Загальні підстави і принципи затримання, взяття під варту та обрання інших запобіжних заходів відповідно до вимог Конституції та існуючих міжнародно-правових стандартів

PAGE 28

1. Загальні підстави і принципи затримання, взяття під варту та обрання інших запобіжних заходів відповідно до вимог Конституції та існуючих міжнародно-правових стандартів.

Запобіжні заходи є способами процесуального примусу, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою забезпечення їх належної процесуальної поведінки, а також запобігання такій поведінці зазначених осіб, яка може перешкодити досягненню завдань кримінального судочинства (всебічного, повного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи, швидкого і повного розкриття злочинів, викриття та притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб, правильного застосування закону, тощо).

Застосування запобіжних заходів пов’язане: по-перше, з істотним обмеженням конституційних прав і свобод людини, насамперед, особистої свободи громадян, недоторканості особи, безперешкодного переміщення та вибору місця проживання; по-друге, вони застосовуються, і це найбільш суттєво, коли особа ще не визнана винною у вчиненні злочину і відповідно до конституційного принципу презумпції невинуватості (ст.62 Конституції України) вважається невинною. Вказані особливості правової природи запобіжних заходів покладають на органи досудового розслідування, прокурорів, що здійснюють нагляд за додержанням вимог закону під час дізнання і досудового слідства, а також суддів, надзвичайну відповідальність за правильний вибір запобіжного заходу у кожній конкретній ситуації, потребують крайньої виваженості при прийнятті рішень з цього питання.

Запобіжні заходи повинні застосовуватись згідно з їх призначенням, за наявності встановлених законом підстав та додержанням передбачених юридичних процедур.

Відповідно до статті 148 Кримінально-процесуального кодексу України запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде: а) намагатись ухилитись від дізнання, слідства і суду; б) намагатись ухилитись від виконання процесуальних рішень у справі; в) перешкоджати встановленню істини у кримінальній справі; г) продовжувати злочинну діяльність.

Дана норма є загальною і при наявності вказаних підстав може бути обраний один з перелічених у ст. 149 КПК запобіжних заходів, зокрема:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

31) застава; 

4) взяття під варту;

5) нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є також і затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 1652 цього Кодексу.

Підстави є достатніми тільки тоді, коли на це вказують відповідні, наявні у матеріалах кримінальної справи фактичні дані. Закон не обмежує характер цих даних та форму, у якій вони долучаються до справи. Зокрема, це можуть бути показання потерпілих, свідків, інших підозрюваних або обвинувачених, протоколи слідчих і судових дій, документи, виявлені речові докази (наприклад, знаряддя чи предмет злочину), будь-яка інша інформація, тощо.

У будь-якому випадку вказані фактичні дані повинні бути виявлені та оформлені з підстав та в порядку, передбаченому законом, відповідати правилам допустимості доказів. Викладене відноситься і до фактичних даних, отриманих за результатами оперативно-розшукових заходів, які, згідно із вимогами ч.2 ст.65 КПК України, повинні міститись у протоколах з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами таких заходів.

При вирішенні питання про застосування запобіжних заходів, крім передбачених КПК підстав, при їх обранні враховуються також інші обставини, визначені ст.150 КПК України. Зокрема, це – тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують.

У разі, якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов'язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується. Причинами цього є те, що будь-який запобіжний захід так чи інакше пов'язаний з обмеженням прав і свобод людини, тому має застосовуватись лише до особи, що вчинила злочин та притягується до кримінальної відповідальності за його вчинення.

У разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у порядку, передбаченому статтею 1652 цього Кодексу, дізнання провадиться у строк не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу. Тобто у даному випадку мова може йти як про обрання судом запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою, або, у разі відмовлення в цьому, обрання судом іншого запобіжного заходу, не пов’язаного з взяттям під вартою.

Проте, навіть коли підстави для обрання запобіжного заходу і є в наявності, то це не означає, що такий захід завжди повинен пов’язуватись з обмеженням свободи.

Взяття особи під варту у будь-якому випадку повинно бути винятком, а не правилом, оскільки конституційне право на свободу та особисту недоторканність - одне з найважливіших, найбільш значущих для людини.

Приймаючи таке важливе рішення як обмеження свободи особи, прокурори та суди завжди повинні керуватись Конституцією України як законом прямої дії та міжнародно-правовими актами щодо додержання прав і свобод людини.

При вирішенні питань, пов'язаних із затриманням особи, обранням запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і продовженням строків тримання під вартою слідчі та прокурори мають додержувати вимог ст. 29 Конституції України, ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод і ст.14 Кримінально-процесуального кодексу, відповідно до яких обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише у передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою.

Необхідно також мати на увазі, що певні категорії осіб мають додаткові гарантії, передбачені Конституцією або законами України. Так, Конституцією України (ст.80) та Законом України «Про статус народного депутата України» (ст.27) народному депутату України гарантується депутатська недоторканість на весь строк здійснення депутатських повноважень. Депутатська недоторканість поширюється з моменту визнання народного депутата України обраним за результатами виборів, що засвідчені рішенням відповідної виборчої комісії, і до моменту припинення у встановленому законом порядку депутатських повноважень. У цей період народні депутати України не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

Вважається, що обрання таких запобіжних заходів як затримання і арешт (взяття під варту) має публічно-правовий характер і може бути формою впливу на народного депутата України під час здійснення ним своїх повноважень. У зв’язку з цим, затримання і арешт можуть застосовуватись лише за згодою Верховної Ради України на підставах та в порядку, встановлених Конституцією та законами України. Затримання та арешт народного депутата України можливі і незалежно від наявності згоди Верховної Ради України на притягнення його до кримінальної відповідальності.

Згідно із ст.31 Закону України «Про статус депутата місцевих рад» стосовно депутата місцевих рад кримінальну справу може порушити тільки Генеральний прокурор України, його заступники, прокурор АР Крим, області, міст Києва або Севастополя в межах їх повноважень, про що він повідомляє місцеву раду не пізніше наступного робочого дня з дня порушення справи. У цьому ж Законі зазначено, що запобіжний захід щодо депутата місцевої ради у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту може застосовуватись виключно судом, який також повідомляє про це місцеву раду не пізніше з наступного дня з дня застосування запобіжного заходу.

Конституцією України (ст.126) та Законом України «Про статус суддів» (ст.13) передбачено один із принципів незалежності судді – його недоторканість, яка, зокрема, виражається і в тому, що суддя не може бути затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом без згоди Верховної Ради України.

Згідно із статтею 5 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.50 р., ратифікованої Україною 17.07.97 р., обмеження права особи на свободу й особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою законом процедурою.

Статтею 29 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановленому законом. При цьому, як вбачається зі змісту частини 3 ст.29 Конституції, тримання особи під вартою може бути застосовано лише як тимчасовий захід у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його.

Відповідно до статті 14 КПК України ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення. При цьому вказана стаття прямо визначає, що прокурор повинен негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом чи судовим вироком.

Таким чином, арешт, як обмеження права особи на свободу та особисту недоторканість, може бути застосований лише:

1) як тимчасовий захід у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи припинити його;

2) на підставах і в порядку (або за процедурою), визначеною законом;

3) не інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Згідно з вимогами частини 1 ст.155 КПК України взяття під варту як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. Проте у виняткових випадках запобіжний захід у вигляді взяття під варту може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років, тобто від одного до трьох років.

Винятковість такого випадку повинна обґрунтовуватись у поданні слідчого або прокурора про обрання запобіжного заходу; зміст цієї винятковості обов’язково має бути конкретизовано і у постанові судді про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, про що роз’яснено у постанові Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою (пункт 3).

Так, Пленум Верховного Суду зазначає, що взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, у зв'язку з чим він обирається лише за наявності підстав вважати, що інші (менш суворі) запобіжні заходи, передбачені ст. 149 КПК, можуть не забезпечити виконання підозрюваним, обвинуваченим визначених законом процесуальних обов'язків і його належної поведінки.

Винятковими суд визначає випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Це можливо, наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв'язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено.

У той же час загальна тенденція світової та вітчизняної судової практики й відповідні міжнародно-правові вимоги свідчать про застосування категорії «винятковості» як основоположної при обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у будь-яких випадках та у будь-якій кримінальній справі. Тобто саме застосування арешту, пов’язане з обмеженням свободи особи повинно мати «виключний» характер.

Зазначене підтверджується і судовою практикою, яка свідчить про постійне скорочення фактів застосування взяття під варту, та розширення випадків використання категорії «винятковості» для обрання вказаного запобіжного заходу, навіть якщо у справі формально і є визначені частиною 1 ст.155 КПК України підстави для цього (причетність особи до вчинення злочинів, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки). Це певною мірою свідчить про більш виважений підхід органів досудового слідства, прокурорів та суддів до обмеження прав осіб, які вчинили злочин.

Згідно з пунктами 3, 13 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України, оскільки взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, обов’язковою умовою його застосування (виходячи з його правової природи) має бути обґрунтована впевненість судді в тому, що більш м‘які запобіжні заходи можуть не забезпечити належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Такими ж критеріями повинен керуватись і прокурор, розглядаючи відповідне подання слідчого.

2. Проблемні питання затримання особи як тимчасового запобіжного заходу. Значення прокурорського нагляду для забезпечення законності затримання особи у відповідності з чинним кримінально-процесуальним законодавством і міжнародно-правовими нормами.

Першочерговим і основним засобом обмеження свободи особи, яка переслідується за підозрою у вчиненні злочину, у вітчизняній практиці є затримання, визначене частиною 2 статті 29 Конституції України як тимчасовим запобіжний захід, що може застосовуватись у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити.

При цьому кожному затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника.

Аналогічним чином в якості тимчасового запобіжного заходу визначено затримання і частиною 2 ст.149 КПК України.

Підстави та порядок затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, регламентується ст.ст.106, 115, а також ст.165-2 КПК України. При цьому, як свідчить прокурорсько-слідча практика, застосування процесуальних підстав затримання особи, перелік яких визначено у ст. 106 КПК, у більшості кримінальних справ порушених щодо злочинів, вчинених у сфері господарської та службової діяльності, є неможливим.

Відповідно до ч.3 ст.106 КПК України про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання (слідчий) зобов’язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу, про роз’яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч.2 ст.21 КПК України, права мати побачення із захисником з моменту затримання.

Відсутність у деяких протоколах органів дізнання та досудового слідства даних про точний час затримання особи ускладнює прокурорський нагляд та відповідний судовий контроль за дотриманням вимог ч.6 ст.106 КПК України та ст.29 Конституції України про 72-годинний строк затримання особи, що підозрюється у вчиненні злочину.

Згідно з положеннями підпункту с пункту 1 статті 5 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.50 р., ратифікованою Україною 17.07.97 р., одним з випадків законної процедури позбавлення свободи та особистої недоторканності особи є її законний арешт або затримання, здійснене з метою допровадження особи до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.

При цьому пункт 3 цієї ж статті Конвенції передбачає, що кожен, кого заарештовано або затримано за вказаними підставами має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи (щодо його затримання) судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження, обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.

На думку експертів Центру суддівських студій (при Верховному Суді України) при прийнятті до провадження та при розгляді подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту суддя має в кожному без виключення випадку з’ясувати, чи негайно орган дізнання або слідства звернулись до суду з зазначеним поданням і тим самим забезпечили право затриманої особи без зволікань постати перед компетентним суддею. Додержання принципу негайності щодо забезпечення права затриманої особи без зволікань постати перед компетентним суддею процедурно підтверджує той факт, що підстави для затримання особи мали місце на момент затримання, а не були здобуті після затримання.

Конституція України (ч.2 ст.29) закріплює право кожного затриманого у будь-якій час оскаржити в суді своє затримання. Цією ж статтею Конституції чітко визначено, що обґрунтованість затримання протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом.

Разом з тим, згідно з частиною 7 статті 106 чинного КПК України у разі оскарження затримання до суду, скарга затриманого негайно надсилається начальником місця досудового ув'язнення до суду. При цьому скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу, а відповідно до змісту ч.3 ст.165-2 КПК України таке подання має бути розглянуто, а судове рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту повинно бути проголошено протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з часу надходження. Якщо ж подання не надійшло або коли скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, скарга на затримання розглядається суддею протягом п'яти діб з часу надходження.

Таким чином у будь-якому випадку, навіть при негайному направленні відповідної скарги затриманого начальником місця досудового ув'язнення до суду, чинне кримінально-процесуальне законодавство України, надаючи можливість судді розглядати скаргу особи на затримання протягом 72 годин з часу затримання разом з поданням про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, або взагалі протягом 5 діб з часу надходження, коли відповідне подання не надійшло, не забезпечує виконання зазначеної міжнародно-правової норми, яка зобов’язує щоб затриманий негайно постав перед суддею для розгляду його справи. Тому Верховний Суд України, враховуючи такі чіткі та недвозначні положення КПК, не може вийти за їх межі, та надати керуючі роз’яснення щодо іншого порядку розгляду таких скарг затриманих осіб.

Роль прокурора у даному випадку визначено частиною 5 статті 106 КПК України, згідно з якою копія протоколу затримання з переліком прав та обов'язків негайно вручається затриманому і направляється прокурору. На вимогу прокурора йому також надсилаються матеріали, що стали підставою для затримання.

Важливим у цій ситуації є те, що виходячи з положень зазначеної Конвенції та повноважень прокурора щодо нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства, передбачених ст.ст.25,227 КПК України, ст.ст.29,30 Закону України «Про прокуратуру», прокурор у таких випадках може не обмежуватись перевіркою законності затримання особи вже після направлення йому відповідного протоколу або інших матеріалів, а своїми безпосередніми діями перевіряти законність самого факту доставлення до приміщення органу дізнання або законність фактичного затримання особи органом дізнання чи слідчим.

У разі відсутності законних підстав для затримання прокурор повинен відповідним чином реагувати з метою звільнення особи, або навпаки, у разі достатніх підстав для обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, також надавати обов’язкові для виконання письмові вказівки, але вже щодо негайного, не пізніше 24 годин, підготовки відповідного подання та інших матеріалів для розгляду до суду. Тобто у даному випадку прокурор використовуючи свої дискреційні повноваження, на свій розсуд, але у межах відповідних міжнародно-правових та конституційних норм та принципів, може сприяти виконанню зазначених міжнародних стандартів затримання та арешту особи.

За частиною 3 статті 29 Конституції України, ч.6 ст.106, ч. 3 ст. 165-2 КПК України судове рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути проголошено протягом 72 годин з моменту затримання підозрюваного, обвинуваченого. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Дана конституційна норма, як і інші норми Конституції за її статтею 8, є нормою прямої дії.

Однак вказані вимоги щодо дотримання органами дізнання та досудового слідства строків внесення до суду подань у порядку, передбаченому ст.165-2 КПК, не завжди виконуються належним чином.

Непоодинокі випадки, коли подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту органом слідства надається прокурору та, відповідно, направляється до суду безпосередньо перед закінченням 72-годинного строку, або навіть після його закінчення, що позбавляє можливості ретельно вивчити матеріали справи, перевірити наявність підстав для обрання підозрюваному чи обвинуваченому цього запобіжного заходу.

Однак, слід пам’ятати, що несвоєчасне складання протоколів про затримання особи та недотримання строків внесення подань у порядку, передбаченому ст.165-2 КПК України, внаслідок чого строк затримання особи перевищує 72 години, призводить до прямого порушення конституційних прав особи на свободи та особисту недоторканість.

У практиці розгляду судами подань про взяття затриманої особи під варту після перебігу строку (72 годин) немає єдності: одні судді відмовляють у розгляді подання з цих підстав, інші приймають рішення по суті подання.

На практику, що склалась, значний вплив має роз’яснення, викладене у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду від 25 квітня 2003 року №4 «Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання та досудового слідства», в якому зазначено, що надходження до суду подання про взяття затриманої особи під варту після закінчення 72-годинного строку не є підставою для відмови в його розгляді. На такі порушення судді відповідно до ст.23-2 КПК України зобов’язані реагувати, постановляючи окремі ухвали чи постанови. Однак не всі прокурори та судді належним чином реагують на виявлені ними порушення прав громадян, допущені під час досудового слідства та розгляду справ місцевими судами.

Водночас, вбачається вкрай радикальними та такими, що не відповідають положенням чинного процесуального законодавства, пропозиції деяких суддів щодо безумовної відмови у розгляді вищезазначених подань слідчого у разі порушення 72- годинного строку для затримання особи в якості підозрюваного.

Доцільною, так одночасно і такою, що відповідає вимогам закону, є існуюча нормативна практика щодо обов’язкового розгляду судами у повному обсязі подань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, внесених слідчими за згодою прокурора, або самим прокурором згідно з наданими частиною 2 статтею 165-2 КПК України повноваженнями. У разі, якщо на час розгляду такого подання прокурором або судом закінчився вищевказаний термін затримання особи, вирішувати питання щодо її негайного звільнення незалежно від прийнятого за наслідками розгляду подання процесуального рішення. Якщо особа, щодо якої прийнято рішення про взяття під варту вже звільнена та знаходиться на волі, вирішувати питання про її взяття під варту в порядку, передбаченому ч.4 ст.165-2 КПК України. Адже визначені законодавством підстави для внесення та розгляду подання про взяття особи під варту та негайного звільнення затриманої особи у разі порушення 72-годинного терміну її затримання, є різними і не можуть бути штучно залежати один від одного. У разі порушення закону, не чекаючи рішення суду, прокурор повинен відповідним чином реагувати, застосовуючи передбачені законодавством акти реагування.

Забезпечення дотримання 72-годинного терміну затримання особи в якості тимчасового запобіжного заходу складає вагомий резерв для удосконалення прокурорсько-слідчої та судової практики. Вони полягають у необхідності в кожному випадку затримання особи у протоколі про затримання обов’язково фіксувати точний час фактичного затримання (години, хвилини), а час затримання відраховувати виключно з моменту фактичного затримання особи, тобто з моменту доставки підозрюваного та перебування його в приміщенні органу дізнання чи досудового слідства, а не з моменту, коли після цього, складається вже протокол про затримання.

З метою запобігання порушенням визначеного Конституцією та КПК України строку затримання особи наказ Генерального прокурора України від 19.09.2005 №4гн «Про організація прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство» (пункт 5) зобов’язує прокурорів своєчасно перевіряти законність затримання підозрюваних і застосування запобіжних заходів, особливо - взяття під варту, виходячи з того, що такі дії пов'язані з обмеженням конституційного права громадян на свободу й особисту недоторканість.

Вважаємо, що, незважаючи на внесення змін до наказу №4, якими було виключено положення про обов’язкові щодекадні перевірки законності утримання підозрюваних і обвинувачених в ізоляторах тимчасового тримання, кімнатах для доставлених чергових частин міськрайвідділів внутрішніх справ та інших місцях тимчасового обмеження свободи громадян, актуальність та необхідність проведення подібних перевірок залишається і надалі. Це є досить ефективним засобом запобігання та виявлення порушень конституційних прав громадян під час затримання, визначення законності та обґрунтованості його застосування саме у контексті наявних у прокурора повноважень щодо здійснення нагляду за додержанням законів під час дізнання та досудового слідства.

Відповідно до ч.8 ст. 165-2 КПК України у випадку, якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, суддя вправі продовжити затримання до 10, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до 15 діб, про що виноситься постанова. Дана норма закону щодо продовження строку затримання особи до 10 діб без вирішення судом питання про взяття особи під варту застосовується нині у судовій практиці досить часто, приблизно у 40-50%, тобто майже половині, випадків.

Разом з тим, положення ч.8 ст. 165-2 КПК України прямо суперечить ст.29 Конституції України, а також ч. 10 ст. 106 КПК України.

Крім того, воно не відповідає і пункту 4 ст. 5 вищезазначеної Конвенції, яка визначає, що кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним. Тобто рішення щодо законності затримання повинно у будь-якому випадку бути прийнято «без зволікань».

Відповідно до вимог Конституції України та Конвенції за будь-яких обставин питання про можливість продовження строку затримання особи має розглядатись лише після того, як в межах сімдесяти двох годин з моменту затримання буде прийнято вмотивоване рішення суду про тримання особи під вартою. Забезпечення однакового застосування судами даних норм є конче важливим для неухильного додержання конвенційних та конституційних положень щодо реалізації права особи на свободу та особисту недоторканість. Ані міжнародно-правовими нормами, ані нормами Конституції не передбачено можливість продовження строку затримання особи. Закінчення 72-годинного терміну затримання є обов’язковою, безумовною підставою для звільнення особи, або прийняття рішення щодо взяття його під варту, ніяких виключень з цієї норми не існує.

У той же час Верховним Судом України навпаки навіть розширено відповідні можливості суду та фактично створено нові, не передбачені підстави для продовження строку затримання особи. Так, згідно з пунктом 12 вказаної постанови Пленуму ВСУ суддя вправі продовжити строк затримання або затримати підозрюваного, обвинуваченого в порядку, передбаченому ч. 8 ст. 1652 КПК, лише з метою додаткового вивчення даних про його особу чи для з'ясування інших обставин, які мають значення для обрання запобіжного заходу та за наявності підстав для його застосування. Таке затримання може застосовуватися в разі, коли є сумніви щодо необхідності обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або з метою надання підозрюваному, обвинуваченому, іншим особам можливості внести визначену судом заставу. Останні положення взагалі не передбачено чинним КПК в якості підстав для продовження строку затримання.

Однак, прокурором, виходячи з вказаних міжнародно-правових та конституційних вимог, питання про продовження строку затримання, враховуючи існування на даний час відповідної процесуальної норми, може, на нашу думку, підніматись тільки у крайньому, винятковому випадку.

3. Основні вимоги щодо прокурорського нагляду за додержанням законів при обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту як гарантії запобігання порушень конституційних прав та свобод громадян під час дізнання та досудового слідства.

Згідно з пунктом 4 Постанови Пленуму від 25 квітня 2003р. №4 суди не повинні брати до провадження подання, внесені відповідно до ст.165-2 КПК, якщо на порушення ч.2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той із ними не погодився, або з подання не зрозуміло, який саме прокурор (його посада і прізвище) дав згоду. На даний час подібної практики щодо «ігнорування прокурора», спроби створення якої з боку деяких слідчих існували після запровадження судового порядку прийняття рішень про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, вже не існує.

Згода прокурора на внесення подання – одна з форм прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідства, передбаченого п.3 ст.121 Конституції України, ст.ст.29,30 Закону України «Про прокуратуру», ст.ст.25,227 КПК України.

При вирішенні питання про внесення подання до суду прокурор згідно з вимогами ч.2 ст.165-2 КПК України зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами справи, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів та їх достатність для обвинувачення, тобто перевірити законність та обґрунтованість подання. Тому суди не вправі виконувати функцію прокуратури і приймати подання до провадження без згоди прокурора. При цьому, суди, як вимагає це Верховний Суд України, мають з‘ясовувати правомочність особи, яка погодила подання у разі виконання обов’язків прокурора, та долучати до цього документа копію відповідного наказу.

Якість та обґрунтованість подань органів досудового слідства про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у багатьох випадках не відповідає вимогам ст.ст.148, 150 КПК України. Зокрема, подання надаються з неповними або неточними даними про підозрювану чи обвинувачену особу, у них відсутні дата й час їх затримання та посилання на статтю Кримінального кодексу, за якою особа підозрюється або обвинувачується, недостатні мотивування та обґрунтування прийнятого рішення.

Так, всупереч вимог статей 148 та 150 КПК України, що визначають вичерпний перелік підстав для застосування запобіжних заходів, слідчі обґрунтовують необхідність взяття під варту обвинуваченого «зміною показань», не мотивують чи недостатньо мотивують те, що він, перебуваючи на волі, може перешкоджати встановленню істини у справі чи ухилитися від слідства та суду.

Основною об’єктивною причиною цього є те, що нормами КПК України не визначено форми та зміст подання, з якими звертається до суду орган дізнання, слідчий чи прокурор. Зазначений процесуальний документ за змістом та формою звернення повинен містити у собі всі формальні вимоги, розгляд подання без яких не може відбутись, а саме, хто є ініціатором подання – орган дізнання, слідчий чи прокурор, факт погодження подання з прокурором, суд, якому адресується подання, суть подання, скріплені печаткою підписи відповідних службових осіб.

Відповідно у поданні має зазначатися:

- час, місце та обставини вчинення злочину;

- дані про особу затриманого;

- зібрані докази, якими підтверджується причетність особи до вчинення злочину;

- дані про затримання особи в порядку ст.ст.106, 115 КПК України;

- підстави обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з наведенням чітких та конкретних даних, якими вони обґрунтовуються.

Для уніфікації практики є необхідність законодавчого визначення єдиних вимог щодо форми та змісту подання, переліку процесуальних та інших документів, які є обов’язковими при зверненні до суду з поданням, способи оформлення згоди прокурора на обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, необхідні реквізити такої позиції прокурора (підпис, печатка тощо).

Відповідно до пункту 5.1 вищевказаного наказу Генерального прокурора України прокурор повинен ретельно перевіряти необхідність застосування запобіжного заходу – взяття під варту, при потребі особисто допитувати підозрюваного чи обвинуваченого, а неповнолітнього – у всіх випадках.

Прийнявши рішення про відмову в погодженні подання про взяття під варту прокурор, повинен, на нашу думку, згідно із статтею 130 КПК України, складати обґрунтовану та мотивовану окрему постанову з викладенням причин такого рішення.

Подібна постанова відповідала б конституційним засадам та основним положенням кримінального судочинства, хоча дещо б суперечила положенням названого пункту 5.1 наказу Генерального прокурора України, який вимагає рішення про відмову в погодженні подання про взяття під варту викладати із зазначенням мотивів на цьому ж документі.

Однак, у будь-якому випадку, як того вимагають закон та наказ Генерального прокурора України, рішення прокурора про відмову в погодженні подання про взяття під варту повинно бути належним чином мотивованим, з наведенням конкретних причин та аргументів. Тому резолюції прокурора на поданні слідчого на кшталт «з поданням не згоден», «відсутні підстави для взяття під варту» тощо, є неприйнятними та суперечать вимогам чинного законодавства.

При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту важливо дати оцінку стану здоров’я обвинуваченого, врахувати його вік (особливо як для неповнолітніх, так і для осіб похилого віку), сімейний та матеріальний стан, дані, що характеризують особу. Важливо, щоб застосування цих, так би мовити, додаткових підстав не мало суто формальний характер, а співвідносилось з тими конкретними обставинами вчинення злочину та особистістю обвинуваченого (підозрюваного), що існують у кожній кримінальній справі.

Ще раз нагадаємо, що статтею 29 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановленому законом.

Забезпечення вмотивованості подань органів досудового слідства, що передують відповідним судовим рішенням про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, є неможливим без конкретизації законних підстав з посиланням на обставини справи, на відповідні фактичні дані та норми закону.

Статтею 165-2 КПК України передбачено, що постанова про обрання підозрюваному (обвинуваченому) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту виноситься суддею на підставі розгляду подання, вивчення матеріалів кримінальної справи, представлених органами дізнання, слідчим, прокурором, допиту підозрюваного (обвинуваченого), пояснення особи, у провадженні якої перебуває справа, думки прокурора та думки захисника (в разі його участі у розгляді подання).

Таким чином, посилання у рішенні судді про обрання підозрюваному (обвинуваченому) запобіжного заходу у вигляді взяття під варту на фактичні дані, які свідчать про причетність особи до вчинення інкримінованого злочину, є обов’язковим і цілком відповідає вказаній Конвенції та практиці Європейського суду з прав людини.

Важливе значення для повного, об’єктивного й оперативного розгляду подання про обрання запобіжного заходу має участь у судовому засідання прокурора, оскільки суддя приймає рішення, згідно з ч.5 ст.165-2 КПК України, вислухавши його думку. У згаданій постанові Пленуму ВСУ від 25.04.2003 №4 (п.8) визначено, що при розгляді подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту участь прокурора, а також підозрюваного, обвинуваченого, відносно якого надійшло подання, є обов’язковою.

Як свідчить практика, далеко не у всіх справах у судовому засіданні при розгляді питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту беруть участь захисники підозрюваного, обвинуваченого. Участь захисника у такому розгляді є вагомою гарантією законності прийняття рішення та ефективним засобом зменшення кримінальної репресії.

Подальші кроки удосконалення практики розгляду в судах питань про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту обов’язково мають бути пов’язані з гарантуванням забезпечення участі захисника у переважній кількості справ.

Розглядаючи подання про обрання того чи іншого запобіжного заходу щодо неповнолітніх прокурори та судді, як правило, проявляють виваженість та обережність. Такий запобіжний захід як взяття під варту, щодо цієї категорії осіб застосовується лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю злочину, у вчиненні якого він підозрюється чи обвинувачується, даними про особу. Приймаючи рішення про надання згоди на взяття під варту неповнолітнього, прокурор повинен детально дослідити всі обставини справи. Зокрема, вік, стан здоров‘я, сімейний і матеріальний стан неповнолітнього, стосунки з батьками, дієвість контролю за його поведінкою, місце проживання, дані про попередні судимості (якщо вони є), соціальні зв’язки, схильності, спосіб життя, поведінку під час провадження в цій або іншій кримінальній справі. Всі ці обставини можна з‘ясувати, опитавши батьків, опікунів, піклувальників, представників адміністрації за місцем роботи чи навчання неповнолітнього, тощо. Не слід забувати і про обов’язок прокурора допитати неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого у всіх випадках вирішення питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Як свідчить прокурорсько-судова практика, прокурорами надавалась згода, а суддями задовольнялись подання органів дізнання та слідства щодо неповнолітніх, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини, щодо тих з них, хто вчинив злочини в період випробування за попереднім вироком або через незначний проміжок часу після звільнення з місць позбавлення волі, щодо тих, хто займався бродяжництвом, негативно характеризувався, міг ухилитися від слідства та суду. Дану практику слід вважати єдино правильною.

Конче важливим вбачається запровадження практики точного визначення строку тримання особи під вартою при обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. На жаль, нині суди в своїх рішеннях частіше лише посилаються на норму закону, яка визначає граничні терміни тримання під вартою, тобто вказуючи кількість місяців, а не встановлюють у своїх рішеннях більш короткі та конкретні терміни. У багатьох випадках прокурори, зі свого боку, також не звертають увагу на цей чинник забезпечення конституційних прав під час досудового слідства.

4. Проблеми дотримання законності при зміні та скасуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою.

На практиці часто виникало проблемне питання: чи може орган дізнання, слідства або прокурор змінити запобіжний захід – взяття під варту, який обраний судом, на інший (або його скасувати). Закон, зокрема, ст.165 КПК України, раніше не давав однозначної відповіді на нього.

Частина перша ст.165 КПК України була спочатку сформульована законодавцем так, що відносила до виключної прерогативи суду застосування та зміну запобіжного заходу – взяття під варту. Редакція ч.4 цієї статті не викликала двозначного тлумачення: всі запобіжні заходи, крім взяття під варту, могли бути змінені слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора. Тобто за логікою законодавця, той хто обрав запобіжний захід, той і вправі його змінити чи скасувати. Якщо, на відміну від інших запобіжних заходів, взяття під варту безпосередньо обирав суд, то лише він вправі його змінити чи скасувати. Саме таке тлумачення ст.165 КПК України узгоджується із ч.4 ст.5 вказаної Конвенції про те, що рішення про звільнення від арешту приймає суд.

Між тим, при застосуванні запобіжних заходів в окремих регіонах складалась така практика, що, незважаючи на те, що суд обирав запобіжний захід – взяття під варту, орган слідства своєю постановою, погодженою з прокурором, через деякий час скасовував її.

Законом України від 20.01.2005 року статтю 165 КПК було доповнено частиною 3, відповідно до якої у разі закриття справи, закінчення строку тримання під вартою, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку, та в інших випадках (а на практиці це, насамперед, пов’язано із зміною запобіжного заходу на заставу чи підписку про невиїзд) звільнення особи з-під варти на стадії досудового слідства здійснюється на підставі постанови органу дізнання чи слідчого, які проводять досудове розслідування у справі, або прокурора, про що вони негайно повідомляють суд, який обрав цей запобіжний захід.

Слід зазначити, що в даній нормі закону формулювання „в інших випадках” є неконкретним, і як результат, слідча та судова практика спрямовується таким чином, що питання зміни запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою при чинному судовому рішенні вирішується органами досудового слідства. У даному випадку у зв’язку з невизначеністю поняття «в інших випадках» прокурорам необхідно більш ретельно ставитись до перевірки обґрунтованості відповідних рішень, що приймаються слідчими.

Частиною 6 ст.165-2 КПК України передбачено право судді при відмові у поданні обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою. Практика місцевих судів у цьому питанні складається таким чином, що одні судді у випадках відмови у поданні обирають інший запобіжний захід, інші – обмежуються прийняттям рішення про відмову у поданні.

За думкою експертів Центру суддівських студій незважаючи на те, що хоча законом суддя не зобов’язаний, а лише вправі обрати особі інший запобіжний захід у випадку відмови у взятті її під варту, правильно було б судді самому обирати в таких випадках інший, більш м’який, запобіжний захід. Така практика більше відповідала б ідеї судового контролю за обранням запобіжних заходів.

Насправді ж вказана ідея судового контролю ще не знайшла свого втілення у кримінальний процес України ані законодавчо, ані на рівні відповідної прецедентної, правозастосовної практики. Натомість, характерною рисою прокурорського нагляду на досудовому слідстві є досить широке коло повноважень щодо запобігання, виявлення та усунення порушень закону та відновлення законності, у т.ч. порушених прав та свобод громадянина. Його особливістю, на відміну від судового контролю, є те, що він має постійний, «повсякденний» характер та поширюється на всі без винятку кримінально-процесуальні правовідносини, які виникають під час розслідування кримінальних справ.

Так, згідно з п.3 ст.227 КПК України прокурор дає органам дізнання і досудового слідства письмові вказівки про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу.

Однак, функція прокурора на цьому не обмежується. Відповідно до наглядових повноважень, наданих прокурору кримінально-процесуальним законодавством, зокрема, ст.165 КПК України щодо можливості застосування запобіжних заходів та пункту 5 ст.227 КПК України щодо можливості безпосередньої участі у провадженні дізнання та досудового слідства, прокурор може самостійно, на власний розсуд у кримінальних справах, що розслідуються слідчими будь-якої відомчої приналежності, виносити відповідні постанови щодо обрання запобіжних заходів, або зміни чи скасування запобіжних заходів у разі їх необґрунтованого обрання органом дізнання та слідчим. При цьому запобіжний захід, крім взяття під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або змінено слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора. Положення «обраний прокурором», виходячи зі змісту зазначених статей КПК, слід розуміти як запобіжний захід, або обраний за вказівкою прокурора органом дізнання чи слідства, або обраний за постановою самого прокурора.

Зрозуміло, що, маючи вищезазначені повноваження, прокурорський нагляд у багатьох випадках може бути більш ефективним та оперативним у захисті та відновленні порушених під час кримінального судочинства конституційних прав і свобод людини, ніж судовий контроль, який процесуально обумовлений обов’язковим надходженням заяв або скарг про можливі порушення.

У зв’язку з висловленим, при відмові суду в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту пріоритет в обранні іншого запобіжного заходу повинен, на нашу думку, безумовно належати прокуророві, який здійснює фактично «всеохоплюючий» нагляд за додержанням законів під час досудового розслідування кримінальної справи, тим більше, якщо мова йде про обмеження у тій чи іншій мірі прав і свобод громадян.

Взагалі ж відповідно до п.3 ст.5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод особа має право на звільнення до початку судового розгляду. Забезпечення реалізації цього права обвинуваченого та прояв економії репресій слід визнати вкрай бажаним на даний час і для України.

Окрім іншого, на цій стадії процесу ефективним та цілком обґрунтованим було б здійснення заміни взяття під варту на заставу чи інші більш м’які запобіжні заходи.

5. Проблеми забезпечення законності під час продовження строків тримання під вартою та апеляційного перегляду рішень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді під варту.

Питання про продовження строків тримання під вартою суди вирішують у порядку, передбаченому ст.165-3 КПК України, відповідно до вимог ст.156 КПК України та з урахуванням роз’яснень, що містяться у п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.04.2003 року №4.

За загальним правилом, тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців, тобто тримання під вартою повинно здійснюватися у межах передбаченого КПК строку проведення досудового слідства.

Проте, у випадках, коли у зазначений строк розслідування справи в частині доведеного обвинувачення закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, строк тримання під вартою може бути продовжений. З цією метою слідчий за погодженням з відповідним прокурором або сам прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначаються:

1. причини, у зв'язку з якими необхідно продовжити строк;

2. обставини та факти, які належить ще дослідити;

3. докази, які підтверджують, що злочин вчинено особою, яка тримається під вартою;

4. обгрунтування необхідності збереження запобіжного заходу саме у вигляді тримання під вартою.

Кримінально-процесуальним кодексом (ст.156) досить чітко визначено повноваження прокурорів, які надають згоду або звертаються до суду з відповідним поданням, а також суддів, які продовжують строк тримання під вартою. Вказаний строк може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев'яти місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців - за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.

Досить суттєвим є положення закону про те, що у кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у визначені строки закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 цього Кодексу виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.

Подання про продовження строку тримання під вартою має бути розглянути до закінчення строків, передбачених ст.156 КПК України. Це подання підлягає розгляду лише за умови, що воно згідно з ч.1 ст.165-3 КПК України погоджене з прокурором і строки проведення досудового слідства продовжені відповідно до ст.120 КПК України.

У пункті 20 постанови Пленуму від 25.04.2003 року №4 наголошено на обов’язковості дотримання процедури розгляду подання слідчого чи прокурора про продовження строку тримання під вартою, передбаченої ч.3 ст.165-3 КПК України. Зокрема, суддя з’ясовує наявність умов, за яких продовження цього строку є можливим (ст.156 КПК України).

Підставами для продовження строку тримання під вартою в переважній більшості подань зазначається тяжкість злочину, можливість обвинуваченого ухилитись від слідства та суду, перешкоджання встановленню істини, продовження злочинної діяльності, складність справи, велика кількість епізодів, необхідність виконання певних слідчих дій, тощо.

Зазначені обставини є предметом дослідження при розгляді подань і враховуються при прийнятті прокурором та судом відповідного рішення.

Як показує практика, при вирішенні подання про продовження строків тримання під вартою прокурорами та судами поширено застосовується практика з’ясування, як правило у слідчих та обвинувачених, питань, пов’язаних з оперативністю розслідування справи (співвідношення минулого строку тримання під вартою з кількістю проведених слідчих та інших процесуальних дій), необхідність виконання нових слідчих дій та причини їх невиконання в минулому, з’ясовується необхідність збереження цього запобіжного заходу надалі.

На постанову судді про відмову в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, а також на постанову судді про відмову в продовженні строку тримання під вартою прокурором протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

При здійсненні апеляційного перегляду рішень щодо обрання запобіжного заходу про взяття під варту важливим є забезпечення перевірки додержання вимог закону.

Апеляційна практика свідчить про випадки порушення строків по розгляду даної категорії питань, що пов’язано з недосконалістю процедури, не визначеністю форми апеляції, її змісту, порядку надання додаткових матеріалів, виклику в судове засідання заінтересованих осіб тощо.

Найпоширенішими причинами зміни чи скасування постанов про взяття під варту в апеляційному порядку було відсутність на те передбачених законом підстав, а також застосування запобіжного заходу щодо осіб підозрюваних (обвинувачених) у вчиненні злочинів невеликої та середньої тяжкості.

При цьому, як зазначено у пункту 18 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України, апеляційний суд, «скасувавши рішення суду першої інстанції про відмову у взятті під варту, не може обрати цей запобіжний захід. За наявності підстав він у найкоротші строки надсилає матеріали провадження за поданням на новий судовий розгляд до відповідного місцевого суду. Однак апеляційний суд вправі змінити постанову суду першої інстанції про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту й обрати інший», тобто не пов'язаний з триманням особи під вартою.

У той же час, за змістом пункту другого частини другої статті 366 КПК України апеляційний суд у результаті розгляду апеляцій на рішення суду першої інстанції, скасувавши повністю чи частково ухвалу чи постанову суду першої інстанції, вправі постановити свою ухвалу. Тобто Верховним Судом зазначена норма закону, виходячи з конституційних принципів пріоритету прав і свобод людини та громадянина, тлумачиться з позиції «непогіршення» ситуації для підозрюваного чи обвинуваченого, а також забезпечення особі можливості реалізувати своє право на захист та повний і об’єктивний судовий розгляд всіх фактичних обставин кримінальної справи, що стали підставою для подання органів слідства та прокурора про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Старший викладач кафедри О. В. Геселев

Загальні підстави і принципи затримання, взяття під варту та обрання інших запобіжних заходів відповідно до вимог Конституції та існуючих міжнародно-правових стандартів