Провідні категорії етипки і моральної самосвідомості: честь, гідність, совість та сором

Хмельницький університет управління та права

Юридичний факультет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних наук

Навчальна дисципліна:

Етика (загальна і професійна)

Лекція 8

Тема 7: Провідні категорії етипки і моральної самосвідомості: честь, гідність, совість та сором

Денищик О.І.

доцент кафедри,

кандидат пед. наук

Хмельницький

2012

Тема 7: Провідні категорії етипки і моральної самосвідомості: честь, гідність, совість та сором

План

1. Самосвідомоість: поняття, сутність і зміст
2. Гідність і честь
3. Совість та сором

Література

Основна

Додаткова

Питання 1. Самосвідомоість: поняття, сутність і зміст

Як свідчать автори підручника «Етика» за ред. В.О. Лозового, залежно від носія моральна свідомість поділяється на індивідуальну та суспільну. Інші автори В. Малахов, І.Найдьонов індивідуальну свідомість трактують як особистісну (самосвідомість). Щоб не допускати путаниці, в подальшому будемо вживати поняття моральна самосвідомість.

Моральна самосвідомість – це така специфічна форма моральної свідомості, предметом якої виступає вона сама, а також людина – її носій.

Головними компонентами самосвідомості виступають почуття гідності, честі, сорому, совісті тощо, які у сукупності складають емоційно-почуттєвий рівень. За походженням і змістом моральні почуття є соціальними, вони формуються і розвиваються тільки у суспільстві за допомогою виховання та самовиховання. Системні знання, уявлення про моральні цінності взагалі і вищі зокрема, їх зміст і взаємозв’язок складають раціонально-теоретичний рівень.

Важливою складовою самосвідомості є воля, яка концентрує зусилля особи, і переводить його переконання, бажання, цілі у конкретні вчинки.

Основні функції самосвідомості:

• Осмислення;
• Контролювання;
• Санкціонуваня;
• Критичний перегляд моральних настанов людської суб’єктивності.

Відповідно до функцій моральної свідомості можна визначити її основні форми: честь, гідність, совість, сором. Водночас вони є і провідними етичними категоріями.

Питання 2. Гідність і честь

Етичною категорією «гідність» прийнято позначати об’єктивну ціннісність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належить її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово «гідність» означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі – це власна оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства.

Узагальнюючи, можна сказати, що гідність – це перш за все, внутрішня впевненість людини у власній моральній цінності та почуття самоповаги, які проявляються в супротиві будь-яким намірам посягнути на свою індивідуальність та незалежність, це усвідомлення нею своєї відповідальності перед собою як особистістю, це визнання суспільством її принципової моральної рівності з іншими людьми.

Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб’єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов’язків і прав людини та громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може виявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей в їх системній єдності.

Змістовний аспект гідності:

• Гідність людини пов’язана з її відмінністю від інших істот і ця відмінність розуміється як перевершеність Основою гідності виступає наявність людського в людині;
• Як здатність до вдосконалення через розширення зв’язків зі світом (іншими людьми) та отримання самостійності. Тобто, треба приносить добро і радість іншим, але при цьому бути самодостатнім (обходитися без сторонньої допомоги). Таким чином ці два аспекти: користь для інших і самодостатність створюють кордони гідності.
• Бути корисним іншим, вдосконалюючи себе всіма доступними засобами.

У гідності представлена єдність двох сторін: об’єктивною стороною є цінність, якою наділяють цю особистість інші люди; суб’єктивною – та, яка вважається нею самою. Підвищене посягання на гідність визначається як гординя або зарозумілість, пихатість, чванливість, гонор. Навмисне посягання на гідність особистості розуміється як приниження. Принизити людину - значить зробити її послушною заставити поводити себе як не як розумна людина, а як тварина.

Поняття гідності настільки тісно взаємопов’язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність – показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність – це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.

Уявлення про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою приналежності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому.

У подальшому розуміння честі особистості пов’язується з її залежністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани і поваги. Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, - приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю .

Честь як поняття моральної самосвідомості і провідна етична категорія – це перш за все, є зовнішнє суспільне визнання вчинків людини, її заслуг, моральних дій, добросовісної праці, міри людяності, які проявляються в шануванні, авторитеті та славі.

Це складне структурне утворення, важливими сторонами є: об’єктивна, або зовнішня честь і суб’єктивна (внутрішня) честь.

Об’єктивна честь – це цінність якою наділяють особистість, відповідна частина спільноти; під суб’єктивною – та якою наділяє себе особистість.

Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі.

Репутація – це цілісне уявлення про людину про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною або негативною і виявляється у думці в більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині.

Іноді в цілях завоювання певної репутації, людина може створювати свій образ в очах оточуючих або імідж (імідж «рубахи-хлопця»,інтелектуальна, модниці, радикально мислячої людини тощо), що пов’язане з проявом продуманого відповідного стилю поведінки і стосунків. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особистості.

Категорія честі в етиці пов’язується із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, регіону, колективу) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського діяча, працівника освіти, військового, спортсмена тощо.)

Питання 3 Совість та сором

Совість - одна з провідних категорій етики, найбільш складне структурно – функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, інструмент суспільної оцінки і самооцінки моральної особистості.

Достатньо складним питанням в етиці завжди було питання про природу совісті, її виникнення, різноманітність її проявів, адже совість регулює такі дії людини, про які відомо тільки їй самій, тільки совість виявляється єдиним моральним суддею людини, безособовою, але нещадною силою само загнуздання і самоконтролю особистості.

На думку Сократа совість – це є моральне судження людини, її самопізнання; Аристотель відмічав, що совість є правдивий суд доброї людини. І.Кант підкреслював, що людина скільки завгодно може хитрувати, однак вона ніколи не примусить замовкнути такого наглядача, як совість.

Поняття совісті як і осмислення категорії «совість» історично змінювалося. У загальному вигляді слід підкреслити, що совість – специфічна форма відбиття об’єктивного світу. Об’єктивне джерело її формування і розвитку – у встановлених суспільством нормах моралі, які врешті-решт відбивають економічний лад суспільства. На основі встановлених, прийнятих у суспільстві норм моралі та загального світогляду людина виробляє власні моральні переконання і керується не тільки усталеними вимогами і нормами, а й своїми внутрішніми переконаннями, під впливом яких і виробляється оцінка вчинків, думок, почуттів, тобто діє совість. Засвоєні особистістю уявлення про добро справедливість, відповідальність, обов’язок тільки тоді стають внутрішньою підвалиною совісті, коли перетворюються на переконання. Якщо людина не впевнена у своєму обов’язку творити добро, то не відчуває потреби чинити справедливо, тобто не володіє совістю.

Совість структурно і функціонально виступає як ядро моральної самосвідомості, а моральні переконання – серцевина совісті. За цим сенсом совість служить суб’єктивним вираженням моральної сутності особистості , показником рівня її соціальної моральної зрілості.

У совісті як моральному явищі слід відділити три складових елементи: раціональний, почуттєвий, вольовий. Раціональна частина совісті: розумне усвідомлення морального значення скоєних дій, яке носить характер засудження чи схвалення. Характерно, що суд совісті, як внутрішня активність самосвідомості відбувається незалежно від поінформованості інших людей про предмет совісті.

Розумному судженню морального значення здійснених дій сприяє відповідне почуття, завдяки якому емоційних характер совісті виявляється у вигляді почуття морального задоволення чи не задоволення собою. Почуття морального задоволення називають самоповагою. Почуття незадоволення собою набуває форму каяття, докорів совісті, почуття сорому, які є одними з найсильніших людських емоцій. У совісті неодмінно присутній і вольовий момент. Совість велить, змушує чинити певним чином і тим самим надає цінність усякому судженню і почуттю. Цей елемент совісті характеризує загальний напрям усієї поведінки в особливих, суперечливих людських ситуаціях, ту силу душевного напруження особистості, яка відкривається в ній у процесі внутрішньої боротьби між добрим і злими намірами, мотивами, цілями.

Совість не виникає раптово і не зникає безслідно, а поступово формується в процесі моральної діяльності особистості, прогресуючи чи деградуючи залежно від багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин. Вона постійно присутня у самосвідомості морально зрілої особистості як потенційна здатність чи реальний процес. Отже, совість – це категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати самоконтроль, усвідомлювати і виробляти самооцінку здійснення вчинків, це один із проявів моральної самосвідомості особистості. Совість означає усвідомлення моральної відповідальності індивіда за свою поведінку, що включає моральну самооцінку, вольовий самоконтроль з точки зору моралі всього суспільства.

Совість – це голос Бога; прислів’я «Бог правду бачить», «Всі під Богом ходимо».

Однією з найменш досліджених категорій в етиці є сором.

Сором - це форма моральної самосвідомості, в якій людина виражає осудження (в більшості - оцінку) своїх дій, мотивів і моральних якостей. На думку відомого російського філософа Володимира Соловйова, сором є першоосновою всієї людської моральності. Моральне почуття сорому супроводжує людину з давніх часів. Однак питання про природу сорому вирішується водночас в кількох аспектах. Один з них – теологічного характеру. Так, у Книзі Старого Завіту розповідається про Адама та Єву. Вони порушили заборону Бога і зірвали плід – яблуко із дерева пізнання – і відкрилося перед ними знання про добро і зло. Це проявилося в усвідомленні власної наготи, що, буквально, викликало сором. Саме тому вони й сховалися від Бога та «зшили вони фігове листя» (Книга Буття 2.3)

Почуття сорому найбільш пов’язане із сексуальною сферою і, до речі, найбільше воно проявляється саме в ній (від Адама і Єви статеві зносини все більше набували інтимної форми, а сьогодні навпаки – одностатеві шлюби, геї, лесбіянки, і тому подібне «ні стида ні сорому»).

Сьогодні сором набув і дещо соціального змісту. Адже буває соромно за безпорадність. інертність у діях, тобто за те, що «не прикрашає сучасну людину»; за власні негідні, аморальні вчинки та дії своїх близьких; за невміння слідкувати за своєю зовнішністю тощо.

Тобто, сором:

1. Це моральне почуття, що виконує критичну функцію, тобто за допомогою сорому людина критично оцінює власні дії, що супроводжуються певними переживаннями, виникають особливі відчуття – «болючі».
2. Це відчуття індивідуальне його не можна обмежити зовнішніми факторами.
3. Водночас воно закладається в процесі виховання, а оточення є орієнтиром для власної критики; при цьому орієнтиром стають чужі люди, оскільки очевидно, що люди люблячі, все пробачають.
4. Сором оберігає почуття гідності та честі: якщо людина не вміє захистити власну честь і гідність, вона переживає сором.

Таким чином, у змісті сорому своєрідно відображається особиста моральна самосвідомість. Те чого соромиться або стидається дана особистість, визначається її уявленнями про добро, зло справедливість тощо. Хворобливе переживання сорому призначено для того, щоб утримати особистість від падіння у ту форму зла, яка являє собою слабкість, нікчемність, нездатність відповідати суспільним вимогам, одним словом, від підлості. Безсоромність являє собою відсутність страху перед моральним падінням, відповідно, готовність до будь-якої підлості. Отже, здатність зазнавати сорому є унікальною людською властивістю, хоча її інтенсивність залежить від індивідуальних психологічних особливостей.

Провідні категорії етипки і моральної самосвідомості: честь, гідність, совість та сором