Національна свідомість. Етнічна самосвідомість

Затверджую

Завідувач кафедри теорії та методики практичної психології

к. пс. н.

__________З.Я. Ковальчук

“____”__________ 200__ р.

ПЛАН

проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни «ЕТНОПСИХОЛОГІЯ»

Спеціальність – «Практична психологія» «Психологія управління»

Курс – 2

Група (и) – ПП-21, ПУ-21, ПУ-22

Тема 5/1:„ Національна свідомість. Етнічна самосвідомість”

Питання

1. Національна свідомість та її основні визначники

2. Етнічна самосвідомість основні етапи її становлення. Властивості соціальної психіки за М. Й. Варієм

Час – 2 год.

Основна література:

1. Варій М. Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – К.: „Центр учбової літератури”, 2007

2. Варій М. Й. Соціальна психіка нації: наукова монографія. – Львів: Сполом, 2002

3. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.

Додаткова література:

1. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: МГУ, 1988.

2. Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. — СПб.,1994

3. Гнатенко П. И. Национальный характер: Монография. — Днепропетровск, 1992.

4. Гнатенко П. И. Национальная психология: Монография. — Днепропетровск, 2000.

5. Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.

6. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы. — Днепропетровск, 1995.

7. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К.: Сфера,1999. – 408 с.

8. Нельга В. О. Теорія етносу. Курс лекцій. К.: Тандем, 1997

9. Пірен М. Основи етнопсихології. – К.,1996. – 385 с.

Навчальна мета

Вивчити: методологічні засади етнопсихології, концепції, школи та уявлення етнопсихології; дослідження видатних вчених і дослідників минулого і сучасності в галузі етнопсихології.

Розглянути: нові погляди сучасності в галузі етнопсихології; загальні закономірності розвитку дисципліни.

Виховна мета

Виховувати: вміння орієнтуватися у нових теоретичних та практичних розробках в галузі психології праці, історії розвитку дисципліни, порблематиці розвитку етнопсихології в Україні.

Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом

Інформаційно-технічне забезпечення:

Схеми, таблиці, наочні посібники.

ПЛАН

проведення заняття

№ п/п	Зміст	Час (хв.)
1	2	3
І	Вступна частина: перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття; оголошення теми лекційного заняття і питань; надання основної та додаткової літератури за темою; визначення навчальної та виховної мети заняття; визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;	до 10
ІІ	Основна частина: 1. Національна свідомість та її основні визначники Висновки до 1-го питання. 2. Етнічна самосвідомість основні етапи її становлення. Властивості соціальної психіки Висновки до 2-го питання.	60 30 30
ІІІ	Підсумкова частина заняття 1) висновки до лекції; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності студентів і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.	до 10

Лекція 5

Тема 5. Національна свідомість. Етнічна самосвідомість.

Вступ

Опановуючи поняттєво-концептуальний апарат теорії етносу, можна було переконатися в тому, що етнічна проблематика є багатоманітною, а тому потребує дуже ретельного аналізу. Гадаємо, що, беручись до відповідної роботи, необхідно саму цю проблематику "перетрусити" так, щоб на дослідницькому "решеті" залишилися тільки найбільш актуальні й значимі її аспекти. Слід визнати, що наукові зусилля такого роду вже докладалися, й вони є небезрезультатними. Так, ще 1969 року Ю.В. Бромлей та О.І. Шкаратан вперше вказали на історично закономірну тенденцію переміщення етнічної специфіки з царини матеріальної культури до царини культури духовної1. За півтора десятиріччя Г.В. Старовойтова відзначала вже, що "концентрація етнічної специфіки переважно в царині духовної культури та у психолінгвістичній царині здобуває дедалі ширші масштаби".

І Питання. Національна свідомість та її основні визначники

У літературі з питань національної свідомості та національної самосвідомості немає певної визначеності. Ряд авторів ототожнює поняття національної свідомості та національної самосвідомості. Але значна частина психологів, які вивчають проблеми етносу, розрізняють ці поняття. Так, П. Гнатенко наводить три пункти, за якими відрізняються національна свідомість і національна самосвідомість.

1. Різниця за змістом. У національній свідомості, на відміну від самосвідомості, формуються уявлення, образи, знання не тільки про власну націю, а й про інші нації і перш за все про них, але з позицій власного етносу.

2. Різниця за формою. Якщо національна самосвідомість виявляється як на рівні індивіду, так і на рівні нації, то національна свідомість виявляється тільки на рівні нації. Отже, суб’єктом національної самосвідомості є особистість та національна спільність, а суб’єктом національної свідомості — тільки нація.

3. Різниця ступеня вираження емоційного фактора. Значнішу роль емоційний фактор відіграє у національній самосвідомості. Автором також зазначається, що національна самосвідомість є елементом національної психології. Національна свідомість не функціонує на побутовому рівні, а входить до складу національної психології і функціонує на теоретичному рівні суспільної свідомості.

Отже, національну свідомість можна визначити як усвідомлення місця і ролі своєї нації в системі суспільних відносин, розуміння національних інтересів, взаємовідносин своєї нації з іншими соціально-етнічними спільнотами, які проявляються в ідеях, почуттях, прагненнях.

Серед факторів, що найактивніше впливають на формування національної свідомості будь-якого народу, найважливіше місце посідає культура та її окремі елементи. Пріоритет серед цих елементів належить мові. Видатний вітчизняний філософ і філолог О. Потебня розглядав мову не тільки як етнодиференціюючу, а й як етноформуючу ознаку будь-якого народу. При цьому “етнічна специфіка полягає не в тому, що виражається, а в тому, як виражається”. З цього положення випливає ряд наслідків:

1) втрата народом своєї мови рівнозначна денаціоналізації;

2) білінгвізм у ранньому дитячому віці призводить до маргіналізації;

3) культурний та, зокрема, мовний розвиток у ранньому віці сприяє розвитку національної свідомості.

На прикладі дискримінації української мови за часів тоталітарної влади ми можемо спостерігати, як ця дискримінація впливала на національну свідомість українців. І навпаки, як піднесення національної свідомості українців вплинуло на відродження української мови. У період після Другої світової війни спостерігалась тенденція звуження сфери застосування української мови, зниження національної свідомості. Наприкінці 50 — початку 60-х років ХХ ст. майже 5 мільйонів українців (12,8 %) назвали рідною мовою російську, на початку 70-х років вже біля 6 мільйонів (14,5 %), а на початку 80-х років — 7,8 мільйона (майже 18 %). Але наприкінці 80-х років почалось прозріння національної свідомості, і під час перепису населення число українців, що назвало рідною мовою російську, значно скоротилось і мало 12 %. Але мовна ситуація в Україні серйозніша, ніж свідчить статистка. Значна частина українців, що назвала рідною мовою українську, у повсякденному житті розмовляють російською мовою. Такому стану речей сприяв не тільки міський спосіб життя, а й певна русифікація системи освіти. У середині 80-х років 75 % шкіл залишались україномовними, але в них навчалась лише половина всіх учнів. У вищих навчальних закладах і технікумах викладання велося в основному російською мовою. Широке використання російської мови пояснювалось не стільки зверхнім ставленням до рідної, української, мови з боку українського населення переважно з інтелігентних сімей, а модою, сліпим наслідуванням.

На початку 90-х років прогресивна національна інтелігенція оцінила існуючий стан як загрозу існування етносу. Втративши мову, етнос не перестає існувати як біосоціальна спільність. Але, втративши мову, етнос може втратити владу та державність.

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації. Найгрунтовніше проблему залежності культури народу від його мови розробили американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897—1941) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884—1939) — спеціаліст з етнолінгвістики, їхні концепції отримали назву «теорії Сепіра-Уорфа». Вони доводять, що мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення. На ряді конкретних прикладів Уорф робить висновок про взаємозв'язок мови — з одного боку, і психічної, розумової та практичної діяльності людей — з другого. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття. Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої. Про те, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: «Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції».

У національній пам'яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?
Таке «розмивання» етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше те, що ці люди живуть не в чужому етнічному середовищі, а в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (пор. засилля церковнослов'янщини як загальноприйнятої писемної мови). Але він призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Довгий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян XVIII ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову «панівної» нації. Звідси — всі хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову. Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто «автоматичність» користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації. Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови. Говорячи про мову і національну психологію, слід відзначити і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці віддавали життя в боях за свободу України, говорячи російською мовою. Отже, русифікація, спрямована на притлумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах. У чому ж причина цього українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання В. Перхач: «Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури».

Особливе значення у визначенні національної ідентичності має процес соціального порівняння. Як зазначає Дж. Фінні національна ідентичність має значення тільки при обставинах, коли дві або більше етнічні групи знаходяться у контакті достатньо тривалий час. Всередині однієї групи, в етнічно гомогенних співтовариствах, поняття національної ідентичності не має сенсу. Усвідомлення власної національної ідентичності це “динамічно багатомірний процес, що є результатом міжгрупової взаємодії”. У більшості випадків людині властива мононаціональна ідентичність зі своєю етнічною групою. Однак у поліетнічному суспільстві, в ситуації активних культурних контактів та конфліктів дуже поширені, на думку Дж.Беррі, інші форми групової ідентичності. Дослідник вважає, що це може бути моноетнічна ідентичність з іншою етнічною групою, яка можлива у випадках, коли індивід мешкає в іноетнічному оточенні, а інша група сприймається цією людиною як більш приваблива з економічної, соціальної або культурної точок зору ніж власна. Ця ідентичність з іншою етнічною групою призводить до повної асиміляції, тобто сприйняття норм, звичаїв, вірувань, мови іншої групи навіть до повного розчину в ній.

Сильна ідентифікація з обома взаємодіючими групами сприяє формуванню біетничної або інтегрованої ідентичності. Особи, що мають таку ідентичність мають властивості обох груп, усвідомлюють свою схожість з обома культурами. Інтегрована ідентичність дозволяє людині застосовувати досвід однієї групи для адаптації до іншої, оволодівати багатствами ще однієї культури без збитків щодо цінностей іншої.

Але можлива і слабка, не чітко висловлена національна ідентичність як зі своєю, так і з іншою етнічними групами – маргінальна національна ідентичність. У цьому випадку людина коливається між двома культурами і не оволодіває достатньою мірою нормами та цінностями жодної з них. Такі люди губляться в ідентичностях та відчувають внутрішньо особистісні конфлікти, вони надають перевагу тій або іншій групі, залежно від того, яка з них має більш високий статус у суспільстві.

У більшості випадків людям властиво підтримувати власну позитивну національну ідентичність і представникам національної більшості не потрібно робити надмірних зусиль щодо цього. Але особи, що належать до низко статусних національних меншин, обирають одну з вищеназваних стратегій – асиміляцію, маргіналізацію або біетнічність.

Можлива також модель сепарації, коли національна меншість відмовляється від будь-яких контактів з домінуючою культурою та дотримується меж власної етнічної групи. Для підтримки позитивної етнічної ідентичності низько статусні групи можуть застосовувати також стратегію соціальної творчості, яка характеризується різними формами [6]. Наприклад, можлива стратегія перегляду підстав для порівняння, коли акцентуються сильні сторони або застосовуються інші норми та цінності, що сприймаються як найбільш значущі. В інших випадках, для порівняння застосовуються більш слабкі та менш успішні групи, що надає відчуття власного благополуччя. Також можливий варіант соціальної конкуренції, коли позитивні відмінності встановлюються безпосередньо під час безпосереднього змагання, завдяки чому група може займати більш високе положення у суспільстві. Проте коли інтереси щодо підтримки позитивної етнічної ідентичності декількох етносів стикаються один з одним, соціальна конкуренція частіше за все стає ситуацією міжетнічної напруженості та відкритих конфліктів.

Також основою національної свідомості є виховання у національному дусі.

Виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішим складником національної культури. Передача всіх культурно-історичних традицій батьків, дідів і прадідів завжди гарантувала вічність життя нації. Нація, за Костянтином Ушинським, це, насамперед, система різноманітних природних (біологічних, анатомічних, фізіологічних, психічних), історично обумовлених ознак тіла, душі й розуму. Духовні якості певного етносу відзначаються такою ж стійкістю, як і колір шкіри, очей, волосся, бо передаються у спадок нащадкам. Отже, справжнє виховання не може існувати в «чистому вигляді», тобто поза традиційною культурою певної нації. Всі найвидатніші педагоги світу визнавали, що виховання дитини завжди мас грунтуватися насамперед на культурно-історичних цінностях своєї нації, а вже пізніше відбувається знайомство з традиціями інших народів. Незаперечний закон дидактики: пізнання навколишнього світу починається із знайомства з рідною вулицею, селом чи містом, своєю країною, а вже потім — з іноземними, сусідніми краями. Тобто, від пізнання свого, рідного, національного — до пізнання чужого, багатонаціонального, світового. У сучасній педагогічній науці виділяється окрема галузь етнопедагогіка, яка досліджує конкретні етнічні традиції виховання. Українська етнопедагогіка, як і все українське, довгий час перебувала у тенетах імперського мороку. Праці видатних вчених з етнопедагогіки не вивчалися в педвузах, замовчувалися або просто ігнорувалися. Якщо російський психолог Павло Блонський в 60-х роках міг стверджувати, що російська школа «повинна виховувати маленьких росіян», то про українську школу в цей час не могло бути й мови. А вже виховання на якихось особливих «українських національних традиціях» не тільки не входило в плани радянських органів народної освіти, але й просто засуджувалося як вияв українського буржуазного націоналізму. Ось чому, прийшовши нарешті до своєї незалежності, маємо національно несвідоме покоління, яке просто не знатиме, що робити зі своєю незалежністю. Між поколіннями «славних прадідів» і їхніх нащадків — духовна прірва. З'єднати розірваний ланцюг, заповнити духовну порожнечу здатна тільки цілеспрямована система заходів, впроваджена у всі ланки національного виховання, починаючи від дитсадків, закінчуючи вищою освітою. Мусимо надолужити, повернути втрачене наступним поколінням українців. Слово виховання походить від ховати, переховувати, тобто оберігати, опікуватися дитиною, а отже, навчати пристойно поводитися, здобувати освіту, розширювати світогляд, моральні норми. Виховання повинно готувати дитину до самостійного життя. Порівняємо в росіян «воспитывать» — означає вигодовувати (від «питать»). Певні традиції етнопедагогіки, які застосовуються починаючи з грудного віку, впливають на весь психологічний розвиток дитини в майбутньому. Так, наприклад, англійський етнолог Джоффрі Горер вважає, що тривале дуже туге сповивання немовлят у росіян є одним із засобів привчання їх до покори і необхідності суворої влади. Повноцінну, цілісну, національно свідому особистість з почуттям власної гідності, з високими моральними якостями можливо виховати тільки завдяки правильно організованій системі вивчення національних ідеалів, традицій, звичаїв. А ця система має формуватися з національного світогляду, філософії народу, національної ідеології. Якщо ж вона грунтується на ідеях лише якоїсь одної партії чи іншої громадсько-політичної організації, то можемо отримати лише фанатичне, або в іншому варіанті — байдуже егоїстичне покоління меркантильного типу без певних національних ознак. Українська етнопедагогіка бере свій початок десь у далеких глибинах кількатисячолітньої історії нашої землі. Психологія мирного хлібороба, закоханого в землю, ліс, річку, дерева і квіти з роду в рід передавалася наступним поколінням. Проте потреба захищати цю землю від чужоземних зайд виробляла стійкість і мужність, вимушену] войовничість і патріотизм. Не піддаватися чужим культурним впливам, чужій вірі — ці риси, притаманні народові Причорномор'я та Подніпров'я, записав для нас Геродот ще в V ст. до н.е. Як передавалася ця система знань, чи то були спеціальні школи, чи просто громадські заходи, чи це виховувалося в сім'ї? Безумовно, існували певні форми передачі світоглядних основ народу від старших поколінь до молодших. Кожен скіф мусив знати свій родовід до сьомого коліна. Отже, й шанування своїх предків, ця глибинна риса української ментальності, успадкована від геокультури української землі. Так, саме в родині дитина отримувала перші уроки любові до свого роду, землі, звичаїв. Протягом віків в Україні викристалізувався педагогічний досвід народу, втілений в його мудрості, вміннях і навичках виховання наступних поколінь. Цей досвід відображений у фольклорі, іграх, танцях, у мистецьких творах, обрядах, традиціях. Про виховання складено безліч приказок, прислів'їв: «Учи сина, як годуєш, бо тоді не навчиш, як тебе годуватиме», «Як не навчиш дитину в пелюшках, то не навчиш і в подушках», «Не навчив батько, то не навчить і дядько». Народна педагогіка не нав'язлива: це і колискова пісня, і казка або скоромовка, які будять розум, спонукають дитину замислитися над невідомими явищами, почуттями людей, і народні ігри. У Київській Русі багатовіковий педагогічний досвід народу втілюється в конкретні форми виховання і освіти молодого покоління, які функціонують в таких ланках: домашнє виховання, початкові школи, школи та училища при монастирях (яких налічувалося близько чотирьохсот). До перших педагогічних праць можна віднести «Поучение» Володимира Мономаха, яке він склав для своїх синів. Твір пересипаний цитатами із Біблії, яку Ярослав коментує і пояснює через призму свого розуміння. Хоча в праці безліч посилань до мудрості народу, народної моралі, вже позначеної християнським впливом: «Якщо ви при силі, хоч раз поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно — то тричі», «Убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте», «Додержуйте клятви, щоб переступивши її, не погубити душі своєї», «Старих шануй, як отця, а молодих, як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться», «Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо Б сьому душа погибає і тіло», «Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому шо всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши». Як бачимо, ці істини діти засвоювали в першу чергу від батьків, в родині; в громадських стосунках молоді люди перевірялися на громадянську зрілість. Традиції української етнопедагогіки розвивали й козацькі січові школи. Хлопчики з дев'яти років приймалися в науку, де проходили не тільки навчання грамоти, але й військової виправи, поводження в громадському середовищі, музики й співу. Підростаючи, вони допомагали вчителям у роботі з молодшими учнями, підтримували дисципліну. Старші школярі також заробляли гроші на утримання школи читанням молитов за померлих чи вбитих козаків, продажем ладану чи свічок, новорічними привітаннями тощо. В учнівському колективі було самоврядування на зразок козацького: обирали отамана самі учні. Після шкільних занять відбувалися ігри та забави, спрямовані на фізичне загартування молодих козаків, а для старших — військові вправи та змагання. Значна увага приділялася національним звичаям та обрядам.

Козацька педагогіка грунтувалася на ідеях національної свободи, людської гідності, почутті господаря своєї землі. Традиції української етнопедагогіки творчо розвинув видатний філософ Григорій Сковорода. Він гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Григорій Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

Значний внесок в етнопедагогіку зробили українські письменники, які зберегли для нас джерела народної мудрості, де відображені й народні педагогічні погляди. Народні погляди на дитину та її виховання знаходимо в Тараса Шевченка, в Нечуя-Левицького, у Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка і Михайла Коцюбинського. Маємо також праці видатних педагогів, які замовчувалися довгі десятиліття: Софії Русової, Костянтина Ушинського, Григорія Ващенка та багатьох інших. Треба тільки зібрати це безцінне надбання народу, видрукувати і дати до рук нашим учителям, вихователям дитсадків, батькам. Егно-педагогіка як окрема дисципліна не вивчалась в жодному педвузі України. Нині з'являються перші курси цієї дисципліни, з яких уже постає цілісна система народної педагогіки українців, яка увібрала в себе досвід багатьох поколінь з глибокої давнини.
Так у Київському педагогічному університеті ім. М. Драгоманова доцентом Юрієм Руденком розроблений курс лекцій з української національної системи виховання. Майбутнім українським педагогам читаються лекції про сутність і особливості національного виховання, його філософські основи та історію становлення і розвитку, шляхи та засоби формування національних та загальнолюдських духовних цінностей. Українська етнопедагогіка нз думку Юрія Рудєкка має стати основою національної системи освіти та виховання. Він виділяє кілька розділів етнопедагогіки: народне дити-нознавство, народна дидактика, народна виховна практика (з її основою — батьківською педагогікою) та народна педагогічна деонтологія.

1. Народне дитинознавство має вивчати духовний світ дитини в різні періоди її життя: вікові та психологічні особливості дітей, їхнє мислення, емоції, світосприйняття. Кожна вікова група зумовлює певний вид догляду, виховання, навчання.

2. Батьківська педагогіка. Саме в родині — природному осередку зростання дитини — виховується любов до батьків, до родини, Батьківщини, до рідної мови, історії, культури, засвоюються основні моральні принципи, розвиваються почуття добра, совісті, справедливості тошо. Отже, батьки — головні природні вихователі дитини. Найкращі умови для виховання повноцінної людини — дає поєднання родинних і загальнонаціональних традицій, регіональних звичаїв, які підтримуються батьками і передаються дітям.

3. Народна дидактика. Головними напрямками народної дидактики є саме особиста праця дитини, дослідницький пошук, живе спілкування, в якому найкраще розвивається мислення й мовлення, пам'ять, воля, найкраще виявляється особистість дитини.

4. Народна педагогічна деонтологія (від гр. потрібне, необхідне) вивчає етичні проблеми; обов'язку, моральних вимог. Це головні ідеї та настанови, які передаються у спадок: любов до батьків, родини, хліба, рідної землі, піклування про молодших, співчуття і милосердя, вірність заповітам дідів-прадідів тощо.

Висновки до 1 питання: Отже, національну свідомість можна визначити як усвідомлення місця і ролі своєї нації в системі суспільних відносин, розуміння національних інтересів, взаємовідносин своєї нації з іншими соціально-етнічними спільнотами, які проявляються в ідеях, почуттях, прагненнях

ІІ Питання. Етнічна самосвідомість основні етапи її становлення.

ЕТНІЧНА СВІДОМІСТЬ

Етнічне - це культурно-історична своєрідність, яка відрізняє один народ від іншого, що є основою формування нації. Уявлення про етнічне формується індивідом на основі певного рівня освіти і культури. Самоідентифікація з тим чи іншим етносом можлива лише тоді, коли етнічне стало предметом осмислення особи.

Етнічність як суспільний феномен виступає одним з обовязкових, системоутворюючих факторів, що включає особливості мови, традиційних видів матеріальної культури та художньої творчості, обрядів і звичаїв, які й складають національну своєрідність, національну специфіку того чи іншого народу. Якщо людей, повязаних соціально-економічними та територіально-політичними відносинами, не обєднують етнічні особливості, то вони не можуть розглядатися національною спільнотою.

Кожна особа може по-різному уявляти свою належність чи неналежність до певної етнічної спільноти. Це називають етнічною компетентністю особи. Існує також і етнокультурна компетентність особи - це здатність людини вільно орієнтуватися у світі значень культури свого етносу, вільно розуміти мову, "коди", "шифри" цієї етнокультури і вільно творити цією мовою.

Мова власного етносу виявляється природною і діє на рівні підсвідомості, коли особа уявляє загальні принципи організації етнокультури. Етнокомпетентна особа легко відрізняє "своє" від "чужого", тобто відчуває межі своєї етнокультури і початок "мови" іншої культури. Отже, коди власної культури для такої особи є природними, звичними.

Люди одного етносу природньо засвоюють один і той же спосіб бачення світу, один і той же спосіб поділу його на категорії, спільну систематизацію чи типізацію. Таке природнє бачення є ніби-то самоочевидним. Воно існувало в найдавніші часи (в тому числі в наших Предків). Так, у Велесовій Книзі неодноразово наголошується "ми - русичі", "ми - славяни", а також зазначається, які племена є нашими родичами. Етнічна компетентність або некомпетентність особи має різні рівні, які визначаються як індивідуальними, так і суспільними факторами. Суспільні фактори в умовах соціалістичної системи, де інтернаціоналізація ставилася на рівень державної ідеології, стали причиною того, що етнічні орієнтації були послаблені. Зниження загальної етнічної компетентності в сучасних індустріальних суспільствах стало причиною суспільної невитребуваності цієї якості.

Етнічна компетентність тісно повязана з етнічною свідомістю: ці дві категорії перебувають у тісному прямопропорційному звязку: чим вища етнічна компетентність особи, тим вищий рівень її етнічної свідомості.

Етнічна самосвідомість особи - сукупність знань і уявлень про культуру, традиції, ідеали, цінності свого етносу, а також усвідомлення себе членом етносу, і місця свого народу серед інших народів.

Етнічна (національна) самосвідомість індивідів має різні рівні:

1) особи з низькою етнічною (національною) обізнаністю, майже або повністю асимільовані чужим (панівним, імперським) етносом, виявляються не тільки байдужими, але часто й ворожими до свого етносу; вони не додають, енерґії своєму народові, навпаки - діють як відцентрові сили розладу й розпаду етнічної цілості;

2) особи з поміркованою національною свідомістю також небагато користі дають для державотворення, оскільки їхня національна свідомість не настільки міцна, щоб активно виявляти її;

3) на думку американських вчених Дж. Маккея та Ф. Льюїса, високий рівень національної свідомості (максимальної етнічності) обєднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи, в забезпеченні її політичних, економічних, соціальних та інших інтересів.

Німецький етнолог Й. Гердер (1744-1803) розглядав культуру як "прояв національного духу". Національно орієнтована культура протистоїть "загальнолюдській культурі". Люди не можуть розвиватися, якщо вони не належать до певної культури. Саме в незалежних державах національна культура здатна і має можливість розвиватися вільно. Тому саме Гердер вважається й "винахідником" ідеї незалежності держави.

Безнаціональної культури не існує - це аксіома. Український психолог Дмитро Овсянико-Куликівський ще на початку ХХ ст. писав, що яскравість національних рис прямопропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Тут же він зазначає, що окремі субєкти, "які стоять у розумовому плані нижче середнього рівня, тим більше, слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак" (Психология национальности. - Петербург, 1922, с. 6).

Л. Гумільов, пропонує подивитися глибше на природу різних типів етнічної свідомості. Він стверджує, що кожен активний представник етносу є продовжувачем лінії своїх Предків, до якої він сам щось додає (ще одну перемогу, ще одну будівлю, ще один рукопис, ще один викуваний меч). Для таких людей характерна відсутність особистої користі. Вони люблять свою справу більше, ніж себе. Таке явище автор називає пасеїзмом (від ісп. рasse - минуле), тобто пристрасть до минулого, замилування минулим при байдужості (іноді навіть ворожості) до сучасного. Люди такого складу на початках етногенезу зустрічаються частіше. Чим менше їх стає, тим більші втрати відчуває етнос. Другим різновидом є актуалізм (від. лат. аctualis - справжній, сучасний).

Люди актуального типу, як правило, забувають минуле і не хочуть думати про майбутнє. Вони енергійні, навіть можуть бути мужніми, але те, що вони роблять, вони роблять особисто для себе. Якщо в етносі збільшується кількість таких людей, то надбання, накопичені Предками впродовж віків, втрачаються для етносу безповоротно. Третій тип футуризм (від лат. futurismo - майбутнє), це тип, який іґнорує не тільки минуле, але й сучасне заради майбутнього. Футуристи відкидають минуле, як те, що зникло, а сучасне, як неприйнятне, лише мрію сприймають, як реальність.

Таким чином, мусимо ствердити, що відроджувати українську державність будуть національно свідомі громадяни своєї держави. Якщо ж формування індивіда відбувається під перехресним впливом різних культур, втрачається цілісність його натури. Для таких людей, на думку Ю. Римаренка, характерні роздвоєність, внутрішня суперечливість, розлад із самим собою. Бо причиною цього є цілком зрозуміла неможливість поєднання особливостей різних, відмінних, а іноді й протилежних етнічних звичаїв, орієнтацій, культур. Всякі спроби усунення такої суперечності призводять до відкидання власної національної культури і засвоєння чужої, яка видається престижнішою. Отже, зявляються цілі покоління з нестійкою самосвідомістю, яка згодом перетворюється в нову (тобто чужу) свідомість.

Етнічна самосвідомість особи, як і колективна етнічна свідомість, зберігає память про давні види занять, освячені й оспівані в міфах, фольклорі народу, тобто зберігає і відтворює культуру в формах етнічного буття. Етнічна самосвідомість може здійснювати (реалізувати) себе в актах культурної творчості, що їх прийнято називати "культурним націоналізмом".

Колективна етнічна свідомість формується через розширення комунікаційних звязків. Народ - як інтеґральна особа, яка має свою "душу", як єдину психоінформаційну систему (М. Бердяєв, Й. Гердер, Гумбольдт). Колективна етнічна самототожність залежить від рівня етнічної компетентності окремих представників етносу. Тому для збереження національної самототожності чи не найважливішим чинником є духовна єдність, тобто належність всіх представників етносу до одного духовного і культурного світу.

Як писав Ю. Бромлей, "...неодмінною і найважливішою умовою його (етносу) існування як цілісної системи залишаються інтеґруючі функції культури. Позбавте етнос внутрішніх культурних звязків, і він неминуче асимілюється".

Щоб етнос не асимілювався, необхідно виробляти державницький підхід до проблем етносу, культури і етнічної освіти. Оскільки етнічне зумовлюється системою соціально-типової діяльності, то держава має спрямувати свою діяльність на вироблення суспільних етнічних цінностей та організацію національних інституцій, які мають займатися проблемами етнокультури та етноосвіти.

Єдність нації можлива лише тоді, як вважав С. Шелухін, - коли нація має єдину душу, єдину психологію, одну духовну культуру: "Єдина нація не має двох душ, й значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології - то вони вже два народи, дві нації".

Єдність етносу тримається насамперед на духовних засадах, сукупності структур колективної свідомості та колективної памяті. Расово-етнічні спільноти, що утворилися на основі єдності специфічних рис у культурі, побуті, психології та поведінці людей, звязаних історичною спільністю долі, перетворюються, особливо на Заході, у стійкий елемент соціальної структури суспільства. Ось чому західна концепція "етнісіті" вважає етнічний фактор рушійною силою суспільного прогресу.

Пошуки сутності й змісту української національної культури, її структури й генези нині займають одне з чільних місць в сучасних наукових дослідженнях. Однак, часто не розуміють важливого значення етнокультури для становлення сучасної національної культури (через плутанину в термінах, в основному етнос, нація розглядаються з точки зору стереотипів, навязаних глобальним мисленням). За такого розуміння етнічного, дослідники приходять до хибних висновків. Наприклад, декларується, що "консервація етнічного як самодостатнього типу суспільних звязків веде до атомізації суспільства, розпаду його на самоізольовані частини", наслідки якого нібито можуть "загрожувати самому існуванню держави як цілісності".

Однак, конкретно для України очевидними нині є наслідки глобалізації культури і спроби творення її на основі російського соціокультурного типу з усіма інтернаціонально значущими особливостями. Культури національних меншин України можуть розвиватися на основі своїх власних етнічних зразків, незалежно від культури автохтоного населення (титульної нації), і в цьому нема ніякої суперечності чи загрози, оскільки не може розпастися те, що ніколи не існувало як цілість. Багатонаціональна держава з нормальними законами і суспільними відносинами не повинна боятися "самоізольованості" культур, але навпаки заохочувати розвиток інших культур в їхньому самобутньому етнічному зразкові, не вилучаючи з нього ті чи інші складові, не обмежуючи власне етнічного.

Бо культура має яскраво виражену етнозахисну функцію. Чи не тому всі імперії прагнули якщо не знищити, то бодай знівелювати, спримітивізувати етнічні культури поневолених народів?

Глобальна культура є лише штучним витвором (хиткою конструкцією), яка не має власних етнічних спогадів, бо складається з різних етнічних елементів, на які вона залюбки розпадається при першій же нагоді. Це явище влучно охарактеризував М. Степико: "Будь-яка спроба створити глобальну культуру лише свідчить про множинність фольклорних спогадів та ідентичностей, пограбованих в імя створення цієї гігантської саморобки" (Буття етносу, К., 1998, с. 41). Не зважаючи на те, що ХХ ст. стало апогеєм інтернаціоналізації людства, намаганням витворити єдиного безнаціонального "загальноземного супермена", однак, людство і досі складається з різних народів, етнічних спільнот, кожна з яких є самобутньою.

Відповідно М. Костомаров визначає «етнічну самосвідомість» як усвідомлення народом власного і неповторного «духу народності», а саме: власної духовної сутності, власного місця в системі взаємодії з іншими народами, своєї ролі в історії людства, а також усвідомленням власного права на вільне незалежне існування. Необхідно зауважити, що генезис самосвідомості суб’єктів етнічного, реалізується на думку мислителя шляхом вияву таких компонентів їх духу народності як етнонім; компліментарність; етнічні орієнтації; етнічний стереотип поведінки; етнічний темперамент; етнічні цінності та ідеали тощо. Тобто осмислення вияву духу народності суб’єктів етнічного слід усвідомлювати як розкриття особливостей духовного виміру їх буття, для якого характерною є цілісність найбільш сталих унікальних і неповторних рис, ознак і явищ духовнокультурного розвитку його форм, у контексті яких формується своєрідна самосвідомість.

Одним із компонентів фізіологічного виміру буття української етносоціальної спільноти, який впливає на формування її етнічної самосвідомості, є на думку М. Костомарова їх етнічна самоназва, роль якої він розкриває в аналізі поняття «етнонім». Його необхідно розуміти в якості зовнішнього вияву самосвідомості членів у почутті одного етносу, ідентичність яких виявляється саме через усвідомлення себе – в ролі носія і виразника загальнонародної самоназви, відмінної від усіх інших етнонімів. У свою чергу, «етнонім» виступає в ролі невід’ємного єднального компонента суб’єктів певної етносоціальної спільноти.

М. Костомаров зауважує: «…под Русью разумели название, отличное от других Славянских частей, которое сделалось этнографическим названием южнорусского народа… с именем Руси для него издревле соединялось общее, сравнивающее, соединительное…». Становлення й утворення етносоціальної спільності східнослов’янських племен, він пов’язує з наявністю фіксованої самоназви – Київська Русь, яка сприймалася її суб’єктами однією з головних рис відмінності духу їх народності.

Також вагому роль відіграє спільність самосвідомості – усвідомленням суб’єктами української етносоціальної спільноти своєї єдності і відмінності від усіх інших подібних утворень.

Слід зауважити, що поняття «етноніма» інколи замінюється такою характеристикою, оцінка якої не завжди справедлива, але обумовлюється історичними обставинами. Мова йде про «етнічний образ», який у випадках відсутності єдиного, спільного етноніму для усіх членів етносоціальної народності суб’єктами української етносоціальної спільноти як запоруки їх цілісності (національної ідентичності), обумовлене специфікою історичного, соціально-економічного та духовно-культурного розвитку усіх форм її буття. Оскільки серцевиною, духовним ядром ідентичності української етносоціальної спільноти є національна ідея. «Національна ідея» зовсім не абстракція та не є відірваною від реальності. Аналізуючи «етнічне» та «національне» буття суб’єктів етнічного, необхідно визначити, що ключовою відмінністю у цих формах буття є співвіднесення «національної ідеї» із вищим щаблем розвитку духу народності української етносоціальної спільноти.

Отже, в ролі головного джерела формування національної свідомості українців виступає дух народності, своєрідність виявів якого у формах їхнього буття, осмислюється М. Костомаровим як результат впливу їх характеру на спосіб життя, закономірності їх історичного розвитку. Саме своєрідність характеру українців, як вияв духу народності в образі їх життя, й визначає, на думку мислителя, особливості їх історичної долі.

Саме в процесі становлення етнічної (а згодом й національної) самосвідомості українського етносу, формуватиметься духовно-політичне підґрунтя для його розвитку в статусі політичної нації з передовою громадянською свідомістю з можливістю міжнародного регіонального лідерства серед націй з близьким світоглядом та ліберально-демократичними цінностями.

Висновки до 2 питання:

1. Етнічне як природно-генетичний феномен проникає у всі сфери життя народів.

2. Знання кожної людини про належність її до певного етносу мають важливе значення для формування як окремої особистості, так і всього народу в цілому.

3. Етнічна самосвідомість матиме природній розвиток лише в політично незалежних державах, де створені належні умови для її формування.

4. Тільки особистості з максимальною етнічною самосвідомістю здатні зберігати свою етнічну спільноту, творити її державність.

5. Безнаціональної культури не існує, як не існує безнаціонального суспільства.

6. Високий рівень колективної етнічної свідомості сприяє зміцненню й консолідації етнічних спільнот, посилює етнічну енерґію.

7. Глобальної свідомості не існує, тому будь-які спроби створення штучних глобальних систем (єдиного світового уряду, єдиної всеземної релігії тощо) зазнають краху.

Викладач Орищин Л.С.

25

Національна свідомість. Етнічна самосвідомість