Основи формування держави і права Стародавнього Китаю

Лекція № 6

Основи формування держави і права Стародавнього Китаю.

План:

1.Загальна характеристика Стародавнього Китаю.

2.Станово-класовий поділ населення та його правове положення.

3.Державиний лад.

4.Джерела та характерні риси права.

Самостійна робота

Характеристика місцевого управління в Стародавньому Китаї.

1.Загальна характеристика Стародавнього Китаю.

Історія Стародавнього Китаю звичайно поділяється на ряд періодів, що отримали

назви від імені правлячих династій:

1. Період Шан (Інь) (XV—XI ст. до н. е.);

2. Період Чжоу (XI—III ст. до н. е.). У цей період виділяються особливі періоди:

Чуньцю (VIII—V ст.ст. до н. е.) і Чжаньго — «царств, що борються» (V—III ст. до н. е.).

3. Період Цинь і Хань (III ст. до н. е. — III ст. н. е.).

1. Період Шан (Інь). Перші осередки цивілізації міського типу в Стародавньому Китаї почали виникати в II тис. до н. е. у долині ріки Хуанхе на базі родових груп іньських племен, що перейшли до осідлого способу життя. В іньському Китаї внаслідок розкладу родоплемінних зв’язків, які прогресували, поділу праці, почав виділятися, з одного боку, пануючий прошарок родової аристократії: правитель — ван і його наближені, родичі, сановники, племінні вожді; з іншого — рядові одноплемінники, а також чужаки-іноплемінники, які перетворювалися, як правило, у рабів.

Створення початкового примітивного державного утворення в Шан (Інь) було пов’язане з необхідністю організації виробництва, зрошення земель, запобігання згубних наслідків розливу рік, захисту територій. Це знайшло своє вираження, по-перше, у перетворенні племінного вождя в обожнюваного правителя іньського царства, що володів значною владою, по-друге, в утворенні адміністративного апарату, що складався з численних управителів, воєначальників, жерців і інших, що протистояли значній частині общинників. В епоху Інь почала затверджуватися верховна власність царя на землю. Цьому сприяли уявлення про вана як про земне божество.

2. Період Чжоу. Соціальний і політичний розвиток народів усього басейну ріки Хуанхе було значно прискорене завоюванням царства Інь наприкінці XII ст. до н. е. чжоуськими племенами, які прийшли із заходу і встановили панування над населенням усього Північного Китаю, над безліччю розрізнених родоплемінних колективів, що знаходилися на різних стадіях розкладу родових відносин. Чжоуський ван був поставлений перед необхідністю організації управління величезною територією. З цією метою він передав завойовані землі в спадкові володіння своїм родичам і наближеним, які разом із землею одержували і відповідні титули.

Спочатку влада титулованих власників уділів стримувалася силою центральної влади. Проте в VIII ст. до н. е. авторитетні правителі, що були вірними підданими вану, починали набувати фактично повної незалежності. Влада вана обмежувалася його володінням-доменом. Становлячись місцевими царьками, правителі самі вже давали землі за службу, обростаючи своїми васалами, своїм апаратом управління.

Таким чином, у чжоуському Китаї панувала роздробленість із характерною для неї міжусобицею, що призводила до захоплення то одним, то іншим місцевим царством позицій гегемона, до поглинання ним більш дрібних царств.

Тривалі безупинні війни призвели до економічного спаду, до руйнації іригаційних споруджень і, нарешті, до усвідомлення необхідності зближення народів Китаю. Виразниками нових настроїв стали проповідники конфуціанської релігії, що закликали до об’єднання країни «без пристрасті і знищення людей». Незважаючи на війни, у період Чжань посилилися економічні і культурні контакти різноманітних районів і народів, наслідком чого стало їх зближення, «збирання» земель навколо семи значних китайських царств.

В історії Стародавнього Китаю V ст. до н. е. було переломним етапом. У цей час починають діяти чинники, які привели до об’єднання царств у єдину імперію, де стало панувати конфуціанство як основна політична ідеологія. Завдяки впровадженню залізних знарядь праці відбувався різкий підйом економіки. Освоєння нових земель, поліпшення іригаційних споруджень, зростання сільськогосподарського і ремісничого виробництва сприяли розвитку товарно-грошових відносин, складанню ринку, виділенню купецтва. В цих умовах відбувався інтенсивний розклад общинної і затвердження приватної власності на землю, створення значного приватного землеволодіння.

Наслідком цих обставин стало те, що в останньому столітті до н. е. у Китаї виникло протиборство двох тенденцій у розвитку суспільства:

• з одного боку, розвивається значна приватна власність на землю, заснована на експлуатації селян-орендарів, найманих робітників, рабів;

• з іншого — формується широкий прошарок податного селянства, безпосередньо підпорядкованого державі. Це були два можливих шляхи розвитку:

1) через перемогу значної приватної власності на землю — шлях роздробленості,

усобиць;

2) через зміцнення державної власності на землю — створення єдиної централізованої держави.

3. Період Цинь і Хань. Носієм другого шляху виступило царство Цинь. У 221 р. до н. е. воно переможно закінчило боротьбу за об’єднання країни. Основи соціальних порядків, державна машина, створені в циньському Китаї, виявилися настільки пристосованими до потреб імперії, що майже без усяких змін були перенесені в Хань. Ставши традиційними, вони фактично збереглися в імператорському Китаї до буржуазної революції 1911—1913 років.

2. Станово-класовий поділ населення та його правове положення.

Як і на етапі виникнення протодержав, однією з основних соціальних форм, що відіграла вирішальну роль в еволюції давньосхідних суспільств державної епохи, була сільська община. Вона значною мірою визначала характер політичної влади в цих суспільствах, роль і функції давньосхідної держави, особливості правових систем.

Сільська община, зміцненню позицій якої сприяли колективні зусилля її членів по створенню іригаційних споруд, мала величезний вплив на уповільнення процесів класоутворення, на форми земельної власності і засоби експлуатації в давньосхідних суспільствах. Тут безпосереднім власником землі була сама община. Водночас і держава

виступала в ролі верховного власника землі, владно-власницькі права якого реалізовувалися в отриманні з общинників податку.

Лад багатоукладного господарського життя визначав виключно неоднорідний соціальний склад давньосхідних суспільств, який можна диференціювати в межах трьох основних соціально-класових утворень:

1) пануючий соціальний прошарок, куди входили придворна і служива аристократія, командний склад армії, заможна верхівка землеробських общин та ін.;

2) вільні дрібні виробники — общинники-селяни і ремісники, що жили своєю працею;

3) різноманітні категорії осіб, позбавлені засобів виробництва: раби, залежні підневільні робітники та ін.

На Сході була відсутня чіткість соціально-класових меж, наприклад, існували різноманітні категорії залежного населення, що займали проміжні позиції між вільними і рабами, або деякі перехідні категорії вільних (від дрібних землевласників до пануючого прошарку, зокрема, до дрібного купецтва і чиновництва). Станово-правовий статус індивіда в суспільстві, як правило, не співпадав, а розходився з його соціально-економічним становищем.

3. Державний лад.

Характерними рисами механізму давньосхідних держав були: 1) домінування в системі державних органів переважно тих з них, які пригнічували: збройні сили, поліція, в’язниці, суди і інші організації рабовласників; 2) його простота — він не був таким громіздким, як, наприклад, механізм сучасної держави.

Простота державного механізму давньосхідних держав пояснювалася:

а) рівнем розвитку суспільства;

б) співвідношенням класових сил, яке, незважаючи на відносну нечисленність рабовласників по відношенню до кількості рабів, було вочевидь на користь перших;

в) однорідністю політичних сил, що були при владі, відсутністю різних угруповань і підрозділів, що не викликало потреби в численних органах, які виражали їх

інтереси.

Схематично державний механізм являв собою централізовану систему державних органів і установ, що складалася з двох горизонтальних рівнів управління:

— центрального чиновницького апарату, очолюваного безпосередньо монархом;

— місцевого чиновницького апарату (рівня областей і рівня общини), і, як правило, трьох вертикальних рівнів управління, що знайшли своє вираження в діяльності трьох основних давньосхідних відомств: 1) військового; 2) фінансового та 3) публічних (суспільних) робіт.

Добрим було становище глави держави — імператора і в Китаї. Він також обожнювався. Тут держава протягом віків формувала уніфікований світогляд, прославляючи правителя, підтримувала міф про божественне походження імператора — «сина неба». Вища законодавча влада була однією з важливих ознак його широких повноважень. Правитель сам очолював централізований багатоступеневий бюрократичний апарат, а всі імперські чиновники, незалежно від рангів і постів, були під його суворим контролем.

На чолі кожної провінції стояли губернатори, які ділили свою владу з представниками військового відомства, що очолювали розквартировані там армійські підрозділи. Тільки в прикордонних областях цивільні і військові функції зосереджувалися в руках губернатора.

Керівництво общиною здійснювали староста і «батьки-старійшини». Нижчий аміністративний персонал, починаючи з волосних старійшин, не входив до складу чиновництва. На чолі міського самоврядування стояла рада старійшин. Бюрократичний контроль розповсюджувався і на органи місцевого самоврядування. Система взаємного стеження, відповідальності діяла на всіх рівнях: від сільської общини, побудованої на основі кругової поруки, до вищих чиновників, що відповідали за порушення наказу або за погану роботу підлеглих йому чиновників.

3. Джерела та характерні риси права.

З часу свого виникнення право тісно пов’язано з історією суспільства, відображає спільні риси й особливості його соціального, економічного, політичного і духовного розвитку.

Структура станово-кастових суспільств, яким було і давньосхідне суспільство, прямо і відкрито закріплювалася правом, а держава, що впливала на формування змісту

права, виражала і захищала інтереси привілейованих станів або каст. Тому серед найважливіших загальних рис права давньосхідних країн слід назвати:

По-перше, те що воно було багатоступеневим внаслідок особливої ієрархічної структури, де розрізнювалися вищі, менш високі за соціально-правовим становищем, нижчі, непривілейовані, нарешті, безправні стани, кожен з яких мав особливий правовий статус. Право того часу відкрито закріплювало соціальну нерівність, що виявлялося передусім у приниженому становищі рабів. Незалежно від того, чи міг раб мати сім’ю або володіти в інтересах господаря тим або іншим майном, на Сході він виступав як річ і у такому статусі розглядався чинним правом.

По-друге, основним принципом реалізації давньосхідного права була законопослушність (законопокірність), тобто відповідність поведінки кожного члена суспільства статусу свого стану, дотримання заборон, беззастережне виконання наказів влади. Опорою законопокірності часто були традиції, релігійно-етичні норми, але право станового суспільства завжди було зобов’язуючим наказом, даним зверху: правителем, його чиновниками, церквою, господарем — тими, хто був наділений владою.

По-третє, право Стародавнього Сходу нерозривно пов’язано з релігією і релігійною мораллю. Правова норма тут, за рідкісним винятком, мала релігійне обґрунтування. Правопорушення — це одночасне порушення норми релігії і моралі.

По-четверте, основним джерелом права давньосхідних держав протягом віків залишалися звичаї, які, будучи продуктом громадської творчості, протягом тривалого часу не записувалися, а зберігалися в усній традиції і пам’яті одноплемінників. Це знайшло відображення у тому, що майже у всіх пам’ятках давньосхідного права можна знайти посилання на древніх мудреців — священних авторитетів, які охороняли звичаї. Норми права спиралися на сталі зразки поведінки, що склалися в минулому, орієнтувалися на них. Звичай, що наповнюється новим соціальним змістом, санкціонований державою, залишався основним джерелом права і тоді, коли з’явилися письмові документи.

По-п’яте, писане право країн Стародавнього Сходу було ще незавершеним. Перші пам’ятки права в основному закріплювали найбільш поширені звичаї, сталу судову практику. З цим пов’язані їх неповнота, нерозробленість ряду інститутів і норм, їх казуїстичний характер, бо правова норма фіксувалася не в абстрактній формі, а у вигляді конкретного випадку. У правових системах, що формувалися в давньосхідних суспільствах, які повільно еволюціонували, знайшли відображення норми старого родового ладу, наприклад, передбачення колективної відповідальності членів сім’ї або навіть усіх членів сусідської общини за вчинки, скоєні одним з них, кровної помсти, самосуду, таліону. Поява майнових, станових, професійних і інших відмінностей призвели до прямого перекручення в нормах давньосхідного права ідеї первіснообщинного ладу про рівність (еквівалентність). Ці норми виходили з того, що ціна крові знатного, багатого вища за ціну крові бідного, незнатного.

У Стародавньому Китаї і релігія, і право спочатку відкидали ідею рівності людей, виходили з визнання відмінностей між членами китайського Китайське традиційне право — це передусім карне право, що включало норми шлюбно-сімейного, цивільного права, порушення яких спричиняло кримінальне покарання.

Поява писаних законів у Китаї фактично відноситься до VI—V ст. до н. е., хоча, згідно з

історичною традицією, в Х ст. до н. е. в царстві Чжоу ніби існував Карний кодекс, що нараховував 3 тисячі статей. Поява писаного законодавства в сер. І тис. до н. е. була пов’язана з посиленням соціального розшарування китайського суспільства. Не випадково одним із перших

писаних законів був Закон про поземельний податок, прийнятий в VI ст. до н. е. в царстві

Лу, що закріпив ліквідацію общинного і встановлення приватного землеволодіння.

Одним з перших матеріальних свідоцтв писаних законів у Китаї став знайдений бронзовий триножник з текстом «Огляду законів», датований 536 р. до н. е. Його основою стало поняття «у син» — п’яти найбільш поширених видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа, відрубування однієї або обох ніг, кастрація і страта. Лише на рубежі V—IV ст. до н. е. з’явився один з перших зводів законів — «Книга законів царства Вей». Він складався з 6 розділів: закони про злодіїв, про розбійників, про ув’язнення, про впіймання злочинців, про знаряддя страти і тортур.

Цей збірник поклав початок подальшій практиці розробки збірників законів. У ханьському Китаї в III—II ст. до н. е. проводилася величезна робота по опису, перепису, коментуванню і відновленню древніх законів. «Книга законів царства Вей» була в цей час доповнена ще рядом розділів, зокрема нормами права про військову справу, державне коневодство і фінанси.

Питання для перевірки знань.

  1. Охарактеризуйте період Шан.
  2. Охарактеризуйте період Чжоу.
  3. Охарактеризуйте період Цинь і Хань.
  4. Яке століття було переломним етапом в історії Китаю?
  5. Хто такий був «син неба»?
  6. Яке положення займав імператор?
  7. Коли з’явились писані закони?

ВОПРОСЫ К СЕМИНАРУ

  1. Периодизация древнекитайской истории.
  2. Характеристика государства Чжоу.
  3. Характеристика древнекитайской империи Цынь и Хань.
  4. Источники и характерне черты права Древнего Китая.

Основи формування держави і права Стародавнього Китаю