Моральна самосвідомість

Тема IV. Моральна самосвідомість.

  1. Поняття моральної самосвідомості.
  2. Поняття сорому. Совість як центральний чинник моральної самосвідомості.
  3. Честь і гідність. (Чесність)

  1. Поняття моральної самосвідомості.

Свідомість загалом характеризується здатністю людини внутрішньо дистанціюватися від наявної дійсності і шляхом її ідеального відображення пізнавати, контролювати й прогнозувати процеси, які в ній відбуваються.

У самої людини виникає потреба такого осягнення і контроля щодо самої себе, тому що у своєму пізнанні й практичні взаємодії з довкіллям людина виходить із власного внутрішнього світу.

Тому усвідомлювання себе набуває для неї вирішального значення в усвідомленні буття загалом.

Т.ч., самосвідомість людини – це є її усвідомлення себе, своєї власної свідомості.

Звичайно, в розвитку кожного окремого людського індивіда, так і людства загалом самосвідомість далеко не завжди супроводжує усвідомлення зовнішнього світу.

Нерідко переважають періоди, особливо на ранніх стадіях розвитку людини (онтофілогенезу), коли вона, здавалося б, цілком віддається зовнішній свідомості, зовнішнім діям і враженням.

Але настає момент, коли вона змушена звернути свій погляд на себе, зробити предметом усвідомлення власну свідомість.

Вона вимушена це зробити для того, щоб скоригувати

власні цілі й цінності орієнтації,

власні способи освоєння буття.

Т.ч. самосвідомість здійснює відносно своєї свідомості ту ж само роботу:

пізнання,

корекції,

контролю,

яку ця свідомість здійснює щодо відображуваних нею предметів зовнішнього світу.

Самосвідомість – СС

Свідомість – С

Предмети зовнішнього світу – ЗС

Подібна рефлексивна функція (від пізньолатинського reflexio – звернення назад) властива не тільки людській свідомості в цілому, а й таким її специфічним модифікаціям як пізнавальна,

естетична,

моральна свідомість.

Так, моральна свідомість – це не лише осмислення певних проблем та обставин життя з точки зору моральних цінностей, що їх визначає дана людина.

Моральна свідомість – це й власна самооцінка людини, її спроба розібратися у справедливості і обґрунтованості самих моральних засад, якими вона керується.

Якби моральної самосвідомості в людини не було – людські судження й оцінки набули б украй догматичного, бездушного характеру.

Не відаючи сумнівів і докорів сумління, люди ставали б дедалі жорстокішими одне до одного, втрачаючи водночас внутрішні критерії власної гідної поведінки.

Моральна самосвідомість не дозволяє людині забувати про свої невід’ємні свободи й права, миритися з приниженнями людської честі й гідності.

Отже, моральна самосвідомість – це специфічна форма моральної свідомості, предметом якої виступає вона сама, а також її носій – людина.

Моральна самосвідомість відноситься до моральної свідомості як такої, по суті, таким самим чином, як ця остання – безпосередня до дійсності, котру вона відображає.

Основними функціями моральної самосвідомості (МСС) є:

  • осмислення,
    • контролювання,
    • санкціонування
    • критичний перегляд

моральний настанов людини.

Відповідно з поділом з цих її функцій на стверджувальні і критичні, виділяються такі форми моральної самосвідомості:

  1. Честь і гідність
  2. совість і сором
  3. борг і обов’язок
  4. відповідальність і воздаяння.

Розглянемо їх:

  1. Совість – центральний чинник моральної свідомості, поняття сорому.

Функції контролю і критичного осмислення моральних настанов людини реалізують передусім такі форми її самосвідомості як совість і сором.

  1. Совість

Совість відіграє центральну, основоположну роль у всій системі моральної самосвідомості.

Совість – внутрішнє духовне осмислення людиною цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової моральної оцінки.

Вперше термін «совість» знаходимо у Демокріта (460 – 360), який вживає його в специфічному моральному смислі в якості усвідомлення здійсненого злочину.

Цим терміном був позначений простий факт повсякденного досвіду – впевненого знання про ту реальність, з якою всі люди зустрічаються всередині себе, у спілкуванні з самим собою.

Сократ (469 – 399) першим із античних філософів поставив проблему совісті. Джерелом моральних суджень людини він вважав її самопізнання.

Арістотель (384 – 322) зазначає, що совість – це «правдивий суд доброї людини».

Термін «совість» уживається для позначення моральної оцінки власних вчинків, в першу чергу, злих справ, оскільки їх легше помітити й визначити.

Поняття «доброї совісті», як причини внутрішнього миру й радості, зустрічається в творах стоїків:

Цицерон зазначає релігійний характер совісті, яка наказує людину за злі справи. Він пише: «якщо хтось вважає, що він надійно захищений та відгороджений, від того, що його викриють ближні, то він боїться богів і переконаний в тому, що докори і турботи його серця, надіслані богами як покарання».

Сенека (4 до н.е. – 65 р.н.е) розмірковує про совість: «…Священний та високий дух перебуває всередині нас, і веде рахунок всіх наших добрих і злих вчинків, і є охоронцем і месником за наші діла».

Сенека також зазначає релігійний характер совісті.

Кант вважає совість «внутрішнім судилищем». Людина попадає на таке «судилище», оскільки порушує моральний закон (тобто відступає від вимог категоричного імперативу). При цьому особа може скільки завгодно хитрувати, намагаючись виправити свою аморальну поведінку, висувати докази власної невинності, - все це не примусить замовкнути невблаганного обвинувача. Фундаментальним, універсальним Кант вважав те, що людина за жодних обставин не має права говорити неправду.

На щастя, реальна людська совість є не лише наглядачем при моральному законі, але й автономною духовною інстанцією, що виходить із власних підстав. Вона дає людині змогу тверезо оцінювати реальні умови виконання загальних норм моралі в тій чи іншій конкретні ситуації, усвідомлювати власні неповторні моральні зобов’язання, що надбудовуються над «етикою закону», етикою загальних норм моральності, а в критичних випадках змушують і до того, щоб заходити з нею в суперечність.

= В тому, як ми дані конфлікти вирішуємо, знаходить вияв моральна зрілість кожного із нас. Але при цьому подібні ризиковано-відповідальні рішення совісті нічого не виправдовують, не створюють легального порушення загальних норм морального обов’язку (тобто, неправда залишається неправдою, крадіжка крадіжкою, вбивство вбивством тощо).

= Голос совісті завжди звертається до нашої свободи волі вибору.

= Все перелічене свідчить, що буття, «покликом» і «голосом» якою постає совість, є буття особливе: воно із самого початку пов’язане з вибором як реалізацією людської свободи Й тими відносинами, в які особа завдяки цій своїй свободі вступає.

Стани совісті.

Добра та зла совість,

Чиста і нечиста совість.

Фрідріх Ніцше: «Нечиста совість –«глибоке захворювання», однак, це хвороба в тому сенсі, в якому хворобою є вагітність».

Альберт Швейцер: «Ми ніколи не маємо ставати глухими. Ми житимемо у згоді з істиною, якщо глибше відчуємо конфлікти. Чиста совість є винахід диявола».

Я.А.Мільнер-Іринін: «Той хто говорить про «спокійну совість» людини, не відає, що говорить, бо спокійна совість – нонсенс… Совість ніколи не дозволить індивідові заспокоїтись на досягнутому,… оскільки вона – первісне й всекінечне джерело всілякого морального неспокою».

= Т.ч основне перетворювальне значення совісті відносно духовної сфери в цілому полягає в демонстрації неспроможності самовдоволеного й самодостатнього стану духу людини.

Совість не обмежується тим, що вимагає практичних справ, що відповідають духовним переконанням особистості. Вона наполягає на більшому – на практичному перетворенні самої цілісності духовного буття, реалізації його як дійового чинника моральної присутності людини у світі.

Основні функції совісті.

В моральному житті людини совість зберігає своє головуюче, керівне положення і виконує специфічні функції.

Основними функціями совісті є:

  1. законодавча,
  2. судова,
  3. виконавча

В цих трьох функціях совісті виявляються її

- авторитет

- достоїнства (гідність)

- свобода

Авторитет совісті зв’язується з її законодавчою функцією, і полягає в тому, що вимоги справедливого і чесного ставлення до життя, що санкціонується нею, мають абсолютний та безумовний характер

Достоїнство (гідність) совісті виявляється в її судовій функції, і полягає в тому, що голос совісті, що звинувачує за злі справи, завжди є правдивим, категоричним й непідкупним.

Свобода совісті передбачає її виконавчу функцію, і виявляється в тому що ніщо не може похитнути совість, яка усвідомлює свою правоту, а також ніщо не може зв’язати совість, заставити її мовчати й не карати за злі справи та беззаконня.

= Совість завжди вказує на вимоги морального закону, виявляє або схвалює скоєні вчинки, винагороджує й карає. Але здійснення совістю її функцій не є простим автоматичним актом. Це складний динамічний процес в якому сама совість залежить від загальних моральних настанов особистості, від ступеню наближення особистості до морального ідеалу.

Додаток

Автономная этика.

Философская и этическая мысль нового времени характеризует призыв человека к самостоятельности или автономии.

Понятия автономии было введено в философии И.Кантом – из области социального (институционного) самоопределения перенесено на уровень ОСНОВОПОЛАГАЮЩЕГО ЧЕЛОВЕЧЕСКОГО ПРИТЯЗАНИЯ.

АВТОНОМИЯ означает возможность и задачу человека как разумного человека, самоопределяться и поступать в СООТВЕТСТВИИ С ЗАКОНОМ, данным самому себе.

Основная черта в стремлении к автономии заключается в признании собственного разума единственным законодателем в области нравственности.

И.Кант обратил этическую мысль к человеческой субъективности. Сущее стало теперь пониматься не как универсальное целое, а как противоположность конечной человеческой субъективности.

Французские материалисты пытались вывести мораль из «природы» человека.

КАНТ – основывал нравственность на рациональном элементе в человеке.

– Несостоятельность опытного обоснования НЗ из «природы».

– Необходимость по (НЗ) априорного (доопытного), объяснения из разума.

Разум дает самому себе закон, но каким образом выводит из себя этот всеобщий закон – недоступно для человеческого познания, - это непроницаемая тайна.

КАТЕГОРИЧЕСКИЙ ИМПЕРАТИВ – безусловная абсолютная форма, в которой разум изрекает Нр. Зак.:

  1. «… Поступай только согласно такой максиме, руководствуясь которой ты в то же время можешь пожелать, чтобы она стала всеобщим законом».
  2. «… Поступай так, чтобы ты всегда относился к человечеству и в своём лице, и в лице всякого другого так же, как к цели, и никогда не относился бы к нему только как к средству».

Согласно Канту категорический императив является всеобщим обязательным постулатом, которым должны руководствоваться все люди, независимо от их происхождения и положения.

Кант понимает этот императив в котором выражено безусловное долженствование, как априорную практическую формулировку.

СВОБОДА и АВТОНОМИЯ – ПОСТУЛАТЫ НРАВ. ЗАКОНА.

Кант – АВТОНОМИЯ – надежная опора чистоты нравственности: человек должен делать добро не из чувства сострадания и любви, а из уважения к НЗ и его требованиям.

В ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ этическая концепция Канта остаётся

- справедливой лишь в сфере отвлеченного разума.

- этот разум действует по эту сторону бытия и не способен выйти за пределы этого мира.

- он не способен углубиться в тайну смысла человеческого существования и только скользит по поверхности мира явлений.

- этот разум заключен в пределах своих собственных возможностей и подчинён закону, который является продуктом этого же разума.

Вывод: Категорический императив Канта означает отказ человеческого разума от собственного идеального принципа, с тем, чтобы этот принцип поставить вне себя и выше себя как нечто трансцендентное и требующее безусловного повиновения со стороны «практического» разума. Прислушиваясь к голосу практического разума человек должен следовать требованиям нравственного закона.

6


СС

ЗС

Пізнання

Корекція

Контроль

Пізнання

Корекція

Контроль

МСС

Д

МС

Моральна самосвідомість