Етнічні конфлікти, їх сутність, об’єктивні та суб’єктивні умови виникнення Етнічні традиції у діловому спілкуванні

Затверджую

Завідувач кафедри теорії та методики практичної психології

к. пс. н.

__________З.Я. Ковальчук

“____”__________ 200__ р.

ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни «ЕТНОПСИХОЛОГІЯ»

Спеціальність – «Практична психологія» «Психологія управління»

Курс – 2

Група (и) – ПП-21, ПУ-21, ПУ-22

Тема 7/1:„ Етнічні конфлікти, їх сутність, об’єктивні та суб’єктивні умови виникнення Етнічні традиції у діловому спілкуванні”

Питання

1. Етнічні конфлікти їх суть та причини виникнення

2. Особливості міжкультурного спілкування

Час – 2 год.

Основна література:

1. Варій М. Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – К.: „Центр учбової літератури”, 2007

2. Варій М. Й. Соціальна психіка нації: наукова монографія. – Львів: Сполом, 2002

3. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.

Додаткова література:

1. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: МГУ, 1988.

2. Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. — СПб.,1994

3. Гнатенко П. И. Национальный характер: Монография. — Днепропетровск, 1992.

4. Гнатенко П. И. Национальная психология: Монография. — Днепропетровск, 2000.

5. Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.

6. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы. — Днепропетровск, 1995.

7. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К.: Сфера,1999. – 408 с.

8. Нельга В. О. Теорія етносу. Курс лекцій. К.: Тандем, 1997

9. Пірен М. Основи етнопсихології. – К.,1996. – 385 с.

Навчальна мета

Вивчити: методологічні засади етнопсихології, концепції, школи та уявлення етнопсихології; дослідження видатних вчених і дослідників минулого і сучасності в галузі етнопсихології.

Розглянути: нові погляди сучасності в галузі етнопсихології; загальні закономірності розвитку дисципліни.

Виховна мета

Виховувати: вміння орієнтуватися у нових теоретичних та практичних розробках в галузі психології праці, історії розвитку дисципліни, порблематиці розвитку етнопсихології в Україні.

Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом

Інформаційно-технічне забезпечення:

Схеми, таблиці, наочні посібники.

ПЛАН

проведення заняття

№ п/п	Зміст	Час (хв.)
1	2	3
І	Вступна частина: перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття; оголошення теми лекційного заняття і питань; надання основної та додаткової літератури за темою; визначення навчальної та виховної мети заняття; визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;	до 10
ІІ	Основна частина: 1. Етнічні конфлікти їх суть та причини виникнення Висновки до 1-го питання. 2. Особливості міжкультурного спілкування Висновки до 2-го питання.	60 30 30
ІІІ	Підсумкова частина заняття 1) висновки до лекції; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності студентів і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.	до 10

Лекція 7

Тема 7. Етнічні конфлікти, їх сутність, об’єктивні та суб’єктивні умови виникнення Етнічні традиції у діловому спілкуванні

Вступ

Особливістю міжгрупової взаємодії є її причинна зумовленість. Тобто, кожна із взаємодіючих сторін (груп) виступає як причина дій іншої і як наслідок одночасного зворотного впливу протилежної сторони. При цьому кожна група вважає свої соціальні цінності, уявлення, традиції, вірування єдино правильними, і, відповідно, вважає себе еталоном для всіх інших груп. Саме тому спосіб життя, цінності, уявлення тощо інших груп сприймаються з позицій порівняння „їх” з „нами” на користь, звичайно ж, „нас”, адже вони не такі, як „ми”, а тому й „неправильні”. І ступінь їх „неправильності” визначається тим, наскільки „вони” не схожі на „нас”. Передумови виникнення міжгрупових конфліктів можуть бути як внутрішні (диспозиційні), так і зовнішні (ситуаційні).

І Питання. Етнічні конфлікти їх суть та причини виникнення

Неадекватні етнічні стереотипи призводять до формування етноцентризму, який, у свою чергу, може спричиняти етнічні конфлікти.

ЕТНІЧНИЙ КОНФЛІКТ — це форма міжгрупового конфлікту, коли групи з протилежними інтересами поляризуються за етнічною ознакою. Причиною етнічних конфліктів, як правило, є позаетнічні, соціально-політичні або економічні суперечності, тому етнічні конфлікти часто бувають симптомами політичної чи економічної кризи. Наростання етнічного конфлікту супроводиться зростанням етноцентризму, який тою чи іншою мірою властивий етнічній самосвідомості різних рівнів розвитку; посиленням інтенсивності циркуляції в суспільстві негативних етнічних стереотипів, виокремленням націоналістичної ідеології. Внутрішньою, власне, етнічною причиною етнічного конфлікту може бути зіткнення національних інтересів, тобто тих самих соціально-політичних та економічних інтересів, але таких, що визнаються на рівні національної самосвідомості фундаментальними життєвими потребами цього етносу. Усвідомлення цих інтересів усе більшою кількістю членів етнічної групи в ситуації зіткнення призводить до масового осмислення загрози цим інтересам і потребує їх захисту. Причому загроза може бути як справжньою, так і вигаданою.

Іншою причиною етнічного конфлікту може бути політизація етнічної належності, коли соціальні верстви, що протистоять одна одній, поляризуються за етнічною ознакою. Етнічні конфлікти також можуть виникати і на релігійному ґрунті. Прикладом таких етнічних конфліктів, в основі яких лежить політика та релігія, може бути конфлікт між сербами-християнами та албанцями-мусульманами в Косові. Особливої гостроти та розмаху набуває конфлікт через великий емоційний потенціал етнічної свідомості людей, можливості швидкої консолідації всіх соціальних груп цієї спільноти за етнічною ознакою.

Одна з перших концепцій міжгрупового конфлікту передбачала, що групова ворожість і агресія виникають передусім тоді, коли групи змагаються за володіння дефіцитними ресурсами або висувають цілі, що заперечують одна одну. Про це, зокрема, йшлося в експериментах М. Шерифа. Заходи в дитячому літньому таборі було організовано так, щоб створити основу для конкуренції між двома групами підлітків (через кілька днів між групами була неприхована агресія, кульмінацією якої стали знищення особистих речей суперників, бійки за їжу тощо).

В іншому дослідженні (Г. Теджфел і колеги) доводилося, що така боротьба за ресурси не є обов’язковою умовою для появи недовіри, ворожості, тобто – міжгрупового конфлікту. Навіть якщо група не має спільної історії і цілей, які виключають одна одну, конкуренції, то все ж міжгрупова упередженість існує. Причина, на думку авторів парадигми мінімальної групи, полягає в самому факті належності до групи. При цьому, надмірна винагорода своєї групи відтворює потребу піддослідних у збільшенні власної значущості: якщо це моя група, то вона має бути кращою.

Дослідники виявили також, що суперництво, когнітивне спрощення і збільшення власної значущості сприяє міжгруповому конфлікту. Зокрема, показано, що на основі міжгрупового суперництва і конфлікту виникають такі почуття, як симпатія до своєї групи і негативна оцінка „чужих” груп (етноцентризм). В одному з досліджень [2] було проведено крос4культурний аналіз кількох товариств, основу якого склали інтерв’ю з 2 4 5 дорослими респондентами. Дослідникам вдалося виявити параметр, який відповідав за загальне упередження всередині групи: „той, що заслуговує на довіру”, або моральна доброчесність. Результати опитування: своя група ставилась вище за „чужу” за такими характеристиками, як миролюбна, доброчесна, слухняна (це характеристики, до яких всі групи застосовують нормативні приписи).

Вважається, що етноцентризм створює цілий набір універсальних стереотипів, у яких кожна група бачить себе хорошою, а „чужу” поганою навіть в ситуаціях, коли обидві групи демонструють однаковий набір взірців поведінки. З точки зору теорії соціальної ідентичності, якості й чесноти груп, до яких ми належимо, є головним джерелом нашого самопочуття. Позитивне міжгрупове соціальне порівняння (ми кращі, ніж вони) є потужним засобом для встановлення або підтримання адекватної соціальної ідентичності членів групи. Результатом одного з досліджень став висновок, згідно з яким постійні негативні міжгрупові соціальні порівняння здійснюють дисфункціональний вплив на самоповагу.

Конфлікти між спільнотами неминучі, вони супроводжують життя кожної людини, груп і людства в цілому. У випадку визнання міжгрупового конфлікту, тобто його об’єктивації, протистояння проходить по лінії „Ми” проти „Вони”. Коли ж конфлікт приховується, маскується зовнішній прояв конфронтації, то лінія невидимого протистояння пролягає в душі кожного індивіда, а це вже небезпечно. Отже, важливо визнати наявність суперечностей між групами і знайти максимально прийнятний для обох сторін спосіб їх усунення. Саме тому важливим аспектом соціально-психологічних досліджень є проблема врегулювання міжгрупового конфлікту.

В контексті безпосередньої міжгрупової взаємодії важливо розглянути питання про гіпотезу контакту, згідно з якою за відповідних умов контакт між членами різних груп зменшує міжгрупове упередження і знижує ворожість [8]. Інакше кажучи, чим більше сприятливих умов для контактів між групами, чим довше й тісніше вони взаємодіють та обмінюються індивідами, тим вищою є питома вага реальних рис у змісті стереотипів поведінки і сприймання. Однак контакт між групами людей не завжди обумовлює розв’язання конфлікту. Дослідники визначають низку умов, яких необхідно дотримуватися, аби контакт і знайомство справді послабили напруження:

• у груп виражена потреба у співпраці (групи взаємозалежні і мають спільну мету). Знайомство має виявити інформацію, яка б відкинула упереджені уявлення, які у груп вже склалися. Якщо взаємодія між групами має тривалий, всебічний і глибокий характер, то це дає можливість побачити одне одного з „позитивного боку”, переконатися у хибності своїх попередніх уявлень. Однак тут криється небезпека того, що стан конфлікту підштовхує обидві сторони до пошуку не позитивних, а негативних характеристик. Також ворожість змушує опонентів виявляти не найкращі свої риси і якості;

• якщо тривалі контакти підтвердять негативні уявлення про „чужу” групу, то жодних позитивних змін у відносинах між суперниками не відбудеться – навпаки, вони тільки погіршаться. Причина в тому, що зазвичай контакти двох груп відбуваються не у форматі „група – група”, а на рівні окремих їх членів. Саме тому про всю групу створюється враження на основі взаємодії з її представниками;

• варто, щоб члени групи, які беруть участь у взаємодії, мали орієнтовно однаковий соціальний статус або однаковий рівень впливу;

• контакти мають відбуватися в дружній, неформальній обстановці, один на один;

• міжгрупові контакти послаблюють напругу у взаємодії за умови, коли є офіційна адміністративно4політична підтримка і позитивне висвітлення у засобах масової інформації.

Якщо перелічені умови наявні, то міжгрупова взаємодія може дати позитивні результати. У протилежному випадку конфлікт тільки загостриться. Загалом, практика засвідчує, що знайомство і контакти між групами можуть як поліпшувати, так і погіршувати відносини. Види етнічних конфліктів

Залежно від території та типу етносу виділяють чотири види етнічних конфліктів.

Перший вид — це етнічний конфлікт, що виник у межах території однієї держави. Прикладом такого виду конфлікту може бути конфлікт у Нагорному Карабасі в Азербайджані між вірменами та азербайджанцями. До конфлікту було залучено майже все доросле населення Азербайджану. Етнічні конфлікти в рамках однієї країни спостерігаються між греками-кіпріотами та турками-кіпріотами. Слід зазначити, що в названих конфліктах фігурують не тільки етнічні, а й релігійні особливості, оскільки вірмени та греки традиційно належать до християн, а азербайджанці та турки — до мусульман.

Другий вид етнічних конфліктів спостерігається в рамках окремих держав (на час дослідження проблеми — це були республіки СРСР) між корінним етносом і російськомовним населенням. Корінні етноси республік Молдова, Латвія, Литва, Естонія бажали зберегти власну культуру, мову та отримати суверенітет. Російське ж населення здебільшого було проти не тільки суверенітету, а й поширення мови корінного етносу, оскільки ними підтримувалась масова русифікація. У названих республіках були прийняті законодавчі акти, які захищали національну мову. Після чого загострились суперечності між різними етнічними групами — росіянами та корінними етносами. Менше проблем було із запровадженням національної символіки, хоча й тут не все було безконфліктно.

Якщо ж за приклад взяти Україну (ще за радянських часів), то Закон про мови тут пройшов майже без протестів з боку російськомовного населення України, але проблеми із символікою набули в ряді випадків драматичного характеру. Справа в тому, що суперечності, пов’язані із запровадженням національної символіки, мають етнокультурний характер, вони пов’язані із соціально-психологічними мотивами національної психології. Нація пов’язує національні символи та культуру із національною величчю та перспективою для себе як народу, що має не формальний, а реальний статус державності. Аналогічний конфлікт упродовж багатьох років існує у Квебеку (Канада), де франкомовне населення бореться проти англомовного за незалежність аж до відокремлення. У цих конфліктах, безумовно, спостерігається політичне забарвлення. Адже йдеться про національний суверенітет, який сприймається грузином, литовцем або українцем інакше, ніж росіянином.

Третій вид етнічних конфліктів є наслідком довільного державно-адміністративного поділу території країни. Мова йде, зокрема, про ієрархію: центр, республіка, автономія тощо, де вищий ступінь адміністративного рівня має вищий державно-правовий статус. Ця ієрархія раніше існувала в СРСР, а зараз ми маємо її залишки у Росії, Грузії. У ряді випадків це призвело до серйозних конфліктів, наприклад, між Грузією та Абхазією або Грузією та Південною Осетією. Підґрунтя цих конфліктів багато в чому обумовлено етнічними стереотипами, які формувалися протягом взаємодії етносів у певному часі.

Четвертий вид конфліктів — це так звані конфлікти між “центром” та іншими утвореннями, кожне з яких убачає в “центрі” диктат або й просто насилля. Так, у Росії цей вид конфліктів має глобальний характер, оскільки “центр” у свідомості мас ототожнюється з Росією та російським етносом, і тому він набув форми конфлікту росіян та “неросіян”. Найзапеклішим таким конфліктом є конфлікт із Чечнею.

До цього ж виду можна віднести конфлікт басків з урядом Іспанії, які організували дуже жорстоку організацію ЕТА, що бореться за відділення так званої країни басків від Іспанії. У свою чергу, іспанський уряд дуже жорстоко розправлявся з басками. Згадаймо сумну долю столиці країни басків — Герніки. Її зрівняв із землею генерал Франко, що очолював фашистську хунту, яка прийшла до влади в Іспанії. На цю жорстокісь баски відповіли ще більшою жорстокістю. На деякий час ЕТА заявила про припинення терористичних актів, але конфлікт не вважається вичерпаним, а терористичні акти знову відбуваються в різних містах Іспанії. Етнічний конфлікт, до якого б виду він не належав, — дуже небезпечне явище. Якщо етнічний конфлікт уже розгорівся, набрав сили, то його дуже важко приборкати. Адже на застосування сили ворогуючі сторони реагують посиленням протидії. Тому етнічному конфліктові легше запобігти, аніж його усунути.

Сучасна світова спільнота бере певну участь у розв’язанні етнічних кнфліктів, які переросли у збройні конфлікти. Особливо трагічними етнічними конфліктами кінця ХХ ст. можна назвати конфлікт у Чечні та конфлікт між етнічними албанцями та сербами у Сербському краї Косово (Югославія), який НАТО намагався припинити за допомогою бомбардувань. Те ж саме робили російські війська у Чечні.

Небезпечність етнічних конфліктів у сучасному світі полягає в тому, що вони можуть втягнути у свою орбіту інші етноси і призвести до масштабних воєнних дій, які заберуть життя сотень тисяч людей. Так, у Нагорному Карабасі та Чечні гинули азербайджанці, вірмени, білоруси, росіяни, українці, чеченці. У Чечні загинули англійці — представники миротворчих організацій ООН і Червоного Хреста. Слід також зазначити, що характерною особливістю сучасних міжнаціональних конфліктів є те, що в них немає майже нічого істинно національного. У цих конфліктах економічні та політичні інтереси поляризуються за етнічною ознакою. Таким чином, вони перетворюються на спробу вести боротьбу за владу та власність під прапором націонал-етнічної солідарності. Певні сили використовують потенціал народу у своїх корисних інтересах.

Отже, міжнаціональні конфлікти, — як зазначає Р. Абдулатіпов, — є тією лагодатною стихією, де кожен шахрай може бути зарахований до патріотів своєї нації.

Шляхи подолання етнічних конфліктів

Сучасний досвід показує, що чим сильніше розгорається національний конфлікт, тим важче його припинити. У зв’язку з цим головним завданням політиків, психологів, правознавців є розробка заходів щодо запобігання етнічних конфліктів. Зокрема, психологи та соціологи повинні виявляти “зони напруги” в міжнаціональних стосунках і пропонувати заходи зниження цієї напруги.

Які можливості існують для конструктивного та успішного вирішення етнічного конфлікту в арсеналі сучасного психолога? Розв’язання цієї складної проблеми полягає в тому, щоб розглянути конфлікт як задачу: в першу чергу потрібно визначити причину конфлікту, а потім застосувати відповідну техніку вирішення конфліктних проблем. Процес у цілому починається з розгляду конфлікту та визначення його суті. Потім необхідно розглянути причини протистояння та загострити увагу на джерелі напруження. Наприклад, деякі конфлікти викликані релігійними факторами; деякі — пов’язані з особливостямикланового протистояння; інші — обумовлені стабільною формою поведінки (наприклад, зневага до традицій іншого етносу).

Після визначення прихованих причин і джерел конфлікту наступним етапом буде корекція проблеми шляхом відповідної реакції. Наприклад, якщо етнічний конфлікт виникнув у результаті недостатньої уваги до чужої культури, відповідною реакцією буде пошук шляхів налагодження спілкування. Як правило, подібні конфлікти не виникають стихійно. У конфліктуючих є чітко визначене керівництво — ядро групи. У зв’язку з цим потрібно визначити, які приховані мотиви мають керівники (наприклад, бажання влади). Потім ці приховані мотиви розголошуються рядовим учасникам конфлікту та змальовуються їм їхні власні перспективи. Рядові учасники конфлікту, які, до речі, складають більшість у конфліктній групі, повинні будуть відповісти собі на запитання, чи згодні вони понести значні втрати заради ілюзорних цілей, принести в жертву своє благополуччя, здоров’я та життя — своє і своїх близьких. При відповідному досвіді поведінки в конфліктних ситуаціях потенційних конфліктів можна взагалі уникнути, а конфліктну ситуацію використати як джерело для поліпшення відносин між етносами. Цей підхід базується на оцінюванні обставин, характерів, інтересів і потреб націй, які втягуються в конфлікт.

Спеціалісти з етноконфліктів зазначають, що в серйозних конфліктах завжди експлуатуються емоції учасників. Отже, одним із перших кроків у вирішенні конфлікту є подолання негативних емоцій, що народжені цим конфліктом.

Відомою є „Методика послідовної і взаємної поступки” (автор Ч. Осгуд) [2]. Спочатку цей метод призначався для врегулювання міжнародних конфліктів. Але він може використовуватися й для розв’язання міжгрупових проблем меншого масштабу. Мета цієї стратегії – поліпшити комунікацію і взаємодію між групами, зменшити недовіру. Це дозволить зруйнувати ворожість між групами, створити набагато більше варіантів співпраці. Вважається, що ця методика є унікальною, позаяк може використовуватися навіть однією із сторін. Одна група може скористатися цим методом і без згоди на це іншої групи.

Стратегія полягає в наступному:

• оголосити про свій намір врегулювати конфлікт, показати бажання першим піти на поступки;

• відкрито зробити цю першу односторонню поступку, виконати свої умови до кінця;

• запропонувати співпрацю іншій стороні, запросити її до співпраці. Бути готовому до того, що члени „чужої” групи сприймуть ваші перші кроки і дії з недовірою і скептицизмом. Щоб це спростувати, варто продовжувати робити поступки;

• фіксувати будь-які намагання іншої групи зробити поступку і закликати „чужу” групу до подальших поступок;

• вносити різноманітність у характер ваших поступок;

• постійно підтримувати свою здатність до дій у відповідь, якщо іншасторона загострить ситуацію. Кожна дія у відповідь має точно відповідати інтенсивності нападок з боку іншої сторони.

Загалом, методика, заснована на послідовній і взаємній поступці, застосовується в ситуаціях практично нерозв’язного групового конфлікту і відкритої ворожості, яка визначає відносини між групами. При такому підході одна сторона, незалежно від дій іншої, робить кілька кроків назустріч „чужій” групі і в такий спосіб знижує міжгрупову агресію та напругу, сприяє примиренню сторін.

Аналізуючи міжгрупову поведінку, тобто дії, які здійснюються членами однієї групи стосовно членів іншої, дослідники виявили важливу причину непорозуміння і конфліктів у міжгрупових відносинах, а саме явище етноцентризму. Його зафіксував американський соціолог В. Самнер при вивченні етнічних груп. Він кваліфікував його як переконаність у перевазі власної етнічної і культурної групи над рештою груп. У праці „Народні звичаї” (1906 р.), розробляючи поняття „етноцентризм”, В. Самнер дав аналіз норм соціального життя, звичаїв. Він, зокрема, стверджував, що кожна група плекає в собі гординю і марнославство, показує свою перевагу над іншими, дивиться на них із зневагою чи зі страхом. Однак психологія знає й інші пояснення національної гордині та етнічної зарозумілості.

Так, австрійський психолог А. Адлер вважав, що як національне, так й індивідуальне самозвеличення разом із зневажливим ставленням до інших є несвідомою компенсацією почуття образи, приниження, відчуття своєї неповноцінності. Загалом, яке б теоретичне пояснення не використовувалося, фактом залишається одне: етнічні групи сприймають одна одну з позицій „Ми” і „Вони”, при цьому перші – це сама порядність і доброчесність, а інші – суцільні вади. Однак національні та культурні групи можуть вирізнятися психологічною гетерогенністю і тому не завжди можуть мати стосовно інших негативні відчуття. Водночас визнання переваг іншої етнічної групи і скепсис стосовно своєї явище не характерне для міжгрупових відносин, це, скоріше, виняток. Правилом є прихильне, доброзичливе сприймання своєї національної групи і негативне – „чужої”.

Зрозуміти когнітивні причини формування етноцентричної і групоцентричної позиції дозволяє асиметрія сприйняття оцінки схожості й різниці між об’єктами. Сутність ефекту асиметрії полягає в тому, що, порівнюючи два об’єкти, люди можуть цілком щиро вважати, що один об’єкт схожий на інший, тоді як зворотної схожості не спостерігається. Для прикладу: американці схильні вважати, що інші схожі на них набагато більше, ніж вони на інших [9]. Така „дивна логіка” властива не лише американцям.

Чому можлива така асиметрія? Однозначної відповіді немає. Одна з причин – неоднакова когнітивна наповнюваність порівнювальних об’єктів, тобто „Їх” і „Нас”. Для кожного члена групи „Ми” – це багата асоціаціями категорія, знайома до деталей, яку він сприймає як еталон, як стандарт. А „Вони” – категорія абстрактна, бідна за змістом, у якій може тільки вловлюватися віддалена подібність з „Нами”. Саме тому порівняння здійснюється асиметрично – „Вони” схожі на „Нас”, але не навпаки.

Відомо, що всі групи, у тому числі й етнічні, відрізняються одна від одної статусом, ступенем потужності, впливовості. Ці відмінності часто посилюють етноцентризм і групоцентризм. Дослідження Р. Брауна (2001р.) показують, що це властиво як групам з низьким, так і з високим статусом [4]. При цьому, групи з низьким статусом сприймають становище своїх суперників (груп з високим статусом) як несправедливе, незаконне. З позицій високостатусної групи все видається прямо протилежним.

Загалом, як одна, так і інша група за такої ситуації активно переймається самозвеличенням, самовихвалянням, висловлюючи паралельно негативізм стосовно протилежної групи. Досвід спілкування і діяльності суб’єкта сприймання (однієї групи) здійснює вплив на розуміння об’єкта сприймання (іншої групи). Розуміння об’єкта у ході сприймання зумовлюється завданнями діяльності, характеристиками учасників спілкування і діяльності (життєвим досвідом груп, соціальними стереотипами, соціальною дистанцією, самооцінкою, способом розуміння тощо). Проникнення у внутрішній світ об’єкта сприймання (групи та її членів) 4 досить нелегке завдання, адже суб’єктові, як правило, доступні лише зовнішні характеристики об’єкта. Можна спостерігати за поведінкою членів іншої групи, їх висловлюваннями, переживаннями, комунікативними можливостями, вчинками тощо. Отже, сприймання іншої групи означає сприймання її зовнішніх ознак, співвіднесеність їх з власними характеристиками суб’єкта сприймання та інтерпретацію на цій основі її вчинків. Отже, виникає проблема: як за допомогою „зовнішніх” ознак одній групі проникнути у „внутрішній” світ іншої? Йдеться про безпосередній процес переходу міжгрупового сприймання в розуміння і в оцінку іншої групи загалом та її членів зокрема.

Це складне психологічне завдання.

Отже, дослідження проблем вирішення етнічних конфліктів — важлива ланка роботи практичного психолога. У цій роботі потрібно перш за все враховувати такі моменти:

1. Важливим механізмом спілкування між людьми є переговори. Але стандартна стратегія переговорів сьогодні вже мало кого задовольняє, адже вона передбачає лише дві можливості поведінки: поступливість або жорсткість. Конфліктологи запропонували альтернативний варіант: метод принципових переговорів. Він полягає в тому, щоб розв’язувати проблеми, виходячи із суті справи, а не торгуватись з приводу того, на що може піти чи не піти певна сторона. Тобто метод принципових переговорів означає жорсткий підхід до розгляду сутності справи, але передбачає м’який підхід до стосунків між учасниками переговорів. Цей метод дозволяє бути справедливим, одночасно застерігаючи від тих, хто міг скористатися чесністю іншої сторони.

2. Спілкування — це основна умова конструктивного вирішення конфліктів. Але, як відомо, у ситуації конфлікту комунікація різко погіршується. Сторони в основному намагаються розв’язати свої проблеми, приховуючи будь-яку інформацію про себе. Між тим комунікація може допомогти тільки тоді вирішити конфлікт, коли обидві сторони шукають спосіб для досягнення взаєморозуміння. Адже чим точніше визначені істотні елементи конфлікту, тим легше знайти засоби ефективної поведінки. Бажано, щоб сторони зуміли погодити свої уявлення про те, як визначити ситуацію конфлікту і на основі цього опрацювати шляхи його подолання.

Висновки до 1 питання: Міжгрупові конфлікти зазвичай виникають всередині великих

соціальних груп, організацій, коли конфліктуючими сторонами є соціальні

групи, що переслідують несумісні цілі й перешкоджають одна одній на

шляху до їх здійснення. Будь4який міжгруповий конфлікт є результатом

подвійного впливу – внутрішніх і зовнішніх чинників. І таке їх поєднання

загострює конфронтацію і водночас утруднює її припинення. Канали

зв’язку, якими зазвичай користуються групи, у стані конфлікту не

використовуються, а якщо й застосовують їх, то найчастіше для того, щоб

ввести противника в оману. Тобто, на інформацію, одержану від

протилежної сторони, жодна група не може розраховувати. Становище

погіршується через взаємну підозрілість, а це тягне за собою відмову з

обох сторін розглядати прохання і пропозиції, які йдуть від суперників.

За таких умов у конфліктуючих сторін може сформуватися впевненість,

що конфлікт розв’язується тільки одним способом – нав’язуванням

противнику своїх умов. Така загальна ситуація міжгрупового конфлікту

ІІ Питання. Особливості міжкультурного спілкування.

Характерною рисою сучасного світу є не тільки інтенсивний діалог культур, але й взаємопроникнення культур, що може бути описано такими поняттями як дифузія, конвергенція, інтеграція, зближення, асиміляція, творча взаємодія й ін. Позначені цими поняттями динамічні процеси сприяють формуванню єдиної світової спільності, у той же час вони супроводжуються іншими, протилежними їм процесами, спрямованими на визначення культурної ідентичності, підкреслення унікальності культур, установлення культурної автономії, — і в цьому відмітна риса сучасної культурної ситуації.

Міжкультурний діалог – це особливий вид безпосередніх відносин і зв’язків, що встановлюються між двома або декількома культурами, а також тих впливів, взаємних змін, які проявляються в ході цих відносин. Вирішальне значення в процесах взаємодії культур набуває зміна станів, якостей, сфер діяльності, цінностей тієї чи іншої культури, породження нових форм культурної активності, духовних орієнтирів і ознак способу життя людей під впливом зовнішніх імпульсів. Процес міжкультурного діалогу, як правило, є довготривалим явищем (не менш декількох десятиліть).

Міжкультурний діалог – не лише гарантія соціальної злагоди, але й джерело соціальної активності – звичайно, за умови його плекання. Тому не менш важливим чинником міжкультурного діалогу є уникнення таких явищ як: культурна зарозумілість і самозакоханість, зневага або заздрість до інших культур, стереотипне сприйняття себе та інших, небажання змінюватись і подвійні стандарти у ставленні до себе та інших. Весь комплекс чинників можна адекватно осмислити, виходячи з цілісної світоглядної позиції, яка поєднується з раціональною самокритичністю. Все це робить невідворотною побудову національної філософії освіти, яка єдина може виступати надійним теоретико-методологічним підґрунтям для дослідження й виховання спроможності людини до активного (й толерантного) міжкультурного діалогу.

Міжнародні відносини виступають не тільки формою міжкультурного діалогу, але вони містять у собі цілу низку механізмів, за допомогою яких він здійснюється. Крім механізмів, що діють в межах міжнародних відносин, в практиці діалогу широко використовується система соціальних інститутів і механізмів всередині самих культур.

Важливим механізмом міжкультурного діалогу може виступати політика модернізації, національна і культурна політика, що реалізується на рівні держави, а також всередині окремих виробничо-корпоративних структур, муніципальної влади, суспільств, організацій, культурно-національних об’єднань.

Важливе значення у міжкультурному діалозі має його структура, тобто ті змістовні напрямки і конкретні форми взаємного обміну, через які він здійснюється. Однією з найдавніших і широко розповсюджених форм взаємодії виступає обмін господарськими технологіями, спеціалістами- професіоналами; стійким видом взаємодії є міждержавні відносини, політичні, правові зв’язки. Під впливом міжкультурного діалогу своєрідним чином можуть відбуватися зміни у мові, художній і релігійні практиці взаємодіючих народів, а також у їх звичаях.

Кожен компонент духовного життя співвідноситься перш за все зі своїм культурним середовищем. Інакше, серед частини інтелігенції виникають поверхові і швидкоплинні захоплення новітніми чужорідними течіями, що не відповідають духовним завданням суспільства. В галузі політичної культури такий політико-культурний феномен, як вестернізація, може призвести до військових переворотів, що скидають парламентські режими, які не мають стійкої легітимності у громадській свідомості.

Діалог здійснюється також по лінії субкультур і течій, що присутні у будь-якій розвинутій культурі. Це можуть бути соціально розшаровані групи населення, кожна з яких має не тільки своє ідеологічне оформлення, але й різні ціннісні орієнтації.

Рівні міжкультурного діалогу

На нашу думку, учасників міжнародного культурного діалогу доцільно поділити по рівнях на етнічний, національний та цивілізаційний. Саме між цими спільнотами і виникає взаємодія.

Внаслідок тривалого спілкування між різними націями може виникнути також регіональний тип діалогу, який породжується спільністю культури певного регіону (Європейський регіон, Середземномор’я, Близький Схід, Північна Америка, АТР тощо).

Етнічний рівень міжкультурного діалогу характерний для відносин між локальними етносами, історико-етнографічними, етноконфесійними та іншими спільнотами. На національному рівні діалогу регулятивні функції значною мірою виконують державно-політичні структури.

Цивілізаційний рівень діалогу набуває спонтанно-історичної форми. Однак на цьому рівні можливі найбільш істотні результати в обміні духовними, художніми, науковими досягненнями. В повсякденній практиці спілкування країн і народів світу частіше за все перетинаються процеси і відносини, характерні для всіх трьох рівнів взаємодії.

Посилення міжкультурного діалогу етносів є характерною ознакою сучасної доби, але залежно від соціальних умов вона може проявлятися по-різному. В одних випадках він може стати джерелом загострення етнокультурних суперечностей, а в інших – навпаки –яскравим проявом однієї з об’єктивних закономірностей зближення етнічних культур.

Етнічний рівень діалогу здійснюється між локальними етносами, етномовними, культурно-господарськими (за спільністю матеріальної культури), історико-етнографічними (за схожістю духовної культури), етноконфесійними та іншими спільнотами. У діалозі культур цього типу проявляються подвійні тенденції. Взаємне засвоєння елементів культури, з одного боку, сприяє інтеграційним процесам, взаємному збагаченню, обміну тощо. А з іншого боку – супроводжується посиленням етнічної самосвідомості, прагненням до закріплення етнічної специфіки. Для будь-якої етнічної культури завжди небезпечні як надмірне тяжіння до іншої культури, так і її самоізоляція. Абсолютизація першої тенденції може призвести до поглинення або обопільного занепаду обох культур. Водночас добровільна самоізоляція культури позбавляє її самопізнання, що, як відомо, конструюється лише шляхом контакту і порівняння з іншою культурою. Дані тенденції повинні принаймні урівноважувати одна одну, стимулюючи утворення елементів, яких бракує тій або іншій культурі, і поповнюючи тим самим число етнокультурних компонентів.

Національний рівень міжкультурного діалогу є значно складнішим, ніж етнічний, тому що охоплює не тільки ціннісний, а й політико-правовий, соціоекономічний та ідеологічний аспекти. Підставою виокремлення цього рівня є твердження, що найвищою формою етнічної спільності є нація.

Головне, що відрізняє націю від етнічної спільноти, – це не тільки рівень соціально-економічного розвитку, але й її внутрішня структура, заснована не на кровній спорідненості, а на соціальному принципі. Для нації характерні велика внутрішня консолідація і високий рівень національної самосвідомості. Національна єдність виникає як на моноетнічній, так і на поліетнічній основі через спільну господарську діяльність і державно-політичну регуляцію. Це доповнюється і створенням відповідної культури – мови, ідеології, норм, звичаїв тощо. В країнах Азії та Африки національна єдність здебільшого складається на основі спільного історичного досвіду, накопиченого в ході колоніального гніту і боротьби за національну незалежність і національне самовизначення. [20, 178-180]

Відомо, що у постколоніальних країнах національне об’єднання перш за все здійснюється державою. В сфері культури вона також виступає важливим засобом утвердження єдності. Процеси культурної консолідації нації часто опиняються подвійними і призводять до зростання міжнаціональних протиріч в межах однієї держави або між ними. В Індії прямее засудження викликають тенденції етнічної і мовної консолідації, що викликає напружені зіткнення між представниками різних етномовних груп.

Чисельні індійські вчені та політики вбачають в локальному націоналізмі причини конфліктів і непорозумінь, що призводять до дезорієнтації державної єдності.

Нерідко міри щодо укріплення територіального і державного націоналізму призводять до обмеження прав або вигнання інонаціональних груп (навіть якщо представники цих груп проживали в країні протягом декількох поколінь). Ці процеси спостерігалися у таких країнах, як Гвінея, Уганда, Кенія, Замбія, у 70-х роках, а з кінця 80-х–початку 90-х рр. охопили країни колишнього Радянського Союзу. Здебільшого, за цими мірами стоять економічні причини, наприклад ослаблення конкуренції для “титульного етносу” у доступі до місцевих ресурсів, що, в свою чергу, призводить до господарських збитків. Однак це не виключає появи і соціокультурних причин, якщо виникає нагальна потреба у прискореному формуванні нації і подоланні локальних перешкод.

Саме у спілкуванні між цивілізаціями у минулому досягалися найсуттєвіші результати в обміні духовними, художніми, науковими досягненнями. У середні віки європейська цивілізація багато запозичила з мусульманського регіону, і пізніше Індія і Китай зробили немалий внесок в культуру Заходу. Інтенсивний обмін відбувався між ісламським, індійським та буддійським регіонами. На зміну конфліктності цивілізаційних взаємовідносин приходило мирне співіснування і плідна взаємодія.

Як показали новітні дослідження, різнобічні контакти давно існували між Африканським континентом та іншими регіонами, хоча і послабилися за часів колоніального підкорення. Досягнення незалежності багатьма країнами Азії та Африки сприяло зникненню колишніх обмежень і прояву тих потенцій, що містилися у різних етнокультурних і національно-політичних спільнотах. Природно, що державні принципи самовизначення націй переважно визначали і характер культурних зв’язків між різними суспільствами. Великий вплив на ці відносини спричиняли і різноманітні політико-економічні організації: СНД, АСЄАН, Ліга Арабських держав, Організація африканської єдності, МОФ та інші.

Глобальний цивілізаційний простір мінливий і не має постійного домінування одних і тих же локальних цивілізацій. Зміна світових цивілізацій і формування нового покоління локальних цивілізацій супроводжується серйозними трансформаціями, які приводять до нового розподілу сил на світовій арені. Саме такі процеси відбувалися наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Серед можливих сценаріїв геополітичної взаємодії цивілізацій у ХХІ столітті виділяють два основних. Перший – сценарій зіткненні цивілізацій, що найбільш детально представлений С.Гантингтоном. Фактично він вже почав здійснюватися у вигляді низки локальних міжцивілізаційних конфліктів (Косово, Чечня). Поки говорити про глобальне зіткнення цивілізацій рано – західна цивілізація ще має можливості не допустити переростання локальних конфліктів у глобальні. Але вже найближчим часом співвідношення сил може змінитися і загроза зіткнення цивілізацій (західної і ісламської, ісламською і індійської, в які можуть бути втягнені інші цивілізації) стане реальною. Більш реальними є зіткнення цивілізацій в окремих регіонах світу – наприклад, на Балканах, Північному Кавказі, півострові Індостан, в Африці, на Близькому Сході тощо. Загроза прямих зіткнень буде пом’якшуватися “тихою експансією перенаселених цивілізацій – масовою міграцією мусульман до Європи, китайців на Далекий Схід, латиноамериканців до Північної Америки, але процес “змішування”, гібридизації цивілізацій породжуватиме нові проблеми.

Другий сценарій – партнерство цивілізацій – є достатньо перспективним, але і найбільш складним. Він передбачає розвиток доброзичливого співробітництва локальних цивілізацій, як складових міжнародного співтовариства, вироблення ефективного механізму розв’язання міжцивілізаційних протиріч, взаємодопомоги, підтримки менш розвинених, бідних народів і цивілізацій при їх політичній рівноправності, відсутності диктату, насильства, розвитку глобальної демократії, що забезпечує свободу волевиявлення; самостійне прийняття рішень з урахуванням інтересів як сильних, так і слабких, як більшості, так і меншості.

Процес вироблення механізму міжцивілізаційного партнерства тривалий і складний, він відбуватиметься протягом всього ХХІ ст., можливо, і більше і розвиватиметься з різною швидкістю в різних частинах планети, переходячи через послідовні стадії і форми. Модель політичного партнерства відпрацьована протягом останніх десятиліть на прикладі Швейцарської конфедерації, Європейського Союзу і ОБСЄ. Історичний досвід буде модифікуватися відповідно до такого складного об’єкта, як глобальне співробітництво цивілізацій.

Крім вищезгаданих сценаріїв геополітичних відносин цивілізацій у ХХІ столітті, можливі й інші сценарії. Один з них – збереження у майбутньому сьогоднішньої нестійкої рівноваги, балансування між співробітництвом і зіткненням з періодично виникаючими осередками “пожеж”, які спільними зусиллями важко вдається загасити. Інший – встановлення глобального диктату однієї цивілізації при обмеженні самостійності і незалежності всіх інших.

Такий варіант передбачає М.М.Голанський, який говорить, що потреба у централізованій владі в глобальному масштабі і зведення економічного суверенітету до фінансової незалежності призведе до створення світової федерації країн з глибоким розподілом праці і чітким розподілом функцій між її суб’єктами. Замість існуючої сьогодні хаотичної і неупорядкованої множинності практично мало пов’язаних і незалежних країн у світі виникає жорстко структуроване співтовариство народів, тісно пов’язаних економічно і політично зв’язками.

Ділове спілкування має враховувати етнопсихологічні особливості субєктів взаємодії, оптимально використовувати їх вплив на управлінський процес. Здійснюючи звязки між учасниками управлінського процесу (ці звязки бувають як внутріетнічні, так і міжетнічні), ділове спілкування забезпечує передавання етнокультурної інформації, необхідної для просторової стабільності та культурної інтегрованості етносу. Специфічні для певного етносу форми передавання інформації сприяють консолідації етнічної культури та відокремлюють її від інших етнічних груп, забезпечують її внутрішню цілісність, своєрідність та унікальність. Етнокультурна та етнопсихологічна детермінація процесу ділового спілкування здійснюється на таких рівнях: соціальному (зміст спілкування між людьми визначають суспільні відносини); на рівні культурного життя суспільства (форми, мова спілкування, способи реалізації комунікативних процесів залежать від етнічних, історичних, професійних, психологічних, вікових та інших особливостей кожного типу культури); на рівні управлінської культури організації, взаємозвязків та етнопсихологічних особливостей її членів.

Детермінація спілкування має загальний характер і не відображає того багатства видів комунікації, які глибоко розкриваються лише на соціально-психологічному рівні, закономірності якого, хоч і підпорядковані загальносоціальним, мають етнокультурну та етнопсихологічну специфіку. Це свідчить, що особливості ділового спілкування в управлінні обумовлюються як соціально-психологічними чинниками (характер етнічної взаємодії, обміну інформацією, сприймання людьми один одного, вияву норм, установок, соціальних ролей у спілкуванні), так і культурними традиціями (табу, звичаї, стереотипи, етикет, соціальний символізм). Тому традиційно зафіксовані акти спілкування (“стандарти комунікації”) — лише частина, хоч і досить значна, феномену ділового спілкування. Помітним елементом ділового комунікаційного процесу є етнопсихологічні й культурні особливості. Йдеться про дотримання особистістю у різних ситуаціях спілкування специфічних для етносу моральних норм, про місце культурних традицій спілкування в системі ціннісних орієнтацій людини, про знання учасниками ділової взаємодії найдавніших культурних норм певного народу.

Інтенсифікація міжнародних звязків, розвиток господарських, культурних, наукових та інших відносин між державами актуалізують проблему міжнаціонального спілкування. Професіоналізм керівника в такому разі передбачає наявність знань і вмінь, повязаних із національно-психологічною детермінацією ділових переговорів, неформальним спілкуванням з представниками різних національностей.
Важливо знати передусім чітко детерміновані культурними традиціями форми спілкування, особливо ті, що підпорядковані найдавнішим культурним нормам заборонного характеру. Найпомітнішою серед таких норм є табу.

Табу — заборона на речі, дії, вимовляння певних слів, на їжу, відвідування певних місць.

За сутністю та функціонуванням табу поділяють на:

— комунікативні, тобто мовні (заборона вимовляти окремі слова та словосполучення), тематичні (цілковита відмова вести розмову на певні теми);

— інтерактивні, тобто контактні (заборона на деякі або всі види спілкування між представниками певних соціальних ролей).

Будь-який етикет, сценарій повідомлення містить табу, імперативи (обовязкові мінімуми) і факультативи (різноманітні елементи спілкування, які надають йому інформативності та емоційної насиченості). Наприклад, у європейській культурі прийнято, вітаючись зі старшим, потиснути протягнену руку. А поплескування старшого по плечу може розцінюватися як виклик. Специфіка ділової взаємодії з іноетнічним партнером залежить і від стереотипних ситуацій спілкування. Належність до певної етнічної групи, усвідомлення власного “Я” в ній, розвиток етнічної самосвідомості — все це є умовою виникнення етнічних стереотипів.

Поведінка, що відповідає стереотипній ситуації, може бути функціонально “виправданою”, як, наприклад, ритуальні побажання добра, стислі мовні формули, які висловлюються з нагоди купівлі, продажу тощо. Культурними стереотипами людина керується не усвідомлено, їх вона вбирає в себе через традиції, звичаї, зразки поведінки. Наприклад, на Кавказі відкриті двері символізують традиційну гостинність. Американці при відчинених дверях працюють, підкреслюючи цим: “Я у вашому розпорядженні. Мені приховувати нічого”. А німці вважають це свідченням неорганізованості.

Спілкування у стереотипних ситуаціях підпорядковане правилам етикету. Вони окреслюють формальні межі, в яких розгортається обмін інформацією. До етикетних форм спілкування належать традиції привітання та прощання (ескімоси вітають іноземців ударом кулака по голові та плечах; полінезійці обіймаються та потирають один одному спини; курди при зустрічі беруть один одного за праву руку, не розтискаючи піднімають їх і по черзі цілують руки).
Інтенсифікація міжнародних контактів актуалізує проблему етнічної ідентичності особистості в умовах взаємодії і взаємопроникнення культур, втручання в етнічні стереотипи позаетнічних явищ і впливів. Не менш важливими є адаптованість особистості до нових етнокультурних умов, рухливість національних стилів спілкування, які не можуть бути застиглими утвореннями, а повинні постійно розвиватися, адаптуватися до нових умов.

Одним із чинників ділового спілкування є так званий соціальний символізм.

Соціальний символізм (фр. symbolisme, від symbole — символ) — один із виявів взаємозвязку соціальної структури і культури суспільства; регуляція соціальних відносин за допомогою символічних культурних засобів; загальноприйняті способи, за допомогою яких особистість може (і повинна) демонструвати своє прийняття соціальних відносин, у межах яких вона діє.

Підставами для тверджень про соціальний символізм є символічне демонстрування особистістю свого соціального статусу (статусної або позиційної ролі). У процесі обміну діловою інформацією елементи соціального символізму необхідні для того, щоб особистість могла підтримувати властиве їй або самостійно обране нею місце у соціумі. Вони допомагають регулювати спілкування, обирати середовище для комунікативної діяльності особистості. Форми символізму, способи його вияву в спілкуванні мають виразну етнічну специфіку, яку вивчає етнопсихологія спілкування.

Ефективність, результативність міжетнічної взаємодії нерідко знижується у звязку із суттєвими відмінностями в розумінні представниками різних народів елементів невербальної комунікації. Часом люди, що розмовляють однією мовою, але належать до різних культур, по-своєму тлумачать вияви почуттів, намірів і мотивів партнерів по спілкуванню. Наприклад, деякі інтонаційні характеристики вихідців із Південно-Східної Азії, які розмовляють англійською, спричинюють помилкове тлумачення їх намірів, зокрема приписування їм англійцями надмірної агресивності.

Невербальна комунікація, хоч і належить до норм поведінки в конкретній культурі, може суттєво впливати на спілкування. Знання її особливостей у культурі співрозмовника дасть змогу запобігти можливим незручним ситуаціям. Наприклад, такі типові жести, як “усе гаразд”, піднятий догори великий палець і V-подібний жест пальцями у національних культурах інтерпретують по-різному. Жест “усе гаразд”, чи кільце з пальців рук, добре відомі в усіх англомовних країнах, в Європі й Азії. Але якщо у Франції він означає “нуль” чи “нічого”, в Японії — “гроші”, то в деяких країнах Середземноморського басейну ним позначають гомосексуальність. Піднятий догори великий палець в Америці, Австралії і Новій Зеландії використовують при “голосуванні” на дорозі, як символ “усе в порядку”, а коли великий палець швидко викидають угору, це є образливим жестом. V-подібний знак пальцями популярний у Великобританії, Австралії і має образливу інтерпретацію, якщо рука повернута долонею до того, хто говорить. Якщо ж рука повернута тильною стороною до мовця, то це означає “перемога”. Це саме значення, а також цифру “2” цей жест має у більшості країн Європи. Якщо не враховувати національних особливостей того, хто говорить, можуть виникнути непорозуміння. Англійський дослідник М. Аргайл, вивчаючи мову жестів, встановив, що в середньому протягом годинної розмови фін використовує жестикуляцію один раз, італієць — 80, француз — 120, а мексиканець — 180 разів.
Отже, невербальна поведінка представників різних етносів, навіть якщо вони користуються однією мовою, ускладнює їх спілкування обмеженнями, які накладає кожна культура на жестикуляцію. Залежно від сили таких обмежень жести, емоції, міміку поділяють на такі групи:

— рухи й емоції, значення яких в різних культурах істотно не відрізняються (сміх, плач, усмішка, гнів, огида, задоволення, зацікавленість, радість, сором, подив, горе, зневага);

— рухи, прийняті тільки в межах однієї культури, а представниками інших культур або зовсім не інтерпретуються, або мають для них зовсім інше значення (деякі форми підтверджень, заперечень, привітань);

— рухи, неадекватне вживання яких має своїм наслідком різноманітні санкції (поцілунки, різні рухи, повязані з сексуальною поведінкою).

Невербальне спілкування на рівні візуального контакту також має певні етнічні відмінності. Наприклад, найпильніше дивляться один на одного під час розмови араби та латиноамериканці. Зовсім інакше поводяться індійці та народи Північної Європи. Населення Південної Європи має високу частоту погляду, що може здатися образливим для інших народів. Японці під час розмови дивляться скоріше в шию, ніж в обличчя. Надто пильний погляд представники окремих народів можуть трактувати як неповагу, погрозу, образу, а намагання уникнути прямого погляду розцінюють як неуважність, неввічливість, безпечність.

Відстань (проксеміка) також може вплинути на переговорний процес, оскільки представники різних народів мають різне уявлення про її оптимальність. Йдеться про чітко визначений повітряний простір навколо людини, а також про те, як представники різних етносів реагують на спроби порушити цю територію. Наприклад, особиста просторова територія людей, які проживають у Північній Америці, Англії, Австралії, майже однакова. її утворюють просторові зони.

1.Інтимна зона (15—46 см). її людина охороняє так, як свою власність і дозволяє проникати до неї тільки особам, з якими перебуває в тісному контакті: дітям, батькам, коханим, близьким друзям і родичам.

2. Особиста зона (46—120 см). Приблизно такий простір розділяє людей на вечірках, офіційних прийомах тощо.

3. Соціальна зона (1,2—3,6 м). Така віддаль розділяє сторонніх людей.

4. Суспільна зона (понад 3,6 м). На такій віддалі індивід звертається до великої групи людей, виступає перед аудиторією.

У багатьох європейських націй вона становить 23— 25 см, в американців — 46 см. Вторгнення в інтимну зону людини викликає в її організмі різноманітні фізіологічні реакції: прискорення пульсу, викид адреналіну в кров і т. д. Наприклад, два американці протягом офіційної розмови підтримують дистанцію 90 см. Росіяни під час розмови підходять один до одного ближче, ніж американці. Китайці почувають себе впевнено на відстані 25 см. У спілкуванні, наприклад, з американцем вони навіть не підозрюють, що втручаються в його інтимну зону, що він може витлумачити як надмірну фамільярність. Для китайців збільшення відстані означає надто підкреслену офіційність. Японець, чия інтимна зона становить 25 см, постійно робитиме крок уперед при спілкуванні з американцем, а той відступатиме на крок назад, щоб розширити свій зональний простір. Саме тому на бізнес-переговорах американці з недовірою ставляться до надмірної, на їх погляд, фамільярності представників азійських народів, а ті вважають американців холодними, надто офіційними.

Незнання культурно зумовлених відмінностей в інтимних зонах представників різних націй може спричинити непорозуміння, хибні уявлення про поведінку і культуру інших. Водночас побутують твердження, що вплив етнічної належності на величину особистого простору не можна вважати остаточно встановленим.

Висновки до 2 питання: Отже, чи можна говорити про світову культуру? Ні, не можна, бо кожна людина належить до певної культури, в якій виростала, виховувалась. Всі національні культури рівні між собою; немає ні вищих, ні нищих культур. Існують культури сповнені гордині і тому претендують на звання „світових”, наприклад американська або російська. Це не припустимо, якщо прагнемо діалогу культур. Міжкультурний діалог повинен збагачувати культури.

Викладач Орищин Л.С.

Етнічні конфлікти, їх сутність, об’єктивні та суб’єктивні умови виникнення Етнічні традиції у діловому спілкуванні