Основні методи етнопсихології Історія розвитку етнопсихології
Затверджую
в. о. завідувача кафедри теорії та методики практичної психології
професор
__________М.Й. Варій
“____”__________ 200__ р.
ПЛАН
проведення лекційного заняття з навчальної
дисципліни «ЕТНОПСИХОЛОГІЯ»
Спеціальність – «Практична психологія» «Психологія управління»
Курс – 2
Група (и) – ПП-21, ПП-22, ПУ-21, ПУ-22
Тема 2/1:„ Основні методи етнопсихології Історія розвитку етнопсихології”
Питання
1. Методологічні засади етнопсихології
2. Історія розвитку етнопсихології як науки
Час – 2 год.
Основна література:
1. Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002.
2. Пірен М. Основи етнопсихології. – К.,1996. – 385 с.
3. Павленко В.М., Таглін С.О. Етнопсихологія. – К.: Сфера,1999. – 408 с.
Додаткова література:
1. Андреева Г. М. Социальная психология. — М.: МГУ, 1988.
2. Бороноев А. О., Павленко В. Н. Этническая психология. — СПб.,1994
3. Гнатенко П. И. Национальный характер: Монография. — Днепропетровск, 1992.
4. Гнатенко П. И. Национальная психология: Монография. — Днепропетровск, 2000.
5. Гнатенко П. І. Український національний характер. — К., 1994.
6. Гнатенко П. И., Павленко В. Н. Этнические установки и этнические стереотипы. — Днепропетровск, 1995.
Навчальна мета
Вивчити: методологічні засади етнопсихології, концепції, школи та уявлення етнопсихології; дослідження видатних вчених і дослідників минулого і сучасності в галузі етнопсихології.
Розглянути: нові погляди сучасності в галузі етнопсихології; загальні закономірності розвитку дисципліни.
Виховна мета
Виховувати: вміння орієнтуватися у нових теоретичних та практичних розробках в галузі психології праці, історії розвитку дисципліни, порблематиці розвитку етнопсихології в Україні.
Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом
Інформаційно-технічне забезпечення:
Схеми, таблиці, наочні посібники.
ПЛАН
проведення заняття
|
№
п/п
|
Зміст
|
Час (хв.)
|
|
1
|
2
|
3
|
|
І
|
Вступна частина:
- перевірка наявності студентів, їх готовності до заняття;
- оголошення теми лекційного заняття і питань;
- надання основної та додаткової літератури за темою;
- визначення навчальної та виховної мети заняття;
визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;
|
до 10
|
|
ІІ
|
Основна частина:
1. Методологічні засади етнопсихології
Висновки до 1-го питання.
2. Історія розвитку етнопсихології як науки
Висновки до 2-го питання.
|
60
30
30
|
|
ІІІ
|
Підсумкова частина заняття
1) висновки до лекції;
2) відповіді на запитання;
3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності студентів і виставлення оцінок;
4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.
|
до 10
|
Лекція 2
Тема 2. Основні методи етнопсихології Історія розвитку етнопсихології.
Вступ
Етнопсихологічні знання містяться, хоча і у незначній кількості у працях античних філософів та істориків: Герфота, Гіппократа, Плінія, Таціта, та ін. В давній Греції в різних філософських школах було відмічено вплив оточуючого середовища на формування психологічних особливостей. Так, зокрема, Гіппократ висунув загальні положення згідно з якими всі відмінності між народами, зокрема, їх поведінка та звичаї пов’язані з природою та кліматом країни. Герфот є не лише батьком етнопсихології, але дотичний до становлення етнопсихології. Подорожуючи та знайомлячись з особливостями народів він у своїй праці “Історія” здійснив спробу пояснити особливості життя та характер різних народів, середовище, яке її оточує.
І Питання. Історія розвитку етнопсихології як науки
Мислителів Стародавнього світу вже цікавила проблема етнічних відмінностей, їхній вплив на побут і культуру народів; вони намагалися аналізувати характер того чи іншого народу.
Це питання порушували Гіппократ, Страбон, Платон, Теофраст і Ксенофонт.
Гіппократ у своїй праці “Про повітря, води, місцевості” підходив до даної проблеми з позицій географічного детермінізму, відзначаючи, що різниця між народами зумовлена розташуванням країни, кліматом та іншими природними чинниками. Цей підхід у подальшому підтримали інші вчені, і в науці склалася певна теорія — географічний детермінізм.
Платон, на відміну від Гіппократа, робить інший підхід. Він аналізує характер людей у зв’язку з соціально-політичним устроєм суспільства, в якому вони живуть. У своєму вченні про державу він наголошував, що характери людей формуються під впливом певної форми державного правління і що в людей буває стільки ж видів духовного складу, скільки існує видів державного устрою, а при його зміні духовний склад також змінюється.
Теофраст, учень Аристотеля, розглядає моральні риси людей як такі, що формувалися під впливом навколишнього соціального середовища. Оскільки в античному світі не було націй, то в давньогрецькій філософії ми не знайдемо поняття “національний характер”. Воно з’являється значно пізніше, коли в Європі виникають і розвиваються капіталістичні виробничі відносини.
Принципово новий етап у дослідженні етносів починається із середини ХVIII ст. Реальні процеси, що відбуваються в соціально-економічному житті західноєвропейських країн XVIII–XIX ст. побудили філософів і соціологів осмислити їх теоретично.
Г. Гегель, К. Гердер, К. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск’є розглядали у своїх працях такі поняття, як “нація”, “народ”, “національний характер”. У ХVІІ ст. поширився географічний детермінізм — вчення про те, що національний характер народу, його психологічні особливості визначаються географічним чинником.
Ш. Монтеск’є, відомий представник географічного детермінізму, так писав про визначення національного характеру кліматичними умовами: “Влада клімату сильніша від усіх інших влад... Народи жарких кліматів нерішучі, як старі люди, народи холодних кліматів відважні, як юнаки”. При цьому, підкреслював Ш. Монтеск’є, можна спостерігати зміну національного характеру: “Через зміни клімату: у північному кліматі ви побачите людей, у яких мало вад, та немало чеснот, багато щирості й прямодушності. При наближенні до півдня ви начебто віддаляєтесь від самої моралі: поряд із посиленням пристрастей помножуються злочини. У країнах із помірним кліматом ви побачите народи непостійні у своїй поведінці та у своїх хибах і чеснотах, оскільки недостатньо визначені властивості клімату не в змозі зробити їх стійкими. У кліматі занадто жаркому тіло зовсім втрачає силу, а розслаблення тіла переходить і на душу: така людина до усього байдужа, не здатна ні на який благородний вчинок, ні на яке виявлення благодушності, всі його схильності набувають пасивного характеру, лінощі стають щастям; там радше будуть терпіти покарання, аніж спонукати себе до діяльності духу, рабство їм здаватиметься легшим, ніж розумові зусилля, які необхідні для того, щоб самим керувати собою”
Д. Юм, англійський філософ, сучасник Ш. Монтеск’є, виступав проти теорії географічного детермінізму. Замість географічного детермінізму він висуває іншу теорію, згідно з якою всі розумні істоти, включаючи людину, живуть не відокремлено одне від одного, а тяжіють до спілкування та об’єднання. Люди вступають у контакти, в результаті яких схожі схильності та звички передаються один одному. У подальшому ці схильності, а також звички передаються від однієї групи до іншої. І нарешті, об’єднання людей в одну політичну організацію, вирішення ними багатьох спільних питань, пов’язаних з обороною, торгівлею, управлінням, приводять до утворення не тільки спільної мови, спільних схильностей, а й національного характеру.
Велике місце в історії етнопсихологічних досліджень мають праці І. Канта.
І. Кант один з перших почав вживати такі поняття, як “народ” і “нація”, і визначив ці поняття.
Народ, за І. Кантом, — це об’єднана у тій чи іншій місцевості велика кількість людей, що становить єдине ціле.
Нація — це частина народу, що через спільне походження признає себе об’єднаною в одне громадянське ціле.
Кожен народ, вважав І. Кант, має свій характер. Основний прояв національного характеру — це ставлення до інших народів, гордість за свою державну та суспільну свободу. Кант визнавав вплив географічного фактора на національний характер, але при цьому стверджував, що клімат і ґрунт, також як і спосіб правління, не є основою характеру народу. Основою ж характеру він вважав ті риси предків, які закріплені генетично і передаються з покоління у покоління. Це доводиться тим, що при зміні місця проживання та форм правління характер народу, як правило, не змінюється — зберігається мова, рід занять, костюми. Значним внеском у народознавство була спроба І. Канта зробити порівняльний аналіз характерів європейських народів — німців, французів, англійців, іспанців, італійців. Причому німецький філософ наряду із сучасниками розглядає як позитивні, так і негативні риси, що властиві кожному з народів.
Думка про те, що у національному характері кожного народу присутні як позитивні, так і негативні риси, є тим раціональним моментом, що внесла філософська та суспільно-політична думка ХVIII ст. у дослідження цього феномена.
Г. Гегель у праці “Філософія духу” відзначає, що національний характер — це прояв суб’єктивного духу в різних природних умовах, які по суті визначають специфіку духовного світу націй та рас, особливий дух народу.
Крім того, Г. Гегелем були вирішені деякі методологічні питання. Так, він виступив проти ототожнення понять характеру, стверджуючи, що вони різняться за змістом. Якщо національний характер — це риса національної спільноти, то темперамент — риса індивідуума.
У другій половині ХІХ ст. настає новий етап становлення етнічної психології як самостійної дисципліни. Цей етап пов’язаний перш за все з іменами Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта, Г. Лебона.
Зародилась ідея створення спеціальної науки, що поєднуватиме історико-філологічні дослідження із психологічними. Вона отримала назву “психологія народів”, або “етнічна психологія”. Початковий задум було викладено у редакційній статті першого номера “Журналу порівняльних досліджень мови” (1852), а в 1859 р. Г. Штейнталь разом із М. Лацарусом почали видавати спеціальний журнал “Етнічна психологія та мовознавство”. Основним завданням етнічної психології, або психології народів, вважалося дослідження специфічних способів життя та форм діяльності духу в різних народів.
Г. Штейнталь і М. Лацарус розрізняли два класи наук: предметом одного з них є природа, предметом іншого — дух. Народна психологія, вважали вчені, — це наука про “дух народу”, вчення про елементи та закони духовного життя народів. Вона складається з двох частин: абстрактної та конкретної. Конкретна відповідає на запитання: “Що таке народний дух і які його елементи та закони?”; вивчає закони, які необхідні для всіх народів, і називається народно-історичною психологією. Практична — описує та характеризує окремі народи і називається психологічною етнологією. Джерелами знань про народний дух є мова, міфи, релігія, мистецтво, традиції та обряди, а також історія народу в цілому. Великою заслугою Г. Штейнталя і М. Лацаруса є те, що вони першими спробували побудувати систему етнічної психології як науки. Концепцію “народного духу” розробляв також французький соціолог Г. Лебон у праці “Психологія народів і мас”, у якій історія держав розглядається як наслідок характеру народу, який називає “психічним складом”. Народна душа, яка складається із загальних почуттів, інтересів і вірувань визначає історичний процес і повинна вивчатись через елементи цивілізації: мову, ідеї, вірування, мистецтво, літературу.
Г. Лебон вважав, що існує різниця у структурах психіки різних народів і рас. Причому різниця настільки велика, що говорити про рівнозначність народів і рас неможливо. Отже, за теорією Г. Лебона, існують народи нижчі та вищі, причому до вищих народів належать тільки європейці. Такі помилки в теоретичних викладках стосовно нерівнозначності народів і рас, привели Г. Лебона у табір апологетів колоніалізму та расизму.
Засновником “школи народів” і вченим, який здійснив значну розробку етнопсихологічної концепції, був німецький учений В. Вундт. Його праці, зокрема “Проблеми психології народів” послужили поштовхом до розвитку соціальної психології, зокрема такої її гілки, як психологія великих соціальних груп.
У своїх дослідженнях В. Вундт виходив з того, що оскільки народна душа така ж реальність, як й індивідуальна, то і вивчати її потрібно також детально, як й індивідуальну душу. Душа народу, вважав В. Вундт, це не просто сума уявлень індивідів, а їхній взаємозв’язок і взаємодія, котра вивчає нові, специфічні явища та закони.
Народна душа, за В. Вундтом, це вищі психічні процеси, що виникають при спільному житті багатьох індивідів, тобто народна душа — це зв’язок психологічних явищ, сукупний зміст душевних переживань, загальні уявлення та почуття.
Душу народу В. Вундт пропонує вивчати методом аналізу конкретноісторичних продуктів творчості народу: мови, міфів, звичаїв. Мова народу, за теорією В. Вундта, ідентична розуму; міфи — почуттям; звичаї — волі в індивідуальній психології.
Крім цього, В. Вундт провів межу між психологією народів та індивідуальною психологією, відзначаючи, що психологія народів — це самостійна наука, яка існує поряд з індивідуальною психологією, і хоча вона користується послугами останньої, але й сама значно допомагає індивідуальній психології.
В Україні теж активно досліджувались проблеми етнопсихології. Ними займались учені, філософи, письменники та суспільні діячі. Значний внесок у дану сферу зробили М. Костомаров, П. Чубинський, Філарет, О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський.
М. Костомаров у праці “Дві руські народності” писав про те, що на національний характер впливає як географічне положення, так й історичні обставини. У зв’язку з цим різноманітний етнічний склад населення України він пояснює тим, що українці традиційно працювали в інших країнах і служили у військах інших держав, що, у свою чергу, пояснює дух терпимості й відсутність національної гордині та зверхності.
У багатьох працях підкреслювався демократизм українців, особливі нахили до музики та співу, особливе залюблення у природу, що пронизує український фольклор. Але ці окремі описування, на думку сучасного дослідника В. Хруща [16], не давали цілісної характеристики українській нації.
Значно доповнив цю характеристику О. Потебня, який запропонував принципово новий напрям розвитку досліджень етнопсихології.На відміну від традиційних досліджень, у яких предметом був національний характер, або особливості певного етносу, О. Потебня запропонував досліджувати механізми формування психології етносу. У таких працях, як “Думка та мова”, “Мова і народність”, “Про націоналізм”, він розглядає поняття “народність” як таке, що відрізняє один народ від іншого, тобто становить його національну своєрідність.
О. Потебня рішуче виступав проти ідеї стирання національних відмінностей та злиття народів, яке начебто є необхідним наслідком прогресу в житті суспільства.
Цікавою з точки зору етнопсихології є також праця Д. Овсянико-Куликовського “Психологія національності”, в якій автор визначає механізми та засоби формування психологічної своєрідності націй. Слідом за О. Потебнею, Овсянико-Куликовський також вважав, що мова — це стрижень народної психіки і що національна своєрідність полягає в особливостях мислення.
Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології другої половини ХІХ ст., можна зазначити, що проблематика досліджень поділялась на три групи:
1) дослідження національного характеру народу або певної нації;
2) дослідження механізмів формування етнічної специфіки;
3) дослідження проблем національної самосвідомості.
У радянській Росії проблемами етнопсихології у 20–30 роки ХХ ст. займались Г. Шпет, В. Бехтерев, Л. Виготський, А. Лурія. Велика увага приділялась питанням предмета і методів етнопсихології.
Поряд з іншими галузями психологічної науки етнопсихологія була засуджена як “буржуазна” наука і такою вона залишалась дуже довго. Ще у 1964 р. в енциклопедичному словнику етнопсихологія визначається як одна з гілок буржуазної психології.
І хоча поступове повернення до проблем етнопсихології стало помітним вже в 60-ті роки, розквіт досліджень у цій сфері почався тільки після розпаду СРСР, коли стало зрозуміло, що єдина нація — радянський народ — так і не стала реальністю.
Відродження вітчизняної етнопсихології почалось у 60-х роках ХХ ст. у зв’язку з дискусією, що розгорнулася на сторінках журналу “Вопросы истории” щодо національного питання. Дискусія була присвячена проблемам нації. Уточнювався предмет етнопсихології, її категорійний апарат й окремі експериментальні методики. Нарешті було знято табу з етнопсихологічних досліджень. Але, незважаючи на це, розробка проблем етнопсихології рухалася досить мляво. Теоретичні праці в основному були присвячені критичному аналізу зарубіжних концепцій етнопсихології, а також дискусіям про категорійний апарат етнопсихології.
Дослідження 70–90-х років порушили такі питання:
- до якої дисципліни належить етнопсихологія: до етнографії (С. Арутюнов, А. Решетов), до соціальної психології (І. Кон, В. Козлов, Л. Дробіжева) чи до загальної психології (Г. Старовойтова);
·- що є предметом дослідження етнопсихології: психічний склад етносу; національний характер чи вивчення окремих рис та особливостей психіки людей, які утворюють етнос;
·- якою має бути логіка досліджень: чи спочатку шукати відповідь на питання про існування психічних відмінностей між народами, про те, як вони проявляються та як їх досліджувати, а вже потім визначати поняття “психічний склад”, “національний характер”, чи, навпаки, йти від цих понять;
·- як застосувати теорію діяльності О. Леонтьєва та його концепцію єдності психічної та практичної діяльності для пояснення психічної своєрідності етносу й причини психічних відмінностей між різними етносами.
Особливого піднесення дослідження у сфері етнопсихології набули в останні роки. Це пов’язано, з одного боку, із загостренням міжетнічних стосунків після розвалу СРСР, що, у свою чергу, викликало нагальну потребу у психологічних розробках етнічної проблематики, а з іншого — з початком політичної гласності, що зняла офіційні та неофіційні заборони з етнопсихологічних досліджень. З арени історії зійшла міфічна нація — “радянський народ”, а на її місце прийшли реальні нації та народи з їх реальними та непростими проблемами.
Отже, зараз триває реальне відродження етнопсихології: робляться спроби окреслити основні напрями розвитку етнопсихологічних досліджень, починає формуватися власний методичний апарат вітчизняної науки, проводяться етнопсихологічні дослідження серед різних груп населення країни.
За останні роки стрімко зросла кількість дослідників, які вивчають проблеми етнопсихології, збільшується потік публікацій, виходять спеціалізовані збірники та посібники, викладаються спецкурси у вищих навчальних закладах, проводяться тематичні конференції, відкриваються перші лабораторії для вивчення проблем етнопсихології.
Висновки до 1 питання: Отже, підсумовуючи висновки розвитку етнопсихології можна зазначити, що проблематика досліджень поділялась на три групи:
1) дослідження національного характеру народу або певної нації;
2) дослідження механізмів формування етнічної специфіки;
3) дослідження проблем національної самосвідомості.
ІІ Питання. Методологічні засади етнопсихології
Етнічна психологія, як й інші психологічні галузі, дотримується мето дологічних принципів, прийняті у загальній психології:
• єдності психіки та діяльності;
• детермінізму;
• відображення;
• конкретно-історичного;
• системного;
• особистісного підходу.
Але в етнопсихології як окремій науковій галузі існують і власні методологічні принципи.
Зокрема, В. Хрущ пропонує принципи, яких потрібно дотримуватися при зіставленні різних націй.
1. Принцип обґрунтованості та достовірності
Національно-психологічні особливості повинні порівнюватись на основі чітко обґрунтованих показників у рамках своєрідності того класу психологічних феноменів, які становлять зміст і структуру певної діяльності. Тобто критерії дослідження повинні бути чітко обґрунтованими.
2. Принцип порівняння та зіставлення значимих величин
Порівнюватись і зіставлятись повинні істотні, значимі величини національної психології, які визначають специфіку функціонування останньої.
3. Принцип історично-гносеологічного підходу
Порівняння та зіставлення мають вестися на основі врахування умов, у яких, з одного боку, формувались національно-психологічні феномени, а з іншого — проводились дослідження.
4. Принцип соціального підходу
Сутність національно-психологічних особливостей певної групи потрібно аналізувати також з урахуванням її соціального статусу. Адже вивчення цих особливостей не є самоціллю. Воно необхідне для аналізу діяльності представників конкретних спільностей, виховної роботи з ними, оптимізації їхніх стосунків з іншими етнічними групами В етнопсихології умовно виділяють два основних типи досліджень.
Кроскультурні дослідження, котрі полягають у тому, що підбирається будь-яка психологічна методика, адекватна поставленим завданням, і за її допомогою проводяться дослідження двох або кількох груп, утворених представниками певних етнічних спільнот. Отже, специфіка кроскультурного етнопсихологічного дослідження полягає в тому, що дослідження проводяться паралельно в кількох групах піддослідних, що належать до різних культур. Результати, отримані в різних групах, порівнюються та аналізуються. Акцент, залежно від орієнтації дослідника, ставиться або на пошуку відмінностей у результатах вибірки, або на підкресленні схожості якихось суттєвих моментів.
Останнім часом стає очевиднішою недоцільність жорсткого протиставлення двох орієнтацій — або на пошуки відмінностей, або на пошуки схожості. Стає актуальною необхідність комплементарних досліджень і цілісного аналізу як загальних моментів, так і відмінних.
Слід зазначити, що у кроскультурних дослідженнях, попри їх простоту, доступність і легкість застосування, існує цілий ряд серйозних проблем. Наприклад, перед дослідниками постійно постає питання про валідність1 методик. Справа в тому, що кожна конкретна методика створюється в певній країні та спрямовується на піддослідних даної культури.
Отже, постає запитання: наскільки можливе її використання в інших країнах?
Ця проблема знайшла, зокрема, одне зі своїх розв’язань у створенні так званих “вільних від культури тестів”, що мало особливе значення для дослідження інтелектуальних здібностей. Але ця задача виявилась складнішою, ніж уявлялося спочатку. Так, дослідники зіткнулись з тим, що навіть ставлення до процедури експерименту в різних етнічних групах не однакове.
Наприклад, В. Портеус, який створив тест-лабіринт для вивчення інтелектуальних здібностей, був впевнений, що його невербальний (тобто неопосередкований мовною діяльністю експериментатора) тест може вважатися вільним від впливу культури. Цей тест було запропоновано австралійським аборигенам, і тут з’ясувалося, що вони просто не в змозі виконати інструкцію. Адже вони звикли, що рішення приймається тільки після колективного обговорення, тому вони, по-перше, відмовились приступати до виконання завдань без попереднього з’ясування думки старійшин племені. По-друге, вони не могли погодитися з тим, що сам експериментатор, якого вони урочисто проголосили почесним членом їхньої общини, відмовляється брати участь в обговоренні завдань тесту та допомагати їм.
Очевидно, що такі казуси і дали підставу Ф. Гудинафу, автору відомого тесту “Намалюй людину” (що також належав до розряду “вільних від культури”) у 1950 р. стверджувати, що спроби створення “вільних від культури” методів приречені на невдачу. Ця позиція, котру підтримало багато дослідників, привела до того, що в останнє десятиріччя акцент у кроскультурних дослідженнях переміщується з кількісних показників на глибинний та різнобічний аналіз результатів. Окрім зазначеної проблеми, перед психологами, які займались порівняльними міжетнічними дослідженнями, постають й інші питання. Наприклад, чи зможе дослідник об’єктивно та неупереджено порівнювати особливості своєї культури та “чужої”, чи він має право вивчати тільки ті етнічні групи, до яких сам не належить. Перед ученими також завжди постає проблема комунікації. Наприклад, якщо дослідник приїхав вивчати чужу для нього культуру, то чи можна стверджувати, що він та його піддослідні будуть правильно розуміти одне одного і що зроблені ним висновки не будуть результатом помилок, які виникають при спілкуванні представників різних культур. Ці та інші проблеми постають щораз перед психологами, що займаються кроскультурними дослідженнями.
Дослідження етнопсихології певних груп
Отже, другий напрям, що може бути виділений в етнопсихології, не планує проведення міжкультурних досліджень. Об’єктом дослідження він вважає етнічну свідомість і самосвідомість, ставлення певного етносу до інших етнічних груп, специфіку автостереотипів і гетеростереотипів, етнічних установок тощо. Реалізація цього напряму вимагає або створення спеціальних оригінальних методів дослідження, або модифікації вже існуючих у психології методів дослідження свідомості та поведінки, які можна було б застосувати до вивчення специфічного об’єкта.
Найопрацьованішою сферою досліджень етнічної свідомості в цьому напряму є сфера етнічних стереотипів, що досить широко представлена як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі Природний експеримент в етнопсихології вперше був запропонований американським психологом Р. Лап’єром. У 1934 р. він подорожував Америкою з молодим подружжям китайців. (Нагадаємо, що на той час до китайців у США було негативне ставлення). За час подорожі вони зупинились у 67 готелях і пообідали в 184 ресторанах. Їм лише один раз відмовили у прийомі.
Через шість місяців, що минули з часу їхньої подорожі, Р. Лап’єр розіслав 250 листів власникам тих самих готелів і ресторанів з єдиним питанням: як вони поставляться до того, що представники китайського етносу будуть їхніми відвідувачами? Р. Лап’єр отримав 92 % негативних відповідей. Таким чином, було зафіксовано невідповідність реальних дій та словесних (вербальних) відповідей. Цей результат у подальшому отримав назву “Парадокс Лап’єра” і започаткував широку дискусію про співвідношення поведінки та вербальних установок.
Природний експеримент Р. Лап’єра став прототипом цілої серії схожих досліджень. Причому, якщо в експерименті Р. Лап’єра негативне вербальне ставлення вступало в суперечність з позитивними щодо представників іншої етнічної групи, то в інших дослідженнях спостерігалося зворотне співвідношення. Але важливим у цих дослідженнях був сам факт того, що невідповідність існувала, і з цього було зроблено певний висновок: якщо метою дослідження є прогнозування будь-яких особистісних дій або вчинків, то ці дії та вчинки потрібно вивчати безпосередньо, а не покладатись на словесні заяви про наміри.
Таким чином, було створено основу для впровадження природного експерименту в практику.
У подальшому було розроблено кілька основних методик дослідження ставлення до певної етнічної групи. Так, для вивчення ставлення до тієї чи іншої групи використовують техніку, запропоновану Р. Бохнером. В один і той самий день у “Рекламі” з’являються дві аналогічні об’яви: “Молода сім’я без дітей зніме невеличку квартиру…” Об’яви відрізняються тільки вказаною у них національністю подружжя. Даються два номери телефону, за яким помічники експериментатора фіксують кількість дзвінків за цими об’явами. Чим більше буде дзвінків на якусь конкретну об’яву, тим, як вважає автор, краще буде ставлення до зазначеної в об’яві етнічної групи.
Дослідження етнічних стереотипів методом “підбору рис”
і “вільного описування”
Майже одночасно з аналізом етнічних взаємовідносин за допомогою природного експерименту почалось лабораторне вивчення етнічних стереотипів. Першим таким дослідженням вважається експеримент, проведений у США в 1933 р. В. Катцем і Д. Брейлі. Попередньо дослідниками було складено список характеристик особистості. Піддослідним (студентам Прінстонського університету) пропонувалося вибрати з 84 рис особистості, що зафіксовані в списку, такі, які, з їхньої точки зору, найхарактерніші для кожної з десяти національних груп: американців, англійців, китайців, німців, євреїв, італійців та ін. Сукупність рис, що вибиралась піддослідними для характеристики того або іншого етносу і становила, з точки зору авторів методики, існуючий в американському суспільстві стереотипний образ певної національної групи.
Варіант методики, що запропонували В. Катц і Д. Брейлі, у своїй первинній формі вже майже не застосовується. Він трансформувався у створення “вільних портретів”, тобто в самостійне довільне формулювання респондентами1 набору типових характеристик будь-якої етнічної групи. Кількість якостей, що повинен назвати піддослідний, залежно від мети експерименту, може бути або обмеженим (наприклад, трьома чи десятьма), або довільним і необмеженим.
Існує також варіант методики, коли експериментатор в інструкції підкреслює можливість вживання у вільному описуванні не тільки рис характеру та ознак, характерних, з точки зору респондента, для певної етнічної групи особливостей поведінки, мови, зовнішнього вигляду, одягу, кухні тощо. Інформація, отримана за допомогою такої техніки, дає можливість скласти цілісний та різнобічний образ (стереотип) будь-якого етносу, що існує в будь-якого народу.
Використання асоціативного експерименту в етнопсихології
Асоціативний експеримент порівняно з методикою “вільного описування” та “підбору рис” — це ще один, вищий, щабель у наданні свободи реакцій піддослідному.
Виділяють такі основні різновиди асоціативного експерименту:
1) спрямований асоціативний — обмежено кількість реакцій на слово-стимул, а також визначено клас реакцій (наприклад, на стимуліменник повинна бути і реакція, що виражена іменником);
2) вільний асоціативний (найрозповсюдженіший) — обмежена кількість реакцій, але у виборі власне самих реакцій піддослідні вільні;
3) вільний асоціативний з безліччю реакцій — у цьому випадку піддослідний не обмежений ні у кількості реакцій, ні у їхній спрямованості, більш того, експериментатор стимулює максимальну різноманітність і чисельність реакцій.
Кроскультурний порівняльний аналіз асоціацій, які викликає певний стимул
Прикладом цього типу дослідження може бути вивчення етнічної специфіки асоціацій, де стимулами використовувались назви кольорів. У результаті дослідження з’ясувалось, наприклад, що стимул “жовтий” у росіян асоціюється із кульбабою, в українців — із соняшником, у французів — із золотом і яєчним жовтком, в американців, казахів і киргизів— з маслом, а в узбеків — з просом. На стимул “червоний” росіяни дають такі етноспецифічні реакції, як “жовтень”, “партизан”; американці — “колір шкіри”, поляки — “шапочка”. Білий колір в американців викликає асоціацію “дім”. Зелений колір в узбеків — “чай” тощо.
Вивчення етнічної свідомості та етнічних стереотипів
Схема проведення такого дослідження дуже проста: піддослідному називаються слова-стимули, серед яких є назви етнічних груп (бажано, у множині) — “росіяни”, “українці”, “роми” та інше, залежно від мети досліджень.
Асоціативний експеримент проводиться, як правило, на великій вибірці, і на основі отриманих даних будується таблиця частотного розподілу слів-реакцій на кожне слово-стимул. Найбільша кількість однакових реакцій на один і той самий стимул-назву етнічної групи і буде визначати етнічний стереотип.
Кольоровий тест стосунків. Цікаві можливості в плані вивчення етнічної свідомості відкриває “Кольоровий тест стосунків” А. Еткінда.
Для запровадження тесту з метою вивчення етнічних стосунків респонденту видають набір кольорових карток тесту М. Люшера (вісім карток) та список (у найпростішому варіанті з восьми найменувань) тих етнічних груп, ставлення до яких потрібно з’ясувати.
В інших варіантах методики замість карток тесту М. Люшера використовувались картки з геометричними фігурами або іншим стимульним матеріалом, оскільки головною метою в цьому дослідженні є не асоціативний експеримент, а зіставлення стосунків, що декларуються з реально діючими.
Тестування проводиться індивідуально і без обмеження часу. Експеримент проводиться у три етапи.
1. На першому етапі піддослідному пред’являють набір карток і список етнічних груп. Пропонується розглянути їх і до кожної етнічної групи підібрати відповідний колір. Даючи інструкцію, експериментатор повинен наголосити, що при добиранні кольору респондент не повинен орієнтуватись на будь-які чисто зовнішні ознаки (колір національного одягу або колір національного прапору).
2. Після виконання попереднього завдання піддослідному показують набір карток тесту М. Люшера і пропонують розкласти їх за рівнем привабності.
3. Коли піддослідний закінчує розкладку кольорів, йому пропонують список етнічних груп (бажано, щоб він також був у формі набору карток), який показували на першому етапі і пропонується розкласти їх за вподобанням (що і буде декларованою системою етнічних уподобань).
Результати всіх трьох етапів фіксуються в протоколі. Інтерпретація отриманих даних базується на ідеї, згідно з якою в людини існує декларативна система етнічних уподобань і реальна, що визначає її поведінку в цій сфері. Вони можуть збігатися, у випадку чіткого усвідомлення респондентом істинної ієрархії його етнічних уподобань, але й можуть значно відрізнятись.
Послідовність операцій з обробки результатів така: дані третього етапу інтерпретуються як декларативна система етнічних уподобань. У результатах розкладки першого етапу беруть етнічну групу, що має найвищий ранг у декларованій системі (3 етап) і встановлюють, з яким кольором вона асоціюється. Потім з’ясовують, яке місце цей колір посідає в системі уподобань кольорів (2 етап) — воно буде відповідати рангу даного етносу в реальній ієрархії етнічних уподобань. Аналогічна процедура проводиться для етнічної групи, що посідає друге місце в декларативній системі, потім — третє і далі, до восьмого місця. Таким чином буде встановлена реальна система етнічних уподобань. Цю систему необхідно порівняти з декларованою ієрархією. Порівняльний аналіз проводиться у кожній етнічній групі. Порівнюється різниця рангів декларативної та реальної ієрархії. Тут також можна обчислити різницю рангів, що займає кожна етнічна група як у одній, так і у другій системах (декларованій та реальній), визначивши показник адекватності усвідомлення ставлення до етносів.
Метод інтерв’ю рідко використовується у психологічній практиці. Вільний характер подачі матеріалу, складність його подальшої обробки та інтерпретації викликають недовірливе, обережне ставлення до цього методу.
Цікавий підхід до методу інтерв’ю в етнопсихології був здійснений голландським ученим Томасом Ван Дейком. Згодом його апробував та адаптував вітчизняний психолог В. Петренко. В. Петренко після апробації цього методу зазначив, що аналіз розповідей, зібраних під час інтерв’ю, дає досить багату інформацію про характеристики етнічної свідомості, особливо якщо в процедуру його проведення внести ряд змін, які дають можливість повніше використовувати цей метод.
По-перше, інтерв’ю має бути формалізованим (мати чітку схему), щоб розповіді респондентів можна було порівнювати. По-друге, інтерв’ю має бути не про якийсь етнос взагалі, а про ситуації взаємодії з представниками конкретних етнічних груп. Причому аналіз буде значно багатший, якщо побудувати його на порівняльному принципі, тобто не обмежуватись вивченням одного стереотипу. А дослідити ситуації взаємодії з представниками кількох етнічних груп, у тому числі з тою, до якої належать ті, у кого беруть інтерв’ю.
І нарешті, оскільки цей метод є специфічним, краще застосовувати його не ізольовано, а в комплексі із звичнішими психологічними методами дослідження.
Висновки до 2 питання: у етнопсихології умовно виділяють два основних типи досліджень: кроскультурні дослідження, і дослідження етнопсихології певних груп.
22
Основні методи етнопсихології Історія розвитку етнопсихології