ОСВІТА УКРАЇНИ В 20 СТОЛІТТІ

ЛЕКЦІЯ 8 ОСВІТА УКРАЇНИ В 20 СТОЛІТТІ.

З початку 1917 року, з часів лютневої революції в Росії почався дуже цікавий період в історії України та української освіти. Час після лютневої революції характерний слабкістю Тимчасового уряду в Петрограді, який не мав реальних важелів впливу на місцеві органи. В Україні повнота влади перейшла до новоствореної Центральної Ради, котра розпочала боротьбу за надання Україні автономії. Небажання Тимчасового уряду піти на поступки привело до того, що Центральна Рада почала створювати місцеві органи влади, залежні лише від неї, формувати військові частини з українців і майже зовсім перестала дослухатись до розпоряджень з Петрограду, а після жовтневого більшовицького перевороту взагалі проголосила незалежність України.

Центральна Рада утворила Генеральний секретаріат освіти на чолі з І. Стешенком, який за кілька місяців провів величезну роботу. Вже весною 1917 року було вироблено план національної освіти, розроблено навчальні плани для шкіл, написано і розпочато випуск підручників. Навчання у школах і вищих навчальних закладах переводилось на українську мову. Вже влітку було розпочато перепідготовку вчителів до роботи за новими навчальними планами, програмами і підручниками. Діяло більше 50 вчительських курсів, де вчителів, окрім вищесказаного, готували до викладання українською мовою.

За короткий час було відкрито понад 50 українських гімназій, 47 вчительських семінарій, 3 вчительських інститути. Значна частина шкіл перейшла на навчання українською мовою. У жовтні 1917 в Києві було відкрито український народний університет. Кошти на освітні реформи в основному давала громадськість: пожертви з боку багатих, інтелігенції, земств, сільські сходи часто постановляли зібрати кошти на організацію навчання.

З листопаду 1917 р., після проголошення незалежності України, освітня політика набула більш організованих рис. Було проголошено безкоштовність, демократичність і наступність освіти. Основним типом школи проголошувалась семирічна, що складалась з двох ступенів: чотири + три роки. Шкільні округи були перетворені в комісаріати освіти, які складались з 5 осіб: 4 українців і одного представника національних меншин, яких було найбільше на території комісаріату (поляка, росіянина, єврея, тощо), що стежив за дотриманням освітніх прав національних меншин. Було проголошено право національних меншин на навчання рідною мовою.

Взимку 1917-1918 років розпочався більшовицький наступ на Україну, який вже в грудні 1917 привів до захоплення більшовиками східної частини України і Києва. Більшовицька влада, будучи формально незалежною від московської, в освіті сліпо копіювала московську більшовицьку програму Луначарського: було проголошено безкоштовне, загальне, світське навчання; навчання рідною мовою; запроваджувалась єдина трудова політехнічна школа. Втім, на практиці більшовицька влада чогось позитивного в освіті не зробила.

З березня по грудень 1918 року територія України була окупована німецькими військами, які створили в Києві гетьманську владу Скоропадського. В освіті влада Скоропадського взяла курс на централізацію освіти (влада належала не комісаріатам, а міністерству освіти) та на збереження двомовності в освіті. Існуючі російськомовні школи зберігались, а нові українські відкривались. Так, було відкрито біля 150 середніх україномовних шкіл.

З грудня 1918 р. говорити про єдину освітню політику на території України стає неможливо. Великі частини території не належали нікому, опинившись під владою різноманітних повстанських загонів, які не проводили ніякої освітньої політики. Робота вчителів на цих територіях супроводжувалась великими труднощами. Південні і частина східних областей опинились під владою денікінського білогвардійського уряду, який продовжував освітню політику царського уряду. Частина східних областей перебувала в руках більшовицького уряду з столицею в Харкові, що проводив більшовицьку освітню програму.

Цілеспрямована освітня робота велась лише в західних і центральних областях України, де була проголошена УНР (Українська народна Республіка) на чолі з директорією, яка тісно пов'язана з ім'ям Симона Петлюри. Міністр освіти УНР І. Огієнко розробив проект восьмирічної основної школи, що складалась з двох ступенів – молодшої та старшої, кожна тривалістю 4 роки. Повну середню освіту давала після закінчення школи давала чотирирічна колегія. На відміну від більшовицької політехнічної освіти в Україні професійна школа була відокремлена від основної. На підпорядкованій УНР території у 1919 році діяло 50244 початкові школи, 1211 вищих початкових училищ, 474 чоловічі гімназії, 362 жіночі гімназії, 70 реальних гімназій, 91 комерційна школа, 53 духовних училища, 9 вчительських інститутів, 1 університет у Кам'янці-Подільському.

З 1920 року на всій території України (окрім західних областей), було встановлено більшовицьку владу. Однак влада більшовиків не була міцною. Значна частина населення ставилась до більшовиків надзвичайно вороже, продовжувався масовий повстанський рух, згадки про самостійну українську державу були надто свіжі в пам'яті. За цих обставин більшовицька влада пішла на надання певної автономії Україні. Влада була формально незалежною, в органах влади і більшовицької партії йшла певна робота з українізації (чиновники вивчали українську мову, на ній же велась документація). В галузі освіти Україна також пішла шляхом, трохи відмінним від московського, хоча московська влада чинила постійний тиск на українські органи освіти.

В цілому 20-ті і початок 30-тих років можна охарактеризувати як період пошуків і експериментів в освіті. Не всі начинання були вдалими, рівень освіти учнів залишав бажати кращого, було недостатнє фінансування і матеріальне забезпечення, але йшов процес творчого пошуку, освіта не була скута урядовими і партійними постановами, це був живий організм, а не закостенілий труп. Українська педагогічна наука була в курсі основних досягнень західної педагогіки, регулярно виходили переклади педагогічних праць, їх положення впроваджувались в педагогічну практику. Розглянемо цей період детальніше.

Загальна структура освіти мала такий вигляд: початкова чотирічна школа (обов'язкова) і трьохрічна середня школа, що разом складали семирічну трудову школу. Далі йшла професійна школа з терміном навчання 3 роки. Вищу освіту складали технікуми (3 роки навчання) та інститути (4 роки). Над ними була Академія наук. На відміну від Росії в Україні технікум (існував паралельно до професійної школи) вважався вищою ланкою освіти, що готував спеціаліста такоїж кваліфікації, як і інститут, але трохи вужчого профілю.

Було проголошено загальне, обов'язкове, десятирічне (з 7 до 17 років) навчання, спільне для хлопців і дівчат, відокремлене від церкви, безкоштовне (за рахунок бюджету). На практиці змогли забезпечити лише навчання протягом 4 років, семирічку закінчували не всі учні, а десятирічку і подавно. Дітей заможних батьків до шкіл приймали неохоче, з них часто вимагали плату за навчання. До вузів дітей заможних батьків приймали дуже мало, часто виключали в ході чисток, як класово чужих.

Семирічні трудові школи дуже різнились між собою. У містах існували ФЗС (фабрично-заводські семирічки) з індустріальним ухилом, а у селах школи були з сільськогосподарським ухилом. Ухил у виробництво чи сільське господарство часто був лише формальним – у школах не вистачало обладнання, майстерень, посібників, а промислових підприємств, де можна організувати навчання, було мало. Тому ухил часто зводився до оволодіння простими ремісничими інструментами і прийомами праці з ними.

Існували також позасистемні школи. Це школи селянської молоді, в яких навчались 15-16 річні юнаки і дівчата, що вже мали 3-4 річну освіту. В 1928 році в Україні нараховувалось 115 таких шкіл з 7 тис. учнів. Також були школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) де за 7 років учні здобували знання в обсязі чотирьох класів та вузькопрофесійні навички, тобто це були тупикові школи.

У нових школах спробували перейти до такої організації навчання, щоб позбутись недоліків дореволюційної Російської школи – зубріння, екзаменів, суворої дисципліни, переважання словесних методів викладання, поділу знань на предмети, але “разом з водою з купелі вихлюпнули і дитину”. З 1923 року в школах діяли комплексні навчальні програми, згідно яких весь навчальний матеріал поділявся на три комплекси: природа, праця, суспільство. Цим намагались наблизити зміст освіти до життя, реалізувати міжпредметні зв'язки, сформувати активну життєву позицію учнів, запровадити новий підхід до вивчення суспільства, знайти нові можливості суспільно-корисної роботи.

Для прикладу, при вивченні теми “земля” біолог розглядав її як грунт, історик розглядав форми власності на землю, математик знайомив учнів з системами координат, геометричними фігурами, обчисленням площ. І все це відбувалось одночасно. Однак комплексні навчальні програми йшли в школах з великими труднощами. Розроблених програм і підручників не було, кожна область, а інколи і окремі райони писали свої програми і підручники. Учні мали займатись в кабінетах і лабораторіях, яких не вистачало.

Самим комплексним програмам були притаманні певні недоліки, яких так і не вдалось позбутись. Програми розуміли лише як систему розташування навчального матеріалу, зв'язок між темами і з трудовим життям учнів був слабким, програми були надто складні і обширні. Вивчення формальних навичок (письмо, читання, рахунок) лише формально прив'язувалось до певних тем (при вивченні теми “домашні тварини” учні вивчали дроби і сумнівні голосні).

Спроба позбутись недоліків комплексних програм привели у 1928 році до переходу на комплекси-проекти. У межах комплексних програм вивчався певний стабільний матеріал, поряд з яким виконувались певні дослідження – проекти, типу: “допоможемо ліквідувати неграмотність”, “допоможемо ліквідувати прорив на фабриці”, “допоможемо виявити прогульників”. Проекти часто мінялись, що викликало плутанину у вчителів, їх теми часто були штучними, далекими від щоденних потреб учнів і школи.

З 1924 року почав поширюватись бригадно-лабораторний метод навчання, згідно якого учні ділились на бригади по 3-7 чоловік і спільно виконували певне завдання чи опрацьовували навчальний матеріал. Вчитель при цьому видавав завдання, при потребі консультував учнів та приймав звіти за роботу. Цей метод також не дав очікуваних результатів через нестачу посібників і лабораторій та, головне, через непривченість учнів до самостійної роботи, можливість скористатись результатами товариша і не відпрацьованість звітування. Можливо, цей метод просто випередив свій час, адже в практиці передових країн він знайшов своє застосування у старших класах лише з 70-тих років.

У 1929 році понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% ВНЗ вели навчання виключно українською мовою, 97% українських дітей мали змогу навчатись рідною мовою. У вищій школі становище було гіршим. Багато українців мешкало в селах і через слабку шкільну освіту не могли продовжувати навчання у вищих закладах. В 30-ті роки на 10 тисяч населення студентів було: українців – 9,9, росіян – 24, євреїв – 60,5. Існувало багато шкіл з неукраїнською мовою викладання. У 1927 році нараховувалось понад 500 єврейських шкіл (80 тис. учнів); 304 польських (22 тис.); понад 600 німецьких (37 тис.); понад 70 болгарських (7 тис.). Для забезпечення цих шкіл педагогічними кадрами були відповідні навчальні заклади та відділення.

Створювалась мережа позашкільних дитячих установ: піонерські клуби, дитячі агробіологічні станції, дитячі технічні станції, технічні та спортивні гуртки.

Для підготовки молоді до навчання у вищих навчальних закладах була створена мережа робітфаків, де протягом 2-4 років випускників радянських шкіл підтягували до рівня знань випускника царської школи, адже у ВНЗ залишалась в основному професура з старих часів. У 1932 році в Україні нараховувалось 54 робітфаки з 81 тисячею учнів.

На початку 30-х років центральна влада Радянського Союзу відчула себе достатньо сильною, щоб покінчити з політикою автономії союзних республік і привести їх до “спільного знаменника”. Ми детально розглянемо, як цей процес відбувався в Україні. Зрозуміло, що українська освіта була уніфікована, і, говорячи про школу і освіту в Україні, ми дамо достатню характеристику всій радянській системі освіти.

Вже наприкінці 20-х років в Україні розпочалась хвиля репресій, що не спадала довгі роки. Репресії ставили на меті обезголовити український народ, знищити всіх, хто вміє думати і працювати, хто вважає себе українцем. З 1927 розпочалась примусова колективізація сільського господарства. Працьовитих селян оголошували куркулями і вивозили до Сибіру. Протягом 30-х років до Сибіру були вивезено понад 2,5 мільйонів українців, більшість з яких загинула в таборах. Голодомор 1932-1933 років спричинив смерть близько 8 мільйонів селян. На їх місце було переселено багато вихідців з Росії. Цим самим було підірвано традиційну українську культуру родинного виховання.

Знищувались національні кадри письменників, вчених, педагогів, діячів культури і релігії. З 240 українських письменників зникло 200. Понад 3500 українських священників було розстріляно чи заслано до Сибіру. З 85 вчених-мовознавців 62 було ліквідовано. Протягом лише 1934 р. в Дніпропетровській області було розстріляно 454 вчителі. В 1936 р. в Полтаві було зібрано “для концерту” понад 200 кобзарів і розстріляно. Багато пам'ятників мистецтва, церков (до 700 ) було зруйновано. З 1930 р. з вжитку зник термін “українознавство”, а всі наукові праці з цього питання були знищені або засекречені. Голова уряду УРСР П. Любченко та народний комісар освіти України М. Скрипник покінчили життя самогубством. На керівні пости в уряді та партії були призначені вихідці з Росії або слухняні виконавці волі Москви.

В таких умовах почався наступ на українську освіту. З 1930 р. в школах обов'язково створювались піонерська, комсомольсько і партійна організації, які вели ідеологічну обробку вчителів та учнів. На всій території СРСР розпочалась уніфікація освіти. В Україні перестали випускати власні підручники, а перекладали випущені в Росії. Влада із задоволенням перевела б всі школи на російську мову викладання, але це було неможливо – сільське населення і значна частина міського зовсім не знали російської мови. Тому процес русифікації школи розтягнувся на 50 років.

Було прийнято ряд постанов ЦК ВКП(б), які регламентували роботу школи.

05. 09. 1931 р. “Про початкову і середню школу”.

25. 08. 1932 р. “Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі”.

1933 р. “Про підручники для початкової і середньої школи”.

15. 05. 1934 р. “Про структуру початкової і середньої школи в СРСР”.

03. 09. 1935 р. “Про організацію навчальної роботи і внутрішній розпорядок в початковій, неповній середній і середній школі”.

04. 07. 1936 р. “Про педологічні перекручення в системі наркомосів”.

Результатом виконання цих постанов була докорінна перебудова школи на новий лад. Прийняли єдину структуру школи: початкова школа – 4 роки; неповна середня школа – 7 років (4+3); повна середня школа – 10 років (4+3+3). Було написано програми з кожного предмету з вказівкою кількості годин, запроваджено єдині стабільні підручники.

Було рішуче змінено внутрішній розпорядок в школі: зафіксовано терміни початку і кінця занять, режим роботи школи, для учнів ввели форму і правила поведінки, запровадили п'ятибальну систему оцінювання знань. Було посилено керівну роль вчителя внавчанні, основною формою навчання затверджено урок, індивідуалізовано облік знань учнів, введено екзамени. По зовнішнім формам навчання школу було наближено до гімназії 19-початку 20 ст. З 1937 року в школах відмінили продуктивну працю учнів, зрозумівши нарешті її штучний і малопродуктивний характер.

Було посилено світоглядну спрямованість шкільних предметів, що виразилось у збільшенні часу на викладання математики і природничо-наукових предметів. Натомість знанням учнів з гуманітарних наук приділялось значно менше уваги. Обов'язковим предметом для вивчення стала російська мова. Національна специфіка школи зовсім не бралась до уваги.

Попри декларації загального обов'язкового навчання багато учнів закінчували лише початкову школу, особливо в селах. В школах було багато другорічників (16%). Дітей “класово чужих батьків” – священників, селян-одноосібників, ремісників часто не приймали до школи або вимагали з них плату за навчання. У вищій школі панувала куріальна система – для трьох курій: дітей робітників, селян і службовців встановлювався відсоток прийому до ВНЗ. Дітей інших батьків до ВНЗ не приймали.

Було покінчено з експериментами в освіті. Науковці-педагоги займались лише обґрунтуванням чергових постанов партії і уряду, підводячи під них псевдонаукову базу. Педагогіка на довгі роки стала лженаукою.

Подібне реформування школи дозволило Радянському Союзу досить успішно роз'язати нагальні завдання свого розвитку. Промисловість, техніка і наука були забезпечені достатньою кількістю грамотних кадрів. Але негнучка структура школи і відсутність педагогічної науки заклали під фундамент Радянського Союзу бомбу уповільненої дії, яка спрацювала в 70-роки. Коли всі передові держави світу розпочали якісні зміни в освіті, радянська школа виявилась неготовою до перемін, що зумовило відставання СРСР від світового рівня науки і техніки і врешті-решт привело до його розпаду.

Освіта в Західній Україні в 20-30-ті роки. Територія Західної України після закінчення громадянської війни опинилась під владою 3 різних держав. Найбільш благополучним було становище Закарпаття (нині Закарпатська область), яке увійшло до складу Чехословацької республіки. Раніше Закарпаття належало Угорщині і до 1918 тут існували лише угорські школи. На Закарпатті населенню було надано повну можливість для навчання рідною мовою (населення само обирало мову навчання). У 1938 році тут діяло 132 українські дитячі садки, 492 українські школи, численні курси для дітей з віддалених хуторів, освітні та педагогічні товариства. Вчителів готували дві вчительські семінарії та кафедра української мови і літератури при університеті в Празі. Функціонував Греко-католицький богословський ліцей. Діти навчались за підручниками, написаними на Закарпатті українською мовою. Ряд підручників для шкіл було написано Августином Волошиним (1874-1946), відомим як президент Республіки Карпато-України, що короткий час існувала весною 1939 р. і була захоплена угорськими військами.

Буковина (приблизно територія Чернівецької області) з 1918 по 1940 рік входила до складу Румунії. Протягом 1918-1928 років на території Буковини діяв стан військової облоги, під час якого було здійснено суцільну румунізацію освіти. Всі школи було переведено на румунську мову, діяльність освітніх організацій переслідувалась і заборонялась. Під час відносно ліберального періоду 1928-1938 років в школах було запроваджено українську мову як навчальний предмет (6-8 год. на тиждень), почалась активна діяльність просвітницьких і культурних організацій. З 1938 р. в Румунії встановлюється військова диктатура і знову українська мова опиняється під забороною.

Найбільший шматок української території протягом 1919-1939 років перебував під владою Польщі (приблизно Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська області). Польща проводила політику полонізації населення, витісняючи українську мову зі шкіл. У селах були лише початкові однокомплектні школи з одним вчителем, який часто вчив 50-200 учнів, а до міських шкіл селянських дітей не приймали. Проводились опитування для визначення, якою мовою має працювати школа, однак результати плебісцитів всіляко перекручувались на користь польської мови. За 20 років Польської влади з 3662 початкових українських шкіл залишилось 139. П'ята частина українських дітей не відвідувала школу. З 138 середніх українських шкіл у 1939 році залишилось 5 і ще 2 двомовні школи з 2378 учнями. Львівський університет було полонізовано. Лише в 1923 році з роботи було звільнено 2500 вчителів-українців. Всупереч тиску польських властей діяли педагогічні і просвітницькі товариства, існувала українська преса (у 1936 році у Галичині виходило 143 різних періодичних видання, з них 40 педагогічних).

Коли ці території повернулись під владу Радянського Союзу (Буковина в 1940, Закарпаття в 1945, решта областей в 1939), то в них зразу розпочався процес уніфікації освіти. Запроваджувались програми, підручники і порядки радянської школи. Багато вчителів арештовувались або виключались з роботи, замінюючись на привозні кадри.

В часи війни українській школі довелось особливо сутужно. Під час німецької окупації в Україні діяла 4-класна народна школа. В інструкції для цих шкіл говорилось: “метою навчання є лічба, уміння розписатися, переконання, що божественна заповідь полягає в тому, щоб коритися німцям, бути чесним, старанним і слухняним”. За роки війни в Україні було зруйновано 8 тис. шкільних приміщень, ще 10 тис. було пошкоджено. Багато вчителів загинуло на фронтах і під час окупації, кілька років навчання в школах фактично не відбувалось.

Ще до остаточного припинення воєнних дій в СРСР розпочались чергові шкільні реформи. З 1943 р. навчання стало починатись з 7 років (раніше з 7 або 8 за бажанням батьків). Хлопці і дівчата стали навчатись роздільно (відмінено в 1954 році). Роздільне навчання було розпочато з метою кращої підготовки хлопців до військової служби, адже протягом 1942-1943 років СРСР часто кидав у бій нашвидку сформовані і ненавчені частини, які несли величезні втрати. В школах було заборонено соціалістичне змагання, що привело до зникнення “липових” оцінок, став зрозумілим дійсний рівень знань учнів.

З 1944 року в школах розпочалось проведення випускних екзаменів, було введено систематичне повторення пройденого матеріалу. Кращих випускників стали нагороджувати золотими і срібними медалями, які давали пільги при вступі до ВНЗ.

З 1949 було проголошено загальну обов'язкову семирічну середню освіту.

З 1956 почали відкриватись спеціальні школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей-інвалідів.

З 1958 року було запроваджено загальну обов'язкову восьмирічну освіту. Повна середня освіта тривала 11 років, причому протягом останніх трьох років навчання поєднувалось з продуктивною працею. В основу цього починання було покладено хорошу ідею – поєднати навчання з виробництвом, дати молоді трудове загартування, заодно сформувати кадри професійно підготовлених робітників. Однак у процесі реалізації задуму проявилось багато недоліків: слабка матеріальна база шкіл не давала учням змоги освоїти сучасні професії, все зводилось до оволодіння простими ремісничими навичками; мало учнів йшло на роботу згідно одержаної спеціальності; в школах було мало учнів, оскільки навчалось саме військове покоління. Вказані недоліки привели у 1966 році до відміни обов'язкового професійного навчання в школах.

У 1966 році розпочались масштабні шкільні реформи. Стала зміцнюватись матеріальна база школи – будуватись нові приміщення, створюватись спеціалізовані кабінети. Загальнообов'язковим стало десятирічне навчання, предметне навчання з різними вчителями стало починатись не з 5, а з 4 класу, з сьомого класу були запроваджені факультативні курси за бажанням учнів. Стало потроху впроваджуватись диференційоване навчання – створювались окремі школи і класи з поглибленим вивченням 1-2 предметів. З метою підвищення дисципліни і культури учнів було введено посаду завуча з виховної роботи.

Професійно-технічні училища стали давати, окрім професійної підготовки, повну середню освіту. Було рішуче перероблено зміст програм і підручників. Ставилось завдання подолати перевантаженість програм, звільнити підручники від другорядного матеріалу, посилити науково-теоретичну підготовку учнів. Педагогіка нарешті стала виходити з стану лженауки. Поряд з обґрунтуванням чергових постанов уряду з реформування школи (до початку реформ думки педагогів не спитали) вчені стали займатись реальними дидактичними проблемами, розв'язуючи завдання – як успішніше навчати учнів.

Однак ці масштабні реформи, які розтяглись на кілька років, в кінцевому підсумку погубили радянську школу. Програми і підручники з математики і природничих дисциплін виявились надто складними, непосильними приблизно для третини учнів. Задля благополучного рапортування про успішне виконання чергових вказівок партії і уряду вчителі стали почали ставити завищені оцінки, виставляючи “3” навіть тим, хто нічого не знав. Реальну картину знань учнів встановити стало неможливо. Шкільна оцінка втратила свою стимулюючу роль, інтерес до навчання навіть у сильних учнів знизився. Професійно-технічні училища перетворились у своєрідний відстійник, куди після 8 класу школи скидали всіх невстигаючих учнів. Низький рівень знань учнів ПТУ, слабка матеріальна база, недоліки в організації виробничої практики, влаштування на роботу, привели до того, що серед учнів стали нормальним явищем прогули, низька дисципліна, пияцтво, хуліганство, наркоманія. Виробництво також нічого не виграло від таких кадрів.

Низька заробітна плата (в 1,5-2 рази менша, ніж у промислового робітника) фахівців з вищою освітою (вчителів, інженерів, лікарів) привела до того, що кращі учні або не йшли у ВНЗ, або після їх закінчення працювали не за спеціальністю (для запобігання цьому в СРСР було запроваджено юридичну відповідальність за небажання працювати за розподілом після ВНЗ).

В 1972 році школи почали переходити на кабінетну систему навчання, значну увагу стали звертати на використання на уроках технічних засобів навчання. Перед школами було поставлено вимоги покращити трудове навчання учнів і профорієнтаційну роботу, звернути увагу на краще вивчення російської і рідної мови. Звернули увагу на виховну роботу в школах. Було розпочато атестацію вчителів. Сільських дітей почали поза конкурсом зараховувати до педагогічних інститутів. Останнє свідчило про глибоку кризу в освіті і суспільстві: сільські учні при вступі до інститутів не могли конкурувати з міськими, міські діти після закінчення навчання не бажали їхати на роботу в село.

З 1973 року стали звертати увагу на будівництво шкіл в селах, з малих сіл учнів почали возити до шкіл в більші села і міста. Почали створюватись ПТУ в селах для підготовки робітників для сільського господарства. Для сільської молоді при педагогічних інститутах стали будувати гуртожитки.

Всі ці постанови виконувались, але їх ефект був набагато слабшим, ніж сподівались. Поступовий занепад СРСР приводив до недостатнього фінансування освітніх програм, а одного ентузіазму освітян для таких масштабних справ не вистачало.

Остання спроба глобальної шкільної реформи в Радянському Союзі датується 1984 роком. Була розроблено план, згідно з яким навчання в школі продовжувалось до 11 років (починаючи з 6), розпочиналась комп'ютеризація навчання (однак комп'ютерів в школах не було) і вивчення інформатики. Планувалось піднести рівень викладання всіх предметів, збільшити час на трудове навчання і суспільно-корисну працю учнів, зменшити кількість учнів у класі до 25-30, запровадити самоуправління учнів, відмінити звіти шкіл про успішність (щоб вчителі не ставили “липових” оцінок), покращити підготовку вчителів, поліпшити їх побут і оплату праці.

Однак реформа померла, не народившись. Її досягнення звелись до деяких формальних показників: навчання з 6 років, вивчення інформатики, підвищення оплати праці вчителів. Радянський Союз переживав кризу, і на масштабну реформу освіти не вистачало коштів і ресурсів промисловості (не було налагоджено виробництво комп'ютерів, були труднощі з друкуванням достатньої кількості нових підручників).

Навіть повний успіх шкільної реформи не зміг би підняти освіту в СРСР на новий рівень. У питаннях реформи було повністю відсутні якісні зміни: диференціація навчання, перехід від засвоєння знань до засвоєння комунікативних умінь, увага до розвитку індивідуальних здібностей учнів.

В Україні освітні реформи супроводжувались посиленою русифікацією освіти. До 1985 року більшість ВНЗ була переведена на російську мову викладання, кількість шкіл з українською мовою навчання неухильно скорочувалась, а з російською мовою – зростала. З 1965 по 1978 роки кількість українських шкіл зменшилась з 23674 до 17200, а кількість учнів у них зменшилась з 4,5 млн. до 3,8 млн. Кількість російських шкіл за цей час зменшилась з 4703 до 4200, а учнів у них зросла з 2,5 млн. до 2,6 млн. Як бачимо, більшість українських шкіл були невеликі і розташовувались в селах, а російські школи були великі і розташовувались в містах. На сході України у 1985 р. у великих містах (Донецьк, Миколаїв) українських шкіл не було зовсім. У Чернігові в 1960 р. з 20 шкіл було 2 російські, а у 1985 з 30 шкіл було лише 2 українські (з них одна маленька дев'ятирічна). В українських школах українською була лише мова викладання, а навчались учні за підручниками, написаними в Москві і лише перекладеними на українську мову. Вивчення українознавства не було зовсім, а українська історія і література вивчались дуже обмежено, з спотворенням значної частини матеріалу.

Після здобуття Україною у 1991 році незалежності біля 10 років помітних зрушень в освіті не відбулось. Нестача коштів і нерозуміння важливості освіти для розвитку держави у керівництва привело до застою. Попри урядові плани і програми реально було зроблено дуже мало. Почалось переведення шкіл на українську мову, однак цей процес дуже далекий від завершення. Було випущено нові україномовні підручники, однак складено їх за старими програмами. Так, з фізики програма майже не мінялась з 1973 року і у школах до цього часу використовуються підручники, надруковані ще за часів СРСР. Запровадження 12-бальної системи оцінювання і переведення учнів до наступного класу навіть з успішністю 1 бал (запозичене з США) принесло більше шкоди, ніж користі. Такі учні не можуть далі засвоювати навчальний матеріал і лише заважають вчитись іншим учням. Нестача підручників, відсутність в багатьох школах комп'ютерів, низька зарплата вчителів (держава не виконує власний закон про зарплату вчителя, рівну середній зарплаті у промисловості) та слабке фінансування шкіл посилюється втратою в учнів інтересу до навчання.

Лише в 21 столітті в Україні було прийнято збалансовану програму реформування освіти, за якою передбачається: 12-річне навчання, дійсне оновлення змісту навчальних предметів і запровадження нових дисциплін, диференціація навчання згідно інтересів учнів та інше можуть вивести українську школу з глухого кута та привести її в ряди розвинених країн світу. Але повинно пройти не менше 10 років, щоб стало зрозуміло, чи виправдала реформа школи ті надії, які на неї покладались.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Любар О. О., Стельмахович М. Г. Та ін. Історія української педагогіки. К. 1999.

2. Нариси історії українського шкільництва (1905-1933). К. 1996.

3. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. Тернопіль, 1994.

4. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія української школи і педагогіки. Навчальний посібник. За ред. О. О. Любара. К.: Знання, 2003. – 450 с. с. 301 – 449.

ОСВІТА УКРАЇНИ В 20 СТОЛІТТІ