ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА АНТИЧНОГО СВІТУ

ЛЕКЦІЯ 2. ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА АНТИЧНОГО СВІТУ.

До античного світу традиційно відносять Грецію, острови Середземномор'я, Римську державу та, останнім часом, країни Кавказу – Грузію, Вірменію, чия культура зазнала значного впливу Греції і Риму. Початком вважають острови Егейського моря, Кріт і узбережжя Греції приблизно у 3 – 2 тисячолітті до н. е. Ці території зазнали впливу древнього Єгипту і держав Месопотамії – переважно Фінікії (приблизно територія сучасного Ізраїлю та Лівану). В середині 2-го тисячоліття до н. е. на о. Кріт вже існувало складове письмо (один знак передавав окремий склад) і в ньому вже були знаки для передачі окремих голосних і приголосних звуків – тобто відбувався перехід до алфавітного письма. Існували палацові і храмові школи. На Кріті були такі правила письма: рядок зліва направо, рядки згори вниз, виділялись перша літера і перший рядок. Фінікійці вже використовували для позначення звуків окремі літери, але записували лише приголосні. Грекам залишилось додати літери для позначення голосних звуків.

В 9 – 8 ст. до н. е. Древню Грецію і Кріт захопили войовничі племена дорійців. Шкіл вони не знали, але уважно ставились до виховання дітей. Склався образ досконалої людини, освіченої, розвиненої фізично і морально. Дітей виховували домашні вчителі, наставники, як правило старці. Найкращі образи дійшли до нас з поем Гомера. Герої Гомера володіють яскравою і образною мовою, знають міфи, діяння богів і предків, історію свого роду, чудово співають і грають на музичних інструментах, вміють читати і писати, мудрі, вміють мислити, добре володіють зброєю.

У 6 – 4 ст. до н. е., у період розквіту Еллади, провідну роль серед дрібних міст-держав (полісів) грали Афіни і Спарта. Відповідно склались афінська і спартанська системи виховання.

СПАРТАНСЬКА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ. Спартанці, відносно нечисленні нащадки завойовників – дорійців, тримали у колективному рабстві численних нащадків підкорених племен ( біля 10 тис. сімей спартанців – біля 250 тис. сімей ілотів ). В силу цього спартанцям доводилось приділяти велику увагу фізичному розвитку своїх громадян і досконалому володінню зброєю. У Спарті склався ідеал сильної духом, фізично розвинутої, досвідченої у військовій справі, але неосвіченої людини. До нас дійшли описи спартанського виховання, зроблені Ксенофонтом, Плутархом, Павсанієм.

Виховання спартанців було повністю в руках держави. Вважали, що цілеспрямоване виховання має вирішальну роль у вихованні людини. Виховання починалось з першого дня життя. Новонародженого оглядали старійшини: слабких і потворних скидали у провалля, здорових дітей передавали на виховання годувальницям. Спартанські годувальниці славились у всій Греції. Дітей не сповивали, даючи тілу свободу рухів, привчали бути невибагливими до їжі і знати в ній міру, вчили не боятись темряви, не лякатись, годувальниці вміли вгамовувати плач і капризи дітей.

З 7 років всіх хлопчиків збирали разом у так званих агелах, які ділились на іли. Агелу очолював один з хлопців, що виділявся розумом і гімнастичними здібностями. В агелах всі хлопці разом жили, їли, спали, займались. Навчання зводилось до фізичного розвитку, ігор, привчання до слухняності і вміння керувати, мінімального уміння читати і писати. Дітей привчали переносити холод і голод, фізичний біль. З 13 років діти навчались у школах “для гімнастичних вправ”, які очолював “педоном”. Школи опікувались старійшинами, яких учні беззаперечно слухались. Хлопці вивчали військове мистецтво, брали участь у військових іграх, навчаннях, походах. З ними проводили бесіди з метою здійснення морального виховання. Хлопців привчали говорити коротко і ясно (“лаконічна мова”). З 14 років учні брали участь у громадських випробуваннях – “агонах”: демонстрували успіхи у фізичній підготовці, уміння співати і грати на флейті. Всі випробування і змагання були зв'язані з військовою підготовкою. Змагання в терплячості і витривалості полягало у битті різками біля вівтаря Артеміди Ортії. Частина хлопців при цьому гинула, але переможця славили, він ставав знаменитим. Свого роду випускним екзаменом служила криптія – військовий похід, коли молодь потай вбивала самих сильних і авторитетних серед ілотів. За іншими даними, під час криптії молодь поодинці мала прожити рік на землях ілотів, вистежуючи і вбиваючи найавторитетніших з них. І тільки після повернення (якщо повертались) юнаки ставали повноправними громадянами Спарти.

Спартанських дівчат також виховували у дусі переважно фізичного розвитку. З раннього дитинства вони багато грались на свіжому повітрі, займались гімнастикою, танцями. До навчання входили також пісні, володіння зброєю, вміння керувати господарством. В цьому був глибокий зміст – під час військових походів чоловіків жінки вели господарство і тримали в покорі ілотів. В цілому життя і навчання спартанських дівчат було набагато вільнішим, ніж в інших полісах.

Взагалі, спартанська система виховання була дуже архаїчною і не мінялась протягом свого існування.

АФІНСЬКА СИСТЕМА ВИХОВАННЯ. Діти до 7 років виховувались у сім'ях, де орієнтувались на розвиток тіла, почуття краси, моральне виховання. З 7 років починалось шкільне навчання. Дітей з заможних сімей на прогулянках супроводжував спеціальний освічений раб-вихователь, педагог (буквально – дітовод). Він доглядав дитину на вулиці і вдома, сильно впливаючи на її формування. Афінські школи (дидаскалейони) були приватними і платними. Поділялись на два типи: духовний розвиток здійснювали мусичні школи, а фізичний – гімнастичні – палестри. В мусичній школі працювали вчитель-граматист і вчитель-кіфарист, хоча інколи це була одна людина.

Граматист учив читати і писати, рахувати, використовуючи абаку – спеціальний лічильний пристрій. Грамоті вчили буквоскладальним методом (у греків для кожного звуку була спеціальна літера). Учні писали загостреними паличками – стилями на навощених дощечках – церах. Мусичне виховання охоплювало ті сфери культури, яким покровительствували музи – дочки богині пам'яті Мнемозини: поезію, музику, танці, науки, творчість в цілому. В мусичних школах учні завчали уривки з творів класичної поезії і літератури: Гомера, Гесіода, Езопа, Есхіла, Софокла, Еврипіда,... Також вчили грати на лірі і кіфарі, співати пісень (на відміну від Спарти не вчили грати на флейті, вважаючи, що вона не поєднується з мовним розвитком дітей). В палестрі діти вправлялись в бігу, боротьбі, стрибках у довжину, метанні диска і списа.

В цілому навчання хлопчиків в Афінах стояло набагато вище, ніж у Спарті. Афіняни турбувались про гармонію у вихованні, поєднуючи розумове, фізичне, моральне і естетичне виховання. Недаремно саме афінська система виховання була зразком для всього античного світу і дала немало цінного для епохи Відродження. Але жіноче виховання в Афінах було розвинуте дуже слабо. Афінські жінки і дівчата сиділи вдома, вели господарство і доглядали малих дітей. Дівчата в Афінах одержували лише домашнє виховання, де головним елементом було прищеплення покори чоловікові. Лише дівчата з аристократичних сімей вміли читати і писати, здобували літературну і музичну освіту, та й то не всі. Тому не дивно, що багаті і знатні афінські чоловіки полюбляли проводити час у товаристві гетер. Гетери виховувались при храмах Афродіти і вміли танцювати, грати на музичних інструментах, підтримати бесіду на літературні і політичні теми, тому служили більше не для тілесного, а для естетичного і розумового задоволення чоловіків. Але професія гетери не була дуже шанованою, тому так виховувалась невелика частина дівчат з бідних родин.

Можливо, низький рівень жіночої освіти призвів до того, що чоловіки грецьких полісів (крім Спарти) охоче спілкувались між собою, що привело до широкого поширення гомосексуалізму. В деяких полісах навіть довелося приймати спеціальні закони, спрямовані на народження дітей. Набув поширення звичай, коли у хлопчика-підлітка був дорослий наставник, котрий за кілька років вводив свого підшефного у світ дорослих звичаїв, попутно залучаючи і до гомосексуалізму. На виправдання древніх греків слід зазначити, що гомосексуалізм був поширений у чоловічих інтернатних закладах у всі епохи.

Частина учнів з 16 до 18 років продовжувала навчатись у державних закладах – гімнасіях (всього відомі три - Академія, Лікей, Кіносарг). Вони були за містом, біля храмів, оточені садами і служили також місцем відпочинку громадян. Афінські громадяни своє дозвілля часто проводили разом з юнаками, спостерігаючи за їх фізичними заняттями, а також за розумовим і моральним розвитком під керівництвом філософів, риторів, музикантів і поетів. Саме слово школа походить від грецького “схола”, що означає дозвілля, відпочинок від праці, присвячений фізичному і духовному удосконаленню. В Академії, біля храму героя Академа, викладав Платон. В Лікеї, біля храму Аполлона, викладав Арістотель. В Кіносаргу, біля храму Геракла, вчив Антисфен, засновник школи кініків (циніків). Тут вчили не лише дітей афінських громадян, а й іноземців і вільновідпущеників. У 18 років всі афінські громадяни ставали ефебами і проходили дворічну військову службу.

В Афінах і інших містах-державах з 5 – 4 ст. до н. е. почали навчати молодь у приватних школах мандрівні вчителі мудрості – софісти, які навчали перш за все красномовству і логіці. В цей час влада в більшості міст стає виборною, тому для професійних політиків уміння переконувати і відстоювати свої погляди стало життєво необхідним (з втратою влади часто втрачали і життя). Софісти вирішували прагматичні задачі: навчити майбутніх політиків довести, обґрунтувати будь-яку точку зору у словесному змаганні, публічно виступати, вести бесіду у формі гострих запитань і відповідей. Софісти заклали основи розвитку риторики, логіки, граматики (тут під граматикою розуміли мистецтво мови і аналіз художніх і наукових творів), використовували різноманітні способи навчання: оповідання, розгорнуте доведення, бесіду, лекцію, дискусію. Загалом, діяльність софістів сприяла підвищенню рівня освіти юнаків, привчала їх правильно мислити і говорити, наслідувати зразки поведінки великих людей.

З 6 ст. до н. е. почали виникати філософські школи, видатні представники яких зробили значний внесок у розвиток освіти і виховання. Почали зароджуватись перші наукові погляди на навчання і виховання. Коротко розглянемо внесок найбільш відомих представників античності у розвиток педагогіки.

Піфагор (біля середини 6-го ст. до н. е.), засновник піфагорійської школи, своєрідного релігійно-етичного братства. Піфагорійці розробили вікову періодизацію розвитку людини, в основу якої поклали число 7 (в перші сім років випадають зуби, в другі – настає статева зрілість, в треті – виростає борода). Навчати і виховувати потрібно в кожному віці, щоб люди поводились відповідно віку. Навчання має відбуватись за обопільною згодою учня і вчителя, інакше воно безрезультатне. Навчали через символи, особливо математичні. Вчителі розвивали пам'ять учнів. Учнів привчали самостійно долати труднощі в навчанні, причому вчитель не полегшував хід навчання.

День починався з самотньої прогулянки у священному гаю, щоб учень міг упорядкувати і гармонізувати свідомість. Потім у храмі відбувалось навчання, співи, моральне виховання, гімнастика і сніданок. Далі – прогулянка з друзями для пригадування уроків і “вправляння у добрих справах”. Потім спільна трапеза, після якої читали, причому самий молодий учень читав, а самий старший коментував. В кінці дня вчитель висловлював настанови і учні розходились по домам.

У 5 ст. до н. е. у рамках єдиної на той час науки – натурфілософії, обширні емпіричні відомості про виховання почали викристалізовуватись в системи. Ряд давньогрецьких філософів висловили цінні, як на той час, думки про навчання.

Геракліт (520 – 460 до н. е. ) висловив ряд цінних думок про навчання і виховання: кожна людина здатна до навчання, пізнання істини і самовдосконалення. У людини два основних знаряддя пізнання – відчуття і розум. Про істинність чи неістинність явища свідчать не відчуття, а розум; критерієм істини є не дослід, а те загальне, яке треба навчитись слухати, розуміти, говорити про нього. Метою розумового виховання є пізнання задуму, яким все керується, тому багатознайство розуму не научає. Важливо оволодіти способами засвоєння і передачі знань. Для пізнання істини необхідно бути не лише старанним учнем, а й мати розвинену душу; розумова освіта і моральне виховання – єдиний процес. Дуже важливою є здатність самостійно мислити – висновок про важливість самовиховання і самоосвіти в становленні особистості.

Демокріт (460 – 370 до н. е.). Вчений-енциклопедист, один з засновників матеріалістичного погляду на світ і на людину. Вважав, що виховання має відповідати природі дитини; головне в сімейному вихованні – вчити наслідувати приклад батьків; важливість вправ, бо “хорошими людьми стають більше від вправ, ніж від природи”; привчати дитину до праці, бо “навчання робить прекрасні речі лише на основі праці”; основним мотивом самовдосконалення дитини є її цікавість; задача вчителя – пробуджувати внутрішню тягу дітей до навчання, словесним переконанням сприяти “благому” стану душі.

Сократ (б.470 – 399 до н. е.). Істину шукав шляхом діалогу разом з учнем. Вперше свідомо використовував індуктивні доведення, давав загальні означення, працював над поняттями. На початку бесіди-діалогу вчив побачити проблему там, де раніше все здавалось ясним, і захопитись її дослідженням. Далі починалась друга частина бесіди – “маєвтика” (дослівно повивальне мистецтво). Серією запитань Сократ підводив учня до визнання тих положень, які вважав істинними, а учню здавалось, що він зробив це самостійно. Пробуджував до самостійного мислення душу і розум учня.

Ксенофонт(б.430 – 355 до н. е.). Учень Сократа, автор першого античного педагогічного роману “Кіропедія” (“Виховання Кіра”). На його думку, освічена людина повинна досконало володіти риторикою, мистецтвом суперечки, софістичною діалектикою, тобто вести суперечку шляхом співставлення, вміти аналітично тлумачити поняття, що обговорюються, володіти способами дослідження понять шляхом аналогії. Освіта молоді не може бути приватною справою, а, як у Спарті, має бути під контролем держави і мати на меті виховання досконалих громадян. На першому місці у вихованні стоїть навчання справедливості, що сприяє формуванню основ моралі. У вихованні головна увага не дитячому, а юнацькому віку.

Платон (427 – 347 до н. е.). Учень Сократа, філософ-ідеаліст. На основі гімнасію заснував філософську школу – Академію (387), якою і керував. Придумав і сконструював водяний годинник-будильник. Зміст освіти в Академії: математика, діалектика, астрономія ... Методика навчання полягала в сократівських бесідах, суперечках, діалогах. В діалогах “Протагор”, “Федона”, “Держава”, “Бенкет”, “Федр” розкривається суть процесу пізнання; “Теєтет” – теорія пізнання; “Менон” – ідея пізнання як пригадування того, що душа знала до свого земного втілення. Вважав, що процес пізнання полягає в пригадуванні божественних, безсмертних ідей. Дитину потрібно оточувати прекрасними образами, які пробудять в її душі смутні спогади про ідеальний світ. Тлумачив освіту як те, що з дитинства веде до доброчинності, викликає прагнення стати досконалим громадянином, що вміє справедливо підкорятись і командувати.

Висунув ідею державного виховання, яке описав у творі “Закони...”. Влада регулює шлюби, не допускаючи подружніх пар з різних соціальних груп і підбирає батьків, від яких буде здорове потомство; дітей виховують спеціальні годувальниці в державних виховних будинках. З 3 до 6 років вихованням займаються спеціальні виховательки на відповідно обладнаних площадках біля храмів. Перебуваючи на свіжому повітрі і граючись, діти набувають знань і готуються до навчання у школі. З 7 до 12 років державні школи, програма яких відповідає сучасних Платону афінським. З 12 до 16 років навчання продовжується у гімнасіях і палестрах, що організовані на зразок афінських. Основна маса дітей на цьому припиняє навчання і займається професією своїх батьків. Діти еліти продовжують навчання в школах підвищеного типу, готуючись до державної і воїнської діяльності. У 18 – 20 років юнаки проходять ефебію, яка є не просто службою в армії, а своєрідною вищою школою з військово-гімнастичною і філософською підготовкою. Більшість громадян після ефебії стають воїнами, а обдаровані продовжують навчання, готуючись до управління державою. Особливо обдаровані державні діячі продовжують навчання ще кілька років, з тим, щоб зайняти вищі державні посади.

У проекті ідеальної держави і виховання громадян Платона цікаво переплітаються риси сучасного Платону афінського державного ладу і афінського та спартанського виховання. Це перший відомий нам випадок в історії, коли людина прагне замінити державний лад поверненням до архаїчних форм, ідеалізуючи старовину. Неважко здогадатись, що втілення ідей Платона могло привести лише до консервації певних порядків і повному щезненню таких понять, як прогрес і нове (для Спарти подібний консерватизм обійшовся надто дорого). Можна лише здогадуватись, що такого розумного чоловіка, як Платон, на подібні ідеї штовхнули негативні моменти політичної боротьби в Афінах.

Антисфен (450 – 360 до н. е. ). Учень Сократа, засновник філософської школи кініків (циніків). У вихованні основним методом вважав особистий приклад вчителя. Високо ставив виховуючу роль праці, бо блага людини є результатом її особистої праці. Виховання звички до подолання труднощів, звідки випливає обов'язкова умова виховання – загартування, прищеплення стійкості, презирство до розкошів, вміння переносити незгоди, фізичні незручності. Велика роль морального виховання, для чого важливо не стільки передавати знання учням, скільки виховувати силу волі. Моральне виховання зв'язано з фізичним. Важливе місце належить розумовому вихованню.

Арістотель (384 – 322 до н. е. ). Учень і продовжувач ідей Платона. Заснував філософську школу в гімнасії Лікей, де навчання відбувалось під час прогулянок ( “перипата” – перипатетики ). Створив ряд праць, які охоплювали всю суму тодішніх знань. “Метафізика” – розділ філософії, що вивчає недоступне для органів чуття. “Органон” – логіка і теорія пізнання. “Поетика” – основи естетики. “Фізика” і “Про небеса” - натурфілософські погляди, знання про довколишній світ. “Риторика” – про ораторське мистецтво.

В усіх основних творах розглядав проблеми виховання. Людину називав “політичною, або суспільною твариною”. Розвивав ідею державного навчання і виховання, але не відкидав і сімейне виховання. За Аристотелем, виховання залежало від суспільного становища людини. Раби мають готуватись до праці, а діти вільних до розумового розвитку. Діти аристократії мають одержати найкращу освіту, бо будуть керувати державою.

Задача вихователя – розвивати природу дитини, а це розвиток розуму. Спотворення розуму веде до деформації душі і духовної бідності. Розумне мислення і діяльність передбачає виховання волі.

Виділив три основні групи факторів, що впливають на формування людини: оточуючий світ; внутрішні сили, які розвивають задатки людини; цілеспрямоване виховання, яке розвиває здібності людини в потрібному для суспільства напрямку. Вихователь розвиває душу, яка має три види: рослинну(харчування і розмноження), тваринну(почуття і бажання), розумну(мислення і пізнавальна діяльність). Природа душі вимагає єдності фізичного, естетичного, морального і розумового виховання – вперше обґрунтував необхідність гармонійного виховання.

Вікова періодизація: від народження до 7 років – виховання в сім'ї, далі у школі – з 7 до 14, з 15 до 21 року.

Продумав і логічно обґрунтував зміст освіти, виділивши в ньому 4 блоки. 1 – пропедевтичний, підготовчий: читання, письмо, граматика, арифметика, гімнастика, малювання, музика, елементарні знання логіки, уміння і навички логічного мислення. 2 – основний: знання про світ, тобто науки про природу, історія, астрономія, математика, метафізика, філософія. 3 – знання як керівництво до практичного добропорядного життя в сім'ї і полісі-державі: етика, політика. 4 – знання, уміння і навички основ практичної діяльності і особистої творчості: риторика, поетика. Однак у вільних громадян практичне володіння мистецтвом не повинно досягати однобічного професійного рівня, виробляти продукти на продаж повинні раби.

Намітив основні ступені пізнавальної діяльності: відчуття, пам'ять, досвід, наукове пізнання. До наукового пізнання розробив логіку наукового мислення, уміння користуватись понятійним апаратом.....

В методиці навчання і виховання спирався на таку якість людини, як наслідування – повторення, копіювання, слідування прикладу, зразку приносить людині задоволення, радість. Вчив, що розумове, фізичне, моральне виховання вимагають цілісної серії продуманих вправ, частих повторень бажаних дій, що викликають почуття задоволення.

ЕПОХА ЕЛЛІНІЗМУ ( 3 – 1 ст. до н. е. ). У третьому столітті до нашої ери Грецькі поліси були частково завойовані македонцями, частково добровільно приєднались до Македонської держави (приблизно на території північних районів сучасної Греції). Завоювання Олександра Македонського сприяли поширенню еллінської освіти і поглядів на виховання по всій території Месопотамії та ряду прилеглих місцевостей. Після смерті Олександра Македонського (323 р. до н. е.) розпалась його імперія і на території Середземномор'я, Близького Сходу, Закавказзя, Північної Африки виникли держави, культурне життя яких характеризується переплетенням елліністичних і східних елементів. Ці держави припинили існування на рубежі нашої ери під натиском Риму і Парфії. Ідеалом у них була не героїчна особистість, а самостійний, незалежний і сильний мудрець.

Розвинулись державні навчальні заклади, які підпорядковувались владі монарха або міській. Першим ступенем освіти був дидаскалейон – початкова школа для дітей з 7 до 12 років, доступна для вільнонароджених, де вивчались грамота, арифметика, література, музика, малювання. Навчання проводив один вчитель, що жив досить безбідно, маючи зарплату до 700 драхм на рік, а кращим вчителям виплачували грошові винагороди і на їх честь видавали декрети. За поведінкою учнів стежив раб-педагог. Несумлінних учнів карали фізично. Читати навчали буквоскладальним методом. При вивченні письма учні вправлялись у переписуванні зразків. Існували моделі геометричних тіл, ящики з піском для вправ у кресленні, таблиці з прикладами, абаки.

Граматичні школи давали ґрунтовну освіту, учнів навчали граматиці, під якою розуміли вивчення літератури, поетичних творів.

Гімнасії трансформувались у державні заклади для багатих і знатних юнаків, що давали вищу освіту. У формі вільних бесід учнів навчали літературі, основам філософії, музиці, математиці, географії, риториці. Керували гімназіями багаті громадяни-меценати. Ефебія з військової підготовки трансформувалась у одно- або дво- річний заклад, де з військової підготовки головний акцент було зміщено на загальноосвітню, переважно філософсько-риторичну, тобто стала наближатись до гімнасію.

Виникли крупні центри просвіти – Афіни, Корінф, Пергам, Смірна, Антіохія, Олександрія, Рим. В мільйонній Олександрії було створено центр наук і мистецтв – Мусейон, де вивчали проблеми філології, астрономії, математики, ботаніки, зоології. В бібліотеці в 1 ст. до н. е. налічувалось близько 700 тис. свитків, були майстерні писців, школи перекладачів, театри, палестри, гімнасій. Почала розвиватись жіноча освіта. Піфагорійка Гіпатія ( 370 – 415 ) була відомим математиком і філософом, керувала школою в Олександрії. (школа спалена, сама вбита християнами-фанатиками).

У 3 – 2 ст. до н. е. у Вірменії під впливом еллінізму почала поширюватись освіта і культура. Відкрились школи і гімнасії, де учні навчались грецькою мовою, вивчали поетику, історію, філософію. У 4 ст. н. е. була створена своя писемність. Еллінська освіта поширилась і в Грузії, де також зафіксовано школи і гімнасії. Скіфська верхівка була знайома з грецькою писемністю і культурою від Причорноморських міст-колоній, принаймні для зовнішніх стосунків скіфи користувались грецькою писемністю; у скіфських курганах знайдено велику кількість грецьких ремісничих виробів.

ДРЕВНІЙ РИМ.

Первісно виховання було сімейним, патріархальним. Батько мав необмежену владу над дітьми, але відповідав за їх виховання перед общиною. З 2 ст. до н. е. під впливом Греції набуло поширення граматичне виховання, але воно мало свої особливості. Математикою займались мало, на першому місці було вивчення законів. Причиною цього були республіканський лад і виборність посадових осіб. Музиці і гімнастиці майже не навчали, але навчали їздити верхи, плавати і фехтувати. В сім'ях знаті дітей вчили домашні вчителі-греки, але вже у 2 – 1 ст. до н. е. в містах з'явились приватні школи з грецькою і латинською мовами викладання.

Елементарну освіту давали тривіальні школи, де навчали за невелику плату (тривіум – перехрестя трьох доріг, бо школи часто були на розі вулиць). Програма і термін навчання залежали від вчителя. В основному вивчали читання, письмо, рахування, закони Риму. Вчились разом хлопці і дівчата. Професія вчителя вважалась різновидом ремісничої, не шанувалась і не приносила вигоди. Державного контролю за тривіальними школами не було, часто їх відкривали різні випадкові люди. Знатні і багаті люди не відправляли своїх дітей у ці школи, а давали їм початкову освіту вдома.

Підвищену освіту давали граматичні школи, які спочатку відкривались грецькими вчителями і будувались за грецьким зразком. Вчитель такої школи займав досить високе становище, іноді був на державній службі і одержував платню. Навчались хлопці з 12 до 16 років. Для шкіл були створені підручники і хрестоматії, що містили уривки з творів Гомера, Вергілія, Цицерона, та інших.

Риторські школи готували молодь аристократичного походження до практичної кар'єри. Учням викладали основи ораторського мистецтва і багато часу відводилось на практичні вправи – складання промов на задану тему. Паралельно учням давали необхідні кожному культурному римлянину знання з філософії, права, історії, ... В риториці віддавали перевагу не змісту, а формі, зовнішній ефектності. Було відпрацьовано структуру зразкової промови: вступ, виклад суті справи, доведення власної позиції, спростування тверджень противника, висновок. Учнів вчили прикрашати промову, постійно вправлятись, виступати перед публікою. Вчителі риторики були людьми заможними, поважними в суспільстві, мали вплив на політичне життя, нерідко займали високі державні посади.

На межі нашої ери імператор Август заснував ще один тип навчальних закладів - колегії юнацтва – виховні центри для дітей знаті. Засновані в Римі для формування правлячої еліти, вони згодом поширились по всій імперії.

В цей же час склався стійкий шкільний канон, куди входили зміст освіти, порядок і методи навчання. Виділялось 9 основних шкільних дисциплін: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, медицина, архітектура. До 5 ст. н. е. медицина і архітектура поступово випали із змісту освіти і сформувалось 7 “вільних мистецтв”, які пройшли всю епоху середньовіччя ( вільних тому, що призначались для дітей вільних громадян, для рабів існували “механічні мистецтва”, які готували до ремісничої діяльності ). Тоді ж філософ Боецій (біля 480 – 524) розділив 7 “вільних мистецтв” на трівіум: граматика, риторика, діалектика і квадріум: арифметика, геометрія, астрономія, музика. Він же шляхом компіляції склав шкільні підручники, за якими навчались близько тисячі років. Однак вже у 5 ст. н. е. риторика виродилась у натаскування учнів у красномовстві без уваги до їх загальної освіти. До видатних діячів освіти у Римі належали Цицерон, Сенека, Квінтіліан.

Марк Туллій Цицерон (106 – 43 до н. е. ) – оратор, політичний діяч, філософ, педагог. Ідеалом виховання за Цицероном є досконалий оратор, художник слова, громадський діяч. Шляхом до цього є систематична неперервна освіта і самоосвіта. Громадянин мусить мати слідуючі риси особистості: такт, чуйність, мужність, поміркованість, розумність, справедливість, дружба, прагнення служити суспільству.... В зміст освіти входять філософія, юриспуриденція, історія, ораторське мистецтво.

Луцій Анней Сенека (біля 4 – 65 н. е.) вважав, що головне завдання освіти - виховання морально досконалої людини. Основним предметом навчання вважав філософію, яка є засобом розуміння природи, самого себе і засобом морального самовдосконалення. Основним методом виховання – саморух до божественного ідеалу. Основним засобом виховання – повчальні бесіди-проповіді з наочними прикладами з життя та історії. Був прихильником енциклопедичної освіти.

Квінтіліан (біля 35 – біля 90) – перший римський вчитель риторики на державній службі, автор твору “Про освіту оратора”, де виклав весь курс навчання риториці. За Квінтіліаном навчання починається з раннього дитинства, дитину потрібно вчити правильно вимовляти звуки і слова. Навчання має бути природнім і радісним через впровадження спільної діяльності учнів, змагання у виголошенні промов, тощо. В методах навчання виділяв три послідовні стадії: наслідування, теоретичні настанови, вправи. У вчителі бачив високоосвіченого філософа, котрий любить дітей, вміє навчати, обережний у винагородах і покараннях. Був заново відкритий в епоху Відродження і користувався дуже великою популярністю серед тогочасних педагогів.

ЗАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ ТРАДИЦІЙ У ВИХОВАННІ. У першому столітті нашої ери у районах Близького Сходу почали складатись перші християнські общини, які швидко поширились по всій території Римської імперії. Для християнських общин характерні турбота про духовні блага особистості і особлива увага до виховання дітей і юнацтва обох статей.

Власне християнське навчання і виховання здійснювалось в замкнених общинах, таких як секта “Євсеїв”, община кумранітів “Новий завіт”, тощо. Кожен член общини віддавав єдиновірцям все своє майно і свою працю. Особливий час, “третина ночі”, відводився на спільне вивчення священних текстів, перш за все рукописів Старого завіту, апокрифічних творів, вдячних молитов. Колективні форми поєднувались з індивідуальними, такими як “духовне очищення” і “внутрішнє покаяння”, що вважалось пропедевтикою розумової діяльності і основою успіху в розумовому розвитку.

Керівники общин одночасно були і вихователями, “вчителями праведності”. Основні способи навчання: усні і письмові настанови, спільне читання текстів з біблейських книг, складання і виголошення проповідей, розучування молитов, псалмів, притч, переклад священних текстів з давньоєврейської на арамейську і грецьку мови. Велика увага приділялась створенню у членів общини внутрішнього настрою, емоційного підйому, мотивації навчання як угодної богу справи.

Власне християнське навчання і виховання обґрунтовувалось текстами другої частини біблії – євангельськими і апостольськими. Основні педагогічні ідеї є синтезом старозавітних і елліністичних поглядів на виховання людини, в основі яких лежить вчення про любов до всіх людей як шлях до спасіння; щоб досягти спасіння і вічного життя, людині потрібно самовдосконалюватись в напрямі християнського ідеалу.

У 1 – 2 ст. поширювалась практика книжного навчання і християнського виховання з боку мандрівних вчителів – проповідників. В частині християнських общин відкривались школи, у 2 – 3 ст. діяла велика школа християнського богослів'я в Олександрії, один з керівників якої, Климент Олександрійський (? – до 215 н. е. ) написав книгу “Педагог”. Він приділяв особливу увагу вихованню культури релігійних почуттів, вважаючи, що сім вільних мистецтв дають лише зовнішню освіченість і є тільки додатковим засобом виховання.

Працю християни розглядали як елемент, що вносить зміст у буття людини. Дітям прищеплювали повагу до праці, почуття радості від праці. Слова: ”Хто не хоче трудитись, той не їсть” – належать апостолу Павлу.

У 313 р. Міланським едиктом імператора Костянтина 1 Великого ( 285 – 337 ) християнство було визнано рівноправною релігією і вчителі-християни почали вільно викладати в тривіяльних і граматичних школах та тлумачити античну історію, літературу і філософію з позицій християнського віровчення.

Таким чином склалась традиція християнського виховання, для якої характерна особлива увага до особистості і душі людини, пріоритет віри над знаннями, розуміння книжного навчання Священному письму як богоугодної справи, нерозривний зв'язок освіти з моральним вихованням, усвідомлення високої очищаючої ролі праці , важливість організації з дитинства трудового виховання, підготовка до фізичної і духовної праці.

Найбільш видний християнський мислитель того часу – Августин Аврелій, або Блаженний Августин ( 354 – 430 ). В трактаті “Про град Божий” поєднав всі античні і християнські філософські системи в одну універсальну. Розробив вчення про гріховність, добро і зло, любов, спасіння, покаяння. Основою знань вважав поєднання почуттів, думок і благочестивих прагнень. Ведучим методом пізнання проголосив самозаглиблення, оскільки істина міститься в душі і лише пізнання істини може привести людину до бога.

Після падіння Римської імперії під натиском варварів протягом 5 – 6 ст. римські типи шкіл зникли і досягнення Античності заново були відкриті лише в епоху Відродження. Християнське виховання збереглось завдяки існуванню монастирів з їх школами і бібліотеками і з 7 ст. в Європі існували лише монастирські школи і християнське виховання.

РИМСЬКЕ ОТОЧЕННЯ.

У германських племен, що оточували Римську імперію, було поширене родо-племінне виховання. Хлопці з певного віку виховувались у військовому загоні, головна увага приділялась загартовуванню, фізичному розвитку, військовим вправам. Існували обряди посвяти в дорослі. Повноправним членом племені ставав той, хто пролив кров ворога. Молодь виховували старі воїни.

Пізніше ця практика вплинула на ідеали лицарського виховання і навіть на монастирське – перші монастирі були фортецями, а монахи навчались військовій справі.

Подібно до германських племен відбувалось виховання і у праслов'янських племен, що населяли територію Східної Європи, в тому числі й Україну. Виховання йшло по лінії розвитку фізичних сил і спритності, прищеплення навичок володіти зброєю і здобувати засоби до існування. На відміну від германців, у праслов'ян виховання відбувалось в родині.

Кельти (галли, гелати ), що населяли Галлію (сучасна Франція), Ірландію і Британію, мали інші виховні традиції. В юнаків виховували такі якості, як хоробрість воїна, гостинність господаря, вміння зберігати пристройний зовнішній вигляд в будь-яких обставинах, красномовство співбесідника. Молодь із знатних сімей виховували кельтські жерці – друїди, виховання проходило в усній формі, молодь збиралась і жила групами в домі вождя чи жерця. Юнаки також одержували військово-спортивну підготовку. Дівчат із знатних родів вчили кращі жінки роду, майстрині, знахарки. Дівчата уміли співати, красномовно говорити, вишивати, доглядати за своїм тілом, володіти зброєю.

Коли у 5 ст. кельти були навернені у християнство, то їх традиційна увага до навчання і виховання в поєднанні з християнським віровченням дала хороші результати. Протягом 6 – 11 ст. саме британські і ірландські монахи були найосвіченішими, дали багато відомих вчителів і просвітителів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. История педагогики. Часть 1. От зарождения воспитания в первобытном обществе до середины 17 в.: Учебное пособие для педагогических университетов/ Под ред. Академика РАО А. И. ПИСКУНОВА. – М.: 1997. – 192 с. С. 52 – 94.

2. Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. – Київ: Наукова думка, 2001. – 912 с. С. 27.

ШКОЛА І ПЕДАГОГІКА АНТИЧНОГО СВІТУ