Сенс життя і щастя в структурній системі категорій етики

Хмельницький університет управління та права

Юридичний факультет

Кафедра філософії та

соціально-гуманітарних наук

Навчальна дисципліна:

Етика (загальна і професійна)

Лекція №7

Тема 6: Сенс життя і щастя в структурній системі категорій етики

Денищик О.І.

доцент кафедри,

кандидат пед. наук

Хмельницький

2012

Питання

1. Тема долі в світогляді особистості.
2. Сенс життя
3. Щастя
4. Феномен смерті.

Література:

Основна: 1,2,7,11

Додаткова: 1,3,8,9.

Питання 1. Тема долі в світогляді особистості.

У кожного своя доля

І свій край широкий

Тарас Шевченко

Як не дивно, але найпопулярніша тема на побутовому рівні – тема долі у ХХ столітті перестала бути цікавою для філософів. Мабуть, це відбулося тому, що у свій час Максим Горький сказав що в «радянському лексиконі для слова «доля» не повинно бути місця!

Але спостереження за майже подібними діями людей у майже подібних умовах показувало неоднакові результати. Це примушувало задавати одне і те ж питання «Чому?» «Чому посіяли разом, обробили, удобрили і т.д. однаково, а вродило по різному».

Тобто, люди визначали собі певні цілі, намічали шляхи їх досягнення, але часто-густо результат не відповіда в меті, інколи навіть навпаки їй.

А коли впродовж віків спостерігалось неспівпадання результатів визначеним цілям, виникло уявлення про якусь невідому, космічну силу, яка керує вчинками людей. Омар Хаям називав цю силу «рок», у римській імперії її називали «фатум», а в перекладі із арабської і латинської мови це «доля».

Аналізуючи висловлювання різних філософів, можна виділити низку властивостей долі:

Перша – вона анонімна, так як ніхто не може сказати яка вона на вигляд.

Друга – вона нейтральна стосовно до всіх людей, нікому не надає перевагу нікому не вдалося її зарахувати у своє коло друзів.

Третя – вона безжалісна і байдужа. Ф.Енгельс писав «Никуда не уйти от своїй судьбы»… «другими словами, нельзя уйти от неизбежных последствий своих собственных действий»

Четверта – доля всемогутня, вона зламає, потрощить і зімне будь-кого, хто наважиться стати на її шляху.

П’ята – доля «сліпа», тобто непередбачувана.

Наприклад, професор, доктор медичних наук учасник Параду Перемоги у 1945 році Чорнобровий Микола Петрович, називав десятки випадків, коли доля оберігала його від вірної, тобто 100% смерті.

Не вдаючись у тонкості філософських думок про долю, розкажу Вам притчу про двох жаб: «Їх кинули в глечик з молоком. Одна із них утонула, бо не бачила шляху для спасіння. Друга не впала у відчай, а розпочала бити лапками по молоці і збила шматочок масла, вилізла на нього і вистрибнула із глечика». Тобто, ця жаба власним прикладом показала: у житті завжди треба боротися до останнього подиху».

Доля людини- це ціла низка причинно послідовно пов’язаних дій, котрі в надзичайно малій мірі залежать від особистих зусиль людини.

Відомо, що життєвий шлях індивіда визначаються чотирма групами причин.

Перша група причинних факторів виражає біологічну природу людини: це наша спадковість: темперамент, воля, задатки, зовнішність,фізична сила (брати Кличко), здоров’я, тобто те, що ми отримали від батьків, бабусів і дідусів по кровній лінії.

Друга група виражає стан і склад мікросередовища – найближчого оточення індивіда, де він включається у велику соціальну групу і суспільство через життєдіяльність у малій соціальній групі (сім’ї, компанії друзів, школі, студентському, а в майбутньому і трудовому колективах). У них відбувається фізіологічне становлення і соціалізація. До речі, те що, закладено в ранньому дитинстві (від 2 до 5 років) є основа майбутньої поведінки людини. А мікросередовище є неоціненним фактором долі.

Третя група причинних факторів - макросередовище, тобто, суспільство, членом котрого даний індивід є. Від суспільства залежить отримає чи не отримає він освіту, а якщо так, то яку; яку отримає професію і чи будуть у нього можливість отримати роботу; чи буде в нього перспектива росту, а чи може йому потрібно кидати Батьківщину та їхати шукати роботу, щастя і долю в іншій країні. А це залежить від стабільності в державі, від наявності чи відсутності соціальних потрясінь (війн, революцій, еволюцій, терактів, криз – фінансових чи економічних).

Четверта група факторів – природа. Від стану природного середовища також у певній мірі залежить життєвий шлях людини та її доля. Деякі вчені стверджують, що доля найбільш сприятлива тим людям, які проживають у тій же місцевості, де вони народилися, виховувалися, навчалися, працювали. А природа – це також і космос. Магнітні бурі, цикли сонячної активності і багато чого невідомого активно впливає на психологічний стан людини, її здоров’я.

І нарешті – на долю людини надзвичайно впливають випадкові фактори.

Вони також мають свої але нерозгадані причини. Приклад з власного життя: Холодний яр на Черкащині, тисячолітній дуб, тисячі людей, сотні піонерів зібралися навколо нього, щоб віддати шану загиблим у роки Великої Вітчизняної Війни жителям, артилерійський салют, від дуба відвалюється 20 метрова гілка і падає на автомобіль, розплющує його вщент і жодного постраждалого із присутніх.

Як підсумок слід підкреслити:

- життя у кожного складається тільки так, як воно склалося і ніяк по іншому воно не могло скластися;

- послідовні по часу акти морального вибору створюють необхідну низку подій, котрі і є долею людини;

- складовою долі виступають також особисті якості людини і, в першу чергу, воля і свідомість;

- поскільки існує загальноприйнята нерівність людей в їх спадкоємності і вихованні, постільки неминуча різниця долей;

- поскільки об’єктивні обставини сильніші волі і розуму людини, то сукупність таких обставин створює соціальну стихію, подібну стихії природи.

Питання 2. Сенс життя.

Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?

І, не дознавшись, умираєм.

А покидаємо діла.

Тарас Шевченко.

Проблема сенсу життя набагато гостріша проблеми долі. Будь-яке філософське питання відносно людини зводиться до необхідності вияснити – заради чого вона живе на цьому світі.

Але нажаль, а може і на щастя, при надзвичайно значній кількості різних думок і бачень, до цього часу немає остаточного вирішення цієї проблеми, як на мою думку, то його вирішення і не може бути, поскільки питання про сенс життя – один із класичних «проклятих» питань філософії .

Тому і античні філософи, і філософи Середньовіччя, Відродження, Нового та Новітнього часу намагалися постійно шукати відповідь на питання про сенс життя. Пошук сенсу життя продовжується і сьогодні. Особливо це характерно для особистостей з високим рівнем душевного і духовного розвитку. Так, О.Некрасов визначає для них низку типових ситуацій, за яких і виникає «Прокляте питання».

1. Катастрофи в особистому житті або житті близьких людей:

- рішення суду про довічне ув’язнення;

- тяжка, невиліковна хвороба;

- участь у бойових діях;

- поранення, яке назавжди прикувало до ліжка;

- нещасливе кохання;

- смерть близької людини.

2. Катастрофічні потрясіння в житті суспільства, зокрема, українського:

- революції;

- громадянські війни;

- війни за незалежність своєї країни, декому вдалося воювати в Афганістані, а 1200 українських вояків за часи незалежності прийняли участь у більш ніж 20-ти миротворчих операціях і.т.д.;

- екологічна, політична і фінансова криза, теракти тощо – все те, що нищить зв'язок поколінь, трощить існуючий образ життя.

3. Серйозне захоплення філософією, релігією, мистецтвом, політикою, при якому відбувається переоцінка цінностей.

Про сенс непрожитого і прожитого життя люди думають і у зв’язку з віком.

Так, Ви про це серйозно подумали в юності, коли майбутнє Ваше стало невідомим і тривожним. Яке місце я займу у цьому світі, як вірно вибрати свій перший самостійний крок, а тут, ще й вчителі стверджують, що об’єктивність Ваших знань визначить життя. Не встигли досягти успіху самостійності, а вже треба шукати кумирів, своїх героїв, з кого будете робити життя – банкірів, бандитів, бізнесменів, олігархів, «нових», «крутих», «пацанів», кілерів, повій, зірок естради тощо. Сьогодні самовідданість, колективізм і гуманізм витісняються цинізмом, індивідуалізмом, та жорстокістю, а сенс життя як стверджують кіно телебачення, преса – в грошах і славі.

Другий раз у зв’язку з віком людина думає про сенс прожитого життя в старості. І ось людина починає говорити, що на те, що вона не мала дітей, не посадила дерев, не мала власноруч побудованого будинку, що в житті нічого не досягла – у неї є тисяча причин, що її доля не щаслива і т.д., і т.п.

Деякі узагальнення.

Перш за все: сенс життя тісно пов'язаний з головною метою життя людини. Головна чи кінцева мета життя- це стійка, істотна мета, що виражає корінні інтереси особистості, відносно якої усі інші проміжні життєві цілі служать засобом. Мета життя виступає провідним орієнтиром життєвої діяльності, зв’язуючи останню з ідеалом особистості. І саме в цій своїй якості мета життя близька до поняття сенсу життя, але не тотожна йому. Визначення мети життя – один із способів усвідомленя його сенсу. Злиття ідеалу і мети надають життю людини сенс.

Друге: З розвитком особи сенс життя може змінюватися. Це зумовлено матеріально-економічними, соціальними, духовними змінами, досвідом, а наслідок – зміна потреб, цінних орієнтацій, ідеалів.

Матеріальні основи життя грають значну роль у формуванні сенсожиттєвих позицій. У сучасній дійсності ми маємо можливість спостерігати, як економічна нестабільність у суспільстві і соціальні проблеми, що виникають через неї, деформують життєві орієнтації багатьох людей незалежно від віку і статі.

Третє: зміни життєвих сенсоутворень пов’язані також з досвідом, набутим роками. Кожна соціальна роль (син, дочка, учень, студент, фахівець, чоловік, дружина, мати, батько тощо), що «програна», пережита індивідом в особистісному досвіді, накопичує все новий потенціал осмислення життєвих пріоритетів, викристалізує цілі, які позначають перспективний рух у бутті.

Четверте: Особистісні цінності повинні відповідати, або хоча б не суперечити цінностям мікро - і макросередовища. Поза колективом, поза громадськістю людині ніколи не знайти сенсу життя.

П’яте: З іншої сторони індивідуалізм завжди в певній мірі повинен зберігатися, поскільки людині не слід втрачати свою індивідуальність. Звідси сенс життя у кожної людини індивідуальний, неповторний, унікальний за емоційною і змістовною наповненістю, як унікальна і неповторна кожна людина і, зокрема, Ви – мої колеги.

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу життя є відображення у свідомості людини об’єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб’єктивними задумами і об’єктивними результатами і нарешті, рівень розуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи та оточення.

Сенс життя в боротьбі наданні добра людям, у вихованні дітей, в служінні Вітчизні і суспільству, в любові і коханні, в удосконаленні людини і самоудосконаленні самого себе, в насолоді і щасті як найвищої міри задоволеності життям.

Найбільш повно і об’єктивно розкриває сутність сенсу життя такі судження: 1. Сенс життя – це прагнення людини до щастя.

2. Сенс життя – це регулятивна ідея, яка обґрунтовує морально-етичні цінності з пропозиції панівного світогляду та прагне відповісти на проблемне питання «Навіщо і для чого людині необхідно жити?».

Питання 3. Щастя.

Щастя – це вищий прояв реалізації сенсу життя особистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.

В уявленнях про щастя перевагу має емоційна, почуттєва сторона моральної свідомості, що відбиває високий ступінь внутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяльністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення.

Сократ говорив, що щастя – зовсім не радість, задоволення, воно - в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких – справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина прекрасна душею, справедлива, та чия душа не зачеплена злом, або поступившись, прагне звільнитись від зла.

Платон також вважав, що щастя – доброчинність, а й найвища чеснота – справедливість. Саме вона –справедливість, є ключем до щастя.

Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої насолоди, захоплення життям - ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя – явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя – це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждання.

Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя короткочасне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними - французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епікура, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проблемою був пошук можливості сполучення особистих і суспільних інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.

За Кантом щастя – це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя.

Гегель зв’язує цю проблему з призначенням людини. Призначення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підкоряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу людської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, переборювати.

Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.

Деякі узагальнення:

1. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, неповторне, воно в постійному русі, становленні.
2. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого. Зв’язано це з тим, що щастя суб’єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об’єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об’єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасливого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосередньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. Наприклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об’єктивною соціальною, моральною цінність цих форм людського життя (праці, дружби, сім’ї тощо). Що може бути загальним у понятті щастя?
3. Безперечно щастя це стан душі. Очевидно, перше що обумовлює щастя, це здатність до його відчуття. Бути щасливим – означає бути самим собою, усвідомлювати себе у стані задоволеності життям, окремими його актами, досягненням поставленої мети тощо, що у свою чергу, є ознакою глибини і талановитості особистості, тобто здатності бути щасливим.
4. Переживання щастя безперечно пов’язане із станом піднесення життєвих сил, здібностей, творчого досягнення, втілення життєвого задуму, тобто щастя – почуттєво-емоційна форма можливостей самореалізації особистості, що у свою чергу, базується на генеральних цілях, сенсах та ідеалах життя. Щастя – це відчуття,усвідомлення та інтегральне позитивне ставлення суб’єкта до своєї моральної діяльності на основі власного розуміння сенсу життя, що переживається у вигляді оптимістичного умонастрою, задоволення повнотою свого буття, реалізацією цілей.

Питання 4 Феномен смерті

Людина – це лише один із видів матеріальної системи, що усвідомлює власну смертність, тобто скінченність власного буття.

До проблеми ставлення до смерті в історії філософської думки сформувалося кілька основних підходів.

Згідно з першим підходом Сократа, Платона та неоплатоніків, смерть – це стан сходження до істинного світу ідей. Вона здійснюється через відокремлення душі від тіла.

Другий підхід (стоїки та епікурійці) відзначав в смерті кінець нещастя для людини. Стверджував, що її боятися нічого, оскільки вона є загальною та природною.

Європейська традиція орієнтована на платонівський підхід до проблем смерті їй приділялась особлива увага в житті людей. Утворювалась «культура помирання», «культура поховання», «культура поминання».

Потім феномен смерті втратив свою актуальність. І лише в ХХ столітті тема смерті була відроджена. Смерть тепер стала сприйматися як важливий момент людської свідомості та людського життя. Через особливості її усвідомлення людина обирає свій власний життєвий щлях.

Проблема смерті вийшла на рівень наукового дослідження. Цим ………….. наука про смерть – танатологія. Полем інтересу танатології став процес умирання. Дослідити його стало можливим після аналізу переживань зі свідчень людей, що пережили клінічну смерть.

Адже в їх свідомості виникла схожа картина сходження в якусь нову реальність: - через дивне піднесення душі над тілом;

- певні слухові відчуття, рух через тісний темний тунель;

- огляд минулого життя;

- світло в кінці тунелю;

- зустріч з померлими родичами і близькими та інше.

Типовість історій про шлях у нову реальність під час клінічної смерті сприяв відродженню віри в продовження душі після смерті (про вічність душі).

Танатологія вивчає також питання підготовки людини до смерті, так як до зустрічі із смертю людині необхідно зібрати всі зусилля волі та пройти цілий життєвий етап.

Сьогодні проблема смерті розглядається на етичному рівні (біоетика) та в медико-юридичному сенсі (проблеми ефтаназії).

Найбільший внесок у вчення про феномен смірті вніс німецький філософ Артур Шопенгауер – філософ – ірраціоналіст (лат. Irrationalis - нерозумний), основоположник теорії життя. Смерть трагічна для людини, яка не здатна розкрити її тайну (таємницю).

Сенс життя і щастя в структурній системі категорій етики