Головні етапи історичного розвитку етичної думки

Хмельницький університет управління та права

Юридичний факультет

Кафедра філософії та

cоціально-гуманітарних наук

Навчальна дисципліна:

Етика (загальна і професійна)

Лекція 3-4

Тема 3: Головні етапи історичного розвитку етичної думки.

Денищик О.І.

доцент кафедри,

кандидат пед. наук

Хмельницький

2012

Тема 3

Головні етапи історичного розвитку етичної думки.

План

1. Етичні ідеї Стародавнього світу.
2. Моральна концепція християнської релігії (Середньовіччя).
3. Етичні вчення епохи Відродження та Нового часу.
4. Розвиток етичної думки в Україні і, зокрема, специфічні риси вчення Г.С.Сковороди.

Література:

Основна література (див. літературу): -1,2,7,11.

Додаткова (див. літературу): - 1,3,8,9.

Питання 1. Етичні ідеї Стародавнього світу

Серед перших етичних систем, які досліджували етичну сферу, заслуговують на увагу етичні системи Китаю – конфуціанство і даосизм.

Засновником конфуціанства був Кун-Фу-цзі (латинська версія імені – Конфуцій. 551-479 рр. до н.е).

Головне місце в етиці Конфуція займає вчення про гуманність (жень), згідно з яким ідеальні відносини між людьми в сім’ї, суспільстві й державі мають будуватися за принципом, про який було уже сказано, «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». Цей принцип відомий у європейській етиці як християнський або як категоричний імператив Канта, але першим його визначив Конфуцій.

Етичні норми конфуціанства вимагали покори підлеглих. , турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. У цій етичній системі визначені п’ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мужність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх, і з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих.

Даосизм – висунув етичний ідеал природного життя поза соціальністю. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Лао-цзи (Лао Дань). Вважається, що він автор книги «Дао де цзінь» (Шлях доброчинності).

Дао де – означає мораль, яка вимає, щоб всі суспільні явища, вчинки були підпорядковані природній необхідності, а стосунки між людьми будувалися на засадах доброзичливості і щирості. Кожній людині слід дотримуватись таких чеснот:

- поміркованість;

- справедливість;

- врівноваженість;

- зберігати спокій;

- бути безпристрасним.

Богатство і шанолюбство ведуть до пихатості, породжують заздрість і передують загибелі.

Мета морального удосконалення – звільнення від бажань і пристрастей.

Викликає повагу, стародавність, самобутність і різноманітність стародавньої індійської етичної думки. Особливо це проявляється в етичних релігійних системах джайнізму і буддизму. Вони виникли майже одночасно, в VI – V ст. до н.е як реакція не брахманських (брахманізм – аристократична релігія) верств населення Індії.

Джайнізм відкидає авторитет Вед, відкриває доступ до громади представникам усіх каст. Пропонується вихід із ланцюга нескінчених перевтілень за допомогою аскетизму. Особисте спасіння через 3 коштовності: правильно розуміти, пізнавати і жити. Моральна концепція джайністів передбачила, що людина сама пізнає добро і зло через шлях спроб і намагань.

Буддизм - це інша етична думка. Його засновник принц Гаутама (623-544 рр. до н.е.), що дістав ім’я Будда (від санскр. «будх» - просвітлений), дійшов висновку, що ані розкіш, ані добровільні страждання не є шляхом істини. Вона перебуває посередині між цими крайнощами. Буддою було розроблено вчення про чотири благородні істини: існує страждання; існує його причина; існує стан звільнення; та існує шлях до нього. Народження та старіння, хвороба та смерть, розлучення з коханим і життя з нелюбом – усе це страждання.

Метою морального самовдосконалення є досягнення людиною такого стану, в якому повністю долаються ворожнеча і чуттєва прихильність до світу і який реалізується в однаково доброзичливому ставленні до всіх живих істот. Такий шлях доступний кожній людині.

Особистісне удосконалення – знаряддя морального перетворення суспільства.

Іудаїзм - як одна із найцікавіших з етичної точки зору релігійно-філософська система сформувалась в Давній Іудеї. Засновник - Мойсей. Заслуги Іудаїзму перед людством - це розробка одного із найдавніших і найпоширеніших кодексів моральної поведінки «П’ятикнижжя Мойсеєве» та «Талмуд». Підвалинами є 10 заповідей – Декалог:

- перші 1-4 – релігійні настанови;

- наступні 5-10 – наказують:

5 – поважати батьків;

6 – не вбивати;

7 – не красти;

8 – не блудити;

9 – не брехати при свідченні;

10 – не бажати нічого, що належить ближньому.

Таким чином, заповіді, які містять релігійно – морально - юридичні принципи, і є критеріями достойної поведінки. Справедлива розплата за порушення вимог припускала рівноцінне покарання – принцип .Таліона: «Життя – за життя», «Око – за око», «Зуб – за зуб».

Декалог проголошує, що роблять з людини людину такі заповіді: здатність жити за законами, що накреслені Богом, за законами справедливості. Ця система етичних принципів стала важливою складовою моральних законів християнства та ісламу, загальнолюдською основою моральності (Етика: за ред. В.О. Лозового).

До речі уперше в історії людства особа судді (юриста) згадується три тисячі років тому в Біблії. Так, у книзі «Вихід», пророк Мойсей (суддя і законодавець) «…вибирає із усього Ізраїлю здібних людей…, які бояться Бога,… правдивих, які ненавидять користь» [13, ст 59-60] і делегує їм свої судові повноваження «Хай судять вони народ у всі часи ... і понесуть тягар».

Тобто, критерії оцінки, які були визнані в Біблії, та морально-професійні принципи діяльності юристів є актуальними сьогодні.

Натурфілософія була першим вченням Давньої Греції,в якому розглядається моральна проблематика. Найбільш цікавими представниками були:

• Геракліт;
• елеати (Ксенофан, Зенон);
• Піфагор;
• софісти;
• Демокріт.

Так, на думку Геракліта усім править Доля (необхідність), а з нею тісно пов'язаний Логос (закон). Повага до закону свідчить про гідність людини, а дотримання його є істинним і мудрим. Поскільки людина розумна, то зберігається можливість його морального відродження.

Елеати (Ксенофан, Зенон) як і натурфілософи також дотримувались думки про безмежність і вічність світу, а людину вважали частиною цього світу.

Піфагор, а також Алкмеон та інші вперше почали вважати людину поєднанням двох першопочатків – одиниці (Сонце, Місяць), і двійки (Земля). Моральний імператив вимагав дотримання міри в усьому (помірність, простота, вірність, розсудливість).

Софісти – переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік – вивчення людини.

Софісти - платні вчителі мудрості і доброчинностей (давньогрецьке слово софистэс – знавець, майстер, мудрець). Для них була важлива не істина, а переконливість, а в суді – вміти перемагати в суперечках і позовах. І хоча їх часто називали словоблудами і обманщиками, їх внесок в історію етики досить вагомий. Вони вважали доброчинністю отримані здібності людини, які дозволяють їй вживатися з іншими людьми софісти доказують можливість виховання доброчесності, вірять у силу освіти, відстоюють рівність всіх людей.

Демокріт – (близько 460-370 рр. до н.е.) – один із перших філософів – етиків. Листувався із Гіпократом. Вважав, що вище благо – це блаженство, а воно – це спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню пристрастей. На його думку , моральність не повинна стояти над людиною, а її завдання – служити людині.

Демокріт вказує на наявність у людини особливого, інтимного почуття – сорому, який фіксує, оберігає і стимулює певну міру оволодіння суспільними формами поведінки. Сором перед самим собою є явищем совісті. Новою у Демокріта була вимога моральної оцінки людини не тільки за його дії, а й за наміри до дії.

На противагу Демокріту, який заклав гуманістичну і матеріалістичну орієнтацію в етиці, виступили Сократ і пізніше Платон (войовнича ідеалістична моральна теорія).

Сократ – перший філософ мораліст просвітник, який присвятив своє вчення людським проблемам (469-399 рр. до н.е.). Сократова філософія по праву вважається першою послідовною формою етичного раціоналізму . В її основі знаходяться такі ключові положення: доброчинність є знання; тільки справедлива людина може бути дійсно щасливою; самопізнання є вищим завданням людини; самовдосконалення важливіше від усіх турбот про зовнішні блага.

До цих положень Сократ додав систему взаємопов’язаних якостей: мудрість – знання самого себе; мужність – здатність протистояти страху; поміркованість – уміння знаходити міру відносно своїх пристрастей; справедливість – розуміння і дотримання Божих і людських законів; благочинство – належне відношення до богів.

Основою розуміння етичних принципів Сократ вважав «… послідовне пізнання самого себе». При чому, перш за все, людина повинна пізнати свій внутрішній світ. Сократ підкреслював значення совісті як «внутрішнього голосу» і який має божественне походження. Тобто «совість – це глас Божий».

В етиці самого великого із сократівських учнів Платона (427-347 рр. до н.е.) – центральне місце займає вчення про благо, ідеї, душу. Благо – це те, до чого прагне кожна річ, і те, що робить її хорошою. На думку Платона, існує відмінний від земного світу вищий світ ідей – ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразом усіх земних речей та явищ. Найвища ідея – ідея блага (Бог).

Мораль- надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Доброчинності Платон надає суттєву онтологічну і психологічну основу. Онтологічною (тобто буттєвою) основою є причетність душі істини до суттєвого буття: світу ідей, у тому числі до ідей Блага, Істини, Красоти. Відповідно до психології важливими здібностями душі є прагнення, пристрасть і вербальне мислення. У діалозі «Теєтет» Платон висловлює думку, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. Визначає, що першопочатками душі є розумне, вольове, афективне, які зумовлюють доброчинності: мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма добро чинностями стоїть головна – справедливість.

Найвищої вершини антична етика досягла в працях Аристотеля (384-322 рр. до н.е.).

Аристотель першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією – наукою про душу і політикою – вченням про державу. В основі етики знаходиться розбіжність між вищим або абсолютним благом (досконалістю), з однієї сторони, і нижчим або відносними благами – з іншої. Його етика евдономічна ( гр. eudaimonia – блаженство) – він вважав, що найвищим благом людини є блаженство, але не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним.

Благою людиною може бути тільки знатна особа – успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. А це спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.

На думку Аристотеля, головною етичною проблемою є відношення між щастям, як доступною для людини мірою отримання вищого блага, і доброчинністю. Щастя в його розумінні – це сукупність зовнішніх і внутрішніх, тілесних і душевних благ. Основою щастя – є діяльність, відповідна доброчинності. Сутність доброчинності знаходиться в середині між двома вадами «еліптичною» (як недолік) і гіперболічною (як надмір). Так, наприклад, щедрість як доброчинність знаходиться посередині між двома вадами: скупістю (недолік) і марнотратство (надмір). За такою ж схемою Аристотель аналізує ще дев’ять якостей: мужність, поміркованість, великодушність (див. лекцію №4).

Значну увагу Аристотель приділяє вчинкам людини, розділяючи їх на добровільні і недобровільні. Перші діяння потребують або подяки, або засудження, інші, що зроблені без свідомого волевиявлення, мають отримати або прощення, або співчуття.

Видатним моральним вчителем був Епікур (341 – 270 рр. до н.е.). З його ім’ям пов’язане одно із вчень філософської етики під назвою евдонізму (щастя – від гр. eudaimonia ).

Він вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає а ні потреби, а ні приводу сваритися між собою. Епікур на відміну від Аристотеля, який розділив щастя на 2 складові: внутрішню – досконалість (залежить від людини) і зовнішню – матеріальне благополуччя – не залежить від людини), вважав, що відчуття щастя цілком залежить від людини. Вище благо є блаженство, насолода, які складаються із задоволення, природних потреб і досягнення душевної рівноваги, безтурботності – спокою душі, і кінцевий результат щастя. Головна етична ідея Епікура – обґрунтування свободи як незалежності від зовнішнього.

На могилі Епікура на мраморі викарбувані слова: «Нечего бояться богов, нечего бояться смерти, можно переносить страдания, можно достичь счастья».

Антична етична думка за змістом була різноманітною, в її змісті були суттєві протиріччя. Так, реакцією на піднесення людської мудрості став рух, який звав людей назад до природи. Арістіпп та його послідовники, протестуючи проти культу доброчинності в моралі, визначали, що насолода (грец. Hedone – звідси гедонізм) виступає як вища мета людського життя.

Інші підходи до етичної сфери визначали кініки (від. «кuwv» - «собака», у переносному розумінні «безсоромний», нахабний»). Їх етичні норми викликали обурення в суспільстві. Це – підкреслена убогість одягу (брутальний плащ на голому тілі, убога сумка і посох), проживання в бочці, готовність відкрито справляти природні потреби тощо. На думку кініків, мудрість повинна звільнитися від сорому сповідувати презирство до суспільної думки. Зовнішні фактори, як багатство, сімейні зв’язки, слава, для щастя байдужі.

Етичні норми кініків трансформуються і знаходять своє відображення в етиці стоїків (грец. – stoa – портик, галерея з колонами, де вчив філософ Зенон). На думку стоїків, у світі панує рок., фатальна необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а покора їй – є залученням до вищого розумного першопочатку. Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов’язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра, У центрі етичного вчення стоїків знаходиться мудрець, здатний жити у відповідності з природою, вільний від афектів, врівноважений і такий, що стійко зустрічає свою долю.

Ідеї стоїків знайшли своє відображення в наукових працях відомих вчених Сенеки, Епікета, Марка Аврелія. Майже всі свої твори («Про милосердя», «Про вільний час», «Про щасливе життя», «про доброчинність») Сенека (4 р. до н.е. – 65 р.) присвятив етичним проблемам. Головна ідея його етичної думки – життя людини в злагоді з природою. Сенс життя він убачав у досягненні душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Життя буде найбільш достойним, якщо людина буде прагнути постійно себе вдосконалювати. На думку Епікета, дійсно суттю людини є розум, тому слід турбуватися не про тілесне задоволення, а тільки про душевний спокій.

Таким чином, античною етикою були розставлені важливі теоретичні проблеми моралі, намічені різні варіанти їх вирішення, окреслені головні традиції майбутніх інтерпретацій етичних питань. Типовим для античності можна визначити етичний ідеал людини: розумна, щаслива, гармонійно розвинена і соціально значуща особистість.

Сенека «Хто бажає , того доля веде, хто не бажає, того доля волочить».

Питання 2 Моральна концепція християнської релігії (Середньовіччя)

Перехід від античності до Середньовіччя визначався в етиці переворотом, суть якого в тому, що етика стала релігійною. Аналіз наукових досліджень свідчить, що середньовічна етика має суттєві відміни від античної:

- у період Середньовіччя етика була пов’язана не стільки з розумом, скільки з вірою, тобто на довгі часи вона стала ірраціональною. Розум по відношенню до віри отримує другу роль. Етичні норми стають дієздатними, якщо мають релігійну санкцію;

- середньовічна людина вимушена була відмовитись від своєї моральної автономії – одного із великих досягнень античності;

- типовий для античності евдемонізм змінився в Середньовіччі аскетизмом , ригористичним відношенням до життя. Природні прагнення і бажання людини стали розглядатися як гріховні;

- змінилась і уява про соціальне буття людини, про роль держави в етичній сфері суспільства. Античному, земному полісу був протипоставлений Град небесний, ідеальний, громадянами якого могли стати тільки істинно віруючі.

Особливе місце в осмисленні питань християнської релігійної етики займають найбільш відомі теологи Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Аквінат). Августин Блаженний (354 – 430 рр. до н.е.) в теологічних працях «Про святу трійцю», «Про град Божий», «Сповідь», стверджує що Бог- джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. Кінцевою метою життя є спасіння, вивільнення від морального зла (гріха) і фізичного зла (смерті). Фома Аквінський (1225-1274 рр.) в роботах «Сума теології» і «Сума язичників» стверджує, що найвище людське благо – поєднання людини з Богом, а найвище блаженство – у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. На його думку, моральний образ дії гарантує людині спасіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відплата пов’язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано.

Передумовою моральної поведінки є свобода волі. Фома Аквінський до таких доброчинностей як: мудрість, відвага, помірність, справедливість, також додав: віру, надію і любов.

Питання 3 Етичні вчення епохи Відродження та Нового часу.

Подальший розвиток етичної думки здійснюється в епоху Відродження. У цей час відбувся перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу. Гуманістичні ідеї етичної форми суттєво і змістовно досліджуються і узагальнюються в роботах Франческо Петрарки, Лоренцо Валлі, Джовані Піко делла Мірандоли, Нікколо Макіавелі та інших етиків – гуманістів епохи Відродження.

Гуманізм (лат. humanus - людський) взагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей.

«Батьком гуманізму» у європейській філософській нації вважається Франческо Петрарка (1304 – 1374 рр.) Він намагається поєднати етичні надбання античності і досягнення сучасних йому філософів. У роботі «Моя таємниця» він робить акцент на засоби розв’язання внутрішніх конфліктів людини. Розуміючи радощі та пристрасті людини, він не вбачає в них тільки потяг до гріховного. В роботі «Про насолоду як істинне благо» Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.) обґрунтовує, що мета людини єдина і в земному житті і в раю. Основні етичні завдання полягають у тому, щоб максимально розвивати свої здібності, реалізовувати свій потенціал у великих діяннях.

Гуманістична орієнтація Ренесансу яскраво втілилась у вченні про людину Джованні Піко делла Мірандоли (1463 – 1495 рр.) На його думку, доля людини є наслідком її природної вільної активності. У промові «Про гідність людини» він дав філософське обґрунтування гідності людини в новому, гуманістичному розумінні. Бог створив людину, але не по своєму зразку і подобою. Він поставив людину в центр Всесвіту і дав їй можливість самостійно творити свою Долю. За такі ідеї чудом уникнув інквізиції.

Особливе місце серед етичних вчень займає концепція Ніколло Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Він визначав етичну сферу як сферу абсолютного, а політику – як сферу відносності і підкреслив, що не слід сферу політики оцінювати критеріями абсолютного. Отже реабілітація світу і людини, розпочата в етичних працях епохи Відродження, стала необхідним етапом переходу від середньовічних моральних цінностей до цінностей Нового часу.

Етична думка Нового часу (XVII-XIX ст.) формується за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і домінування в етичній теорії таких моральних принципів, як індивідуалізм, раціоналізм і утилітаризм. Про це свідчать наукові праці відомих мислителів того часу. Так, раціоналізм вперше обґрунтував в роботах «Пристрасті душі», «Міркування про метод» Рене Дакарт (1596 – 1650 рр.) В його етиці панує принцип ефективності. Розум так регулює афекти, що при мінімумі витрат отримує максимальний ефект. Навіть любов хороша, тому що корисна для здоров’я. Людина розвиває свою доброчинність як метод самоконтролю для виживання у світі. Не будь цього, людина пішла б шляхом пристрастей – насолод, гніву тощо – і померла б, а це вже елементи утилітаризму. Етична концепція Томаса Гоббса (1588-1679 рр.) по суті стверджує буржуазні моральні цінності: егоїзм, утилітаризм, холодний раціоналізм.

Обґрунтування нової етики, на основі раціоналізму здійснив Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.). Його основна праця «Етика» являє собою вчення про вічну і безсмертну субстанцію і людина – її частина. Завдяки розуму людина усвідомлює свою глибинну єдність з світом. Щоб стати моральною, вона повинна перебороти свій почуттєвий егоїзм в інтелектуальній любові до божественно-природної субстанції і різними формами її прояву. На його думку, свобода – це усвідомлена необхідність, тобто можливість вибору, основана на знанні законів.

Особливий внесок в розвиток етичної думки зробив німецький філософ Іммануїл Кант (1721 – 1804 рр.). На його думку, мораль незалежна, автономна від інших сфер буття. Доброчинність в своїй основі безкорисна, тому мораль і щастя виключають одне одного. Відповідно слідування етичним цінностям і доброчинна поведінка є не шлях до щастя, а лише засіб стати достойною людиною. Поступок є моральним, якщо він здійснюється виключно з поваги до обов’язку, морального закону внутрішнього для нас. Моральний обов’язок – це вольовий стан вільної і розумної істоти.

Значний внесок в розвиток етики зробив Г.Гегель (1770-1831 рр.). Його етична думка базувалась на культі Розуму і раціональності, на оптимістичній упевненості в закономірності і логічній будові всього буття і самої людини, здатної до свідомої перебудови свого життя на основі розумності, справедливості і гуманності.

В основі етичних напрямків Новітнього часу знаходяться тенденції, які протилежні класичній етиці. Основоположники цих напрямів створювали свої вчення на матеріалі критики або односторонньої інтерпретації класичної німецької філософії. У межах різних філософських шкіл виникають самостійні етичні концепції. Серед них: марксистська, екзистенціалізму, прагматизму, психоаналізу, релігійні. Важливе місце в ХХ ст. займала марксистсько-ленінська етика. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах, як: дослідження історії етичної думки; обґрунтування нормативної етики суспільства; розробка теорії морального виховання; акцентування питань професійної етики. В цей же час виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб’єктивізму та відвертого цинізму. Так, етика екзистенціалістів (К. Яспер, М. Хайдеггер, А.Камю, та інших) виходить з наступних положень: особистість, отримавши вищий онтологічний статус, губить об’єктивний етичний критерій; моральність не є істинною буття, це – засіб маніпулювання особистістю; загубивши, у результаті зміни концепцій, свій онтологічний статус, родові інститути втрачають і право на моральне законодавство.

Утилітаризм ( лат utilitas – користь, вигода – світоглядна і практична моральна орієнтація, яка ґрунтується на принципі корисності. Засновник етики утилітаризму Ієремія Бентам (він же «батько деонтології»). У цьому ж напрямі багато працювали Д.Локк, Д.Юм, Д.С. Міль, а особливо К.А. Гельвецій, П.А. Тольбах). Моральний ідеал «Найбільше щастя найбільшої кількості людей». Критерієм моральності є: «досягнення корисності, вигоди, задоволення, добра і щастя». Суспільні інтереси формуються на основі сукупності індивідуальних інтересів.

Діяльний утилітаризм запевняє, що мета виправдовує засоби. Правильність або не правильність вчинку залежить не від моральної якості самої дії, а від її результатів, тобто чи створює вона найбільше благо для найбільшої кількості людей. Приклад: Лікарня і чотири смертельно-хворі людини (1 – легені, 2 –нирки, 1 - печінка). Лікарі для пересадки вбили людину. Вилікували 4 –х людей, а погубили одну людину.

Про щось подібне свідчить і прагматична етична концепція (Дж. Д’юі, Ч.С. Пірс, У. Джеймс, інші) яка виключає моральні судження із розряду наукових, теоретичний аспект моралі зводить до утилітарних життєвих проблем. На їх думку, основу моралі повинна складати особиста користь, отримана будь-якою ціною й будь-якими засобами.

Етична думка, яка спирається на психологічне вчення (метод психотерапії) психоаналізу (З.Фрейд, К.Юнг, Е.Фромм інші) у подальшому розвиває гуманістичні ідеї античності, започатковані ще Аристотелем. Етичні цінності, судження можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму свою природу, властивості й характер. У змісті сучасної релігійної етики (Ж. Марітен, К.Ранер, П.Тейяр де Шарден інші) значне місце займає антропологізація – висування на перший план етичних проблем людини, гуманізація духовно-морального і соціального життя. Тенденція гуманізації й соціологізації релігійної етичної думки наявна і в країнах традиційного впливу православ’я (М.Бердяєв, С.Булгаков, П.Флоренський. інш.), а також в ісламі і іудаїзмі. «Поворот до людини» - знамення часу. Це стосується як філософської, так і етично-релігійної думки.

Таким чином, ґенеза етичної думки – це погляд у минуле, який визначає особливості її розвитку. Проблеми етичного буття завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших мислителів. Жоден з них не оминув увагою питання моральності, аналізуючи не тільки дійсне, а й розмірковуючи про належне. Їх аналіз свідчить про їх надзвичайну важливість для долі сучасних та майбутніх поколінь. Але, незважаючи на багатообразність теорій, важливо виділити головний вектор. Це її антропологізм, перенесення уваги на окрему людину.

Питання 4. Розвиток етичної думки в Україні і зокрема специфічні риси вчення Г.С. Сковороди.

В Україні першоджерелами висвітлення морально-етичних проблем були: билини, сказання, оповідання, легенди, ритуали, літописні твори. Серед них відомі: «Повінь врем’яних літ» літописця Нестора, «Повчання дітям» князя Володимира Мономаха, «Повчання до братії» Луки Жидяти, «Слова о Законі і Благодаті» Ілларіона, Новгородський та Галицько-Волинський літописи, інші. Так, у літературно – енциклопедичному творі «Повість времяних літ» читач знаходив відповіді на питання генезису етики від початку, на думку автора, Виникнення Русі і до часу його написання. Це – перша спроба серед вітчизняних дослідників описати історію морально-етичних відносин східних слов’ян, визначити як загалом, так і з точки зору етики, місце Русі в загальному історичному процесі, пов’язати свою історію зі світовою.

Високоморальні риси поваги, працелюбство, честі і гідності висвітлені в «Повчаннях дітям» князем Володимиром Мономахом. Князь доручає синам уставати раненько, вдосвіта: «Нехай не застане сонце вас на постелі – так робив мій батько блаженний і всі добрі мужі». У повчаннях морального характеру він надає поради як для людини взагалі, так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управління, головне – суд: не дозволяти тіюнам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, аби не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати Церкву.

Головне місце в «Повчанні до братії» Луки Жидяти посідають не релігійні, а етико-соціальні проблеми. У ньому міститься заклик бути правдивим, піклуватися про злиденних і слуг, уникати сварок, жадібності і лихослів’я. Важливою рисою його твору є також домінуюча орієнтація на стародавню етику. Засвоєння християнської етики в Київській Русі здійснювалось початково не євангельському, а в біблейському варіанті – тому що релігійно-етичні принципи старозаповітної системи за змістом були близькі русичам.

Безпосередньо розробка нової соціально-етичної теорії державного централізму і самобутності Київської держави належить Іларіону, видатному мислителю і публіцисту вітчизняного середньовіччя, авторові «Слова о Законі і Благодаті». Іларіон був першим митрополитом Київської Русі, введеним у сан без згоди візантійського патріарха. Він стверджував, що «закон» і «благодать», Старий Заповіт і Новий Заповіт, - протилежні, виключають одне одного. Але автор переводить питання з площини віросповідної в соціологічну, розв’язує проблеми не богословські, а мирські, державні. Іларіон реабілітує поганство, проголошує язичницькі народи істинними спадкоємцями Христа. Вони відкриті істині, спрямовані до неї. Християнська віра нероздільна з єдинодержавністю. Мислитель ішов від Євангельської доктрини, але підпорядковував її світській політиці, перетворюючи на етико-ідеологічні принципи централізованої влади.

В Україні теоретичні аспекти етики періоду Середньовіччя, Відродження, Нового і Новітнього часів тісно пов’язані з діяльністю братських шкіл, Острозьким культурно-освітнім центром, Києво-Могилянською академію; відомих українських науковців, письменників, митців і громадських діячів. Це – творчість і громадська діяльність: Мілетія Смотрицького, Івана Вишенського, Феофана Прокоповича, Петра Могили, Симеона Полоцького та інших. У подальшому етичні проблеми висвітлювались в творчості українських мислителів: Тараса Шевченка, Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова, Констянтина Ушинського, Панаса Мирного, Івана Нечуй – Левицького, Івана Франка, інших.

Автором однієї з найзначніших філософських систем в Україні є Сковорода Григорій Савович (1722 – 1794 рр.) – вихованець Києво – Могилянської академії, український мандрівний філософ, засновник української філософії, поет, музикант, просвітник. Він є один із розробників доктрини кордо центризму («Філософії серця»).

Г.С. Сковорода у своєму вченні звертається до людини. Своє розуміння духовності (тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про 2 світи: видимий – зовнішній і невидимий – внутрішній. Людина- це єдність видимого і невидимого. Через невидиму натуру людина тотожна Богу, істинна людина і Бог – одне й те саме, Бог пізнається через пізнання себе – невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне самовдосконалення наближає людину до свободи.

Сутність моральних поглядів Сковорода Г.С. розкрив в творі «Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру», у вченні про «Сродну працю», де він стверджує гуманістичну можливість жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності. Сковорода Г.С. писав, що суспільство злагоджено працює, коли «Кожен його член не лише добрий, а й здійснює свою споріднену частину служби… Це й є бути щасливим пізнати себе, або свою природу, взятися за свою долю… »

У творі «Нарцис або пізнай себе» Г.С. Сковорода стверджує, що пізнання людини самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства.

Як підсумок можна сказати, що етика пройшла довгий і складний шлях, який не можне припинитися ніколи. Завдання етики сьогодні – знайти нові, узагальнюючі і прийнятні для всіх моральні настанови, заходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії.

Ґенеза етики як науки

Головні етапи історичного розвитку етичної думки