Державна туристична політика в Україні

Лекція

Тема: Державна туристична політика в Україні

ПЛАН

1. Значення державної туристичної політики

2. Інституційні засади державної політики

3. Напрямки державної політики в галузі туризму

4. Проблеми та перспективи розвитку внутрішнього туризму, пов’язані з державною туристичною політикою.

1. Значення державної туристичної політики

Практично в усіх країнах світу держава бере активну участь у фінансуванні та створенні туристичної інфраструктури.

Розвиток туристичної галузі є одним із важливих чинників виходу економіки України з кризи. Від розвитку туристичної індустрії залежить кількість нових робочих місць, збільшення надходжень до бюджету, культурний обмін між представниками різних національностей тощо. Держава, визнаючи туристичну діяльність як одну із пріоритетних галузей економіки, сприяє розвитку туристичної діяльності i створює сприятливі умови для її функціонування. При цьому основними цілями державного регулювання туристичної діяльності є:

забезпечення прав громадян на відпочинок, свободу пересування тощо;
створення умов для діяльності, спрямованої на виховання, навчання й оздоровлення туристів;
розвиток туристичної індустрії, створення нових робочих місць, збільшення доходів держави;
збереження об'єктів туристичного показу, раціональне використання природного та культурного потенціалу країни, туристичних pecypсiв.

Державне регулювання туристичної діяльності здійснюється через:

створення нормативно-правової бази, спрямованої на упорядкування та вдосконалення відносин у галузі туристичної індустрії;
гармонізацію української нормативно-правової бази туризму з міжнародним правом;
сприяння в просуванні турпродукту на внутрішньому та світовому туристичних ринках;
ліцензування, стандартизацію в туристичній індустрії, сертифікацію туристичного продукту;
встановлення правил в'їзду, виїзду та перебування на території України;
прямі бюджетні асигнування на розробку та реалізацію державних цільових програм розвитку туризму;
захист прав та інтересів туристів, забезпечення їх безпеки;
сприяння кадровому забезпеченню туристичної діяльності, розвиток наукових досліджень у галузі туристичної індустрії

Створення нормативно-правової бази, що врегульовує і впорядковує відносини в галузі туристичної індустрії, є пріоритетним і найбільш важливим напрямком державної політики в галузі туризму. Серед загальних i найбільш суттєвих причин гальмування розвитку туристичної індустрії в Україні можна назвати такі:

відсутність цілісної системи державного управління туризмом у регіонах;
підпорядкованість санаторно-курортних, оздоровчих і рекреаційних закладів, які надають туристичні послуги, різним міністерствам, іншим органам центральної виконавчої влади;
нечітке визначення у законодавстві належності підприємств готельної індустрії до сфери туризму;
недосконалість законодавчої бази, що стосується розвитку туристичної індустрії;
недостатність методично-інформаційної та матеріальної підтримки суб'єктів підприємництва в галузі туризму з боку держави;
практична відсутність інноваційних проектів і наукових досліджень з питань розвитку перспективних видів туризму;
недосконалість статистики з питань туризму;
недостатня кадрова забезпеченість туристичної галузі;
недостатність державної підтримки та комплексного підходу до рекламування туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринку туристичних послуг;
відсутність належної цільової та діючої туристичної інфраструктури;
невідповідність рівня сервісу європейським стандартам обслуговування клієнтів;
негнучкість системи оподаткування.

2 .Інституційні засади державної політики

Відсутність у 1989 - 1993 роках структур i важелів державного регулювання туризму призвела до руйнування важливих складових частин інфраструктури галузі, розпаду соціально-орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних коштів за кордон, а також до погіршення матеріально-технічної бази.

Важливим кроком стало прийняття у вересні 1995 року Верховною Радою України Закону України "Про туризм" (першого на теренах колишнього СРСР), який окреслив стратегічну лінію i конкретні завдання розвитку туристичної сфери, став свідченням посилення уваги з боку законодавчої та виконавчої гілок влади до туристичної галузі, її проблем i перспектив. На його підставі прийнято низку підзаконних актів, завдяки яким туристичну діяльність було введено до правового поля. Це сприяло піднесенню авторитету держави, її впевненому входженню до світового туристичного процесу, в якому діють цивілізовані норми i правила туристичної діяльності.

Відповідно до законодавства, регулювання в галузі туризму здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади в галузі туризму, Верховна Рада Автономної Республіки Крим і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи в межах своїх компетенції.

В результаті здійснення певних змін в структурі державної влади в Україні з 2011 р. основним профільним органом, що регулює сферу туризму в Україні, є – Міністерство інфраструктури України. Відповідно центральним органом виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері туризму та курортів, є Державне агентство України з туризму та курортів (Держтуризмкурорт України) [12].

Державне агентство України з туризму та курортів провадить свою діяльність за такими основними напрямами: розбудова договірно-правової бази міжнародного туристичного співробітництва, укладання та виконання міжурядових і міжвідомчих угод про співробітництво в галузі туризму, інших міжнародних договірних актів, протоколів, періодичних планів і перспективних програм розширення міжнародної туристичної співпраці, розвиток інституційних зв’язків на двосторонньому рівні в межах відповідних органів (міжурядові комісії, міжвідомчі робочі групи по туризму тощо) та багатосторонньому рівні в межах міжнародних туристичних організацій, зокрема забезпечення дійсного членства України у Всесвітній туристській організації (ЮНВТО), у складі Ради з туризму СНД, робочих груп з туризму Організації Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), Дунайського співробітництва, а також виконання євроінтеграційних завдань у сфері туризму, організація міжнародних заходів в Україні та за кордоном; інституційного, науково-практичного та інформаційно-рекламного характеру (зустрічі, засідання, візити, семінари, виставки та інші).[8]

Держадміністрація також займається організацією обліку туристичних ресурсів України, забезпеченням їх раціонального використання та охорони; організацією контролю за якістю наданих туристичних послуг; реалізує державну інвестиційну політику в галузі туризму та курортно-рекреаційній сфері; бере участь у розробці програм облаштування транспортних магістралей об’єктами туристичної інфраструктури; проводить дослідження туристичного ринку, готує і поширює інформацію про Україну і її туристичні можливості; надає суб’єктам туристичної діяльності методичну, консультативну та іншу допомогу.

Для забезпечення охорони туристичних ресурсів України, їх збереження та відновлення, раціонального використання, забезпечення безпеки туризму, конституційних прав громадян на відпочинок та інших прав громадян, патріотичного виховання органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень затверджуються державні цільові, регіональні та інші програми розвитку туризму.

Основні законодавчі акти що регулюють сферу туризму України*

Вид законодавчого акту	Назва законодавчого акту
Закони України	Про туризм (від 15.09.1995 № 324/95-ВР), Про курорти (від 05 жовтня 2000 р. № 2026-ІІІ)
Укази Президента	Про деякі заходи щодо розвитку туристичної та курортно-рекреаційної сфери України (11 березня 2003 р. № 207/2003) Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму (від 14 грудня 2001 р. № 1213/2001) Про заходи щодо розвитку туризму і курортів в Україні (від 21 лютого 2007 р. № 136/2007) Про підтримку розвитку туризму в Україні (від 02 березня 2001 р. № 127/2001) Про Стратегію економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 роки (від 28 квітня 2004 № 493/2004)
Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України	Державна програма розвитку туризму на 2002 – 2010 роки (від 29 квітня 2002 р. № 583, ред. від 25 травня 2006 р. № 754) План заходів щодо державної підтримки розвитку сільського туризму на 2006-2010 роки (від 03 липня 2006 р. № 373-р) Заходи щодо розвитку іноземного і внутрішнього туризму (від 27 червня 2003 р. № 390-р, ред. від 16 травня 2007 р. № 738) Стратегія розвитку туризму і курортів (від 06 серпня 2008 р. № 1088) Державна стратегія регіонального розвитку на період 2015 року (від 21 липня 2006 р. № 1001) Концепція розвитку санаторно-курортної галузі (від 23 квітня 2003 р. № 231-р) Стратегічні напрями та завдання щодо залучення міжнародної технічної допомоги і співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями на 2009 – 2012 роки (від 03 вересня 2009 р. № 1156-р) Державна програма соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим на період до 2017 року (30 вересня 2007 р. № 1067)
Накази Міністерства культури та туризму України	Галузева програма туристичного забезпечення в рамках підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу (від 28 грудня 2007 р. № 1784/0/16-07)
Державні національні стандарти	ДСТУ 4268:2003 “Послуги туристичні. Засоби розміщення. Загальні вимоги” ДСТУ 4269:2003 “Послуги туристичні. Класифікація готелів” ДСТУ 4527:2006 “Послуги туристичні. Засоби розміщення. Терміни та визначення.

Більшість діючих програм розвитку туризму носять декларативний характер, що зазначає більшість науковців [2, 5-7], містять загальну інформацію про стан галузі, основні проблеми, наявний ресурсний потенціал, що може бути використаний з метою їх вирішення, сукупність запланованих заходів. Однак, негативним фактом є відсутність визначення джерел отримання ресурсів для здійснення запланованих заходів, критеріїв для перевірки стану їх виконання, а також відповідальних осіб.

Окрім Закону України «Про туризм», діяльність суб’єктів туристичної індустрії регулюється такими нормативно-правовими актами: Закон України «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності» (від 01.06.2000); «Про захист прав споживачів» (від 12.05.91); «Про страхування» (від 07.03.96); «Про рекламу» (від 03.07.96); «Про зовнішньоекономічну діяльність» (від 16.04.91); «Про аварійно-рятувальні служби» (від 14.12.99); «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб - підприємців» (від 15.05.2003); «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» (від 21.01.94); Укази Президента України «Про основні напрямки розвитку туризму в країні до 2010 року» (від 10.08.99); «Про підтримку розвитку туризму в країні» (від 02.03.2001); «Про заходи щодо забезпечення реалізації Державної політики у галузі туризму» (від 14.12.2001); «Про реорганізацію Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України» (від 22.11.2001); Декрет Кабінету Міністрів України (КМУ) «Про стандартизацію та сертифікацію» (від 10.05.93); Постанова КМУ «Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002 – 2010 роки» (від 29.04.2002); «Про затвердження Порядку надання медичної допомоги громадянам, які тимчасово знаходяться на території України» (від 28.01.97); «Про проведення нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну» (від 20.02.99); «Про затвердження Порядку організації направлення дітей за кордон з метою відпочинку та оздоровлення» (від 21.12.2005) [10].

Програми розвитку туризму затверджуються з метою реалізації довгострокових пріоритетів країни в галузі туризму і становлять комплекс взаємопов’язаних правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на реалізацію конституційних прав громадян, розвиток туристичної галузі. Постановою Кабінету Міністрів України від від 29 червня 2011 р. N 707 затверджено Державну програму розвитку туризму на 2011-2022 рр. Метою цієї Програми є розвиток спортивної, туристичної та транспортної інфраструктури, створення умов для отримання права на проведення в Україні зимових Олімпійських та Паралімпійських ігор 2022 року. Проблему передбачається розв'язати шляхом:

приведення об'єктів спортивної, туристичної та транспортної інфраструктури у відповідність з міжнародними стандартами і нормами, а також вимогами Міжнародних федерацій з відповідних видів спорту для належної підготовки національних збірних команд України до зимових Олімпійських та зимових Паралімпійських ігор із 15 олімпійських та п'яти паралімпійських видів спорту;
підготовки необхідної кількості фахівців з питань організації та проведення зимових Олімпійських та Паралімпійських ігор 2022 року.

Програму передбачається виконати двома етапами.

На першому етапі (2011-2014 роки) планується розробити техніко-економічне обґрунтування, проекти, бізнес-плани, майстер-плани, створити нову та відновити наявну спортивну, туристичну, транспортну інфраструктуру.

На другому етапі (2015-2022 роки) передбачається будівництво, реконструкція, ремонт об'єктів спортивної, туристичної та транспортної інфраструктури з урахуванням міжнародних стандартів і норм.

ЗАВДАННЯ І ЗАХОДИ з виконання Державної цільової соціальної програми розвитку в Україні спортивної та туристичної інфраструктури у 2011-2022 роках – див. Режм доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/707-2011-%D0%BF

у 2012-14 рр. покращення автомобільних доріг Київ-Чоп, Львів-Рогатин-Мукачево
Модернізація залізничних колій Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської областей; розроблення майстер-планів для трьох областей
Будівництво двоколійного тунелю Бескид-Скотарське (Львівська область)
Закупівля ноного пасажирського складу;
Поліпшення матеріально-технічної бази для зимових видів спорту (по 4 в 4 областях)

Аби підтримати наявні позитивні тенденції, які сформовані завдяки успішному проведенню в Україні Євро-2012, Державне агентство України з питань туризму та курортів (Держтуризмкурорт) Міністерства інфраструктури розпочав розробку Державної цільової програми розвитку туризму в Україні до 2022 року. До цієї роботи також залучено експертів низки міжнародних організацій, зокрема, Представництва Європейської Комісії в Україні та Всесвітньої туристичної організації.

Державне регулювання в туристичній галузі здійснюється шляхом: прийняття нормативно-правових актів щодо процедур туристичної діяльності; ліцензування туристичної діяльності, сертифікації послуг і контролю за дотриманням вимог чинного законодавства в цій сфері; виділення бюджетних субсидій на розробку і реалізацію державних програм і фінансування заходів з пропагування туристичних можливостей України; сприяння просуванню національних туристичних послуг через участь вітчизняних суб’єктів туристичної діяльності в міжнародних заходах.

Базуючись на положеннях Закону України "Про туризм":

у 1997 році створено Національну раду з туризму;
від 21.09.98 р. № 1047/98 встановлено День туризму, який відзначається в Україні на державному рівні щорічно 27 вересня;

Україну в 1997 році прийнято до Діючих членів Всесвітньої Туристської Організації (ВТО), а у вересні 1999 року на 13 Генеральній асамблеї ВТО у м. Сантьяго (Чилі) обрано до керівного органу ВТО - Виконавчої Ради. До Ділової Ради ВТО увійшли також Київський інститут туризму, економіки i права та готельний комплекс "Дніпро" (м. Київ);

завершується робота з формування в туристичній галузі управлінської вертикалі шляхом створення підрозділів з питань туризму в місцевих органах виконавчої влади;
успішно розвивається співробітництво у сфері туризму в рамках міжнародних організацій ЧЕС та ЦЄІ, Ради туризму країн-учасниць СНД. У 1998 за участю української делегації прийнято Тбіліську декларацію країн-учасниць СНД щодо створення сприятливих умов для стабільного розвитку туризму;
введено державну статистичну звітність у галузі туризму;
запроваджено ліцензування суб'єктів туристичної діяльності всіх форм власності;
спільно з Комітетом Верховної Ради України з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту i туризму доопрацьовуються окремі доповнення до Законів України "Про туризм", "Про страхування", "Про податок на додану вартість", до проекту закону "Про сільське (фермерське) господарство";
укладено 26 міжурядових та міжвідомчих угод про співробітництво в галузі туризму з зарубіжними країнами;
запроваджено щорічне проведення міжнародних туристичних салонів у мicтax Києві, Львові, Одесі, Харкові, Ялті та ін.;
стала традиційною участь національних стендів України у престижних туристичних біржах i ярмарках (Лондон, Берлін, Варшава, Москва, Мілан, Санкт-Петербург тощо);
введено в дію Програму забезпечення захисту та безпеки туристів i Положения про пошуково-рятувальну службу суб'єктів туристичної діяльності;
у липні 2000 року з метою об'єднання зусиль працівників суб'єктів туристичної діяльності та суміжних галузей, захисту їх законних інтересів, сприяння поліпшенню обслуговування туристів і розвитку туризму в Україні засновано громадську організацію - Всеукраїнський Союз працівників асоціацій, підприємств i організацій туристичної сфери ("УкрСоюзТур").

3. Напрямки державної політики в галузі туризму

Для обслуговування туристів в Україні сьогодні використовують можливості понад 3 000 закладів оздоровлення й відпочинку, майже 1 400 готелів, мотелів, кемпінгів різних форм власності, 3 500 транспортних засобів. Туристичною діяльністю займаються 2,5 тисячі підприємств, на яких працюють понад 100 тисяч осіб [1].

Внутрішній туризм в 2011 р. не став пріоритетним видом туристичної діяльності в Україні. На нього припало лише 25,7% туристів, що обслуговувалися туроператорами. Отже, в Україні спостерігається помірна роль внутрішнього туризму, що є вирішальним чинником у розвитку туристичної сфери країни. За кордон в 2011р. виїхало 19,8 млн. наших співвітчизників. Основний туристичний потік спостерігався з Росії, Польщі, Молдови, Білорусі, Угорщини, Румунії і Словаччини. Усього турпідприємства обслужили 2,3 млн. туристів і 1,3 млн. екскурсантів.

Основними напрямками державної політики в галузі туризму є [ 8 ]:

залучення громадян до раціонального використання вільного часу, проведення змістовного дозвілля, ознайомлення з історико–культурною спадщиною, природним середовищем, організація оздоровлення населення;
забезпечення раціонального використання та збереження туристичних ресурсів, становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, або створення ефективної системи туристичної діяльності для забезпечення потреб внутрішнього та іноземного туризму;
створення для розвитку туризму сприятливого податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів контролю;
створення економічних умов, які стимулюють розвиток туризму в Україні;
запровадження пільгових умов для організації туристичної та екскурсійної роботи серед дітей, підлітків, молоді, інвалідів і малозабезпечених верств населення;
заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток туристичної індустрії;
встановлення порядку стандартизації, сертифікації та ліцензування в галузі туризму; впровадження системи статистичної звітності суб'єктів туристичної діяльності;
визначення порядку управління державною власністю в галузі туризму;
створення рівних можливостей на ринку туристичних послуг для суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності, сприяння розвитку конкуренції, забезпечення дотримання у цій галузі антимонопольного законодавства;
забезпечення безпеки туристів, захист їх прав, інтересів і майна;
підтримка розвитку туризму в регіонах, визначення статуту окремих туристичних центрів, створення умов для пріоритетного розвитку туристичної індустрії;
організація та розвиток системи наукового забезпечення галузі туризму, підготовка та підвищення кваліфікації туристичних кадрів;
розвиток співробітництва з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, участь у міжнародних програмах розвитку туризму, розробка та укладання міжнародних двох- і багатосторонніх договорів у галузі туризму та визначення механізму їх реалізації.

4. Проблеми та перспективи розвитку внутрішнього туризму, пов’язані з державною туристичною політикою

Головною проблемою туристичної галузі є неналежна якість послуг, відсутність чіткого контролю, недостатня популяризація внутрішнього українського туристичного відпочинку. Зокрема, у Криму не створюються умови для появи недорогих готелів, а його південне узбережжя та Керченська протока перебувають на межі екологічної катастрофи. Хоча з початком нового туристичного сезону кількість іноземних туристів, які відвідують Україну, збільшується кошти на проведення інформаційних кампаній, промоцію цікавих місць, нових туристичних проектів майже не виділяються. Нині український туризм рекламують або самі туристичні компанії, або громадські організації. І це незважаючи на те, що 2008-й рік указом Президента проголошено роком туризму та курортів в Україні.

Нині практично немає туристичних інформаційних центрів, в яких можна було б дізнатися про цікаві місця того чи іншого регіону. Бракує також пристойних готелів за доступними цінами. Існує й мовний бар’єр: якщо іноземець не розмовляє російською чи українською, йому важко порозумітися з обслуговуючим персоналом. Усе це значно знижує туристичну спроможність України. Водночас поменшало держав, куди можна їздити без віз. Певною мірою цей факт можна вважати позитивним для України, оскільки вітчизняні туристи вкладають гроші в розвиток українських регіонів, а не витрачають їх за кордоном [4]. Саме тому проблеми державного регулювання є винятково важливими.

Нормативно-правовою базою функціонування вітчизняного туризму є Конституція України, Закон України «Про туризм», інші законодавчі акти України, що їх доповнюють, міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна. Основним документом, який регулює туристичну діяльність в Україні, є Закон України «Про туризм» ( прийнятий лише 1995 р.), Закон про внесення змін до Закону України «Про туризм», прийнятий ВР у 2003 р., у якому визначені основні правові, організаційні, виховні та соціально-економічні принципи реалізації політики України в галузі туризму.

«Про заходи щодо забезпечення реалізації Державної політики у галузі туризму» (від 14.12.2001); «Про реорганізацію Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України» (від 22.11.2001); Декрет Кабінету Міністрів України (КМУ) «Про стандартизацію та сертифікацію» (від 10.05.93); Постанова КМУ «Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002 – 2010 роки» (від 29.04.2002); «Про затвердження Порядку надання медичної допомоги громадянам, які тимчасово знаходяться на території України» (від 28.01.97); «Про проведення нового порядку оформлення візових документів для в’їзду в Україну» (від 20.02.99); «Про затвердження Порядку організації направлення дітей за кордон з метою відпочинку та оздоровлення» (від 21.12.2005) [10].

Організацію, функціонування та пріоритетність туристичної галузі в Україні вивчає і міжнародна консалтингова організація Horwarh Consalting Ukraine, яка є мережею консалтингових кампаній і лідером сфери туристичного консалтингу.

Найбільш перспективними туристичними напрямами, на думку експертів цієї організації, є такі:

- пляжний і лікувальний відпочинок – рекреаційні ресурси Криму, Карпат, Причорномор’я;

- унікальна історична спадщина – Київ, Львів, Тернопільщина, Запоріжжя, Крим;

- релігійний туризм – Києво-Печерська лавра, Софіївський собор, Почаїв, Умань;

- зелений туризм – Карпати, Волинь, Поділля, Київщина;

- екстремальний туризм – Чорнобиль, Сольові шахти Артемівська, спуски

карпатських рік, унікальні підводні печери Криму;

- яхтовий туризм [11].

На законодавчому рівні мають бути визначені пріоритети даних видів туризму.

Важливе значення в законодавчому напрямі має створення вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку в тих регіонах України, що мають значний туристичний потенціал, використання якого є обмеженим через неперспективність і неприбутковість їх для суб’єктів господарювання. Перш за все, це стосується периферійних територій, де розташовані пам’ятки історії та архітектури, музеї та виставкові зали, збережені автентичні традиції, культура і побут слов’янського народу.

Основною проблемою, що стримує процеси розвитку сфери туризму України, є недостатній рівень її фінансування і підтримки з боку держави. Саме тому мають бути розроблені прозорі механізми створення спеціалізованих цільових фондів, що можуть бути використані з метою фінансування сфери туризму за рахунок субсидування і дотування окремих суб’єктів.

В цілому протягом останніх років (2008 – 2011 рр.) політика держави в напрямку фінансування туризму не є стабільною. Основними статтями, пов’язаними з фінансуванням сфери туризму (рис. 1), в рамках державного бюджету України є наступні:

Див рис. 1, Чкан А.С. к.е.н., доцент кафедри теорії та практики

Запорізький національний університет ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ СФЕРИ ТУРИЗМУ В УКРАЇНІ (ПДФ файл)

Рис. 1 Фінансування сфери туризму в 2008-2011 рр. за рахунок коштів державного бюджету України*

У 1995 році прийнятий новий закон «Про туризм». У пресі була порушена дискусія, в якій піддавались критиці деякі положення нового закону, зокрема, ст. 15 і частина 3 ст 5 (про фінансове забезпечення і виключну діяльність туроператорів) [7] . Остання стаття створювала значні проблеми для приймаючих компаній, оскільки більшість курортів у Криму і Карпатах мають яскраво виражену сезонність. Багато спеціалістів зазначали необхідність внесення змін у тільки що внесені зміни в закон «Про туризм». Тому згодом до розгляду у Верховній Раді був внесений законопроект, автором якого була народний депутат України Т.С. Прошкуратова (див. Додаток 2). Разом із внесеними змінами Закон України про внесення змін до Закону України «Про туризм» має низку позитивних і негативних моментів.

Прогресивні моменти

Дано чітке визначення термінів «туристичний продукт», «характерні туристичні послуги та товари», «супутні туристичні послуги та товари», інших.

Розширено і водночас конкретизовано коло суб’єктів туристичних відносин. Ними можуть бути:

туристичні оператори та туристичні агенти, які підлягатимуть ліцензуванню;
інші суб’єкти підприємницької діяльності, що надають послуги з тимчасового розміщення, харчування, екскурсійних, розважальних та інших туристичних послуг, які не потребуватимуть ліцензії;
гіди-перекладачі, екскурсоводи, спортивні інструктори та інші фахівці туристичного супроводу, які отримали право на здійснення туристичного супроводу;
інші особи, які не є суб'єктами підприємницької діяльності та надають послуги з тимчасового розміщення, харчування тощо.

Чітко визначені заходи забезпечення безпеки туристів, які повинні вживатися суб'єктами туристичної діяльності. Введена нова стаття, яка передбачає присвоєння категорійності об’єктам туристичної інфраструктури (присвоюватиметься категорія якості та рівня обслуговування). Альтернативою укладення договору з клієнтом є видача ваучера - за бажанням туриста чи самого суб’єкта (до цього часу, крім укладення договору, необхідно було обов’язково виписувати і туристичний ваучер). Однак раціональність цього нововведення спірна. Передбачено, що таким закладам розміщення, як мотелі, будинки відпочинку, санаторії, пансіонати та ін суб’єктом туристичних відносин, достатньо укласти договір на готельне обслуговування з: проживаючим або туроператором (турагентом).

Значно розширено права об’єднань суб’єктів туристичної діяльності та неприбуткових організацій у галузі туризму. З 1 січня 2003 року вони можуть спрямовувати свою діяльність на:

розробку власних стандартів туристичного, готельного, екскурсійного обслуговування, схвалення кодексів усталеної практики та правил професійної етики;
впровадження власних систем контролю якості здійснення туристичної діяльності;
саморегулювання в галузі туризму.

Негативні моменти:

Статтею 15 Закону впроваджено фінансове забезпечення відповідальності туроператора та турагента мета якого - покриття відповідальності за збитки, що можуть бути заподіяні туристу в разі виникнення обставин його неплатоспроможності чи внаслідок порушення процесу про визнання його банкрутом. Законом передбачено, що це може бути покриття витрат, пов’язаних із поверненням туриста в місце постійного проживання, відшкодування вартості ненаданих послуг.

Мінімальний розмір фінансового забезпечення туроператора має становити суму в еквіваленті не меншу, ніж 20 000 євро. Розмір фінансового забезпечення туроператора, який надає послуги виключно з внутрішнього та в’їзного туризму, має становити суму, еквівалентну, не меншу ніж 10 000 євро. Мінімальний розмір фінансового забезпечення турагента має становити суму, еквівалентну, не менше 2000 євро.

В таких умовах працювати на ринку туристичних послуг зможе не так уже й багато туристичних фірм, оскільки розмір фінансового забезпечення для переважної кількості фірм надзвичайно великий. Невизначений механізм фінансового забезпечення. В Законі сказано тільки, що це має бути гарантія банку або іншої кредитної установи.

Замість 4-х видів туристичної діяльності, як практикувалося до цього часу (іноземний, зарубіжний, внутрішній туризм, екскурсійна діяльність), новою редакцією Закону організаційними формами туризму визнано міжнародний і внутрішній туризм. Натомість додатково виділено ще 17 інших видів туризму (серед яких, очевидно, суб'єктам турдіяльності доведеться вибирати „свої").

Деякі статті Закону суперечать одна одній. Так, статтею 5 передбачено, що діяльність туроператора є виключною. Разом з тим, стаття 17 передбачає право туроператора проводити й турагентську діяльність, що спростовує неправомірну заборону туроператорам займатися будь-яким іншим видом підприємництва. Варто звернути увагу на недоцільність установлення заборони туроператорам займатися іншим видом підприємництва. Законодавча ж заборона туроператорам займатися іншим видом підприємництва призведе зазначених суб’єктів господарювання до безробіття, вивільнення працівників, а, отже, до можливості займатися лише сезонною роботою. Більше того, Україна за своїм географічним положенням і кліматичними умовами несприятлива для цілорічного туристичного сезону. Більшість регіонів мають яскраво виражену сезонність (фактично працюють лише кілька місяців на рік - в основному влітку). Все це ставить їх на межу виживання і не виключає банкрутства.

Стаття 15 чинного Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про туризм" не враховує специфіки проведення туроператорами таких пріоритетних для держави видів туризму як в'їзний та внутрішній, а також здійснення турагентської діяльності. Загальновідомо, що туроператори, які надають послуги з в'їзного туризму, безпосередньо з іноземними туристами не працюють, тому вони не повинні надавати фінансове забезпечення своєї відповідальності перед ними. Таку відповідальність безпосередньо перед туристом несе іноземна туристична фірма - партнер українського туроператора - відповідно до умов, передбачених договором з своїм туристом. Отже, доцільним буде звільнити туроператорів, які надають послуги виключно з в’їзного туризму, від здійснення фінансового забезпечення своєї цивільної відповідальності перед туристом. У разі виникнення передбачених статтею 15 Закону обставин з вини приймаючої сторони (української туристичної організації) претензії, відповідно до норм міжнародного права, можуть висуватися лише партнером - іноземною туристичною компанією, а не туристом.

Що ж стосується туроператорів, які займаються внутрішнім туризмом, то вони також не повинні надавати фінансове забезпечення своєї відповідальності перед туристом. Оскільки внутрішні подорожі не мають ризиків, характерних для закордонних подорожей наших громадян. До того ж зазначимо, що захист життя, майнових і особистих немайнових прав та інтересів туриста вже гарантовано нормою про обов'язкове страхування відповідальності суб'єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров'ю туриста або його майну (Закон України "Про страхування" стаття 7 пункт 31) [4], що на практиці неухильно виконується. Отже, треба погодитись з тим, що недоцільно зобов'язувати туроператорів, які займаються внутрішнім туризмом, надавати підтвердження фінансового забезпечення своєї відповідальності перед туристом.

Така ж ситуація склалась і у випадку з турагентською діяльністю. Так, відповідно до зазначеного Закону, турагенти є посередниками між туроператором (виробником турпослуг) і туристом (споживачем цих послуг). Отже, турагенти не повинні нести відповідальність за ненадання або неякісне надання послуг. Така відповідальність покладається на туроператора відповідно до укладеного агентського договору, і саме туроператор несе відповідальність своєю банківською гарантією перед туристом.

Слід звернути увагу на доцільність внесення змін новим законопроектом запропонованим депутатом України Прошкуратовою Т.С. Він передбачає, що розмір фінансового забезпечення для туроператора, який надає послуги з виїзного туризму, має визначатися в залежності від річного обсягу наданих послуг за попередній звітний період: до 500 тис. грн. - у сумі, еквівалентній 10000 євро, до 3 млн. грн. - у сумі, еквівалентній 30000 євро, до 5 млн. грн. - у сумі, еквівалентній 50000 євро, більше 10 млн. грн. - 100000 євро. Мінімальний розмір фінансового забезпечення туроператора має становити суму, еквівалентну не менше ніж 10000 євро. Як свідчить міжнародна практика, виїзний туризм для країн світу економічно невигідний, оскільки відбувається відтік валютних коштів за межі держави. Згідно з даними Державного комітету статистики України, тільки в 2011 році з України виїхало понад 19 млн. громадян-туристів, які вивезли за її межі значні валютні суми, а отже, вони працюють на економіку зарубіжних держав, збільшують кількість робочих місць туристичної та суміжних галузей.

Запропонована градація сум фінансового забезпечення відповідальності сприятиме створенню конкурентного середовища на ринку турпослуг, унеможливить його монополізацію окремими потужними туристичними організаціями, які працюють на виїзд. При цьому всебічно враховано можливості туристичних підприємств з різних регіонів України (як економічно міцних, так і депресивних). Отже, внесені зміни забезпечують рівні умови для всіх підприємств у залежності від їх фінансового стану (відповідно до запропонованої градації) конкурувати на ринку туристичних послуг.

У даному законопроекті вносяться пропозиції стосовно розширення переліку установ, які можуть надавати фінансові гарантії, доповнивши його страховими компаніями. Такий порядок існує в усьому світі і до того ж повністю відповідає чинному законодавству, а саме: статті 560 Цивільного кодексу України, норми якої передбачають, що гарантом можуть виступати як банк, так і інші фінансові установи, в тому числі й страхові компанії, та статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Отже, відповідно до базового законодавства, страхові організації можуть бути гарантом фінансового забезпечення цивільної відповідальності туроператора перед туристом. Вони до того ж мають значний практичний досвід страхування на ринку турпослуг, що відповідає їх призначенню та міжнародній практиці.

Міжнародна практика

Сучасні форми діяльності туризму характеризуються взаємодією значної кількості туристичних організацій, що діють у національних і міжнародних межах. Сфера туризму являє собою складний механізм як з технічного, так і з організаційного з точки зору. Туристичні райони характеризує складна організаційна структура, зумовлена взаємодією національних підприємств туріндустрії з підприємствами традиційних секторів (промисловість, сільське господарство тощо) та транснаціональними корпораціями.

Залучення до туристичної індустрії виробництв як матеріальної, так і духовної сфери, втягнення в орбіту її впливу ряду суміжних галузей, специфіка виробничого продукту обумовлює винятково складний і комплексний характер впливу туризму на національну економіку та підвищує відповідальність держав за ефективність їх туристичних зв'язків.

Наприклад, на слуханнях у Конгресі США з політики в галузі туризму зазначалося, що "туризм і подорожі надто важливі для економіки і надто значна є конкуренція на світовому ринку, щоб федеральний уряд залишався в стороні". Аналогічної позиції дотримуються й інші країни.

Сьогодні в більшості країн світу на державній основі створені національні туристичні організації, основним завданням яких є загальне керівництво розвитком туризму, збільшення надходжень валюти від іноземного туризму, розширення туристичного сезону і напрямків туристичних потоків у нові райони країни. В рамках своїх повноважень державні туристичні організації проводять рекламну, організаційну та дослідницьку роботу.

За даними Всесвітньої туристичної організації, одержаними на основі дослідження майже 100 національних туристичних організацій, усі вони займаються організацією туризму на національному та міжнародному рівнях, а саме: представництвом на національних і міжнародних нарадах, конференціях, участю в міждержавних переговорах, збиранням та обробкою статистичних даних на основі анкет, опитувань і вивчення поведінки туристів, як власними силами, так і за допомогою спеціалізованих фірм.

Більшість національних туристичних організацій займаються регулюванням і контролюванням підприємств туристичної індустрії, зокрема: розробкою та регулюванням готелів і додаткових засобів розміщення, контролем цін, класифікацією, видачею ліцензій та дозволів на будівництво, модернізацію та розширенням об'єктів, розробкою правил і регулюванням діяльності турагентств і туроператорів, питаннями законодавства, здійсненням контролю за його виконанням, видачею ліцензій на відкриття туристичних організацій, їх класифікацією.

70% національних туристичних організацій займаються питаннями, пов'язаними з виконанням рішень різноманітних міжнародних форумів зі скасування чи послаблення прикордонних формальностей для туристів. У 60 країнах вони приймають участь у підготовці кадрів, як шляхом організації семінарів, навчальних циклів, так і створенням шкіл готельного господарства, туризму. В 67 країнах національні туристичні організації беруть участь у заходах, спрямованих на збереження, захист і використання туристичних ресурсів, займаються оцінкою туристичних ресурсів своїх країн. Особливо виділяється участь у кампаніях із захисту природи, створення національних парків і заповідників.

Обсяг прав і повноважень національних органів з туризму не є однорідним у різних державах і варіює в залежності від рівня розвитку в них туризму. В одних країнах це спеціалізовані міністерства з туризму (Італія, Сирія, Пакистан) чи управління з туризму, що за своїм статусом прирівнюються до міністерств, в інших - питаннями туризму відає департамент визначеного Урядом одного з галузевих міністерств (Австрія), в третіх країнах це неурядові комерційні організації, в основному національна асоціація туристичних агентств (Норвегія). Компетенція, завдання та функції національних органів і рівень урядового контролю за ними з боку держави також відрізняються.

За даними Конгресу США, майже всі країни світу - 175 держав, у тій чи іншій мірі регулюють сферу іноземного туризму. Необхідність координуючої та стимулюючої участі держави підкреслюється і в рекомендаціях міжнародних організацій.

У матеріалах Симпозіуму Європейської Економічної Комісії ООН з планування туризму визначається, що "туризм являє собою комплексне явище, пов'язане з різними життєво важливими галузями діяльності. Він містить у собі як можливості для розвитку, так і значні небезпеки" [10] .

Процес росту будь-якої економіки залежить від ряду взаємодіючих зусиль. Однією з основних ланок є державна політика туризму.

Туристична політика є одним із видів соціально–економічної політики держави. Туристична політика держави – це діяльність держави з розвитку туристичної індустрії та суб'єктів туристичного ринку, вдосконалення форм туристичного обслуговування громадян і закріплення на їх основі свого політичного, економічного та соціального потенціалу [6].

Туристична політика є системою методів, впливів і заходів соціально-економічного, правового, зовнішньополітичного, культурного та іншого характеру, яка здійснюється парламентами, урядами, державними приватними організаціями, які відповідають за туристичну діяльність з метою регулювання та координації туристичної галузі, створення умов для розвитку туризму [10].

Поняття "туристична політика" виникло з того часу, коли туризм перетворився в масове соціально–економічне явище і почав відігравати важливу роль в економіці багатьох країн.

Головне в туристичній політиці – це вплив на розвиток туризму уповноважених органів.

У залежності від рівня, на якому вона визначається і реалізується, розрізняють: державну туристичну політику, регіональну і туристичну політику окремих підприємств, які займаються туризмом.

Державна туристична політика являє собою своєрідний спектр загальної політики держави.

Необхідність впливу державних органів на розвиток туризму доведена світовою практикою.

В Гаазькій декларації з туризму, прийнятій у квітні 1989 року, сказано: "Туризм повинен плануватися державною владою, а також владою і туристичною індустрією на комплексній і послідовній основі з урахуванням усіх аспектів цього феномена" [1].

Вважається, що можливості саморегулювання туристичної галузі, характерні для раннього етапу розвитку, в даний час вичерпано.

Причинами цього є:

масовість туристичних подорожей;
включення багатьох країн і регіонів у туристичний бізнес і загострення конкурентної боротьби на міжнародному туристичному ринку;
збільшення кількості галузей, організацій і підприємств, зайнятих у сфері туризму;
посилення економічної, соціальної, культурної та політичної ролі туризму в національному і міжнародному масштабах.

Закон України «Про туризм»

Розділ II

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
В ГАЛУЗІ ТУРИЗМУ

Стаття 6. Основні способи та цілі державного регулювання
в галузі туризму. Основні пріоритетні напрями
державної політики в галузі туризму

Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів
розвитку економіки та культури і створює умови для туристичної
діяльності.

Реалізація державної політики в галузі туризму здійснюється
шляхом:

визначення і реалізації основних напрямів державної політики
в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму;

визначення порядку класифікації та оцінки туристичних
ресурсів України, їх використання та охорони;

спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програм
розвитку туризму;

визначення основ безпеки туризму;

нормативного регулювання відносин у галузі туризму
(туристичного, готельного, екскурсійного та інших видів
обслуговування громадян);

ліцензування в галузі туризму, стандартизації і сертифікації
туристичних послуг, визначення кваліфікаційних вимог до посад
фахівців туристичного супроводу, видачі дозволів на право
здійснення туристичного супроводу;

встановлення системи статистичного обліку і звітності в
галузі туризму та курортно-рекреаційного комплексу;

організації і здійснення державного контролю за дотриманням
законодавства в галузі туризму;

визначення пріоритетних напрямів і координації наукових
досліджень та підготовки кадрів у галузі туризму;

участі в розробці та реалізації міжнародних програм з
розвитку туризму.

Державне регулювання в галузі туризму здійснюється іншими
способами, визначеними законом.

Основними цілями державного регулювання в галузі туризму є:

забезпечення закріплених Конституцією України ( 254к/96-ВР )
прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і
зміцнення здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля,
задоволення духовних потреб та інших прав;

безпека туризму, захист прав та законних інтересів туристів,
інших суб'єктів туристичної діяльності та їх об'єднань, прав та
законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок,
будівель та споруд;

збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх
раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля,
врахування державних і громадських інтересів при плануванні та
забудові територій;

створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму,
підтримка пріоритетних напрямів туристичної діяльності.

Основними пріоритетними напрямами державної політики в галузі
туризму є:

удосконалення правових засад регулювання відносин у галузі
туризму;

забезпечення становлення туризму як високорентабельної галузі
економіки України, заохочення національних та іноземних інвестицій
у розвиток індустрії туризму, створення нових робочих місць;

розвиток в'їзного та внутрішнього туризму, сільського,
екологічного (зеленого) туризму;

розширення міжнародного співробітництва, утвердження України
на світовому туристичному ринку;

створення сприятливих для розвитку туризму умов шляхом
спрощення та гармонізації податкового, валютного, митного,
прикордонного та інших видів регулювання;

забезпечення доступності туризму та екскурсійних відвідувань
для дітей, молоді, людей похилого віку, інвалідів та
малозабезпечених громадян шляхом запровадження пільг стосовно цих
категорій осіб.

Стаття 7. Органи, що здійснюють регулювання в галузі туризму

Регулювання в галузі туризму здійснюється Верховною Радою
України, Кабінетом Міністрів України, центральним органом
виконавчої влади в галузі туризму, Верховною Радою Автономної
Республіки Крим та Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
місцевими державними адміністраціями, органами місцевого
самоврядування, а також іншими органами в межах їх компетенції.

Стаття 8. Повноваження Верховної Ради України, Верховної
Ради Автономної Республіки Крим та органів
місцевого самоврядування в галузі туризму

1. До виключних повноважень Верховної Ради України в галузі
туризму належать:

визначення основних напрямів державної політики в галузі
туризму;

визначення правових засад регулювання відносин у галузі
туризму, їх удосконалення та адаптація із загальновизнаними
нормами міжнародного права;

визначення в законі про Державний бюджет України обсягу
фінансового забезпечення туристичної галузі.

Верховна Рада України відповідно до Конституції України
( 254к/96-ВР ) може брати до свого розгляду й інші питання, що
стосуються туризму.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні
ради відповідно до їх повноважень:

затверджують регіональні програми розвитку туризму, що
фінансуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і
районних бюджетів;

визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних
і районних бюджетів для фінансового забезпечення регіональних
програм розвитку туризму;

контролюють фінансування регіональних програм розвитку
туризму за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і
районних бюджетів.

2. Верховна Рада Автономної Республіки Крим відповідно до
Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України здійснює інше
нормативне регулювання з питань туризму, історико-культурних
заповідників, музеїв, інших закладів культури, вирішує питання
щодо організації і розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму
тощо.

3. Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські,
селищні, міські ради відповідно до їх повноважень:

затверджують місцеві програми розвитку туризму;

визначають кошти місцевих бюджетів для фінансового
забезпечення місцевих програм розвитку туризму;

доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих
програм розвитку туризму за рахунок коштів місцевого бюджету;

вживають заходів для стимулювання суб'єктів господарювання,
які здійснюють діяльність з надання туристичних послуг.

Стаття 9. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі
туризму

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції
( 254к/96-ВР ) та законів України:

здійснює державне управління та забезпечує реалізацію
державної політики в галузі туризму;

розробляє та затверджує програми розвитку туризму в Україні і
фінансує їх виконання відповідно до бюджетного законодавства;

приймає нормативно-правові акти, що регулюють відносини в
галузі туристичної діяльності;

забезпечує раціональне використання туристичних ресурсів і
вжиття заходів для їх збереження;

сприяє розвитку туристичної індустрії та створенню ефективної
туристичної інфраструктури;

вживає заходів щодо забезпечення безпеки туристів, захисту їх
прав, інтересів і власності;

організовує та забезпечує реалізацію державної інвестиційної
політики в галузі туристичної діяльності;

готує та подає на розгляд Верховної Ради України як складову
частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний
рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової
підтримки проектів і програм з розвитку туризму;

інформує Верховну Раду України про виконання програми
розвитку туризму в Україні;

визначає порядок організації рятувальних команд і порядок
вжиття рятувальних заходів;

створює державну систему наукового забезпечення в галузі
туристичної діяльності;

здійснює міжнародне співробітництво в галузі туризму;

вирішує інші питання, віднесені Конституцією ( 254к/96-ВР )
та законами України до його повноважень.

Стаття 10. Повноваження центральних органів виконавчої влади
в галузі туризму

1. Центральний орган виконавчої влади в галузі туризму:

організує та забезпечує реалізацію державної політики в
галузі туризму, виконання цього Закону та інших
нормативно-правових актів;

бере участь у підготовці проектів нормативно-правових актів у
галузі туризму, у межах своєї компетенції розробляє і затверджує
нормативно-правові акти, узагальнює практику застосування
законодавства в галузі туризму, курортно-рекреаційної сфери,
вносить пропозиції щодо його удосконалення;

забезпечує реалізацію програм розвитку туризму в Україні;

організує облік туристичних ресурсів України, забезпечує їх
раціональне використання та охорону;

бере участь у розробці стандартів, діяльності з метрології та
сертифікації, у проведенні робіт з підтвердження відповідності в
законодавчо регульованій сфері;

організує здійснення контролю за якістю наданих туристичних
послуг;

реалізує державну інвестиційну політику в галузі туризму та
курортно-рекреаційній сфері;

бере участь у розробці програм облаштування транспортних
магістралей об'єктами туристичної інфраструктури;

бере участь у підготовці, перепідготовці та підвищенні
кваліфікації кадрів, визначенні пріоритетних напрямів наукових
досліджень у галузі туризму та проведенні науково-дослідних робіт
у цій галузі;

проводить дослідження туристичного ринку, готує і поширює
інформацію про Україну і її туристичні можливості на міжнародному
туристичному ринку та всередині держави;

у межах своєї компетенції розробляє, укладає і виконує
міжнародні договори в галузі туристичної діяльності, представляє
країну у міжнародних туристських організаціях і на міжнародних
заходах щодо туризму;

вживає заходів щодо розширення міжнародного співробітництва,
утвердження України на світовому туристичному ринку;

сприяє координації діяльності органів виконавчої влади,
суб'єктів підприємницької діяльності, їх об'єднань, що здійснюють
діяльність у галузі туризму;

надає суб'єктам туристичної діяльності методичну,
консультативну та іншу допомогу;

пропонує для спільного використання юридичними особами та
громадянами-підприємцями, які надають туристичні послуги, знаки
для товарів і послуг;

поширює соціальну рекламу в галузі туризму;

для забезпечення реалізації своїх повноважень, узгодження та
врахування інтересів суб'єктів туристичної діяльності утворює
координаційно-дорадчий орган.

2. Інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх
повноважень:

забезпечують реалізацію державної політики в галузі туризму;

здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації державної
політики в галузі туризму;

беруть участь у створенні організаційно-правових та
економічних механізмів реалізації державної політики в галузі
туризму.

Стаття 11. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, місцевих державних адміністрацій,
виконавчих органів місцевого самоврядування
в галузі туризму

1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
державні адміністрації в межах своїх повноважень:

здійснюють виконавчі та організаційно-розпорядчі функції щодо
організації і розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму;

розробляють проекти регіональних програм розвитку туризму і
подають їх для затвердження відповідно Верховній Раді Автономної
Республіки Крим, обласним і районним радам;

вживають заходів щодо виконання регіональних програм розвитку
туризму;

сприяють туристичній діяльності у своєму регіоні і створенню
сучасної туристичної інфраструктури;

розробляють і впроваджують заходи для захисту місцевих
туристичних ресурсів;

видають дозволи на право здійснення туристичного супроводу;

аналізують ринок туристичних послуг у межах
адміністративно-територіальних одиниць, представляють центральному
органу виконавчої влади в галузі туризму необхідні відомості про
розвиток туризму в адміністративно-територіальних одиницях;

здійснюють соціальну рекламу туристичних ресурсів, утворюють
відповідні інформаційні центри;

сприяють дитячому та молодіжному туризму;

беруть участь у підготовці, перепідготовці і підвищенні
кваліфікації кадрів у галузі туристичної діяльності, що
фінансуються за рахунок коштів місцевого бюджету;

надають суб'єктам туристичної діяльності методичну і
консультативну допомогу щодо організації їх діяльності;

залучають підприємства, установи і організації, розташовані
на підпорядкованій їм території, до розв'язання проблем розвитку
туризму в регіонах;

подають центральному органу виконавчої влади в галузі туризму
пропозиції стосовно включення заходів з регіональних програм
розвитку туризму до відповідних програм;

вносять у встановленому порядку до центрального органу
виконавчої влади в галузі туризму пропозиції про анулювання
відповідної ліцензії;

здійснюють іншу діяльність у галузі туризму відповідно до
законодавства.

2. Виконавчі органи місцевого самоврядування в межах їх
повноважень:

розробляють проекти місцевих програм розвитку туризму і
подають їх для затвердження відповідним місцевим радам;

вживають заходів щодо виконання місцевих програм розвитку
туризму;

залучають на договірних засадах підприємства, установи і
організації, розташовані на відповідній території, до розв'язання
проблем розвитку місцевого туризму та підтримки туристичних
ресурсів;

організують проведення інвентаризації туристичних ресурсів
місцевого значення;

сприяють охороні і збереженню туристичних ресурсів;

залучають місцеве населення до туристичної діяльності,
створюючи нові робочі місця;

сприяють розвитку на відповідній території різних видів
туризму.

Стаття 12. Програми розвитку туризму в Україні

Для забезпечення охорони туристичних ресурсів України, їх
збереження та відновлення, раціонального використання,
забезпечення безпеки туризму, конституційних прав громадян на
відпочинок та інших прав громадян, патріотичного виховання
органами державної влади та органами місцевого самоврядування в
межах їх повноважень затверджуються державні цільові, регіональні
та інші програми розвитку туризму.

Програми розвитку туризму затверджуються з метою реалізації
довгострокових пріоритетів країни в галузі туризму і становлять
комплекс взаємопов'язаних правових, економічних та організаційних
заходів, спрямованих на реалізацію конституційних прав громадян,
розвиток туристичної галузі.

Державні цільові, регіональні та інші програми розвитку
туризму повинні передбачати заходи щодо забезпечення безпеки в
галузі туризму.

Порядок формування, фінансування і реалізації регіональних та
місцевих програм розвитку туризму визначається законом.

Державна туристична політика в Україні