РЕГУЛЮВАННЯ ТА СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ

ТЕМА 6. РЕГУЛЮВАННЯ та СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ

6.1. Державне регулювання та стимулювання інноваційної діяльності.

6.2. Організація винахідницької діяльності.

6.1 Державне регулювання та стимулювання інноваційної діяльності

Необхідність державного регулювання інноваційних процесів зумовлюється не лише їх загальнонаціональним значенням, а й економічним змістом. З одного боку, в сучасних умовах інновації стають основним засобом збільшення прибутку підприємства за рахунок кращого задоволення попиту, зниження виробничих витрат у порівнянні з конкурентами. З другого боку, за сучасних умов господарювання численні науково-технічні результати не могли б бути впроваджені в господарську практику, оскільки, наприклад, окремим підприємствам неможливо сконцентрувати кошти, необхідні для здійснення інновацій; існують інновації, які не можуть здійснюватися на комерційній основі (безпека, екологія і т. ін.); інноваційні проекти характеризуються високим ступенем імовірності, тому необхідні стимули, щоб підприємець віддав перевагу інноваційному проекту, а не менш ризиковому.

Вищевказані характеристики інновацій визначають функції держави по регулюванню інноваційної діяльності:

  1. Акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації.
  2. Координація інноваційної діяльності.
  3. Стимулювання інновацій.
  4. Створення правової бази інноваційної діяльності.
  5. Кадрове забезпечення інноваційної діяльності.
  6. Регулювання соціальної та екологічної направленості інновацій.
  7. Формування науково-інноваційної інфраструктури.
  8. Регулювання міжнародних аспектів інноваційної діяльності.

Інструментом переходу суспільства до інноваційного типу розвитку повинна стати інноваційна політика держави, яка повинна включати в себе комплексну систему заходів по стимулюванню, розробці, управлінню, плануванню і контролю процесів інноваційної діяльності в сферах науки, техніки і виробництва.

Інноваційна політика держави вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою відповідного правового та економічного механізму з метою ініціювання і підвищення ефективності інновацій.

Метою інноваційної політики провідних країн світу є зростання внеску науки і техніки в розвиток економіки країн, забезпечення прогресивних перетворень в галузях матеріального виробництва, підвищення конкурентоспроможності національної продукції на світовому ринку, забезпечення функцій безпеки держави, покращення екологічної ситуації, а також створення умов для розвитку наукових напрямків для піднесення рівня вітчизняної науки.

Згідно із Законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Виходячи з цієї мети, держава визначає пріоритетні напрямки розвитку інноваційної діяльності та обирає основні шляхи підтримки підприємств, що закріплюється прийняттям відповідних державних чи регіональних програм.

Об’єктом інноваційної політики є ресурсний потенціал країни, де центральне місце посідає інтелектуальний потенціал. Це пояснюється обмеженістю традиційних ресурсів та можливістю необмеженого залучення інтелектуального потенціалу в господарську діяльність.

Основними принципами державної інноваційної політики є:

  • орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;
  • визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;
  • формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;
  • створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;
  • забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності;
  • ефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;
  • здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захист вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;
  • фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;
  • сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;
  • інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;
  • підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

На державному рівні впливати на інноваційну діяльність підприємства можна двома шляхами:

через створення економічних умов, що стимулюють розробку нових видів техніки і технологій податкову, амортизаційну, патентну і фінансово-кредитну політику, систему державних замовлень, створення наукових технопарків і інших технопаркових структур тощо;

через пряме або непряме фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.

За рівнем і формами підтримки інноваційної діяльності в світовій політиці розрізняють державні стратегії активного втручання, децентралізованого регулювання та змішані.

Сутність стратегії активного втручання полягає в ставленні держави до наукової інноваційної діяльності як головної складової економічного зростання національного господарства. У такому випадку держава бере на себе активну роль у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, в організації та фінансуванні важливих програм і проектів (приклади: Франція, Японія, Нідерланди). Стратегія децентралізованого управління складніший механізм участі держави в інноваційній сфері. Держава в цій стратегії відіграє провідну роль, проте будуть відсутні жорсткі директивні зв'язки. У США це набрало форми загальнонаціональної компанії за дебюрократизацію, дерегламентацію й дерегулювання. Значно ширше використовуються методи “управління ініціативою”, орієнтовані на стимулювання ініціативи господарюючих суб’єктів

Змішана стратегія використовується в країнах, де в економіці значну частину становить державний сектор, наприклад, у Швеції.

6.2. Організація винахідницької діяльності

Основою правового регулювання інноваційної діяльності є Закони України “Про основи державної політики України в сфері науки і науково-технічної діяльності”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки”, “Про охорону прав на знаки для товарів та послуг” та ін.

Центральне місце в правовому полі регулювання винахідництва посідають правові аспекти охорони інтелектуальної власності.

Призначення правового регулювання інтелектуальної власності в широкому розумінні полягає в охороні і стимулюванні розвитку інтелектуального потенціалу країни.

Інтелектуальна власність сукупність авторських та інших прав на результати інноваційної діяльності, що охороняються законодавчими актами держави. Дане поняття передбачене конвенцією, що заснувала Всесвітню організацію інтелектуальної власності. Завдання організації сприяння охороні інтелектуальної власності.

Матеріально-речовинну основу інтелектуальної власності складає інтелектуальний продукт як результат творчих зусиль його засновників, що виступає в різноманітних формах: наукові відкриття і винаходи; результати науково-дослідних, конструкторських, технологічних і проектних робіт; зразки нової продукції, нової техніки і матеріалів, а також оригінальні науково-виробничі послуги; нові технології, патенти; оригінальні консалтингові послуги наукового, технічного, економічного, управлінського характеру та ін.

З метою правового регулювання виділяють види і типи об’єктів інтелектуальної власності, що потребують захисту. Специфіка окремого об’єкта інтелектуальної власності і механізм його правового захисту визначається сутністю інтелектуального продукту і фазою інноваційного циклу, де цей продукт був розроблений.

Так, інтелектуальна власність на стадії фундаментальних і пошукових досліджень виступає в формі нових наукових знань, теорій, наукових відкриттів. На стадії прикладних досліджень інтелектуальна власність виступає в формі різноманітної науково-технічної продукції.

У наш час більшість країн визнають три основні типи захисту інтелектуальної власності: патенти, що закріплюють за автором право на винахід; авторське право, яке поширюється на твори у сфері науки, літератури і мистецтва; товарний знак на вироби компаній.

Авторське право сукупність норм права, що регулюють правовідношення, пов’язані зі створенням і використанням інтелектуального продукту. Авторське право передбачає виключне право автора наукових, літературних та інших творів розмножувати їх та продавати. Авторське право розповсюджується на будь-які творчі результати. Це можуть бути: технічні описання, книги, інструкції по експлуатації, програмна продукція та ін.

Охоронними документами на винаходи є авторські свідоцтва, патенти. Авторське свідоцтво посвідчує признання пропозиції винаходом, пріоритет винаходу і авторство особи на отриманий ним винахід. Авторське право має територіальну дію, тобто винахід не може використовуватися в інших країнах, якщо його не запатентовано.

Патент засвідчує авторство, пріоритет і виключне право на використання винаходу протягом строку дії патенту. Патенти є джерелом інформації про новітні науково-технічні досягнення, знання яких надзвичайно важливе для інноваційного менеджера.

Винаходу представляється патентна охорона, якщо він є новим, має винахідницький рівень та може промислове застосовуватися. Безпосередньому одержанню патенту передує подача заявки, що включає відомості про автора, заявника, його законного представника, опис об'єкту, відомості про обсяг і строки охорони.

Нові технічні рішення, винаходи і товари патентуються, що дає патентовласнику виключне право на їхнє використання. Передача права на інтелектуальну власність здійснюється на основі видачі ліцензій. Ліцензія являє собою дозвіл окремим особам або організаціям використовувати винаходи, захищені патентом технічні знання, технологічні та конструкторські таємниці виробництва, товарний знак і т. ін.

Ліцензії можуть бути патентними і безпатентними.

Патентною ліцензією називається ліцензія на передачу права використання патенту без відповідного ноу-хау. Під час продажу нової техніки і технології все більше розповсюдження одержують ліцензії на використання ноу-хау без патентів на винаходи, які називаються безпатентними ліцензіями.

За характером і обсягом прав на використання технології розрізняють прості (невиключні), виключні і повні ліцензії. Проста ліцензія дає право ліцензіату використовувати придбану ліцензію у встановлених угодою межах, а ліцензіар оставляє за собою право використовувати ліцензію на тій же теріторії і видавати її зацікавленим особам. Виключна ліцензія дає ліцензіату монопольне право використовувати об’єкт угоди (ліцензіар не має самостійного права використовувати і продавати ліцензію на оговореній ліцензії). Повна ліцензія дає ліцензіату виключне право на використання патенту протягом терміна дії угоди та відмову ліцензіару від самостійного використання предмету ліцензії.

Інноваційна продукція повинна володіти індивідуалізацією.

Засобом індивідуалізації є товарний знак. Товарний знак - це позначення, здатні відрізняти відповідно товари і послуги одних юридичних або фізичних осіб від однорідного товару і послуг інших юридичних або фізичних осіб.

В усьому світі товарні знаки застосовуються і захищаються. Товарні знаки вказують, хто несе відповідальність за певний товар.

Товарний знак виконує наступні функції:

слугує орієнтиром при виборі товару;

вказує на наявність відповідної якості товару;

виділяє товар з однорідних товарів інших виробників;

показує джерело походження товару і рекламує товар;

дозволяє виробнику або продавцю позичити певне положення на ринку завдяки визнанню товарного знаку.

Товарний знак входить у склад нематеріальних активів, є об’єктом ліцензійних угод і об'єктом охорони.

Результатом інноваційної діяльності є і ноу-хау, що подають собою конфіденційні знання, досвід, навички, включаючи відомості технічного, економічного, адміністративного і фінансового характеру.

Використання “ноу-хау” забезпечує певні переваги і комерційну вигоду особі, що їх отримала. “Ноу-хау” можуть бути:

незапатентовані технологічні знання і процеси, методи, способи і навички по проектуванню, розрахунках, виробництву виробів;

проведення наукових досліджень і розробок;

склад і рецепти матеріалів, речовин і т. ін.;

досвід у галузі дизайну, маркетингу, управління, економіки, фінансів.

Комерційна передача “ноу-хау” оформлюється ліцензійною угодою.

Останнім часом у компаніях серцевиною організації виробничого процесу і розвитку творчої активності персоналу стає створення нової системи управління знаннями. Цей процес означає перетворення фірми в самонавчальну систему шляхом формування середовища, у якому знання накопичуються, розповсюджуються, координуються, і більше того, цінуються як джерело базової компетенції і конкурентних переваг.

Слід зауважити, що знання можуть бути явними і неявними. Явні знання – це ті, поняття яких визначені, а деталі можуть бути відтворені і збережені. Неявні знання часто несформовані, ґрунтуються на особистому досвіді, важко накопичуються і відтворюються. Роль управління знаннями в тому і полягає, щоб особисте навчання набуло організованого характеру. Знання базуються на інформації та її доступності. З метою накопичення нових знань організації роблять кроки до того, щоб підтримувати здобуття інформації та її трансформацію в знання.

РЕГУЛЮВАННЯ ТА СТИМУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ