ОСВІТА В УКРАЇНІ В 18-19 СТ
ЛЕКЦІЯ 7. ОСВІТА В УКРАЇНІ В 18-19 СТ.
За переяславською угодою 1654 р. лівобережна Україна увійшла до складу Московської держави. Тривалий час (до ліквідації гетьманщини у 1764 р.) Україна користувалась певною автономією у питаннях самоуправління і освіти. Московський уряд не міг одразу перебудувати Україну на московський лад через відмінності у мові, перевагу українців в освіті (основна маса освічених спеціалістів була з України) та традиції поваги до особистості. Так що протягом ста років йшло поступове зрівняння українських і московських земель, щоправда це зрівняння йшло не шляхом підвищення освіти московських земель, а шляхом зниження рівня освіти у культури в Україні.
КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ. Довгий час Києво-Могилянська академія була єдиним закладом вищої освіти вУкраїні. Виникнувши у 1631 р. як братська школа, до 1651 р. вона здобула славу колегії, де давали освіту вище середнього рівня. В часи воєн школа припинила свою діяльність, її приміщення зазнали руйнувань і пошкоджень, частина викладачів і старших учнів вступили до козацького війська.
Заняття були відновлені у 1669 р., коли відкрились чотири початкові класи: фара, інфіма, граматика, синтаксис. З 1672 р. почались заняття у класах піїтики, риторики і філософії, тобто школа повернулась до статусу колегії. А у 1689 р. у колегії стали вивчати богослів'я і вона фактично стала вищою школою – академією. Офіційно статус академії закріпив Петро I грамотою від 26 вересня 1710 р.
Академія складалась з 8 класів: фара, інфіма, граматика, синтаксис, піїтика, риторика – навчались 1 рік, філософія – 2 роки, богослів'я – 4 роки. Отже, повний курс тривав 12 років. Учень мав право залишатись за власним бажанням кілька років в одному класі, повернутись з вищого класу до нижчого, достроково перейти до вищого класу в разі відмінних успіхів. У другій половині 18 ст. рівень академії поступово занепадає, вона починає набувати характеру школи для підготовки духовенства, навчання скорочується до 10 років за рахунок скорочення курсу богослів'я (щоб відвернути майбутніх священників від зайвого мудрування).
У другій половині 18 ст. в академії вивчались такі предмети: мови – латинська, грецька, єврейська, польська, російська, німецька, французька; математика, історія, географія, геодезія, фортифікація, піїтика, риторика, філософія, богослів'я, малювання, спів. Такий перелік предметів зумовлений двоїстим завданням, що стояло перед академією – готувати кадри священнослужителів і готувати знатну молодь до державної служби. Рівень викладання математики був дуже низьким. Єврейську, грецьку і польську мови, незважаючи на їх обов'язковий характер, багато студентів вчили неохоче. З німецької і французької мов студенти вчили одну на вибір. Риторика і піїтика користувались великою повагою через виступи студентів під час урочистостей і постановку ними віршованих п’єс. Високо стояло викладання музики – студенти часто співали в придворних і церковних хорах, ставали композиторами. Вивчення російської мови почалось згідно указу Катерини II з 1765 р. і згодом вона стала мовою викладання в академії.
У 1721 р. Святий Синод прийняв постанову про обов'язкове відкриття архієрейських шкіл у всіх єпархіях тодішньої Росії. Задовго до цього указу в Україні вже діяло кілька шкіл вище середнього рівня, що заслужено мали статус колегіумів. Чернігівський колегіум розпочався у більш скромному статусі православної (колишньої єзуїтської) школи у м. Новгород-Сіверському у 1671 р. У 1689 р. Чернігівський архієпископ Лазар Баранович перевів школу до Чернігова. Його наступник, Іван Максимович, у 1700 р. перетворив школу в колегіум. В колегіумі могли вчитись діти всіх станів, він не мав чисто релігійного характеру.
Навчання в колегіумі спочатку відбувалось в межах “семи вільних мистецтв”, у 1705 р. було відкрито клас риторики, 1748 р.- клас філософії, а між 1787 і 1794 рр. – клас богослів'я. Учні навчались слов'янською, польською та латинською мовами, з яких першість належала латині. Багато часу приділялось письмовим та усним перекладам з латинської мови на слов'янську та навпаки. В класах піїтики і риторики учні вправлялись у написанні промов та хвалебних віршів, підбиранні синонімів та епітетів. В цілому зміст освіти в колегіумі відповідав сучасним йому єзуїтським та піярським школам.
З другої половини 18 ст. значення Чернігівського колегіуму поступово почало занепадати. В колегіумі не вивчались сучасні іноземні мови, математика, історія, географія, право, фізика, практична філософія. Це потроху вимивало зі стін колегіуму дворянських дітей, яким була потрібна підготовка до майбутньої військової, дипломатичної та урядової служби. Російський уряд також вживав заходів для впровадження професійних станових шкіл. Тому Чернігівський колегіум з кінця 18 ст. став перетворюватись у професійну школу для підготовки священнослужителів, що було юридично закріплено перетворенням колегіуму у семінарію у 1809 р.
У 1722 р. на виконання розпорядження Синоду про відкриття архієрейських шкіл, таку школу було відкрито в Білгороді, а у 1726 р. переведено до Харкова. У 1727 р. було відкрито клас філософії, а у 1734 р. – клас богослів'я, і з цього часу школа стала іменуватись Харківським колегіумом. У 1759 та 1762-1764 рр. у колегіумі працював відомий український філософ Г. С. Сковорода. В колегіумі навчались діти як духовенства, так і української старшини та заможних міщан, які прагнули дати своїм дітям хорошу загальну освіту. Кількість учнів в різні роки коливалась від 400 до 700.
Наприкінці 18 ст. Харківський колегіум все більше втрачав учнів світського стану, і його назву у 1790 р. було змінено на семінарію.
Харківський колегіум за роки свого існування значно підняв культурний рівень Харкова і всієї Слобожанщини, послужив зразком створення навчальних програм для багатьох духовних шкіл, підготував грунт для створення Харківського університету.
У 1738 р. у Переяславі було відкрито школу ”слов'яно-латинського ученія”. Близькість Києва дозволила мати відразу 6 класів, у 1773 р. було відкрито клас філософії, а у 1778 р. – клас богослов'я, перетворивши школу на колегіум. Головним предметом була латинська мова. Проте Переяславський колегіум проіснував недовго. У 1785 р. класи філософії і богослов'я перевели до новоствореної Новгород-Сіверської духовної семінарії, а класи, що залишились, утворили Переяславську семінарію як підготовчу філію Київської академії. Через зміни кордонів церковних єпархій у 1799 р. Переяславська семінарія стала називатись Полтавською семінарією, хоча була переведена до Полтави лише у 60-х роках 19 ст.
З 1779 р. в Полтаві діяла Словенська семінарія, де навчався з 1780 до 1789 р. Іван Котляревський, який так і не закінчив курс навчання в богословському класі. У 1798 р. Словенську семінарію перевели до Новомиргорода, а у 1804 р. – до Катеринослава.
У 1765 р. було відкрито Новгород-Сіверську семінарію шляхом переведення вищих класів Переяславської. Це була досить крупна школа підвищеного типу, у 1790 р. в ній нараховувалось 473 учні.
Наприкінці 18 ст. діяли ще одна семінарія на Поділлі і одна на Волині.
Семінарії спершу були загальноосвітніми всестановими навчальними закладами, але з кінця 18 ст. більшість учнів у них готувалась до духовної кар'єри, хоча професійними церковними школами семінарії стали на початку 19 ст.
У другій половині 18 ст. в Україні починають відкриватись пансіони для дітей шляхти, де хлопців готували до військової та цивільної служби, а дівчат до світського життя. Вчителями в цих пансіонах були переважно іноземці. Відомі пансіони для хлопців і дівчат у Глухові, два пансіони у Харкові, пансіон у Стародубі. Це були переважно невеликі заклади, Чернігівський пансіон у 1799 р. нараховував 29 учнів та 5 вчителів.
У другій половині 18 ст. українська шляхта робила неодноразові спроби домогтися відкриття університету, який би давав змогу їх дітям готуватись до державної та дипломатичної служби. У 1760 р. вихователь тодішнього гетьмана Кирила Розумовського Григорій Теплов подав детально розроблений проект університету в Батурині. Коли на початку царювання Катерини II у 1767 р. було скликано “Комісіі о сочиненію новаго Уложенія”, то від української шляхти поступило багато вимог про відкриття в Україні університету. Українське дворянство хотіло також відкриття дворянських військових шкіл та жіночих шкіл для виховання своїх дочок.
За часів Гетьманщини в Україні існувало кілька цікавих спеціалізованих шкіл. Глухівська співацька школа (1736-1761) готувала співаків до царського двору цариць Анни та Єлизавети. В школі навчалось трохи менше ста учнів, які добре забезпечувались державою. Найбільш відомим випускником Глухівської школи є Дмитро Бортнянський, співак і композитор, творець багатьох молитов, серед яких самий знаменитий церковний гімн “Коль славен”.
При Києво-Печерській лаврі у 1763 р. було засновано малярську школу, яка проіснувала до 1917 р.
У запорізькій січі також існували свої школи. При церкві Святої Покрови була школа з двох відділів. У першому відділі, що нараховував 30 учнів, готували майбутніх паламарів, дяків, дияконів. У другому відділі нараховувалось близько 50 дітей – сиріт, козацьких хрещеників та викрадених у іновірців. Дітей навчали грамоти, співу та військового ремесла. Наприкінці 17 ст. у Січі було засновано співацьку школу, де навчалось понад 30 учнів. Запорізька Січ мала також монастирську школу при Самарськім монастирі та церковно-парафіяльні школи (майже при кожній з 60 церков, розкиданих по території Січі).
Діти селян і незаможних міщан вчились у парафіяльних школах. У 18 ст. священники вже не займались вчительською працею, передавши справу освіти у руки дяків. Учні вчились читати буквар, часослов та Псалтир, разом з читанням часослова та Псалтиря вчились писати. При вивченні Псалтиря вчились співати церковних пісень.
Значна кількість учнів вчилась у мандрівних дяків, переважно студентів семінарій та колегіумів, які вирушали на заробітки. Популярність мандрівних дяків пояснюється просто: чимало заможних господарів жило на хуторах, де не було своєї церкви і відповідно парафіяльної школи. Тому господарі для своїх дітей наймали мандрівних дяків.
Про поширення початкової освіти в Україні часів Гетьманщини можуть свідчити статистичні дані з 7 полків (полків всього було 10, відсутні дані по полкам Київському, Стародубському, Гадяцькому).
|
Полки
|
Міст
|
Містечок
|
Сіл
|
Хуторів
|
Слобідок
|
Шкіл
|
Шпиталів
|
|
Ніжинський (1747 р.)
|
3
|
14
|
167
|
15
|
3
|
217
|
182
|
|
Лубенський (1745 р.)
|
11
|
9
|
183
|
38
|
6
|
172
|
107
|
|
Чернігівський (1748 р.)
|
2
|
8
|
129
|
90
|
-
|
154
|
124
|
|
Переяславський (1741 р.)
|
2
|
13
|
123
|
36
|
-
|
119
|
52
|
|
Полтавський (1745 р.)
|
1
|
1
|
55
|
2
|
2
|
98
|
42
|
|
Прилуцький (1740 р.)
|
1
|
7
|
87
|
7
|
-
|
69
|
53
|
|
Миргородський (1741 р.)
|
15
|
9
|
48
|
18
|
-
|
37
|
29
|
При сходженні на престол Катерини ІІ більше половини рядових козаків були грамотними, про що свідчать їх підписи, а не хрестики під текстом присяги.
Початкова освіта в Україні була підірвана наприкінці 18 ст. Перепис 1782 р. прикріпив усіх людей до певного місця, підірвавши професію мандрівного дяка, а церковний розпис 1786 р. встановив певну кількість причетників при кожній церкві. Школи при церквах ліквідовувались, натомість відкривались початкові урядові школи.
Було зроблено спробу розвивати освіту для народу. Систему освіти запозичили з Австрії, звідти запросили серба Федора Івановича Янковича, який переклав на російську мову ( і вніс відповідні зміни ) керівні документи і підручники. На зміну індивідуальному навчанню прийшли фронтальні заняття з усім класом, були випущені методичні рекомендації для вчителів.
У 1786 р. затверджено “Статут народних училищ”, згідно якого запроваджувались головні училища ( 5 років навчання ) і малі училища ( 2 роки ). Головні училища планували відкрити в губернських містах, а малі – в повітових і селах. У малих училища передбачалось 2 вчителі і викладались предмети: читання, письмо, цифри, катехізис, священна історія, арифметика, чистописання малювання. У головних училищах передбачалось 6 вчителів і викладались предмети: у молодших класах такі ж, як у малих училищах, потім латинська і одна іноземна мова, катехізис, Євангеліє, російська граматика, початки загальної історії, загальної і російської географії, фізика, механіка, цивільна архітектура, тощо. При вивченні предметів особливу увагу звертали на їх прикладну користь, практичний бік справи.
Однак освіта для народу померла, не народившись. В Австрії передбачалось державне будівництво і фінансування шкіл, підготовка вчителів, випуск підручників. В Російському проекті цього не було. Склалась парадоксальна ситуація: держава керувала школами, але не забезпечувала їх. Тому в кінці 18 ст. училища існували лише в половині міст, а в селах їх не було зовсім. Дівчата в училища майже не ходили. Освіту забрали з відомства церкви ( хоч більшість священиків були малограмотні, але якось вчили дітей), а підготовку вчителів не організували: відкрили вчительську семінарію в Петербурзі, та підготувала 420 вчителів, була визнана непотрібною і закрита. У школах викладав хто завгодно, найчастіше найгірші випускники духовних семінарій. Професія вчителя була не шановною, плата малою. Якщо вчитель одержував освіту за державний рахунок, то не мав права залишити школу.
В цілому правлячу верхівку і особисто Катерину 2 не цікавив стан народної освіти, реформа проводилась, щоб прославитись в Європі поборницею народної освіти.
НАРОДНІ УЧИЛИЩА В РОСІЇ В КІНЦІ 18 СТ.
|
РОКИ
|
ЧИСЛО
|
ЧИСЛО
|
ЧИСЛО
|
З НИХ
|
З НИХ
|
|
|
ШКІЛ
|
ВЧИТЕЛІВ
|
УЧНІВ
|
ХЛОПЦІВ
|
ДІВЧАТ
|
|
1782
|
8
|
26
|
518
|
474
|
44
|
|
1786
|
165
|
394
|
11088
|
10230
|
858
|
|
1790
|
269
|
629
|
16525
|
15604
|
921
|
|
1800
|
315
|
790
|
19915
|
18128
|
1787
|
В таблиці відображено дані лише по народним училищам, дані по становим і відомчим училищам в таблицю не входять.
ОСВІТА В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ПІД ВЛАДОЮ АВСТРІЇ В КІНЦІ 18 – початку 20 ст.
ЗАКАРПАТТЯ. З часів розпаду Київської Русі Закарпаття потрапило під владу Угорщини. Збереглись відомості про Ужгородську школу 1400 року. У 1646 р. було відкрито Ужгородську гімназію, у 1655 р. – школу при Мукачівському монастирі. У 1730 р. відкрилась католицька гімназія в Мармарош-Сигеті, а у 1793 р. Ужгородська середня школа з вчительською семінарією при ній. Навчання в школах відбувалось угорською мовою, населенню нав'язувалась католицька віра. На початку 18 ст. Угорщина увійшла до складу Австро-Угорської імперії, де користувалась широкою автономією.
У 1774 р. в Австро-Угорщині провели шкільну реформу, за якою створювались однорічні парафіяльні школи та два типи початкових шкіл – тривіяльні та головні. В тривіяльних школах було три класи, де дітей навчали читати, писати, рахувати, давали деякі практичні відомості. Велика увага приділялась вивченню закону божого. Головні початкові школи діяли в містах, навчання було за програмою тривіяльних, але додавався ще один клас, після якого учні могли вступати до гімназій і реальних шкіл. Якщо спочатку навчання в початкових школах було українською мовою, то в 1791-1792 рр. було прийнято закон про переведення шкіл на угорську мову навчання. Населення відразу відреагувало зниженням інтересу до освіти, оскільки діти не розуміли угорської мови. Через це, а також через недостатню кількість шкіл у гірських районах вчилось близько 1/3 дітей. У 1805 р. всі школи передали у відання консисторій, духовенство контролювало роботу школи і вчителя. В середині 19 ст. на Закарпатті було чотири середні школи і одна реальна, а з 1200 гімназистів українці становили приблизно 20%.
Після придушення угорської революції 1848 р., коли українське селянство не підтримало повстання, було дозволено відкривати початкові школи з українською мовою навчання, але вже шкільна реформа 1868 р. і мовний закон 1879 р. почали переведення шкіл на угорську мову. Так, у 1880 р. було 349 початкових українських шкіл, у 1901 р. – 29, у 1907 р. – жодної. Така політика привела до того, що наприкінці 19 ст. понад 70% населення Закарпаття було неграмотним.
ГАЛИЧИНА. За першим поділом Польщі у 1772 р. потрапила до складу Австрії. У 1774 р. було почато прискорену організацію початкових шкіл в містах і селах: однокласних парафіяльних з українською мовою навчання; трикласних тривіяльних з українською, польською та німецькою мовами навчання; чотирикласних головних з українською та німецькою мовами викладання, п'ятикласних нормальних, які являли головні школи з додатковим педагогічним класом. Ряд підручників було перекладено з німецької мови на польську та українську (“Читанка”-1786, “Катехізис”-1788, “Буквар”-1790). Щоб прискорити процес освіти населення, австрійський уряд з 1780 зобов'язав сільських священників вчити дітей, але самі священники були малограмотні ( по даним 1783 лише один з 30 священників вмів читати і писати, а решта лише читати ).
Реформи Йосифа II (1780-1790) покращили долю населення і становище в освіті. 1781-обов'язковість початкової освіти, 1782-скасування кріпацтва і заміна його панщиною, 1783-засновано україномовну греко-католицьку духовну семінарію у Львові, а згодом у Перемишлі та Станіславі, 1784-перший в Україні Львівський університет, де було кілька українських кафедр, 1786-визнано право викладання в Галичині українською мовою.
Але після смерті Йосифа II панівне становище в Галичині захопила польська шляхта, яка розпочала полонізацію населення. В школах польська мова поступово починає витісняти українську. У 1812 р. було відмінено обов'язковість початкового навчання. Коли у 1848 р. українське селянство не підтримало польське повстання, австрійський уряд скасував панщину і зробив обов'язковим викладання рідною мовою у школах Галичини. Але вже у 1856 р. обов'язковість викладання українською мовою була відмінена. Керівні посади, в тому числі й в освіті, знову опинились в руках поляків.
В українських школах з 2-го класу вивчали польську мову, а з 3-го – німецьку. Українські школи були переважно одно і дво класні, семикласних не було жодної. У містах існували класичні та реальні восьмирічні гімназії з польською та німецькою мовами викладання. Лише з 1880-х були відкриті українські гімназії у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі.
Наприкінці 19-початку 20 ст. через протистояння Росії і Австро-Угорщини, остання, щоб уникнути симпатій українського населення до Росії, допустила деяку лібералізацію в освітній політиці. В Галичині стали виникати українські культурно-освітні об'єднання, відкриватись приватні україномовні школи, спортивні товариства. Почала розвиватись українська педагогічна преса, яка нараховувала десятки газет і журналів.
Підготовка вчителів спочатку здійснювалась у відкритому у 1817 р. у Перемишлі невеликому дяко-вчительському інституті. Також існували різноманітні короткотермінові курси з підготовки вчителів початкових класів. Вчителями спочатку були лише чоловіки, але з 1848 р. стали відкриватись однорічні жіночі педагогічні заклади. З 1871 вчителів початкових класів стали готувати вчительські семінарії з терміном навчання 3, а пізніше 4 роки. У 1910 р. в Галичині було 17 державних вчительських семінарій: 3 жіночих, 7 чоловічих з польською мовою навчання, 7 чоловічих двомовних – українська і польська мови. Підвищення кваліфікації вчителів відбувалось на курсах, конференціях. Матеріальне становище вчителів було дуже тяжким.
БУКОВИНА. Після розпаду Київської Русі перебувала у складі Галицько-Волинської держави. З середини 14 ст. потрапила під владу Молдови. Школа і освіта продовжувала розвиватись за традиціями Київської Русі. Школи засновувались і діяли при монастирях. Діти знаті продовжували освіту в Києві, Львові та Західній Європі. Основна маса населення залишалась неписьменною. Лише з другої половини 17 ст., після приєднання до Румунії, на території Буковини стала поширюватись румунська культура. Столицю було перенесено з Сучави до Ясс, тому стан освіти був низьким. У 1775 р. Буковина увійшла до складу Австрії. З 1785 р. в Буковині стали відкриватись громадські школи, навчання в них відбувалось німецькою і румунською мовами. У 1787 р. Буковину було приєднано до Галичини, і освіта опинилась під пресом полонізації. Місцеве населення часто вчило дітей не у державних, а у приватних школах-дяківках, які давали вміння читати і писати українською мовою.
На початку 20 ст. управління освітою в Буковині зосередилось в руках українців, завдяки чому більшість початкових шкіл навчали дітей рідною мовою. Стали відкриватись гімназії з українською мовою викладання (Чернівці, Кіцман, Вижниця, Вашківці). У 1875 р. Було засновано Чернівецький університет з кафедрою української мови і літератури.
Початок 19 ст. знаменувався лібералізмом в області освіти. В 1802 р. було створено Міністерство народної освіти. В 1804 р. опубліковані “Статут університетів Російської імперії” і “Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам”. В основу освітньої системи покладено 3 принципи: безкоштовність, без становість ( крім кріпосного селянства ), наступність навчальних закладів.
В систему народної освіти входили:
Парафіяльні училища – 1 рік,
Повітові училища – 2 роки,
Гімназії в губернських містах – 4 роки,
Університети.
При цьому вищий освітній заклад керував діяльністю розташованих на його території нижчих освітніх закладів: університет – гімназіями, гімназія – повітовими училищами, повітове училище – парафіяльними училищами.
В гімназії і університети не допускались дівчата і діти кріпосних селян. Росія була розділена на 6 навчальних округів на чолі з університетами: Московським, Віленським ( Вільнюським ), Дерптським ( Тартуським ), з 1804 р. відкриті Харківський і Казанський, у1816 р. Головний педагогічний інститут у Петербурзі ( в 1819 р. перетворений в університет ). Пізніше, в 1834 р. відкрито Київський університет, сьомий.
Окремо існували 4 духовні академії: Московська, Петербурзька, Київська, Казанська.
Гімназія давала закінчену середню освіту і готувала до вступу в університет. Зміст освіти був енциклопедичний: іноземні і латинська мови, математика, географія, загальна і російська історія, природнича історія, філософія, політична економія, витончені мистецтва, технологія, комерція. Не викладалась російська мова і література, Закон Божий. Вчителям рекомендувалось встановлювати гуманні стосунки з гімназистами, пробуджувати у них інтерес до наук, заохочувати успіхи. Гімназія мала право вибору навчальних книг.
Повітові училища готували учнів до продовження освіти в гімназіях, а також до практичної діяльності. В навчальному плані багато предметів: Закон Божий, священна історія, читання книги про обов'язки людини і громадянина, географія, історія, малювання, математика, російська мова, .... Заняття тривали 6 – 7 годин щоденно. Вчителі повинні були користуватись лише рекомендованими підручниками.
Парафіяльні училища могли відкриватись в губернських, повітових містах і в селах при кожній церковній парафії. Готували до навчання в повітовому училищі і давали загальноосвітні знання. Предмети: Закон Божий і повчання, читання, письмо, перші дії арифметики. Держава кошти не виділяла, повинні утримуватись на кошти селян, поміщиків або церкви.
Зміст освіти в гімназіях швидко зазнав змін, як на рівні міністерства, так і на рівні округів. Виключили філософію, політичну економію, комерційні науки, скоротили природознавство. Розширено викладання древніх і нових мов, математики, введено Закон Божий ( з 1809 р. ), російську мову.
Відродження становості в освіті. У 1827 р. було визначено призначення кожного типу навчальних закладів: парафіяльні училища – для дітей селян, міщан і ремісників, повітові – для дітей купецтва, промисловців і бідних дворян, гімназії – для дітей дворян і чиновників ( чиновник 8 класу автоматично отримував дворянство ), але за плату можна брати і інших, крім дітей селян.
Статут 1828 р. зберіг попередні типи шкіл, але розірвав наступність між повітовим училищем і гімназією. Парафіяльні і повітові училища стали школами закінченого типу. Дозволялось відкривати училища для державних селян за рахунок коштів, зібраних з них же. Гімназії стали середніми закладами з терміном навчання 7 років. Головна увага приділялась вивченню іноземних мов, латинської, грецької, античній літературі та історії. На допомогу директорам гімназій призначались наглядачі гімназій ( при пансіонах також – один наглядач на 45 вихованців ) – для нагляду за навчальними справами і моральністю ( нравственностью ). Збільшено плату за навчання. З 1849 р. заборонено звільняти від оплати здібних, але бідних учнів.
Університети ( статут 1835 р. ) позбавлені автономії, ректор не вибирався, а призначався, університети більше не керували школами, стали платними.
На початку 19 ст. відкрито кілька ліцеїв для дворянських дітей: Царскосільський, Рішельєвський в Одесі, Демидівський в Ярославлі, Ніжинська гімназія ( згодом ліцей ). В середині століття розширюються і зміцнюються.
В 30-тих роках виникають нові станові середні школи – дворянські інститути – закриті навчально-виховні заклади, платні ( плата висока ). Навчались 6 – 7 років, приймали з 10 – 12 років тих, хто вміє читати, писати, знає арифметику. Готували до продовження освіти в університеті.
При гімназіях стали відкриватись пансіони, де крім гімназичного курсу вивчали французьку мову, танці, музику, фехтування, уміння їздити верхи. У 1850 р. було 47 пансіонів.
Розширювалась мережа приватних навчальних закладів, хоча уряд намагався стримувати їх зростання. З 1833 р. заборонено відкривати приватні школи в Москві і Петербурзі, хоча пізніше знову дозволено. Приватні заклади були під суворим державним наглядом.
Гімназії поділялись на класичні, які готували до вступу в університети і інші навчальні заклади, основний час відводився на вивчення древніх мов, російської словесності, нових іноземних мов і історії; реальні гімназії готували до військової і цивільної служби, замість древніх мов посилено викладалась математика, запроваджено вивчення законодавства.
По даним 1839 року в Чернігові були слідуючи навчальні заклади: губернська гімназія, повітове училище, семінарія з училищем для освіти духовного юнацтва і приватний жіночий пансіон ( дані про парафіяльні школи у документі відсутні ).
Відомій діяч освіти Д. І. Тихомиров так характеризував цей період ( 1828 – 1856 ): “Про істинну, гуманну освіту не лише народу, а й привілейованих класів в дореформений, кріпосницький час не лише не турбувались, а боялись і думати. Виховання і навчання мало формально-дисциплінарний характер в сім'ї, і казарменно-поліцейський в школі, як підготовка до життя підневільного. Для народу і взагалі майже не було і такої школи. Дячок і відставний солдат різкою вчили грамоті по книжці церковній.”
Друга половина 19 ст. характеризується великим оновлюючим рухом, що струснув все суспільство. За реформою 1861 р. почались інші: судова, земська, освітня. В 60-ті роки до питань освіти і виховання звернулось багато видатних людей: М. І. Пирогов, К. Д. Ушинський, Л. М. Толстой та інші. З подачі Пирогова у пресі почалось жваве обговорення педагогічних питань: якою повинна бути школа? Яка має бути програма навчання? Станова чи безстанова школа? Чому вчити у школі? Як готувати вчителя? ....
Становище народної освіти було вкрай тяжким. Парафіяльні училища розвивались слабо. Селянських дітей вчили грамоті випадкові люди, а часто не вчили зовсім. Народні училища підпорядковувались різним відомства: Міністерству державного майна, Міністерству двора, Міністерству внутрішніх справ, Священному синоду ( більше половини ), Міністерству народної освіти ( біля 20% ). Відміна кріпосного права викликала необхідність створення шкіл для всіх верств населення, назріла відміна станової політики і жіночої дискримінації. Виявилась недосконалість заснованої на класицизмі середньої освіти. Виникла потреба в розвитку вітчизняної педагогічної науки, педагогічній періодиці, нових навчальних книгах, нових методах навчання, підготовці вчителів, створенні нових шкіл.
1864 р. – “Положення про початкові народні училища”. Могли відкриватись урядовими відомствами, товариствами, приватними особами, які самі вирішували питання плати за навчання. Мета: “Стверджувати в народі релігійні і моральні поняття і поширювати початкові корисні знання”. Предмети: Закон Божий, читання ( церковні і цивільні книги ), письмо, 4 дії арифметики, церковний спів. Під контролем повітових і губернських училищних рад.
1864 р. – “Статут гімназій і прогімназій”. Затверджувалось два типи гімназій – класичні і реальні. Мета класичних – дати загальну освіту, необхідну для вступу в університет і інші вищі навчальні заклади. Реальні гімназії права вступу не давали. Прогімназія – початкова ступінь гімназії. Великі права педагогічних рад: затверджували програми навчання, вибирали підручники. Оголошені безстановими, платними. Наступності з початковими училищами не існувало.
1860 р. – “Положення про жіночі училища Міністерства народної освіти”. Два типи безстанових жіночих училищ. Першого розряду – 6 років навчання. Предмети: Закон Божий, російська мова, граматика, словесність, арифметика і поняття про вимірювання, географія загальна і російська, історія, початки природознавства і фізики, чистописання, рукоділля. Другого розряду – 3 роки навчання. Мета училищ – “дати ученицям релігійну, моральну і розумову освіту, яку повинно вимагати від кожної жінки, особливо від майбутньої дружини і матері”. Відкривати училища могли товариства і приватні особи.
1863 р. – “Університетський статут”. Університетам надавалась деяка автономія: Рада університету вибирала ректора, Рада керувала навчальною роботою. Університет залишався підпорядкованим попечителю навчального округу і Міністерству народної освіти. Жінки в університет не допускались. В університетах 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний ( з природничим відділенням ), юридичний, медичний. Відкрилось багато нових кафедр.
1864 – 1918 створені і існують земства – виборні органи місцевого самоврядування ( земські збори, земські управи ). Займались питаннями освіти, медицини, будівництвом доріг. Контролювались Міністерством внутрішніх справ і губернаторами, що мали право відміняти рішення земств. Земства розробляли плани загальної освіти, відкривали школи, проводили курси і з'їзди вчителів, розробляли нові програми і підручники, створювали вчительські семінарії. ( У 1917 близько 1/3 початкових сільських шкіл належала земствам – вважались найкращими. Будували надійно – в Олешні (на батьківщині Софії Русової) збудована ще земством школа використовується і зараз як шкільне приміщення.)
В 70 – 90 роки 19 ст. характер освітньої політики змінився. Видано нові шкільні статути: 1871 – гімназій і прогімназій, 1872 – реальних училищ, 1874 – нові положення про початкові народні училища, 1884 – статут університетів і правила щодо церковно-парафіяльних шкіл. Зміни були спрямовані на посилення класицизму в середній і вищій школі.
Дискусії про класицизм в освіті. Аргументи за: так навчають в Західній Європі. Класична освіта сприяє розвитку формальних здібностей – пам'яті, логічного мислення... Розвиток не може бути прив'язаний до матеріалу, так як все пам'ятати неможливо, а здібності зберігаються на все життя. Забезпечується концентрація підручника на матеріалі, чого не можна досягти при багатопредметності. Рідну мову вчити не потрібно – діти засвоїли мову і граматику з дитинства, потрібно лише небагато часу для практичних занять і читання зразкових письменників на рідній мові. Аргументи проти: все цінне з античної літератури вже перекладено на нові мови, тому древні вивчати непотрібно. Ідеї древніх мислителів сильно розходяться з сучасними уявленнями. Розвивати здібності можна і на матеріалі інших предметів. Розвитку взагалі не існує, він прив'язаний до матеріалу, що вивчається. Вивчення рідної мови має велике виховне значення ( Ушинський ).
В 1871 р. класицизм переміг. Міністр освіти Д. А. Толстой говорив, що вивчення древніх мов є найважливішим засобом проти почуття матеріалізму, нігілізму, самовпевненості. Інші дисципліни: логіка, математика, граматика, наповнені схоластикою і словесними схемами, виконували ту ж роль. Крім того, ці знання легко контролювались. Утруднювався доступ до вищої освіти дітям з нижчих класів.
В гімназіях за плату могли навчатись всі, без різниці станів і віросповідань. У 1887 р. з'явився таємний циркуляр про кухарчиних дітей. Необхідно було звільнити гімназії від дітей візників, лакеїв, дрібних торговців, яким не слід виходити з свого середовища. В цьому ж році розпорядження про обмеження прийому в гімназії і прогімназії євреїв такими пропорціями: в межах постійної осілості – 10%, поза межами – 5%, в Петербурзі і Москві – 3% від загального числа гімназистів. В Чернігові у 1850 році з 6494 жителів було 2741 євреїв, у 1897 р. з 27716 жителів було 8780 євреїв. Було закрито підготовчі класи при гімназіях ( 1/3 учнів у них була з нижчих класів ). Вступ в гімназію став на основі випробувань, а підготуватись до них було дорого. Це привело до деякого зменшення числа учнів в гімназіях.
Зміни в соціальному складі учнів.
|
РОКИ
|
1881
|
1894
|
|
Число гімназій і прогімназій
|
133
|
167
|
|
Загальне число учнів
|
65751
|
62863
|
|
Дворян і чиновників
|
47,5%
|
56,3%
|
|
Духовного звання
|
5,2%
|
3,4%
|
|
Міських станів
|
37,2%
|
31,7%
|
|
Сільських
|
8%
|
6%
|
|
Іноземців
|
2,1%
|
1,7%
|
|
Інородців
|
----
|
0,1%
|
|
Козаків і нижніх чинів
|
----- -
|
0,7%
|
Зміни торкнулись і університетів. За статутом 1884 р. Міністерство народної освіти розробляло циркуляри, інструкції, програми, які позбавляли викладачів можливості власного тлумачення предмету. Відбулись зміни у змісті освіти. На історико-філологічному факультеті основними предметами стали древні мови, древня історія і міфологія. Необов'язковими стали історія Росії, російська мова і література. Це викликало скорочення кількості студентів і в подальшому повернулись до попереднього змісту освіти. Було різко підвищено плату за навчання.
З 90-х років в Росії спостерігається протиборство двох течій в освіті – державної і громадської. Громадськість наполегливо і поступово проводить оновлення, створює нові школи, розвиває оригінальні ідеї, виступає з ініціативами. Народні школи відкривають земства, громадські організації і приватні особи. Уряд намагається обмежити самостійність та ініціативу шкіл, поставити їх під свій контроль. Міністерство народної освіти проводить подвійну гру: дозволяє нововведення і зберігає архаїчні типи шкіл. З 1896 року держава виділяє з бюджету на підтримку і відкриття нових початкових церковних шкіл, на підготовку вчителів для них щорічно 3 млн. 279 тис. карбованців, з наступного року ці кошти зростають ще на 1,5 млн. карбованців. Для порівняння, земствам з 1900 року дозволялось збільшувати видатки на освіту лише на 3% на рік. Був проект передачі всіх земських шкіл у відання Міністерства народної освіти, але його не здійснили. Відображенням протиборства можна вважати і те, що за 17 років ( 1900 – 1917 ) в Росії змінилось 11 міністрів освіти.
Навчальний план церковно-парафіяльної школи ( 1902 ): Закон Божий ( вивчення молитов, священної історії, короткий катехізис,... ), церковний спів, читання книг церковного і цивільного друку і письмо, начала арифметики. Чисто релігійні предмети займали 46% часу, але і решта предметів проникнуті духом релігії, оскільки вчителями були священнослужителі. Земська школа, крім релігійних предметів, давала знання з географії, історії, природознавства.
З 70-х років відмічається висока активність педагогічної громадськості, на її кошти створюються:
Педагогічні товариства,
Комітети грамотності ( Москва, Санки-Петербург, Харків ),
Товариства піклування про народну освіту,
Різні товариства, курси, комітети сприяння освіті робітників і жінок.
Дуже різноманітна діяльність цих товариств:
Відкриття і утримання навчальних закладів, бібліотек, читалень, пересувних музеїв наочних посібників, педагогічних музеїв і виставок,
Видання загальнодоступної художньої і популярної літератури, навчальних книг і посібників для учнів,
Безкоштовне постачання шкіл книгами,
Створення батьківських гуртків,
Проведення різноманітних опитувань, тощо.
Педагогічна журналістика: до 1916 року видавалось 304 педагогічних журнали. Видавцями були: Міністерство народної освіти, церковне відомство, міські думи, земства, навчальні заклади, педагогічні товариства,.... Деякі назви журналів: “Педагогічний збірник” (1864-1918), “Вісник виховання” (1890-1917), “Виховання і навчання” (1877-1917) ( Петербурзький батьківський гурток ), “Російський початковий вчитель” (1880-1911), “Народний вчитель” (1910), “Голос північного вчителя” (Архангельськ), “Сокіл” (про фізичне виховання),......
Навчальні книги і посібники. Міністерство наказувало викладати в школах лише по книгам, їм дозволеним. Але посібників було так багато, що єдиних книг для школи не було. На початку 20 ст. в початковій школі для уроків російської мови і читання вчитель міг вибрати з майже 100 назв книжок. Вчителі могли використовувати підручники, написані ними самими. Більшість книг писали не офіційно призначені автори, а люди, що мали до цього хист. Свобода вибору вчителем книг не декларувалась, але сильно і не утискалась.
Освіта в Росії на 1914 рік характеризувалась великою різноманітністю типів шкіл. Початкові і середні школи утримувало багато різних міністерств і відомств, не рахуючи приватних. З'являлись нові навчальні заклади і залишались старі. Так, створені у 1804 році повітові училища у 1872 році були замінені міськими, а ті, в свою чергу на початку 20 століття реформовані у вищі початкові училища. В результаті існувало всі три типи училищ: повітові, міські, вищі початкові. Початкові і середні школи не були зв'язані наступністю. Кожен тип школи був окремим і вважався закінченим.
У 1911 році запровадили загальну початкову освіту, але реалізувати не встигли.
Назвемо основні типи шкіл.
Початкові школи Міністерства народної освіти. 17 типів: державні (казённые), при фабриках і заводах, при залізничних станціях, ті, що утримуються на кошти міських управлінь або сільських общин, російсько- інородські,.... В однокласних навчались 3-4 роки, у двокласних 5-6. Сильно відрізнялись одна від одної матеріальним забезпеченням, управлінням, метою. Керувало як міністерство освіти, так і відомства.
Церковне відомство: однокласні, двокласні, второкласні, школи грамоти. Серед церковно-парафіяльних були школи фабрично-заводські і залізничні.
Початкові школи мали також Військове міністерство, Міністерство двора та інші.
Розглянемо стан освіти на українських землях. У 1897 році в українських губерніях було 13424 початкові школи з 703670 учнів. За приналежністю певним відомствам школи розподілялись таким чином.
|
Приналежність
|
Міністерства народної освіти
|
Церковно-приходські
|
Інші
|
|
Кількість шкіл
|
5349
|
8061
|
14
|
|
Кількість учнів
|
338326
|
314452
|
892
|
При цьому шкіл не вистачало. Приблизно половина сіл не мала своєї школи, через що багато дітей зовсім не ходило до школи, а багато, трохи повчившись, кидало школу через віддаленість. Багато батьків, коли дитина трохи навчилась читати, більше не пускали її до школи. Дівчат до школи ходило набагато менше, ніж хлопців. Частина шкіл розміщалась у дуже тісних приміщеннях (звичайних селянських хатах) і через тісноту частину дітей не приймали до школи.
З 1911 року, коли було прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, справа трохи поліпшилась, однак до охоплення всіх дітей школою було ще далеко. У 1915 році в українських губерніях нараховувалось 21104 початкові школи, в яких навчалось 1,5 млн. учнів. Серед середніх шкіл нараховувалось: 117 чоловічих гімназій (36817 учнів), 232 жіночі гімназії (60292), 42 реальних училища (12187), 63 комерційних училища (19639) – всього 128 тисяч учнів.
Була певна кількість ремісничих шкіл і професійних училищ, які давали професійні знання.
Становище вищої освіти на 1917 рік було таким: 27 ВНЗ з 35,2 тис. студентів. Серед ВНЗ було 3 університети (Київ, Харків, Одеса), 3 технічних інститути (Київ, Харків, Катеринослав), 2 комерційні інститути (Київ, Харків), 2 консерваторії (Київ, Одеса), 1 історико-філологічний інститут у Ніжині, 7 вищих жіночих курсів. Всі ВНЗ були зосереджені лише у 5 містах.
З приватних закладів користувалась популярністю колегія імені Павла Галагана в Києві (1871 – 1920), яка давала освіту підвищеного типу. Випускників колегії вигідно відрізняв від інших високий рівень знань, вихованість та інтелігентність.
Кадри педагогів готували 33 вчительські семінарії, а у 1916 році було відкрито 5 вчительських інститутів, але вони не встигли спричинити помітний вплив (Чернігівський вчительський інститут в перший рік свого існування нараховував 5 викладачів і 21 студента).
Школа в українських губерніях працювала у дуже важкій атмосфері. У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр (Валуєвський циркуляр), згідно якого українською мовою дозволялось друкувати лише художні твори. У 1876 Емським указом було дозволено ввозити з-за кордону лише художню літературу українською мовою. Українські просвітителі були змушені видавати навчальну літературу, маскуючи її під художню.
Після заворушень 1905-1907 років на короткий час було дозволено випуск навчальної літератури українською мовою. Одразу розпочався випуск підручників і освітньої (науково-популярної) літератури. Земства і засновані товариства грамотності почали створювати і комплектувати музеї і бібліотеки, організовувати вистави, лекції, випуск літератури.
З 1905 р. товариство “Просвіта” працювало над поширенням початкової освіти, подальшій освіті народу (після закінчення школи), знайомило населення з багатствами рідного краю, виховуючи любов і повагу до свого народу.
Однак у школах навчання відбувалось лише російською мовою, і це дуже утруднювало навчання дітей з таких причин:
- мовні непорозуміння між вчителями і учнями,
- збіднення навчання через неможливість використання фольклору,
- затримка розумового розвитку школярів,
- неграмотність з російської мови в селах (ніде розмовляти),
- низький рівень грамотності випускників,
- моральне каліцтво молоді.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Латышина Д. И. История педагогики. Воспитание и образование в России ( 10 – начало 20 века): Учебное пособие. – М.: 1998. – 584 с. С. 112 – 372.
2. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія Української педагогіки: навчальний посібник для студентів педагогічних навчальних закладів. К., 1999. С. 127-220.
3. Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. – Київ: Наукова думка, 2001. – 912 с. С. 114 – 232.
4. Кравець В. П. Історія Української школи і педагогіки. Тернопіль, 1994.
5. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні ( 10 – поч.. 20 ст. ): нариси. Відп. ред. М. С. Ярмаченко. К., 1991.
ОСВІТА В УКРАЇНІ В 18-19 СТ