Філософія свідомості

ЛЕКЦІЯ 5-6

Філософія свідомості

Зміст

1. Свідомість як специфічно людська форма регуляції взаємовідносин індивіда з дійсністю (природою, історією, культурою)

1. Свідомість як предмет міждисциплінарного осмислення.
   1. Світоглядна значущість філософського розуміння сівдомості.
   2. Аналіз проявів свідомості:

• чуттєве-надчуттєве;
• індивідуальне-суспільне;
• суб'єктивне-об'єктивне;
• раціональне-ірраціональне.

1. Практичний вимір поняття «свідомість»

- Самосвідомість і рефлексія;

- Свідомість як завдання;

• Свідомість і сумління (совість);
• Свідомість як відповідальність («Що означає бути свідомим?»).

1. Рівнева структура свідомості

- Структурні складові свідомості: Над-Я, Я, Воно (З.Фрейд);

- Архетипи колективного несвідомого (К.-Г. Юнг).

1. Онтологія свідомості

4.1. Ідеалістичне та матеріалістичне розуміння свідомості.

4.2. «Досвід» свідомості у феноменології:

- Свідомість як «потік переживань».

- «Життєвий світ» і горизонт.

- Предметність та інтенційність свідомості.

Тези-регулятиви:

- свідомість не дається людині природою; вона не зростає з фізичного світу, а зявляється після фізики, в метафізичному просторі спільної діяльності людей;

- свідомість і належить, і не належить людині (парадокс); «Свідомість – це парадоксальність, до якої не можливо звикнути»;

- питання про свідомість є питанням про те, як людина виходить з «дитинства» і стає свободною.

1. Свідомість як специфічно людська форма регуляції взаємовідносин індивіда з дійсністю (природою, історією, культурою)

Якщо буття існує в просторі «академічної цікавості», то свідомість викликає зацікавленість, оскільки ми всі нею наділені. Є ціле коло питань, які роблять наші стосунки зі свідомістю проблематичними. Існує, відтак, у нашій свідомості таке, що не піддається визначенню. Отже, свідомість важко піддається аналізу.

Але необхідно досліджувати свідомість, оскільки, зокрема у сучасну «інформаціональну еру», поширюються процеси маніпуляції свідомістю людей, зомбування, «продавлювання» у свідомість потрібних настанов та ідей. Тобто ми потрапляємо під вплив технічної обробки сваідомості, а відтак – ми повинні дати собі завдання розібратися у феномені свідомості. Це ІНТРИГА В ФІЛОСОФІЇ.

Отже, питання свідомості – одне із провідних у філософії: як співвідносяться буття і свідомість?

Щоб не розгубитися у сучасному розвої визначень свідомості, нам, передусім, необхідна академічна розмова про свідомість. Спробуємо осмислити, наприклад, такий простір протиріч: медіативна свідомість, «залякана», буденна, масова, колективна, інфантильна… Звісно, відразу постає проблема…

Привелемо приклади маніпуляцій:

1) Звернімо увагу на есперимент психологів, проведений у 60-х рр.ХХ ст. (у Києві): з виникненням напряму «гіпнопедія» (навчання іноземній мові уві сні), потрібні були бажаючі для експерименту.Здійснювалася спроба дослідити 6 фаз занурення людей у сон; виявилося, що на 2-3 фазі свідомість ще сприймає інформацію. Але – крах експерименту: те, що запамятовувалося уві сні, швидко зникало за 2-3 дні.

2) Згадаймо страшний експеримент – «Біле братство» - дестабілізація емоційного стану людей з метою викликання асоціальних аспектів поведінки.

Наведені приклади обгрунтовують нашу потребу вивчати тему свідомості. Як і тема «Буття» - щось нас завжли змушує ставити це питання – адже в структурі буття є і небуття.

Зараз – широкий спектр наук, які вивчають сферу свідомості: наприклад, у психології – свідомість- вища форма життя людини; в інших дисциплінах – свій аспект.

Відтак нам необхідно звернутися до тих матеріалів, які допоможуть зясувати специфіку філософського підходу до аналізу свідомості.

1) Філософія проводить думку про «екземплярність» свідомості: свідомістю наділені лише люди. В суто людській формі матеріальний субстрат свідомості- це мозок. Але поки я не вступив у комунікацію, це лише гіпотеза. Зокрема тварина не прагне до зміни оточуючих предметів.

2) У свідомості нефізична природа: свідомість є ідеальна реальність. Свідомість, відображаючи реальність, не просто відзеркалює предмети, але завжди людська свідомість враховує культурний контекст.

Наприклад: Кант: ідеальний світ, реальний світ – це різні реальності (100 талерів у голові не тотожні 100 талерам у руці).

Отже, СВІДОМІСТЬ – ЦЕ ІДЕАЛЬНА СУБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ.

3) У свідомості бідомінантна природа: дві півкулі: ліва – логічне абстрактнее мислення; права – продуктивно образне мислення. Вивчаючи мозок (нейропсихологія, нейрофізіологія), і досі не досліджено – де ж та «іскра», що викликає появу, скажімо, геніальної думки?!!!

Де ж та реальність, яка може бути джерелом виникнення свідомості???

Ми говоримо «свідомість», маючи на увазі людину, що наділена свідомістю. Але де ж джерело зародження свідомості???

Одна із філософських парадигм повязує виникнення свідомості з виникненням колективності, людською комунікацією – тут архаїчна форма, адже виникає «щось спільне» в родовому житті (спочатку – синкретичне, потім колективне «ми», потім індивідуальне «я»).

Приклад: у Радянскому Союзі (м.Сергієв Посад, Росія) існував інтернат сліпо-глухо-німих дітей. Жорстокий приклад (не етичний). Така дитина – це «дихаюче тіло», рослина, з первинним поривом.

Е.Ільєнков започаткував программу, яка мала надзвичайний успіх.

Завдання: показати принцип виникнення і формування свідомості ЯК «СОВМЕСТНОЙ РАЗДЕЛЕННОЙ ДОЗИРОВАННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ» (Мещеряков). Тобто вихователь формує первинні потреби як такі, що уже занурені в культуру людства. Треба знати межу, де слід припиняти керівництво, щоб «включилася» самостійність. Це лабораторія спільно соціального життя, питання комунікації.

2. Практичний вимір поняття «свідомість».

СВІДОМІСТЬ «МІЖ» (М.Мамардашвілі).

Глибока помилка ототожнювати свідомість з анатомічним тілом. Свідомість – «між» головами – у просторі комунікації: виникає свідомість як обмін: «спільне соціальне поле» - це лише кількісна міра, лише людина робить його індивідуальним. Відтак свідомість і нележить людині, і ні!

Свідомість обернена на себе саму – самосвідомість:

- самоконтроль; - самодисципліна; - самозобовязання (я роблю САМОЗВІТ).

Ми здатні регулювати свою поведінку завдяки нашій самосвідомості.

Складові самосвідомості:

- самоідентифікація - це здатність усвідомлювати те, що пережито, вчинено особистістю, що це мало місце саме з нею, а не з кимось іншим. Людина незмінна протягом всього життя, тобто все, що було і буде, відбувається саме зі мною. Здатність людини до само ідентифікації – це елементарна умова нашої самосвідомості;

- самовідношення – людський розум не здійснюється без ставлення людини до своєї дії як до предмету дії, тобто це само відношення до себе як ознака спонтанності;

- відповідальність («вменяемость») – відповідальність людини за власні вчинки, тобто усвідомлення своїх дій: совість, провина, сором.

Свідомості притаманна багатошаровість: самосвідомість завжди формується в спілкуванні в рамках малих груп як здатність подивитися на себе очима інших людей. Так, людина дивиться на себе очима значущих для неї індивідів (мама, брат, сестра, батько, друг…).

Таким чином, самосвідомість дає можливість побачити себе, свої вчинки в подвійному вигляді:

- л. сприймає себе так, як вона відома собі;

- л. співставляє своє саморозуміння з тим, як її сприймають і оцінюють інші.

Отже, людина співставляє значущість інших індивідів для себе і своє значення для інших - це відбувається в межах спілкування в малих групах. Н-д: наскільки визнають авторитетні люди мою роботу?

Гегель: «Самосвідомість – це війна за визнання». Якщо мене не визнають інші – свідомість стає «нещасною».

Самосвідомість – завжди «між», людина не господар власної самосвідомості, бо від мене не залежить – визнають мене чи ні, наприклад у любові. Таким чином, самосвідомість є подією, яка, хоч і належить мені як індивідові, але розігрується між людьми. Н-д: якщо мене не визнають, я знаходжу канали компенсації, ці канали можуть бути асоціальними, під забороною.

Мотивації самосвідомості завжди приховані, кожен із нас має само уявлення, яке відповідає нашій реальності в самосвідомості. Свідомість є багатошаровою, тому що людина завжди співвідносить себе з кимось іншим, виконує певні ролі (люди ідентифікують себе з певними етичними нормами, соціальними групами, співвідносять свою поведінку з вимогами цих груп – тут відбувається прагнення до визнання в тій групі, в якій людина перебуває (престиж).

Отже, самосвідомість персони складається з шарів як кількох ракурсів самосвідомості, яка їх об’єднує.

Н-д: якщо говорять: самосвідомість нації – це означає, що говорять про самосвідомість індивідів, які складають цю націю.

Людині важко дати своїй самосвідомості адекватну оцінку. Н-д: я відкидаю заздрість, адже «хіба я можу бути такою підлою і ницою, заздрісною істотою» - я не даю собі об’єктивну оцінку, сам собі виставляючи мотивування (приховані мотиви заздрості).

Уявлення людини про себе завжди фальшиві.

Чим кращим є для людини її власний образ, тим більша вірогідність того, що в неї є приховані мотиви.

У ХХ ст.. виникає «філософія підозри». Три мислителі, які вважали, що необхідно досліджувати самосвідомість: К.Маркс, З.Фройд, Ф.Ніцше.

За Марксом – інтерес людини – це інтерес до володіння власністю, отже, потрібно витіснити утилітарні (шкурні) інтереси за допомогою ідеології. Маркс вважав, що ідеологія витісняє ниці інтереси, облагороджує людину за допомогою ідеалу. Але – ідеологія брехлива за своєю суттю: хто робить ідеологію? – Ми. – Ні, не ми її робимо, а вона нас!

За Фройдом – інтерес людини (ЛІБІДО) – ми повинні сублімувати (витіснити, замінити) реальні мотиви через творчість і культуру – це ті субліматори, які дають вихід енергії, подавленій сексуальності. Якщо немає процесу сублімації – виникають неврози.

За Ніцше – людина хоче влади. Саме для придушення жадоби до влади людина створила мораль.

Отже, реальність і структура самосвідомості різні – людина створила міф себе самої.

Як вже було зазначено, самосвідомість завжди враховує позицію інших індивідів в оцінці власних дій.

Саморефлексія допомагає людині реалізувати стереотипи своєї поведінки.

Рефлексія - відрізняється від самосвідомості тим, що ми переосмислюємо і переоцінюємо наші поняття: якщо ми переглядаємо наші поняття, це означає, що існує невідповідність в нашому науковому і моральному пізнанні – виникає конфлікт – тобто невідповідність між поняттями спонукає нас до виходу на інші поняття.

В моралі рефлексія означає: людина не може керуватись тими цінностями, якими керувалась досі, їй потрібно переглянути свої цінності, інтерпретувати їх. За М.Шелером, перегляд свого розуміння цінностей відбувається в почутті сорому, в бажанні сповіді.

В науці рефлексія обертається саморефлексією – невідповідність між поняттями призводить до перегляду понять. Таким чином, рефлексія посилює адаптивні можливості індивіда.

Саморефлексія – це корекція своєї адаптації: людина адаптується, якщо вона здатна до самоспонукання (саморефлексії): корекція своєї поведінки, сам перегляд власних моральних норм завжди відбувається через саморефлексію (метод «проб і помилок»).

Самосвідомість – це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві.

Рефлексія – це роздуми особистості про себе саму, коли вона вдивляється в сокровенні глибини свого внутрішнього духовного життя.

Розвинена самосвідомість – це наше завдання: ми свтворюємо нові форми соціуму і життя індивідів. БУТИ СВІДОМИМ – МИ ЗДАТНІ ДЕМОНСТУВАТИ МОРАЛЬНІ ЯКОСТІ (сумління (совість)).

Зараз – апологія несвідомого: «Человечество поглупело…) – аналіз деструкцій, маніпулятивних стратегій. Проводиться вплив на психіку людини з метою змінити поведінку. Маніпулятор – спокусник, а свідомість – це відповідальність за свої дії і вчинки як перед людством в цілому, так і перед собою.

3. Рівнева структура свідомості:

- Структурні складові свідомості: Над-Я, Я, Воно (З.Фрейд)

Свідомість – це не лише предметність, самосвідомість і потік переживань, є ще один бік життя свідомості – сфера несвідомого – величезний пласт психіки, за своїм об’ємом набагато більший, ніж все свідоме життя.

Теорію несвідомого розробив на початку 20 ст. Фройд. В центрі – едіпів комплекс.

Людська психіка – в 3-х шарах:

1) надсвідомість (НАД-Я) – те, що дано індивіду суспільством: правила поведінки, батьківські заборони, моральна цензура;

2) свідомість (Я);

3) несвідоме (ВОНО) – бездонний резервуар нашої біологічної енергії: страхи, неврози, інстинкти (статевий).

Свідомість – проміжна частина психіки, знизу її підпирають пристрасті і інстинкти, зверху – вимоги суспільства. Піддаватися своїм інстинктам не можна – суспільство не дозволить; придушити їх теж не можна – це призводить до нервових зривів, неврозів, психічних захворювань.

Головний висновок Фройда – людина ніколи не може знати себе до кінця.

Несвідоме не просвічується світлом розуму, це темний колодязь, в якому перемішані наші комплекси, страхи. Наше несвідоме – потужне джерело нашої біологічної енергії – ця енергія витрачається або на задоволення, або втілюється (сублімується, заміщується) в творах культури і мистецтва.

Несвідоме може проявлятися уві сні, адже коли людина спить, над-я відключається, людиною керує воно.

Фрейд намагався пояснити з точки зору психоаналізу всю людську історію, від самих її витоків. Два страшних гріха лежать в людському несвідомому – батьковбивство і кровозмішування. Було так насправді чи ні, але едіпів комплекс є.

З наростаючого почуття вини за батьковбивство, з анічим не обмежену агресивність, виросло, по Фройду, релігійне почуття: з’явився міф про страдаючого і вмираючого бога. Це ж почуття призвело до стримування агресивних позивів, до витіснення агресії в НАД-Я, до появи культури, яка і є системою чисельних обмежень і заборон.

Фройд стверджував, що фашизм і комунізм – це масовий психоз, тобто європейське с-во – психічно хворе, яке потребує лікування.

- Архетипи колективного несвідомого (К.-Г. Юнг)

Існує концепція КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО, винайдена К.-Г.Юнгом: існує деяке колективне, родове несвідоме, яке лежить значно ближче особистого несвідомого, відкритого Фройдом.

КОЛЕКТИВНЕ НЕСВІДОМЕ – це сукупність архетипів (древніх типів розуміння і пояснення світу).

АРХЕТИП – це система настанов і реакцій на світ древніх людей.

Архетип ніколи не присутній в свідомості безпосередньо, ми можемо усвідомити його за допомогою символів, опосередковано. Наприклад: Бога не можна бачити, Бог – це страх Божий, людська психіка не витримає зустрічі з ним. Бог – це архетип, він даний нам через символи; у християн – це Ісус, у мусульман – Мухамед.

Колективне несвідоме - не вроджені уявлення, а вроджені можливості уявлення, які ставлять певні обмеження для фантазії. Архетипічні образи наглядно присутні в символічній формі мистецтва. Архетипічний образ – як демон, людина чи подія, які повторюються на протязі історії скрізь, де вільно діє людська фантазія.

Архетип для нас – голос всього людства, роду людей, який прокидається в нас: побачивши витвір мистецтва з архетипічними мотивами, ми (герой, який перемагає дракона, син, який знайшов батьків…) охоплені нездоланною силою.

Приклади архетипів: батьківщина в образі матері, мудрість в образі похилого старця. Бог – також архетип; архетипи створюють міфи, релігії і філософії, які впливають на цілі народи і історичні епохи, що їх характеризують.

Як наше тіло зберегло певні рудименти, так і наша душа несе в собі ознаки пройденого розвитку і повторює древні мотиви в своїх фантазіях і снах. Найбільш адекватною формою прояву архетипів Юнг вважав сни, в яких нам являються архетипи.

Однак в масі своїй люди перестали розуміти мову архетипів, вони відірвані від своїх глибинних коренів, втратили зв'язок з ними. Вони більше не бояться оточуючої природи і не довіряють своїм снам, вони розвінчали своїх богів і демонів і вважають себе свободними. Але їх боги і демони нікуди не зникли, вони отримали нові імена і ведуть суперечку за душі людей. Вони прийняли форму злочинності, алкоголізму, неврозів і страхів, наркотиків і масових психозів. Сучасна людина втратила свою душу і знаходиться в постійних пошуках її.

Цікавою є структура людської психіки за Юнгом: мислитель виділяє 5 структурних елементів:

• Я;
• АНІМА;
• ПЕРСОНА;
• ТІНЬ;
• САМІСТЬ.

АНІМА –це несвідоме жіноче начало в психіці чоловіка і чоловіче (Анімус) в психіці жінки. Аніма – це природний архетип, який поєднує всі прояви несвідомого, вона є основою настроїв, реакцій, імпульсів. Вона живе з себе самої і робить нас живими. Це життя в глибині свідомості, яке і утворює цю свідомість. Для сина в перші роки життя Аніма зливається з матір’ю, що накладає відбиток на всю його долю. Цей сентиментальний зв'язок зберігається на протязі всього життя і або заважає людині, або дає їй мужність для сміливих вчинків. Античній людині Аніма являлась або богинею, або чудовиськом. Середньовічна людина замінила богиню церквою, і Аніма постає то демонічним началом, то янголом світла. Зазвичай чоловіки намагаються витісняти з себе жіночі риси, але, будучи витісненими, вони накопичуються в несвідомому, і вчинки чоловіка багато в чому визначає той ідеал жінки, яку він шукає.

ПЕРСОНА – це маска, яку людина несвідомо одягає на себе, щоб справляти враження на інших і приховувати свою істину природу. Людина будує зовнішню штучну особистість, щоб виправдати ту поведінку, якої від нього чекають. Насправді за маскою приховується приватне життя людини, де вона зовсім інша. Але часто людина так звикається зі своєю соціальною роллю, маска так прикіпає до її обличчя, що людина не в силах її зняти. Людина і рада була б показати, що вона добра і мила, але не може, і з кам’яним обличчям говорить щось важливе і значуще. У людини виникає те, що письменник Платонов називає «мордой лица».

ТІНЬ – ще один структурний елемент психіки – це все непрглядне, брудне, що живе в середині людини і що ми ховаємо глибоко в собі. Мало хто може подивитися на себе чесно і об’єктивно; зазвичай ми все погане, що є в нас, проектуємо на інших людей, на зовнішній світ. Якщо людина може побачити свою власну Тінь, то це є далеким кроком в самопізнанні. Знищити тінь не можливо, та й не буває людини без Тіні, це необхідна складова її психіки.

САМІСТЬ – виникає тоді, коли всі структури психіки знаходяться між собою у повній чи відносній гармонії, тобто замість є символом цілісної людини. Це ніби образ Бога в нас, ідеал, до якого ми постійно прагнемо.

4. Онтологія свідомості

Свідомість – вражаючий феномен Всесвіту. В свідомості велика сила людини і велика печаль: печаль у тому, що людина на відміну від тварин знає про свою майбутню смерть. Завдяки свідомості («иметь сознание» - означає «быть-со-знанием») ми знаємо, який нескінченний і дивний світ, і розуміємо, які ми слабкі і як мало можемо знати. Адже як відомо – «многіє знанія множать скорботу».

Свідомість часто заважає нам. Уявіть собі, що ви швидко біжите вниз по сходах, автоматично переставляючи ноги. Але тут втручається свідомість – ви подумали: «Як це я біжу і , не дивлячись, безпомилково попадаю на потрібну сходинку?» - і ви тут же можете спіткнутися або навіть впасти. (Приклад: стрибок через високий тин).

Свідомість дає людині другий світ – ідеальний. Перед тим, як щось зробити, людина спочатку подумки уявляє собі свою справу і її наслідки. У неї є багато таких ідеальних моделей дійсності, відчуттів, моделей смаку, запаху, за допомогою яких людина орієнтується в світі. (Приклади: запах гарячого хліба для голодного, модель зубної болі…). Отже, будь-яка дія людини спочатку програється в голові, а вже потім здійснюється.

Є й більш серйозні моделі: модель атому, Всесвіту; взагалі – закони науки – це ідеальні моделі світу. (Приклад: у Демокріта – в світі є лише атоми і порожнеча; у сучасного фізика – ідеальна модель атомарної структури світу).

Свідомість дає нам можливість відновлювати минуле і наперед визначати майбутнє, адже людське існування не можливе без пам’яті і без фантазії. Адже свідомість – це відчуття, емоції, пам'ять, воля, фантазія, мислення, тобто психіка людини. Свідомість ніде більше в природі не зустрічається і свідчить про винятковість людини. Можна без перебільшення сказати, що свідомість – це таємничий і могутній дар людству.

4.1. Ідеалістичне та матеріалістичне розуміння свідомості

В історії філософії свідомість або абсолютизувалась у вигляді деякого абсолютного духу, світового розуму, який творить світ – це позиція філософського ідеалізму. Або свідомість оголошувалась функцією мозку, яка полягає в тому, щоб відображати світ, створювати ідеальні моделі світу, за допомогою яких людина може пристосуватися до середовища – це думка філософського матеріалізму. (Приклад: вульгарний матеріалізм – «мозок виробляє думки, як печінка жовч ( Моєшот).

Існує також діяльнісна концепція свідомості: за Марксом, свідомість – це усвідомлене буття, це діяльне буття людини, яке в якості життєвої цілісності нав’язує людині відповідні форми свідомості, тобто діяльність взагалі – це «людська чуттєва діяльність, практика, суб’єктивність. Субєктивність для Маркса – це історична і соціальна обумовленість свідомості формами діяльнісного буття людини, її практичної діяльності.

За Гегелем, розум людини не лише могутній, але й хитрий. Його хитрість – у тому, що людина за допомогою за допомогою технічних винаходів змушує предмети природи взаємодіяти, здійснюючи при цьому свою власну мету. Тобто сили природи людина перетворює в засоби реалізації своєї мети, створюючи те, чого немає в природі.

За Фоєрбахом – людині (а також тварині) дані не фізіологічні стани її мозку, а зовнішній світ – об’єкт. Інакше кішка не кидалась би на мишу, а дряпала б власні очі.

Різниця між матеріальним і ідеальним полягає в тому, що закони мислення не співпадають з законами тих фізичних, хімічних і біологічних процесів, які відбуваються в цей час у мозку і які складають матеріальну основу свідомості.

Свідомість існує не лише я дещо, що належить даному суб’єкту, а і у вигляді форм суспільної свідомості, які зафіксовані засобами мови.

«Свідомість – це суб’єктивний образ об’єктивного світу». Додамо – креативний образ! Адже людина має можливість логічно зв’язувати і розвивати у власній свідомості думки таким чином, що вони виявляються не лише як копія сприйнятих об’єктів і зв’язків між ними; це завжди творчо перетворене відображення, в якому думка трансформує реальний хід подій. І в цьому сенсі свідомість може відриватися від природного ходу подій.

Свідомість – це вища, властива лише людям і пов’язана з мовленням функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній (в дамках, подумки) побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролі поведінки людини за рахунок рефлексії.

4.2. «Досвід» свідомості у феноменології

Свідомість як потік переживань. Життєвий світ

Душевне життя є плинна єдність, «гераклітів потік», який не можна математично аналізувати і розчленяти на складові – так вважав Е.Гусерль. «Всі переживання зв’язуються в потік. Цей потік охоплює все у якості мого універсального життя, звідки я є, всі стосунки і зв’язки, що належать переживанням, лежать апріорі в потоці переживань».

Потік переживань уможливлює попередню осмисленість світу, створює до-смислову, інтимну сферу, первинні «моделі-зображення» світу, психічні інваріанти нашого сприйняття, яке дозволяє нам в подальшому орієнтуватися в світі, служать основою для роботи предметної свідомості і теоретичного мислення. Це особливо проявляється в горизонт ній структурі сприйняття, адже ми, по Гусерля, завжди сприймаємо більше, ніж нам безпосередньо дано.

Світ (за філософськими традиціями):

1) кантіанська традиція – у 2-х значеннях:

- світ природних речей (наявне буття);

- інтелігібельний світ – світ моралі: особистість характеризується моральною відповідальністю, людство об’єднане моральним світом (через право, науку, філософію). Людина – громадянин світу;

2) гегельяно-марксистська традиція – людина живе в світі, який опредметнений її власною діяльністю. Людина як суб’єкт створює предметні форми, стає повноцінним суб’єктом діяльності. Перебуваючи у світі, людина зобов’язана опредмечувати і розпредмечувати. У Гегеля людина – це субстанція і суб’єкт діяльності. Цю ідею підхопили Фойєрбах і Маркс: людина завжди є предметно діючою істотою в предметному світі. Цю традицію підхопили неомарксисти і радянський марксизм.

3) феноменологічна традиція – від Гусерля, Гайдегера і Шелера до 20-х рр.. 20 ст.: життєвий світ – або просто світ. Горизонт сприймань: людина, сприймаючи певні речі, сприймає їх, керуючись колом припущень, кожна річ у нашому сприйманні іде разом з колом припущень. Коло припущень – це попередні знання (апріорні) – сприймання речей носить незавершений характер (я керуюсь припущенням).

Н-д: бачу фасад, отже, це будівля (це внутрішній горизонт), а вулиця, на якій стоїть будинок, це зовнішній горизонт. В яких би ракурсах ми не розглядали річ, ми однаково бачимо її як дану річ, а не просто площину, що було б, якби наша свідомість лише фотографувала дійсність, відображаючи, як вважає натуралістична психологія. Немає жодної точки, звідки будинок ми побачили б цілком, а ми його бачимо, не бачачи, ми бачимо «ідею» будинку. А ідея не продукт відображення, а продукт уяви, гри душевних сил.

Структурна складність потоку полягає в тому, що він має свій внутрішній час, завдяки чому у людини є можливість пізнавати світ в часі, адекватно розуміти зміни і розвиток. Потік переживань відтворює минуле і передбачає майбутнє, які узгоджуються між собою через плинну фазу переживання – тепер. Кожне окреме переживання починається і закінчується, але потік не має ні початку, ні кінця.

Отже, у людини завжди є горизонт припущень. Існують зовнішній і внутрішній горизонти: внутрішній – це предметне уявлення, кожан річ втягує нас у свій горизонт («Назад до речей» Гусерль); зовнішній – кожна річ вписана в коло доцільності, відсилаючи до інших речей.

Отже, життєвий світ – це: зв’язність внутрішнього і зовнішнього горизонтів, єдність всіх можливих горизонтів, метагоризонт, за допомогою якого ми зв’язуємо всі можливі горизонти нашого сприймання, тобто досягаємо зв’язаності нашого досвіду. Життя свідомості, за Гусерлем, і є те буття, яке завжди шукали філософи, і є та трансценденція, виходячи з якої можна побудувати світ.

• Предметність та інтенційність свідомості.

Свідомість завжди є свідомістю чогось, тобто образи нашої свідомості не порожні, а предметні: в свідомості нам завжди щось протистоїть і уявляється (навіть марення). Отже, всі образи є предметними: всякий образ нас стурбовує, все суще, що є в світі нас турбує. Всі образ вмотивовані, навіть уявні. Предмети є реальні і уявні, ми оперуємо ними, тобто маємо певні предметні образи.

Свідомість – це суб’єктивний образ об’єктивного світу.

Інтенційність свідомості - з давньоримської філософії («тендо» - натягнута струна) – це свідомість, якій притаманна напружена спрямованість. Це поняття ввів філософ і теолог Брентано: інтенціональність – це відтворення актів свідомості.

Предмет завжди сповнений сутності – адже предмет уявляється нами завдяки горизонту, щось являється для свідомості – наша свідомість перебуває в стані напруги (нас в напрузі тримає горизонт, адже його наявність вимагає від нас певної поведінки). Отже, всяке сприймання вимагає від людини релевантної поведінки. Людина, за Гайдегером, є стурбованою: наша увага спрямована до предметів: як зв’язати горизонти? Тобто людина стурбована перспективою розгортання горизонту: горизонт змінюється завжди, тримаючи в напрузі наше сприймання і розуміння. Світ – це універсальний горизонт. Предмет є, тримаючи л-ну в напрузі: як бути з цим предметом? Праця Сартра «Нудота» - ми нудимось світом, який складає неявне знання, ми завжди долучені до світу своєю інтенціональністю; весь час перебуваємо в горизонті світу; в постійній напрузі; ми не бачимо світ прямо, лише торкаємося до світу через горизонт (через «феноменологічну дугу»).

Предмет нам дається прямо, горизонт – по дузі. Горизонт, таким чином, лише натякає на предмети, але прямо нічого нам не говорить.

Життєвий світ – ніби тут, але не є предметом. «Ніщо» - це те, що не може бути предметним, але є тут.

Світ є між мною і предметом, це посередник, якого я не бачу. Завдяки світу предмет для мене являє себе, несе суть. Горизонт мене зводить з предметом і зникає, це «ніщо», яке присутнє тут і тепер. Людина довіряє світу, сумніваючись у предметах, але для неї є дещо безсумнівне – це горизонт.

Світ – це домівка буття. Свідомість існує у формі знання. Знання – в предметному світі. Отже, предметна свідомість реалізує себе у формі знання. Предметом ми володіємо; горизонт ми розуміємо, адже світ завжди нам дається у вигляді смислу. Смисл або є, або немає: тоді як знаннями ми оволодіваємо поступово, то смисл є завжди цілісним. Розуміння є умовою можливості знань. Всяка думка є цінною, якщо вона поєднує в собі елемент знання і осмислення. Розуміння пов’язане з розумінням світу, а знання для нас завжди асоціюються з предметом. Смисл – розуміється (в горизонтах) і налаштовується (зорієнтованість людини: «як бути?»). Таким чином, людина може зрозуміти і зорієнтуватися в ситуації тоді, коли предмет знання змінюється. Розуміння смислу дає певну установку і можливість зорієнтуватися – предмети не втрачаються, тому що ми розуміємо.

PAGE 1

Філософія свідомості