - у формуванні таких органів. У деяких країнах політичні партії навіть готують виборчі бюлетені. Саме партії ведуть передвиборну агітацію, забезпечують контроль за можливими порушеннями в процесі виборів тощо. Практично вибори в розвинутих країнах набули характеру однієї з форм суто партійної діяльності.

Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей представницької демократії, слід також згадати встановлений законодавством окремих країн принцип обов’язкового голосування. Так, у ст. 48 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов’язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так званих моральних санкцій: мер - голова представницького органу місцевого самоврядування - у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини передбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям припускається можливість адміністративного арешту.

Обов’язковий порядок голосування зумовлює штучне підвищення активності виборців. Однак за своєю природою таке голосування суперечить ідеї вільного волевиявлення на виборах. Це волевиявлення становить сенс самого виборчого права як суб’єктивного права громадян. Ставлення до голосування і до участі у виборах в цілому як до обов’язку має рацію лише тоді, коли воно саме по собі склалося у свідомості виборців.

Основні принципи виборів - це засади, на основі яких здійснюються вибори і відповідно до змісту яких вибори можна вважати реальним волевиявленням народу, формою прямого народовладдя.

У ст. 71 Конституції визначається, що вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Принципи вільних виборів є загально визнаними у світі і відповідають міжнародним стандартам чи ознакам демократичних режимів. Проголошення цих принципів на конституційному рівні робить їх обов’язковими для всіх видів виборів, виключаючи можливість порушення будь-якого з цих принципів або усіх принципів одночасно.

Поряд із цими загальними принципами в кожному із базових виборчих законів України встановлюються додаткові принципи виборчого процесу. Виборчий процес здійснюється, зокрема, на засадах: вільного і рівноправного висування кандидатів, гласності і відкритості, рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ і організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації.

Принципи загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами демократичних виборів в Україні.

Принцип загальності виборчого права означає, що активне виборче право громадян, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18-ти років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупиняється для осіб, які за вироком суду перебувають у місцях позбавлення волі. Виборче право є універсальним для всіх видів виборів в Україні.

На відміну від нього пасивне виборче право громадян, тобто право бути обраним, залежить від виду виборів. Так, відповідно до ст. 76 Конституції та ст. 3 Закону «Про вибори народних депутатів України», народним депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраний депутатом громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Президентом, відповідно до ст. 103 Конституції, може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх десяти перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом більш як на два строки підряд.

Депутатом сільської, селищної, міської рад може бути обраний громадянин України, який має право голосу, на день виборів досяг 18-ти років, постійно проживає або працює на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Це означає, що всі виборці мають однакову кількість голосів і кожний має рівну з іншими вагу, тобто кожний виборець впливає на результати виборів однаково.

Рівність голосів на виборах в Україні забезпечується, зокрема, утворенням виборчих округів з приблизно однаковою кількістю виборців, тобто за єдиними нормами представництва окремо для кожного виду виборів, створення рівних можливостей для кандидатів під час їх реєстрації виборчими комісіями, при проведенні передвиборної агітації тощо.

При цьому здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежать від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного чи соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або інших ознак. Як відомо, раніше в Україні виборці завжди мали по одному голосу, незалежно від виду виборів. Відтепер становище змінилось. На виборах народних депутатів України, наприклад, кожний виборець має два голоси - по одному в одномандатному та багатомандатному загальнодержавному виборчих округах. На виборах Президента України кожен виборець має один голос.

Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад та сільських, селищних, міських голів.

Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається. Зміст його полягає в гарантіях повної свободи волевиявлення. В рамках виборчого законодавства це досягається тим що кожний виборець голосує особисто; голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування. При заповненні бюлетеня забороняється присутність будь-кого, крім голосуючого. Виборець, який не має можливості заповнити бюлетень особисто, може запросити в кабіну для таємного голосування іншу особу за своїм розсудом, крім членів виборчої комісії, кандидатів, які балотуються, їхніх довірених осіб, а також уповноважених осіб, представників партій, виборчих блоків партій, що беруть участь у виборах.

Виборність на території сучасної України існувала ще до виникнення держави. Елементи виборності спостерігаються, зокрема, у слов’янських племен. Провід у цих племенах належав кращим людям, які обиралися. Це були переважно представники визнаних родів, що здобули пошану своєю діяльністю. Вони збиралися на «віче» - ради, де вирішували важливі питання життя племені, війни та миру. Ще стародавній літописець Прокопій писав, що слов’янами і антами не править один чоловік, а здавна вони живуть громадським правлінням і всі справи - добрі чи лихі - вирішують спільно.

З утворенням і зміцненням Київської держави принципи виборності набули загального характеру, хоча публічна влада в Київській Русі ще не мала парламентських форм.

Подальший розвиток інституту виборності в Україні пов’язується з існуванням Гетьманської держави, Запорізької Січі і Слобідської України. Їм притаманна одна й та сама форма державного управління - демократична республіка. Носієм суверенної влади в цих республіках виступає весь народ. Спільною для названих державних утворень була тенденція поєднання функцій суспільно-політичних, державних з військовими. Всі державні інституції без винятків формувались тільки шляхом виборів. Акт, що має назву «Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорожського», названий Конституцією України 1710р. гетьмана Пилипа Орлика, можна вважати першим нормативним актом писаного виборчого права України, оскільки він вперше фіксував принципи діяльності органів державної влади, порядок, терміни й періодичність скликання вищого представницького органу тих часів - Генеральної Ради.

Особливе місце в історії становлення інституту виборності за умов відновлення української державності посідають вибори до Установчих зборів Української Народної Республіки. Норми Конституції Української Народної Республіки, що формували засади виборчого права України на той час, разом із Законом про вибори до Українських Установчих Зборів становлять значну віху в історії відродження демократичних основ виборів до вищих представницьких органів. Позитивні демократичні тенденції виявлялись, по-перше, в тому, що вибори мали здійснюватись на основі загального, рівного, прямого виборчого і таємного голосування з дотриманням принципу пропорційного представництва. Вибори проводились по виборчих округах; по-друге, встановлювалась система спеціальних самостійних, недержавних виборчих органів - виборчі комісії, на основі коаліційного членства. Вимагалось обов’язкове членство правників, представників місцевих державних владних структур, органів самоврядування. Передбачалась широка компетенція системи виборчих комісій: вони розглядали всі без винятку питання виборів. Діяльність виборчих комісій здійснювалась відкрито і гласно. Головна комісія мала свій друкований орган. По-третє, законом встановлювалась досить широка і глибока регламентація всіх без винятку стадій виборчого процесу. Процедури голосування і підрахунку голосів відпрацьовані були на рівні, близькому до сучасних вимог; по-четверте, існувала система судового захисту виборчих прав громадян. Проте вибори до Українських Установчих Зборів відбулися не на всій території України, а лише в окремих регіонах. Таким чином, попри всю свою демократичність законодавство про вибори УНР не було реалізоване в повному обсязі.

Особливий період розвитку виборчого права України становить радянське виборче право. Концептуальним моментом щодо його розвитку виступає теза Леніна про неприйнятність парламентаризму як моделі організації політичної влади. Радянська виборча система, звичайно, не була сталою. У її розвитку простежуються такі періоди: перший - з 1917 до 1936-1937 рр., другий - з 1936 до 1985 рр., третій - із 1985 до 1990 рр.

Основними характерними ознаками першого періоду становлення так званої «пролетарської» виборчої системи були: перше - запровадження виборів на принципах незагального, непрямого, нерівного виборчого права при відкритому голосуванні; друге - існування в законодавстві відкритого переліку політичних, соціальних, економічних, релігійних цензів щодо виборчих прав; третє - відсутність встановленої законом системи проведення виборів і підрахунків голосів; вибори проводились аналогічно з виборами до партійних органів; четверте - відсутність систематизованого законодавства; п’яте - на початку періоду - відсутність системи виборчих комісій, а потім тимчасове їх існування при відповідних виконавчих державних органах, що закладало основи для широких повноважень останніх по організації і проведенню виборів; шосте - відсутність судового захисту прав громадян; сьоме - заснування специфічних форм контролю за проведенням виборів, непередбачених законодавством, з боку партійних і репресивних державних органів.

Започаткування другого періоду розвитку радянської виборчої системи пов’язане з Конституцією СРСР 1936 р. Виборчій системі цього періоду властиві наступні ознаки: 1) вибори проводились на принципах загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні; 2) підрахунок результатів виборів здійснювався фактично за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості; 3) законом встановлювались умови дійсності виборів; 4) ліквідовувалися виборчі цензи, що існували раніше, окрім передбачених в законі; 5) встановлювалось коло суб’єктів висунення депутатів; 6) існувала система виборчих комісій на чолі з Центральною, проте надзвичайно широку компетенцію по організації і проведенні виборів мали виконавчі органи рад народних депутатів; 7) з 1936 р. до 1977-1978 рр. загальне правове регулювання виборів вищих представницьких органів України здійснювалось на основі Конституції СРСР, Конституції УРСР і підзаконних актів: «Положення про вибори до Верховної Ради УРСР» від 21.02.1938 р., «Положення про вибори до УРСР» від 26.10.1946 р., «Положення про вибори до Верховної Ради» від 12.12. 1950 р., а після прийняття Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. - відповідними нормами цих Конституцій і Законом «Про вибори до Верховної Ради Української РСР» від 19.12.1978 р.».

Із 1936 р. у радянській виборчій системі запроваджується своєрідна «подвійна стандартизація» для оцінки виборчого права і практики проведення виборів: одна шкала - декларована соціалістична демократія, побудована на принципах загальних, рівних, прямих і таємних виборів; інша - для внутрішнього користування, спрямована на забезпечення керівної ролі партії в суспільстві й державі. Це давало можливість протягом довгих років існувати режимові, при якому народ фактично був усунутий від реальної участі у встановленні влади, вибори були нічим іншим, як перевіркою виборців на благонадійність і лояльність по відношенню до партії й держави, а роль виборчого права і, власне, самого виборчого законодавства (як сукупності матеріальних і процесуальних норм) зводилася майже нанівець.

Останній період радянської виборчої системи почався у 1985 р. з реформування всього масиву виборчого законодавства на території СРСР, в тому числі в УРСР. Виборчі кампанії 1988-1990 рр. можна назвати першими демократичними, або принаймні, напівдемократичними виборами в СРСР. Вперше за період існування радянської влади в процесі виборів панувала політична боротьба, розмаїття думок і кандидатів.

Основні реформи виборчого законодавства були пов’язані з:

1) утвердженням, як у законодавстві, так і у виборчій практиці, загальноприйнятих принципів виборчого права і запровадженням нових, таких як змагальність або альтернативність, гласність, з розширенням гарантій запровадження цих принципів виборчого права впродовж всього виборчого процесу;

2) розширенням сфери судового захисту виборчих прав;

3) запровадженням більш чіткого правового регулювання всіх процедур виборчого процесу.

Після здобуття Україною незалежності і створення власної державності виборче законодавство зазнало змін. На сучасний момент систему чинного виборчого законодавства складають 4 групи законодавчих актів:

1) Конституція України;

2) система спеціальних законів України про вибори: Закон «Про вибори народних депутатів України»; Закон «Про вибори Президента України»; Закон «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів»; Закон «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим»; Закон «Про Центральну виборчу комісію»; Закон «Про особливості участі громадян України з числа депортованих з Криму у виборах депутатів місцевих рад в Автономній Республіці Крим»;

3) нормативно-правові акти конституційного законодавства: Закон «Про громадянство України»; Закон «Про об’єднання громадян»; Закон «Про мову» та ін.;

4) положення нормативних актів суміжних галузей, що регулюють виборчий процес: норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального, пенсійного, фінансового, господарського, митного, інформаційного, сімейного, екологічного законодавства, законодавства про зв’язок.

Отже, становлення інституту виборів в Україні пройшло складний шлях. Історичний аналіз свідчить, що українська нація здійснила свій внесок до скарбниці загальнолюдських надбань, таких як безпосередня демократія, свобода тощо.

Вибори як різновид суцільного опитування громадської думки