Розвиток регіональної економічної інтеграції

Тема 8. Розвиток регіональної економічної інтеграції

Особливості процесів міжнародної економічної інтеграції. Особливості розвитку інтеграційних процесів у Європі. Європейський Союз (ЄС).

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). Умови і передумови загальноєвропейської економічної інтеграції.

Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА).

Особливості економічної інтеграції країн Латинської Америки, Азії, Африки.

Європа має великий досвід та потенціал регіональної міжнародної економічної інтеграції. Це пояснюється як політичними і соціально-економічними особливостями розвитку європейських країн у період після Другої світової війни, так і сучасними тенденціями розвитку світової економіки, коли остаточно формуються три світових економічних центри (Європа, Північна Америка з домінуючою роллю США, Азія з пріоритетом Японії). Найбільші масштаби, глибина та динаміка притаманні інтеграції західноєвропейських країн у рамках Європейського союзу (ЄС). Нині ЄС являє собою інтеграційне угруповання п'ятнадцяти західноєвропейських країн (Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Іспанії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, Данії, Ірландії, Португалії, Греції, Австрії, Фінляндії, Швеції), які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів.

Історія, структура та принципи функціонування

Європейського Союзу

Початком західноєвропейської економічної інтеграції можна вважати 1950 pік, коли Голова Ради Міністрів Франції Робер Шуман та його співвітчизник Жак Моне запропонували створити Європейську федерацію, що ґрунтується на економічному об'єднанні. Як початковий крок передбачалась інтеграція в гірничо-металургійних галузях, де традиційно велась жорстка конкурентна боротьба, насамперед між ФРН та Францією. Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) було створено ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами, Люксембургом 1951 p. (Паризька угода) і почало функціонувати з 1952 p.

1954 p. Бельгія, Нідерланди і Люксембург запропонували створити Спільний ринок, а 1956 p. міжурядова конференція (Венеція) підготувала проекти створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом). Римський договір про створення ЄЕС і Євроатому був підписаний 1957p. і набув чинності з 1958p.

Римським договором передбачалося ліквідувати всі національні бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики.

Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське Співтовариство сталося 1967 р., у 1968 р. було утворено Митний союз країн ЄС з відповідними угодами про таке:

відміну митних податків і зняття кількісних обмежень;
введення єдиного митного тарифу для інших країн;
проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики.

1972 p. підписується Паризька угода у верхах про поетапне створення валютно-економічного та політичного союзу. З 1973 p. діє угода про вільну торгівлю між ЄЕС і ЄОВС, з одного боку, і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі - з іншого. Цього ж року до Співтовариства вступають Великобританія, Данія, Ірландія.

1979 p. завершується процес створення Європейської валютної системи (ЄВС), вводиться в дію ЕКЮ (замість європейської розрахункової одиниці, що використовувалась для спільних і зведених розрахунків країн Співтовариства з 1958 p.). Емісія ЕКЮ на 50 % забезпечувалась відрахуванням від золотих і доларових запасів і на 50% - національними валютами країн. Валютний курс ЕКЮ розраховувався на базі валютного кошика національних валют країн-учасниць ЄВС з урахуванням їх питомої ваги в сукупному ВНП. Створенням Європейської валютної системи передбачалося зменшити коливання валютних курсів, витіснити з міжнародних розрахунків долар США, стимулювати подальший розвиток інтеграційних процесів через забезпечення передумов формування єдиного валютного ринку Співтовариства.

У 1981 р. до Європейського Співтовариства приєднується Греція, а в 1986р. – Португалія та Іспанія. Приймається єдиний Європейський акт, яким вносяться зміни до Римського договору і визначається створення єдиного внутрішнього ринку (ЄВР). Згідно з цим починаючи з 1987p.:

усуваються митні формальності, які ще залишилися (огляд товарів, перевірка документів);
усуваються відмінності в технічних стандартах;
відміняються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень;
нівелюється різниця в рівнях і структурі оподаткування;
усуваються ліміти на послуги (транспорт, зв'язок, фінанси);
усуваються валютні обмеження, що залишилися;
усуваються обмеження щодо прийняття громадян на роботу.

Ефективність інтеграції в рамках єдиного внутрішнього ринку оцінювалась експертами ЄС в 170 - 250 млрд. ЕКЮ.

З розвитком ЄС сформувалась відповідна інституційна структура наднаціонального регулювання, органами якої є Європейська рада, Європейське політичне співробітництво, Комісія ЄС, Рада ЄС, Європарламент. Економічна і соціальна рада, Суд і Контрольна палата ЄС (рис. 8.1). До того ж розгалужена інституційна структура ЄС включає ряд консультативних і допоміжних організацій та установ, систему фінансових фондів.

1991 p. підписано угоду між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). Цього ж року прийнято Маастрихтську угоду, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС. Передбачалося створення Економічного і валютного союзу (ЄВС).

Це завдання вдалося успішно вирішити до початку 1993 р. шляхом створення Внутрішнього (Спільного) ринку – простору без внутрішніх кордонів, у межах якого забезпечено чотири свободи (свобода пересування товарів, послуг, робочої сили і капіталу). Це стало великим досягненням для країн-членів Співтовариства, але на порядку денному виникла необхідність вирішення нових завдань, тепер вже політичних. У зв’язку з цим з назви Європейського Співтовариства було вилучено слово “економічне” як підтвердження того, що віднині будуть вирішуватися не тільки завдання економіки. Це нововведення було закріплено в Маастрихтському Договорі, який було підписано в 1992 р. Договір набрав чинності 1 листопада 1993 р. Саме з цього дня європейські співтовариства стали офіційно називатися Європейським Союзом.

Рис. 8.1. Інституціональна структура ЄС

Зміна назви зовсім не формальність: трансформація співтовариства у Союз передбачає, що в багатьох сферах країни-члени перейдуть від координації дій національних урядів до проведення спільної політики. Отже, у відповідності з цим Договором було окреслено дві нові сфери співробітництва: 1) єдина зовнішня політика і політика у галузі забезпечення безпеки; 2) правосуддя і тісна взаємодія у вирішенні внутрішніх питань. Отже, Європейський Союз – це правова і інституціональна основа функціонування Європейського Співтовариства як об’єднання трьох відомих співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатом). Європейський Союз на відміну від Європейського Співтовариства не має права юридичної особи.

Для більш зрозумілого пояснення відмінностей між поняттями “Європейський Союз” і “Європейське Співтовариство” користуються схемою у вигляді своєрідного будинку, котра наведена нижче (рис. 8.2).

Рис. 8.2. Європейський Союз та Європейське Співтовариство: синоніми чи відмінність існує?

Дана схема (“будинок”) складається з трьох стовпів: 1) сама більша колона (основа основ), котра може втримати весь дах – це Європейське Співтовариство, котре тримається на трьох договорах про створення, відповідно, ЄОВС, ЄЕС і Євроатому; 2) друга колона символізує співробітництво країн-членів Співробітництва у сфері єдиної зовнішньої політики та політики безпеки; 3) третя колона – співробітництво у галузі правосуддя і вирішення внутрішніх питань. А дахом цього “будинку” виступає Європейський Союз – зведення законів і регулюючих актів для впровадження в життя головних напрямів співробітництва.

Таким чином, незважаючи на широко розповсюджену думку про те, що введене поняття “Європейський Союз” цілком і повністю витіснило попереднє поняття “Європейське Співтовариство”, ця точка зору виявляється помилковою. На сьогоднішній день обидва терміни існують і кожний з них має конкретну сферу застосування.

У 1995 р. до ЄС приєднуються Австрія, Фінляндія та Швеція.

Новий рівень економічної інтеграції може бути досягнутий за умови, що країни-учасниці відповідають деяким принциповим критеріям:

стабільність цін, коли середній річний рівень інфляції в окремій країні не перевищує відповідного рівня трьох країн з найкращими показниками і в цілому не може бути вищий за 1,5 %;
«бездефіцитність бюджету», коли внутрішній борг окремої країни не перевищує 60 % ВНП, а зовнішній - 3 %;
збалансованість процентних ставок, коли їх середній річний рівень в окремій країні не перевищує відповідного рівня країн з кращими показниками і в цілому не вищий за 20 %; стабільність валютних курсів, коли валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має відповідати нормам ЄС.

2/3 всієї діяльності Європейської Комісії, Ради Міністрів ЄС і Європарламенту спрямовано на здійснення "Плану дій з Єдиного Ринку", прийнятого в червні 1997 року. Держави-члени ЄС досягли істотного прогресу головним чином на шляху практичного впровадження законодавчих актів, які стосуються будівництва Єдиного ринку. На кінець жовтня 1998р. в середньому по ЄС залишалося 14,9% директив, що вимагають практичного впровадження. Це є істотним прогресом в порівнянні з листопадом 1997р. (26,7% директив). Але потрібно зазначити і факт значної диференціації між державами-членами ЄС щодо впровадження директив ЄК. Особливо це стосується директив по вільному руху товарів, оскільки в області "торговельних бар'єрів" спостерігається найбільша кількість порушень з боку адміністративних органів держав-членів ЄС.

Для більш об'єктивної оцінки проблемних аспектів функціонування Єдиного Ринку Комісія робить щорічне дослідження ефективності "Плану дій з Єдиного Ринку" на основі опиту більше, ніж 4000 представників ділових кіл ЄС. Так на користь істотної позитивності впливу Єдиного Ринку на діяльність європейських компаній висловилося тільки 3%; позитивний вплив відмітили 24%; 7% висловили думку про як позитивний так і негативний вплив Єдиного Ринку ЄС; 57% зазначають, що Єдиний Ринок взагалі не має впливу на їх діяльність. Негативний і вкрай негативний вплив Єдиного Ринку на ділову діяльність зазначило відповідно 6% і 1% компаній; 2% опитаних мали труднощі з оцінкою даної проблеми. Нерівномірно розподіляється думка і між компаніями різного рівня. Позитивний вплив за період 1997-98 рр. зазначає 41% великих компаній, 28% середніх і 23% малих компаній.

Які ж основні джерела торговельних бар'єрів існують в рамках Єдиного Ринку ЄС? 35% європейських компаній вказують, що головним джерелом існування торговельних бар'єрів є дефіцит єдиних європейських правил в цій області; 25% - брак інформації про діючі правила; 25% - дуже складну законодавчу систему; 25% - зайву старанність в застосуванні національними адміністративними органами різних нормативних положень і 36% - неволодіння адміністративними органами інформацією про діючі положення. Як видно з вищевикладеного, проблеми бюрократичного характеру властиві і ЄС, при цьому вони мають серйозний негативний вплив на успішне впровадження і функціонування теоретичних і законодавчих основ Єдиного Ринку.

Об'єктивний аналіз ефективності функціонування Єдиного Ринку ЄС може дозволити ЄК значною мірою сконцентрувати свої зусилля на пріоритетних напрямках вдосконалення торгового механізму і інших аспектів функціонування Єдиного Ринку, максимально враховуючи потреби і міркування його безпосередніх учасників, якими і є компанії всіх рівнів. При цьому необхідно максимально обмежити кількість Директив, що приймаються ЄК, роблячи акцент не на кількості актів, що приймаються, а на їх ефективності.

Згідно з Маастрихтськими угодами значно посилюється політична взаємодія країн ЄС. Формується політичний союз з такими завданнями:

провадити загальну зовнішню політику та політику в галузі безпеки;
посилювати роль Європейського парламенту;
провадити загальну політику в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Договір про Європейський союз установлює громадянство Союзу: всі громадяни держав-членів є громадянами Союзу. Кожний громадянин Союзу має право:

вільно пересуватись та проживати на території держав-членів;
брати участь у голосуванні та балотуватися на муніципальних та європейських виборах в тій країні, де він проживає;
на захист дипломатичними та консульськими службами будь-якої з країн-учасниць;
на звернення до Парламенту і до уповноваженого з розгляду скарг тощо.

У цілому, Маастрихтські угоди надали Євросоюзу таких функцій: створення й управління єдиною валютою; координація та контроль у проведенні єдиної економічної політики; заснування і захист Єдиного Ринку на засадах вільної і справедливої конкуренції, підтримання рівності з певним перерозподілом коштів між багатшими та біднішими регіонами; підтримка законності і правопорядку; визначення і розвиток фундаментальних прав і свобод окремих громадян; управління єдиною зовнішньою політикою, включаючи всю галузь закордонних справ і політики безпеки, формування спільної оборонної політики.

У процесі західноєвропейської інтеграції виявилися істотні внутрішні і зовнішні суперечності. Головною причиною внутрішніх суперечностей є нерівномірність господарського розвитку та диспропорції економічної структури за територією, які доцільно розглядати в трьох аспектах:

з точки зору різниці в ресурсному потенціалі та розвитку окремих країн-учасниць ЄС;
у межах економік кожної країни;
за регіонами Європи.

Різниці в наявності та стані ресурсного потенціалу, структурі, темпах та рівнях економічного розвитку призвели до появи в межах ЄС двох груп країн - економічно сильних (Німеччина, Франція, Італія, Великобританія) і відносно слабких економічно (Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція).

Найбільші диспропорції в межах національних економік притаманні Італії (високорозвинена північ та менш розвинутий південь), Великобританії (відносна економічна відсталість Північної Ірландії та Уельсу), Франції, Іспанії, Португалії.

Функціонування ЄС як інтеграційного угруповання з єдиною наднаціональною системою управління породжує групу нових суперечностей: диспропорції ринкової та регульованої сфер; суперечності між національними та наднаціональними органами тощо. Зокрема, незважаючи на декларовану демократизацію процесу вироблення й прийняття рішень на засадах компромісу і консенсусу, актуальними для ЄС залишаються такі проблеми інституціональної інтеграції, як демократичний контроль над політикою ЄС, розподіл повноважень і функцій між органами ЄС, політика щодо прийняття нових членів.

Зовнішні суперечності розвитку західноєвропейської інтеграції виникають у процесі взаємодії факторів регіональної та глобальної інтернаціоналізації. З одного боку, розширення ринку ЄС є ключовим інтеграційним фактором як на макро-, так і на мікроекономічному, корпоративному рівні. З іншого боку, більшість західноєвропейських корпорацій технологічно та фінансове пов'язані з американськими і японськими ТНК, які поряд зі своїми національними інтересами реалізують також інтереси атлантичної та тихоокеанської інтеграції.

ЄС - найуспішніша регіональна організація. Прогрес ЄС на шляху до економічної інтеграції трансформує його у центр залучення для всіх інших країн і угруповань, які бажають укласти довгострокові відносини різного рівня - від отримання привілеїв у торгівлі до вступу. Що стосується відносин з країнами Середземномор'я, то ці відносини ЄС розглядає як "особливі". Вони включають угоди із співробітництва, можливі угоди про повноправне членство, а також угоди про вільну торгівлю. Що ж до Росії та України, то ці угоди містять лише положення про проведення переговорів про створення двосторонньої зони вільної торгівлі.

Отже, ЄС на сьогодні є ядром загальноєвропейської економічної інтеграції. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів. При цьому можна виділити Європейське інтеграційне поле, на якому чітко простежуються реальні контури Європейського континентального ринку (рис.8.3).

Розглянута в історичному контексті й динаміці, з урахуванням сукупності та зовнішніх суперечностей, західноєвропейська інтеграція є об'єктивно обумовленим закономірностями інтернаціоналізації поступальним процесом, що розвивається в часі та просторі, поширюючись на всі важливі сфери життєдіяльності, і має надійну інтеграційну перспективу.

Зараз Євросоюз вступає в новий, безпрецедентний етап свого розширення. Число його членів за рахунок держав Центральної та Східної Європи а також Прибалтики намічається довести з 15 до 26. Враховуючи супутні геополітичні чинники, серйозні спостерігачі порівнюють таку подію за значимістю зі створенням самого Спільного Ринку.

Просуваючись на Схід, ЄС помітно нарощує свій ресурсний потенціал (територію – на 34%, населення – на 29%), перетворюється на найбільший у світі ринок з 500 млн. споживачів, зберігає просторову динаміку інтеграції. Політично складається гегемонія Євросоюзу на основній частині території Європи, що надає йому вже зовсім іншої міжнародної ваги, статусу та позицій. Разом з тим реалії та наслідки розширення ЄС виглядають досить неоднозначно та суперечливо.

Зараз на приєднання до ЄС претендують Болгарія, Угорщина, Кіпр, Латвія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія й Естонія. Їх прийом зумовлено чотирма критеріями, про які вже йшла мова. З усіх перерахованих держав таким критеріям поки жодна повністю не відповідає. Деякі чиновники Європейської Комісії та уряду – члени ЄС, вважали, що майбутнє розширення Євросоюзу дуже схоже на попередні розширення (1973, 1981, 1986, 1995 рр.) і не вимагає спеціальних домовленостей. Накопичений за останні роки досвід розвитку європейських країн показав недалекоглядність цих уявлень.

Той факт, що нові члени – країни з перехідною економікою, автоматично збільшує число спірних питань, які були детально визначені умовами попереднього прийому на нарадах Європейської Ради в Копенгагені (1993), Ессені (1994) та Люксембурзі (1997). Нові члени набагато бідніші, ніж нинішні. Отже, нове розширення повинно розглядатися як “інтеграція для розвитку”. Нові угоди по прийняттю до ЄС повинні включати угоди щодо таких питань, як інтеграційні фонди, соціальна політика та політика з питань охорони навколишнього середовища. Повинні бути обумовлені і періоди переходу, які допоможуть новим членам швидко скоротити розрив між їх рівнем розвитку і рівнем розвитку нинішніх членів.

Що ж треба здійснити, щоб гарантувати те, що розширення ЄС буде сприяти економічному розвитку країн з перехідною економікою, які вступають до ЄС, а не гальмувати розвиток?

Прийняття до ЄС не повинно перетворитись в односторонній диктат, який зобов’язані прийняти країни, що вступають. Це – процес партнерства, в якому повинні враховуватись інтереси та прагнення країн, що вступають.
Новий процес прийняття вимагає інституційних змін набагато більш масштабних, аніж було необхідно раніше. Потрібен відносно тривалий перехідний період, щоб здійснити ці зміни та забезпечити конкурентоспроможність країн-претендентів.
Існуючі члени ЄС повинні допомагати претендентам в процесі вступу до Союзу. Вони не повинні створювати зайвих перешкод для процедури, яка буде значним внеском в єдність і благополуччя Європи.

В залежності від стану відносної готовності до членства, вказані держави на базі оцінок комісії ЄС розділені на дві групи, що почали безпосередні індивідуальні переговори про приєднання з 30 березня 1998р. (Угорщина, Польща, Словенія, Чехія, Естонія) та інші, що “дозрівають” до цієї стадії під спостереженням спеціальної Європейської конференції, яка регулярно збирається для обговорення і розв’язання поточних проблем розширення. Підготовка країн-кандидатів до вступу може частково фінансуватися за кошти ЄС, але лише за умови чіткого виконання ними своїх передвступних зобов’язань.

З урахуванням даного сценарію очікується, що фактичне розширення ЄС за рахунок окремих найбільш підготовлених країн-претендентів може початися приблизно з 2003-2004 рр. Проте, багато експертів скептично ставляться до достовірності цієї дати.

Нове розширення ЄС виглядає вже не як злиття, а швидше як поглинання Євросоюзом чергової партії держав, що приєднуються. Не випадково ряд спостерігачів спеціально застерігають його лідерів від імперських амбіцій, входження в роль метрополії Європи. Щоб не виглядати як колонізатор, вважають вони, - Євросоюз не повинен створювати враження, що приєднання означає просте копіювання в даних країнах правопорядку, політик і структур Співтовариства і що від самобутності, яка склалася в іншій Європі, не залишиться нічого, що заслуговує на збереження.
вропейська асоціація вільної торгівлі

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) була утворена Австрією, Великобританією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією, Швецією 1960 p. на Стокгольмській конференції. 1970 р. до ЄАВТ вступила Ісландія, а 1986-го - Фінляндія, яка з 1961 p. була її асоційованим членом. У зв'язку з вступом до ЄС з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія (1973 p.), а також Португалія (1986 p.).

Як типова зона вільної торгівлі, ЄАВТ у нинішньому її складі (Австрія, Ісландія, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія) вирішує такі основні завдання:

забезпечувати вільну торгівлю промисловими товарами. З 1967 p. було знято мита і кількісні обмеження у взаємній торгівлі (щодо Фінляндії - з 1968 p., а щодо Ісландії - з 1980-го). У торгівлі з іншими країнами діють національні тарифи членів ЄАВТ. Після скасування мит і кількісних обмежень пріоритетним для ЄАВТ стає вирішення проблеми усунення нетарифних бар'єрів за рахунок взаємного визначення технічних випробувань і контролю (з 1984 p.), припинення дублювання технічних випробувань і сертифікації товарів (з 1988 p.);
спільно вирішувати економічні, науково-технічні проблеми, розвивати зони активності і забезпечувати повну зайнятість;
створювати умови для якомога повнішого використання ресурсів, сприяти підвищенню продуктивності праці;
посилювати координацію торговельно-політичних курсів спільно з ЄС та в рамках ГАТТ/СОТ і ОЄСР. На відміну від Європейського союзу Європейська асоціація вільної торгівлі являє собою регіональне інтеграційне угруповання зі збереженням суверенітету країн-учасниць без органів наднаціонального регулювання. Угодами в межах ЄАВТ передбачається мінімальна координація цілей та принципів господарської політики країн-учасниць шляхом консультування з ключових економічних, фінансових і соціальних питань та контролю параметрів вільної торгівлі. Важливою особливістю ЄАВТ є те, що режим вільної торгівлі не поширюється на сільськогосподарські товари, з огляду на відмінності в структурі сільськогосподарського виробництва й торгівлі країн-учасниць, розміщення багатьох джерел та ринків збуту за межами ЄАВТ. Регулювання торгівлі сільськогосподарськими товарами здійснюється через тарифні пільги, зафіксовані відповідними двосторонніми угодами, які автоматично поширюються і на всіх інших членів асоціації.

Слід ще раз зазначити, що з 1972-1973 pp. країни ЄАВТ і ЄС функціонують практично в режимі вільної торгівлі, а з 1992 p. поглиблюються їх торговельно-економічні зв'язки у рамках європейського простору. З 1995 p. Австрія, Фінляндія та Швеція стають членами Європейського союзу, а Норвегія, Швейцарія, Ісландія - його асоційованими членами. На сьогодні ЄАВТ фактично переживає період розпаду у зв'язку з бажанням країн-членів ЄАВТ приєднатися до Європейського Союзу.

Інтеграційні процеси Східної Європи

Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС)

Розвиток співробітництва між країнами Чорноморського регіону став можливим завдяки епохальним змінам у політико-економічній структурі Європейського континенту, відновленню або зміцненню державності багатьох країн регіону, поширенню демократичних засад.

Початок нової ери у житті Чорноморського регіону розпочався 25 червня 1992 року, коли глави держав одинадцяти країн-учасниць (Азербайджану, Албанії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Греції, Молдавії, Румунії, Росії, Туреччини та України) прийняли "Босфорську Заяву" та підписали в Стамбулі (Туреччина) "Стамбульську Декларацію" про Чорноморське економічне співробітництво (The Black Sea Economic Cooperation).

ЧЕС засноване на принципах, викладених у Гельсінському заключному акті, Паризькій хартії для нової Європи та на таких суспільних цінностях, як права та свободи людини , процвітання держав завдяки забезпеченню економічних свобод, соціальної рівності та безпеки для всіх країн-учасниць ЧЕС. Принципи, закріплені в Декларації про ЧЕС, були знов проголошені у заяві, прийнятій на зустрічі на найвищому рівні країн-учасниць ЧЕС, яка відбулася 30 червня 1995 року в Бухаресті, та у Декларації, прийнятій на зустрічі глав держав (або урядів) країн-учасниць ЧЕС 25 жовтня 1996 року в Москві. Усі цілі та принципи, задекларовані у цих трьох документах, повністю відповідають положенням Статуту ООН.

Декларація визначила пріоритетні напрямки та основні механізми взаємодії в межах ЧЕС, такі як:

спрощення візового режиму;
приведення до загального знаменника митних правил та інструкцій;
уніфікація податкового режиму;
заохочення розвитку співробітництва в різних галузях діяльності країн-учасниць ЧЕС, які представляють обопільний інтерес.

Географія ЧЕС вже вийшла за межи Чорноморського регіону. Ряду країн, які не відносяться до Чорноморського регіону такі, як Австрія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Польща, Словацька Республіка та Туніс, вже надані права участі в якості спостерігачів в ЧЕС.

Відповідно до положень основного документу ЧЕС — Стамбульської декларації 1992 року — його учасником може стати будь-яка держава, яка поділяє цілі та принципи співробітництва, що закріплені в даній декларації. Статус спостерігача — самостійний, і розглядається в якості проміжного, передуючого отриманню статусу повноправного учасника. Питання прийняття до ЧЕС та надання статусу спостерігача вирішується консенсусом.

Основне завдання чорноморської інтеграції полягає у створенні режиму вільного руху товарів, послуг і капіталів з метою розширення виробничої кооперації та спільного підприємництва. Для цього, в першу чергу, передбачається модернізація і створення інфраструктурних об'єктів (транспортних та інформаційних комунікацій), створення мережі банків і центрів ділового співробітництва, міжнародних інноваційних фондів. Актуальним завданням є створення міжнародного екологічного центру, включаючи наукові дослідження, екологічну освіту та обмін інформацією. Економічній інтеграції також сприятиме організація підготовки кадрів для ринкової економіки (міжнародні бізнес-школи, коледжі, діловий туризм). Очікується також, що нове, більш життєздатне економічне середовище регіону полегшить пошук шляхів політичного розв'язання конфліктів. Модель ЧЕС наголошує на поліпшенні стосунків між діловими колами країн-учасниць, сприянні прямим контактам між підприємствами, компаніями та фірмами не лише держав-учасниць ЧЕС, а й країн за межами угруповання.

Цілями ЧЕС є :

сприяння й заохочення індивідуальної та колективної ініціативи як важливого фактора досягнення задач, передбачених Декларацією 1992 року;
внесок у розвиток конкурентноспроможної ринкової економіки в регіоні Чорного моря;
збільшення потенціалу та інноваційної здатності підприємств та створення, таким чином, нового виробничого потенціалу для двосторонніх та багатосторонніх ділових контактів.

Специфічність ЧЕС полягає в наступному :

по-перше, ЧЕС як потенційно місткий внутрішній ринок зі значним науково-технічним потенціалом має перспективу стати і ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією;
по-друге, це перше велике інтеграційне угрупування країн постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке може поєднати держави, що до останнього часу розвивалися, маючи різні політичні та економічні установки;
по-третє, до ЧЕС увійшли новоутворені незалежні країни — колишні республіки СРСР, які вперше роблять спробу зінтегруватися на певній організаційній основі без явного домінування Росії, на відміну, наприклад, від економічного союзу на основі СНД. Крім того, участь у ЧЕС і Росії, і інших колишніх республік СРСР надає характерного колориту взаємовідносинам між країнами-учасницями.

Органи та інститути ЧЕС.

Міжурядова частина угоди передбачає створення органу прийняття кінцевих рішень — зустрічі міністрів закордонних справ, які проводяться один раз на півроку, і його допоміжних органів, тобто офіційних засідань та робочих груп експертів. Такі зустрічі проводяться в порядку ротації головуючого в ЧЕС з метою аналізу співробітництва та встановлення нових задач. В період свого керівництва головуючий міністр закордонних справ відповідної країни здійснює загальну координацію діяльності ЧЕС. У квітні 1995 року на зустрічі міністрів закордонних справ, що відбулась в Афінах, 28 була запроваджена система «трійки». Для опрацювання поточних питань збираються наради головних посадових осіб.

Для успішного вирішення завдань, що стоять перед ЧЕС, необхідним є більш ефективний організаційний механізм, що забезпечить в комплексі роботу всіх його органів. Сьогодні в ЧЕС сформовані та функціонують більше 11 робочих груп, в тому числі з торгівлі та промислового співробітництва, банківської справи та фінансів, статистики, транспорту, зв'язку, енергетики, науки та техніки, екології, сільського господарства, туризму та інших питань.

Таблиця 8.1.

Координація країн ЧЕС діяльності робочих груп

Робочі групи	Країни
1. Банківська справа і фінанси	Греція*, Туреччина, Україна
2. Зв'язок	Молдова*, Грузія, Туреччина
3. Залізничний транспорт	РФ*, Албанія, Греція
4. Енергетика	Вірменія*, Молдова
5. Боротьба із злочинністю	Грузія*, РФ
6. Захист навколишнього середовища	Болгарія*, Україна
7. Охорона здоров'я	Грузія*
8. Наука і технологія	Румунія*
9. Туризм	Туреччина, Болгарія, Болгарія, Румунія
10. Торгівля та економічне співробітництво	Україна*, Вірменія
11. Транспорт	РФ*, Грузія, Румунія

* - Країна координує роботу робочої групи на протязі 2-х років. Всіма видами співпраці , які "замикаються " на вказаних робочих групах здійснює керівництво Постійний міжнародний секретаріат, що постійно функціонує, штаб-квартира якого знаходиться у столиці Турецької Республіки - Стамбулі.1

Організаційне забезпечення ЧЕС покладено на Міжнародний секретаріат, що знаходиться в Стамбулі.

В рамках ЧЕС засновано Координаційний центр з обміну статистичними даними та економічною інформацією (на базі Турецького інституту статистики). В місті Варна при участі Комісії ЄС створено Регіональний енергетичний центр. Досягнута домовленість про розповсюдження діяльності Волконського центру підтримки малого та середнього підприємництва (Бухарест) на регіон ЧЕС. Країнами-учасницями також схвалена пропозиція Греції про створення міжнародного центру чорноморських досліджень при фінансовому сприянні ЄС. Болгарія активно підтримує створення в Софії трансрегіонального центру з розвитку транспортної інфраструктури в чорноморському регіоні, оскільки даний регіон має систему найважливіших транспортних артерій. Співробітництво в даній сфері, без сумніву, буде мати стратегічне значення.

На 4-х зборах Міністрів закордонних справ 30 червня 1994 року всі країни-учасниці ЧЕС підписали Угоду про заснування Чорноморського Банку Торгівлі та Розвитку (ЧБТР) в Салоніках (Греція). Угода про заснування банку підписана та ратифікована всіма 11 країнами-учасницями ЧЕС. 24 січня 1997 року ця угода вступила в силу.

Функції ЧБТР:

сприяти розвитку міжрегіональної торгівлі, включаючи виробництво між країнами-членами;
фінансувати промислові проекти і виробництва у країнах-членах;
співпрацювати з міжнародними закладами і національними фінансовими агентствами в країнах-членах;
надавати допомогу для розвитку і реформування економіки однієї з країн-членів;
інвестувати проекти в економічній і соціальній сфері країн-членів, надаючи гарантії.

Членами ЧБТР можуть бути країни-учасниці ЧЕС, а також інші банки та фінансові організації.

Фонди, з якими працює ЧБТР, поділяються на звичайні та спеціальні. Звичайні включають: капітал банку, який створюється за рахунок платежу частки згідно Договору країнами-учасницями про внесення частки у вигляді суми повернених кредитів або гарантій. Спеціальні фонди створюються однією або кількома країнами. Механізм - залучення фінансових ресурсів з інших фінансових джерел, які не обговорені у Договорі ЧБТР.

Початковий капітал ЧБТР був поділений на 1 млн. акцій — 1 мільярд спеціальних прав запозичення (СПЗ) або приблизно 1,5 мільярдів доларів США (за існуючим курсом 1 СПЗ = 1,5 доларів США). Квоти країн-учасниць наступні :

Росія, Греція, Туреччина (по 16,5 %) - 165000 акцій;
Україна, Болгарія, Румунія (по 13,5 %) - 135000 акцій;
Азербайджан, Албанія, Вірменія, Грузія, Молдова ( по 2 %) - 20000 акцій.2

У червні 1993 року з метою налагодження міжпарламентської взаємодії, надання правової підтримки в реалізації планів, затверджених декларацією зустрічі по ЧЕС, та зміцнення політичної стабільності в регіоні була заснована Парламентська Асамблея Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), членами якої вже є всі країни, що входять до ЧЕС. (Крім цього, Асамблея покликана сприяти встановленню більш близьких, дружніх стосунків в інших сферах між національними парламентами країн ЧЕС та їх народами, які грунтуються на базових принципах демократії).

ПАЧЕС складається з 70 членів, які призначаються національними парламентами на строк не менше 1 року. Квоти країн-учасниць визначені з урахуванням чисельності населення і складають не менше 4 парламентаріїв. Найбільшу квоту має Росія — 12 депутатів, по 9 депутатів мають Україна та Туреччина, 7 — Румунія, 6 — Греція, по 5 — Грузія, Азербайджан, Болгарія, по 4 - Албанія, Вірменія, Молдова. Генеральні сесії ПАЧЕС проводяться два рази на рік по черзі в столицях країн-учасниць. У відповідності з принципом ротації переходить і право головування.

Ділова Рада ЧЕС, заснована у червні 1992 року, — орган координації підприємницьких ініціатив, генерування ідей та проектів співробітництва в регіоні. Вона має статус спостерігача в ЧЕС. Рекомендації та пропозиції Ділової Ради з розвитку співробітництва напрацьовуються на засіданнях представників ділових кіл від країн-учасниць та доповідаються на зустрічах міністрів закордонних справ. Вона підтримує регулярні зв'язки з такими національними асоціаціями комерційної діяльності, як торговельні палати, а також надає допомогу ЧЕС з питань визначення проектів для приватних та державних інвестицій. Багато в чому позицію Ділової Ради визначає його секретаріат, який знаходиться в Стамбулі.

ЧЕС пропонує певні переваги у супроводі проектів. А саме: підтримку з боку організаційних структур ЧЕС, в тому числі - ЧБТР; сприяння, надане Секретаріатами ЧЕС, ПАЧЕС та Ділової Ради. І найголовніше, це те, що зацікавлені ділові кола третіх країн мають можливість працювати в рамках міжнародної організації регіонального економічного характеру, що постійно перебуває під наглядом, і чия лінія розвитку визначається з боку глав держав та урядів 11 країн.

З ініціативою створення в Афінах Міжнародного центру чорноморських досліджень як незалежної некомерційної міжнародної установи виступила Греція, яка отримала підтримку, в тому числі й фінансову, з боку ЄС. Цей проект схвалений всіма країнами ЧЕС. Головною метою центру, відповідно до схваленого країнами-учасницями мандату, є концептуальне вивчення і розробка пропозицій по інтенсифікації багатосторонніх економічних зв'язків в регіоні Чорного моря. Інший блок питань, що входить до сфери діяльності центру, - сприяння впровадженню науково-технічних досягнень в конкретних сферах господарської діяльності у відповідності з пріоритетами ЧЕС.

Основні завдання і напрямки причорноморського співробітництва:

створення режиму вільного руху товарів, послуг, капіталів, стимулювало б економічні контакти, розширило б межи виробничої кооперації і спільних інвестицій в сфери взаємних інтересів;
формування інфраструктури бізнесу через створення та розвиток спільних фінансових та інформаційних мереж;
спільне будівництво об'єктів транспортної інфраструктури, перехід на сучасні транспортно-перевантажувальні і складські технології, розвиток транспортно-експедиторського співробітництва;
комплексне використання і охорона ресурсів Чорного моря;
співробітництво в розвитку паливно-сировинної бази регіону, у справі раціонального енергоспоживання, в тому числі спільне фінансування енергетичних об'єктів, будівництво газо- і нафтопроводів, модернізація нафтопереробних підприємств, будівництво терміналів на березі Чорного моря для прийому нафти і газу, введення в дію нових і реконструкція діючих вугільних підприємств з запровадженням нового покоління гірничих машин, розвитку робіт з використання нетрадиційних джерел енергії;
реалізація спільних проектів щодо технологічного переобладнання металургійних виробництв країн-учасниць;
співробітництво в агропромисловому комплексі ЧЗЕС, в тому числі шляхом виробництва техніки для фермерських господарств, переробки шкірсировини; вирощування і переробка деяких сортів зернових;
розвиток харчової і переробної промисловості;
участь у конверсії оборонної промисловості через переведення її на масове виробництво високоякісних конкурентоспроможних товарів на базі розукрупнення, демонополізації і приватизації підприємств;
розвиток сучасної системи телекомунікацій, зокрема реалізація проекту будівництва оптико-волоконної лінії зв'язку між Туреччиною, Болгарією, Румунією та Україною;
кооперація в розвитку уніфікованої митної системи та вироблення ефективного механізму взаємних розрахунків з можливою орієнтацією на створення в майбутньому Чорноморського платіжного союзу;
співробітництво в розвитку процесів приватизації підприємств, стимулювання малого і середнього бізнесу тощо.

Підкреслюючи важливість використання багатого потенціалу та сприятливих перспектив розвитку Чорноморського регіону для поліпшення зв'язків країн-учасниць ЧЕС з прилеглими та сусідніми регіонами, глави держав (урядів) на зустрічі в Москві висловили свій намір щодо розвитку подальшого співробітництва у сферах, які представляють обопільний інтерес з такими міжнародними угрупованнями, як Європейський Союз, Організація безпеки та співробітництва в Європі, Європейська економічна комісія ООН, Рада Європи, Ліга арабських держав, Організація економічного співробітництва та інші, й такими регіональними ініціативами, як Рада держав Балтійського моря, Центральноєвропейська ініціатива. Особливу увагу було приділено питанню розвитку ефективного співробітництва між країнами Чорноморського та Середземного морів та необхідності створення механізму взаємодії країн-учасниць ЧЕС.

Так країни-учасниці ЧЕС, підтверджуючи свої обов'язки за Московською Декларацією Голів Держав та Урядів країн-учасниць ЧЕС, від 25.10.1996р., Декларацією-наміром створення вільної зони ЧЕС, що була опублікована у Стамбулі 7.02.1997р. і за Декларацією Ялтинського саміту, від 5.06.1998р., з поступового створення зони вільної торгівлі ЧЕС як довгострокової мети і як частини європейської архітектури, прийняли системний підхід із завершення цього процесу з метою створення необхідних умов і, відповідно, визначили приоритетні цілі, які входять до Плану дій.

Основні положення Плану дій із створення зон вільної торгівлі ЧЕС:

Створити юридичні і економічні рамки з метою забезпечення процесу, що відповідає двостороннім угодам із вільної торгівлі між країнами-учасницями ЧЕС, відповідним чином коментуючи обов'язки ЄС і СОТ, інших міжнародних угод.
Провести порівняльний аналіз існуючих контрактних двосторонніх і багатосторонніх (комерційних) відносин країн-членів ЧЕС з іншими країнами і між собою, ЄС і СОТ.
Проаналізувати зовнішньоторговельне законодавство країн-членів, що стосується виробництва товарів з метою визначення існуючих тарифних та нетарифних перепон і надати рекомендації з успішного їх визначення.
Зберегти як початковий пункт традиційний рух товарів в області сільського господарства для того, щоб зовсім його не знищити; проаналізувати існуючі можливості і майбутні перспективи з торгівлі з іншими сільськогосподарськими товарами між країнами-членами з метою майбутнього розширення торгівлі шляхом прогресивного преференційного відношення на взаємовигідній основі в рамках зони вільної торгівлі.
Почати і закінчити процес вступу до СОТ та відповідні організації; допомогти тим, хто знаходиться в процесі вступу, поділитися досвідом та інформацією, які в кінцевому підсумку приведуть національні законодавчі системи до відповідності з угодами ГАТТ 1994р., з торгівлі товарами та послугами.
Поступова гармонізація митного, зовнішньоторговельного законодавства в області конкуренції країн-учасниць, також здійснити необхідні кроки з метою розробки правил походження в рамках зони вільної торгівлі.
Покращити процедуру сертифікації з метою посилення взаємного визнання сертифікатів відповідності і, як довгострокова мета, гармонізації стандартів.
Створити тісне співробітництво між закладами статистики країн-членів і сприяти активному та довгостроковому співробітництву з Центром з Обміну Статистичних Баз Даних і Економічної Інформації ЧЕС, включаючи розвиток статистики на гармонічній основі.
Покращити систему прикордонних перевезень і сприяти руху товарів і послуг через кордони, включаючи сприяння транзитним перевезенням.
Продовжувати розвиток прикордонної торгівлі, де можливо, як додаткового заходу з розширення торговельних відносин в рамках ЧЕС.
Взятися до складання двосторонніх угод між країнами-учасницями ЧЕС з заохочення та захисту іноземних інвестицій та уникнення подвійного оподаткування, заходів з розвитку механізмів, що сприяють обміну технологіями.
Реформувати і модернізувати економічну і соціальну структури, віддаючи пріоритет прийняттю програм технічної підтримки середніх і малих підприємств з метою повного використання можливостей, що виникають на території вільної торгівлі і створити відповідні інституційні і регулюючі рамки для розвитку ринкової економіки.

ЧЕС необхідно розглядати як додаткове торговельне угруповання, яке підготує країни-учасниці до інтеграції до ЄС. Отже, проект створення зони вільної торгівлі є дуже важливим не тільки через отримання економічного прибутку, який передбачається отримати країнами-учасницями шляхом розширення міжрегіональної торгівлі, збільшення притоку іноземних інвестицій, росту ефективності економіки, але й тому, що цей крок підготує і зробить ЧЕС частиною розширеної економічної території Європи. Особливо необхідною для країн-учасниць є структурна реорганізація економік, викликана конкуренцією на регіональному рівні, яка підвищить їх здатність швидко адаптуватися у майбутньому до європейської конкуренції і торговельної лібералізації.

Загальна оцінка перетворення Чорноморської ініціативи у повномасштабну регіональну економічну організацію(в результаті підписання 4-5 червня 1998 року Статуту організації ЧЕС), як необхідного кроку, дає підстави вважати, що у нове тисячоліття регіон увійде у новій якості важливої політичної та економічної складової світових процесів глобалізації, повністю реалізує багаті можливості вигідного географічного положення та економічного потенціалу.

Співдружність незалежних держав (СНД)

Співдружність Незалежних Держав було створено в якості регіонального співтовариства держав у відповідності з підписаною в Мінську угодою про створення СНД, Алма-Атинською декларацією та протоколом до Мінської угоди.

Цілі:

обов'язкове виконання взятих на себе у рамках СНД міжнародних обов'язків;
невтручання у внутрішні справи;
дотримання територіальної цілісності та недоторканість границь СНД;
обов'язкове дотримання міжнародних норм у галузі прав людини та основних принципів щодо прав національних меньшин;
об'єктивне представлення суспільно-політичного життя у засобах масової інформації держав-членів, недопущення розповсюдження повідомлень, які можуть спричинити міжнаціональні конфлікти;
заборона діяльності політичних партій та угруповань, що основані на ідеях фашизму, расизму, міжнародних конфліктах тощо.

Члени:

Азербайджан, Вірменія, Республіка Бєларусь, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменистан, Україна, Узбекистан.

Для успішної організації та плідної співпраці передбачалось створити таку структуру:

Рада глав держав;
Рада глав урядів;
Міждержавний економічний комітет;
Рада міністрів іноземних справ;
Рада міністрів оборони;
Верховне командування об'єднаних збройних сил СНД;
Рада керуючих прикордонними військами;
Міждержавний банк;
Виконавчий секретаріат.

З моменту підписання Договору про створення СНД опрацьовувались питання по організації співробітництва, перш за все по зовнішній, економічній та фінансовій політиці.

1993 p. країни-члени підписали угоду про створення Економічного союзу, яким передбачалось вільний рух товарів, послуг, капіталів та робочої сили, реалізація скоординованої політики (грошова та кредитна системи, ціни та податки, бюджетні питання, митна та валютна сфери), підтримка вільного підприємництва, сприяння сумісного виробництва та координація господарського законодавства.

Головними цілями Економічного союзу визначено:

формування умов стабільного розвитку економік країн-учасниць; поетапне створення загального (спільного) економічного простору на основі ринкових відносин;
забезпечення рівних можливостей для всіх господарських суб'єктів;
реалізація спільних економічних проектів; вирішення актуальних соціально-економічних завдань. Домовленості країн у межах Економічного союзу СНД зорієнтовані на поетапне забезпечення вільного руху товарів, послуг, капіталів, робочої сили. Зокрема, перспективним планом інтеграційного розвитку СНД передбачається створення зони вільної торгівлі; митного та платіжного союзів. З 1994 p. діє Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого ввійшли віце-прем'єри країн-учасниць. Робочим органом МЕК є Колегія з уповноваженими представниками від кожної країни. Найбільша інтеграційна динаміка притаманна взаємовідносинам Росії, Білорусі і Казахстану (договір 1994 - 1995 pp. про вільну торгівлю і митний союз) з підключенням Туркменистану та Узбекистану.

Слід зазначити, що інтеграційні процеси в межах СНД розвиваються в умовах погіршення економічного стану країн-учасниць. Важливим є розуміння того, що в межах СНД відбувається не просто реінтеграція колишнього Радянського Союзу на новій, переважно економічній (а не політичній) основі, а й становлення нових незалежних держав у трансформованому геоекономічному просторі. За масштабами і глибиною ця проблема потребує окремих досліджень, які започатковані економістами і політологами із країн СНД. Необхідно також зауважити, що геоекономічне положення країн СНД формує їх різноспрямовану інтеграційну мотивацію: участь з 1992 p. Азербайджану, Киргизстану, Туркменистану, Узбекистану, Казахстану (спостерігач) в Організації економічного співробітництва (ОЕС), членами якої є Іран, Пакистан, Туреччина; двостороння інтеграція Молдова - Румунія; тяжіння окремих регіонів України до Польщі та Угорщини, а Росії - до Японії і Китаю. Можливим є виникнення інтеграційних об'єднань на галузевій основі, наприклад об'єднання Росії, Казахстану, Туркменистану та Узбекистану в організацію виробників та експортерів нафти і газу. Проте, якщо брати за основу ту чи іншу модель розвитку СНД, то на масштаби і глибину інтеграції вирішальний вплив сприятиме відповідна політика Росії. Саме Росія може стати і ареною розвитку дезінтеграційних процесів.

Розпад СРСР та розрив єдиного економічного простору сприяли поглибленню й без того тяжкої економічної кризи, яку переживали країни СНД. За оцінками, від налагодження та підтримання взаємних інтеграційних зв'язків в Росії залежить 30-35% обсягу національного виробництва промислової продукції. Україна у випадку розриву таких зв'язків втрачає 80-85% обсягу промислового виробництва. Економічні перетворення, що проводяться в нових незалежних державах, породили необхідність відпрацювання нового ринкового механізму підтримання виробничо-господарських зв'язків, трансформації їх в міждержавні. Торговельно-економічні відносини в цих умовах необхідно координувати з тими соціально-економічними реформами, до яких приступили країни СНД. Разом з тим, незважаючи на безальтернативність інтеграції, чекати на позитивні зміни, пов'язані з формуванням Економічного Союзу країн СНД, в недалекому майбутньому не доводиться. Це пояснюється тим, що на даний момент пов'язати воєдино в багатьом суперечливі інтереси на багатосторонній основі досить складно, зокрема через різноспрямованість політичних дій окремих держав СНД. Поки що потреба у відновленні та розвитку інтеграційних зв'язків визначається для більшості країн СНД, перш за все, їх залежністю від поставок паливно-енергетичних ресурсів, лісоматеріалів, мінеральної сировини, хімічних продуктів, а також коопераційними зв'язками в сфері машинобудівної, радіоелектронної, оборонної промисловості. У той же час, тяжкий стан наукових та виробничих потенціалів колишніх суб'єктів СРСР зумовлює негативність кожного з них до ролі технологічного донора, і як наслідок, відсутність головної передумови до інтеграції. Країнам-учасницям важливо вже в недалекому майбутньому розробити свої зовнішньоекономічні концепції, розставити пріоритети в сфері міжнародного співробітництва, визначити механізми поєднання інтеграційного процесу в СНД з широким використанням міжнародного поділу праці з іншими регіонами світу. Спільні зовнішньоекономічні дії та скоординована позиція необхідні й у відносинах країн СНД з міжнародними економічними та фінансовими організаціями. Формування нової регіональної системи взаємних зв'язків зараз можливе лише на основі нового економічного механізму взаємодії, що відповідає новому, суверенному статусу країн Співдружності. Такий механізм знаходиться поки що на стадії становлення, і пояснюється це відсутністю якісних уявлень про реальний потенціал міждержавних зв'язків в СНД.

Успішне проведення економічних перетворень в країнах СНД неможливе без розробки та здійснення скоординованої реформи законодавства. Якщо учасники СНД бажають пожвавити торгівлю, стимулювати капіталовкладення, їх законодавство має стати не тільки привабливим для бізнесу, але й уніфікованим. Зараз окремі частини законодавства країн-учасниць не відповідають одне одному, а закони та реальність розділені безоднею. Проблема посилюється неузгодженістю різних зарубіжних рекомендацій. Ці тенденції можуть призвести до несумісності законодавчих систем країн СНД. Забезпечення правової бази інтеграційних заходів потребує суттєвого збільшення ролі Міжпарламентської Асамблеї як органа, покликаного розробляти модельні законодавчі акти та досягати зближення діючого законодавства держав, що підписали Угоду про Економічний Союз.

Процеси інтеграції в Північній Америці

Сучасна картина світового інтеграційного процесу збагачується новими явищами, котрі спричинені змінами в системі світогосподарських зв'язків і виникненням відповідних передумов для формування інтеграційних угруповань у різних регіонах світу.

Північноамериканська економічна інтеграція зумовлена глобальними змінами в системі світових господарських зв'язків, що набули характеру стійкої планетарної тенденції. Вона є продуктом прогресуючого процесу інтернаціоналізації господарського життя, взаємопроникнення і взаємопереплетення національних економік, значна частина яких перетворилася в потужні продуктивні сили, що переросли можливості внутрішнього сукупного попиту й активно шукають нових ринків (товарів, послуг, капіталів, новітніх технологій) за межами власних державних кордонів.

Північноамериканська економічна інтеграція є також результатом входження світового господарства в якісно новий етап розвитку, на якому зовнішньоекономічні зв'язки втрачають свою допоміжну відносно політики роль і перетворюються на самостійний, навіть вирішальний фактор існування (точніше – виживання) світового співтовариства.

У такому просторі роль Північної Америки визначається тепер уже не силою впливу США на світогосподарські зв'язки, а силою спільних потенційних можливостей трьох по-своєму великих національних економік Північноамериканського континенту, об'єднаних в одну.

Так у Західній півкулі інтеграційні тенденції знайшли своє продовження в Латиноамериканському регіоні у спільному ринку групи країн Південного Конусу – МЕРКОСУР, а на Північноамериканському континенті в зоні вільної торгівлі – НАФТА, що заявила про себе як тристороннє економічне інтеграційне об'єднання континентальних масштабів, що включає Мексику, США і Канаду.

Найбільше розвиненим інтеграційним угрупованням у Північноамериканському регіоні є НАФТА – Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, утворена в січні 1994 р. США, Канадою, Мексикою (назва НАФТА складається з перших букв слів North American Free Trade Association).

Якщо говорити про витоки формування НАФТА, то вони обумовлені вже зазначеними планетарними тенденціями, конкретизованими в посиленні економічної взаємозалежності й поглибленні взаємопроникнення трьох північноамериканських держав. Саме на цих засадах на Північноамериканському континенті виникає прообраз майбутнього єдиного господарського комплексу, в якому національні економіки (Мексики, Канади і США) інтегруються і починають функціонувати як складові єдиної господарської системи в зародковому її вигляді.

Модель розвитку інтеграційних процесів у Північноамериканському регіоні інша в порівнянні з західноєвропейською інтеграцією. У Західній Європі інтеграційні процеси починалися з Римського договору 1957 р., тобто ініціатива, імпульси інтеграції йшли зверху вниз – від урядів, національних державних органів, а потім міждержавних органів країн-членів ЄЕС. У Північній Америці імпульси до створення господарського комплексу йшли знизу вверх, від прагнення до співробітництва на мікрорівні, між американськими та канадськими компаніями. З початку XX сторіччя поступово розмивалися межі між США і Канадою шляхом щодо вільного прямування товарів, капіталу, робочої сили. Якісна зміна економічних відносин між США і Канадою відбулася в 1988 р., коли на міждержавному рівні була укладена американо-канадська угода про вільну торгівлю. Воно передбачало взаємні зобов'язання двох країн ліквідувати обмеження в торгівлі товарами і послугами (на транспорті, у телекомунікаціях, комп'ютерних, фінансових системах, у сфері туризму), скасувати обмеження на іноземну власність у кредитно-фінансовій системі Канади і для канадських банків у США та ряд інших положень.

Про тісний зв'язок економіки Канади з економікою США свідчить хоча б той факт, що північноамериканські монополії контролюють майже половину гірничодобувної та понад 40% обробної промисловості в канадській економіці. У свою чергу США значною мірою залежать від імпорту з Канади сировинних ресурсів, не говорячи вже про те, що Канада традиційно є великим торговельним партнером США.

Одночасно в 80-і роки, початку 90-х років йшов процес взаємопроникнення економік США і Мексики. Звичайно ж, Канада не могла залишитися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі – НАФТА.

Кожна із трьох країн-учасниць має свої економічні інтереси в НАФТА і, звісно, кожна з них плекає надію за допомогою вільної торгівлі реалізувати ці інтереси.

Інтеграційні процеси в НАФТА, за задумом його організаторів, будуть іти по типу інтеграції в ЄЕС: створення загальних ринків товарів, капіталів, робочої сили, технологій США, Канади і Мексики, в остаточному підсумку - зрощування процесів відтворення держав-членів, формування єдиного господарського організму трьох країн. По чисельності населення, обсягу ВВП і ряду базових економічних показників Північноамериканське інтеграційне угруповання порівняне з Європейським союзом. НАФТА володіє потужним (особливо завдяки США) економічним потенціалом, наприклад, щорічний обсяг виробництва товарів і послуг США, Канади, Мексики дорівнює 3 трлн. дол., а їхня частка у світовій торгівлі складає майже 20%.

Згідно з цією угодою, з січня 1994р. розпочато формування найбільшого у світі ринку. Створення його передбачено завершити у 2009р. Тобто до 2010 р. у даному інтеграційному угрупованні повинні бути ліквідовані всі торгові, а також інвестиційні бар'єри між державами-членами, скасовані всі мита між трьома країнами.

Інтеграційні процеси в НАФТА в порівнянні з ЄС відрізняють: домінуюче положення в північноамериканському економічному регіоні США, слабка взаємозалежність економік Канади і Мексики і пов'язана з цими процесами асиметричність економічної взаємодії США, Канади, Мексики. Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західноєвропейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

По-перше, Північноамериканська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві – це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою

По-друге, країни, існує чималий розрив у рівнях економічного розвитку країн-членів, що ускладнює створення єдиного господарського комплексу. Наприклад, обсяг ВВП у 1996 р. склав (у млрд. дол.) у США - 6785, у Канаді - 607, у Мексиці - 608. Але якщо по ВВП на душу населення, продуктивності праці і ряду інших основних економічних показників Канада наблизилася до рівня США, то Мексика значно відстає і від США, і від Канади.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США – світовий лідер з величезним науково-технічним, технологічним потенціалом та конкурентоспроможною економікою.

По-четверте, угода має широкомасштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами-інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте, країни-члени НАФТА є водночас і атлантичним, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів – Західної Європи та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

У НАФТА слабко розвинуті мережі органів міжнаціонального регулювання і цілком відсутні органи наднаціонального регулювання інтеграційних процесів, що є в Європейському співтоваристві. Планується, що повноцінний загальний ринок у межах Північноамериканського інтеграції буде утворений до 2010 р.

Разом з тим учасники НАФТА проголосили своєю головною метою створення не спільного ринку західноєвропейського зразка, а зони вільної торгівлі, яка дала б можливість кожній країні-інтегранту без перешкод і обмежень розвивати економічні відносини з іншими державами та регіонами.

Мова йде не про погодження торгово-економічної політики кожного із членів НАФТА з певними наднаціональними структурами, як то практикується в ЄС.

В перспективі НАФТА буде інтегруватися з торгово-економічним блоком «Меркосур» (створеним у 1991 р. у складі Аргентини, Бразилії, Уругваю, Парагваю і що почали функціонувати в 1994 р.). Згодом до них приєднаються інші держави регіону. До 2020 р. передбачається домогтися справжнього «інтеграційного прориву» ще на одному з найважливіших для США напрямку - в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (АТР).

Економічна інтеграція

в Азіатсько-тихоокеанському регіоні

В Азійсько-Тихоокеанському регіоні інтеграційні процеси вже протягом кількох років визначають головні напрями і зміст його розвитку. Інтеграційні процеси в АТР, гігантському за своєю економічною потужністю, проходять на території з населенням більш 3,5 млрд. чол. На АТР припадає 56% світового валового продукту, 45% світового експорту і 45% світового імпорту.

Специфіка інтеграційних процесів в АТР полягає в наступному:

• в інтеграцію включені як розвинені, так і держави, що розвиваються, що мають різний рівень економічного розвитку;

• процеси інтеграції відбуваються в основному на мікроекономічному рівні, між фірмами, корпораціями країн регіону;

• інтеграція протікає на регіональному рівні й великою мірою на рівні окремих субрегіонів;

• ступінь організаційної готовності інтеграційних процесів поки невелика;

• відсутнє чітке інституціональне оформлення даного інтеграційного угруповання.

Азіатсько-тихоокеанський регіон включає ряд субрегіональних об'єднань: Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Організацію Азіатсько-тихоокеанського економічного співробітництва (АТЭС), Австралійсько-Новозеландську зону вільної торгівлі, Південно-Тихоокеанський форум (ЮТФ), Тихоокеанська економічна рада (ТЭС).

Існують спільні консультативні організації, що допомагають інституціональному становленню інтеграційних процесів в АТР і в його субрегіонах, наприклад КТЕС - Конференція по тихоокеанському економічному співробітництву, КТТР - Конференція по тихоокеанській торгівлі та розвитку й ін.

На сучасному етапі розвитку світової економіки, основне місце в інтеграційних процесах в Азіатсько-тихоокеанський регіоні займає міжконтинентальний інтеграційний конгломерат під назвою “Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво” (АТЕС). Цей “елітарний клуб 18-ти”, становлення котрого як суб'єкта міжнародних економічних відносин ще не завершилося, стрімко набирає сили не лише в регіоні, а й у світовому масштабі. Постійно відкритий для нових членів, він формується як динамічний і впливовий економічний союз, у якому зароджуються по суті не відомі донині механізми співпраці й узгодження інтересів таких гігантів, як США, Японія, Китай, а з недавнього часу і Російська Федерація, що зрештою домоглася членства в цьому клубі.

Загалом, у процесах азіатсько-тихоокеанського співробітництва головну роль грає Японія. Хоча останнім часом усе більше значення одержують чотири «азіатських тигри», США, Китай.

Найбільше активно інтеграційні процеси протікають в Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), створеної в 1967 р., до якої спочатку належали Малайзія, Філіппіни, Таїланд, Індонезія та Сінгапур, а потім поступово приєдналися Бруней (1984р.), В'єтнам (1995р.), Лаос та М'янма (1997р.). Існують плани приєднання Камбоджі.
Тривалий час роль Асоціації в регіоні була більше політичною, ніж економічною. Тому, проіснувавши понад 25 років, вона ще не створила зону вільної торгівлі і тільки планує реалізувати це завдання до 2003р. У 1992 р. між державами - членами АСЕАН була досягнута домовленість про організацію зони вільної торгівлі до 2008 р. на основі поступового зниження тарифів. Країни АСЕАН широко співробітничають як між собою, так і з третіми країнами, особливо з Японією, США, Південної Кореєю, Тайванем, останнім часом із Китаєм.

В цілому країни АСЕАН зіткнулися з проблемами економічного регіоналізму, оскільки держави, що проводять прискорену економічну модернізацію, як показує світовий досвід, не поспішають відмовлятися від політики протекціонізму.

Інше значне, за своїми масштабами, інтеграційне угруповання регіону - АТЕС, заснована в 1989 р. Її членами (до 1997 р.) були 18 держав: Австралія, Бруней, Гонконг, Канада, Китай, Кирибати, Малайзія, Маршаллові Острови, Мексика, Нова Зеландія, Папуа - Нова Гвінея, Республіка Корея, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань, Філіппін, Чилі. У 1997 р. до АТЕС приєдналася Росія, і організація стала включати 19 держав.

Основна мета АТЕС - шляхом об'єднання країн у даному угрупованні стимулювати взаємне співробітництво в різноманітних сферах: у першу чергу, на ринку товарів і капіталів, а також у сфері транспорту, енергетики й ін. Кінцева мета об'єднання - утворення зони вільної торгівлі в 2020 р., а всі необхідні умови для цього повинні бути забезпечені промислово розвиненими країнами об'єднання до 2010 р. За оцінками експертів. Східна Азія (а ядром розвитку інтеграційних процесів у ній є АСЕАН і АТЕС) до 2000 р. може перевершити по розмірах ВВП Західну Європу, а до 2020 р. - Північну Америку.

Інтеграційні процеси розвиваються на різноманітних континентах, у різноманітних регіонах земної протоки: в Африці, на Близькому Сході, у Латинській Америці. У 80-і роки країни , що розвиваються , заснували більш 40 торгово-економічних об'єднань, але більшість із них знаходилися на етапі передінтеграції або перших етапах інтеграції. Деякі до цього часу розпалися, наприклад в Африці - ЕКОВАС, у Латинській Америці - АЛАДИ, ЕКЛАК.

Проблемні питання

Особливості економічної інтеграції у Чорноморському економічному співробітництві.
Спробуйте виявити протиріччя у мотивації країн-учасниць НАФТА та оцінити їх вплив на процеси північноамериканської економічної інтеграції.

Література

Основна

Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения. Учеб. пособие. - М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. - с.179.
Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. Глобальні трансформації і стратегії розвитку: Монографія. – К.: ВІПОЛ, 1998.
Киреев А. Международная экономика. Учеб. пособие. - М., 1997. - с. 361-986.
Лук’яненко Д.Г. Міжнародна економічна інтеграція. У кн.: Основи ринкової економіки. / За ред. В.М. Петюха. - К.: Урожай, 1993. - с. 115-118.
Мировая экономика: Учебник /Под ред. Проф. А.С. Булатова. - М.: Юристъ, 2001.
Світова економіка: Підручник /А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирко та ін.- К.: Либідь, 2000.
Школа І.М., Козменко В.М. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. - Чернівці, 1996. - с. 187-197.

Додаткова

Акопов Е.С., Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. Мировая економика и международные экономические отношения. Серия «Учебники, учебные пособия» Ростов-на-Дону: «Феникс», 2000.
Глобалізація і безпека розвитку: Монографія / О.Г. Білорус, Д.Г. Лукяненко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
Дэниелс Джон Д., Радеба Ли Х. Международный бизнес: Внешняя среда и деловые операции: Пер. с англ. - М.: Дело Лтд, 1994. - с. 329-332.
Международные экономические отношения. / Под общей ред. Р.И. Хасбулатова и др. - М.: Новости, 1991. - т. 1, с. 98-100.
Международные экономические отношения. / Под ред. Р.И. Хасбулатова - М.: Новости, 1994. - т. 1, с. 100-101.
Международные экономические отношения. Учебник. / Под общ. ред. В.Е. Рыбалкина. - М., 1998. - с. 165-188.
Парканский А.Б. США в мировых интеграционных процесах. - М.: Наука, 1991. - 142 с.
Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХІ столетия: Перспективы Украины.- К.: Логос, 1998. - с. 568.
Кауфман Р. Латинская Америка: новые вызовы / МЭ и МО, 1998. - № 4. - с. 71-82.

1 Turkish Trade. Compendium. Year: 5, Issue: 10, January 99, Ankara Turkey, p.9.

2 А. Кононенко. " Экономические приоритеты ЧЭС". Зовнішня торгівля. 1999. № 1-2.

Розвиток регіональної економічної інтеграції