Управління процесом банківського кредитування

8

Тема 2. Управління процесом банківського кредитування

Лекція 1.

1. Оцінка банком кредитної заявки клієнта
2. Вимоги до оцінки кредитоспроможності позичальника
3. Структурування кредиту та підготовка до його презентації
4. Вимоги до порядку видачі та погашення кредиту

ЛІТЕРАТУРА

1. Цивільний кодекс України. –К.: Юрінком Інтер, 2004. –с. http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15
2. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07.12.2000р. № 2121-Ш
3. Про організацію формування та обігу кредитних історій: Закон України від 23.06.2005р. № 2704-IV http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2704-15
4. Положення про створення єдиної інформаційної системи обліку позичальників (боржників). Затверджено постановою Правління НБУ від 27.06.2001р. № 245
5. Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Затверджена постановою Правління НБУ 28.08.2001р. № 368
6. Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями. Затверджено постановою Правління НБУ від 25.01.2012р. № 23
7. Морсман Э. Кредитный департамент банка: организация эффективной работы/ Эдгар М. Морсман.- М.: Издательство: Издательский дом «Альпина Бизнес Букс», 2004. –с. ISBN 5-9614-0034-4
8. Морсман Эдгар М. Управление кредитным портфелем. —М.: Изд-во Альпина Бизнес Букс, 2004. - 208 с.
9. Єдиний реєстр бюро кредитних історій станом на 01.11.2012 року http://www.dfp.gov.ua/fileadmin/downloads/drldp/BKI_07.11.pdf

1. Оцінка БАНКОМ кредитної заявки КЛІЄНТА

Попередня ознайомча зустріч і бесіда з клієнтом, ознайомлення з керівництвом підприємства і документацією на кредит. Оцінка кредитної заявки щодо відповідності кредитній політиці банку.

Процес кредитування в банківських установах проходить поетапно. Першим етапом кредитного процесу є розгляд заявки клієнта на кредит.

На цьому етапі проводиться:

1. попередня ознайомча зустріч і бесіда з клієнтом;
2. знайомство з керівництвом підприємства і документацією на кредит;
3. оцінка кредитної заявки щодо відповідності кредитній політиці банку;
4. експрес-аналіз проекту, що кредитується;
5. прийняття кредитним менеджером рішення щодо принципової можливості надання кредиту.

Вимоги до кредитної заявки досить прості, але визначені. У міжнародній практиці до них відносять:

1. зазначення призначення кредиту;
2. розкриття сукупності факторів, що визначають ступінь його ризику.

Призначення кредиту має бути сформульовано конкретно, наприклад, так:

1. на виробничі потреби (на придбання і формування виробничих запасів; на придбання і формування виробничих запасів та здійснення виробничих витрат; на здійснення конкретних витрат);
2. на торгово-посередницькі потреби (на придбання, формування та реалізацію товарів; на формування сезонних запасів товарів);
3. на тимчасові потреби (для виплати заробітної плати; для погашення платежів до бюджету; на лікування; оплату навчання; придбання квартири, автомобіля тощо.)

Для оцінки ризику угоди банку важливо знати такі характеристики кредиту як вид, термін, порядок видачі та погашення, спосіб забезпечення повернення, а також кредитоспроможність клієнта (рівень його основних фінансових показників; обсяги реалізації, прибутку, власних коштів), його організаційно - правова форма, характер взаємин з банком (наявність рахунку в даному або в іншому банку, наявність кредитної заборгованості).

Кредитний менеджер аналізує заявку на кредит за такими напрямами:

1. аналізується мета отримання кредиту:
2. цілі кредиту мають відповідати передбаченим кредитною політикою банку;
3. враховується факт віднесення запитуваної позики до пріоритетних напрямів діяльності банку;
4. враховується необхідність дотримання загального ліміту кредитування даної категорії позичальників та ліміту на вказану в заявці мету - у разі видачі кредиту;
5. враховується необхідність дотримання банком економічних нормативів - у разі видачі кредиту;
6. необхідно переконатися в законності кредитного заходу та відповідності мети отримання кредиту юридичною особою завданням і сферам діяльності, визначеним його статутом;
7. особливо обережний підхід потрібний при вивченні питання про можливість надання кредитів підприємствам сфер бізнесу з високим рівнем банкрутства; для спекулятивних угод; малозабезпеченим категоріям позичальників –фізичних осіб;
8. уточнюється розмір кредиту. Слід перевірити, яка сума необхідна клієнту і чи правильно він оцінив свої потреби. Потреба клієнта в кредиті визначається як різниця між передбачуваними витратами і джерелами коштів;
9. визначаються можливі джерела погашення кредиту. Пріоритетним для банку джерелом має бути майбутній дохід потенційного позичальника. Необхідно перевірити правильність наданого клієнтом розрахунку окупності витрат, в який у разі необхідності можуть бути внесені зміни та уточнення;
10. визначається порядок погашення кредиту. Наданий графік погашення кредиту повинен бути ретельно перевірений на його достовірність;
11. оцінюється можливість додаткового забезпечення кредиту: можливість надання застави, гарантій, страхування майбутньої кредитної угоди.

У разі розходження цільового спрямування кредиту за заявкою із кредитною політикою банку кредитні відносини не виникають.

У разі відповідності інтересів банку і клієнта кредитний інспектор має запропонувати клієнту надати пакет документів для розгляду на предмет оцінки його кредитоспроможності.

1. Вимоги до оцінки кредитоспроможності позичальника

Надзвичайно важливим з точки зору оцінки ризиковості кредитної операції є другий етап кредитного процесу –оцінка кредитоспроможності позичальника.

Методику оцінки кредитоспроможності банки обирають самостійно, керуючись такими вимогами НБУ:

1. методика кожного окремого банку має включати обов’язковий перелік фінансових показників;
2. методика має базуватись на оцінці не лише об'єктивних, але й суб'єктивних факторів;
3. методика обов'язково затверджується внутрішнім банківським положенням;
4. обов'язковими є попередній на момент надання документів і повторний аналіз кредитоспроможності позичальника протягом періоду користування кредитом.

Банки розробляють методики у розрізі різних категорій позичальників (Дод.1 до Полож.№23):

1. методику оцінки фінансового стану позичальника - юридичної особи (крім банків);
2. методику оцінки фінансового стану банку - позичальника;
3. методику оцінки фінансового стану позичальника - фізичної особи (у тому числі суб’єкта господарювання);
4. методику оцінки фінансового стану позичальника - органу бюджетної установи.

Оцінка кредитоспроможності проводиться банками обов'язково на момент прийняття рішення про видачу кредиту, а далі:

1) для боржника - юридичної особи - відповідно до вимог законодавства України щодо складання звітності (п.2.1, Гл.2, Р2 полож.№23):

1. не рідше ніж 1 раз на 3 місяці, якщо ю. о. складає квартальну та річну фінансову звітність;
2. не рідше ніж 1 раз на рік, якщо - тільки річну фінансову звітність.

2) для боржника –фізичної особи (п.3.2, Гл.3, Р2 полож.№23):

1. не рідше ніж 1 раз на рік (або за результатами фінансового року);
2. для боржника –банку:
3. не рідше 1 разу на місяць.

Досвід закордонних країн показує, що банки керуються при оцінці кредитоспроможності двома правилами:

• «все пізнається у порівнянні», тому оцінюють показники у динаміці, та у порівнянні із середніми значеннями галузі, з аналогічними підприємствами та підприємствами-лідерами галузі;
• оцінку кредитоспроможності слід здійснювати на перспективу, на період користування позикою.

Інформаційна база для аналізу та оцінки кредитоспроможності (потенційного) позичальника:

1. документи, що підтверджують дієздатність;
2. документи, що підтверджують цільову спрямованість кредиту;
3. фінансова та статистична звітність;
4. кредитна історія.

Кредитна історія вивчається:

1. за даними власного архіву кредитних досьє (див. Додатки А, Б);
2. за кредитними звітами бюро кредитних історій (БКІ).

У високо конкурентному середовищі кредитування ростуть вимоги позичальників до швидкості оформлення кредитів. Змінюються вимоги й до самих позичальників. Якщо раніше критерієм №1 була наявність стабільного доходу, то тепер не завжди потрібна довідка про доходи. Натомість для банку стало важливим, щоб потенційний позичальник був сумлінним платником. Вагому роль у цьому відіграє кредитна історія.

Банки передають інформацію щодо своїх позичальників до БКІ. Банк може бути партнером одного чи кількох БКІ. Бюро зберігає кредитну історію протягом 10 років. Банк зобов’язаний повідомити клієнта-позичальника про бюро, в яке передано інформацію про кредит.

В Єдиному реєстрі бюро кредитних історій станом на 01.11.2012 року зареєстровано 7 кредитних бюро:

1. Українське бюро кредитних історій (УБКІ) - 62 Б + більше 100 КС;
2. Перше всеукраїнське бюро кредитних історій (ПВБКІ) - 119 Б в т.ч. НБУ+ 30КС;
3. Міждународне Бюро Кредитних Історій (МБКІ) –23 Б + 13 КС;
4. Бюро кредитних історій «Русский Стандарт» (при Приватбанку);
5. Незалежне бюро кредитних історій;
6. Бюро кредитних історій «Українське кредитне бюро»;
7. Бюро кредитних історій «Фенікс».

Системними суб’єктами збору та обміну інформацією є перші три. Найбільш широке коло банків-партнерів у перших двох.

Кредитний звіт містить повну інформацію про всі кредити в щомісячному розрізі у вигляді виписки:

1. договір;
2. дата видачі кредиту;
3. тип кредиту;
4. сума кредиту (ліміт);
5. поточна заборгованість;
6. поточна прострочена заборгованість
7. сума обов’язкового платежу;
8. валюта кредиту;
9. термін дії кредиту.

Закон про кредитні бюро дозволяє бюро обмінюватись кредитними історіями, але на практиці цього не відбувається, що призводить до появи у несумлінного позичальника можливості отримати кредит в іншому банку, який співпрацює з іншим кредитним бюро.

В Україні створена НБУ єдина інформаційна система «Реєстр позичальників», яка акумулює інформацію про боржників, що допустили прострочену заборгованість (Полож. № 245 від 27.06.2001р.). Однак доступ до цієї інформації є тільки у НБУ. Для використання ЄІС в режимі не лише збору, але й надання інформації на запит учасників ринку (в режимі кредитного бюро) необхідно вносити зміни в закон України «Про НБУ».

Банк може проводити перевірку позичальника на місці з метою з'ясування рівня компетенції працівників, що очолюють бухгалтерську, фінансову, маркетингову служби, адміністративний апарат. Під час відвідування клієнта можна з'ясувати деякі питання, що не були розглянуті під час попередньої бесіди, а також скласти уявлення про стан майна, яким він володіє.

структурування кредиту та підготовка до його презентації

На третьому етапі кредитного процесу – структурування кредиту - кредитний експерт визначає основні параметри позики та основні умови кредитного договору: вид кредиту; його суму, строк, спосіб видачі та погашення; встановлює плату за кредит та визначає, яким має бути забезпечення за цим кредитом.

Завдання кредитного менеджера - запропонувати клієнту той вид кредиту, який найбільше відповідає характеру кредитованого заходу.

Уточнюється або розробляється графік погашення кредиту у відповідності зі строками оборотності того виду капіталу, на формування якого він видається.

Визначається вартість банківського кредиту.

Вартість банківського кредиту визначають такі фактори:

1. розмір процентної ставки;
2. розмір комісійної винагороди;
3. розмір компенсаційного залишку на рахунку позичальника (якщо кредит видається під заставу майнових прав на компенсаційний залишок коштів на депозитному рахунку).

Плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування позиченими грошима чи матеріальними цінностями має назву позикового процента чи процента за кредит.

Норма позикового процента регулюється, в основному, попитом та пропозицією на позиковий капітал, але на рівень ставки за банківським кредитом впливають різноманітні фактори:

• облікова ставка центрального банку;
• процент інших банків за аналогічними кредитами;
• структура ресурсної бази банку;
• стабільність грошового обороту в країні;
• витрати на формування залучених ресурсів;
• вид кредиту, рівень його ризикованості;
• строк кредиту;
• розмір кредиту;
• характер забезпечення;
• зміст заходу, який кредитується;
• витрати на видачу, оформлення, контроль за цільовим використанням та своєчасним погашенням позички;
• норма дохідності за іншими активними операціями;
• мінімальна норма дохідності за конкретною кредитною угодою;
• характер відносин між банком і конкретним позичальником.

Існують такі методи ціноутворення на кредит:

1. метод «вартість +» –при визначенні процентної ставки виходять із вартості залучення ресурсів, операційних витрат, премії за ризик та бажаного рівня прибутковості;
2. метод “базова ставка +” - при визначенні процентної ставки виходять із базової ставки, премії за ризик та бажаного рівня прибутковості. Базовою ставкою може слугувати ставка міжбанківського ринку, міжнародних ринків, першокласного позичальника (прайм-ставка –prime-rate), ставка за короткостроковими залученими депозитами ( в зарубіжних банках –ставка за 3-х місячними депозитними сертифікатами);
3. метод максимальних процентних ставок (кеп) - при визначенні процентної ставки виходять з базової ставки, яку збільшують на прайм-ставку й премію за ризик за конкретною кредитною угодою;
4. метод «надбавки» - при визначенні процентної ставки виходять із вартості залучення ресурсів, премії за ризик та бажаного рівня прибутковості;
5. метод «аналізу дохідності клієнта» базується на точному обліку доходів і витрат стосовно кожного позичальника і має на меті, як правило зниження рівня плати за кредит порівняно із загальноприйнятим рівнем для великих корпоративних клієнтів.

Таким чином при визначенні плати за кредит банки, незалежно від методу ціноутворення, виходять із розрахунку мінімальної норми дохідності за позикою.

Мінімальна норма дохідності ( в % ) встановлюється виходячи із базової процентної ставки і цільового прибутку.

Базова процентна ставка ( в % ) залежить від максимальних витрат банку на мобілізацію ресурсів для видачі кредиту.

Цільовий прибуток ( в % ) –це надбавка до базової ставки.

Мінімальна норма дохідності за кредитом має покривати витрати за ним, і включати цільовий прибуток.

Норма дохідності мін ( i ) = Витрати за кредитом макс + Прибуток цільовий =