Електоральна соціологія як галузева соціологічна теорія

PAGE \* MERGEFORMAT 1

Лекція 1. Електоральна соціологія як галузева соціологічна теорія

Об’єкт, предмет та завдання електоральної соціології. Функції соціології в забезпеченні виборчих кампаній.

Історія виникнення та розвитку електоральних досліджень в США та Західній Європі. Аматорські спроби опитування електоральних намірів виборців на початку ХІХ ст. Діяльність американського інституту громадської думки Дж. Геллапа. Опитування А. Кросслі.

Створення та функціонування публічних і закритих полстерних електоральних центрів в США. Чікагська школа досліджень політичної поведінки. Інститут Соціальних досліджень і Центр опитувань Мічіганського університету. Французький інститут досліджень громадської думки (ФІДГД). Діяльність інституту демоскопїі у Німеччині.

Розвиток електоральної соціології у Радянському Союзі. Особливості проведення електоральних досліджень в Україні.

До кінця 80-х рр. XX ст. теоретичні і прикладні дослідження електоральної поведінки в радянській і українській соціологічній науці були практично відсутні, що було зумовлено не тільки політико-ідеологічними заборонами, але й відсутністю об’єкту таких досліджень - вільних демократичних виборів та альтернативного голосування електорату.

За радянських часів, коли на виборчі дільниці з’являлось 99,99% виборців і 99,9% з них підтримували у всіх виборчих округах України єдиних безальтернативних кандидатів блоку комуністів та безпартійних, не тільки соціологи та політологи, але і пересічні громадяни могли з абсолютною точністю прогнозувати результати виборів депутатів Верховної Ради СРСР, УРСР та місцевих Рад. А, отже, не було потреби вивчення тенденцій електоральної поведінки і преференцій виборців, факторів, що їх визначають, розробки виборчих технологій впливу на електоральні установки і поведінку. Питання, чи братимуть виборці участь в голосуванні та кому з кандидатів віддадуть свою перевагу, було риторичним. А тому не було потреби ні в фахівцях в галузі теоретичної та прикладної електоральної соціології, ні в спеціалізованих центрах електоральних опитувань, ні в розгалуженій професійній опитувальній мережі, ні в методиках та технологіях ведення виборчої кампанії.

Становлення ж практики альтернативних виборів в останні роки існування Радянського Союзу (вибори народних депутатів СРСР (1989 р.) та вибори депутатів Верховної Ради України та місцевих Рад (1990 р.), а потім і багатопартійних виборів депутатів всіх рівнів, Президента України, міських голів, поставили перед українськими соціологами нові проблеми – дослідження електоральних настанов та поведінки виборців, детермінанти виборчої активності та виборчих переваг, прогнозування результатів голосування і т. ін.

Прискореними темпами почала розвиватись практика передвиборчих електоральних опитувань, інформаційного і прогностичного забезпечення виборчих кампаній, яка однак не спиралась на достатню теоретичну, методологічну та методичну наукову базу, що призводило до значних похибок і дискредитації електоральної соціології як науки. Такою науковою базою не могли стати і концепції, методології та методики електоральних досліджень, розроблені соціологами Заходу в останні десятиріччя XX ст., адже перехідне українське суспільство з неусталеною партійною та виборчою системою, несформованою соціальною та партійною ідентифікацією, характеризується низкою специфічних рис електоральної поведінки, які потребують поглибленого теоретичного та методологічного аналізу.

Електоральна (лат. elector - виборець) соціологія (соціологія електорату) - галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб’єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об’єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.

Безпосереднім її завданням є дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування, різноманітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії. Вона відкриває неабиякі можливості щодо прогнозування, формування, управління настроями та уподобаннями виборців, вироблення та використання відповідних технологій.

Предмет електоральної соціології - електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників.

Об’єкт - процес обрання представників законодавчої влади у демократичних суспільствах, що ґрунтується на вільному вияві політичної свідомості всіх громадян й на системі прямих виборів у законодавчі органи влади.

Електоральні дослідження можливі лише за певної організації політичної влади (реального існування демократичного суспільства), коли має сенс постановка питання про виборчу активність його громадян та особливості її виявів. Так, монархічні, самодержавні режими майже не передбачають політичної системи, заснованої на прийнятті політичних рішень через політичні партії за участю виборців. Тоталітарні та авторитарні режими, навіть маючи ознаки формальної демократії (країни колишнього соціалістичного блоку), неспроможні забезпечити вільний вияв електоральної активності громадян.

Тобто, електоральна соціологія вивчає як динаміку електоральної активності виборців та фактори, що визначають цю активність, так і структуру й динаміку електоральних преференцій виборців та факторів, що визначають ці преференції (настанови). Такі теоретичні дослідження дають змогу не тільки описати стан та тенденції змін електоральних настанов та поведінки виборців, але й пояснити чому громадяни беруть (чи не беруть) участь у виборах, голосують за ті чи інші партії та їх кандидатів, передбачати перспективи змін у настановах та поведінці електорату в майбутньому, а, отже, перспективи і напрямки соціально-економічного і політичного розвитку країн в залежності від приходу до влади в них певних політичних партій та кандидатів. Досвід західної та вітчизняної соціології показує, що це - інформація про передвиборчу ситуацію та перебіг виборчої кампанії, це короткостроковий і середньостроковий прогноз результатів голосування, а отже, і шансів різних кандидатів на перемогу у виборчих перегонах, це маркетинговий аналіз передвиборчого поля і пошук шляхів, методів для досягнення успіху на виборах певних кандидатів та партій, розробка стратегії і тактики виборчої кампанії.

Отже, соціологія у виборчих кампаніях виконує традиційні функції будь-якої прикладної науки:

• інформаційно-аналітична, що спрямована на забезпечення замовника достовірними відомостями про електоральну ситуацію;
• корегуюча, політико-маркетингова, політико-інженерна або функція політичного консалтингу, яка дозволяє вивчати ефективність виборчої кампанії, вносити корективи та проводити додаткові заходи;
• прогностична, що дозволяє оцінити реальні шанси учасників передвиборчої боротьби.

У будь-якому електоральному дослідження завжди присутні ці функції, однак їх значущість в залежності від етапу роботи може варіюватися. Дослідження, як правило, проводяться у дуже короткі строки і мають конкретних замовників. Останні, зазвичай, в цілях економії витрат орієнтовані на отримання оперативної інформації про стан електорату, ефективність впливу на нього передвиборчими заходами й прогнозних викладок відносно результатів голосування, інші аспекти їх не цікавлять. Але специфіка електоральних досліджень така, що достовірні відповіді на ці запитання неможливі без вивчення всього комплексу проблем, що виникають у даній електоральній ситуації, до того ж здійснюваного в режимі моніторингу. Тому не можливо під впливом замовника йти на мінімізацію кількості процедур, частоти вимірювань, зміни дизайну вибірки.

Невід’ємним елементом комплексних соціологічних досліджень виборчих кампаній, що передбачають не тільки інформаційне і прогностичне забезпечення суб’єктів виборчого процесу, але й розробку стратегії і тактики партій, кандидатів на певних типах виборів, є, так звані, базові соціологічні дослідження передвиборчої ситуації. Як відзначають О. Петров та В. Полторак, «головна мета базових соціологічних досліджень (у межах вдало організованої кампанії здійснюють основне і повторне («відстежувальне») опитування – це забезпечення виборчої кампанії інформацією, необхідною для її стратегічного планування. Тобто, до завдань такого дослідження належить: розв’язання комплексу проблем, починаючи від одержання інформації для визначення типу виборчої кампанії, розробки передвиборчої програми, і аж до отримання відомості стосовно кандидата, якому виборці віддаватимуть перевагу, та щодо головних «цільових груп цих виборців».

Звертаючись до вивчення історії електоральних соціологічних досліджень, зауважимо, що електроральні опитування населення і електрольна соціологія як складова політичної соцілогії з’явились порівняно недавно, навіть в країнах, які мають сторічну історію пардаментських і президентських виборів. Не випадково і те, що такі опитування і дослідження вперше почали проводити саме в США, з одного боку, вже більше двох століть обирають на всенародних виборах не тільки депутатів та мерів, але й Голову Держави та виконавчої влади, а з іншого в США давно сформувалися інституи громадянського суспільства – партії, громадські організації, потужні засоби масової інформації тощо. А тому аматорські спроби опитування електроральних намірів виборців почали проводитися ще у ХІХ ст., хоча і зараз важко назвати дату, яка б слугувала вихідною у дослідженні і прогнозуванні електоральної поведінки. Найчастіше за таку вихідну точку розглядають спробу, здійснену співробітниками газети «Херрісберг Пенсільванієн» у 1824 р., на основі невеликого опитування громадян кількох міст штату Пенсільванія розробити прогноз результатів голосування на президентських виборах у розрізі свого власного штату.

І хоча автори цього опитувння не спирались на науково обгрунтовані методи побудови вибірки, які були розроблені тільки наприкінці ХІХ ст., не мали визначеної методики й інструментарію дослідження, не намагались передбачити результати виборів в межах всієї країни, його результати, які публікувались у формі азартної гри, викликали великий інтерес у читачів.

На початку ХХ ст. більш-менш регулярні електоральні опитування проводили репортери газет «The New York Herald» та «The Columbus Dispatsch» (1900-1902 рр.).

Розширення масштабів досліджень електоральних установок і прогнозування результатів голосування в США пов’язано в 20-х початку 30-х рр. з діяльністю журналу «The Literary Digest», який з 1917 р. почав проводити такі опитування напередодні президентських виборів.

Досвід співробітників цього журналу заслуговує на увагу в зв’язку з масштабами, методами, успіхами та прорахунками, які мали місце при організації вибірки та проведенні опитування. В 1920 р. журнал розіслав поштою 11 млн. «бюлетенів» потенційним виборцям тільки шести штатів, відібраних за даними списків власників телефонів з метою виявити ставлення виборців до основних кандидатів на посаду Президента. З них було повернуто дослідникам близько 2 млн. У 1924 р. було розіслано вже 16,5 млн. «анкет-бюлетенів» власникам телефонів і автомобілів та передбачено перемогу республіканців, з абсолютною похибкою в 5,1% від реальних результатів голосування. В 1928 р. кількість відправлених бюлетенів зросла, прогноз був досить точним, хоча показники кандидата від республіканців знову були переоцінені. У 1932 р. кількість відправлених поштових анкет досягла нового рекордного рівня – 20 млн., з яких повернулось в газету близько 3 млн. І «дослідникам» вдалось спрогнозувати результати виборів з точністю до 1%.

Опитування, що проводилось журналом «The Literary Digest» вражали дослідників точністю прогнозів, нечуваною на той час. Хоча рівень наукового обґрунтування цих досліджень навіть на час їх проведення був досить невисоким, бо, незважаючи на величезні обсяги робіт і зібраних «анкет-бюлетенів», їх метод відбору одиниць спостереження за списками власників телефонів і автомобілів був невірним. Хоча США і відзначались в 20-ті рр. найвищим в світі рівнем телефонізації та автомобілізації, більше половини населення і потенційних виборців не мала ні телефону, ні автомобіля, а за типом поселення, рівнем життя й іншими значимими характеристиками структура власників телефонів і автомобілів суттєво відрізнялась від загальної соціально-економічної структури електорату. А більш заможні верстви населення в США завжди більш схильно ставились до Республіканської партії і її кандидатів, ніж до демократів. Цим же була обумовлена і систематична похибка цих досліджень на користь кандидатів від республіканської партії, протягом всіх років опитувань.

Особливо виразно цей фактор зміщення вибірки виявився в роки економічної кризи 30-х рр. ХХ ст., коли загострились соціально-економічні і політичні розбіжності між представниками різних верств населення. А тому в 1936 р., розповсюдивши 12 млн. бюлетенів (з яких повернулось 2 млн.), журнал «The Literary Digest» прогнозував впевнену перемогу республіканця А. Ландона (близько 60%) над демократом Ф. Рузвельтом. Однак Ф. Рузвельт набрав 60,7% голосів, а абсолютна похибка, яку допустив журнал, склала 19,6%.

Як відзначала Л. Федотова, «журнал орієнтувався тільки на власників телефонів і автомобілів і тим самим повністю ігнорував думки населення з більш низьким рівнем доходів». Але справа не тільки в тому, що списки власників автомобілів і телефонів не співпадають за соціально-демографічними та економічними показниками генеральної сукупності виборців, але й у тому, що фактично в опитуванні брали участь добровольці, які побажали відгукнутись на поштове повідомлення дослідників. При такому низькому рівні (20-25%) реалізації вибіркової сукупності в поштовому опитуванні розраховувати на точність прогнозів не доводиться, навіть при правильних розрахунках параметрів вибіркової сукупності.

Провал спроб аматорських колективів прогнозувати результати виборів в США дуже гостро поставив проблему професіоналізації електоральних досліджень, а також більш глибокого вивчення методології і методики дослідження, з одного боку, та вивчення тенденції електоральної поведінки, з іншого. І результатом цієї професіоналізації стала поява в середині 30-х рр. спеціальних інститутів дослідження і прогнозування виборів та виявлення громадської думки (що далеко не одне і теж). Ще за рік до виборів 1936 р., які поставили хрест на журналі «The Literary Digest» (що після виборів втратив читача і збанкрутував), в США почали регулярно публікуватись результати досліджень громадської думки двох дослідницьких комерційних центрів – фірми Е. Роупера, створеної під егідою журналу «The Fortuna» і названої «The Fortuna Survey», а через кілька місяців потім і Американського інституту громадської думки Дж. Геллапа, який при підтримці ряду американських газет почав проводити регулярні опитування громадської думки з політичних і соціально-економічних питань, врахування яких були одним із виявів «нового курсу» Ф. Рузвельта. Тобто і фірма Е. Роупера, і інститут Дж. Геллапа теж були пов’язані з провідними ЗМІ. Однак, на відміну від опитувань репортерів, вони почали залучати до своїх досліджень професійних соціологів, психологів, політологів та інших фахівців.

Значному зростанню престижу і авторитету інституту Дж. Геллапа і фірми Е. Роупера сприяли результати саме прогнозування виборів 1936 р., в яких брали участь не тільки журнал «The Literary Digest», але й інститут Дж. Геллапа, фірма Е. Роупера та центр опитування А. Кросслі. При цьому А. Кросслі методом інтерв’ю опитав перед виборами 1936 р. 30 тис. сімей, Дж. Геллап за спеціальною вибіркою опитував кілька місяців по 25-40 тис. респондентів (методом інтерв’ю та поштового опитування), а Е. Роупер обмежився вибіркою в 4,5 тис. осіб (опитування проводилось спеціально підготовленими інтерв’юерами).

З найбільшою точністю, незважаючи на невеликий для довоєнних часів обсяг вибірки, прогноз результатів голосування зробив Е. Роупер. За його прогнозом Ф. Рузвельт мав набрати 59,4% голосів (набрав - 60,7%), а А. Ландон - 40,6% (набрав 39,3%), а відносна похибка прогнозу склала 2,6%, тоді як інститут Дж. Геллапа і фірма А. Кросслі прогнозували перемогу Ф. Рузвельта з результатом 53,8% (відносна похибка їх прогнозів склала 14,5%). Тобто, якщо оцінювати точність прогнозів професійних опитувальних центрів США на перших для них виборах, то тільки фірма «Тhе Fortuпа Servеу» Е. Роупера прогнозувала вибори з прийнятною для таких цілей відносною похибкою (3-5%), а точність прогнозів Американського інституту Дж. Геллапа та фірми А. Кросслі була досить посередньою, хоча на відміну від «The Literary Digest» вони все таки передбачили впевнену перемогу Ф. Рузвельта на виборах 1936 р.

Однак правильне визначення переможця при досить посередньому рівні прогнозування, навіть провідного опитувального центру США – інституту Дж. Геллапа 1936 р. було обумовлене величезним реальним відривом Ф. Рузвельта від А. Ландона, а частіше буває навпаки, коли Президентом стає кандидат, який випередив свого суперника на 0,2-1,5% голосів (так, в 1960 р. Д. Кеннеді випередив Р. Ніксона на 0,17% голосів, в 1968 р. Р. Ніксон випередив Д. Хемфрі на 0,81%, а в 1976 р. Д. Картер виграв у Дж. Форда 1,5% голосів). А отже, навіть 3% похибка не гарантує дослідникам точного визначення переможця.

Так, вже на других з моменту свого створення виборах (в роки війни вибори Президента США не проводились) Інститут Дж. Геллапа та інші соціологічні центри не вірно передбачали перемогу республіканця зі штату Нью-Йорк Т. Дьюї над демократом Г. Труменом, допустивши при цьому кілька принципових помилок.

Як відзначає А. Дмитрієв, «по-перше, виходячи з упевненості в перемозі республіканців, в інституті вирішили, що виборці, які не визначились в момент опитування, проголосують в тій же пропорції, що й визначені, тобто на користь Т. Дьюї. Але невизначені виборці проголосували на користь демократів.

По-друге, вважається, що помилка містилась в самій моделі опитування. До 1948 р. застосовувався метод квот. У 1948 р. був застосований так званий метод «стратифікованого випадкового відбору», згідно з яким відбирались випадкові географічні райони з однією умовою: даний район мають населяти люди з різними доходами. На думку фахівців цей метод дуже обмежує вибір доступних для опитування респондентів».

Проблема розподілу голосів невизначених виборців та вибору типу вибірки ще не раз призводитимуть до похибок соціологічних прогнозів не тільки американських соціологів, але й соціологів інших країн, в тому числі й України та Росії.

У подальшому в повоєнні роки значних похибок в прогнозуванні виборів Інститут Дж. Геллапа не допускав, однак і вважати, як це робив О. Петров, що «Інституту Геллапа в США вдалось добитись середньої величини похибки при передбаченні результатів виборів в 70-х рр. з точністю до 0,9%», неможливо. Навіть в журналі «Callup Report», де на останній сторінці можна найти, так звані «рекорди Геллапа», можемо читати, що абсолютна похибка прогнозів Інституту Геллапа на президентських виборах 1936-1950 рр. в середньому складала 3,8%, на виборах 1952-1960 рр. вона зменшилась до 1,7%, в 1962-1970 рр. - до 1,6%, в 1972-1984 рр. - до 1,2%.

Тобто, удосконалення методик досліджень і методів прогнозування давало можливість підвищувати точність прогнозів. Але в 1980 р. при прогнозуванні виборів Президента (республіканець Р. Рейган проти демократа Д. Картера) абсолютна похибка склала 3,8%. І це при наявності у більшості випадків тільки двох кандидатів. Відносна ж похибка прогнозів була ще в 2,2-3 рази вищою. А на парламентських виборах похибка прогнозів Інституту Дж. Геллапа (вони проводяться за мажоритарною системою) ще дещо вища.

Про те, що рівень прогнозування результатів голосування провідних центрів США (Дж. Геллап, Л. Гарріс тощо) не набагато відрізняється від прогнозування ІІ туру президентських виборів в Україні та Росії можна переконатись, розглянувши прогнози президентських виборів 1968 р., які були опубліковані до виборів. Хоча саме в кінці 60-х рр. – початку 70-х рр. точність прогнозів в США була найвищою за весь період. Так, Інститут Дж. Геллапа та служба Л. Гарріса на цих виборах (при трьох кандидатах) допустила в прогнозі абсолютну похибку 1,3-1,33% і відносну – 3,9%, а рівень прогнозів фірми Сіндліжера взагалі не витримував критики. До того ж, маючи найнижчу похибку прогнозу, служба Л. Гарріса (як і фірма Сіндліжера) не змогла передбачити переможця цих виборів. А визначити переможця вдалось тільки інституту Дж. Геллапа. До того ж, дуже неточними виявились прогнози результатів «третьої сили» - Г. Уоллеса. Тобто точність прогнозів американських фахівців не слід перебільшувати.

Окрім всесвітньовідомих опитувальних центрів, які зараз публікують результати своїх опитувань в пресі і оприлюднюють в інших ЗМІ, в США в повоєнні роки виникло безліч полстерських фірм, що спеціалізуються на закритих опитуваннях, на основі яких розробляються стратегія і тактика кандидатів в різних типах виборчих кампаній.

Результати цих фірм, на відміну від Інституту Дж. Геллапа чи служби Л. Гарріса, не оприлюднювалися. На такі опитування витрачаються величезні кошти. Так у 1968 р. виборчий штаб кандидата Р. Ніксона витратив 584 тис. доларів на закриті опитування електорату, а його програвший суперник від демократів – 280 тис. доларів.

Не тільки на президентських, але й на парламентських та місцевих виборах опитування стали невід’ємними елементами розробки стратегії і тактики кандидатів, партій в США. Так, ще в 60-ті роки дві третини тих, хто балотувався в сенат, три чверті кандидатів на посаду губернатора і один з десяти кандидатів в конгресмени користувались послугами приватних полстерів. А з того часу ця практика стала загальною, адже фінансові можливості кандидатів за цей час значно зросли. При цьому розробка методики аналізу результатів опитувань проводиться під керівництвом провідних політичних консультантів, серед яких найвідомішими в США були П. Харт, Р. Уертлін, П. Кеддел та Р. Тітер, які в 1972 р. створили Національну асоціацію політичних полстерів, свого роду «вищу лігу» приватних дослідників і технологів виборчих кампаній. Ексклюзивні опитування полстерських центрів, як ніякий інший тип передвиборних опитувань, хоча і має дуже сумнівну репутацію і викликає найбільше емоцій серед фахівців, бо, з одного боку, такими опитуваннями можуть займатись непрофесіонали та фальсифікатори (адже неможливо перевірити методику та вибірку їх опитувань, бо вони не публікуються), а, по-друге, саме на основі таких опитувань часто розробляються «брудні» передвиборні технології. І створення в США Національної асоціації політичних полстерів дозволило частково виробити певні норми для професійних фахівців в цій сфері. Це було відповіддю на неодноразові намагання законодавців США (особливого резонансу набув законопроект конгресмена Л. Недзі, який був розроблений в 1968 р., а розглядався в Конгресі в 1972 р.) обмежити практику ексклюзивних електоральних опитувань, які мали протягом 72 годин після їх проведення передаватись в Бібліотеку конгресу США, та повинні були відповідати низці професійних умов. Вся інформація таких опитувань повинна була бути доступна громадськості. Але ці законопроекти, спрямовані проти права комерційної таємниці й інтелектуальної приватної власності, в США прийняті не були.

Разом з професіоналізацією та інституціоналізацією публічних і закритих полстерних електоральних центрів в США проходив і процес розвитку теоретичних концепцій, що намагались визначити фактори динаміки електоральної поведінки та електоральних установок. Першопроходцем у цьому напрямку була Чікагська школа досліджень політичної поведінки, створена в 20-ті рр. ХХ ст. Ч. Мерріамом (1874-1953), якого по праву називають батьком біхевіористського напрямку в політичній психології і соціології. Ч. Мерріам не тільки активно наполягав на впровадженні в політичні дослідження нових методів аналізу, особливо кількісних, але й сам безпосередньо багато зробив у цьому напрямку. Під керівництвом Ч. Мерріама та Г. Гознелла у 1923 р. був реалізований перший великий проект в галузі дослідження електоральних установок шести тисяч виборців мера Чікаго. Як відзначає Г. Алмонд «вибір (респондентів) був проведений ще до початку застосування випадкової вибірки на основі контрольного квотування, яке дозволяло врахувати характеристики основних демографічних груп населення Чікаго. Опитування проводили студенти старших курсів Чікагського університету, підготовлені Ч. Мерріамом та Г. Гознеллом. В подальшому Г. Гознелл продовжив дослідження електоральної поведінки виборців, провівши в 1927 р. перший в історії політичної соціології експеримент по виявленню впливу на результати голосування цілеспрямованої агітації в ЗМІ (преса, радіо) на федеральних і місцевих виборах. Техніка проведення експерименту була досить добре обґрунтованою: респонденти і в експериментальних, і в контрольних групах проходили соціальний відбір, застосовувались різні стимули для респондентів, отримані результати аналізувались на основі найсучасніших методів математично-статистичного аналізу. Для підвищення обгрунтованості теоретичних висновків, викладених в роботах Ч. Мерріама і Г. Гознелла «Неголосування: причини і метод контролю» (1924 р.), Ч. Мерріама «Чікаго: детальне вивчення міської політики» (1929 р.), Ч. Мерріама і Г. Гознелла «Нові аспекти політики» (1925 р.), Г. Гознелл провів порівняльні електоральні дослідження в Англії, Франції, Німеччині і Швейцарії.

В подальшому дослідження механізмів електоральної поведінки в Чікагському університеті продовжувались під керівництвом Г. Ласуелла («Політика: хто отримує, що, коли і як» (1936)), а потім центр теоретичних електоральних досліджень перемістився в Інститут Соціальних досліджень і Центр опитувань Мічіганського університету, де працювали Д. Лайкерт, Е. Кемпбелл та Бюро прикладних досліджень при Колумбійському університеті, де були проведені класичні електоральні дослідження П. Лазарсфельда та Б. Берельсона. Ці дослідження були викладені в роботах Б. Берельсона, П. Лазарсфельда та У. Макфі «Голосування» (1954), П. Лазарсфельда, Б. Берельсона та П. Гаудо «Вибір народу» (1944), А. Кемпбела, П. Конверса, В. Міллера, Е. Стокса «Голосування в Америці» (1960), в яких були сформульовані основні положення соціологічної (класової, статусної) та соціально-психологічної концепції партійного голосування, які слугують теоретичною основою електоральних досліджень не тільки в США, але й у інших демократичних країнах. Дещо пізніше (1957 р.) з’явилась робота Е. Даунса «Економічна теорія демократії», яка поклала початок експансії теорії раціонального вибору в галузі електоральної соціології. Класичного свого вигляду ця теорія набула в роботі У. Рікера та П. Ордешука «Вступ до позитивної політичної теорії» (1973 р.) та М. Фіоріни «Ретроспективне голосування на американських національних виборах» (1981 р.).

Одночасно з розвитком електоральних досліджень в США вони набували все більшого поширення і в Європі. Ще в довоєнний час у Франції та Швеції, а після другої світової війни і в інших країнах. А тому не можна погодитись з Г. Алмондом, що під впливом американців «впровадження електоральних досліджень в Європі – на початку 60-х рр. – почали проводити в Англії, а потім і в інших країнах Європи».

Ще до другої світової війни невдовзі після створення в США Інституту Дж. Геллапа, виникла відповідна структура по дослідженню громадської думки шляхом загальнонаціональних опитувань і у Франції – в 1938 р. під керівництвом відомого соціолога Ж. Стецеля був створений Французький інститут досліджень громадської думки (ФІДГД). Ж. Стецель керував цим інститутом майже чотири десятиліття. У 1977 р., покинувши його, створив власний дослідницький центр «Факти і опінії».

І хоча ФІДГД займався не тільки політичними дослідженнями громадської думки, але й проблемами сім’ї, житлових умов, міграції, вартості життя і т.д., однак ще в довоєнні часи були проведеній перші дослідження електоральних намірів і поведінки французів. Тоді, як відзначив один з відомих фахівців з соціології і політики в Франції Г. Мішела, ФІДГД на початку своєї діяльності ще не насмілювався прямо задавати питання про голосування. Використовувалися непрямі засоби, наприклад, питання «Якби вибори відбувались в даний момент в законодавчі органи, чи проголосували Ви б так само, як і в 1936 році, чи ні?», а далі тих, хто відповів «ні» запитували, був би їх вибір на користь лівих чи правих?».

Але до кінця 60-х років, до появи прямих виборів Президента і зростання ролі телебачення, ФІДГД виконував окремі розробки для урядових та комерційних структур, а практика електоральних досліджень була маргінальною й конфіденційною.

Розвиток електоральних досліджень у Франції різко активізувався в 60-ті рр., коли кілька молодих дослідників були запрошені ЗМІ для прогнозування результатів виборів і референдумів. Саме в 1958 р. Національний Фонд Франції з політичних наук замовив інституту ФІДГД за фінансової підтримки Фонду Рокфелера дослідження референдуму і виборів – тих самих, які призвели до появи V-ї Республіки. Саме тоді, як відзначає П. Шампань, мова йшла не про дослідження громадської думки напередодні виборів, які потребують застосування спеціальних методів опитування компетентних, інформованих виборців тощо, а «про вивчення установок і поведінки виборців», окрім того були поставлені завдання виявити механізми прийняття рішень і політичного вибору електорату з метою сприяння просуванню певних кандидатів.

Результати цих досліджень були опубліковані через два роки в монографії під керівництвом Ж. Стецеля і А. Жирара. В цей же час була порушена і монополія ФІДГД в загальнонаціональних дослідженнях громадської думки і електоральних намірів (настанов) виборців, адже з’явились конкуренти – нові установи та організації - у 1962 р. – фірма «Софрес», у 1977 р. – центр Л. Гарріса та ін., хоча керівники багатьох з цих центрів були вихованцями саме французького центру дослідження громадської думки. І вже на перших прямих загальнонаціональних президентських виборах в 1965 р. у Франції дослідження намірів виборців і прогнозуванням електоральної поведінки займалися як ФІГД під керівництвом Ж. Стецеля і М. Брюле, так і співробітники Національного Фонду політичних наук Г. Мішела і Ж. Гіароді. Як відзначає П. Шампань «медіатичний успіх цієї операції призвів до її повторення у всіх ЗМІ в ході всіх наступних виборів».

Хоча дослідження електоральних намірів і поведінки у Франції і викликали певну тривогу у соціологічному середовищі, бо провідні соціологи відмовились брати в них участь, і керівникам цих досліджень довелось звернутись до молодих дослідників Національного Фонду політичних наук Ф. Бона, Ж. Ранісе, Е. Дюпуар’є, Б. Руе, А. Лансело та ін. Ці політологи використали методи опитувань для того, щоб спробувати вивчити соціальні детермінанти електорального вибору інакше, ніж це робили в своїх роботах представники традиційної політології, зразком якої є «Політичний портрет Східної Франції» А. Зігфріда, і які користувались методами регіонально-порівняльного аналізу. Широкого поширення набули дослідження основних політичних орієнтацій виборців, типології електорату, проблем, які хвилюють виборців тощо.

Навіть послідовні критики методів опитувань електоральних намірів виборців і прогнозування їх результатів, такі як П. Шампань, вимушені були визнати, що «дослідження методом опитування безперечно давали можливість, більш точно визначати деякі об’єктивні характеристики, пов’язані з політичним голосуванням, зокрема, соціальні характеристики різних груп електорату, а ці дані можуть самі по собі зацікавити як політичних акторів (для розробки їх стратегій), так і дослідників (для розробки їх наукових моделей), але політологи, яких надихав медіатичний успіх прогнозів результатів голосування, помножили, в першу чергу, кількість опитувань навколо теми виборів (чого хочуть виборці, чому вони голосують).

Показний ефект, який був результатом порівняння прогнозів і підсумкових результатів, і доброякісного прогнозування в силу професіоналізму спеціалістів з електоральної соціології швидко став комерційним аргументом: він доводив серйозність цих інститутів.

Відразу після відновлення демократичних інститутів і вільних виборів в повоєнній Федеративній Республіці Німеччині також почали розвиватись опитування електоральних намірів і прогнозування результатів голосування в Західній Німеччині. Створений у 1947 р. Е. Нойманом та Е. Ноель Алленсбахенський дослідницький інститут – інститут демоскопїі з 1950 р. виконує замовлення політичних партій і систематично займається прогнозуванням результатів парламентських федеральних виборів і виборів в земельно-законодавчі органи. При цьому фінансуванням цих досліджень займаються ті партії ФРН, які в момент виборів знаходяться при владі, що однак аж ніяк не впливає на точність прогнозів, бо німецькі соціологи не завищують результати на користь «партії влади». А точність цих прогнозів (особливо в 50-і рр.) виявилась навіть вищою за точність прогнозів американських соціологів в ці ж роки, хоча досвід і масштаби досліджень у німецьких дослідників менші. Однак, незважаючи на збільшення вибірки національних опитувань з 1800 до 3000 респондентів в передвиборчих опитуваннях 60-х рр., точність прогнозів від виборів до виборів у фахівців Інституту демоскопії в Німеччині зменшувалось регулярно, а величина як абсолютної, так і відносної похибки зростала. Більше того, в 1969 р. Інститут демоскопії не зміг передбачити перемогу ХДС/ХСС на виборах, віддаючи в своєму прогнозі невелику, але все ж реальну перемогу Соціал-демократичній партії, тоді як перемогла ХДС/ХСС.

Сама Е. Ноель пізніше стверджувала, що похибки прогнозів і розходження між результатами голосування, пояснюються тим, що «ми стали свідками явища, ім’я якому знайдено сотні років назад, хоча його і не можна відчути на дотик. Під впливом громадської думки сотні тисяч виборців, навіть мільйон, здійснили щось, що ми пізніше назвали «the last minute swing» (зсув останньої хвилини); це був «ефект попутників» в останню хвилину, що дозволили ХДС/ХСС (в 1965 і 1969 рр.) «набрати бали», коли замість рівноваги двох великих партій не сформувалась перевага ХДС/ХСС на цілих 8%. Хоча попередні опитування рейтингу популярності, проведені навіть за кілька тижнів до виборів, показували майже рівність шансів ХДС/ХСС і Соціал-демократична партія Німеччини. Адже існували й інші показники, які виявляли зовсім інші коливання.

Відомий американський соціолог П. Лазарсфельд вважає, що найбільш стійкими в ієрархії думок є саме електоральні наміри, які мало піддаються впливу нового досвіду, новим спостереженням, новій інформації. Але «клімат думок» (чи структура електоральних очікувань) все ж впливає на результати голосування і приносить деяким кандидатам 3-4% голосів. Сам П. Лазарсфельд назвав цей феномен «ефектом фургона з оркестром», згідно з яким кожний намагається бути з переможцем. Дослідження ж Е. Ноель-Нойман показали, що «респонденти, які корегують згодом свої електоральні рішення, тобто називають іншу партію, роблять це не завжди на користь партії-переможця, а враховують думку свого найближчого оточення. Наприклад, молоді виборці корегують свої наміри на користь Соціал-демократичної партії Німеччини, підприємці – на користь ХДС. Цей факт засвідчує не стільки тенденцію бути на стороні переможця, скільки спробу не виявитись в ізоляції від свого оточення. Тобто, мова вже йде не про страх перед загальною ізоляцією, а про страх перед оточенням. Але чому тоді це не проявляється в опитуваннях?

До того ж, як відзначає Ю. Левада, залишається відкритим питання про причини, які спонукають людей в розвинутому сучасному суспільстві, де принципово і звично гарантується можливість бути в меншості, залишатись при своїй думці, примикати до перемагаючої більшості. Пояснити цей потяг тільки побоюванням перед переслідуванням чи перед ізоляцією навряд чи правильно, адже в суспільстві реально діють плюралізм і терпимість.

На думку О. Вишняка, зниження точності прогнозів німецьких соціологів пояснюється не «спіраллю замовчування», а їх прихильністю до квотного методу національних опитувань, який довгий час давав більш точні результати, ніж прогнози на основі опитувань за випадковою стратифікованою вибіркою.

Як відзначала на основі досліджень Е. Ноель, «зроблені на основі квотної вибірки прогнози краще показують остаточний результат виборів». Але зі збільшенням кількості партій, що беруть участь у виборах в ФРН та розмиванні статусних розбіжностей у партійних перевагах виборців, квотна вибірка почала давати все гірші результати, адже як відзначала С. Пшизова, «сьогодні роль класового голосування менш значуща, ніж у 1950-60-ті рр. В результаті гарантована підтримка партій скорочується, флуктація голосів збільшується, електорат стає все більш «плаваючим». А це не може не позначитись на точності прогнозів голосування. І деколи навіть в провідних західних країнах з 3-4 партійною системою та багатолітніми традиціями партійних виборів це призводить до провалів соціологів, як це було в 1970 р. в Великій Британії, коли практично всі соціологічні фірми не змогли передбачити результати голосування і перемогу Консервативної партії, а точність їх прогнозів була не вищою, ніж у кращих соціологічних центрів України і Росії на парламентських виборах 1995 (Росія) і 1998 (Україна).

Отож, можна зробити висновок, що в 30-60-ті рр. в США, а потім і в розвинутих країнах Західної Європи сформувалась мережа незалежних дослідницьких центрів електоральної поведінки і прогнозування результатів виборів, відбулась їх професіоналізація і інституалізація, розроблені теоретичні концепції, що пояснюють результати електорального вибору, методи і методики досліджень, які можуть слугувати методичною, теоретичною і методологічною базою для становлення електоральних досліджень і соціологічного забезпечення виборчих кампаній і в посттоталітарних країнах СНД та Східної Європи, що стають на шлях демократичного розвитку. Однак відмінності партійних і виборчих систем та політичної культури електорату в постсоціалістичних країнах роблять неможливим пряме «перенесення» методик і методології досліджень, розроблених в країнах Заходу, в практику соціологічного забезпечення виборчих кампаній в Україні та Росії.

Практично 70 років в Радянському Союзі електоральна соціологія не існувала, адже не існувало предмету її дослідження – демократичних альтернативних виборів кандидатів і партій. Тільки після прийняття в 1988 р. Закону про вибори депутатів СРСР та Закону про вибори Верховної Ради УРСР в 1989 р. перед соціологами та політологами постали завдання, пов’язані з вивченням соціально-політичних преференцій виборців, рейтингу різних кандидатів в депутати (електоральних намірів виборців) і прогнозування результатів виборів. Перший досвід таких досліджень в Росії та Україні був отриманий під час опитувань в окремих округах у березні-травні 1989 р., особливо під час додаткових виборів в травні цього ж року, після того як низка провідних партійних керівників вищого рангу в Москві, Ленінграді, Києві, включаючи першого секретаря Київського міськкому К. Масика, програли вибори в своїх округах.

Як відзначав керівник перших масштабних досліджень електоральної поведінки в Україні І. Мартинюк, «ситуація виборів створює для соціологів унікальну можливість перевірити надійність своїх методів та правильність висновків, отриманих під час опитування порівняно невеликої кількості людей».

Перші опитування були проведені сектором соціально-психологічних проблем громадської думки Відділенням соціології Інституту філософії АН УРСР перед І і ІІ туром голосування в № 465 і № 467 територіальних виборчих округах і № 33 національно-територіальному виборчому окрузі міста Києва (останній являв собою все місто) по виборам народних депутатів СРСР. В кожному з округів опитувалось від 500 до 600 респондентів методом анкетування за місцем проживання та телефонного інтерв’ю. І хоча за всіма соціально-демографічними ознаками структура вибіркового дослідження не співпадала з структурою генеральної сукупності виборців, проведені опитування, на думку І. Мартинюка, дали змогу зробити висновок що «по-перше, вдалось порівняно точно (максимальна похибка прогнозу становила 1,7%) визначити кількість виборців, які мали намір брати участь у виборах на тому чи іншому етапі. При повторному голосуванні, наприклад, це мало і практичне значення, бо дехто висловлював побоювання, що вибори на цій заключній стадії можуть бути зірвані через відмову виборців від участі.

По-друге, дані досліджень на стадії повторних виборів 14 травня дали можливість стверджувати, що ні в одному з округів переможця не буде визначено і неминуче повторне голосування; водночас удалось з’ясувати, хто з кандидатів найпопулярніший серед виборців реально претендує на участь у наступному турі голосування.

По-третє, по кожному з трьох виборчих округів було передбачено переможців заключного туру голосування і з точністю від одного до трьох відсотків - кількість виборців, які проголосували за них».

Але, на жаль, ні до виборів 14 травня 1989 р., ні після них, матеріали цих опитувань і розроблені на їх підставі прогнози (якщо такі мали місце) у кількісному вигляді опубліковані не були, а тому у нас нема можливості перевірити висновки авторів цих досліджень, розрахувати відносну, а не абсолютну похибку цих прогнозів активності виборців та результатів голосування.

Звичайно, що проблема публікації даних ексклюзивних досліджень, виконаних на замовлення міському Компартії України, та ще й в умовах, коли кандидати від КПУ програвали своїм конкурентам, а КПУ контролювала всі засоби масової інформації, дуже складна. Однак, змішувати проблему ексклюзивності досліджень і проблему етики соціолога не слід. Як не слід і абсолютизувати результат (більш чи менш пристойний), «зроблений на основі нерепрезентативного опитування. А тому, вірогідно, при проведенні в майбутньому аналогічних досліджень питання про репрезентативність вибірки, повинно вирішуватись в них з інших позицій, ніж при формуванні звичайної територіальної вибірки».

Попри спроби І. Мартинюка поширити свої методики на наступних виборах і повторити свій «успіх» виявились марними. А більш-менш прийнятний рівень прогнозування перших виборів в Україні (як і в Росії) без наявності розгалуженої опитувальної мережі, кваліфікованих кадрів організаторів та інтерв’юерів, методичного досвіду таких досліджень пояснюється тим, що на цих виборах у великих містах безперечну перевагу над іншими кандидатами мали критично налаштовані до комуністів представники науки, культури, освіти тощо, так звані «гучні» імена, лідерство яких і фіксували навіть нерепрезентативні опитування, а в провінційних округах – представники керівництва КПРС та партії влади в цілому, які були відомі виборцям, адже реклама маловідомих кандидатів в ЗМІ та інші види реклами були практично відсутні.

Важливою особливістю виборчої кампанії до Верховної Ради України 4 березня 1990 р. порівняно з кампанією по виборам народних депутатів СРСР в 1989 р. стала поява організованих блоків кандидатів, які, з одного боку, представляли КПРС і партію влади, а з іншого, опозиційні суспільно-політичні організації та рухи (РУХ, «Зелений світ», товариство «Просвіта», «Меморіал», Українська гельсінська спілка, Українська студентська спілка тощо). Тобто, якщо в 1989 р. організованим силам партійно-державного апарату протистояли «незалежні» відомі особистості, популярність яких визначалась значними досягненнями в інших (не політичних) сферах публічної діяльності, незалежною позицією і програмою, то в 1990 році авторитет і успіх на виборах кандидатів (часто маловідомих виборцям) залежав від суспільно-політичної ситуації в окрузі, з одного боку, та належності кандидатів до владного чи опозиційного блоку кандидатів, з іншого. Популярність і відомість самого ж кандидата мала певне значення, але часто перемагали невідомі і малопопулярні особи, які представляли домінуючу в окрузі й громадській думці політичну силу.

Отже, вибори 1990 р. являли собою унікальну модель, близьку до системи двопартійного голосування, яка в подальшому не повторилась жодного разу ні в Росії, ні в Україні. Адже, по-перше, відбувся розкол демократичного блоку на безліч партій, а, по-друге, після «путчу» 1991 р. змінився політичний облік виконавчої влади. В результаті заборони КПРС вона стала «безпартійною». Отже, хоча проведені опитування і прогнози перед виборами 1989-90 рр. і виявились не дуже точними, не були опубліковані перед голосуванням через ексклюзивність та відсутність вільної преси, однак вони дали змогу вдосконалити методику досліджень та прогнозування поведінки виборців в Україні, виявили суттєві проблеми, пов’язані з розходженнями між вербальною та реальною поведінкою виборців, зсуву останнього тижня та розподілу «голосів» невизначених виборців. Ці тенденції і проблеми, які були недостатньо осмислені соціологами ще не раз впливатимуть на точність прогнозів деяких соціологічних центрів України.

Так, дослідження виборчої кампанії вперше зафіксували необхідність враховувати не тільки особистий рейтинг кандидатів, але й рейтинг тих організацій, які вони представляли на виборах, враховувати і розробляти моделі впливу інформованості виборців на їх електоральний вибір. Було встановлено також, що «теоретично лише 3% опитуваних віддавали перевагу представникам партійного апарату, а голосували за партійних керівників багато хто. В низці округів партійні керівники перемогли. Виникає запитання; чи не виникла вже в цей час ситуація, яка була в віддаленому минулому?… Чи не побоюванням репресій у майбутньому можна було пояснити той факт, що у відкритих опитуваннях і таємному голосуванні багато людей по-різному висловлювали своє ставлення до партійних керівників».

Тобто вже у 1990 р. соціологи поставили (хоч і без відповіді) питання про розходження між абстрактними намірами не голосувати за партійних керівників загалом, з одного боку, і конкретним голосуванням, з іншого.

Суттєвим кроком у становленні практики електоральних досліджень на загальнонаціональному рівні, розробці надійних методів дослідження електоральних установок і електоральної поведінки стали перші президентські вибори в Україні 1991 р.

Аналіз цих досліджень і прогнозів дає підстави стверджувати, що умовах незаангажованості більшості соціологічних служб, нечуваної для посттоталітарного суспільства свободи ЗМІ, специфічної передвиборчої ситуації (безперечний лідер і єдиний кандидат влади Л. Кравчук проти роз’єднаних опозиційних кандидатів), соціологи змогли забезпечити проведення репрезентативних національних опитувань і точно спрогнозувати результати референдуму 1 грудня 1991 р. і показники головних кандидатів в Президенти, удосконалити методику вимірювання виборчої активності і рейтингів кандидатів, зробили перші спроби спрогнозувати поведінку невизначених виборців. Дослідження також виявили проблему, що найточніші прогнози були отримані на основі не останніх перед виборами опитувань, а опитувань, проведених за місяць до виборів, хоча самі дослідники в 1991 році і не надали цьому значення.

Наступним кроком у розвитку електоральних досліджень в Україні стали не парламентські вибори в березні 1994 р., а дострокові президентські вибори в червні цього ж року, які не тільки підтвердили кваліфікацію провідних соціологічних служб щодо прогнозування результатів голосування, але й стали першим кроком у розробці стратегії і тактики кандидатів на виборах. Жорстка конкуренція двох кандидатів на цих виборах (Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми), невеликий відрив у рейтингах, двотурове голосування призвели до того, що значна частка соціологічних служб не змогла передбачити перемогу Леоніда Кучми на цих виборах. Ці вибори показали, що проблема політичної заанґажованості соціологів, фактор «нещирості» в умовах інформаційно-пропагандистського тиску провладних ЗМІ та невміння прогнозувати поведінку невизначених виборців призводять до значних похибок у передбаченні результатів виборів. Президентські вибори 1994 р. дуже гостро поставили проблему підвищення теоретичного та методологічного рівня досліджень електоральної поведінки, оцінки ефективності різних методів опитування та прогнозування, які, на жаль в середині 90-х рр. не стали предметом уваги політологів і соціологів.

Нові проблеми перед дослідниками електоральних установок постали в ході виборів Верховної Ради України в 1998 р., які проходили за змішаною мажоритарно-пропорційною системою і дали змогу соціологам вперше на основі загальнонаціональних опитувань прогнозувати не тільки результати президентських, але й парламентських виборів. І не тільки розподіл голосів між партіями та блоками, але й розподілу місць у Верховній Раді між різними партіями і блоками, принаймні в загальнонаціональному виборчому окрузі. Соціологи зустрілись в ході цих виборів з рядом об’єктивних труднощів (у виборах брали 30 політичних партій і блоків, значна частина яких була створена чи переформована перед виборами, а, отже, не було динамічної інформації про їх рейтинг, а прогнозування у розрізі 30 об’єктів пов’язано з багатьма труднощами), масові опитування напередодні виборів не виявили усталених тенденцій зміни рейтингу політичних партій. Більшість соціологічних Центрів напередодні виборів ніяких прогнозів голосування не давали, але рівень прогнозування результатів голосування і партійно-політичного складу Верховної Ради виявились не набагато гіршими ніж прогнози соціологів європейських парламентських виборів. Тільки на відміну від західних країн більшість політичних партій і контрольованих ними ЗМІ не виявили зацікавленості у професійних опитуваннях, прогнозних розрахунках і стратегічному плануванні виборчих кампаній, а тому у виборах брали участь багато партій, які не мали жодних шансів на успіх. Загострилась і проблема прогнозування поведінки невизначених виборців, бо провалились спроби українських і американських соціологів застосувати просторову модель прогнозування цих виборів, яка виявилась ще менш ефективною, ніж пряма екстраполяція даних опитувань.

Ще більше ця проблема загострилась на президентських виборах 1999 р., коли незважаючи на підвищення теоретико-методологічної бази досліджень і масові десятимісячні опитування кількох соціологічних центрів, рівень прогнозування першого туру голосування виявився суттєво нижчим, ніж в 1991 і 1994 рр.

Електоральна соціологія як галузева соціологічна теорія