Етнопсихологія українців

Затверджую

Завідувач кафедри теорії та методики практичної психології

к. пс. н.

__________З.Я. Ковальчук

“____”__________ 200__ р.

ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни «ЕТНОПСИХОЛОГІЯ»

Спеціальність – «Практична психологія» «Психологія управління»

Курс – 2

Група (и) – ПП-21, , ПУ-21, ПУ-22

Тема 8/1:„ Етнопсихологія українців”

Питання

1. Етнічні особливості українців та закономірності формування українського етносу

2. Етнопсихологічні особливості функціонування української родини

Час – 4 год.

Основна література:

1. Варій М. Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – К.: „Центр учбової літератури”, 2007

2. Варій М. Й. Соціальна психіка нації: наукова монографія. – Львів: Сполом, 2002

3. Варій М.Й. Національна ідея та соціальна психіка народу України// Українська національна ідея : реалії та перспективи розвитку.- Львів, Інститут народознавства НАНУ, 1999.-Вип.2.-С.49-57.

3. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.

Додаткова література:

1. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: МГУ, 1988.

2. Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. — СПб.,1994

3. Гнатенко П. И. Национальный характер: Монография. — Днепропетровск, 1992.

4. Гнатенко П. И. Национальная психология: Монография. — Днепропетровск, 2000.

5. Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.

6. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы. — Днепропетровск, 1995.

7. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К.: Сфера,1999. – 408 с.

8. Нельга В. О. Теорія етносу. Курс лекцій. К.: Тандем, 1997

9. Пірен М. Основи етнопсихології. – К.,1996. – 385 с.

Навчальна мета

Вивчити: методологічні засади етнопсихології, концепції, школи та уявлення етнопсихології; дослідження видатних вчених і дослідників минулого і сучасності в галузі етнопсихології.

Розглянути: нові погляди сучасності в галузі етнопсихології; загальні закономірності розвитку дисципліни.

Виховна мета

Виховувати: вміння орієнтуватися у нових теоретичних та практичних розробках в галузі психології праці, історії розвитку дисципліни, порблематиці розвитку етнопсихології в Україні.

Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом

Інформаційно-технічне забезпечення:

Схеми, таблиці, наочні посібники.

ПЛАН

проведення заняття

№ п/п	Зміст	Час (хв.)
1	2	3
І	Вступна частина: перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття; оголошення теми лекційного заняття і питань; надання основної та додаткової літератури за темою; визначення навчальної та виховної мети заняття; визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;	до 10
ІІ	Основна частина: 1. Етнічні особливості українців та закономірності формування українського етносу Висновки до 1-го питання. 2. Етнопсихологічні особливості функціонування української родини Висновки до 2-го питання.	60 30 30
ІІІ	Підсумкова частина заняття 1) висновки до лекції; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності студентів і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.	до 10

Лекція 8

Тема 8. Етнопсихологія українців

Вступ

Національний характер будь-якого народу формується упродовж тривалого періоду історичного розвитку цього народу, під впливом багатьох чинників. Український народ в процесі його розвитку супроводжували поглиблення національної єдності та певні відмінності у психіці, культурі, політичного та економічного способу життя [5]. На шляху свого розвитку українська нація, український народ пройшов декілька складних, відмінних за своїм економічним, соціальним, етнокультурним змістом етапів.

І Питання. Етнічні особливості українців та закономірності формування українського етносу

Вважається, що початок формування українського народу як нації, як окремої етнічної спільноти, що вирізняє себе у стосунках по відношенні до інших етнічних спільнот, припадає на другу половину XII ст.. так чимало істориків, зокрема, Ф.Шевченко пов’язували початок виділення української етнічної спільноти із давньоруського етносу з першою літописною згадкою про Україну 1187р. Політична роздрібненість Київської Русі була передумовою формування слов’янських народностей [2]. Отже, визначальними факторами формування і розвитку етносу і національного характеру є історичний (історичні умови) та культура. В силу історичності свого утворення національний характер може дещо змінюватися, набувати нових рис. Специфічні особливості національного характеру виражені в окремих рисах певних історичних умов та впливів культури. Історія українського народу складна та протиречива: ті катастрофи, яких зазнав український народ у своєму історичному розвиткові, панування польської, російської, австрійської держав історично вплинули на формування національного характеру українців, що ускладнює також виділення суто українських етнічних компонентів, національних особливостей, адже національний характер українського народу є синтезом декількох народів [5]. Отже, історичний, культурний фактор, природні умови життя, географічне “розташування Праукраїни на карті Євразії як перехрестя доріг цивілізаційного розвитку народів, центру їхнього матеріального і культурного взаємо обмінів” [4;44] є умовами формування специфіки національного характеру українців, особливості українського менталітету.

Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:

1. «Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично має 1048576 предків».

2. За дослідженнями чеського біолога XIX ст. Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.

3. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90 % українців мають групу крові «А», «АВ» та «О», але дуже мало групи «В». Пор. з росіянами та монголами, у яких група «В» становить 80 %).

4. У кожній нації є основні етнічні компоненти — первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісні, ніж первені , тому вони дуже швидко будуть еліміновані (тобто вигнані, виключені).

В Україні XX ст. марно шукати досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці були, то їх найчастіше просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який в 1945 р. був убитий енкаведистамм на порозі свого дому. Його книга «Призначення України», яка з'явилася у Львові в 1938 p., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові в 1992 р. видавництвом «Просвіта».

Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх: це трипільський, понтійський, готський, київсько-руський первені.

1. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, що гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. «Це — характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися». Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура — це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (напр., Коструба, Богині Матері, Полеля, та ін.) Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

3. Готські впливи, відомі в II ст. н.е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра тощо. Катерина II заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

4. Київсько-руський червень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у XVIII ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українськості наставали сумні часи.

Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.

Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, які накладають духовний відбиток на національний характер (імпрегнаційні).

Велику роль для імпрегнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, його сприйняття чи не сприйняття іншого етносу.

Українці дуже неохоче вступали в шлюб з представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. А також вагому роль має ще й ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.

Так для українців сильною перешкодою злиттю з кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, і про це є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави (враховуючи також закони Менделя) говорити, що це психологічне несприйняття кочових етносів (татари, печеніги, монголи тощо) було надзвичайно відштовхуючою силою чужерідних елементів, які відзначалися й нижчим рівнем культури в порівнянні з осідлим людом.

Так само перешкодою для сприйняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народу Азовського примор'я, Донеччини, Кубані. Характерною рисою і залишеною цими етносами вважають войовничість, незалежність, грубуватість.

Незначними в українській нації є домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).

Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. «Римське право» користувалося популярністю і в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, в Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.
Єврейські домішки мало позначились на українській і антропології, оскільки не мають певного антропологічного типу (напр., наявність євреїв серед негрів, китайців та ін.), проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності, хоча ці впливи незначні.

У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно ; перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.

Особливої уваги заслуговує розгляд російських (московитських) домішок. Юрій Липа зазначає: «Кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави підбили Київські, а пізніше Новгородські культуртрегери в X — XII ст. і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси («русскіє»). Монгольське поневолення, що І тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей. Далі Юрій Липа робить висновок, що «московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів».

Щодо формування московського етносу, то про це маємо і чимало праць як російських, так і іноземних авторів XIX —XX ст., які зазначають, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фінського і татаро-монгольського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень — праці Дж. Флетчера (XVII ст.), К. Абеля (професор Оксфордського університету, XIX ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова, Е. Ільїної, В. Новодворської та ін.

За науковими даними домішка антропологічно чужих первенів зникає в досить короткий строк. Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, яка мала вплив у відносно недовгому часі, але не залишила значних слідів у психіці.

Соціопсихічні риси українського характеру.

Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов'язані з етнопсихічними. Структура української нації складна. Це чотири типи: нордійський, понтійський, ди-нарський і остійський.

У давноминулі часи, коли суспільство розвивалось природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам або соціальним верствам. У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже — своя психологія, свій характер.

Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, В'ячеслава Липинського.

1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям з прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в ІНШИХ розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє прощати, не любить сам каятися. Він не швидко знаходить собі друзів, заприязнюється далеко не з кожним. Дуже вибагливий до товариства, до свого оточення, і, коли не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй родині. Це тип державного мужа, аристократа, полководця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена в Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції.

2. Понтійський тип — переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером це найбільш творчі натури, закохані в життя, в мистецтво, романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур, їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енергія, яка формує суспільство. Таку силу мають і одержимі непересічні особистості. Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений в Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського п-ва і в Північному Причорномор'ї.

3. Динарський тип — це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Чесні, горді, сміливі, ' але дуже вразливі, добродушні. Природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до наших днів. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не ! спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в , Альпах, в Боснії, Герцеговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні.

4. Остійський тип. Повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Досить посередні розумові здібності спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися І серед маси. Остієць — це типовий дрібний міщанин з і вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг чи модна книжка, чи модна ідея — тобто те, що визнане всіма. Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійні не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями. Працюють лише задля грошей, але ніколи — заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. За висловом Дмитра Донцова, наукова праця остійця — це описовий, безсистемний жанр. Звідси — їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення.

Самобутні особистості, пророки, вожді, поети, борці для остійця небезпечні, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.

Співвідношення всіх чотирьох типів в українській історії не завжди було однаковим. За княжої доби, коли суспільство було повністю ієрархізованим, українці мали свою провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об'єднувала націю. її не могли знищити ні татаро-монгольська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і в формуванні нової провідної верстви за часів козаччини.

Проте відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, і пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в XVII — XVIII ст. серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, то в XIX і XX ст. ми зовсім її втратили.
Расова структура України змінилась у порівнянні з Князівською добою. Нині 44 % українців — це динарський тип, 27 % — остійський, решта 29 % — це міщанина цих двох рас і лише незначна кількість понтійського та ще менше нордійського расового типу.

Найсучасніші генії теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття в століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, не могло не справити негативного впливу на їхніх нащадків, особливо в порівнянні з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.

Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав «маскарадом». Під час такого «маскараду» остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за гратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказці: «Не дай, Боже, з хама пана!», або «Як пан швець, то Січі кінець».

Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури з її рівнянням на середнього споживача і до спрощення взаємин у межах однієї верстви — «сірої маси» з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття «інтелігент», яке лише в XX ст. набуло зневажливого відтінку: «гнилий інтелігент», «корчити із себе інтелігента» тощо.
А якщо врахувати, що переворот 1917 р. робили спролетаризовані селяни, які оголосили себе диктаторами, то стане зрозумілим причина «змужичення» провідної верстви з її селянською психологією, традиціями плебсу, нездатного до організації суспільства. їхня головна турбота — втриматися на «вершинах», на які випадково виштовхнула їх доля. Звідси — пристосування до кожної з політичних течій, балансування між «своїми» і «чужими», відсутність переконаності в національній ідеї, нездатність до вольових рішень заради цих ідей.

Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й в середині однієї нації — це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні — слава, честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття-втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода — багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватись, щоб здобути необхідне. «Ковбасна» психологія може розвинутися лише в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності.

Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну, формуючу культуру всієї нації. На думку Ортеги: «селянськість — це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити,— приходить неминуче до розкладу».

Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю.

Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.

Спроба дослідити основні риси національного характеру була зроблена Д.Чижевським в праці “Нариси з історії філософії на Україні”, в якій прослідковується романтичний погляд на націю. На думку автора є три підходи характеристики національного типу:

дослідження народної творчості;
аналіз найяскравіших епох та періодів народу;
характеристика найбільш видатних представників нації [1].

У вітчизняній психології проблему українського національного характеру почали розробляти в 90-і рр. XX ст. Зокрема, М.Гримич, аналізуючи фольклорно-етнографічний матеріал, зробив висновок, що український національний характер містить два різновиди української культури, які відображають два типи українського національного характеру – рільницький ( тобто селянський ) та козацький. Він зазначає, що ці типи не мали переваги один над одним, а існували паралельно, і що такий національний характер більше притаманний минулому нашого народу [12]. На даний час немає одного напрямку вивчення національного характеру українців. Національний характер досліджують з різних концептуально-теоретичних позицій. Його розуміють як:

виявлення окремих психічних рис, характерних для всіх представників певної нації;
відносну частоту виявлення серед дорослих членів нації особистостей певного типу (модальну особистість);
певний зразок особистості, який домінує в культурі нації (основна структура особистості);
система цінностей, переконань, позицій, які поділяє більшість нації;
результат аналізу психологічних аспектів культури, що розглядаються в певному, особливому значенні;
інтелект, який виражений у продуктах культури – в літературі, мистецтві, філософії тощо.

Найважливіші ознаки нації містяться в традиціях народу, у віруваннях, фольклорі, звичаях, а також в історії, геополітичних умовах життя етносу [12]. Методи досліджень повинні бути об’єктивними, тобто, формулюючи висновки стосовно особливостей національного характеру народу, науковці, дослідники опираються на результати спостережень. Важливий також науковий підхід (один з найважливіших методологічних принципів ). Так, психологи порівнюють показники різноманітних тестів та результати психологічних експериментів. Використання наукових знань і системного підходу до проблеми дослідження виключає інтуїтивні прояви зі сторони дослідника – це одна з форм прояву фундаментальної психологічної закономірності [1]. Наукові розробки українських вчених є тільки початком догрунтового розроблення проблеми національного характеру. Причини такого становища криються в тому, що: до теперішнього часу не визначено загального теоретичного напрямку; попередні дослідження проводилися без участі психологів, а це призводило до того, що не було психологічного обґрунтування досліджень; а методи проведення досліджень не давали можливостей з’ясувати психічні відмінності досліджуваного етносу, а отже національний характер досліджували, виходячи з різних теоретичних та методологічних досліджень. Дослідники національного характеру, визначаючи, що національний характер є сукупністю типових психічних рис, які властиві більшості членів певного етносу, зауважують, що цінними є не перелік рис, а їхня структура та форма вираження, тобто може йтися про те, якого нормативно-оцінного значення набуває певна риса в народі, в яких формах вона реалізується, як проявляється ( наприклад: гостинність, працелюбство тощо).

Розкриття психологічного характеру народу – це розкриття його найбільш значущих соціально-психологічних рис. Ні одна з цих рис, взята окремо, не може бути особливою, унікальною, якою б вона не була. Але унікальною є структура психологічних особливостей нації. Так, кожна людина, окремо взята, є неповторною, але охарактеризувати її індивідуальність можливо лише за допомогою загальних понять, що описують якості не тільки цієї одної людини, але й багатьох інших людей [10]. Розкриваючи національний характер українського народу варто виділити серед притаманних йому рис почуття власної гідності, схильність до певних зовнішніх форм, що традиційно встановилися, так званих “законних речей” (етикет, любов до чистоти і порядку, краси життя). Ці риси наближають українців до західноєвропейської культури – в дечому до германців (з їх солідністю, діловитістю, любов’ю до комфорту, порядку, чистоти) і в деякій мірі до романської культури ( тягою до форми, елегантності, бажання внести у все красу, світлим поглядом на життя).Варто зауважити, що риси національного характеру наддніпрянця і галичанина мають певні відмінності: так, наддніпрянець може говорити відверто(“ що має, те несе”), особливо коли його переповнюють емоції, навіть найнеприємніше речі, але дуже швидко” відходить”; галичанин же, навпаки, за загальною ввічливістю рідко виявляє емоції і “відходить” досить таки повільно або може взагалі не забути образу.До того ж наддніпрянець хоче діяти одразу, не продумавши свого рішення, а галичанин же, навпаки, прагне продумати і зважити можливі наслідки своїх дій. Можливо це пояснюється тривалим існуванням на території Наддніпрянської України козацько-гетьманської держави і Запорізької Січі з притаманними їм військовими традиціями; а довготривале перебування галичан у складі інших держав змушувало їх приховувати свої реальні погляди ( за висновком М. Гримича: два типи українського національного характеру – козацький і рільницький ) [5]. Само геополітичне становище України формувало своєрідний тип “людини пограниччя”. Оцінюючи особливості національного характеру українців, більшість дослідників виділяють такі характерні риси наших співвітчизників, як любов до свободи, високо розвинуті особистісні якості, що проявляються у відчутті власної гідності, незалежності, індивідуалізмі; підкреслюють демократизм українців, а також музичні здібності, особливе ставлення до природи, яким пронизано український фольклор, народні пісні. Так, за твердженням Д. Чижевського, українцям притаманні: емоційність, сентиментальність, чутливість, ліризм, що найбільше виражені в житті народу, народних обрядах, особливому українському гуморі. Українці відзначаються емоційною вдачею, тобто в їхньому житті емоції відіграють велику роль і часто переважають над волею. Так, В. Липинський зауважував:”...Ця наша емоційність, якої не можна набути в жодній школі, при розумі, логіці, пам’яті та волі, які відповідною школою збільшити можна, дозволить нам нашою запальністю, буйною творчою імагінацією і великою пристрасністю зробити в короткий час те, на що інші нації з холодним і нечутливим темпераментом потребували б багато більше зусиль і багато більше часу». До позитивних рис і якостей українського національного характеру слід віднести цілісність, стихійну гармонію, глибоку вроджену логічність думки, високі культурні та соціальні інстинкти, гуманний характер і тонке етичне почуття, прагнення до справедливості[5], гостинність, працелюбство, прагнення до освіти, мужність, здоровий оптимізм, повага до старших, прагнення до незалежності, універсальність, прагнення до життя духовного, статичність в сімейних стосунках. Водночас, аналізуючи притаманні українському народу риси, дослідники проблеми національного характеру українців визначають ряд негативних рис, зумовлених історичними факторами. Серед темних сторін українського народного життя виявили себе низький рівень політичного і культурного виховання, слабкість національного інстинкту і національного почуття ( в особливій мірі у східних українців ). До негативних рис національного характеру українців, як відзначає Д. Чижевський, слід відокремити нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами та справами, невизначеність, обособленість, мрійливість, імпульсивність, індивідуалізм. Прояв більшості негативних рис пояснюється тим, що панування чужих держав на території України розвивало в українців сили протесту, анархічні інстинкти, водночас послаблюючи інстинкт організації. Так, відомий український вчений, професор І. Марчук, зауважував, що український народ відкидає всі форми співжиття, передумовою яких є сувора дисципліна і повне підпорядкування волі вищого, не беручи до уваги, що це має в результаті згубний вплив на його власну користь [5]. На думку багатьох сучасних дослідників, однією з характерних рис української душі є інтровертність, і саме це визначає високий рівень індивідуалізму. За класифікацією К. Г. Юнга, інтровертними являються народи Сходу, що не знаходить пояснення в походженні народу і не може бути пояснено змінами, що були викликані періодом татарського іга. Тому питання щодо цієї установки підлягає подальшому дослідженню [9]. Однією з рис національного характеру українців є, як, зокрема, називає її І.Ващенко,- шляхетна риса, своєрідний аристократизм ( аристократизм духа). І.Ващенко називає український народ – народом-аристократом, для якого характерні “...усвідомлення власної гідності і пошана до людської гідності взагалі. Історичні умови життя українського народу склалися таким чином, що “народні маси мусили відігравати активну роль” (боротьба з татарами, кочовими племенами), - “українці звикли поважати себе, у них виховувалась любов до незалежності, для українців не мало значення походження, службовий стан, зовнішнє положення людини – цінились духовні якості, мужність, відвага, мудрість” [11;33]. Аристократизм, як зауважує І.Ващенко , веде до індивідуалізму, проте індивідуалізм українця при певних несприятливих умовах може перетворитися в егоїзм, котрий може проявитися у формі амбіціонерства.

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: «Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури».

Взаємозв'язок та взаємозалежність релігійності та етнопсихологічних характеристик українського народу досліджувалися у цілій низці розвідок. Причому в більшості розробок прослідковуються переважно два виміри цієї проблеми: по-перше, рівень національно-етнічної детермінованості релігійного фактора у житті українців; по-друге, взаємовплив релігійного та етнопсихологічного показників. Серед найбільш відомих розробок, що вказували на тісний зв'язок релігійного і національного начала українців варто відзначити працю М.Костомарова "Дві руські народності". Характеризуючи специфіку релігійності українців, історик писав: "Український народ - глибоко релігійний народ. Чи так чи інакше склалися обставини його життя, чи таке чи інше було його виховання, він берегтиме в собі релігійні основи доти, доки існуватиме сума головних ознак, що становлять його народність".

Етнопсихологічні детермінанти деяких характеристик української релігійності

Геополітична межовість, що формувала у людей відчуття незахищеності Пошуки відношення до трансценденції, якою була християнська віра; змістом життя стає не життя, не турбота про нього, а ідеал, що перевищує земні межі.

Переважання серед ландшафтів степу, що розвивало відчуття нескінченності та всеосяжності. Відчуття наявності певного абсолюту, тобто своєрідний християнський пантеїзм, одухотворення всього оточуючого.

Комплекс меншовартості, скривдження та як наслідок – підсвідома настанова до релятивної агресіїПошуки заступництва у вищих позаземних чинників, що створювало сприятливий грунт для християнського вчення про Спасителя, страждання на землі і рай у потойбічному; трактування церкви, як інституції, що виражає національні інтереси.

Селянськість української нації та зумовлений цим консерватизм. Глибоке вкорінення релігійності, її колоритна обрядовість, трактування релігії як системи невід’ємних чинників життя, відведення їй домінуючого становища серед усіх своїх святощів.

Інтровертність (заглибленість у себе) української нації. Містицизм релігійної сфери, негативізм, культ духа, ілюзіонізм та ідеалізація життя, а відтак перенесення релігії у сферу індивідуальної, внутрішньої побожності; зорієнтованість обрядовості на дім, сім’ю.

Емоційність українців, переважання чуттєвого начала над розумовим і вольовим. Бог – це внутрішній закон, відповідно до якого треба жити. Українець довіряє себе і свою волю Богові, а тому з покорою приймає всі страждання.

Домінування жінки в сім'ї, в господарській і побутовій сферах; жіночність української нації. Культ Богородиці, ідеалізація подружнього життя обожествлення сім’ї, звеличування жінки матері – ключові риси української релігійної обрядовості.

Кордоцентричність українців; мотиваційну і рушійну роль відіграють не розумово-раціональні сили, почуття людського серця. Основа релігійної свідомості українців лежить у серці людини. Релігія не є щось стороннє для людської природи. Тому українська релігійність є простою і не потребує створення богословських систем

Крім зазначених рис, характеризуючи етнопсихологічні особливості українців дослідники вказують також на два різних типи поведінки: з одного боку - приниженість, втеча від дійсності в позаекзистенційний світ, з іншого - привітність і поетичність, а також - почуття власної гідності, свободолюбство, войовничість, що пояснюється відгомоном впливів на духовний світ народу його козацької вдачі. Саме цим А.Колодний та Л.Филипович пояснюють той факт, що "разом з глибоко вкоріненою релігійністю, українській вдачі властиві активні прояви іррелігійності, релігійного інакомислія, скептицизму та індиферентності"

Висновки до 1 питання: Опираючись на дослідження науковців, можна зробити висновок, що для національного характеру українців характерні такі основні ознаки, як: інтровертність вищих психічних функцій, що виражається в концентрації на проблемах внутрішніх, індивідуальних (індивідуалізм); прояв сентиментальності, емпатії, чутливості, потяг до краси, естетизм; анархічний індивідуалізм, що проявляється в прагненні до свободи особистісної з неприйняттям дисципліни і відсутність організації; домінування почуттів та емоцій над волею. Національний характер формується і може змінюватись частково, набувати нових рис на протязі певного часу під впливом історичних, культурних, соціальних факторів в процесі розвитку нації. Специфічні особливості національного характеру українського народу проявляються в сукупності типових рис, але цілісного значення часто набуває не сам перелік рис, а їх структура та форма вираження. Використання наукових знань та системного підходу є важливими принципами у дослідженні проблеми національного характеру.

ІІ Питання. Етнопсихологічні особливості функціонування української родини

Відомий вітчизняний дослідник етнопсихології українців Б.Цимбалістий у своїй праці "Родина і душа народу” писав: "Родина – це основна "міліє”, середовища, що формує характер, вдачу людини. Життя в лоні родини в перших роках земного існування дає ключ до розуміння структури характеру, для розуміння того, як численні почувальні конфлікти малої дитини доводять до витворення своєрідних рис характеру, які проявляються в спеціальній поведінці. Ці переживання раннього дитинства, звичайно, забуваються, але їхні сліди в підсвідомості діють і керують поведінкою дорослої людини”[10, 78]. Здійснюючи культурно-антропологічний підхід до проблем національного характеру, вчений зазначає, що "структура української родини зберегла дуже багато рис матріархальної родини” [10, 86], а також підкреслює особливе значення жінки-матері в ментальності українців. Саме з нею головною мірою ідентифікується дитина. Мати постійно біля неї, вона нею піклується і часом боронить перед гнівом батька. "Норми поведінки, характер, моралі, ідеал людини, постанова до життя в українця є підпорядковані нормам і ієрархії вартостей – типовим для жінки, для жіночої свідомості” [10, 87]. "Чи не тут треба шукати, – пише Б.Цимбалістий, – генезу "кордоцентричності української вдачі (від лат. сordis – серце)” і "переваги функцій почувань”, про що пише О.Кульчицький?”.

Здавна жінка в українських родинах займалась вихованням дітей, маючи при цьому всю ефективну владу в родині. Водночас вона дуже активна і в громадському, і сімейному житті. Її домінування над чоловіком виразно позначилось в народній творчості, в ряді літературних творів, а також в історико-педагогічних дослідженнях окресленої проблеми.

Батько ж в українських родинах виступає як беззаперечний авторитет. Він "не раз свідомо заявляє своє незаінтересування вихованням дітей, мовляв ту справу він передає жінці” [10, 86]. Бо навіть коли український батько доступний для дитини, нею цікавиться, – продовжує Б.Цимбалістий, – то найчастіше, як це було вгорі сказано, він сам дуже "материнський”. Звідси висока оцінка таких рис характеру, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, м’якість, сердечність як "ідеальних рис”, тобто як прикмет ідеальної людини... "Український батько – отаман, як ідеал, це не тип німецького чи англійського воєнного провідника, відважного, енергійного, миломовного і дещо аскетичного, але це отаман, що всіма опікується, дбає про всіх, є вирозумілий до кожного, спільно нараджується перед рішенням, отож – отаман з "материнськими рисами”.

У силу цих особливостей українська жінка-мати посідала впродовж всієї історії розвитку нашого суспільства особливе місце в світогляді українців. Це почесне місце Берегині домашнього вогнища і духовності в Україні було і є основою соціальної стабільності, соціальної моралі, душевної рівноваги і стійкості, а значить, і соборності, єдності нації.

Саме з такого становища українська жінка могла проявити свої здібності й притаманні їй властивості. Вона була не лише дружиною та матір’ю, ґаздинею та порадницею, а й духовним лідером, жрицею домашнього вогнища, живою енциклопедією знань про Всесвіт, режисером домашніх свят, лікарем, магом, дизайнером своєї оселі. Н.Сивачук зазначає: "Важко перелічити всі ті таланти, якими природа наділила українську жінку. Весь світ краси – від Великодньої писанки до поховального рушника – створений її благословенними руками” [9, 50].

У складних соціальних, економічних, політичних умовах та у житейській круговерті українська жінка набула рис самостійності і впевненості, терплячості й небайдужості, твердої віри в добре прийдешнє та гідності слова, ніжності серця і рук, які загоюють найпекучіші ранки, не дають зачерствіти душі людини, загинути людству від природних стихій та соціальних потрясінь [7, 4].

Однак охарактеризувати стан жінки в українській сім’ї, не кажучи про її становище в системі українського етносу, не так просто. Автори книги "Українська мрія” Ю.Канигін та З.Ткачук подають такі роздуми на цю тему: "Його не визначиш словами "главенство” чи "господство”. Його не охарактеризуєш за допомогою поняття "золота клітка” для чоловіка (хоча, кажуть, чоловікові, який пожив з жінкою-українкою, важко потім ужитися з жінкою іншої національності). Справа зовсім не в "пануванні” жінки над чоловіком. У будь-якому випадку запорожцю, який повернувся додому з Січі, і на думку не спаде зайнятися "керівництвом” у власній хаті і вказувати жінці, що їй слід робити. У її добрих, ласкавих і таких рідних, надійних руках він просто відчував себе "паном”. І більшого не ждав” [5, 110].

Проте проявляли себе українські жінки не лише в побутово-родинних справах. Важко знайти таку націю, в історії якої залишили б про себе пам’ять так багато видатних жінок, як це ми бачимо в українській. Ярославна – жінка князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна – королева Франції, Єлизавета – королева Норвегії, Анастасія – королева Угорщини), Євпраксія (онука Мономаха) – це епоха Київської Русі. А ось епоха козацька і гетьманська: Маруся Богуславка, Маруся Чурай, Роксолана (жінка турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська (видавець знаменитого Пересопницького Євангелія) і багато інших. Згадаємо тут і видатних жінок більш пізньої пори: Марко Вовчок, Олена Пчілка, Леся Українка, Марія Заньковецька та ін.

Український народ, вірний своїм традиціям, завжди відзначався високою релігійністю. Вона виявлялась, передусім, у ставленні до церкви. В релігійному житті українців спостерігається домінування жіночого культу – культу Богоматері. І.А.Зязюн і Г.М.Сагач, розкриваючи питання духовної краси жінки в культурному просторі України, відзначають, "що традиції українського іконопису надзвичайно яскраво відбивають не лише побожність народу, але й, зокрема, виняткове шанування образів Пресвятої Богородиці, народної Заступниці, яких налічується понад 160, – через її ідеал український народ виявляв свою шанобливість до Матері Божої, яку в символічних йменнях "Всіх скорботних радість”, "Оранта” (Заступниця, Покровителька), "Благодатне Небо”, "Благоуханний Цвіт”, "Живодайне джерело”, "Недремне око”, "Мироносна”, "Пом’якшення злих сердець”, "Милосердна”, "Цілителька”, "Нев’янучий Цвіт”… – в цих та інших іменах вдячне людство висловило свої високі почуття до "Теплої Заступниці світу холодного” [4, 147 – 148].

Поставивши на п’єдестал пошани і любові Жінку, українці тим самим пошановують й Україну. "Україна-мати”, "Ненька-Україна” – це епітети, які самі по собі визначають характер українського патріотизму як любові синів до матерів.

Сьогодні в українському суспільстві дедалі частіше йде мова про жінку-матір, її визначальну роль у реалізації української національної ідеї. Адже "глибина, масштабність, уся динаміка відродження нації будуть залежати від того, наскільки і як швидко ми відродимо нашу Берегиню – повернемо їй почесне місце, яке вона споконвіку займала в українській історії” [4, 100]. Сьогодні не ми перші говоримо про те, що зрозуміти до кінця народ України, "таємні” пружини його руху, його душу і "мрію” можна лише уявивши в ролі "етнічного центру” жінку-матір, дружину, Берегиню – генетичне і духовне джерело всього того, що називається "українством”. Виходячи з вищесказаного, ми вважаємо за можливе говорити про пасіонарність української жінки-матері.

Пасіонарність (лат. passio – пристрасть) – термін, уведений в етнологію Л.Гумильовим для означення непереможного прагнення людей до досягнення своїх ідеалів, ідей і цілей. Згідно з Гумильовим, пасіонарність має енергетичну природу, оскільки здатність індивіда здійснювати цілеспрямовану зміну навколишнього світу пояснюється підвищеною кількістю енергії, яку даний індивід захоплює з навколишнього середовища.

Досліджуючи весь хід історії розвитку інституту батьківства в Україні, ми можемо констатувати, що українська жінка-мати має підвищений потяг до дії (пасіонарії), а також спрямовує свою енергію на досягнення основної мети – збереження та відродження нації, а життєздатна нація зберігає себе в родині.

У різні періоди історії нашого етносу – чи то в період існування слов’янських племен, чи в епоху Київської Русі, період національного відродження чи національно-визвольних війн, у період панування Російської імперії чи комуністичної системи саме жінка була Берегинею найміцнішої української національної твердині – родини. І лише завдячуючи жінці, українська родина виступає хранителькою моральних засад, національних звичаїв і традицій.

Однак увага, зосереджена в останні десятиліття на проблемі формування культурного простору нашої держави через плекання одухотвореного образу жінки-берегині нової України, на жаль, не дала очікуваних результатів. Недарма науковці зазначають: "...революційні прориви в науці ще не супроводжуються якісними "проривами” в духовній сфері суспільства з його егоцентристськими, групоцентристськими стереотипами, зокрема, й подоланням певної зневаги до жінки, дискримінації її соціального, громадсько-політичного статусу, звуженого до "обслуговування” дітей та чоловіка” [4, 146]. Отже, ми бачимо, що в останні роки не відбувається радикальних змін у культурно-освітньому просторі. Відповідь на запитання "Чому?” дав у вищезгадуваній роботі Б.Цимбалістий: "Зміна може відбутися через повільну переміну всієї духовної атмосфери даної культури, емотивного стану суспільності, традиції дому, ментальності батьків. Отож кращу суспільність можна виховувати малими, але продуманими змінами, повільним впоюванням певної системи вартостей, яка визнається кращою, дрібними деталями у вихованні малих дітей і т.п. Довгий і повільний процес – проте не безнадійний”.

Дедалі частіше сьогодні на сторінках періодики, з екранів електронних засобів масової інформації звучить поняття "гендер” та розгортаються дискусії, пов’язані з проблемами гендерної рівності та гендерної рівноправності. Досить гостро поставлено це питання і в наукових колах. Проведення передбачених заходів сприятиме суттєвим змінам як у загальній середній, так і вищій освіті України, а також реалізації гендерної політики, яка є одним із пріоритетних напрямів діяльності Ради Європи, що, відповідно, зобов’язує і нашу державу рухатись у напрямку реальної рівності жінок і чоловіків.

Так звана емансипація жінки зробила досить відчутний злам у психології чоловіків і жінок щодо створення образу – ілюзії рівності. На плечі жінок переклалось ще більше турбот про сім’ю, виховання дітей, забезпечення належних побутових умов. Внаслідок лицемірно-гіперболічної ролі, яку визначили жінці у радянські часи [1, 3], вона почала набирати рис і характеру суперамазонки, незалежної ні від суспільної моралі, ні від форм і методів досягнення своєї мети. Вже десятки років ми можемо бачити жінок в оранжевій формі з молотом у руках, біля асфальтного катка чи залізничного насипу, на отруйних пестицидних плантаціях та інших небезпечних підприємствах [6, 20]. Однак проблема розподілу праці охоплює лише один аспект гендерної нерівності в суспільстві. Взагалі ґендерні ролі і норми не мають універсального змісту і значно різняться у різних суспільствах. Але "саме в сім’ї, школі, насамперед початковій, і закладаються установки, стереотипи поглядів на роль матері і батька як рівноправних членів суспільства. Або ж, навпаки, засвоюються стереотипи консервативно-патріархальні, коли жінка-матір несе основний тягар материнства, виховання дітей” [3, 57]. Сучасні дослідники вважають, що в складних умовах засвоєння цих стереотипів веде до "некерованих проявів материнської амбівалентності” [3, 57]. Тому пряме відношення до стратегії українського національного виховання має збалансування участі у вихованні жіночого і чоловічого (материнського і батьківського) елементів. Йдеться про наближення батька до дитини і про його активну участь у вихованні. О.Вишневський зазначає, що вона повинна бути помітною на 3 – 4-х роках життя дитини, а також у школі, де необхідне ширше залучання чоловіків до педагогічної діяльності, як це характерно для інших народів [2, 69]. Спираючись на матеріали і висновки дослідників феномену української емоційності (Є.Онацького, В.Липинського та ін.), вчений рішуче відкидає думку про подолання її в нашому характері у зв’язку з наближенням батька до дитини та відзначає, що треба лише доповнити її розвитком розуму й волі [2, 69]. Враховуючи сучасні потреби державотворення, О.Вишневський вважає, що цей розвиток повинен проявлятись у формуванні в характері сучасного українця двох важливих рис: "вміти приймати рішення і відповідати за власні вчинки” [2, 70].

Розв’язання сучасних проблем життєдіяльності інституту батьківства можливо лише через переміну всієї духовної атмосфери суспільства, усвідомлення пассіонарності української жінки, через відновлення національної свідомості і ментальності наших пращурів, через засвоєння позитивного досвіду попередніх поколінь та вироблення нових підходів до подальшого розвитку суспільства і суспільних відносин на ґрунті національної і вселюдської гуманістичної культури.

Досліджувана проблема висвітлює лише один аспект діяльності інституту батьківства. Наука третього тисячоліття вимагає комплексних підходів та досліджень проблеми діяльності сім’ї та інституту батьківства як соціокультурного, етнічного феномену.

Висновки до 2 питання: Розв’язання сучасних проблем життєдіяльності інституту батьківства можливо лише через переміну всієї духовної атмосфери суспільства, усвідомлення пассіонарності української жінки, через відновлення національної свідомості і ментальності наших пращурів, через засвоєння позитивного досвіду попередніх поколінь та вироблення нових підходів до подальшого розвитку суспільства і суспільних відносин на ґрунті національної і вселюдської гуманістичної культури.

Викладач Орищин Л.С.

Етнопсихологія українців