Проблема етносу та нації в етнопсихології. Психічний склад етносу

Затверджую

Завідувач кафедри теорії та методики практичної психології

к. пс. н.

__________З.Я. Ковальчук

“____”__________ 200__ р.

ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни «ЕТНОПСИХОЛОГІЯ»

Спеціальність – «Практична психологія» «Психологія управління»

Курс – 2

Група (и) – ПП-21, ПУ-21, ПУ-22

Тема 3/1:„ Проблема етносу та нації в етнопсихології. Психічний склад етносу”

Питання

1. Психологічна характеристика етносу. Взаємозвязок етносу і нації в етнопсихології

2. Основні психологічні складові етносу. Сутність соціальної психіки нації За М.Й. Варієм

Час – 2 год.

Основна література:

1. Варій М. Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – К.: „Центр учбової літератури”, 2007

2. Варій М. Й. Соціальна психіка нації: наукова монографія. – Львів: Сполом, 2002

3. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.

Додаткова література:

1. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: МГУ, 1988.

2. Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. — СПб.,1994

3. Гнатенко П. И. Национальный характер: Монография. — Днепропетровск, 1992.

4. Гнатенко П. И. Национальная психология: Монография. — Днепропетровск, 2000.

5. Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.

6. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы. — Днепропетровск, 1995.

7. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К.: Сфера,1999. – 408 с.

8. Нельга В. О. Теорія етносу. Курс лекцій. К.: Тандем, 1997

9. Пірен М. Основи етнопсихології. – К.,1996. – 385 с.

Навчальна мета

Вивчити: методологічні засади етнопсихології, концепції, школи та уявлення етнопсихології; дослідження видатних вчених і дослідників минулого і сучасності в галузі етнопсихології.

Розглянути: нові погляди сучасності в галузі етнопсихології; загальні закономірності розвитку дисципліни.

Виховна мета

Виховувати: вміння орієнтуватися у нових теоретичних та практичних розробках в галузі психології праці, історії розвитку дисципліни, порблематиці розвитку етнопсихології в Україні.

Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом

Інформаційно-технічне забезпечення:

Схеми, таблиці, наочні посібники.

ПЛАН

проведення заняття

№ п/п	Зміст	Час (хв.)
1	2	3
І	Вступна частина: перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття; оголошення теми лекційного заняття і питань; надання основної та додаткової літератури за темою; визначення навчальної та виховної мети заняття; визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;	до 10
ІІ	Основна частина: 1. Психологічна характеристика етносу. Взаємозвязок етносу і нації в етнопсихології Висновки до 1-го питання. 2. Основні психологічні складові етносу. Сутність соціальної психіки нації За М.Й. Варієм Висновки до 2-го питання.	60 30 30
ІІІ	Підсумкова частина заняття 1) висновки до лекції; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності студентів і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.	до 10

Лекція 3

Тема 3. Проблема етносу та нації в етнопсихології. Психічний склад етносу

Вступ

Протилежність між цивілізацією та культурою стала більш помітною у XIX сторіччі (на що звернув увагу Микола Данилевський), а у XX сторіччі вона досягає вже досить відчутної гостроти (що й відзначив Освальд Шпенглер). Тут треба дати деякі пояснення. Справа в тому, що цивілізаційний поступ може бути всебічним і безконфліктним лише за умов повного асимілювання ним усіх позитивних культурно-традиційних цінностей, за умов, коли інноваційні процеси у царині матеріальної культури не випереджають значною мірою відповідні процеси у царині культури духовної, не призводять до створення штучної духовної культури, до виникнення врешті-решт бездуховності.

У світлі викладених вище міркувань духовність має бути визначеною як здатність окремої людини або певної людської спільноти "впускати" в себе цивілізаційно-інноваційні цінності й позбавлятися цінностей культурно-традиційних у тих межах, б яких це не призводить до руйнації особистості, дозволяє їй зберегти свою самобутність і найважливіші ідентитети. Духовність живиться такими цінностями, як Істина, добро й краса, дружба й любов, світ Божої природи, людське життя й людська душа, рідна кров, сім'я та Батьківщина.

І Питання. Психологічна характеристика етносу. Взаємозвязок етносу і нації в етнопсихології

Етнос у структурі етнопсихології розглядається як соціальний організм певної території і певних груп людей. У цих людей, завдяки розвитку господарських, культурних, торговельних та інших зв’язків, склалась спільна мова, загальні риси культури та побуту, особливості психічного складу. Крім того, якщо ці групи відрізнялись одна від одної у расовому відношенні, то відбувалась їхня метисація. Прикладом метисації можуть служити бури в Південній Африці, предками яких були англійські колонізатори та місцеві африканці. Отже, зміна основних ознак етносу, таких, як мова, культура, релігія, територія, може привести й до зміни самого етносу. Так вважає ряд спеціалістів з етногенезу. Але, як свідчить історія, зовсім не обов’язково зміна названих етноформуючих ознак призводить до зміни етносу. Так, єврейський народ утратив свою територію та державу вже в І ст. від Р. Х., ставши народом-діаспорою1; потім цей народ частково втратив мову (у кращому випадку він став білінгвом). Але незважаючи на те, що було так багато втрачено, етнічне ядро єврейської нації не було асимільоване. Вважається, що етноінтегруючу роль у цьому випадку відігравала національна релігія — іудаїзм, який допоміг зберегти як мову (іврит), так і етнокультурні традиції. Безумовно, найважливішу роль у збереженні цього етносу відігравала національна ідея, яка, в основному, базувалася на релігійній основі. Єврейський народ завжди відчував себе народом Божим. Ця національна ідея допомогла йому не тільки вистояти, а й повернути собі, майже через два тисячоліття, територію, державність, мову, відродити культуру.

Досить драматичною була доля й українського народу — його землі грабували та відбирали, його мову забороняли, знищували його культуру та національну еліту, але народ вистояв, зберігся.

Крім загальновживаних, теорія етносу використовує, зрозуміло, й суто специфічні поняття. Одним з центральних серед них є поняття етногенези. Етногенез ("етнос" - як правило, "народ"; "ґенеза" — "походження") — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що приводять до виникнення етнічного як явища й зумовлюють його подальший розвиток. У більш широкому аспекті — це сукупність змін, що відбуваються внаслідок взаємодії та взаємозв'язків різних етнічних спільностей. Як моментові соціогенези, етногенезі притаманні зростаючі прискореність у часі та поширеність у просторі.

Етногенез — внутрішньо досить складний та зовнішньо Неоднозначне спрямований процес. Йому відомі як зникнення цілої низки етносів (через їх фізичне знищення або штучну чи природну асиміляцію іншими етносами), так і виникнення етносів зовсім нових (шляхом або відпадання від існуючих етносів за різних історичних умов невеликих груп і поступового набуття ними ознак окремого етносу: або злиття двох чи більше етносів в один новий, якісно відмінний від етносів, що зливаються).

Сьогоднішньому етапу етногенези як всесвітньо-історичного процесу, з одного боку, притаманне зростаюче зменшення напруженості у відносинах між етносами, що вже доволі тривалий час мають свою державність (тобто — між націями). Це стає необхідністю під тиском техніко-економічних, науково-інформаційних та інших зв'язків. Сама ж така необхідність уможливлюється завдяки діяльності Організації Об'єднаних Націй та інших міжнародних організацій. Нормою стають етнічна взаємоповага й усвідомлення неперебутної цінності кожної етнічної культури для змістового буття людства як цілого.

Поряд з тими відмінностями між людьми, що їх створила етногенез, існують відмінності й несоціогенного походження, які, проте, ніяк не можна відокремити від етнічних процесів. Це — расові відмінності.

Раси людини (франц. гасе, від Італ. гаzzа\ першоджерело, напевне, араб, "рас" - "голова, походження") - це групи людей, що склалися історично й з'єднані спільністю походження, яка виявляється у спільності другорядних щодо сутності людини зовнішніх спадкових фізичних ознак (колір шкіри, густота та особливості волосяного покриву, міра виступання вилиць, носа, товщина губ, проріз очей тощо). За цими ознаками виокремлюють три фізичних типи, що найбільш відрізняються один від одного: негроїдний, європеоїдний та монголоїдний.

При характеристиці рас учені звертають увагу на кілька моментів. По-перше, все людство являє собою єдиний біологічний вид. Доказом цього є те, що життєво важливі ознаки -структура мозку, особливості, пов'язані з прямоходінням, будова руки, устрій голосових зв'язок, зоровий та слуховий апарати тощо -- не виявляють расових відмінностей. По-друге, власне ці відмінності ніяк не є шаблями еволюції, а сформувалися внаслідок пристосування до різних умов географічного середовища. Отже, всі раси однаково здатні до культурного розвитку. По-третє, із зростанням культури роль біологічного пристосування безперервно падає. Тому сучасне розселення рас відбиває вже не умови того середовища, в якому вони живуть, а історію народів. По-четверте, поділ людей на раси загалом не збігається з поділом за етнічними та мовними ознаками. Як правило, представники однієї раси зустрічаються серед різних націй, етносів, мовних сімей І, навпаки, до складу певної нації, етносу, мовної сім'ї можуть входити представники різних рас.

Набагато більшу значущість має зіставлення поняття етносу з поняттями народу та нації. Так, народ (від укр. "рід, родина, народити") – це культурно-історична спільність людей, узята на будь-якому етапі етногенези. Термін "народ" може бути синонімом корінного етносу певної країни, або синонімом розпорошеного по світі етносу (наприклад, "єврейський народ", "вірменський народ" тощо). В широкому розумінні слова народ — це все населення певної країни або держави. Нарешті, у повсякденному вживанні цього терміна під народом мають на увазі людські маси, що соціально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства.

У теорії етносу в науковий обіг найбільш доцільно вводити термін "народ" в його широкому розумінні. Бо якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як "не народ", або ж про їх існування треба "забути" й розглядати їх як уже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, є неправомірними. До того ж народ тієї чи тієї країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу (Швейцарія, Бельгія тощо). Не потребує спеціальних доказів і те, що термін "народ" у розумінні керованої, залежної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні в теорії, ні в історії етносу.

Народ складається на основі одного або кількох етносів, а також, як правило, багатьох етнодисперсних та етнокомпактних груп. Це американський народ, французький народ, бельгійський народ, швейцарський народ, український народ, російський народ, китайський народ тощо. Народ з'єднують спільність історичної долі, толерантне ставлення кожного з його суб'єктів до етнічних особливостей всіх інших сукупних суб'єктів, які утворюють це людське угруповання. Кожному народоутворюючому суб'єкту притаманний щонайменше білінгвізм (крім, зрозуміло, великих компактних мас того з цих етно-суб'єктів, який складає значно переважаючу більшість народу).

Народ відрізняється від нації не своїми складникам -утворювачами й не їх кількістю. Це дві назви того самого суб'єкта — суспільства. Населення (частіше за все — полі етнічне) певної країни, що не обіймається власною державною територією, є просто народ; але коли це ж саме населення створило власну державу, воно вже є народ-нація (або формується як таке утворення).

В сучасній практиці міжнародних відносин під нацією розуміють не будь-який народ, а лише такий, що має власну державність і суверенність і може виступати як самодостатній суб'єкт зовнішніх стосунків. Організація Об'єднаних Націй є співтовариством саме таких народів. Отже, народ, що має державність, а відтак — політичні кордони, митні установи, армію, службу безпеки, власну конституцію, власну грошову одиницю тощо, й є нацією. Найважливіші ознаки нації — це єдність недоторканої території, а також єдність економічного й політичного життя. Народ консолідується в націю опосередкованою дією й тиском перш за все зовнішніх щодо себе чинників.

Якщо етнос є утворенням переважно культурно-духовним, народ — соціально-історичним, то нація є утворенням переважно соціально-економічним та політико-правовим. До того ж нація, як і народ, є утворенням полі етнічним. Але народ, що склався на основі одного етносу й вміщує в собі певну кількість етноменшинних груп, може впродовж деякого історичного часу існувати як складова якоїсь держави (Україна або Вірменія у межах СРСР; Словаччина у межах Чехословаччини; Словенія у межах Югославії) й лише за сприятливим збігом обставин почати створювати націю-державу. Такий же народ, що склався з кількох відносно рівновеликих етносів (бельгійський, швейцарський тощо), міг формуватися як цілісність, як один народ лише за умов створення власної державності, тобто водночас конституюючись й як нація. Разом з нацією виникає таке явище, як державна мова. Причому нація може мати й не одну державну мову.

Говорячи про націю як про здебільшого полі етнічне утворення, є сенс разом з тим говорити й про полі етнічну державу, тобто таку, на території якої водночас проживають кілька етносів. У вузькому, тобто спеціальному розумінні цього терміна йдеться про державу, створену двома або більшою кількістю етносів за умов, або коли ЦІ етноси рівноправні (Швейцарія, Бельгія), або коли один з етносів має панівне становище в державі (колишні Російська, Австро-Угорська та Британська імперії). У більш широкому розумінні цього терміна полі етнічним є фактично всі сучасні держави (за винятком, можливо, держав-карликів типу Монако, Андорри, Сан-Марино тощо), бо в кожній з них можна нарахувати щонайменше кілька (а частіше за все велику кількість) етнодисперсних та етнокомпактних груп.

Слід зазначити, що коли етнічна мозаїка держави утворюється переважно чисельно домінуючим корінним етносом вкупі з незначною кількістю етнічних меншин, є сенс говорити не про полі етнічну державу, а про державу з поліетнічним складом населення.

З позиції другого, тобто більш широкого розуміння поліетнічності держав правомірно говорити про перманентно поновлювану поліетнічність. Це так тому, що, з одного боку, цілком природною є поступова асиміляція, розчинення етнодисперсних груп у корінному етносі, але, з іншого боку, дедалі більша відкритість держав сучасного світу полегшує (а певною мірою й стимулює) міграційні процеси, завдяки чому в багатьох державах виникають або нові етнодисперсні групи, або оновлені генерації колишніх.

Сьогоднішня динаміка економічного й політичного життя народів, а також зростаюче усвідомлення цінності етнічної культури дають підстави вважати, що у майбутньому все людство перетвориться на поліетнічну цілісність. Але, мабуть, І тоді не втратить своєї цінності для людства таке явище, як пам'ять кожного етносу про свою історію.

Висновки до 1 питання: Головним змістом теоретичного рівня етнічної свідомості є з'ясування сутності міжетнічних відносин, бо саме через ці відносини відбувається самовиявлення етнічного як специфічності й разом з тим встановлення припустимих меж взаємоідентифікації етносів.

ІІ Питання. Основні психологічні складові поняття етносу Сутність соціальної психіки нації За М.Й. Варієм

Етнічна історія та її носії

Етнічна історія — це, по-перше, реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення до сьогодення, в усій їх багатоманітності й повноті; по-друге, це наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, які збереглися у народній пам'яті, а також знайшли відбиття у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, яка є невідривною від історії відповідної держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (до речі, не завжди більшу), яка живе на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на діаспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці російської частини Слобожанщини). Історія етносу не складається тільки із соціальних подій; вона у своїй самодії втілюється також у пам'ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу.

Що стосується етнічної історії як науки, то вона лишень умовно може бути одношереговою з реальною етнічною історією, бо в дійсності є часткою останньої — як феномен самосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення й нагромадження фактів, їх систематизацію та аналіз з метою такого опанування минулого, щоб стало зрозумілим сучасне етносу, а відтак — шляхи його розвитку в майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії в їх взаємозв'язку та спадкоємності, в їх каузальній зумовленості. А це, у свою чергу, змушує звертатися й до фактів історії сусідніх етносів, народів та націй. Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути в усій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового історичного процесу.

Однією з найважливіших цінностей духовного життя кожного етносу є його мова. Власне кажучи, мову можна вважати живою історією народу.

Етнічна мова — це та мова, якою говорить певний етнос. Причому етнічна мова великого етносу може подрібнюватися на діалекти, носіями яких частіше за все бувають представники етнографічних груп цього етносу (для українського етносу це лемки, бойки, гуцули тощо). У такому разі як загальноетнічна (а відтак і літературна) мова використовується один з діалектів (в Україні це київське-полтавський діалект).

Етнічна мова не обов'язково збігається з поняттям "рідна мова". Так, скажімо, людина може жити в Росії, вважати рідною мовою російську, але ідентифікувати себе з українським етносом. Етнічна мова — явище неповторне. Вона несе в собі духовно-інтелектуальні та культурні надбання етносу за багато сторіч його існування. Вона є скарбницею часто дуже унікальних знань про форми самовияву соціальних якостей. Тому зникнення будь-якої етнічної мови — величезна втрата для людства.

Своєрідною живою історією народу є також етнічна мораль. Щоправда, вона, на відміну від етнічної мови, концентрує не весь, а лише суто соціальний досвід етносу.

Етнічна мораль – це сукупність традиційно закріплених духовних цінностей, норм, правил, вимог, історично вироблених певним етносом і призначених регулювати вчинки, дії та діяльність як окремих етнофорів, так і їх груп. Етнічна мораль великою мірою зумовлена конкретними природно-кліматичними обставинами, характером провідних різновидів виробничої діяльності етносу, перебігом головних подій його історичного шляху, пануючою релігією тощо. Наслідком цього є іноді досить відчутні відмінності між змістовним наповненням моралі різних етносів, особливо таких, що віддалені один від одного значними географічними просторами. Етнічна мораль не є абсолютно незмінною: вона втрачає одні риси й набуває інших залежно від тих соціально-економічних та духовно-культурних зрушень, які відбуваються в житті самого етносу. Тому ті етноси, які дещо затрималися у своєму розвитку, можуть демонструвати певну архаїчність своїх моральних систем.

Через етнічну мораль існує мораль загальнолюдська, до якої належать поважання права кожної людини на життя та щастя, виконання батьківських обов'язків, повага до старших, милосердя, засудження злодійства, пияцтва, розпусти тощо. Але було б хибним звужувати етнічну мораль до цих простих норм людського спілкування, бо вона несе в собі не тільки вимогу гарантованості права на життя та щастя. Вона також як найважливіша складова духовної культури етносу надихає життя людини сенсом внутрішнього ментального випромінювання. Вона, підсвідомо прищеплюючи етнічні архетипи, етнічні образи й символи, є дороговказом туди, де душа кожного зможе пройнятися теплом душі всієї етнічної спільності. Тобто етнічна мораль тісно пов'язана з етнічною самосвідомістю.

Етнічна самосвідомість розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, або етнофора, та як етнічна самосвідомість усього етносу загалом, тобто як індивідуальна та колективна.

Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючися водночас від усіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне "Я" як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнографії найбільш вагомою серед ознак етнічної приналежності (до яких відносяться також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам'яток тощо). Етнічна самосвідомість може мати досить високий рівень (тверда, непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу (невпевненість, вагання індивіда щодо питання прихильності до свого етносу; частіше за все у такому стані перебувають етномаргінали); нарешті, вона може стати "нульовою" внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як І його батьки, у третьому етнічному середовищі).

Колективна етнічна самосвідомість, або сукупне "Я" етносу, найбільш адекватно віддзеркалюється й найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном "етнічна ментальність", який, проте, не поглинає всього розмаїття проявів колективної етнічної самосвідомості.

Якщо етнічна історія звертає народ до його минулого, відтворюючи й зберігаючи цінності етнічної моралі, багатство етнічної мови, надихаючи етнічну самосвідомість ментальними та архетипними змістами, то етнічна ідеологія націлює етнос у майбутнє.

Етнічна ідеологія та її головні поняття

Етнічна ідеологія — це сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ тощо, в яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру й свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші та бажані шляхи й напрямки розвитку етносу.

Створює етнічну ідеологію найбільш свідома, культурно й політично активна частина етносу — його інтелігенція.

Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набирає тоді, коли зростає напруженість у відносинах або принаймні (у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких є пануючим, або між етносами двох держав, одна з яких має експансіоністські наміри щодо другої. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приведення етносу в рухомий стан, і коли об'єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального (найчастіше харизматичного) або колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасштабний етнічний рух. Можливість етнічного руху зумовлюється як змістом міжетнічних відносин, так і активністю етнічної ідеології, яка, у свою чергу, є відображенням згаданих відносин. Безпосереднім же втіленням цього відображення постають відповідні етнічні почуття, принципи, позиції, погляди. Зупинимося на деяких з них.

Мабуть, ніяка етнічна ідеологія неможлива без використання такого поняття, як етнічна батьківщина.

Етнічна батьківщина — це природа загалом, тобто сукупність особливостей ландшафту, клімату, флори й фауни в їхній власній історії, які позначилися на формуванні певного етносу й на тлі яких відбувалися найважливіші доленосні події процесу цього формування в оболонці різноманітних соціально-економічних, духовно-культурних, військово-політичних та інших внутрішніх і зовнішніх стосунків та відносин. Етнічна батьківщина — це явище соціально-екологічне. Якщо етнос доволі великий і посідає значні географічні простори, він може подрібнюватися на відносно самодостатні субкультурні угруповання (наприклад, український етнос - це лемки, бойки, гуцули, поліщуки, подоляни тощо). Тоді усвідомлення й відчуття етнічної батьківщини може мати подвійний прояв: і як приналежність до своєї етнографічної батьківщини, і як водночас спорідненість з усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

У представників діаспорних груп почуття територіальної прив'язаності є ще складнішим, бо для них поняття етнічної батьківщини та країни, де вони впродовж тривалого часу живуть (або навіть і народилися), не збігаються. Причому в світі є етноси, більша частка яких являє собою саме діаспорні утворення (євреї, вірмени та інші), тобто живе за межами етнічної батьківщини. Дедалі більш зростаюча політична відкритість сучасного світу полегшує можливість для представників будь-яких діаспорних груп задовольняти свої ностальгічні потреби у спілкуванні зі своєю етнічною батьківщиною. Народ, у якого є батьківщина, але немає держави, породжує у своїх надрах таке явище, як націоналізм.

Націоналізм — це світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам (передусім інтелігенції) того народу, який виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне створити націю.

Націоналізм історично змінював своє змістонаповнення, а тому й якісні ознаки. Так, з кінця XVIII до початку XX сторіччя (йдеться, зрозуміло, про Західну Європу) націоналізм проходив свій перший етап і мав на меті створення націй як держав-територій. Тобто він на цей час може бути схарактеризований як державно-територіальний націоналізм (різних формовиявів).

На своєму другому історичному етапі націоналізм набуває різких етноцентричних (а подекуди й расових) ознак з відвертою або ж ідеологічно (але ніяк не практично!) прихованою нетерпимістю до інших (особливо — так званих "нижчих" з іноваріантом "молодший брат") етносів (або рас). Це мало наслідком перетворення одного з етносів (скажімо, німецького, російського) не тільки на репресивне знаряддя правлячої еліти у своїх державно-територіальних межах, а й на засіб реалізації експансіоністських устремлінь.

Так постав націонал-соціалізм у Німеччині та інтернаціонал-комунізм у СРСР. При чому другому етапові націоналізму притаманна наявність харизматичних лідерів на кшталт Муссоліні, Гітлера, Леніна, Троцького. Отже, здійснювалися спроби створення етнонацій. Дух цієї доби просякнув навіть свідомість політичне активної інтелігенції тих етносів, які мріяли про звільнення від колоніальної залежності, про створення на власних етнічних землях своїх незалежних держав націй. Це мали бути етнонації із сильними лідерами. При цьому набували широкого вжитку аргументи власної етнічної винятковості. Таким чином, цей націоналізм можна назвати етноцентричним.

Для XX сторіччя, особливо для його другої половини, націоналізм — це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 року націоналізм як один із способів розвитку світової співдружності народів увійшов у свій черговий, третій етап.

Головною в націоналізмі цього етапу залишається Ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава тепер — уже не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — вже не тільки головний, корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І справжній (а не змішаний з шовінізмом з його намаганнями довести винятковість та зверхність "своєї" зростаючої етнонації) сьогоденний націоналізм обстоює право на спільну державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань певного народу. Цей націоналізм, на нашу думку, має називатися гуманістичним. Коли мета перетворення певного народу на націю-державу вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього мас залишитися тільки патріотизм.

Часто вживаним інструментом етнічної ідеології є етнічна антипатія.

Етнічна антипатія — це негативне або неприязне ставлення до якогось одного, кількох або багатьох етносів. Така психологічна позиція може бути притаманною представникам пригноблюваного етносу в їх ставленні до представників етносу-пригноблювача, як, зрозуміло, й навпаки. Етнічна взаємоантипатія може бути наслідком тривалого історичного протистояння етносів-сусідів. Етнічна антипатія може бути притаманною також представникам етносу, що досяг високих щаблів цивілізацій його розвитку, в їх ставленні до представників тих етносів, які стосовно цього значно відстають. (Ця позиція є близькою до етноцентризму.) Нарешті, етнопсихологічна антипатія може мати тимчасовий характер зумовлюватися погіршенням політичних стосунків між усім тим природним та соціальним простором, що його обіймає етнос.

Етнічна антипатія не є неминучим явищем. Вона поступово долається разом з тим, як етноси один за одним піднімаються до вершин цивілізованого буття. Але хиби та вади етнічної ідеології можуть призводити до виникнення й такого явища, як етноцентризм.

Етноцентризм — це світоглядний принцип, представники якого вважають той етнос , до якого вони належать, таким, що має певні переваги перед усіма (або багатьма) іншими етносами. Цим обґрунтовується право свого етносу на виняткове становище й провідну роль серед сусідніх етносів, етносів певного народу або й у більш широкому вимірі. Етноцентризм може постати з ідеологічних намагань захистити свій етнос від політики його практичного знецінення з боку владних та ідеологічних структур інших (особливо державних) етносів. Але абсолютизація значення та ролі такого етносу, який, скажімо, є найбільшим або історично найактивнішим серед етносів певного народу, що не має своєї державності, може стати суттєвою перепоною на шляху до консолідації всіх цих етносів в єдину націю-державу. Етноцентризм може постати також і як ідеологічна форма широкої експансії пануючого у певній полі етнічній держані етносу щодо всіх інших, "підпорядкованих" етносів. Тоді він фактично збігається з шовінізмом і являє собою чинник виникнення та розпалювання міжетнічної ворожнечі та, врешті-решт, розпаду такої держави.

Отже, той, для кого неприйнятною є ідея етноцентризму, неминуче стає прихильником етнічного плюралізму.

Етнічний плюралізм — це світоглядна мочити, сутністю якої є визнання рівності й самоцінності кожного етносу, його права на збереження своєї самобутності, права на вільний та всебічний розвиток. Етнічний плюралізм постає на противагу етноцентризму, а також ніким явищам, як етнічне протистояння, конфронтація, а то й ворожнеча. Витоками етнічного плюралізму є гуманістичні ідеали людства, загальнолюдські цінності. Філософськими засадами цієї світоглядної позиції є вчення про багатоманітність світу як закономірність його існування. Будь-яка одноманітність, у тому числі й етнічна, є не тільки небажаною, але й неможливою, позаяк у живій природі вона тотожна фактичному омертвленню. Прагнучи збереження своєї етнічної багатоманітності, людство тим самим бореться (сьогодні вже досить свідомо) за високий рівень своєї життєздатності. Етнічний Плюралізм уособлює в собі усвідомлення неподільності загальнолюдської культури; він дедалі більшою мірою стає органічною часткою сучасного цивілізованого способу мислення.

Безперечно позитивний вплив на реалізацію ідей етнічного плюралізму може справляти розвиток інтернаціоналізму.

Інтернаціоналізм (від лат. inter — "між ", natio (nationis) — "народ") - це світоглядний принцип міжнаціонального єднання, що стверджує рівність та суверенність усіх народів світу, потребує визнання та поважання самобутності соціально-історичних та культурних надбань кожного з них. Реалізація цього принципу передбачає творення світової співдружності націй на засадах взаємодопомоги та взаємосприяння всебічному прогресивному розвитку. Першим досвідом такого єднання народів була Ліга націй, що існувала у період між першою та другою світовими війнами (1920 — 1939 рр.). Після другої світової війни (з 1945 року) ідеї світової співдружності націй продовжує розвивати й реалізовувати Організація Об'єднаних Націй. Значний наголос в її діяльності робиться па визнанні та відстоюванні прав людини. З розпадом у серпні 1991 року СРСР почався новий етап співпраці народів світу.

У марксистсько-ленінській соціально-політичній науці важливу роль відігравала теорія пролетарського інтернаціоналізму (на противагу теорії "буржуазного націоналізму"). Ця теорія обґрунтовувала розкол кожної розвиненої сучасної нації на два головних ворожих класи. Теорія пролетарського інтернаціоналізму фактично відстоювала ідею безнаціональності як міжнародного пролетаріату, так і міжнародної буржуазії. Спроби практичного втілення цієї ідеї довели її безпідставність.

Нарешті, етнічна ідеологія, що має своїм завданням підготовку й розгортання етнічного руху, не може, зрозуміло, обійти увагою таке явище, як космополітизм.

Космополітизм (від грец. космополіт -- "громадянин світу") — це система поглядів на відносини між народами, в якій базовою є ідея так званого світового громадянства. Перші свідчення появи цієї ідеї можна знайти вже у античних істориків та філософів. Ідеологія космополітизму впродовж багатьох сторіч використовувалася неодноразово й у різні часи відігравала історично неоднакову роль. Але, за незначним винятками, простежуються дві головні форми її використання. По-перше, космополітизм може використовуватися як форма приховування етноцентризму та експансіоністських намірів, як засіб здійснення шовіністичної політики. По-друге, він може поставати як теж приховане фактичне капітулянтство деякої частини інтелігенції певного етносу перед ідейно-політичною, духовно-культурною та іншими формами тиску державницьких структур пануючого етносу. Іноді ідея світового громадянства бралася на озброєння поборниками етнічної консолідації, пацифістами, борцями за права людини, представниками технологічного детермінізму тощо.

Загалом космополітизм е різновидом утопічного світогляду, який несе на собі переважно негативне навантаження, позаяк відкидає ідею існування людства як поліетнічної та багатонаціональної цілісності, тобто стоїть на позиціях перетворення його на щось невиразне й одноманітне. Мабуть, здебільшого слушною є та думка, що "консолідація суспільства не може бути досягнута на ідеологічному ґрунті космополітизму, комунізму".

Як було відзначено, функцїювання та характер етнічної ідеології багато в чому залежать від змісту міжетнічних відносин.

Міжетнічні відносини та їхні наслідки

Міжетнічні відносини — це поняття, що містить у собі узагальнені уявлення про розмаїття ціннісно навантажених (від позитивних та нейтральних до вкрай негативних) специфічних людських міжгрупових стосунків. Їхнім змістом, з одного боку, е питання про вживання етнічної мови, збереження пам'яток матеріальної етнічної культури та розвитку всіх напрямків етнічної культури взагалі, а також питання про володіння етнічною територією й навіть про фізичне виживання того чи того етносу. Розкриття цього боку міжетнічних відносин може бути здійснене через розгляд таких негативних явищ, як етнічна антипатія, етноцентризм, етнічна конгломерація, етнічна дискримінація, етнічна депортація, деетнізація, штучна асиміляція, етноцид.

Іншим напрямком розвитку міжетнічних відносин є позитивний, і для розкриття його змісту залучаються поняття етнічної симпатії, етнічного плюралізму, міжетнічної інтеграції тощо. Нарешті, міжетнічні відносини містять у собі явища що не піддаються поляризованій оцінці, позаяк засад є нейтральними. Це етнічна сепарація, природна асиміляція, етнічна міксація, етнічний індиферентизм тощо.

Отже, розглянемо деякі з перелічених вище понять.

Етнічна дискримінація — це утиски та утиснення, які здійснює панівний етнос щодо нєпанівного етносу (або певної кількості таких етносів). Вона дається взнаки при наймі на роботу та звільненні з роботи; при виплаті заробітної плати та встановленні окладу; при розв'язанні питань підвищення кваліфікації та висунення на більш високу посаду; при наданні прав громадянства та здійсненні судочинства; при реалізації прав на соціальний захист та прав людини взагалі тощо. Етнічна дискримінація має свої економічні, історичні та психологічні корені. Так, бажання отримувати додатковий прибуток підштовхує переважну більшість наймачів-роботодавці в використовувати для цього й такий засіб, як етнічна дискримінація, якщо, зрозуміло, це не заборонено законом. З боку найманих робітників — представників не-дискримінованих етносів — такий засіб може знаходити розуміння й навіть підтримку. Соціальне це може пояснюватися бажанням бодай у такий спосіб піднятися над таким, як сам. Крім того, ці, а також будь-які інші "неекономічні" прояви етнічної дискримінації є реалізацією психологічної установки багатьох людей на протистояння "ми — вони". Ця установка, у свою чергу, історично зумовлена дуже довгими сторіччями ставлення до етносів-чужинців як до ворогів.

Із зростанням у сучасному світі значущості прав людини, загальнолюдських цінностей, взаєморозуміння та взаємодії між народами етнічна дискримінація стає дедалі не популярнішою.

Якщо етнічна дискримінація потребує цілком однозначної оцінки, то стосовно етнічної асиміляції така однозначність не може бути прийнятною.

Етнічна асиміляція – це процес поступового розчинення певної етнодисперсної групи або й цілого невеликого за чисельністю етносу серед іншого великого етносу або групи етносів. Цей процес є закономірним, і коли він не зазнає спеціальних втручань, локалізоване етнічне життя згасає майже непомітно. Але частіше за все трапляється так, що найбільш свідома частка цього етносу, а нерідко й передова громадськість оточуючих етносів звертають увагу на необхідність уповільнити процеси такого згасання, а то й припинити їх. Людство від цього значно виграє, бо для нього тим самим суттєво поліпшуються можливості збагатитися духовно-культурними надбаннями зникаючого етносу. Поряд із зазначеними існують і інші форми втручання в етнічні асиміляційні процеси. Наприклад, штучне їх прискорення шляхом створення всіляких перепон для нормального функціювання етносу та задоволення етноформами своїх етнічних потреб. Тоді така асиміляція починає наближатися за своїм змістом до деетнізації.

Закономірність асиміляційних змін є такою, що. по-перше, зникають ознаки етнічності у царині матеріальної культури й лише потім — у царині культури духовної. Найбільш стійка риса етнічності — етнічна самосвідомість.

Що стосується деетнізації, то вона засадово є штучно-насильницьким процесом поступового й планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація, на відміну від етноциду (тотального фізичного знищення етносу) здійснюється переважно засобами заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціюванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації етнічною мовою, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб, як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все — його духовної інтелігенції) та масові депортації (наприклад, суцільна депортація 1944 року таких етносів, як чечено-інгуші та кримські татари).

Органічною складовою деетнізації є демографічна й культурна експансія пануючого етносу. Вона може втілюватися в процеси переселень великих сільських мас пануючого етносу на аграрні території етносу-автохтону, докорінних змін промислової інфраструктури (будівництво індустріальних гігантів, переробних, енергетичних комплексів тощо) з наступним утягненням в її орбіту знов-таки великих має пануючого етносу, в перетворення мови пануючого етносу на державну на території етносу-автохтону з усіма наслідками, що випливають звідси для всіх головних царин життєдіяльності (промисловості, торгівлі, науки, охорони здоров'я, спортивної діяльності, військової справи тощо).

Однією з форм деетнізації, як відзначалося, є штучно прискорена асиміляція етнодисперсних груп.

Закономірним результатом процесів етнічної дискримінації, асиміляції та деетнізації є виникнення етнічних маргіналів.

Етнічні маргінали — це етноформи, які значною мірою вже втратили ознаки своєї колишньої етнічності, проте ознак нової етнічності достатнім чином або й зовсім не набули. Для міст, скажімо, Східної та Південної України, де домінуючою є російська мова, маргінальний статус притаманний нещодавнім вихідцям з україномовних сіл. У фактичному етномаргінальному стані перебувають також представники більш-менш компактних етнодисперсних груп, розпорошених серед будь-якого корінного етносу, які поступово втрачають свої колишні етнічні риси. Ще більшою мірою це стосується "вкраплених" в корінний етнос поодиноких етноформ — носіїв рис некорінного етносу. Зростаюча кількість міжетнічних шлюбів теж сприяє поширенню явища етнічного маргіналізму. Але останній, слід зазначити, по-перше, не є необоротним, по-друге, не завжди й не обов'язково веде до втрати етнічного ідентитету. Навіть утрата (або незнання) етнічної мови, як свідчать дані сучасних етносоціологічних досліджень, ще не є перепоною для того, щоб людина відчувала себе представником того етносу, з якого вона походить.

Процес етнічної маргіналізації значною мірою залежить від внутрішньодержавного, а також міжнародного статусу певного етносу. Так, у колишньому СРСР представники російського етносу, навіть оселяючись за межами своїх етнічних територій, практично не перетворювалися на етнічних маргіналів. І навпаки, певна частина українців перетворилася на таких маргіналів навіть на своїй етнічній землі. Проте набуття Україною державності, розбудова власної держави можуть сприяти поступовій етнічній ремаргіналізації та реідентифікації відповідної частини українців за походженням як на території України, так і за її межами. Те ж саме стосується й представників етнічних меншин України.

Слід зазначити, що деетнізації, з її етнічними маргіналізацією та асиміляцією, частіше за все передує денаціоналізація.

Денаціоналізація — це процес насильницького позбавлення певного народу власної державності з усіма наслідками, що випливають з цього, а саме: втрата насамперед політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одиниці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування тощо), а також значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних науки, літератури, мистецтва тощо). Денаціоналізація може стати можливою як результат або вимушеного приєднання (з'єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, України до Росії 1654 року), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (наприклад, розподіли Польщі наприкінці XVIII сторіччя між Пруссією, Австро-Угорщиною та Російською імперією).

За денаціоналізацією можуть іти слідом (але не обов'язково) деетнізація й навіть етноцид. Що стосується безпосередньо історії людства наприкінці XX сторіччя, то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси — національне та етнічне відродження.

Таким чином, як попередній підсумок можна відзначити, що етнічна ідеологія, враховуючи особливості етнічної історії, зміст міжетнічних відносин, а також домінуючі в етнічній свідомості почуття, погляди, позиції, принципи, може або підготувати етнічний рух, або й спричинити його початок.

Етнічний рух та його форми вияву

Етнічний рух — це стихійні або скоординовані дії відносно великих мас певного етносу, метою яких є або протидія зовнішньому експансіоністському іншоєтнічному тиску, або консолідація задля реалізації наданих збігом історичних обставин можливостей. Масштабність і дійовість етнічного руху значною мірою зумовлюються рівнем розвитку та силою впливу етнічної ідеології на етнічні маси. Отже, етнічному руху, перш ніж він стане соціально-політичним фактом, передує досить тривалий "рух" масової етнічної свідомості. Так, повстання українського етносу проти польсько-шляхетського поневолення під проводом Богдана Хмельницького у середині XVII сторіччя зовсім не випадково здійснювалося під гаслами захисту та спасіння православної віри. Адже відомо, що після Берестейської унії 1596 року впродовж кількох десятиріч точилася досить гостра ідеологічна боротьба між православними та греко-католицькими письменниками. Що стосується боротьби українського етносу за скою самостійність та державність у 1917 — 1920 роках, то й їй передувала багатодесятирічна "ідеологічна підготовка", здійснювана видатними українськими письменниками, істориками та соціологами.

Сьогодення людства являє собою добу масових етнічних рухів. Світове міжнародне співтовариство з розумінням ставиться до цього феномена, позаяк вбачає в ньому як умову збереження духовно-культурного потенціалу людства, так і водночас сучасний засіб найбільш ефективної реалізації загальнолюдських цінностей.

Як було відзначено, однією з найближчих цілей етнічного руху є етнічна консолідація.

Етнічна консолідація — це процес згуртування певного етносу навколо однієї або кількох видатних осіб (у тому числі й харизматичних лідерів), що сприймаються більшістю етносу як уособлювачі та носії найзагальніших потреб та інтересів усього етнічного загалу. Цей процес набуває відчутних розмірів та напруження або у часи виникнення смертельної небезпеки для існування етносу як цілісності, або у переломні історичні періоди, коли перед етносом відкриваються перспективи й можливості піднесення па більш високий щабель історичного буття. В історії етносів бувають і часи, коли консолідація здійснюється за умов загального осліплення, коли доводи розуму перестають діяти, бо маси надихнуті й пройняті ідеями етноцентризму та міжетнічної ворожнечі. Така консолідація має руйнівні наслідки, й людство від неї тільки втрачає.

Етнічна консолідація конструктивного напрямку має кінцевою метою, як правило, утворення нації й розбудову власної держави. Інтеграція більш високих рівнів стосується вже царин міжетнічного, національного та міжнаціонального життя.

Характеризуючи етнічну консолідацію, ми, звичайно, цілком розуміємо, що вона є фактично внутрішньоетнічною консолідацією, яка цілком природно постає на зовнішньому рівні як етнічна сепарація.

Етнічна сепарація — це сукупність економічних, соціально-політичних та духовно-культурних процесів, змістом яких є набуття певним етносом часткової (на правах автономії) або повної (на правах державності) незалежності. Такі процеси частіше за все зазнають ідеологічного, а нерідко — й військово-політичного тиску, але їхні об'єктивні наслідки не можуть бути розцінені як однозначно негативні або позитивні.

Коли двоє або більше етносів існують як така життєздатна органічна державна цілісність, в якій створені умови етнічної рівності та взаємоповаги, досить повного задоволення етнічних потреб кожним етноформ, — за таких умов ідеї (а тим паче практика) етнічної сепарації є негативно-руйнівними. Коли ж кілька етносів з'єднані переважно механічно, коли досить виразною є система міжетнічної ієрархії, відповідна держава фактично являє собою етнічний конгломерат, в якому етноси не мають можливостей повноцінного функціювання та нормального розвитку, тоді ідеї етнічної сепарації падають на справді родючий грунт, тобто знаходять позитивний відгук і схвальне сприйняття серед більшості представників відповідного етносу. Сама ж етнічна сепарація у такому разі відіграє щодо конкретного етносу захисно-зберігальну роль.

У сьогоднішньому світі, коли методи силового тиску у відносинах між народами стають дедалі менш популярними, а етнічні конгломерати — дедалі більш неможливими, етнічна сепарація сприймається міжнародним співтовариством як природне, нормальне явище.

Логічним продовженням успішного завершення етнічної сепарації є міжетнічна інтеграція, яка не є тим самим, що й етнічна консолідація, а тим паче — етнічна конгломерація.

Міжетнічна інтеграція — це такий процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних та етнокомпактних груп, який підпорядкований створенню єдиної для всіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що у ньому відсутнє насильство одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з'єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично вкоріненої, перманентної міжетнічної ворожнечі.

Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з'єднання зусиль для розв'язання історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов'язково генетично близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетично доволі далекі між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення, як, скажімо, Швейцарія або Бельгія. Й навпаки, ідеї пангерманізму, панслов'янизму практичного втілення так і не набули.

Соціальна психіка нації

Соціальна психіка нації є складним цілісним явищем, яке певним чином організує її єдність як соціальної одиниці в соціальному просторі й часі. Вона є тим особливим світом нації, в якому згортаються й поєднуються людство з його розвитком, історією, проблемами, природою й Всесвітом. Можна сказати, що соціальна психіка нації – це незалежне від індивіду, відносно самостійне, цілісне, суще утворення, в якому у згорнутому, стиснутому, спресованому, інтегрованому, закодованому вигляді утримуються зародження, творення й розвиток нації в специфічних географічних, кліматичних, ландшафтних, планетарних, історичних, економічних, політичних, соціальних і духовних умовах, її зв’язок із всезагальними соціальними процесами та Всесвітом, розумові й чуттєві образи минулого, теперішнього, майбутнього, взаємовідносини, взаємодії та спілкування, а також спонукальні сили її поведінки, діяльності, творення, єдності, руху та розвитку в соціальному просторі й часі.

Вона є невидимою тонкою тканиною національного життя у всій його складній поєднаності й вираженості. Це утворення також існує як певна психоенергія (психоенергетичний потенціал) конкретного соціуму, як психоенергетична атмосфера, в якій відбувається життєдіяльність нації.

Соціальна психіка кожного етносу (нації) – це специфічне й неповторне за змістом, а також за формами прояву цілісне психічне. Мова, вірування, міфи, казки, фольклор, звичаї, традиції, обряди, релігія, ідеї, думки, продукти діяльності, різного роду явища, уяви тощо будь-якої нації є її специфічним психічним, яке породжує неповторні чуттєві та розумові образи. Наприклад, Д. Овсянико-Куликівський у своїй праці “Психіка національності” відстоює думку, що мова є основою народної психіки, а національна специфіка визначає особливості мислення, які формуються історично.

Саме неповторність соціальної психіки й визначає такі відмінності, які вкупі створюють певні людські спільноти, що звуться етносами, націями, народами, соціальними групами та ін. У ній відображена інтегрована єдність функціонування всієї сукупності соціально-психологічних явищ, процесів, понять, значень, смислів, вірувань, традицій, звичаїв, стереотипів, ціннісних орієнтацій, установок та іншого, що впливає на поведінку та діяльність нації (етносу), визначає її динаміку тощо.

Соціальна психіка перебуває у складній, багаторівневій залежності від духовних, соціально-культурних, соціально-економічних, ідеологічних, політичних та інших чинників. Вона виступає місцем специфічної взаємодії великої сукупності соціально-психологічних явищ різного характеру й змісту. Така своєрідна взаємодія дозволяє розглядати її через особливі зв’язки й залежності між різними підсистемами та рівнями, які виступають як процеси та продукти психічного. В. Вічев вважає, що центральним елементом соціальної психіки виступає взаємодія. Тому він каже про існування соціально-психічних закономірностей безпосередньої взаємодії (наслідування, навіювання і т. ін.), які, з його точки зору, можуть бути:

динамічними (взаємні оцінки, претензії, симпатії, антипатії тощо);
статичними (психосоціальні особливості груп, стереотипи, звички, установки групової свідомості і т.ін.).

Виходячи з цього, важливим структурним утворенням і формами соціальної психіки є:

а) спеціфічні закономірності безпосереднього спілкування (відношення між засобами й способами взаємовпливу людей, механізми наслідування, навіювання, самоствердження, зараження, переконання);

б) групові психічні явища, стани, процеси, які виникають в результаті спілкування (колективні почуття, настрої, групова думка, потяг, потреби, групові орієнтири, традиції, звичаї);

в) стійкі психічні особливості різних соціальних груп (національні, професійні, демографічні, що знаходять своє вираження в установках, ціннісних орієнтаціях, у стійких соціальних почуттях);

г) обумовлені ними психічні стани індивіда в групі, соціально-психічні механізми контролю за його поведінкою (експектації, санкції, рольове приписування та ін.).

Отже, соціальна психіка включає велику множину своєрідного психічного, яке знаходиться в постійній відносно-імовірнісній взаємодії. Відносно-імовірнісний характер прояву психічного полягає в тому, що воно знаходиться в різних координатах соціальної психіки, в різних співвідношеннях з різними компонентами психічного, в різних залежностях і навіть у різній полярності. Специфічні особливості національної соціальної психіки виражаються в національних якостях і є продуктом відповідних історичних умов її розвитку та життєдіяльності. Наскільки складна й суперечлива історія кожної нації, настільки неповторна й своєрідна її соціальна психіка, яка формувалася на протязі віків під впливом географічних, кліматичних, ландшафтних, соціально-політичних, економічних, духовних, культурних та інших чинників, а також пов’язана із сучасною соціальною дійсністю, є її “відчуваючим” органом. Вона служить індикатором “відчування” соціального буття нації, а також сприяє передачі національного соціального досвіду та регулювання її життєдіяльності через сукупність різнорідних соціально-психологічних явищ, процесів, станів, властивостей, уявлень, ілюзій, забобонів та інших утворень, що пов’язані тим чи іншим чином з рівнями несвідомого, підсвідомого, свідомого й надсвідомого та іншими явищами, які породжені безпосередньою внутрішньонаціональною взаємодією у ході реалізації національної ідеї, смислу спільності в соціальному просторі й часі, впливу на соціально-психологічний стан нації. В соціальній психіці зберігається своєрідний код нації, який детермінує її функціонування та розвиток в соціальному просторі й часі. Її сутність об’єктивується в речах, інформації, поведінці, діяльності, творчості, соціальних інститутах, традиціях, звичаях, архітектурі, музиці, літературі тощо. У ній відображена історична пам’ять нації, її мудрість, своєрідність національного мислення й поведінки, емоцій й почуттів, характеру й волі та ін.

Соціальна психіка будь-якої нації несе в собі відбиток релігійного життя. Релігія є особливим психічним, яке накладається на багато інших її складових з різною психоенергією та інтегрується з нею. Таким самим чином передається дух нації, її самобутність і культура, етичність й емоційність, раціональність та ірраціональність, ступінь агресивності чи неагресивності та ін. У ній закладений свій ідеал людини, людяності, вірності, моральності, дружби, відповідальності, честі тощо, які виражають відповідну ступінь самосвідомості нації, її погляди на людські достоїнства й недоліки, взаємодію й спілкування, поведінку й ставлення до інших людей, сім’ї, законів, Батьківщини, нації, інших народів, свого історичного минулого та ін. Саме в соціальній психіці формуються універсальні розумові й чуттєві образи світу, Батьківщини, свого народу, обов’язку, єдності, боротьби, ідей та моделі для осягнення свого соціального буття, цілей, смисложиттєвості та ін.

Центральним компонентом соціальної психіки етносу (нації) виступає смисл спільності, який виражається національною ідеєю або їх сукупністю. Смисл спільності є тим психічним, яке пронизує всю іншу сукупність психічного, котра має місце в соціальній психіці. Його психоенергія проникає й залишається завжди присутньою на всіх рівнях і у всіх підсистемах. На смислі провідної ідеї грунтується загальна система цінностей та ідеалів, які конкретизуються в різних національних сферах. У кінцевому результаті вона визначає спрямованість і зміст діяльності нації. Провідна ідея (ідеї) задає цілеспрямованість оновленню та розвитку нації, а також служить могутньою спонукальною силою, яка заставляє націю рухатися, розвиватися, боротися, долати складні перешкоди. З цього приводу переконливо висловився Лев Ребет: “Насправді нація існує не як готовий факт, як річ, а як соціальна енергія людей, якими керує та сама ідея співжиття і які, плекаючи ті самі вартості, почувають себе і діють як єдність. Нація це безперебійна актуалізація, репродукція, доконування і продовження традицією освяченого стилю життя” [113, С.166]. Той факт, що соціальна психіка нації включена у всезагальну пов’язаність суспільних, державних, планетарних і космічних процесів, виказує її зв’язок з розвитком, станом і життєдіяльністю інших націй і народів, а також Всесвітом, його пульсаціями, ритмами, трансформаціями, змінами, тайнами та ін. Однак вона, як система, не зводиться до суми своїх елементів, а має свою структуру, властивості, ознаки й функціонує за своїми закономірностями, які є відмінними від таких самих параметрів її складових.

Соціальна психіка, незважаючи на свою складність, багатокомпонентність і багаторівневість, а також, на перший погляд, слабку узгодженість всієї сукупності своїх елементів, функціонує як цілісна статико-динамічна система. Водночас вона є сукупністю підсистем різного характеру, які, постійно взаємодіючи між собою, породжують нові інтегровані компоненти (якості), що не є властивими окремо взятим підсистемам.

Це психічне явище включає у себе національну свідомість як одну з важливих підсистем, але не зводиться до неї і не є їй підпорядкованою. Отож, соціальна психіка є поняттям більш широким, ніж поняття суспільна (національна) свідомість. Дійсно, неможливо пояснити всю складність психологічного життя нації (як і окремих груп, так і особистостей), виходячи лише з категорії свідомості. Практика переконливо доводить, що суттєву роль у суспільній, національній життєдіяльності, крім свідомості, відіграє несвідоме, підсвідоме і навіть надсвідоме. Отже, соціальна психіка нації має не тільки системну, а й багаторівневу структуру.

Як цілісне утворення, соціальна психіка має багаторівневий і системний характер, які можна визначити за різними ознаками. Її головними рівнями виступають колективно несвідомий, колективно підсвідомий, колективно свідомий і колективно надсвідомий, підсистемами – ментально-психічна, духовно-перцептивна, психокомунікативна, емоційно-почуттєва й спонукально-вольова.

Отже, соціальна психіка нації – це складне, багаторівневе, системне, цілісне суще утворення, яке проявляється як інтегрована взаємодія ментально-психічного, духовно-перцептивного, психокомунікативного, емоційно-почуттєвого й спонукально-вольового та одночасно є основою, рушійною й керуючою силою національної життєдіяльності та розвитку.

Її рівні – колективно несвідомий, колективно підсвідомий, колективно надсвідомий по-різному проявляються в життєдіяльності людських спільнот, в тому числі нації.

Висновки до 2 питання: етнічна ідеологія, враховуючи особливості етнічної історії, зміст міжетнічних відносин, а також домінуючі в етнічній свідомості почуття, погляди, позиції, принципи, може або підготувати етнічний рух, або й спричинити його початок.

Викладач Орищин Л.С.

Проблема етносу та нації в етнопсихології. Психічний склад етносу