ОСВІТА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ЛЕКЦІЯ 3. ОСВІТА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

Давні слов'янські племена, за даними археології і за свідченнями візантійських джерел, відзначались такими рисами: загострене почуття спільності і справедливості, стійка віра у верховного бога, віра в магію, добропорядність, військова навченість, мужність, фізичний розвиток, загартованість, витривалість. Жерцям була відома писемність у вигляді “черт і рез” – різновид піктографічного письма. Також відомі записи слов'янських слів грецькими і латинськими літерами.

Виховання у слов'ян здійснювалось у відповідності з уявленнями про добрі і злі сили. Дітей виховували на матеріалах казок, билин, епічних сказань, міфів. У вихованні як хлопців, так і дівчат велика роль належала матері ( “матерый” – вихований матір'ю ). Сімейне виховання було під контролем общини, а пізніше держави ( у “Статуті князя Ярослава” передбачена відповідальність батьків за підготовку дітей до життя ). У казках, прислів'ях, приказках, святах, билинах простежується опора на дитячу самостійність як рушійну силу розвитку дитини.

Вже наприкінці 8 – на початку 9 ст. у Київській Русі відмічається писемність рідною мовою. У договорі 945 р. з Візантією передбачено, що руські купці повинні приїжджати до Візантії з грамотами. Отже, у Київській державі вже існувала якась подоба княжої канцелярії. В цей час на зміну глаголиці – азбуки, що використовувала грецькі букви для слов'янської мови, прийшла кирилиця, азбука з 38 (у інших варіантах з 43) літер, спеціально пристосована для слов'янської мови, вперше відмічена у 855 р. (за іншими даними у 863 р.). Таке різночитання можна легко пояснити тим, що у різних літописах рахували різну кількість років від створення світу.

Новонародженій державі – Київській Русі – були потрібні грамотні люди для створення інституту княжих чиновників. У поширенні грамотності мимоволі допомогла Візантія. В 70-ті роки 10 ст. Візантія завоювала Болгарію і знищила її столицю – м. Предславу. Багато освічених людей перебралось в Київську Русь. Можливо, що під впливом вчених болгар-християн Київський князь Володимир у 988 прийняв християнську віру для своєї держави. Русь прийняла християнство Візантійського обряду – православ'я, мабуть, через те, що Володимира привабила підпорядкованість візантійської церкви імператору і не сподобались претензії Папи Римського на зверхність над світськими владиками. В цей час загострились стосунки між двома гілками християнства, що привело у 1054 р. до розділення церков. Культура і освіта Русі через це відзначалась релігійною настороженістю, яка швидко перейшла у нетерпимість до всього західного. Коли Візантійська імперія, намагаючись уникнути загибелі (котра настала у 1453 р.) у 1439 р. пішла на унію з католицькою церквою, московське православ'я дуже насторожено почало сприймати і візантійську культурну спадщину, замкнувшись у рамках раніше вивченого. Це зумовило сильне відставання Московської культури і освіти від західної.

Створення у 863 р. Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки і переклад на слов'янську мову навчальної літератури і богослужебних книг мало неоднозначні наслідки. З одного боку, це полегшило засвоєння грамоти широкими верствами населення, а з іншого, утруднювало доступ до першоджерел, що стримувало інтелектуальний розвиток суспільства. Тим більше, основна маса перекладеної літератури була не навчальною, а релігійною.

Педагогічна система була запозичена з Біблії. В педагогіці старого завіту панує суворий патріархат, де права глави сім'ї безмежні, а особистості решти членів сім'ї малоцінні. В педагогіці нового завіту панує любов, цінність кожної особистості. Сім'я заснована не на засадах підпорядкування і суворості, а на засадах любові, взаємодопомоги, відносної рівності і свободи, діти мають не лише обов'язки, а й права.

Оскільки сім'я Київської Русі була побудована на засадах патріархату, то з Біблії взяли лише педагогіку старого завіту: варварські погляди на жінку, сувора до жорстокості домашня дисципліна, ідеал батька, який придушує самостійність дітей. Суворе ставлення до дітей і до жінки і їх тілесні покарання розглядались як вияв любові. Ця педагогіка дістала розширення у творах Іоанна Златоуста (бл. 350 – 407). За ним, метою виховання є аскетизм, прагнення до небесного, до благочестя, земні блага малоцінні. Світські науки відходять на задній план. Мета виховання може бути досягнута лише насильством над дітьми. Виховувати потрібно страхом. Влада батьків над дітьми має бути абсолютною. Не можна дозволяти дітям робити те, що їм приємно, бо приємне є шкідливим.

Князівська влада відкривала школи на Русі, перші з яких заснував князь Володимир (школа при Десятинній церкві на 300 учнів, відкрита у 988 р.). Його син, Ярослав Мудрий ( 1019 – 1054 ), відкрив нові школи в Києві і Новгороді (школа у Новгороді відкрита у 1030 р., та палацова школа в Києві, відкрита у 1037 р. при Софійському соборі з великою бібліотекою). Палацова школа Ярослава мала міжнародне значення. При дворі князя виховувались англійські королевичі Едвін і Едуард, майбутні норвезькі конунги Гаральд і Регнвальд, майбутній король Данії Магнус Добрий, угорський королевич Андрій, датський королевич Герман та інші.

У 11 – 13 ст. центри “вчення книжного” вже існували по всій Русі: в Переяславі, Суздалі, Чернігові, Полоцьку, Муромі, Володимирі, Володимирі-Волинському, Турові, Галичі, Ростові та інших містах. Ці школи створювались при княжих дворах, церквах, чоловічих і жіночих монастирях. Рівень навчання був різним, але це були елітарні школи, де готували княжих чиновників і священиків.

Велику роль у поширенні освіти відіграли монастирі, в яких переписувалися книги й організовувались бібліотеки (як у Києво-Печерській лаврі). Церкви і монастирі за наказом князя організовували школи, постачали їм учителів, церковні книжки. Кожна єпархія ставала новим центром освіти, новий монастир — школою підвищеного типу, а нова церква — початковою школою. В 1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив тут Студійський статут, запозичений у Константинопольського монастиря, що був заснований в 798 р. ідеологом чернецтва Федором Студитом. Статут передбачав життя монахів в гуртожитку, обов'язкову фізичну працю, відречення від будь-якої власності, сувору дисципліну, навчання іноків грамоті для поглибленого пізнання богослів'я. При монастирях створювалися школи для навчання грамоті монахів. Процес навчання завершувався самостійним читанням релігійних книг. З цією метою в обов'язок ігуменів входило створення бібліотек для читання.

В Київській Русі для знатних жінок існували спеціальні школи. В 1086 р. княгиня Ганна Всеволодівна відкрила жіночу школу в Києві, згодом аналогічні школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку (княгиня Єфросинія). Висока освіченість жінок у князівських верхах піднімала престиж київського князя серед Європейських володарів. Ярослав Мудрий через своїх високоосвічених дочок був названий тестем Європи (Ганна — дружина французького короля Генріха, Єлизавета — норвезького короля Гарольда, Анастасія — угорського короля Андрія). Сестра Володимира Мономаха Євпраксія була імператрицею священної Римської імперії, брала активну участь у політичному житті Західної Європи. Високоосвіченою була внучка Мономаха Добродея — їй належить перший у Європі написаний жінкою медичний трактат.

Розглянемо, що являли собою масові школи цього часу. Діти незнатних людей здобували елементарну освіту у “майстрів грамоти”. Це були нижчі служителі церкви та мандрівні вчителі. Вони навчали невелику групу учнів за певну плату вдома в себе або в учня. За тодішніх методів навчання вчитель під час занять працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою — 8—10 чоловік. В поняття елементарної грамотності входило уміння читати. Матеріал для читання був підпорядкований природним принципам: послідовність і доступність викладу, перехід від простого до складного. В основі навчання читанню на протязі всього середньовіччя лежав метод складання букв. Для масової школи була необхідною наявність азбуки. Якщо припустити, що тодішні азбуки були не книгами на пергаменті, а листками берести, що нещадно експлуатувались учнями, то стає зрозумілою їх відсутність у матеріалах археологічних розкопок.

Учні спочатку заучували напам'ять всі букви азбуки, а потім приступали до заучування складів: двох -, трьох -, чотирьох - буквених. Потім починали вчитись читати книгу. Перехід до читання першої духовної книги — часослову (церковна книга, що містить основні молитви і частково тексти богослужіння), відзначався великим торжеством: правився молебень— учень вручав учителю горщик каші і гроші. Потім переходили до Псалтиря, який був універсальною навчальною книгою в Європі. Часто на цьому навчання і завершувалось. Рідше приступали до читання апостола, ще рідше — євангелія. Закінчення вивчення кожної книги було урочистою подією.

Читання книги дуже ускладнювалось тим, що кожна книга була написана іншим почерком, до того ж за тодішніми правилами граматики між реченнями не було розділових знаків, а слова у реченні часто писались без проміжків. Тому нерідко учні, вивчивши напам'ять одну книгу, не могли прочитати іншу або ту ж саму, але переписану іншим переписчиком.

Учні часто починали навчання з спрощеної кирилиці, що складалась з 24 (26) літер і дозволяла читати і писати спрощені тексти на побутовому рівні. Повне вміння читати включало в себе не лише знання 38 (43) літер, а й знаків над рядком, титлів, скорочених слів, розділових знаків, вказівок для церковного читання – що дозволяли правильно читати релігійну літературу. Для багатьох навчання на цьому закінчувалось. Умінню писати вчились не всі.

Разом з вивченням часослова частина учнів починала вчитися писати. Спершу писали на вкритих воском дощечках спеціальними паличками – писалами, загостреними з одного кінця і плоскими з іншого, що дозволяло стирати помилковий текст. Знайдені при розкопках дощечки і писала аналогічні візантійським і грецьким. Потім переходили до писання на листках берести (березової кори), яка через доступність заміняла дорогий папір. Класних дощок не було, тому діти писали під диктовку вчителя «на слух», через що було багато пропусків і перекручень. Берестяні грамоти з розкопок свідчать, що методика навчання письма була спрощена, учні писали без титлів, регламентації переносів. З XIII ст. відомі перші «зошити» з листів берести, в яких учні записували псалми, виконували письмові роботи. Сам процес навчання письму полягав у копіюванню різних написів.

Способом письма тоді був “устав” — літери відділялися одна від одної, мали просту форму — прямі лінії, більш-менш прямі кути. Пізніше устав перейшов у “півустав” — письмо ломане, неправильне, з літерами між рядками, так званими титлами. В уставі й напівуставі кожна літера стояла окремо, відділена від інших. Пізніше вони почали з'єднуватись одна з одною, сплітатися й так постав “скоропис”.

Пергамент в Київській Русі був дуже дорогим (на один церковний служебник йшла шкіра з 4 корів) і користувались ним лише найзаможніші верстви і для написання церковних книг (пергамент добре вбирав чорнила і змити їх було неможливо (звідки і прислів'я – “що написано пером — не вирубаєш і сокирою”).

Чорнила (атрамент) виготовляли із суміші сажі і клею або з дубових горішків і вишневого клею (50%х50%) з добавкою кислого меду, кіноварі, зберігали в глиняних чи рогових чорнильницях. Для письма чорнилом ретельно обробляли гусячі пера: знімали жир, вичищали перетинки, загострювали, роздвоювали кінець. Чорнильні плями злизували або стирали пемзою. Для пришвидшення висихання чорнила написаний текст посипали піском.

Списування книжок було нелегкою працею — досвідчений списувач устигав за день переписати до п'яти сторінок тексту. Зрозуміло, що книжки цінувалися дуже дорого, невеличкий молитовник коштував 8 гривен (одна гривна – срібний зливок вагою від 200 до 400 грамів). Придбати книжку у власність могли лише заможні люди, а користуватися тимчасово — лише особи, що стояли близько до княжих чи церковних книгосховищ. Першу бібліотеку в Київській Русі заснував князь Ярослав. Згодом у князів і бояр увійшло у звичку залишати в спадщину монастирям свої бібліотеки.

На Україні були відомі візантійські хроніки, деякі болгарські літописи та західні історичні оповідання. За цими зразками складались літописи ченцями в багатьох монастирях та княжими службовцями в кожному князівстві.

Письмо за правилами було дуже складним, знаннями граматики володіли одиниці і вміння писати грамотно дуже цінувалось. Граматику вивчали за підручником “О осмех частех слова”, перекладеним на слов'янську мову болгарським екзархом Іваном.

Були поширені в навчанні книги “Шестиднев”, де описувалось шість днів створення світу та “Фізіолог”, де описувались справжні і казкові тварини.

Навчання арифметики починалося лише після засвоєння учнями вміння писати. Справа в тому, що в Київській Русі спеціальних цифр не вживали, а користувались буквами, які мали особливі позначки над рядком, хоча і не завжди. В якості цифр використовували 27 букв, оскільки окремі букви використовувались для позначення десятків, сотень, тисяч. Серед арифметичних дій були звичні і незвичні для нас: нумерація, подвоєння, роздвоєння, додавання, віднімання, множення, ділення. При додаванні і відніманні учнів вчили користуватись абаком. Далі вчили рахувати, використовуючи пальці рук і суглоби (цей спосіб перестав вивчатись у масовій школі лише у 18 столітті, а у школах для сліпих використовується і в наш час). З сказаного зрозуміло, що навчитись рахунку було набагато важче, ніж грамоті, що стримувало поширення освіти. До речі, літерно-числова нумерація в Московській державі була замінена цифрами лише в 1705 р. Петром І.

Навчання співу обмежувалось вмінням співати молитви з Псалтиря.

Навчання в школі починалось на свято Наума (1 листопада) чи Кузьми і Дем'яна (1 грудня), залежно від того, коли випадав сніг і діти переставали пасти худобу. Закінчувалось також з початком випасу худоби. В школі діти навчались з ранку до вечора, приходячи додому лише пообідати. Домашніх завдань у нашому розумінні не було, задане вчителем виучувалось в школі і одразу перевірялось. Учні хоч і сиділи в одному приміщенні, але навчались індивідуально, вчитель пояснював матеріал, давав завдання і перевіряв виконання в кожного учня окремо. Основним методом навчання було заучування напам'ять. Учні полишали школу, коли їх батьки вирішували, що дитина вже достатньо навчилась.

З 12 століття окремі представники знаті і церковні діячі здобували освіту за кордоном: перші – у Константинополі, другі – в Афонському монастирі (територія сучасної Греції). У великих містах, столицях князівств (Київ, Львів, Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав) в цей час з'являються школи підвищеного типу, де вивчались граматика, діалектика, логіка, латинь, грецька, церковне право, вітчизняна історія, хроніки, спів.

Рядові священики в цей період навчались вдома, у батька-священика. Освіта, як правило, обмежувалась умінням читати і співати церковні співи, які засвоювали з голосу.

Точно встановити поширення освіти серед населення Київської Русі неможливо. Як свідчать матеріали археологічних розкопок, спрощеним читанням володіло немало воїнів, ремісників, купців, княжих службовців, тобто за поширенням грамотності Київська Русь не поступалась, а можливо і випереджала Західну Європу і наближалась до Візантії. В даний час вважається, що в Київській Русі проживало близько 7 мільйонів чоловік, тобто кількість грамотних була не менше 100 тисяч. Нагадаємо, що грамотність означала вміння читати спрощені тексти і частково їх писати. А освічених людей було дуже мало. Вміння читати не спрощені тексти, писати згідно правил граматики і рахувати здобувалось лише у школах підвищеного типу, яких було мало (не більше 30 у тодішніх столицях і великих монастирях), і це не були сучасні школи з сотнями і тисячами учнів. В тодішній школі навчалось до 100 (а то й менше учнів), а протягом року школу закінчувало не більше десятка випускників, які засвоювали зміст книжної мудрості з “Ізборників” (тодішніх хрестоматій) енциклопедичного характеру. Учень за роки навчання повинен був скласти, написати, переплести власну книгу – скласти своєрідний випускний екзамен. Справді освічених людей були одиниці – окремі князі, бояри, вищі священнослужителі, які знали іноземні мови і займались самоосвітою.

Потрібно зауважити, що освічені люди Київській Русі того часу були мало потрібні. Складної системи законів, які б потребували юридичних знань, не існувало. Князівська документація була нечисленною і спрощеною. Посольства до інших країн і міжнародні угоди були справою епізодичною, для якої вистачало нечисленних освічених людей. Складна християнська теологія була доступна лише окремим церковним ієрархам, а основна маса населення і священників обмежувалась нескладним набором церковних догматів. В таких умовах для обслуговування потреб держави вистачало відносного невеликого числа просто грамотних людей.

До нашого часу дійшло кілька книг тих часів, перекладених з грецької і оригінальних, серед яких зустрічаються і педагогічні роздуми. У збірниках під назвами «Пчела», «Измарагд», «Златоструй», «Златоуст» містились висловлювання, тексти Сократа, Демокріта, Аристотеля для повчального читання. В “Ізборнику Святослава” (1076 або 1073) вміщені настанови дітям Ксенофонта і Феодори (грецького царедворця V ст. і його дружини). Це – свого роду пропедевтичний курс семи вільних мистецтв і християнської премудрості, який призначався для готових відповідей з метою залучення новохрещених християн до ідей і понять християнської віри. Також він допомагав школярам оволодіти елементами знань з візантійської освіченості.

За аналогією повчання дітям Ксенофонта складено “Повчання князя Володимира Мономаха дітям” (1096 чи 1117). Основним методом виховання вважається приклад, особливо батьківський. Відстоюється міцна сім'я, роль батька у вихованні у хлопців здатності виконувати всі чоловічі обов'язки, любові до праці, оволодінні воїнськими уміннями. Основними якостями людини називаються: релігійність, повага до старших, братське ставлення до ровесників, милість до бідних, обережність, самовладання, винахідливість, холоднокровність в небезпеці, уміння управляти господарством.

Твір Кирика Новгородця “Вчення відати людині числа” (1136) – методичний посібник для вивчення математики. Якщо елементарній математиці вчили на прикладах, рахували на пальцях, то Кирик давав математичну логіку, календарно-математичні знання, символи, пов'язував математику і з повсякденним життям, і з богословськими задачами.

В “Слові про закон і благодать” (1049 – 1051) митрополит Іларіон намітив головні ідеї православного виховання людини. Перший етап освіти на базі традиційного порядку: загартування, фізичне вдосконалення, військове виховання, потім розвиток вольових якостей і розумовий розвиток. Однак це лише підготовчий етап до власне християнської освіти, зв'язаної з особистим подвижництвом, діяльністю з засвоєння євангельських істин.

З 13 століття, у зв'язку з так званою навалою монголо-татар багато міст Київської Русі було спустошено. З 13 по 15 століття немає достовірних відомостей про навчання, за винятком Новгорода, де археологи знайшли сотні берестяних грамот. Можна лише здогадуватись, що якась освіта існувала, принаймні, в сім'ях знаті і в церковних осередках, головним чином в монастирях.

Історія Київської Русі у 13-15 століттях продовжувалась у Галицько-Волинських землях. В цей час склалась початкова школа-дяківка, яка проіснувала до 19 століття (в такій школі здобував освіту Т. Г. Шевченко). Школа містилась в домі, де проживав церковний дяк, що займався вчительською працею як додатковою задля заробітку. Діти, як правило, поступали до школи з 7 років, восени. На першому ступені діти вчились читати азбуку, на другому – Псалтир. Навчання письму і рахуванню зустрічалось не часто.

ЛІТЕРАТУРА.

1.История педагогики. Часть 1. От зарождения воспитания в первобытном обществе до середины 17 в.: Учебное пособие для педагогических университетов/ Под ред. Академика РАО А. И. ПИСКУНОВА. – М.: 1997. – 192 с. С. 169 – 189.

2.Латышина Д. И. История педагогики. Воспитание и образование в России (10 – начало 20 века): Учебное пособие. – М.: «Форум», 1998. – 584 с. С. 93 – 112.

3. Кравець В. П. Історія Української школи і педагогіки. Тернопіль, 1994.

4. Сірополко Степан. Історія освіти в Україні. – Київ: Наукова думка, 2001. – 912 с. С. 32-47.

ОСВІТА КИЇВСЬКОЇ РУСІ